Вступ

Актуальність теми. З початком першої російської революції 1905-1907 рр. посилились надії на вільний національний розвиток і національне самовизначення українців.

Українські землі тривалий час перебували під владою іноземних держав, що ганебним чином впливало на вільне використання української мови. Українське слово було витіснено із суспільних та державних інституцій, із навчальних закладів та наукових установ, церкви та мистецтва. В таких умовах потреба вирішення мовного питання відчувалася особливо гостро та перепліталася з економічними, соціально-політичними, релігійними та національними інтересами українського народу, ставши однією із головних складових вирішення основного політичного питання — здобуття національної незалежності України.

Однією із цікавих сторінок відродження українського слова було становлення україномовної преси, яке розпочалося на початку XX століття за активної участі провідних представників національно-свідомої інтелігенції.

На початку ХХ ст. преса була потужним засобом масової інформації, що значно впливала на хід подій, особливо на формування громадської думки, а відтак ставала важливим чинником національного відродження.

Українська журналістика початку ХХ століття на Наддніпрянщині — одна зі сторінок історії формування ідеї української державності, каталізатор культурного життя. Перші спроби українських діячів заснувати періодичні видання наштовхувалися на згубну політику російського царату щодо України. Тому українська журналістика ХІХ ст. представлена переважно літературними альманахами й журналами та невеликою кількістю газет, що виходили російською мовою, у яких лише незначна частина матеріалів публікувалася українською мовою.

Початок ХХ століття характеризується значним піднесенням українського національно-визвольного руху, органічно пов’язаного з подіями 1905-1907 рр. У революції 1905 року, що розгорталася під гаслом запровадження демократичних свобод у Російській імперії та надання землі селянству, українці, як і інші народи імперії, брали активну участь, вимагаючи права на національне самовизначення. М. Грушевський з цього приводу зазначав: “Народні маси були захоплені аграрним питанням, інтелігенція — гарантіями політичної свободи. Представники українського руху приклали всі зусилля, щоб у загальному плані створення нового ладу не були пропущені з виду інтереси національного розвитку державних народностей” [6, с.34-45].

Метою дослідження є аналіз нддніпрявських видань початку ХХ століття («Хлібороб», «Громадська думка», «Рада, «Село», «Засів», «Слово», Дніпрові хвили » та ін. як джерело українського життя та їх роль в суспільно-політичному та національно-культурному житті Наддніпрянської України на початку ХХ століття.

Цінними для дослідників є  публікації М. Грушевського, В. Дорошенка, Б. Грінченка, С. Єфремова, с. Петлюри, в яких йдеться про відродження української преси (наприклад, “Тернисті шляхи українського друку” Б. Грінченка, “Відгуки з життя та письменства” с. Єфремова, “З українського життя” с. Петлюри, спогади Є. Чикаленка, відомого мецената й організатора української преси). Сучасними дослідниками української преси цього періоду є такі науковці: А. Бойко, І. Михайлин, О.   Мукомела, Н. Сидоренко, М. Тимошик та ін.

Розділ 1. Становлення україномовної преси в Наддніпрянській Україні на поч. ХХ ст.

1.1. Передумови становлення та розвитку української преси на поч. ХХ ст.

З початком першої російської революції 1905-1907 рр. посилились надії на вільний національний розвиток і національне самовизначення українців. Однією з головних рис того часу було виведення так званого “українського питання” на рівень практичної політики. Переставши бути справою невеликих гуртків українофілів, національне питання в Україні перемістилося в центр національно-визвольного руху, стало однією з гострих проблем не тільки у внутрішній, а й у зовнішній політиці.

В цей вирішальний для всієї імперії момент українська громадськість, за словами М.Грушевського, мала прикласти всі зусилля для того, щоб внести українське питання до загальної проблеми “оновлення Росії”. Адже кардинальні питання загальної перебудови погрожували відсунути на другий план національні потреби всіх недержавних народів, в тому числі українського. Тому представники національної інтелігенції Наддніпрянської України, беручи найактивнішу участь у загальному конституційному русі, висували питання національного розкріпачення українців. Однією із найголовніших складових вирішення цього питання стало забезпечення свободи вживання української мови в усіх сферах суспільно-політичного життя України — художній, науковій, офіційно-діловій, публіцистичній, а також в освітній сфері всіх рівнів (початковій, середній, вищій) тощо.

Першочерговим завданням національно-свідомих представників української громадськості стояла справа скасування Емського указу 1876 р., який фактично означав заборону українства. Так, протягом 1904 р. активні діячі земств, сільськогосподарських та просвітніх українських товариств виступали з пропозиціями відміни обмежень щодо українського друкованого слова, направляючи до уряду свої петиції.

Напружена ситуація в Україні примусила царський уряд приділити належну увагу українській справі та розпочати заходи щодо вирішення української мовної проблеми.

Практично свобода для української мови стала здобутком першої російської революції. Саме тоді українське суспільство отримало надію на створення національної преси рідною мовою. Треба зазначити, що до цього часу внаслідок русифікаторської політики царського уряду україномовної періодичної преси на Наддніпрянщині практично не існувало. Царський маніфест 17 жовтня 1905 р. оповіщав, разом з іншими свободами, також і свободу друку. Шлях для українських видань відкривали також “Тимчасові правила щодо друку” від 24 листопада 1905 р. про скасування попередньої цензури для періодичних видань та від 20 квітня 1906 р. — для неперіодичних видань.

Нова українська преса створювалася певними класами, їх політичними партіями й групами для пропаганди своїх ідей. Вона висловлювала політичні інтереси, прагнення і тактику тих суспільних груп, органом яких виступала. Важливо відзначити також, що українську пресу можна класифікувати не лише за політичним її спрямуванням, а й за тим, на які верстви суспільства вони були орієнтовані.

1.2. Заснування перших українських періодичних видань на Наддніпрянській Україні

12 листопада 1905 року у Лубнах з’явилась перша на Наддніпрянській Україні газета ”Хлібороб”, розрахована на селян. Вона почала виходити “явочним порядком” (без офіційного дозволу) на кошти Лубенської Української громади за редагуванням полтавського поміщика Володимира Шемета. Поки газету закрили, встигло вийти п’ять її номерів накладом по п’ять тисяч примірників.

З грудня 1905 р. у Полтаві почала виходити газета “Рідний край”. Її видавцем був Г.Маркевич — педагог і письменник, організатор української друкарні та книгарні, видавець підручників і творів українських письменників. Редакторами газети були М.Дмитрієв та Г.Коваленко, співробітниками – П.Мирний, Леся Українка, О.Пчілка, І.Нечуй-Левицький. “Рідний край” приділяв головну увагу історії, етнографії, народній творчості, питанню розвитку української мови та літератури. З жовтня 1907 р. часопис було перенесено до Києва.

