Вступ

1. Україна в роки Першої Світової війни

2. Економіка України в роки Першої Світової війни

3. Негативний вплив війни на економіку України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Перша світова війна почалася 1 серпня 1914 p., коли Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня — Франції. Європа була розколота на два воюючих угруповання: з одного боку — Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, пізніше до них приєдналися Туреччина, Болгарія, з іншого — Англія, Франція, Росія. В Першій світовій війні брали участь 34 країни з населенням 1,5 млрд. осіб, а всього було мобілізовано 65 млн. солдатів і офіцерів, 10 млн. з них загинуло, 20 млн. скалічено. Росія поставила під рушниці 15,5 млн. осіб [4, с. 318].

Війна з самого початку із обох боків мала імперіалістичний, грабіжницький характер. Німеччина прагнула до світового панування, а тому хотіла відібрати колонії в Англії та Франції, захопити частину території Росії, встановити свій вплив на Балканах. Німецькі юнкери і буржуазія розглядали Україну як плацдарм для просування на схід і як майбутню колонію. Населення України мало стати рабами німецьких панів.

Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), а також завоювати Волинь і Поділля.

Участь у війні відповідала інтересам панівних класів Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії мріяли про Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити країни Близького Сходу, захопити протоки з Чорного моря в Середземне. Поділена між двома головними противниками, Україна з самого початку війни зазнала великих руйнувань. Майже 4,5 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тисяч — у складі австрійської.

Повторилася трагедія російсько-японської війни 1904-1905 pp. Росія, хоча й витрачала величезні кошти на армію, була непідготовленою до війни.

Тема: «Негативний вплив Першої Світової війни на економіку України».

1.Україна в роки Першої Світової війни

Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать деякі статистичні дані: 33 країни, які брали участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з них 10 млн. загинуло і 20 млн. було поранено [4, с. 319]. Жертви серед мирного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися в колісницю війни.

Величезні витрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, проявляли й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи. В результаті для Німеччини, Туреччини та Австро-Угорської імперії (так званих центральних держав), а також Російської імперії, яка разом з Великобританією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна зрештою стала змаганням на самознищення. Першою під тиском війни розвалилася Російська імперія.

Поміщики та буржуазія воюючих держав активно підтримували загарбницьку війну. Намагаючись відвернути увагу народних мас від політичних справ, вони розгорнули пропаганду шовінізму. Державна Дума, міські думи та земські збори ухвалили резолюції на підтримку російського уряду, висловлювали рішучість вести війну до повної перемоги. В Російській імперії проводилися патріотичні маніфестації, в ході яких війна зображувалася як «оборонна», визвольна.

Київське духовенство відслужило літургію та організувало багатотисячну маніфестацію на підтримку царського уряду, а також збір коштів на користь жертв війни. Війну підтримали студентство, молодь, інтелігенція; а серед партій — ТУП, частина УСДРП (на чолі з С.Петлюрою) та ін.

Місцеві газети, в тому числі й українська буржуазно-ліберальна «Рада», підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців.

Лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема, Катеринославська, за участю В. Винниченка) виступали з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія України!» і проводили антивоєнну пропаганду серед робітників.

У роки війни український національний рух зазнав жорстоких переслідувань реакційних сил. Було закрито «Просвіти», українські видавництва, газети «Рада», часописи — «Дзвін», «Україна», «Рідний край,» «Літературно-науковий вісник», «Записки українського наукового товариства», «Наша кооперація». Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська, потім до Казані і Москви М. Грушевський [3, с. 306].

Царизм планував, завоювавши Галичину, остаточно знищити український національний рух. Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщину проти царської Росії. Отже, на початку військових дій український національний рух розколовся. У Львові в серпні 1914 р. засновано Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким, яка закликала українців захищати конституційний лад Австрійської держави. Український січовий союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи для допомоги австрійській армії.

