ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасне українське суспільство характеризується високим ступенем нестабільності. З одного боку, це обумовлено особливостями проходження транзитивного етапу розвитку нашою країною. З іншого боку – процесами глобальної трансформації, які також торкнулися України як частини світового співтовариства. Як свідчить історичний досвід, у періоди соціальної нестабільності й суспільних криз значно зростає роль випадкових факторів, які здійснюють вплив на всю суспільну систему. Найчастіше в ролі такої випадковості виступає діяльність тієї або іншої особистості. Як правило, реальний вплив на систему здійснюється не звичайною, середньостатистичною людиною, а такою, яка володіє певними особистими якостями, що виділяють її з інших. До таких людей можна віднести так званих «харизматичних особистостей» – особистостей, наділених незвичайними якостями. Подальший хід історії знаходиться, якщо і не в безпосередньої залежності від такої особистості, то значною мірою модифікується з її допомогою. Причому вчинки харизматичних особистостей досить важко прогнозувати. Тому для стабільної життєдіяльності суспільства необхідно виявляти таких людей, аналізувати і прогнозувати їх вплив на політичний процес. Саме це обумовлює актуальність дисертаційної проблематики.

Термін «харизма» відноситься до основних категорій політичної науки, поряд з такими поняттями як влада, легітимність, політичний конфлікт й ін. У той же час «політична харизма» – одна з тих категорій, дискусії про яку йдуть практично постійно: тоді як одні вчені плідно застосовують дане поняття в дослідженнях сучасних політичних процесів, інші говорять про неадекватність і недоцільність його використання. Сучасна наука дотепер практично не приділяла уваги проблемі політичної харизматичної ідентифікації. Вивчення цього аспекту дозволило б висвітлити можливі напрямки діяльності політичної харизматичної особистості і передбачати наслідки політичної харизматичної активності та алгоритм поведінки її джерел.

Тема дослідження представляє особливу актуальність для України сучасного періоду, оскільки проблема політичної харизми тісно співвідноситься з питаннями соціально-політичних змін і інновацій, створення нових інститутів, а також проблемою підтримки політичного порядку, надання йому значимості й легітимності. У цьому зв’язку привертає увагу той факт, що хоча в Україні поняття «політична харизма», «політичний харизматичний лідер» користуються популярністю, проте вони ввійшли, скоріше, в публіцистичний обіг ніж в науковий. В вітчизняній політичній науці тема політичної харизми практично загалом випадає з наукового дискурсу. Вживання поняття «політична харизма» широким колом громадськості звело його до ринкового синоніма популярності, чарівності особистості. У цілому, в українській політичній науці проблематика політичної харизми недостатньо розроблена (у порівнянні зі світовою): відсутній загальний аналіз найбільш впливових і перспективних концепцій харизми, розроблених у світовій політології, не обговорюється можливість їх застосування в аналізі української політичної реальності. Ці обставини призводять до того, що термін «харизма» втрачає політологічний зміст, піддається сумніву його цінність і теоретична значимість.

Тема: «Натхненість та харизма: психологічні особливості харазматичної особистості».

Метою дослідження є проведення теоретико-практичного аналізу політичної харизми  та натхнення як категорій політології, в ракурсі діяльності політичного лідера, визначення сутності, умов становлення та діяльності харизматичного лідерства. Дана мета потребує вирішення наступних  завдань:

— виділити найбільш впливові і перспективні трактування категорії «політична харизма»;

— розкрити філософсько-психологічну категорію натхненності; особистості;

— охарактеризувати риси харизматичної особистості;

— проаналізувати природу та виділити головні ознаки харизматичного політичного лідера;

— дослідити вплив політичної харизми на суспільний устрій в державі.

Об’єктом дослідження є політичне лідерство як складова політичного процесу.

Предметом дослідження є ідентифікація політичної харизматичної особистості в аспекті формування та діяльності політичного лідера.

Методи дослідження. Рішення поставлених у рооті завдань вимагає комплексного використання як загальнонаукових методів, так і спеціальних методів політології й суміжних наук.

У ході дослідження були використані наступні спеціальні методи:

— системний аналіз, який застосовувався при вивченні взаємодії харизми, держави, влади, мас;

— порівняльний аналіз, який був використаний для виявлення загальних закономірностей і національних особливостей формування харизматичного лідера;

— метод структурно-функціонального аналізу застосовувався з метою визначення функцій політичного лідера в системі політичної влади;

— інституціональний підхід був зорієнтований на дослідження інститутів, через які політичний лідер здійснює свою діяльність.

Наукова новизна одержаних результатівполягає в наступних основних положеннях.

На основі теоретичного аналізу й узагальнення матеріалу з проблеми політичної харизми запропонована систематизація накопиченого у світовій політології досвіду постановки й вирішення проблеми політичної харизми.

Виявлено специфіку харизматичної ідентичності політичного діяча в сучасному світі й обґрунтовано тезу про штучний характер політичної харизми особистості. Харизматична ідентичність політичного діяча в сучасному світі найчастіше є штучним феноменом і складається на основі сучасних політичних технологій з використанням розробок в галузі політичного консалтингу, РR-технологій, імеджелогії. Політична харизма сприяє трансформації політичній, а потім соціальної системи суспільства за допомогою процесу інституалізації створених харизматичною особистістю суспільних і політичних органів.

Обґрунтовано, що особливістю сучасних українських харизматиків є те, що вони в більшості випадків виходять з групи еліт. Більшість особистостей в Україні, що представляють себе в якості харизматиків, – це харизматики, які створені штучно за допомогою спеціальних технологій. В Україні в якості харизмостворюючих домінують три сфери суспільства – політична, військова та релігійна. Проаналізовано, що зміна суспільно-політичної ситуації вимагає від харизматичної особистості зміни вектора діяльності, при цьому роль харизматика збільшується в ситуаціях соціально-політичної нестабільності і невизначеності.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки і результати даного дослідження можуть бути використані для вирішення теоретичних і методологічних проблем, що стосуються перспектив формування певного типу політичного лідерства в державі. Висновки та основні положення дисертації можуть бути використані у викладанні загального курсу політології, конфліктології, державного управління, соціології і спецкурсів. Дослідження феномену політичної харизми дає можливість розширити зміст наукових і навчальних дисциплін: теорії політики, політичного менеджменту, порівняльної політології, спецкурсів з політичного лідерства, політичної психології та ін., а також суміжних дисциплін: соціології політики, соціології релігії, культурології, антропології та інш.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ НАТХНЕННОСТІ ТА ХАРИЗМИ

1.1. Сутність та характерні ознаки харизматичної особистості

Поняття харизма застосовується в багатьох гуманітарних науках (політології, соціології, антропології, історії, психології, культурології й ін.), а відповідно, специфіка, характерна для даних галузей знання, нерідко накладає закономірний відбиток на визначення і уявлення про сутність поняття «політична харизма».

