Вступ

Фольклористика як наука пройшла довгий час становлення і розвитку, в ході якого змінювались її засади, місце серед інших дисциплін та методи дослідження. Внаслідок різних поглядів на усну народну словесність та підходів до її вивчення з різних позицій, виник ряд теорій, значна кількість яких лягла в основу вироблених шкіл та напрямів фольклористики. Появі шкіл та напрямів передував великий досвід збирання, запису та обробки народних текстів, а також ідейно-філософські погляди різних часів.

1. Основні зарубіжні школи фольклористики

Міфологічна школа (перша половина 19 ст.) виникла в руслі загальноєвропейського романтизму. її філософською основою стала естетика Ф.В. Шеллінга та братів Августа і Фрідріха Шлеґелів, які трактували міфологію як «природну релігію» та необхідну умову виникнення мистецтва. Першим етапом її розвитку стала «теорія символів» німецького вченого Ґ.В. Крайцера, який висунув думку про природне походження міфу і його розуміння як символу природних явищ — сонця, неба, світу, змін пір року тощо. Крайцер та його послідовники (Ґотфрід, Міллер, Швенк, Велькер та ін.) утворили так звану символічно-міфологічну школу. За їх теорією міфологія є низкою символів; символіка та образність мови в усіх народів вважається виявом релігійно-міфічних ідей, міфи і мови окремих народів розглядаються як варіанти єдиного спільного міфу та варіації прамови. У вченні представників цього напряму домінує погляд, згідно з яким в основі тем та мотивів усної народної творчості лежить первісна таємна релігійна символіка, що сягає найдавніших часів людства і передається з покоління в покоління жерцями. Праці Крайцера та його послідовників лягли в основу розвитку міфологічної школи у фольклористиці.

Наступним етапом в історії цієї школи стало виникнення у ній порівняльно-міфологічної школи. її засновниками були Вільгельм та Яків Ґрімм, які на основі аналізу німецької народної словесності виклали свої погляди у праці «Німецька міфологія» (1835). Згідно з цією теорією жанри усної словесності походять з міфу, з якого розвивається казка, епічна пісня, легенда та інше. Подібні явища у фольклорі різних народів вони пояснювали спільною для них давньою міфологією, вважаючи, що всі народи індоєвропейської групи в далекому минулому творили одне плем’я. Вивчаючи лінгвістику, археологію, етнографію, Яків Ґрімм намагався віднайти уламки древніх міфів у народних віруваннях, обрядах, жанрах усної словесності, мові. Він прийшов до висновку про тісний взаємозв’язок між давньою релігією, міфологією та їх виразом — поезією первісної людини. Теорія братів Ґрімм викликала широке зацікавлення, і в 1850— 1860 pp. в європейській науці виникла міфологічно-порівняльна школа, дослідники якої розглядали усну народну творчість з точки зору давніх релігійних вірувань та уявлень, відшукуючи у творах народної словесності відгомін праміфів.

В основі міфологічно-порівняльних студій лежала так звана «арійська теорія» Якова Ґрімма. її суть полягає в тому, що дослідження і порівняння елементів побуту, творчості та вірувань арійських народів засвідчують спільність світогляду та усної словесності індоєвропейських народів, що пов’язуються однаковими релігійними уявленнями, ставленням людини до навколишнього світу. Висновки зіставних аналізів мов (Бопп, Шлейхер) та сюжетів (Я. Ґрімм) набули великого значення: «Це все приводило до переконання, що арійці на своїй прабатьківщині володіли певним запасом знання, творчості, Що виявлявся через персоніфікацію явищ природи в антропоморфічні образи богів і героїв. Ці міфи вони винесли з собою під час розселення, і вони продовжували еволюціонувати серед кожного народу окре мо…» Ідеї братів Ґрімм поширилися у багатьох країнах Європи: Німеччині (А. Кун, В. Шварц, В. Манґардт), Англії (М. Мюллер, Дж. Кокс), Італії (А. де Губернатіс), Франції (М. Бреаль), Швейцарії (А. Пікте), Росії (А.Н. Афанасьев, Ф.І. Буслаев, О.Ф. Міллер, ранні праці О.Н. Пипіна та О.Н. Веселовського). Розвиток цієї школи йшов у кількох напрямах: «етимологічному» (початкова суть міфу досліджується на основі лінгвістичних реконструкцій), «аналогічному» (зіставлення подібних за походженням міфів), «символічному» (міф вивчається як символ явищ життя, при чому міфологія є низкою символів).