У Відні група емігрантів (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський) створила своєрідну організацію «Союз визволення України», яка планувала за допомогою австро-угорських і німецьких військ відірвати Україну від Росії, щоб заснувати Українську державу з конституційним монархом, демократичним устроєм, самостійною українською церквою. Передбачалося тісне співробітництво з Німеччиною, але населення не підтримало її планів. Коли в серпні-вересні 1914 р. російські війська зайняли частину Західної Галичини і майже всю Буковину, українські селяни і робітники радісно зустрічали російські війська. Відступаючи, австрійські та угорські війська жорстоко розправилися з тими, хто підозрювався у проросійських симпатіях. Сотні українців було страчено, 30 тис. інтерновано і відправлено до концтаборів. У так званій Галицькій битві австрійці втратили сотні тисяч убитими, пораненими, полоненими. Значну частку їх становили українці. Там саме, в Карпатах, 1914 р. бойове хрещення одержав загін Січових стрільців (у складі австро-угорської армії) [3, с. 307].

Водночас природне прагнення населення Галичини, Буковини до возз'єднання з Наддніпрянською Україною зіштовхнулося з реакційною поведінкою російських властей.

У Галичині та Буковині були створені генерал-губернаторства на чолі з чорносотенним графом Ю. Бобринським, генералом Треповим, відомими своїми антиукраїнськими настроями. Російська окупаційна влада жорстоко придушувала українське громадсько-політичне життя, зокрема, «Просвіту», Наукове товариство ім. Шевченка, бібліотеки, музеї, редакції українських газет і журналів, натомість відкривала польські школи. Тисячі українців виселили на Схід, лише через київські тюрми пройшло понад 12 тис. осіб. Було заарештовано митрополита А. Шептицького — вірного оборонця греко-католицької віри і української справи.

Перемога і панівне становище Росії в Галичині тривали недовго, військове відомство не підготувалося до нових битв. Німецькі та австрійські війська повернули втрачені території. До осені 1915 р. російські війська залишили землі Литви, Польщі, частину Латвії та Білорусії. Східна Галичина, Північна Буковина, частина Волині знов опинились під німецько-австрійською окупацією. Галичанам залишились надії на створення територіально-національної автономії в межах Австро-Угорщини. На це була спрямована діяльність Головної Української Ради, а також Загальної Української Ради, заснованої у Відні під час російської окупації Галичини.

Хід війни поступово охолодив урочистий настрій панівних класів Росії. Війна затягувалась, патріотичне піднесення розвіялося. Все очевиднішою ставала безглуздість війни. В1916 р. наслідком наступу російських військ (відомий брусилівський прорив) стало визволення від австрійських військ Буковини і Південної Галичини. 23 жовтня, коли була проголошена самостійність Польщі, Галичина отримала широку автономію без поділу земель на польські й українські. Фактично це означало повну владу поляків над галицькими українцями.

Українська революція розгорталася в складних геополітичних умовах. Міжнародне становище в цей період характеризувалося завершенням Першої світової війни, активізацією революційних і національно-визвольних рухів, становленням міжнародних відносин на основі Версальсько-Вашингтонської системи договорів.

На світовій політичній арені й усередині багатьох країн вели принципову боротьбу різні політичні сили і громадські об'єднання. Активізувались правоекстремістські сили, виник фашизм, перша хвиля якого в Європі припадає на 1919-1923 рр. Все відчутнішими ставали міждержавні протиріччя. Етноісторичне та геополітичне тло для Української революції на початку XX ст. було вкрай несприятливе.

2. Економіка України в роки Першої Світової війни

Україна входила до складу двох ворогуючих країн (Росії та Австро-Угорщини) і з перших днів війни стала ареною бойових дій. Участь Росії в цій війні мала тяжкі наслідки для економіки країни. За цей час відбулося падіння виробництва у всіх галузях. Загальні посіви сільськогосподарських культур скоротилися на 12%, виробництво зерна — на 20%, м'яса — в 4 рази [4, с. 322].

Необхідність забезпечення армії зброєю та спорядженням змусила царський уряд зайнятися проблемами перебудови господарства. У травні 1915 р. було утворено Особливу нараду з артилерійського забезпечення армії на чолі з військовим міністром, але її діяльність була малоефективною. Тож у серпні 1915 року замість однієї Особливої наради було утворено чотири: з оборони, палива, перевезень і продовольства. Наприкінці 1915 року особливі наради об'єднували в Україні 1130 підприємств і майже 400 тис. робітників, однак відчутних результатів це не дало [4, с. 323].