Ще античні філософи Платон та Аристотель прагнули виявити джерело появи цієї божественної якості. Мислителів епохи Відродження також цікавили «великі особистості» (Н. Макіавеллі, Дж. Віко). У новоєвропейській філософії вивчення харизматичної особистості одержало свій подальший розвиток в працях Т. Гоббса та Б. Спінози. Представниками німецької класичної філософії (Г. Гегелем, І. Кантом, Л. Фейєрбахом) були виділені етіологічні підстави діяльності так званих «історичних людей», «всесвітньо-історичних особистостей». У посткласичній філософії (інтуїтивізмі, екзистенціалізмі) також існував інтерес до сутності й діяльності «видатних» особистостей. Зокрема, А. Бергсон, В. Дільтей, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет відзначали наслідки дієвої активності «великих особистостей», «надлюдини» та ціннісні орієнтації «надлюдини» [14, с. 26].

Більш пізня наукова традиція намагалася протиставити «геніальних», «видатних особистостей» їх оточенню і послідовникам, і через призму їхньої взаємодії виявити причини, цілі дієвої активності «геніїв» (Г. Лебон, Н. Міхайловський, Г. Тард,), які здійснили спробу визначення механізму реалізації геніальності в таких особистостей [14, с. 26].

Дослідженням внутрішнього світу «видатної особистості» з позицій психології займалися Г. Лассуел, Ч. Ломброзо, Р. Міхельс, які особливу увагу приділяли так званим «великим руйнівникам». Представники психоаналітичного (психодинамічного або мотиваційного) підходу аналізуючи «геніальну», харизматичну особистість (Т. Адорно, Л. Берковіц, А. Ватерман, А. Джордж, Дж. Доллард, Дж. Марсіа, 3. Фрейд, Е. Еріксон та ін.) вказують на необхідність пошуку причин появи таких особистостей у специфічних особливостях психіки особистості [16, с. 148].

Марксизм приділяв значну увагу аналізу діяльності видатної особистості, зокрема, розгляду ролі особистості в історії тільки крізь призму їх залежного становища відносно волі мас.

М. Вебер аналізував роль харизматичної особистості в історії людства. Саме він вперше ввів в науковий обіг поняття «харизма» в роботі «Господарство та суспільство», де були закладені концептуальні положення теорії харизматичної особистості, вивчені причини й наслідки її реалізації, її взаємовідносини з іншою частиною соціуму [2, с. 18].

Представники структурно-функціонального підходу (Р. Мертон, Т. Парсонс, Е. Вінер; У. Фрідланд та ін.) розглядали харизматичну особистість через її протиставлення суспільству. Трактуючи людське суспільство як ієрархічну структуру, вони відводили харизматичній особистості власне, унікальне місце [16, с. 149].

Вивчення харизми як основи для пояснення широкомасштабних соціальних змін поєднується із проблематикою досліджень модернізації й політичного розвитку в екс-колоніальних «нових державах» (роботи Д. Петера, І. Уоллерстайна, С. Ліпсета ), які приписують харизматику здійснення особливих позитивних соціальних функцій.

Конфліктологи цікавляться кореляцією між соціальною нестабільністю і активністю харизматичної особистості (Р. Дарендорф, В. Авксентьєв).

Ж. Блондель, М. Берні, Ю. Мілованов, С. Московічі, В. Шеінов, П. Штомпка, А. Шлезінгер виявляють цільову спрямованість поведінки харизматичної особистості та її відмінних ознак. Дж. Ландрам виділяє основні механізми прояву харизми, Я. Кершоу зазначає умови виникнення і наслідки прояву харизми, Л. Повель і Ж. Бержье досліджують у своїй роботі «Ранок магів» так звану демонічну особистість, що має безпосереднє відношення до розгляду зазначеної у дисертації проблеми [19, с. 54].

Прихильники теорії еліт (Е. Дженнінг, Ч. Міллс, Г. Моска, В. Парето) звертають пильну увагу на проблеми діяльності харизматиків у групі еліт.

Істотний внесок у розробку проблеми політичної харизми зробив Е. Шилз. Його стаття «Харизма, порядок та статус» змінила розуміння даного поняття, викликавши велику кількість рецензій і публікацій за цією темою [19, с. 54].

Деякі науковці наполягають на неможливості феномену щирої харизми в сучасній політиці, а відповідно, на неадекватності даної категорії для аналізу сучасних політичних процесів. Вони пропонують використовувати поняття «псевдохаризма» (роботи К. Левенштейна, І. Бенсмана та М. Гайванта, Р. Глассмана, У. Сватоса, Р. Лінга та ін) [16, с. 150].

Етичні проблеми харизматичного лідерства, критика «секулярної» категорії «політична харизма» переважно здійснюється в роботах теоретиків «релігійного» підходу (К. Фрідріх, Д. Еммет, П. Халей та ін.), які критикують розширення, виведення споконвічно теологічного поняття за межі сфери релігії, а також байдужність до питань духовності чи моральності харизматичного лідерства [16, с. 151].

Ідентифікація та типологізація політичної харизми в контексті політичного лідерства прояви феномену політичної харизми як патологічне явище: вивчаються несвідомі механізми зв’язку мас і вождів у тоталітарних режимах, на психологічних (невротичних) особливостях особистості харизматичних вождів і їх послідовників, на процесах формування масових психозів, комплексів і страхів.

Інтерес представляють декілька систематичних досліджень з проблематики політичної харизми й харизми в цілому (роботи Б. Басса , І. Бенсмана й М. Гайванта, Р. Бендікса і Г. Рота, Дж. Конгера, Ч. Ліндблома, Е.-Р. Вінера та інш.) [14, с. 30].

В цілому наукова розробка проблеми політичної харизми, в першу чергу, пов’язана з концепцією М. Вебера. Більшість підходів до пояснення феномену харизми, розроблених надалі, будуються за принципом модифікації, розвитку або критики веберовського трактування цієї категорії.

У вітчизняній політології тема політичної харизми залишається за рамками наукового аналізу, що спричинило практично повну відсутність досліджень по даній проблемі. Як правило, у вітчизняній науці проблематика політичної харизми розглядається або в рамках історії соціології (а саме, у контексті веберовської типології панування), практично без обговорення питання про цінності категорії «харизма» для аналізу сучасного (зокрема, українського) політичного процесу. Або ж харизма розцінюється лише як соціально-психологічне поняття, цінність якого для політології існує лише відносно феномена нацизму, тоталітаризму і релігійних сект [14, с. 31].

Таким чином, різноманітні концепції та підходи систематизуються за відповідними напрямками: релігійний, функціональний, героїко-месіанський, концепції псевдохаризми, а також плюралістичні концепції. Аналіз цих підходів, дає можливість сказати, що кожний з них будується на різних аксіоматичних посилках відносно феномену харизми і політичного простору. Відповідно, кожен дослідницький підхід до проблеми харизми має свої евристичні можливості, методи дослідження, наповнення даної категорії, характерні переваги й обмеження. Важливим є те, що кожний з цих підходів пропонує своє рішення і спосіб використання категорії харизма по відношенню до сучасних політичних процесів.