У грудні 1905 р. почала виходити щоденна політична, економічна і літературна газета – “Громадська Думка”, ініціатором видання якої став Є.Чикаленко, а також С.Єфремов та В.Леонтович. Газета була розрахована, головним чином, на сільську інтелігенцію. Вона мала неабияку популярність, що зумовлювалося значною мірою публікацією у ній художніх творів Б.Грінченка, А.Тесленка, М.Кропивницького та інших. Але вже у 1906 році видання часопису було заборонено, згідно з поліцейським тлумаченням – “за шкідливий напрямок взагалі”.

“Громадська думка” відродилася у 1906 р. як “Рада”, що відігравала провідну роль серед українських видань Російської імперії і протрималася до 1914 року. На своїх сторінках “Рада” висвітлювала різноманітні події з українського життя, активно спостерігаючи за громадськими, культурними й політичними процесами. Цим вона сприяла формуванню національної свідомості серед широких кіл українського населення. В першому номері газети зазначалося, що вона є органом безпартійним.

Визначну роль у національно-культурному житті України початку століття відігравав журнал “Літературно-Науковий Вісник” (заснований під проводом Наукового Товариства імені Т.Шевченка у Львові в 1898 р.). Коли у 1907 р. М. Грушевський переніс його видання зі Львова до Києва, із ним злилася вже згадана “Нова громада”.

У Києві протягом 1905-1907 рр. також виходило кілька видань, серед них, часопис для дітей “Молода Україна” та журнал “Шершень” — єдиний за часів першої російської революції сатирично-гумористичний часопис. Серед відомих письменників, які активно співпрацювали в журналі, були І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Маковей, І.Нечуй-Левицький, В.Самійленко.

Цього ж року було започатковано літературно-науковий щомісячний журнал “Нова громада”. За недовгий час свого існування він встиг надрукувати такі твори Т.Шевченка, як “Сова” та “Три літа”, ознайомивши тим самим широкі кола українського громадянства з творчістю великого поета України.

В цей час українські періодичні видання виникали і в інших українських містах. Навіть у Петербурзі і Москві українські діячі налагодили випуск ряду видань українською мовою. Насамперед, можна виділити дві україномовні газети, що видавала українська фракція у ІІ Державній Думі — часопис “Рідна Справа” та “Думські Вісті” (1907 р.).

На шляху налагодження українських періодичних видань стояли як адміністративно-поліцейські, так і фінансові перешкоди, долати які допомагало благодійництво заможних осіб.

Матеріальне становище українських періодичних видань дійсно було тяжким. Багато цікавих подробиць відомо про газету “Рада”. У 1906 р. газета щомісяця коштувала 3500 крб., тобто 42 тис. крб. на рік, а передплатників мала в середньому 1500 чоловік. Враховуючи, що річна передплата “Ради” коштувала 6 крб., то неважко підрахувати, що газета повертала собі лише 9 тис. крб., тобто дефіцит становив 33 тис. крб. Слід відзначити, що 3500 крб. на місяць, які коштувала “Рада” в 1906 р., не відображала її реальну собівартість. На той час авторові, який друкувався в газеті, видавці виплачували гонорар у сумі 5 коп. за рядок (для зрівняння — за день роботи на буряках тоді платили 15-20 коп.). За таких умов “Рада” пішла на різке скорочення виплат гонорарів. З початку 1907 р. було вирішено платити по 3 коп. за рядок, а вже з квітня – гонорарів взагалі не платили.

Звичайно, за таких обставин, всі надії покладалися на передплатника. Як це не прикро, але нормальне функціонування української періодичної преси Наддніпрянщини гальмувало саме те, що вона мала обмежене коло читачів. Головною причиною малої кількості передплатників були урядові утиски проти них: поліцейські труси, арешти, звільнення з державної роботи, конфіскації тощо. Яскраві приклади чіпляння до читачів української преси наводив у своїх спогадах видавець “Ради” Є.Чикаленко. Наприклад, учителям було заборонено передплачувати “Раду”, а інспектори заявляли: “Або “Рада”, або посада”. Коли хтось уперто продовжував передплачувати український часопис, його звільняли з роботи.

Треба взяти до уваги і той факт, що перша російська революція застала український народ неграмотним (за переписом населення 1897 р. 85,4 % із тих, хто мешкав на території України, були неписьменними; найнижчі показники з цього приводу мали: Полтавська — 16,9 %, Харківська — 16,8 %, Подільська — 15,5 % губернії). Але навіть письменний мужик на той час не звик до газети як до щоденної потреби. Не звик він і до української газетної мови, термінології: вживані пресою нові слова селяни не розуміли, оскільки вони звикли тільки до свого діалекту та знайомої їм російської мови, а тому й чекали російських газет з новинами.

Русифікаторська політика царського уряду позначилася на стані фахової підготовки українських журналістів. Насамперед, йдеться про відсутність досконалого знання ними української мови. Крім того, не було задоволено найпершу вимогу національної преси, яка, на думку Бориса Грінченка полягала у тому, щоб “бути українською не лише мовою, а й змістом». До цього можна додати й територіальну розкиданість української преси, невміння єднатися заради спільної мети. І все ж помітне пожвавлення в українській періодиці внаслідок революційного піднесення 1905-1907 рр. явище незаперечне. Його уроки є досить актуальними сьогодні, коли україномовна преса в нашій країні за більш ніж двадцять років її незалежності все знаходиться на початковому етапі становлення, а її частка серед друкованих видань занадто мала.

Розділ 2. Вплив української Наддніпрянської преси поч. ХХ ст. на розповсюдження української мови серед українського населення

2.1. Роль української преси в розвитку українського національно-визвольного руху

Маніфестом 17 жовтня 1905 року були проголошені основні демократичні права і свободи [8, с. 3], що сприяло розвитку українського друку, і, зокрема, відкрило шлях для розвитку української преси в Наддніпрянській Україні. До цього періодична преса українською мовою могла видаватися тільки на території Австро-Угорської імперії, де існували відповідні політичні умови. На сторінках «Літературно-наукового вісника» М. Грушевський закликав українське суспільство активніше використовувати надані демократичні свободи для розвитку національної мови і преси.

У 1905-1914 рр. у Наддніпрянській Україні з’явилося до 30-ти україномовних видань. Також виходили газети, в яких містилися матеріали як російською, так і українською мовами. Більшість українських газет і журналів на той час виходило у Києві. Українська преса намагалася об’єктивно та в повному обсязі інформувати всі верстви українського населення про події, які відбувалися не тільки в Наддніпрянській Україні, а й за її межами, зокрема торкалися мовного аспекту. Такі видання, як «Світова зірниця», «Маяк», «Сніп» та ін., орієнтовані на сільську та міську інтелігенцію, важливим своїм завданням уважали об’єднання українського народу в єдину націю на підставі єдиної мови, культури й історії, всіляко пропагували ідею соборності. Газета «Дніпрові хвилі» наголошувала на необхідності широкого використання рідної мови на державному рівні, українізації освіти, ознайомлення з історією України [1].