Поряд з державними органами виникли громадські об'єднання промисловців і великих землевласників, що ставили собі за мету сприяти забезпеченню армії. Це були військово-промислові комітети. В Україні було створено чотири обласних (Київський, Харківський, Катеринославський, Одеський) і декілька місцевих комітетів. Вони намагалися розподіляти воєнні замовлення серед малих і середніх підприємств, але дуже швидко вступили в протиріччя з особливими нарадами та їх районними відділеннями.

На початку війни промислове виробництво в Україні зростає, оскільки підприємства виконували замовлення для армії. Крім того, з районів бойових дій (Прибалтики, Польщі) в Україну було евакуйовано багато промислових підприємств. Видобуток кам'яного вугілля в Донбасі збільшився з 1540 тис. пудів у 1913 р. до 1744 тис. пудів у 1916 році. Нарощувала виробництво металургійна, машинобудівна, хімічна промисловість за рахунок в основному перевантаження технічного обладнання при структурній перебудові промисловості [4, с. 324].

При загальному зростанні виробництва скорочувалися обсяги випуску продукції легкої, харчової, будівельної і лісової промисловості, посилилася концентрація виробництва, утворилися нові об'єднання і товариства. Зменшилася загальна кількість підприємств: якщо в 1913 р. в Україні діяло 3381 підприємство, то в 1915 р. — тільки 2849 [4, с. 324].

На початку 1917 р. стався раптовий спад ("обрив") виробництва. Це було зумовлено тим, що машинобудівні заводи нарощували виробництво озброєнь і скорочували випуск засобів виробництва. Така ситуація призвела до зношення обладнання і машин. Спроба обновити основний капітал за рахунок іноземних інвестицій не дала бажаних результатів. У 1916-1917 рр. із 159 млн. крб. іноземного капіталу, вкладеного в кам'яновугільну промисловість Російської імперії, 118,6 млн., або 74%, було вкладено в підприємства Донбасу; з 258,4 млн. крб., вкладених у чорну металургію, на Україну припадало 200 млн., або майже 80% [4, с. 325].

Суттєво позначилася на виробництві нестача кваліфікованої робочої сили. В перші дні війни було мобілізовано понад 30% довоєнної кількості промислових робітників Донбасу. А в Катеринославській губернії не вистачало майже 104 тис. робітників. Лише в Криворізькому залізорудному районі в роки війни кількість працівників скоротилася вдвоє.

На відміну від промислового виробництва сільське господарство почало скорочувати випуск продукції уже в перші дні війни внаслідок поголовної мобілізації українських селян до російської армії. Нестачу робочих рук у сільському господарстві намагалися компенсувати малопродуктивною працею військовополонених і біженців. Великі господарства (поміщицькі) були позбавлені права вільного найму працівників. У 1917 р. в Україні залишилося 40% працездатних чоловіків, зайнятих у сільському господарстві.

В 1916 р. розразилася хлібна криза. Вона мала для України трагічні наслідки. У великих промислових центрах постачання продуктів харчування різко скоротилось, що породило спекуляції, крадіжки, корупцію у величезних розмірах. В листопаді 1916 р. була проведена продрозкладка, тобто примусове вилучення продовольства (і перш за все зерна) у селян за твердими цінами. Такі заходи були спрямовані на забезпечення армії і міського населення продуктами харчування. Товарообмін між містом і селом практично припинився, його місце зайняла держава, яка силою намагалася вилучити зерно. На початку 1916 р. в містах вводиться карткова система розподілу продуктів. Така ініціатива виходила від місцевої влади (міських дум, земств). Уряд контролював лише торгівлю цукром. Але оскільки продрозкладка не мала успіху, то продуктів у містах не прибавлялося.

В цей час знизилося виробництво сільськогосподарських машин на українських заводах, які перейшли на випуск зброї та іншого військового спорядження. Суттєво позначився на виробництві сільськогосподарської продукції закон про кінську повинність. До весни 1917 року було реквізовано близько 2,6 млн. коней, що завдало непоправної шкоди дрібним і середнім селянським господарствам [4, с. 327].