Тобто, харизматична особистість визначається як особистість, що має реальні або приписувані їй надзвичайні якості, володіє винятковою обдарованістю в тій або іншій сфері людської діяльності. Змістовна сторона харизматичної особистості визначається унікальним поєднанням внутрішньоособистісних якостей (успішності, цілеспрямованості або телеологічності, креативності в діяльності, інтелектуальності й зовнішнього вигляду) і позаособистістних показників (наявність адептів, команди, послідовників) [14, с. 33].

Виділяються два джерела, які формують харизматичну ідентичність: раціональне й ірраціональне, відповідно існують харизма за народженням (вроджена) і харизма за необхідністю (штучна).

1.2. Натхненність як філософсько-психологічна категорія

Натхненність як естетична категорія стосується людини, що пережила, перестраждала всю гаму пізнавальних та етичних відношень, що має великий життєвий досвід, який позначається на всій її поведінці та зовнішності.

Натхненність як філософсько-психологічна, онтологічна категорія стосується людини, яка осягнула можливість відкривати для себе сенс буття не тільки як цілісне і глобальне утворення, що іноді лякає своєю недосяжністю, а й як майже реально зриму маленьку іскру, що спалахне у якийсь момент життя: у посмішці дорогої людини, у дотику дитячої долоньки, у спогляданні результатів власної праці. Май натхнення відкрити собі цей сенс — і він розгорнеться й надасть поштовху наступному, майбутньому натхненню [10, с. 170].

Натхненність — це і готовність, і певною мірою актуальна спро-можність людини відчути, пережити стан осягнення сутності буття. Це відбувається не лише у раціоналізованій формі вербалізованого тексту, в якому присутні чітко структуровані поняття й категорії відповідного ґатунку. Таке осягнення приходить і у вигляді якогось образу (звукового, зорового тощо), і у вигляді певного відчуття чи емоційно-почуттєвої картинки, що актуалізувалася в миттєвості індивідуального життя. Іноді — навіть як про-сто пригадування чогось із минулого, що лише у теперішньою віднаходить свій достеменний зміст та сутнісне звучання [10, с. 170].

Натхненний — означає той, хто усвідомлює всю міру конечності, смерті як абсолютного знищення; той, хто пізнав усю протилежність «мирської суєти» та найвищого начала, протилежність феномена й ноумена. Це той, хто має уявлення про межу між буттям і небуттям, між минулим і теперішнім, між «Я» і «нс-Я». Проте натхненний не вбачає в цій «межовості буття» трагедійності. Він віднаходить у ній інтенції буттєвого злету, оскільки, не знаючи ознак простору, неможливо зініціювати якийсь рух, якусь дію чи діяльність загалом. В одних просторових умовах ми лише повільно переміщуємось, обережно пересуваючись між оточуючими нас предметами (умовно закритий простір). Вінших — відчуваємо необхідність «бігу назустріч вітру й сонцю», де можливість рухів надзвичайно широка, її можна дозволити собі, не лякаючись (умовно відкритий простір) [10, с. 171].

Осягнути межовість буття — значить зрозуміти, що між його полюсами (початком і кінцем, народженням і смертю) — величний простір можли-востей, очікувань, намагань і здобутків. Увесь життєвий лет відображається в цій межовості. Власне, осягнути межовість — означає осягнути ознаки життя, яке все перед тобою, лише зумій оволодіти його перспективами [10, с. 171].

Осягнення суплених моментів буття, не є повсякденним актом. Воно здійснюється як учинок, воно відбувається як серйозна подія в індивідуальному житті людини, до якої слід бути готовою, яку слід відповідно обумовити й реалізувати. Бути готовим до такої події — означає не просто раціонально, абстрактно осягнути межовість буття, а й пережити її як таку, що має в собі потенцію злетів і падінь, знахідок і втрат, сподівань і розчарувань. А в цій полярній множинності потенцій треба вибрати для себе найбільш бажаний полюс — позитивний, конструктивний, перспективний.

Тому натхненний — це той, хто пройшов феноменологію пошуків та знахідок, оптимізму й песимізму; той, хто пізнав однобічність будь-яких визначень і прийшов до заспокоєння, точніше — до втихомирення. Це стан прийняття необхідності всього того, що є, це сходження до того, що прий-мається на віру, це всепрощення. Втихомиреність, смиренність убачається найвищим рівнем натхненності. Це — знання світу, визнання світу, напов-неність почуттями, що саме інтегрують життєвий шлях людини.

Між власне натхненністю та смиренністю постає палкість, при-страсність як найвища полоненність предметом. Натхненність бере свій зміст із цієї геніальної залученості у світ. Феноменологія такої залученості показує, що не можна зупинятись ні на чому, що зупинка, прикутість, прихильність є духовна загибель. Має бути духовна спустошеність, яка означає відсутність будь-яких прихильностей, особисту свободу щодо них. Ця духовна спустошеність й приводить до втихомиреності, хоч вважається негативним моментом феноменологічної діалектики [10, с. 173].

Отож настає утихомирення як звільнення. Але це звільнення не є лише запереченням. Коли шекспірівський Просперо говорить, що ми виткані з тієї ж матерії, що й наші сни, що наше життя як сон, мова йде лише про те, що ми приймаємо за дійсне різні ілюзорності.

Можна стверджувати загалом, що психософія вчинку у своєму синтетичному вираженні має постати певним універсальним алгоритмом буттєвого руху людини до вчинку: від етапу до етапу, від потенції можливості до реальності дійсного звершення, від первинного рівня до вершинного утвердження свого буттєвого статусу Людини-творця, в якому за універсальною формулою «Щастя — це можливість мати можливість іноді відчувати себе щасливим» розкривається індивідуально неповторна здатність людини бути собою, бути «Я» [10, с. 174].

Відношення універсальності-унікальності присутні на завершальній стадії естетичних (і не тільки) відношень людини до світу — після чудесного та піднесеного. Філософськи це звучить як відношення субстанціальності-атрибутивності. Йдеться про єдність безконечного й конечного, світу та людини. В одному образі міститься весь Всесвіт. А універсальність та унікальність постають усезагальними принципами побудови світу — ре-ального, чуттєвого, живого.

У психософії вчинку, як у будь-якій сфері наукового пізнання, завжди актуальною є проблема предмета пізнавально-перетворюючих дій дослідника. У вирішенні цієї проблеми долається протиріччя між онто-логічним та гносеологічним контекстами наукового пізнання, у даному ви-падку — психологічного пізнання. У процесі тлумачення психологічної сут-ності вчинку завжди можна спостерігати певну діалектику предмета пізнання: якщо на етапі загальної теоретизації вчинок постає як складне багатозмістове явище, синтезоване за своєю природою, котре має розглядатися з певною мірою абстрагованості від реальності індивідуального життя особистості, то на етапі прикладної теоретизації конкретні буттєві ознаки вчинкової активності індивіда постають первинними, вихідними, і саме вони визначають той змістовий зріз, у якому вивчається, досліджується, аналізується зовнішній і внутрішній зміст діяння людини у світі [10, с. 175].