Вся українська преса досліджуваного періоду вважала своїм обов’язком пропагувати українську мову. Так, у секретному донесенні в Департамент поліції від 8 березня 1913 року про видання у Каневі газети «Каневская неделя» українською мовою йдеться про ознаки пропаганди в її статтях щодо необхідності введення в школах української мови [12, арк. 13]. Значна увага приділялася проблемам українізації початкової та вищої освіти [10, с. 4, 5]. Зокрема, відзначалося, що введення української мови відповідає прагненням народу. Зазначалося, що через створення національної школи можна підняти культуру народу, а сам народ довести «до національної свідомості» [14, с. 9]. Також надавалося важливого значення самоосвіті через вивчення історії, літератури, географії, мови на курсах, через читання творів національних письменників.

М. Грушевський наголошував, що свідомі українські діячі, які мали можливість впливати на розвиток українського народного життя й народних інтересів у своїх місцевостях, недооцінювали вплив української преси зокрема та українського слова взагалі на український народ. Друковане слово, зокрема газети й журнали, залишалося дуже дієвим засобом політичного та національного виховання народу [4, с. 86-87].

Провідні діячі українського руху відзначали визначну роль української преси в розвитку українського національно-визвольного руху. Зокрема, у «Рідному краї» наголошувалося на великому значенні часописів, які виходили рідною для українців мовою, для розвитку духовних сил народу [7, с. 11].

Поряд із тим, К. Мацевич згадував про перешкоди та утиски щодо проникнення в наші села живого українського усного і друкованого слова, але наголошував на тому, що здебільшого у цьому винна низька національна свідомість самих селян, і тільки останнім часом вони починали енергійніше діяти [9, с. 4]. Тому сільська інтелігенція мала сприяти розвитку просвіти і поширенню національної свідомості через українські періодичні видання. Українська преса зацікавила сільських священиків, дяків і учнів сільських шкіл. Інструктор з кооперації В. Ворніков відзначав, що друковане слово знайшло собі дорогу в село, і йому приємно дивитися на сільську молодь, яка читає книжки й газети рідною мовою, приємно слухати, як люди обговорюють прочитане [3, с. 5].

Багато передплатників і читачів із сільської місцевості у листах писали про велике значення та велику силу друкованого слова, про справи щодо розповсюдження у них пресових видань, про свої враження від прочитаних газет і журналів.

Свобода слова та друку сприяла розвитку й розповсюдженню українських видань у Російській імперії, але редакції зіткнулися з мовною проблемою. Виявилося, що через пригнічення і заборони української мови не була розроблена термінологія українською мовою, а українські читачі, які звикли до російської орфографії, погано сприймали українську орфографію. У своєму листі до М. Сумцова П. Милорадович скаржився на погану українську мову газет і журналів та радив узяти за взірець мову Квітки-Основ’яненка та Тараса Шевченка [13].

У книзі «Мої спомини про давнє минуле» Д. Дорошенко (співробітник «Громадської думки», «Дніпрових хвиль» та ін.) відзначав, що доводилося дуже обережно утворювати нову газетну мову на ґрунті літературної та народної мов [6, с. 87]. Редакція газети «Світова зірниця», звертаючись до своїх читачів, акцентувала увагу на чистій і легкій мові свого видання, але для того, щоб вона була без чужих і «видуманих» слів та щоб розуміли її селяни, треба багато часу і сили [2, с. 3].

М. Грушевський зазначав, що український народ має перейти до своєї рідної мови як мови освіти і культури; відтак треба надати престижу українській мові, відродити повагу до своєї мови як засобу спілкування тому, що ворожа урядова політика «витравлювала» протягом століть цю повагу і нищила цей престиж [5, с. 418].

Після формального проголошення свободи слова і друку в жовтні 1905 р. у реальному житті українські періодичні видання постійно були під підозрою царської охранки. Фактично і після 1905 р. залишалися гоніння на українську мову, зокрема переслідування української преси аж до заборони передплатникам отримувати передплачені видання; з 1911 р. набула свого розвитку нова форма репресій — погроми українських редакцій. Для російського уряду українське слово звучало як щось вороже, і він шукав у ньому якусь погрозу і заклик до бунту. Так, Київське жандармське управління 23 листопада 1913 року повідомляло, що всі українські газети та журнали мали дві основні риси: українську мову видання і яскраве національно-шовіністичне спрямування [11, арк. 23]. Особливо російський уряд лякало те, що українська преса ставала дедалі доступнішою для широких кіл населення, а це призводило до пробудження національної свідомості українського народу.

2.2. Процес відродження української преси у Наддніпрянській Україні (1905-1907)

Українська преса Наддніпрянської України, що відродилася на початку ХХ ст. (1905) — це важливий сегмент історії української преси і вже тому її вивчення актуальне. Вона відображала складне українське буття в часи останнього періоду Російської імперії, була чинником розвитку українського визвольного руху і становлення національної свідомості українців. На сторінках преси означеного періоду регулярно з’являлися публікації таких відомих українських діячів як Д. Донцова, с. Петлюри, М. Міхновського,         М. Грушевського, Б. Грінченка, с.          Єфремова та інших, чиї дописи є і сьогодні актуальними.

Чи не найосновнішими працями з історіографії української преси початку ХХ ст. є дослідження А. Животка (“Історія української преси”) і Ю. Тернопільського (“Українська преса з перспективи 150-ліття”).

Важливими для історіографії цього питання є дві праці, які треба згадати обов’язково: “Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ ст.” і “Потужна сила рідного слова: До століття виходу в світ перших україномовних видань Східної України”. Готуються до друку (деякі вже вийшли) бібліографічні покажчики періодичних видань, що виходили в різних регіонах тогочасної підросійської України.

У статті “Відгуки з життя та письменства” (1906) у перших числах “Нової громади” за 1906 р. С. Єфремов писав: “Коли б із часів “Основи” не перервано нитки періодизації преси, то досі ми, напевне б, мали велику газетну й журнальну літературу й не доводилося би це діло починати наново по 40 роках мовчання з такими труднаціями, як тепер. А була б преса, хоча б навіть у межах загального цензурного “Устава”, то картина нашої національної справи мусила б стати зовсім-зовсім інакшою. За цей час ми виробили б принаймні періодизацію власної преси, виховали б робітників для неї, привчили б читачів до рідного слова і з усієї цієї зброї скористалися би зараз, скоро слушний час наспів. А так вийшло, що ми промовчали самий, може, гострий момент будування нових форм життя. І причиною цього були утиски над нашим словом — у першій лік указ 1876 року…” [7, с. 94].