3. Негативний вплив війни на економіку України

Війна руйнувала економіку України. Вже в перші місяці військових дій на Україні було закрито понад 400 промислових підприємств, а протягом 1915-1917 рр. — понад 1400. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-75%, розвалювався транспорт. Зростали ціни. Не вистачало продовольчих продуктів, знизилася продуктивність праці. Державні витрати перевищували прибутки в 1914 р. — на 39%, у 1915 р. — на 74%, у 1916 р. — на 76% [8, с. 430].

У сільському господарстві скоротилися посівні площі, знижувалася товарність селянського господарства, не вистачало людей. Війна принесла величезні збитки. Борги Росії збільшилися в два рази.

Перша світова війна негативно вплинула на розвиток торгівлі та фінансову систему країни. Загальні фінансові витрати на війну склали астрономічну суму — 39 млрд. крб., які компенсувались за рахунок податків і внутрішніх позичок. В 1914-1916 рр. втрати бюджету зросли з 4,86 млрд. до 18,1 млрд. крб., що зумовило величезний бюджетний дефіцит. За 4 роки війни він складав 49 млрд. крб. З метою оплати цих витрат уряд постійно проводив внутрішні й зовнішні позики. З 1914 по 1917 роки сума кредитних знаків, що знаходились в обігу, збільшилась до 9,1 млрд. крб., в той же час золотий запас складав всього 1,5 млрд. крб. [8, с. 431].

Розпочалась безупинна емісія грошей. Уже в кінці 1915 р. десятирубльові золоті монети продавались за 16-17 паперових карбованців. На початку 1917 року кількість грошей в обігу збільшилась в 6 разів, один карбованець прирівнювався до 27 копійок довоєнного випуску. Основним зовнішнім кредитором Росії була Англія, яка вимагала російське золото в якості гарантій під кредити.

В Росії все більше незадоволення почала проявляти воєнно-промислова буржуазія, яка вимагала надати їй особливих владних повноважень. Наростала урядова криза: в 1915-1916 рр. змінились чотири Голови Ради міністрів, чотири військових міністри, шість міністрів внутрішніх справ, чотири — юстиції. Всі покладали надії на зміни в урядовому курсі, але ці надії не виправдались. Тим часом в Росії назрівали революційні події, які завершились 2 березня 1917 року відреченням Миколи II від престолу.

На початку XX століття під владою Австрійської імперії перебувало 4660,4 тис. українців, з них у Галичині — 3850 тис., на Закарпатті — 505,3 тис., на Буковині — 305,1 тис. чоловік [8, с. 432].

Сільським господарством займалося приблизно 80-90% місцевого населення. Близько 70% національного доходу Західної України надходило від сільського господарства. Значна частина сільськогосподарських угідь у Західній Україні належала, як і раніше, поміщикам. У 1902 р. у Галичині 4084 поміщикам (0,68%) належало 40,3% загальної земельної площі. Серед поміщицьких володінь латифундії становили 85,1%. Найбільше земель зосереджувалось у руках таких галицьких магнатів як брати Шептицькі, Й. Борискевич, Ю. Лавринський. Великим землевласником була католицька церква. За даними 1895 р. на Закарпатті 750 поміщиків, або 0,8% землевласників, володіли 45% земельної площі. Лише в руках графа Ш. Бухгейма зосереджувалося 203 тис..га., або 21% усіх угідь [8,с. 433].

У 1902 р. на Буковині земельні володіння, зокрема орна земля і ліс, що становили 60,1%, належали 578 поміщикам. Найбагатшими землевласниками були брати фон Айвас, які володіли 25076 йохами (йох дорівнювався 0,43 га), барон Гуденце, брати фон Васильки. Майже чверть усієї земельної площі Буковинського краю належала місцевому православному релігійному фонду.