У конкретному психологічному дослідженні вчинку слід ураховувати такі принципи прикладної теоретизації його сутності.

1) принцип поступального відтворення діалектичних видозмін предмета пізнання у засобах його теоретизації та емпіричного пізнання;

2) принцип багаторівневого аналізу суплених ознак учинкової актив-ності суб’єкта (йдеться про поступальне здійснення різних сутнісних для природи вчинку рівнів його аналізу — аналізу головних суперечностей учинкових структур, аналізу зміщення історичного та онтогенетичного ак-центів у структурі вчинку, аналізу духовних рівнів учинку, аналізу можли-вого та дійсного, необхідного та достатнього в учинковому діянні, аналізу трансцендентної сутності вчинку);

3) принцип методичної цілісності дослідження вчинку, адже кожний елемент аналітичних пізнавальних дій потребує застосування адекватних засобів (прийомів, методів, методик, технік) теоретичного та емпіричного пізнання. Центральним у психологічному дослідженні вчинку та визначенні його теоретичних засад є розгляд сутнісних рівнів аналізу вчинкового діяння особистості [10, с. 176].

Вихідним рівнем аналізу вчинкової активності особистості є аналіз го-ловних суперечностей вчинкових структур. Цей рівень ніби окреслює за-гальний контур змістових ознак і характеристик учинкового діяння людини і висвітлює основні стратегії наступних пізнавальних дій щодо індивідуального способу, стилю вчинювання конкретної особистості.

Основні суперечності вчинкових структур постають у взаємодії об’єктивного й суб’єктивного, зовнішнього та внутрішнього, свідомого і несвідомого, індивідуального та універсального тощо. Ці суперечності роз-кривають своєрідний онтологічний, сутнісний простір вибудови структури та розгортання змісту вчинкової активності особистості. Оскільки способові вчинкового діяння конкретної людини завжди властиве домінування того чи іншого «знаку» в кожній семантичній парі суперечностей (наприклад, зовнішнього чи внутрішнього, індивідуального чи універсального і т. д.), стає можливим у результаті аналізу встановити той контур вчинкопої ак-тивності людини, який притаманний їй і тільки їй, а відтак є своєрідною візитною карткою, буттєвим відбитком її життєдіяння [10, с. 177].

Спосіб учинкового діяння особистості поступово формується, вияв-ляється і видозмінюється протягом життя людини, набуває усталеності у процесі вчинювання. Це — динамічне утворення, яке вперше заявляє про себе із першим учинком особистості, тобто із самим її власне особистісним народженням. Протягом індивідуальної історії особистості окремі характерні ознаки її вчинкової активності генералізуються і поступово складають модель, спосіб, стиль учинкового діяння, які особистість може вдосконалю-вати, відтворювати в кожному з окремих вчинковихактів, а іноді — відмовлятися від усталеного на користь нового [10, с. 177].

РОЗДІЛ 2. ЗНАЧЕННЯ І РОЛЬ ХАРИЗМАТИЧНОЇ ОСОБИСТОСТІ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

2.1. Риси харизматичної особистості

Харизма – це здатність впливати на інших людей, на їхні рішення, вести їх за собою. Це набір комунікативних навичок людини, яка вибудовує систему взаємовідносин так, що громадськість кориться їй беззаперечно. Якою є функція харизматичного лідера? Це, так би мовити, кризовий менеджер, який у критичній ситуації каже: „Я знаю, що треба робити”. Він вносить в діяльність соціальної групи елемент ризикової гри, що вивільняє творчі імпульси учасників і надає перемозі особливої ваги [7, с. 75].

PR-діяльність при створенні образу кандидата в депутати, мери, президенти має спрямовуватися на переконання електорату в тому, що саме ця людина, хоча вона є такою ж, як усі ми, є найкращою, винятковою, здатною зробити для нас те, що ми самі зробити неспроможні. Так виникає принцип, побудований на ідеї харизми виняткової особи, спроможної на подвиг заради людства.

І сьогодні актуальною може бути дискусія: чим харизматичні якості відрізняються від лідерських? Чи існують лідери без харизми? Відповіді на ці запитання фахівці дають дуже різні, навіть діаметрально протилежні. Багато вчених вважає, що харизма – це певна вроджена властивість, притаманна небагатьом. Її не можна набути шляхом тренування. На думку психолога О. Покальчука, харизматичний лідер – антитехнологічний, він приймає рішення миттєво, принаймні ніхто, а часто і він сам, не може пояснити логіку своїх висновків [7, с. 76].

На противагу цьому, існує думка (її відстоюють, зокрема, А. Калабін, представник московської Школи харизматичних лідерів; Н. Власова, засновник новосибірського центру „Харизма”), що харизма не є властивістю „обраних”. Прихильники такого погляду спираються на відоме твердження, що людина не використовує всіх своїх можливостей. Р. Гандапас, автор тренінгу „Чи важко бути Богом?”, вважає, що „необхідно припинити бути „дикунами” в цьому відношенні і оволодівати харизмою як технологією” [11, с. 96].

У масовій свідомості наявна багатовимірна система еталонних типів політичних лідерів, яку в науковій літературі представляють як імпліцитні (глибоко приховані, неявні) типології політичних лідерів. Ця система задається низкою певних оцінних критеріїв, якими керуються свідомо чи опосередковано під час сприйняття (чи несприйняття) й категоризації політичних лідерів. Найбільш узагальненими вимірами є критерії „свої – чужі” та „викликають довіру – не викликають довіри” (єдність когнітивного та емоційного компонентів). Найчастіше в якості класифікаційних критеріїв під час свідомого розподілу політичних лідерів на групи громадськість використовує, в першу чергу, ділові та особистісні характеристики політиків. Серед прихованих же класифікацій переважають емоційно-оцінні ставлення, а також ті, що побудовані за принципом „погане – ще гірше” (або: „всі однаково погані”) [11, с. 97].

Спробуємо виокремити найхарактерніші риси, якими необхідно володіти, аби громадськість сприймала політика саме як лідера:

1) відповідальність, яка виявляється, у першу чергу, в нестандартних ситуаціях, котрі потребують нетипових творчих рішень. Такі рішення, як правило, завжди ризиковані і вимагають певних жертв; важливо вміти відповідати за свої результати і прагнути бачити кращі результати у своєї команди;

2) ставлення до громадськості та вміння вибудовувати ефективне діалогове спілкування з нею;

3) динамізм: майстерності лідерства у довгостроковому варіанті можна досягти шляхом постійних інновацій, змін. Лідери – це категорія людей, що рухається вперед швидше за інших. Найголовнішою ознакою, за якою можна виокремити політичного лідера із загалу, є його інноваційність, тобто здатність постійно продукувати нові ідеї (або їх комбінувати і вдосконалювати).

4) особистісні якості: крім вроджених це – досвід, сміливість, впевненість в собі, уміння впливати на інших. У більшості випадків авторитет формується їх діями, здатністю робити кроки, які іншим не під силу [11, с. 99].

Безумовно, перелічені якості нерозривно пов’язані між собою і проявляються у лідерів різною мірою.