Справді, Емський указ 1876 року надзвичайно ускладнив розвиток українського національного життя та культурний розвиток, а в сукупності з усіма іншими заходами російської урядової політики щодо України, спричинився майже до повного припинення політичного розвитку українців як нації.

Особливість преси як соціального інституту полягає в тому, що вона не може існувати без аудиторії, яка, принаймні, хоча би вміла читати, вона повинна мати певну мету, спиратися на певну програму, репрезентувати певні погляди якщо не групи людей, то хоч би одного видавця; преса є чинником не просто культурницького зрізу життя, а саме суспільно-політичного; преса означає появу ознак політичного життя.

Розділ 3. Значення періодичної преси в суспільно-політичному та національно-культурному житті Наддніпрянської України на початку ХХ століття

3.1. Умови створення та початковий період діяльності часопису “Рідний край” (1905-1907 рр.)

Боротьба за національні інтереси вимагала створення української національної періодики, щоб на її сторінках літератори могли донести до українського читача свої творчі здобутки, а громадські і політичні діячі свої ідеї. Шлях до організації літературно-публіцистичних видань був тернистим. Але острах влади, зумовлений розгортанням революційних подій (а хвиля робітничих страйків і селянських заворушень охопила всю імперію), змусив царя Миколу ІІ піти на деякі політичні поступки: 17 жовтня 1905 року було видано маніфест про введення демократичних прав і свобод, зокрема й щодо друкованого слова [2, с. 145150].

Про резонанс цієї акції на Україні історик Т. Гунчак говорить: “Оголошення маніфесту Україна зустріла з ентузіазмом і великими надіями на покращення політичної ситуації”. Так у багатьох містах Східної України демократична інтелігенція почала домагатися дозволу на створення друкованих видань українською мовою. Свідома українська інтелігенція прагнула надолужити і організувати цю сферу культурницької роботи якнайшвидше, адже майже тридцять років у Російській імперії не було преси українською мовою (щоправда, на сторінках “Киевской старины” вміщувалися деякі художні твори та фольклорні матеріали українською мовою).

Реальним початком нового етапу в історії української преси слід вважати 24 листопада 1905 року, коли царський уряд затвердив “Временные правила о печати”, в яких уже не згадувалося про обмеження українських видань. “В умовах заведеного тоді в Росії “конституційно-демократичного ладу” починається розвиток української преси”,- зазначав історик С.Наріжний. В Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших великих містах України стали з’являтися Українські газети та журнали. Та на практиці виявилось, що нові правила про друк тільки формально проголошували свободу слова; насправді будь-який номер українського періодичного видання міг бути конфіскований за вказівкою місцевої адміністрації, якщо та бачила на сторінках друкованого органу ту чи іншу “крамолу”. Бо, як наголошує М. Гончарук, “попередня цензура не була скасована і це давало можливість царському урядові перешкоджати появі нових друкованих органів, особливо таких, що могли мати небажаний напрям” [1, с.34-45].

Водночас важливо зауважити, що на час революції 1905-1907 років, як і в ХІХ ст., українська журналістика мала здебільшого регіональний характер. Цей чинник відчутно впливав на зміст і форму періодичних видань. Тільки небагатьом періодичним виданням вдалося всупереч перешкодам і труднощам набути характеру загальноукраїнських часописів (“Літературно-науковий вісник”, “Рада”).

У процесі свого становлення молода українська преса зустріла чимало перешкод, серед них відсутність свідомого українського передплатника. Бо зденаціоналізований український читач віддавав перевагу періодичним виданням російською мовою. Однак нерідко українці просто боялися передплачувати українські видання, “щоб не потрапити у немилість до місцевої влади, яка пильно стежила за розповсюдженням преси українською мовою”. Звідси логічно випливало одне з найважливіших і водночас найскладніших завдань, що стояло перед українською пресою — виховання нового свідомого українського читача, поряд із задоволенням потреб тієї частини українського народу, що вже усвідомила свою національну сутність. Об’єктивною потребою українського національного руху ставало розширення межі впливу української періодики до тієї міри, щоб охопити весь український народ.

Передплата української преси була досить незначною, через брак коштів на все село в кращих випадках надходив один примірник газети чи журналу, та й давалася взнаки майже суцільна неграмотність селян. Звичайно, ні уряд, ні місцеві органи влади не були зацікавлені в розвитку української преси, не давали субсидій на видання газет і журналів українською мовою. Отож, скрутне матеріальне становище серйозно перешкоджало становленню національної періодики.

У цих нелегких для української преси і культури загалом умовах з’явився у Полтаві 24 грудня 1905 року перший номер “Рідного краю” — часопису, що висвітлював політичну, економічну та культурну сторони життя українського суспільства. Відомий громадський і політичний діяч того часу В. Доманицький назвав його “першим вісником української легальної преси”. “Рідний край” справді був першим українським легальним друкованим органом, бо після заборони лубенського “Хлібороба” прийшов до українського читача через місяць після прийняття “Тимчасових правил” [3, с.78-80].

Уперше згадку про намір полтавців видати часопис українською мовою знаходимо у лубенському “Хліборобі”, де у рубриці “Українське життя” повідомлялося: “У Полтаві ще в цьому місяці почне виходити щотижнева часопись демократичної партії “Рідний край” під редакцією Коваленка. Нарешті наша інтелігенція прокинулася від вікового сну і хапається спокутувати свій гріх за свої недбальство та байдужість до народної долі” [4, с.6-10].

Цікаві свідчення щодо виникнення тижневика наведено у “Щоденниках” Є. Чикаленка. Співзасновник київської газети “Рада” згадував, що на спільному засіданні крайових організацій Української демократичної партії було вирішено, що кияни видаватимуть щоденний друкований орган, а полтавці зобов’язувалися видавати щотижневик. Історія і доля побажали, аби ці задуми втілилися в життя [5, с.134-175].

Важливу роль в організації видання, визначенні його спрямування відіграли засновники та видавці, згодом, редактори часопису. Тому в розділі даного дослідження неможливо обійти увагою їхні постаті. Першим видавцем журналу був Г. І. Маркевич (1849-1923) — власник друкарні та книгарні, культурно-освітній і громадський діяч. Він ґрунтовно досліджував український фольклор, захоплювався поезією, крім того, писав розвідки з історії краю, статті на актуальні теми. За його ініціативи згодом було видано серію книжок “Рідного краю”, твори І. Котляревського, П. Мирного, М. Кропивницького, Л. Українки, А. Кащенка. Він словом і ділом допомагав редакційному комітетові журналу [6, с.34-45].

Першим редактором часопису стали М. Дмитрієв і Г. Коваленко. М. Дмитрієв — виходець із Харківщини, закінчив правовий факультет Харківського університету. З 1894 р. він у Полтаві, працював секретарем “Губернскіх відомостей”, поступово став помітним громадським діячем у місті. Навколо нього гуртувалися люди з демократичними і патріотичними переконаннями. Особливо дружні взаємини склалися у Дмитрієва з Панасом Мирним. У Полтаві Микола Андрійович був душею багатьох починань, зокрема книжково- видавничих. Він також дбав і про поширення музичної освіти [7, с. 379-407].