Прихильники цієї школи намагалися реконструювати древню міфологію, пояснюючи зміст міфів обожненням явищ природи, небесних світил («солярна теорія» Мюллера) чи грози («метеорологічна теорія» Куна). У межах «аналогічного» напряму виникла демонологічна чи «натуралістична теорія» Шварца і Мангардта, які пояснювали походження міфів поклонінням демонічним істотам.

Ці теорії відіграли важливу роль у розвитку української фольклористики, знайшовши у вітчизняній науці широкий відгомін.

Хоча у розвитку міфологічної школи в Європі подекуди спостерігались деякі негативні риси (переоцінка ролі природи та зв’язку народної творчості з явищами навколишнього світу, коли дехто з Дослідників у кожному образі-персонажі вбачав втілення природних стихій та елементів; штучний підхід до трактування «арійської теорії»), але ці пошуки мали важливе значення для наступних фольклористичних досліджень. Завдяки діяльності їх представників активізувалася збирацька робота, посилився інтерес до історичного та духовного життя народів, розширились уявлення про міфологію, еволюцію мови, філософські, морально-етичні, естетичні погляди людей, їх життя та побут. У період розвитку міфологічної школи було покладено початок зіставного аналізу фольклору, міфології та літератур різних народів, їх взаємозв’язки. Міфологічна школа заклала основи розвитку міґраційної та історичної шкіл фольклористики.

Наступним етапом розвитку світової науки про народну творчість була міґраційна школа (друга половина 19 ст.). її засновником у Європі став німецький вчений Т. Бенфей. Він розкритикував відірвані від реальності дослідження фольклористів, що підтасовували факти, оперуючи готовими рецептами арійської теорії (подекуди, особливо у працях російського дослідника О. Міллера, вона була доведена до абсурду). Вивчаючи історію, життя і творчість жителів Сходу, Т. Бенфей спостеріг, що подібні сюжети зустрічаються в усній словесності народів незалежно від їх спорідненості. До того ж поширений серед арійців сюжет часто виявляється не менш популярним серед народів неарійських, що підриває універсальність теорії Я. Ґрімма.

Значного поширення у світі набули ідеї представників географічно-історичної школи (через її засновників — фольклористів із Фінляндії Ю. та К. Крунів вона отримала назву фінська школа). Першим кроком у формуванні фінської школи вважається виступ у 1873 р. А. А. Бореніуса, присвячений темі міграції рун. Остаточно вона оформилась на початку 20 ст. на основі дослідницьких праць професора порівняльної фольклористики Хельсінського університету К. Круна. її послідовники (А. Аарне, С. Томпсон та ін.), спираючись на історико-етнографічний метод вивчення взаємодії культур, притримувались ідеї географічної зумовленості народу (що впливає на його історичну долю, культурний розвиток, а відтак — на особливості системи усної народної творчості та її побутування). Головним завданням прихильники школи вважали виявлення етнографічної належності, місця і часу виникнення того чи іншого казкового сюжету. Вони провели велику та ретельну роботу: відібрали та класифікували всі варіанти казок, намагались простежити шляхи їх поширення. Ними була висунута теорія про первинну форму казки. Ця теза залишилась гіпотезою.

2. Напрями та школи фольклористики в Україні

Першим представником міфологічного напряму в Україні був професор Київського університету М. Максимович (1804—1873). Він, здійснюючи перше видання українських народних пісень (1827), вказував у передмові на їх зв’язок із міфологією, повір’ями, звичаями та обрядами; аналізував їх, порівнюючи з польськими та російськими творами. У фольклористичних та історико-літературознавчих працях вчений торкнувся питань символізму, опираючись на вивчення історії мови в дусі теорії  Ґрімма. Цих же принципів дотримувалися молодший сучасник Максимовича, учень П.Й. Шафарика, професор Московського університету Йосип Бодянський, а також професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський, Пантелеймон Куліш та ін.

Найбільшого розвитку в Україні ідеї міфологічної школи набули у теоретичних працях Миколи Костомарова (1817—1885). У своїх дослідженнях М. Костомаров торкнувся проблем міфологічної основи народних вірувань та обрядів. Вивчаючи давню слов’янську міфологію з її природно-релігійними культами, науковець шукав їх відгомону в усно-поетичних творах, крізь них розкривав духовний світогляд народу. Важливе місце він відводив зв’язку людини з довкіллям — а відтак — взаємозв’язку фізичного та духовного. М. Костомаров прийшов до висновку, що природа в народній творчості відіграє роль символів, і ця символіка є своєрідним продовженням природної релігії. Вчений досліджував символіку небесних світил та стихій, рослин, тварин та птахів, ілюструючи її значення численними прикладами з народної поезії.