З точки зору історичного досвіду, нашій країні потрібен харизматичний лідер. Український менталітет такий, що ми досі шкодуємо за сильним лідером, здатним вивести країну з кризи. Окрім того, лідер має бути системним (наявність лідерських якостей, ідеології та команди).

Ще М. Вебер вказував на три вирішальні і обов’язкові якості для лідера, які не втратили своєї актуальності й нині: відданість справі (готовність на самопожертву), почуття відповідальності та окомір (здатність внутрішньо зібрано і спокійно аналізувати реальні обставини, відчувати політичний час) [2, с. 19].

Переговори, пошуки консенсусу, створення коаліцій, компроміси та інші методи вирішення конфліктних ситуацій стають важливими в діяльності лідера. Доведено, що лідер, який іде на компроміс раніше, ніж потрібно, втрачає авторитет; а лідер, який іде на компроміс пізніше, ніж треба, втрачає ініціативу. Необхідною і обов’язковою складовою діяльності політичного лідера є власна політична програма, формулювання чітких орієнтирів, формування власної політичної лінії. Процес реалізації цієї програми багато в чому залежить від уміння особистості доповнити так зване формальне лідерство (встановлені правила і функціональні зобов’язання) з лідерством неформальним (особисті взаємовідносини в певній групі).

Вивчення праць з даної проблеми дозволяє припустити, що на політичне лідерство можуть мати вплив такі фактори: політичні переконання лідера; політичний стиль лідера; мотиви, якими керується лідер; відповідні дії лідера на негативні ситуації, що виникають; попередній політичний досвід; політичний клімат, у якому лідер розгортає свою діяльність. Важливим інструментом діяльності політичного лідера є вміння переконувати і вести переговори.

Отже, проблема політичного лідерства є багаторівневою і багатовимірною. Лише застосування комплексу методів дослідження визначає творчий процес лідерства, що залежить від рівня розвитку суспільства, політичної культури і національних традицій. Сучасний політик повинен уміти вписуватися в нові контексти й ситуації, природа яких діалогічна. Готовність до живого спілкування в нових умовах, бажання слухати і чути, знати, чого громадськість чекає від політиків, є свідченням перспективності політичного лідера. І в цьому контексті має розгортатися PR-діяльність [11, с. 102].

2.2. Харизматичний лідер у політичній системі суспільства

М. Вебер, який ставився до політики як до покликання, здійснив типологію політичних лідерів за типом авторитету: харизматичний, традиційний та раціонально-легальний. Раціонально-легальне лідерство базується на раціональному виборі, традиційне – на вірі в законність традиції, звичаю. В основі харизматичного лідерства лежить унікальна здатність окремих людей притягувати до себе інших, викликати захоплення й зачарування. Цю властивість М. Вебер називає харизмою – милістю Божою. І не так важливо, наскільки „об’єктивно” можна визначити відповідну властивість з етичної, естетичної чи якоїсь іншої позиції. Важливим є ірраціональний аспект: як харизматичність фактично оцінюється тими, хто опинився в її полоні, „прихильниками” [2, с. 21].

Отже, позиції політичного лідера значною мірою детерміновані способом легітимації, обсягом і характером владного впливу. Динаміка відносин між політичним лідером і членами відповідної спільноти формує процес політичного лідерства.

Лідер у політичній системі суспільства – це керівник держави, політичної партії, громадської організації чи громадсько-політичного руху. Широта означеного поняття вимагає обмежити наше дослідження вертикаллю державно-владних відносин [2, с. 21].

Політичне лідерство – це „процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав” [2, с. 22]. Таке трактування політичного лідерства, по-перше, вказує на взаємозалежний характер відносин між політичними лідерами й підлеглими, що в демократичному суспільстві закономірно зумовлює контроль знизу за здійсненням владного впливу та можливість заміни політичного лідера відповідно до встановленої процедури.

По-друге, авторитетні люди, наділені владними повноваженнями легітимним шляхом, визнаються політичними лідерами, що фактично призводить до їх ототожнення з правлячою елітою. Однак, на нашу думку, поняття правлячої еліти ширше за своїм змістом.

По-третє, акцентується увага на добровільному прийнятті широкими масами владно-підлеглої форми відносин. А це означає, що громадська думка, реалізована через формальне волевиявлення, опосередковано визнає і схвалює ідею соціальної нерівності, право владної меншості на панування. У визнанні владних відносин, отже, прихована внутрішня суперечність, яка призводить до постійної боротьби за владу з невіддільною від неї циркуляцією політичних еліт.

Тепер повернемося до висловленого нами зауваження щодо безпідставності ототожнення кола політичних лідерів і правлячої еліти. „Вважається можливим у будь-якій політичній системі, – зазначає Б. Кухта, – вирізнити певні кола влади, критерієм входження до яких є рівень участі в реалізації влади, насамперед у прийнятті політичних рішень. У зв’язку з цим політична еліта – це те коло громадян певної політичної системи, які беруть безпосередню участь у прийнятті рішень” [18, с. 115]. Ф. Рудич розширює тлумачення терміна: політична еліта (від франц. elite – найкраще, добірне, вибране) – „це носії політико-управлінських здатностей”, які використовують державну владу чи здійснюють вплив на неї завдяки відповідним психологічним, соціальним та політичним особливостям” [18, с. 115]. Поняття політичної еліти досить широке, об’єднує еліти різних політичних систем – держави, політичних партій, громадських організацій та громадсько-політичних рухів, залучених до управлінських процесів на різних рівнях.

Поняття правлячої (державно-владної) еліти значно вужче за змістом, однак не може зводитися до кола політичних лідерів. Погоджуємося з Ф. Рудичем, який виокремлює в сучасній Україні три групи політичних лідерів. До першої належать відомі політичні діячі, які „обіймали чи обіймають високі державні посади; другу утворюють політичні лідери політичних партій і рухів, профспілок, громадсько-політичних об’єднань; третю групу складають представники регіональних політичних угруповань” [18, с. 116]. Запропоновану класифікацію доцільно доповнити відношенням політичних лідерів до державної влади й виокремити лідерів правлячих та опозиційних. Останні не входять до кола правлячої еліти. Окрім того, як слушно зауважує Б. Кухта, до еліти влади „входять безпосередньо члени всіх гілок влади, насамперед працівники виконавчих силових міністерств, оскільки саме вони безпосередньо реалізують владу, здійснюють принципи примусу, захисту й утримання панівного політичного режиму” [18, с. 117].

Отже, правляча еліта структурно включає в себе обмежене державно-владними повноваженнями коло політичних лідерів, визнаних легітимним шляхом у ліберально-демократичних політичних режимах (або вождів чи керівників у режимах авторитарно-тоталітарних), а також державно-політичний істеблішмент (від англ. establishment – штат установи), тобто „коло політично-урядової еліти”.