Несподівана смерть Миколи Андрійовича (він потонув у Пслі 6 липня 1908 р., рятуючи 15-річну дівчину) глибоко вразила всіх, хто його знав, з ким працював, кому допомагав словом і ділом. Як писав Панас Мирний, вона “наробила великого горя усім близьким до його людям”.

Грицько Коваленко був редактором недовгий час, проте його участь у виданні часопису досить значна. Маючи хист письменника, він зумів його використати в публіцистиці. Передусім це стосується його статей на політичну тематику, нарисів соціального змісту (“Про народні права”, “Листи до селян”, “Всі на вибори!”). Публікації Коваленка відрізняються влучністю і гостротою слова в розкритті повсякденних питань, стиль його статей дохідливий, зрозумілий не тільки для освідченнях читачів, а й для селян та робітників. Його “Оповідання з історії українського народу од найдавніших до нових часів” — одна з кращих культурно- просвітніх розвідок, що з’явилися у журналі.

За короткий час редакція зуміла залучити до співпраці відомих українських культурних і громадських діячів: М. Лисенка, Б. Грінченка, О. Сластіона, М. Туган-Барановського, М. Сумцова, І. Огієнка. Надсилали свої художні твори І. Нечуй-Левицький, М. Кропивницький, Леся Українка, Христя Алчевська, А. Кащенко та ті, хто вперше робили свої літературні кроки. Про популярність часопису свідчить хоча б тираж 190б року, про який довідуємося із листа Миколи Дмитрієва до Олександра Русова: “Розпочавши видавати часопис “Рідний край” з надзвичайно малим грошовими засобами, ми вже видали у 1905 році одно число, і у 1906 році — 10 — усього коло 7000 примірників!”. Перший склад комісії проіснував до середин 1906 року. Тому основна праця щодо випуску часопису випала М. Дмитрієва та Панаса Мирного [7, с.379-407].

Навіть після перенесення видання журналу до Києва П. Мирний залишився його активним співробітником. Разом із М. Дмитрієвим він надсилає О. Пчілці кореспонденції з Полтави про політичні та культурні події міста, вміщує у часописі поезію “На смерть Івана Карповича Тобілевича”. Та невдовзі П. Мирний і М. Дмитрієв виходить із редакційного комітету. Ось як це коментує О. Пчілка: “Та показалось скоро, що між мною і полтавцями постали непорозуміння і незадоволення полтавців виданням. Дмитрієв в один з його приїздів до Полтави заявив, що він і Рудченко відмовляються від ведення “Рідного краю”, і після цього я перебрала все видання цілком на себе”. Проте розрив був спричинений тим фактом, що О. Пчілка більше уваги надавала висвітленню культурно-мистецьких подій, більше місця у тижневику почало відводитися художній літературі. А М. Дмитрієв і П.Мирний прагнули бачити “Рідний край” бойовим громадсько- політичним виданням, що насамперед висвітлювало актуальні соціополітичні проблеми. Ініціатори видання усвідомлювали, що тижневик набував літературно-мистецького спрямування, а це їх не вдовольняло [8, с.5-10].

Отже, за описаних вище обставин, у середині 1906 р. до роботи в редакції долучилася відома українська письменниця і громадська діячка — Олена Пчілка. В “Автобіографії” вона зазначала: “Одного разу, зустрівшись на залізниці зі мною, Дмитрієв запитав мене, чи не згодилась би я редагувати “Рідний край”. Я згодилась. Мені наняли квартиру і в 1906 році я переїхала до Полтави з Гадячого…” [9, с.5-12].

Олена Пчілка, людина з широким світоглядом і ґрунтовною освітою, свідомо стає до праці у легальному українському виданні. Письменниця була твердо переконана, що саме українська преса є чи не найкращою зброєю в боротьбі за національне відродження, утвердження української нації серед висококультурних народів Європи. На початку своєї діяльності в “Рідному краї” Олена Пчілка активно допомагає Панасові Мирному у відборі та редагуванні надісланого літературного матеріалу, друкує в тижневику власні художні твори, як от “Збентежена вечеря”, “Пожди, бабо, нових правів”, поезії. Водночас вона виступає як талановитий публіцист, її статті відзначалися високою довершеністю і майстерністю, влучністю і гостротою слова [10, с.2-4]. Чи пише вона про необхідність щорічного вшанування І.Котляревського, чи про Сорочинську трагедію 1905 року — завжди відчувається вправна рука публіциста. Саме Олені Пчілці належить низка гостро сатиричних фейлетонів, об’єднаних спільною назвою “Теревені”, в яких порушувалися болючі питання життя українців [5, с. 134-175].

Незважаючи на той факт, що засновниками часопису “Рідний край” виступали представники Української демократичної партії, тижневик за своїм ідейним напрямом був безпартійним. У листі до сестри Ольги Леся Українка писала: “В Полтаві вже розрішена тижнева часопись “Рідний край” (безпартійна)”. У кожному номері редакція журналу “Рідний край” упроваджувала в життя свою програму [11, с.6]. Вже саме визначення видання як політичного, економічного, літературного і наукового тижневика окреслювало коло проблем, що порушувалося в ньому. Так на сторінках часопису регулярно висвітлювалося життя Думи, робота і діяльність “Просвіт”, велася економічна просвіта селян і робітників за допомогою популярно- наукових розвідок із питань економічного життя; місця інтелігенції в громадському та культурному житті нації; один із перших часопис заговорив про українську діаспору [12, с.45-58]. Окрім соціально-економічних проблем, у центрі уваги всієї діяльності “Рідного краю” було здійснення широкої національно-культурницької програми. Це визначило характер статей, розвідок з української історії, етнографії, обговорення мовних тем, питання національної освіти, що друкувались у “Рідному краї”.

Отже, авторський колектив журналу, стаючи на нелегкий і небезпечний шлях в умовах монархічного ладу, прагнув засобами слова та просвіти розбудити національну свідомість українців, виховати в них почуття національної гідності. Випускаючи перший номер тижневика, редакція чітко з’ясувала питання читача, якому адресувалося видання.

Друковані органи з’являлися переважно коштом їх видавців, головним чином українських письменників чи нечисленних громадських діячів, матеріальні статки яких були обмежені. Молода українська періодика була найбільш вразливою саме з цього боку: незадовільне фінансування, матеріальна незабезпеченість ставала головною причиною швидкого зникнення часописів. Звичайно, відсутність національного друкованого слова згубно позначилася на моральності суспільства. Передплатників було набагато менше, ніж на це сподівалися, і видання не було рентабельним. Б. Грінченко вважав, що головною причиною відсутність національної самосвідомості широких мас і породжуване цими чинниками зростання демократизації в повсякденному побуті робітництва та й селянства [9, с.5-12].