Незважаючи на те, що кріпосне право на західноукраїнських землях було вже давно відмінене, на селі ще залишилися деякі кріпосницькі пережитки, зокрема монопольне право поміщиків на полювання, рибальство. Селянські господарства з ділянками до 2 га землі становили: в Галичині — 42,7%, на Буковині — 56% і на Закарпатті — 51%. В середньому на бідняцьке господарство припадало: в Галичині — 1 га, на Буковині — 1,5 га, на Закарпатті — 0,75 га. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У Галичині 1902 р. заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% всіх земельних угідь. На Буковині 21,3% землі належало заможним господарствам, які становили 8% сільського населення. Наприкінці XIX століття на Закарпатті заможних селян налічувалось 9,93%, на їх частку припадало 23% усієї орної землі [8, с. 434].

Західна Україна як прифронтовий регіон у роки першої світової війни стала головною ареною кривавих битв армій ворогуючих держав. Криваві бої між могутніми державами Східної і Західної Європи, що найбільше вирували на західноукраїнських землях, спричинили значне скорочення трудових ресурсів на селі. Це призвело до скорочення посівних площ, зменшення виробництва сільськогосподарської продукції та зростання цін. Зростали потреби армії в забезпеченні м'ясом, борошном, крупами та іншими продуктами харчування, що вироблялися в аграрному секторі. Селяни-виробники були доведені до крайнього зубожіння, що переповнювало чашу терпіння, виливалось у виступи проти існуючих порядків.

На початку XX століття в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм переростав в монополістичну стадію. Тут діяли нафтовий, спиртовий, залізничий, цукровий та інші картелі, провідне місце в них займав австрійський капітал. Картелі гальмували промисловий розвиток західноукраїнських земель, намагалися підпорядкувати собі або ліквідувати ті галузі промисловості, що конкурували з ними. У промисловості зазначених регіонів України особливо зросло значення банківського капіталу. На західноукраїнських землях діяла система жорстокої експлуатації. Заробітна плата була надзвичайно низькою, а умови праці робітників дуже важкими, зростало безробіття.

Висновки

Таким чином, на зламі століть господарство провідних країн світу вступило в якісно нову стадію свого розвитку — стадію монополістичного капіталізму. Протиріччя між провідними країнами світу в епоху монопольного господарювання призвели до виникнення першої світової війни. Величезна за своїми масштабами і руйнівними наслідками, перша світова війна спричинила цілу низку революцій в Європі. І першою країною, яка не витримала напруги війни, була Росія, до складу якої входила більша частина українських земель.

На рубежі ХІХ-ХХ століть економіка України пережила період зростання і занепаду. В кінцевому підсумку господарство України стало визначальним чинником економічного розвитку Російської імперії.

На початку XX ст. західноукраїнські землі залишались аграрно-сировинним придатком Австрійської імперії. В роки першої світової війни господарство Західної України зазнало тяжких руйнацій і знаходилось в дуже скрутному становищі.

Отже, в період з 1900 р. по лютий 1917 р. в економічному, соціальному і політичному розвитку України відбулися докорінні зміни. Перехід промислового капіталізму в імперіалізм загострив боротьбу проти феодальних пережитків, яка привела до революції 1905-1907 pp. Революційний рух в Україні тісно був переплетений з національно-визвольним. Хоча революція зазнала поразки, причини, які призвели до неї, продовжували існувати і в наступні роки, набувши особливого загострення під час Першої світової війн;!." У державі склалася революційна ситуація. Лютнева буржуазно-демократична революція повалила самодержавство.

Список використаних джерел

1. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні: Остання третина ХІХ-перша третина ХХ ст.. — К. : Наук. думка, 1994. — 241, с.
2. История экономических учений: Учебное пособие для студентов высших экономических учебных заведений. — М. : ИНФРА-М, 2008. — 783, с.
3. Лазарович М. В. Економічна історія: навчальний посібник. — К.: Знання, 2008. — 431, с.
4. Лановик Б. Д. Економічна історія України і світу: Підручник для вузів. — К. : Вікар, 2002. — 477 с.
5. Леоненко П. М. Історія економічних учень: підручник. — К.: Знання, 2008. — 639, с.
6. Тараненко О. С. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 301, с.
7. Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна історія України і світу. Навчальний посібник. Суми, „Університетська книга”, 2000. — 310 с.
8. Юхименко П. І. Економічна історія: підручник. — К.: Знання-Прес, 2008. — 567, с.