І, нарешті, оскільки дихотомія „політична еліта – маси” є центральною для аналізу владно-організаційних відносин, визначимося з поняттям мас. В історії суспільно-політичної думки не раз робилися спроби розмежувати поняття маси, натовпу, народу [18, с. 117]. Подібні спроби позначені не тільки певним рівнем розвитку суспільства та наукового апарату, що розширював пізнавальні можливості людини; помітною була також національна специфіка в підходах до їх витрактування.

Враховуючи грунтовність аналізу, проведеного М. Хевеші, погодимося з висновком, що до другої половини ХІХ століття ці поняття вживалися як синоніми. Водночас дослідниця зауважує, що натовп – це тимчасове, випадкове зібрання людей, якими керують пристрасті. Коли ж йдеться про організовані, проте розсіяні в просторі великі спільноти людей, доцільніше вживати термін „маси”. Народ, на відміну від натовпу, – „стійке історичне утворення, що має власну культуру, традиції, вдачу й норми, свій менталітет… Народ завжди чисельніший за народні маси. Відомо, наприклад, що народ ніколи не приходить у повному складі до виборчих урн. Якими б чисельними не були мітинги, демонстрації, вони ніколи не охоплюють увесь народ” [20, с. 90].

На сучасному етапі та в найближчому майбутньому в Україні має сформуватися еліта з високопрофесійних політичних лідерів, яка матиме чіткі стратегічні цілі і волю для їх здійснення. І від того, якими темпами відбуватиметься цей процес, якими якостями оволодіє нова еліта, залежатиме майбутнє держави.

На думку російської дослідниці Л. Васильєвої, „виконувати функції лідера, здатного у сфері політичного встановити або ефективно використовувати механізми політичної влади, які сприятимуть прогресивному еволюційному розвитку соціуму, може лише представник еліти. Якщо у якості політичного лідера фігурує представник ерзац-еліти, який завжди має на меті лише особисті інтереси, то це робить встановлення і функціонування ефективних механізмів політичної влади у термінах теорії вірогідності неможливою подією” [7, с. 89].

Ерзац-еліта – це неповноцінний замінник еліти, не здатний виконувати будь-які її функції в ході соціальних процесів. Це проявляється, у першу чергу, в характері ціннісних систем, чітко спрямованих на задоволення суто особистих потреб при цілковитому ігноруванні суспільства як цілого. У зв’язку з цим, умовним політичним лідером можна вважати індивіда, який висувається ерзац-елітою, що захопила вищі сходинки соціальної піраміди для збереження стабільності свого становища та імітації досягнення політичних цілей національного масштабу. Такий лідер здатний перейти у якість справді політичного лідера, забезпечуючи політичній системі поступальний рух, але він ніколи не зможе змінювати принцип дії соціальних механізмів, притаманних даній системі [7, с. 90].

Для того, щоб створити позитивний образ політичного лідера, PR-діяльність має бути спрямована, у першу чергу, на підвищення рівня знань виборців про кандидата (коли йдеться про виборчий процес). Використанням в ході виборчих змагань таких складових PR-технологій, як декларація причетності, створення міжособистісного та ідеологічного контрасту кандидатів, ставка на базову проблему, формування позитивного іміджу кандидата, здійснюється вплив на виборця з метою закріплення на особистісно-психологічному рівні певного образу кандидата. Цей образ створюють його зовнішність, риси його характеру, професійні якості, здатність викликати довіру до себе. Формується ілюзорний образ кандидата, бажаний для певної частини суспільства.

Не випадково класик політичної реклами Ж. Сегела зазначав: „Голосують за людину, а не за партію” [7, с. 93]. Тому важливо провести аналіз електоральних переваг, з’ясувати, який тип особистості політичного лідера є найбільш затребуваним на певному етапі розвитку суспільства, і створювати цей тип.

Переважна більшість громадян безпосередньо не контактує з політиками, які визначають долю країни. Але, маючи певну інформацію, користуючись оцінками інших людей, можна з достатнім ступенем достовірності оцінити риси характеру політиків. Людська психіка орієнтується на певні символічні характеристики, іміджі та стереотипи, відбувається не раціональне осмислення виборцями діяльності того чи іншого політичного лідера, а вживлюються у свідомість стійкі значення за допомогою символізації та інсценування. Політичні лідери можуть символізувати те, що реально може не існувати, але чого очікує громадськість. Символічними стають зовнішність, вік, лінії та кольори одягу, поведінка, жести, особливості мови, міміка та інші характеристики. Власне, сам політичний лідер також є символом.

Зарубіжні фахівці практикують перетворення окремих „неблагополучних” характеристик кандидата на позитивні якості: якщо політик надто молодий – підкреслюється його мобільність, динамічність; якщо він більш ніж у зрілому віці – його досвід; якщо політик скромний – акцентується на його обережності тощо.

Проблема розвитку і оптимального використання технологій PR при побудові образу політичного лідера потребує ретельних досліджень. Необхідно вивчати, давати критичну оцінку, відбирати все корисне з досвіду інших країн, де процеси розробки та впровадження PR-технологій мають вже напрацьовані методики і певну історію. У більшості демократичних країн саме технології впливають на ефективність ведення виборчої кампанії, визначають її переможця.

Щодо України, то вона робить лише перші кроки в цьому напрямі. Але в будь-якому випадку слід пам’ятати, що в Україні інші політичні реалії. Механічне перенесення чужого досвіду на наш грунт не забезпечить бажаний ефект. Тому потрібно враховувати і специфіку української багатопартійності, і рівень політичної культури громадян, і стан розвитку громадянського суспільства, і особливості формування політичного лідерства тощо [7, с. 95].

Вивчення PR-діяльності у виборчій сфері дозволяє виявити тенденції розвитку електоральної поведінки, ступінь залежності окремих груп інтересів від нелегітимних PR-технологій. Це дасть можливість визначити політико-правові механізми, які могли б сприяти використанню у виборчій кампанії передусім політично і суспільно легітимних технологій PR, виробити рекомендації для вдосконалення законодавчої бази виборчого процесу, розробити національний професійний кодекс PR. Досвід українських виборів засвідчує необхідність законодавчої регламентації питань, що стосуються застосування PR-технологій, створення цивілізованих норм і правил виборчої боротьби, обмеження використання „брудних” технологій, зокрема при формуванні образу політичного лідера [7, с. 96].

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ХАРИЗМАТИЧНОГО ЛІДЕРА В СУЧАСНОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

Перебіг державотворчого процесу в Україні зумовлює специфіку сучасного розуміння українського народу як національної спільноти, територіально об’єднаної державними кордонами [7, с. 112]. Народні маси – це більшість представників народу, рух яких із стану потенції перетворюється на реальність за наявності усвідомлених колективних інтересів та єдності почуттів, заснованих на ментальних особливостях.

Визначившись з основними поняттями, перейдемо до аналізу специфіки політичних відносин у системі „харизматичний лідер – політична еліта – народні маси”, що мали місце в процесі становлення державної влади в Україні.