Отже, ідея створення полтавського часопису зародилася в представників Української Демократичної Партії і скоро була втілена зусиллями видавця журналу Григорія Іпатійовича Маркевича, редакційного комітету, який включав Миколу Дмитрієва, Грицька Коваленка, Панаса Мирного.

Вже в перших номерах “Рідного краю” простежувалася чітка лінія на автономію України. Це віддзеркалювало програму Української демократичної партії, політичною метою якої було домагання автономії України в складі Росії. Однак щодо національної проблем часопис, порівняно з “Хліборобом”, займав значно ліберальнішу, поміркованішу позицію.

У 1906 році — в єдиному “повному” полтавському році — “Рідний край” виходив тижневими журналами на 8-16 (інколи більше) повноформатних сторінках; святкові випуски (тематичні — присвячені Івану Котляревському, Тарасу Шевченку; Різдвяний, Великодній) мали окрему мальовану обкладинку, існували постійні рубрики, поступово розширювалася їх тематика, зростала кількість. Усього за рік було видано 52 числа, окремі з них вийшли подвійними. Прикметно, що 20-те, 29- те і 39- те числа — як “ідейно невитримані”, “агресивні” — конфісковувала влада [2, с.145-150].

Статті та дописи до “Рідного краю” — чіткі, виважені, написані просто й доступно, часто емоційно- сповідальні, душевні, щирі. Тижневик прихильно ставився до свої читачів — “людей усякого стану і всякої освіти”, виказував непідробний, діяльний інтерес до життя народу і майбутнього України.

Випускаючи перше число тижневика, редакція часто зазначала, якому читачеві він адресувався. “Наша часопись має служити інтересам людності нашого краю, повідомляти про все, що діється у всякому закутку України, боронити усяке добре діло, яке де починається, боронитися проти усякого лиха і кривди, хоч би тая кривда виходила від сильних багатих”. Мета, яку ставив перед собою журнал “Рідний край”, була продиктована самим життям, духовним і політичним відродженням українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі в суспільстві як речника національної ідеї. І які б перипетії не випадали на долю часопису — закриття друкарні в Полтаві, де публікувався “Рідний край”, конфіскація окремих чисел журналу (№ 26, 30 за 1906 рік, № 16 за 1907 рік), переїзд редакції журналу з Полтави до Києва (1907 рік), а пізніше з Києва до Гадяча (1914 рік) — ніщо не могло вплинути на напрямок і мету журналу. Своїми статтями і розвідками часопис породжував паростки національної свідомості в читачів [3, с.78-80].

Часопис не обминав і економічних питань. У розвідці В. Дорошенка “Земля” схарактеризовано різні форми володіння землею, обґрунтовано переваги тієї чи іншої форми: “Будемо говорити про те, як нам хліборобам вийти з нужди, котра нас осилила в сю нещасну годину вільного розвою нашого занехаяного життя: — поки що перейдено до свідомості того, як люди в світі володіють землею, — писав автор і наголошував, — це свідомість поряд з тим що раніше говорилося поможе нам розв’язати ті гострі питання і бажанні думки про землю, які нас всіх заклопотали і цікавлять в останню пору” [6, с.45-51].

Редакція була певна, що питання землі — це найголовніша найболючіша тема для українців, переважна більшість з яких була селянами. Тому саме проблема господарювання на селі присвячено низку економічних розвідок, найбільший інтерес з яких викликають статті Г. Коваленка “Про земельну ренту” та Л. Падалки “Про землі, з яких складається Русь-Україна, і про людність, яка її заселяє”.

Часопис проголошував на своїх сторінках, що мета його існування полягає в тому, щоби “служити інтересам людності краю, повідомляти про все, що діється у всякому закутку України, боронити усяке добре діло, яке де починається, боронитися проти усякого лиха і кривди, хоч би тая кривда виходила від сильних багатих”. Мета, яку ставив перед собою журнал “Рідний край”, була продиктована самим життям, духовним і політичним відродженням українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією.

3.2. “Хлібороб”, “Рідний край”, “Громадська думка”, “Рада” та ін. їх роль у житті тогочасного суспільства

Початок століття, справді, був обнадійливий. З’явилася друком брошура “Самостійна Україна” М. Міхновського, — програмний твір українського руху.

Розстріл мирної демонстрації 9 січня 1905 р. у Петербурзі був найкращою ознакою того, що в Росії почалася революція. “Бюрократично-поліційний автократизм Росії, що здавався таким безнадійно міцним іще кільканадцять місяців тому, валиться на наших очах, і перспектива перестрою її найсвобідніших і раціональних основах, сфери теорії і далеких можливостей перейшла на першу чергу…”, — так писав у березні 1905 року М. Грушевський у статті “Українство і питання дня в Росії” [5, с. 21]. М. Грушевський підкреслює, що скасування обмежень українського слова не розв’яже головної проблеми, а суть цієї проблеми полягає в тому, що українське питання — не культурне, а політичне. “Українство в Росії повинно вийти за границі ідеї етнографічної народності, стати політичним і економічним, узятися за організації української суспільності як нації уже тепер, коли не схоче зостатися “за флагом” і спізнитися знову на довгі покоління. Зістатися йому при самих ідеях етнографічної народності значило б засудити себе на неозначений час на летаргічне животіння” [5, с. 21], — наголошував М. Грушевський.

Тому М. Грушевський вважає, що потрібні органи преси, — не лише українською мовою, але й російською. Б. Грінченко у згаданій статті “Тяжким шляхом” писав: “Та ми німими не хотіли бути” [1, с. 72], незважаючи на культурну інтеграцію українських письменників до московського видавничого простору, для яких все ж було важливе скасування заборони української мови .

У грудні 1904 р. київські українці, що зібралися на ювілей І. Левицького, прийняли протест проти заборони всеукраїнського слова і надіслали його міністрові внутрішніх справ. Згодом було оприлюднено протест проти заборони українського друкованого слова, який вдалося надрукувати в “Сыне отечества” (ч.21 за 1905 р.). Після цього протести посипалися з різних міст — з Харкова, Полтави, Одеси, Чернігова. Делегація київських українців побувала у гр. Вітте, який теж погоджувався із тим, що заборона несправедлива, але порадив ще зачекати. До речі, ще наприкінці грудня 1904 р. Кабінет міністрів визнав на своєму засіданні, що заборона української мови перешкоджає підвищенню низького рівня селян “малоросійських” губерній, але заборони не скасував, а доручив міністру народної освіти і внутрішніх справ довідатися, що про це думають генерал-губернатори Київської, Подільської і Волинської губерній, а також Академія наук, Київський і Харківський університети. Не лише вчені, але навіть високопосадові чиновники вважали, що заборону треба скасувати. Двадцять шостого лютого 1905 р. (це були вечорниці з нагоди роковин смерті Т. Шевченка) сто українських діячів підписалось під листом до міністра внутрішніх справ, в якому було сформульовано вимоги: повне скасування усіх обмежень щодо української мови, зрівняння у правах української літератури з літературами інших народів, можливість користуватися українською мовою у всіх галузях літератури і науки, в книгах і періодичній пресі. Цей лист надрукував “Літературно-науковий вісник” (т. ХХХ за 1905 р.).