Погляди М. Костомарова на внутрішню природу давніх вірувань знайшли своє узагальнення у його праці «Славянская Мифология» (1847). У ній вчений зіставляв міфологічні системи слов’ян із відповідними явищами балтійців та німців. Досліджуючи на цьому тлі народні звичаї та вірування предків, він вбачав у них відгомін прадавньої природної релігії, розглядав міф як символ природних та фізичних явищ, чим продовжив традиції європейської символічної школи міфологів. У праці «Историческое значение южно-русского народного песенного творчества» (1872) М. Костомаров виводив генеалогію пісенної та міфологічної символізації, проводячи між ними паралель, обстоював думку про їх взаємозародження.

Праці М. Костомарова стимулювали розвиток фольклористики і української, й інших слов’янських народів: «Щодо розуміння ролі природи й міфу, як символізації таємного внутрішнього зв’язку, єдності ідей в явищах життя людей і життя природи, як символізації різних змін астрономічного та фізичного характеру (міф), то ця критично-наукова ідея для того часу і для пізніших часів була ідеєю цілком новою і то не лише в українській науці, але й у науці інших слов’янських народів»16. Вони стали поштовхом до подальшого дослідження усної поетичної творчості крізь призму народної уяви, фантазії, психології, висловлених у ній норм загальнолюдської моралі, впливу історично-соціальних умов побуту та культури.

Послідовником та виразником цих ідей в українській науці став Олександр Потебня (1835—1891). У працях «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», «О некоторых символах в славянской народной поэзии», «Слово и миф» та ін. вчений розвинув наукові спостереження М. Костомарова, долучивши до огляду релігійно-міфологічних елементів народних творів ґрунтовний лінгвістичний (зокрема етимологічний) аналіз власних імен, назв, реалій. Як і його західноєвропейські попередники, О. Потебня вдався до зіставного мовознавчого дослідження слів у слов’янських мовах, з пошуком їх коренів у неслов’янських системах індоєвропейської групи. Таким чином він переніс здобутки теорії братів Ґрімм та їх послідовників на слов’янський (зокрема український) ґрунт.

Неоціненним досягненням наукових пошуків О. Потебні є те, що він аналізує українські вірування, звичаї, обряди, жанри та тексти усної народної творчості на загальнослов’янському, загальноєвропейському тлі, але з урахуванням специфічного національного колориту.

Через вивчення старовини та народності О. Котляревський вбачав шлях до виявлення національного духу в усній творчості та культурі. Будучи обізнаним із європейськими теоріями того часу, він широко залучав до арсеналу своїх досліджень лінгвістичний аналіз і розглядав національну мову як вияв духовних сил народної психології. У цьому він був прихильником ідей Ґумбольдта, Штейнталя, інших філологів, у тому числі й українських — Срезневського, Бодянського, Григоровича та ін. Вслід за М. Мюллером він розглядав міфологію як стародавнє підґрунтя мови.

Народну обрядовість та словесне мистецтво О. Котляревський пояснював засобами міфології, релігії та історії, з урахуванням психологічних факторів, таких як уява та фантазія. З цих позицій він аналізував епічні народні жанри на різних етапах їх становлення та розвитку. Як дослідник народної старовини, він надавав великого значення археології та палеографії. Вслід за прихильниками теорії самозародження, які звертали особливу увагу на «пережитки первісної культури» (такі як повір’я, забобони тощо), вивчав давні обряди, народну демонологію.

Висновки

Зародившись у ХІХ ст., на піднесеній хвилі романтизму, фольклористика як наука пройшла довгий час становлення і розвитку, в ході якого змінювались її засади, місце серед інших дисциплін та методи дослідження. Появі шкіл та напрямів фольклористики передував великий досвід збирання, запису та обробки народних текстів, а також ідейно-філософські погляди різних часів.

Однією з найперших і найвпливовіших європейських шкіл фольклористики впродовж усього ХІХ ст., школою, на основі якої сформувалося багато різних наукових шкіл у інших гуманітарних науках (мовознавстві, літературознавстві тощо) була міфологічна школа (у Європі вона називалася ― натурична (натуралістична), у нас цей термін не прижився).

Список використаної літератури

1. Боярська Л.В. Фольклор: Тексти лекцій. (Для студентів 1-го курсу відділень журналістика, видавнича справа та редагування, реклама та зв’язки з громадськістю). – К., 2010. – 70 с.
2. Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість: Підручник. – К., 2001.