Сучасний державотворчий процес невідворотно повертає нас до історичних часів гетьманату Б. Хмельницького, коли вперше сформувалася аналогічна тріадична система. Підстав для цього кілька. По-перше, за даними всеукраїнського опитування, проведеного 2002 року „Українським демократичним колом” на замовлення Інституту політики, найвидатнішим політичним діячем за всю історію України громадська думка визнала Б. Хмельницького [7, с. 114]. Українські історики, спираючись на наявну документальну базу, характеризують великого гетьмана як харизматичну особистість. По-друге, соціологічна служба Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова 2004 року провела дослідження громадської думки, результати якого засвідчили, що українські виборці напередодні президентських виборів в Україні найчастіше порівнювали тодішнього лідера блоку „Наша Україна” В. Ющенка з історичною постаттю Б. Хмельницького [7, с. 115]. Психологи й політологи неодноразово відзначали харизматичність кандидата в Президенти України від опозиції. Третє, експерти відзначають втрату частки харизматичності Президента України В. Ющенка. Аналогічна трансформація відбувалася з харизмою гетьмана Б. Хмельницького.

Спершу звернемо увагу на особливості харизматичного зв’язку між гетьманом та підвладними. Для того, щоб харизма була сприйнята масами, лідер має володіти особливою проникливістю, заснованою на спостережливості та знанні особливостей національного характеру, вміти співпереживати, цінувати колективні святині. Поряд з цим, відштовхуючись від нагальних індивідуальних потреб та інтересів, він проголошує спільну мету, віддалену в часі, проте омріяну, яку важко реалізувати кожному самотужки. Мета боротьби, визначена гетьманом, змінювалася в ході Національно-визвольної революції. Одночасно зі зростанням успіхів козацько-селянського війська та розширенням меж народної підтримки, відкривалися нові горизонти: від повернення козацьких вольностей до розбудови держави.

Наголосимо також на способах, якими підтримувався зв’язок з народними масами. У наукових колах домінує думка про можливість встановлення харизматичного панування лише шляхом безпосереднього впливу лідера на маси [7, с. 116]. При цьому заперечуються будь-які прояви легкодухості та м’якотілості з боку політичного лідера. Б. Хмельницький умів триматися перед масою, хоч і розумів загрозу, яку вона в собі приховує. Водночас він активно використовував звернення до козаків і селян через універсали та листи. З часом для формування позитивної громадської думки було створено потужну систему опосередкованого впливу, яка включала в себе, окрім розробки нової титулатури гетьмана, цілком ймовірно, ще й віршовану творчість гетьманської канцелярії та пропаганду її результатів через співців-бандуристів [7, с. 116]. Таким чином вдалося поєднати особистий природний дар Б. Хмельницького з умілим використанням засобів впливу на народні маси. Тільки наприкінці ХХ століття С. Московічі дійшов висновку, що харизма може зникнути, якщо її не підтримувати. Харизматичний авторитет потребує постійного підтвердження успішною дією, громадською думкою, зрештою, вмілим використанням засобів навіювання [7, с. 117].

Проблема харизматичного зв’язку між лідером і масами полягає в тому, що він є нетривким, може легко руйнуватися. Політичний лідер (і харизматик не виняток) завжди перебуває під пильною увагою оточення. Публічність передбачає контроль, принаймні з боку громадської думки. Змушений придушувати будь-які форми масового невдоволення, спираючись на безперечну підтримку війська, гетьман усе ж намагався враховувати вияви громадської думки, адже неприборкана стихія масового виступу може вмить зруйнувати і його владу, і всі здобутки національно-визвольної боротьби. Харизматичний лідер особливо чутливий до підтримки його ідей та дій масовою свідомістю. Він є її породженням, її Героєм.

У національно-визвольній боротьбі гетьман спирався на більшість народу, масу тих, хто, як і він, зазнавав утисків у Речі Посполитій. Єдність народної маси, колективна сила у поєднанні з умілим керівництвом, за щирим переконанням гетьмана Б. Хмельницького, здатна подолати спільного ворога – польських магнатів і шляхтичів. При цьому проголошувалося: керівник держави готовий „вибити з лядської неволі” та захищати увесь народ руський.

Упривілейованою верствою й соціальною опорою влади у Війську Запорозькому було козацтво. Центральний провід належав гетьманові та козацькій старшині. Довгі часи бездержавності створювали проблему формування провладної національної еліти. Віддана гетьманові еліта виросла з

1) кола прихильників його харизми,

2) родичів,

3) перевірених бойових командирів,

4) колишньої польської та „перефарбованої” української шляхти.

Так історично склалося, відзначає Б. Кухта, що „Б. Хмельницькому довелося „на ходу” створювати власну еліту, використовуючи частково і сполонізованих нащадків колишніх славних родів” [7, с. 118].

Щоб вивільнити себе від надмірного контролю знизу, обмежити дію охлократичного чинника, харизматичний лідер прагне трансформувати підстави панування. Гетьман Б. Хмельницький вирішує протиріччя між загрозою втрати харизми та необхідністю розбудови системи інститутів державної влади двома шляхами:

1) особливу увагу приділяє формуванню адміністративного апарату, системи управлінської комунікації, виконавській дисципліні;

2) шукає способів легітимного перетворення харизматичного особистого авторитету на харизматичний авторитет посади [7, с. 118].

М. Вебер вважає, що в ситуації з харизматичним лідером важливим є питання про успадкування влади та визначення способу, яким воно вирішується.

Харизматичне лідерство, засноване на національній ідеї, не могло з’явитися в посткомуністичний період. По-перше, в Україні не було власної самостійної еліти. По-друге, вихована на ідеях соціальної рівності, еліта радянських часів виявилася неготовою до кардинальних перетворень усієї суспільної системи. По-третє, необхідно було зламати стереотипи інтернаціонального мислення та підготувати грунт для згуртування громадян на основі загальнонаціональних цінностей. Процес визрівання тривав довго, боляче, аж допоки харизма не знайшла своє персоніфіковане втілення. В. Ющенко, в якого вірило його безпосереднє оточення та численні прихильники, випромінював переконаність у доцільності своїх дій, вселяв віру в перемогу мас.

У ході „помаранчевої революції” відбувся злам стереотипів мислення більшості українського народу, що стимулювало зростання самооцінки. Це була перша й найсуттєвіша перемога. Україну по-новому сприйняв світ. Національна самоідентифікація наближала народні маси до мети, вказаної лідером: європейські стандарти життя, ліберально-демократичні свободи, національна патерналістська держава.

Неспроможна самотужки створити новий суспільний проект, народна маса покладалася на свого лідера. І зовсім не сподівалась, що буде ще раз ошукана. Лідер здавався таким близьким і зрозумілим… Виходець з народних мас, він уособлював народ.

Наприкінці лютого 2005 року, за даними соціологічної служби „Український барометр”, 52 % українців, що проголосували за В. Ющенка у „третьому турі” президентських вборів, визнавали його „вождем”, „організатором мас”, „лідером нації”. Водночас ніхто з них не міг пояснити, який він є насправді [7, с. 119].

Надмірні сподівання неминуче мали привести до краху ілюзій. Але не тільки в ілюзорності сподівань приховуються причини сучасної кризи відносин „харизматичний лідер – політична еліта – маси”. Визначимо основні з них.