Сімнадцятого жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест. Наступного дня його текст уже читали. Оскільки в ньому йшлося про громадянські свободи на засадах недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів, того ж вечора в Києві зібрався редакційний комітет щоденної газети “Громадське слово”, щоб 20 квітня ви-пустити перше число. Водночас на вулицях чинила погроми російська “чорна сотня”. У такій ситуації ніхто із власників київських друкарень не наважувався надрукувати газету українською мовою. І все ж вийшла друком перша в XX ст. у Наддніпрянській Україні газета українською мовою. Це сталося 12 листопада 1905 р. у Лубнах. Це був тижневий часопис для селян “Хлібороб”. Видавець — Лубенська Українська громада, відповідальний редактор — М. Шемет, а фактичним редактором був В. Шемет, колишній член “Братства Тарасівців”, згодом депутат І Державної Думи від Полтавщини. Наклад першого числа був великим для тієї ситуації — п’ять тисяч примірників. Після п’ятого числа місцева адміністрація заборонила видання. У ч. 1 було опубліковано текст царського маніфесту від 17 жовтня, статтю про вольності громадянські. У наступних числах були публікації про Переяславський договір 1654 р., в яких йшлося про автономію України, про український рух на західноукраїнських землях, про селянські страйки, про народну освіту. За словами Є. Чикаленка, “Хлібороб” зробив у Києві цілу сенсацію: “На вулицях просто виривали його з рук газетників” [8, с. 139]. На його думку, “писалося в ньому дуже сміливо і гостро, хоч такою штучною мовою, що мене аж сум брав. Всі почали дорікати одне одному, чому й ми не почали видавати газети зараз, а постановили випускати з нового 1906 року” [8, с. 139]. В. Шемет безуспішно добивався дозволу видавати газету “Хліборобська справа”, але влада не зважала на “конституційні свободи”.

А.      Животко в “Історії української преси” пише і про “Самостійну Україну”, орган Української народної партії, яка вийшла 5 вересня 1905 р. Тут було надруковано “Основний закон “Самостійної України”, “Спілки народу українського”, тобто, конституцію (А. Жук називає її Лубенською конституцією Української держави), яку підготували члени УНП. Цьому документові передувала відозва “До українського народу” із закликом до збройного повстання, були в цьому числі й інші публікації програмного й тактичного характеру. Текст часопису належить М. Міхновському і братам Володимирові, Сергієві та Миколі Шеметам. Очевидно, що й текст конституції належить М. Міхновському і, можливо, В. Шемету. Але річ у тім, що це число з’явилося у Львові, ось чому не “Самостійну Україну”, а “Хлібороб” дослідники вважають першою українською газетою, що вийшла після маніфесту 17 жовтня 1905 року у Наддніпрянській Україні.

Двадцять четвертого листопада 1905 р. з’явилися “Современные правила о современных изданиях”, що були додатком до ст. 114 Статуту про цензуру і друк Російської імперії. Проте навіть наявність “Временных правил” не заважала владі не давати дозволу на появу українських видань. Так, українці не отримали дозволу на видання щоденної газети “Вільне слово” у Києві. Така ж доля спіткала “Нове життя” (за редакцією С. Єфремова), згодом “Працю” (за редакцією П. Дятлова). Нарешті з 24 грудня 1905 р. у Полтаві починає виходити тижневик “Рідний край”. У Полтаві його видавцями були Г Маркевич і О. Косач, а редагували М. Дмитрієв і Г Коваленко. До редагування літературно-художнього відділу газети був причетний Панас Мирний. На сторінках “Рідного краю” друкувалися Олена Пчілка, І. Нечуй-Левицький, Д. Дорошенко. З ч.16 газету було заборонено, можливо, головна причина заборони полягала в тому, що М. Дмитрієв захищав у суді селян, — учасників революційних подій 1905 р. Тому наприкінці жовтня редакцію було перенесено до Києва, де він виходив до кінця липня 1910 р. під керівництвом Олени Пчілки. Вона ж редагувала газету і після того, як видання перевели до м. Гадяч. Там він (“Рідний край”. — Т. Б.) проіснував до 1916 р. У Києві “Рідний край” виходив як місячник з додатком для дітей “Молода Україна”. Цікава оцінка с. Петлюри, яку він дав “Рідному краєві”: “Менше всього цю газету можна назвати політичним органом. Питанням політики редакція присвячує дуже мало місця. Зате багато містить віршів і оповідань, між якими, треба признатись, дуже мало трапляється справді художніх і вартих уваги. Перехід редакції “Рідного краю” з Полтави до Києва дав себе взнаки: газета перестала бути такою живою і народною і за мовою, і за змістом, якою вона була за перші часи свого видання. З переїздом до Києва “Рідний край” загубив тих співробітників, які надавали йому своїми статтями певну цікавість та різноманітність” (стаття “З українського життя в минулому році” у ч.1, 2, газети “Слово” за 1908 р.).

Є. Чикаленко згадує, що він радив Олені Пчілці зробити з “Рідного краю” або чисто селянський журнал, або родинний, на кшталт російської “Нивы” і давати ілюс-трації, викройки, якісь перекладні романи і “освідомлення з політичного життя” [9, с. 164]. Але Олені Пчілці, як зауважив Є. Чикаленко, “кортить полеміка” [9, с. 164]. З початком Першої світової війни “Рідний край” влада не заборонила, але редакція змушена була видавати газету російським правописом, т. зв. “ярижкою”.