1. Потреба в харизматичному лідерстві виникає тоді, коли організація суспільно-політичної системи не відповідає інтересам національної безпеки, уявленням про суспільні ідеали, норми та цінності. Основна функція харизматичного лідера – запропонувати такий суспільно-політичний проект, який би гармонізував суспільні відносини, забезпечив стабільність, сприяв прогресові. Досягненням політики Президента України В. Ющенка стала демократизація відносин у державі. Але, водночас, намітився дисбаланс в інших сферах, зокрема, в базисній економічній сфері суспільства.
2. Прорахунки в кадровій політиці, неспроможність організувати міцну команду підірвали довіру мас до харизми В. Ющенка. Зникла переконаність у тому, що влада чесна перед виборцями й прозора у своїх діях. Першим кроком до зниження рівня харизматичності Президента України стала невмотивована відставка Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко восени 2005 року. Національну еліту поглинула хвиля боротьби за вплив на Президента, за владний вплив узагалі.
3. Залишилися невирішеними нагальні питання, пов’язані з виробленням національної стратегії на всіх напрямах. Напередодні виборів високими були очікування електорату щодо сильного лідера, харизматичної особистості, спроможної об’єднати й повести за собою народ, Схід і Захід України. Вони не були реалізовані. І ще. Там, де є спроба побудувати і втілити в життя новий суспільно-політичний проект, завжди знайдуться сили зовнішнього впливу. Політика В. Ющенка виявилася надміру залежною від таких впливів [7, с. 121].

ВИСНОВКИ

Проведений теоретичний аналіз дозволяє зробити висновок, що категорія «політична харизма» є однією із самих дискусійних категорій у політичній науці. З одного боку, варто визнати, що в минулому проблема харизми мала більше значення для політології. З іншого боку, незважаючи на критику, якій піддається категорія політичної харизми, вона продовжує використовуватися в політологічних дослідженнях. Складність і багатомірність самого феномену харизми спричиняється багатогранністю категорії політичної харизми, а також пояснює той факт, що в політологічній теорії відсутнє і принципово неможливе єдине загальновизнане трактування даного поняття. У підсумку, постійно відбуваються спроби пояснення феномену харизми, тривають пошуки теоретичного й операціонального визначення даної категорії.

Виділені основні характеристики категорії «політична харизма». Харизма – це здатність впливати на інших людей, на їхні рішення, вести їх за собою. Це набір комунікативних навичок людини, яка вибудовує систему взаємовідносин так, що громадськість кориться їй беззаперечно. Під псевдохаризматичністю розуміється поведінка політичних лідерів, які досягли певних успіхів завдяки особистісному впливу і тому легко йдуть на те, щоб оголосити свої досягнення результатом харизми. Тобто, харизматичний лідер впливає на своїх послідовників ірраціональним шляхом.

Варто зазначити відсутність прямого твердого зв’язку між екстраординарними ситуаціями й появою харизми. Харизма з’являється не тільки в екстраординарних умовах; екстраординарні ситуації варто віднести до числа факторів, які сприяють появі й підтримці політичної харизми. Таким чином, харизма можлива в будь-якому суспільстві; як в екстраординарних, так й у стабільних соціально-політичних ситуаціях. Категорія харизма має евристичну цінність як для вивчення революцій, інновацій, так й у плані пояснення звичайних політичних процесів, феномену політичної влади в цілому.

Можна констатувати наявність динамічного аспекту проблеми харизми: харизма являє собою процес, а не застиглий стан. Створення політичної харизми має специфіку залежно від стадії харизматичного політичного процесу; стабільності суспільства, серйозних політичних змін; від близькості лідера до влади (володіння лідером харизмою до досягнення влади або ж її придбання при занятті посади); різні способи використання політичної харизми для підтримки влади і, навпаки, влади для підтримки харизми.

Проблема політичної харизми може розглядатися стосовно як особистостей, так і політики й влади в цілому до окремих владних структур, інститутів, посад, цінностей й ін. Виходячи з того, що політичний простір є багатомірним, багаторівневим, політична харизма проявляє себе диференційовано. Можливе існування різних форм харизми: концентрована, інтенсивна харизма і харизма ослаблена, дисперсна; харизма щира і рутинізована.

Категорія харизми є адекватною для аналізу сучасних політичних процесів. Специфіка сучасної форми політичної харизми є результатом зміни політичного простору (революція телекомунікацій, професіоналізація політики, масова демократія й ін.), зокрема: наявність штучних, створених елементів (цілеспрямовані, професійні дії по створенню, підтримці, розвінчанню й рутинізації харизми); посилення ролі організаційного, бюрократичного аспекту проблеми харизми; зміна ролі харизматичного лідера, його управлінського апарату і мас в харизматичному політичному процесі; посилення ролі ЗМІ в даному процесі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996
2. Вебер М. Харизматическое господство // Социс. – 1988. – №5. – с. 18-23
3. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – С. 173
4. Горбатенко В. П. Лідерство політичне //Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-е вид., доповнене і перероблене. – К.: Вид-во „Ґенеза”, 2004. – С. 309
5. Иванов В.       Политическая психология: учбовий посібник. — М.: Философское общество, 1990. — 219 с.
6. Котляр А. З „лица необщим выраженьем”, або „Вибір лідера – це вибір моделі управління країною” // Дзеркало тижня. – 2004. – 9 — 15 жовтня
7. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідери. – Львів: Кальварія, 2007. – 236 с.
8. Лурье С. В. Историческая этнология: Учебн. пособ. для вузов. – 2-е изд. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 448 с.
9. Московичи С. Век толп: исторический трактат по психологии масс. – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. – 480 с.
10. Одайник В. В. Психология политики: Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. — СПб. : Ювента, 1996. — 382 с.
11. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры. – К.: Знання України, 2001. – 270 с.
12. Пахарев А. Хамелеономания властных элит в условиях переходных политических систем //Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К.; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2005. – С. 235 – 244
13. Петрунько О. В. Типології політичних лідерів у свідомості електорату // Вісн. Харк. держ. ун-ту. — 1999. — №439: Сер. Психологія, політологія. — Ч. 4 — 5. — С. 308 – 312
14. Пірен М. І. Основи політичної психології: Навч. Посібник. — К. : Міленіум, 2003. — 413,  с.
15. Политическая психология: Хрестоматия /Сост. Е.Б. Шестопал, Пер.: В. Зорин, Т.Н. Пищева, А.Г. Чигинцева. — М. : Инфра-М, 2002. — 303, с.
16. Політична психологія: Навч. посібник / За ред. С. О. Матвєєва. — К. : ЦУЛ, 2003. — 215 с.
17. Почепцов Г. Г. Имиджелогия: теория и практика. – К.: СП „АДЕФ-Украина”, 1998. – С. 40
18. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – С. 166.
19. Технологии управления харизмой // Комп&ньоН. – 2005. – №4 (416). – С. 54
20. Хевеши М. А. Толпа, массы, политика: Ист.-филос. очерк. — М.: ИФРАН, 2001. — 229 c.