Помітною подією в українському житті початку століття була поява “Громадської думки”. Про передісторію видання щоденної української газети розповідає Є. Чикаленко у своїх “Спогадах”. Поява “Хлібороба”, а також “Временных правил” активізували українську громадськість. Було вирішено, що на основі цих “правил” Є. Чикаленко подасть заяву як видавець щоденної газети “Громадське слово” і журналу-місячника “Нове життя”. Є. Чикаленко згадує, що С. Єфремов і Б. Грінченко написали такий проект як прокламацію. Після гарячих дискусій цей проект дещо пом’якшили, і цензура хоча і дозволила його надрукувати, все ж дала знати губернаторові, що газету з такою програмою дозволити не можна. Водночас В. Леонтович подав заяву на видання газети “Громадська думка”, а Б. Грінченко — на видання газети “Рада”. Як і можна було сподіватися, Є. Чикаленкові відмовили, а В. Леонтович дозвіл отримав. Перше число готували Ф. Матушевський (редактор), Б. Грінченко, Є. Чикаленко, М. Грінченко,

В.      Козловський (секретар), М. Левицький, В. Дурдуківський. с. Єфремова наприкінці грудня заарештували, тому до роботи над газетою він приєднався згодом. Перше число було оприлюднене 31 грудня 1905 року накладом 5000 примірників. Воно було конфісковане, оскільки влада вважала, що публікації газети були занадто гострими. Частково це справді так, бо програма “Громадської думки” мало чим відрізнялася від програми не дозволеного “Громадського слова”, але цю програму не опублікували. Влада з підозрою ставилася до українського слова і для неї достатньо було найменшої причини, щоб його не було чути. Але газета продовжувала виходити і співробітники набували журналістського досвіду. Справжнім журналістом Є. Чикаленко вважав лише с. Єфремова, дуже тепло відгукувався він про Ф. Матушевського, який редагував газету. Зрештою, багатьом треба було звикати до того, що праця в редакційному колективі — це дещо інше, ніж індивідуальна праця, тому було багато конфліктів та непорозумінь у самому редакційному колективі. Про все це Є. Чикаленко пише у своїх спогадах. Але газета продовжувала виходити. На її сторінках були статті на літературні й історичні теми, були й статті, що стосувалися політичного життя. “Громадська думка” відображала поточні події, вміщувала огляди української преси. Найбільш відомі автори — М. Грушевський, Б. Грінченко, В. Доманицький, С. Єфремов, К. Лоський, М. Лозинський, О. Маковей. “Громадська думка” друкувала поетичні твори В. Самійленка, Х. Алчевської, М. Чернявського, прозові — В. Винниченка, Б. Грінченка, П. Капельгородського, Є. Чикаленка та ін.

Вісімнадцятого серпня 1906 р. у редакції зробили обшук і знайшли відозву першої (вже розпущеної) Державної Думи, протоколи московського з’їзду “Селянського союзу”. На цій підставі газету заборонили. Поліція заарештувала кількох співробітників, серед них і с. Єфремова. Робила обшуки поліція і в передплатників газети, багатьох заарештували. Намагання Є. Чикаленка відновити видання були безуспішними.

Але українці мали ще в резерві дозвіл на видання газети під назвою “Рада”. Щоправда, закриття “Громадської думки”, арешти журналістів багатьох передплатників налякали. Є. Чикаленко згадує, що вони розмірковували над причинами неуспіху газети, адже від чотирьох тисяч передплатників на початках наклад упав до півтори тисячі перед закриттям. Дехто вважав, що газету мало рекламувати. Б. Грінченко стверджував, що “Громадська думка” — це зовсім не українська газета, а російська, лише надрукована українською мовою. Ф. Матушевський вважав, що суто українським питанням цікавиться не більше тисячі свідомих українців, а інших цікавлять саме загальноросійські проблеми і вісті. На думку Є. Чикаленка, одна із причин недостатнього розповсюдження газети полягала в тому, що читачі не звикли до української мови. “Це, по-моєму, (- вважає Є. Чикаленко, -) найголовніша причина — це видно і з листів, які нам пишуть, і з розмов із нашими читачами. Не звикли вони до абстрактних понять, яких нема у народу. Мова нашої газети для них зовсім чужа, нею обурюються й люди, які щиро хотіли б, щоб розвинулася наша преса” [8, с. 150]. Але вказував Є.Чикаленко і на те, що “нема у нас видатних талантів, щоб приваблювати читача; нема таких публіцистів, щоб до голосу їхнього прислухалися, нема гумористів, фейлетони яких передплатник читав би своїм сусідам і тим заохочував їх до газети… А найбільше гальмує розповсюдження газети те, що українство досі було синонімом “крамоли”, “сепаратизму”: провінційна влада вважає все українське тільки здобутком революції, як і всяку літературу, видану “явочним порядком”, “самочинно” [8, с. 150-151]. Це було, очевидно, найголовнішою причиною. Але мав рацію і В. Леонтович, який вважав, що газета вороже ставиться до заможних українців і духовенства та орієнтується на робітників і селян.

“Громадська думка” постійно мала фінансові проблеми. Гроші на неї давали Є. Чикаленко, М. Аркас, В. Леонтович, але найбільшим меценатом був В. Симиренко.

У такій ситуації все ж треба було думати про видання нової газети. В. Симиренко частково лише погодився фінансувати нове видання, але Є. Чикаленко продав 200 десятин землі і 15 (28) вересня 1906 року почала виходити “Рада”, єдина щоденна українська газета. Видавцем її був Б. Грінченко, але з 1907 р. — Є. Чикаленко. На пропозицію М. Грушевського було вирішено, що газетою будуть керувати видавці, а не редакційний комітет. Він же готував і програмну статтю першого числа у 1907 р., в якій було сказано: “Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше (…) не зв’язувати себе програмою чи тактикою якоїсь одної політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня, й загальніші, більш принципіяльні питання українства з погляду ріжних українських поступових партій (…). Ставлячи своєю ближчою задачею — служити культурним, громадським і політичним інтересам України підросійської, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських” [4, с. 3]. У редакційній статті “Наша газета” М. Грушевський зазначив, що “Рада” вступає у 1907 р. обновленою “як у зверхній формі, так і в складі редакції і у внутрішнім своїм характері”. Важливо, що М. Грушевський заперечував і тезу с. Єфремова про те, що трудящі маси — це єдина аудиторія газети, на яку можна розраховувати.

У редакції “Ради” працювали — М. Грушевський як редактор, помічник редактора М. Павловський вів відділ “З газет і журналів”, Д. Дорошенко — “По Україні”, Л. Старицька-Черняхівська — “По Росії”, М. Лозинський провадив іноземний відділ, а для Б. Ярошевського спеціально створили польський відділ. Перше число “ Ради”, як і “Громадської думки”, влада конфіскувала, закидаючи їй занадто гострий тон, але газету не заборонила. Однак протягом року було кілька обшуків, газету багато разів штрафували. Співпрацювали у “Раді” С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський, М. Левицький, гумористичні оповідання і фейлетони дописували с. Черкасенко, с. Пригара. На її сторінках друкували художні твори В. Винниченка, с. Васильченка, О. Олеся.

Кінець 1906 р. став знаковим в історії української преси, що було пов’язано з новим курсом української національної політики. До Києва було перенесено зі Львова видавництво “Літературно-наукового вісника”, а “Раду” видавці реформували так, щоб надати їй всеукраїнського й інтелігентського характеру. Д. Дорошенко писав у статті “Україна в 1906 році” (т.ІІ “України” за 1907 р.) так: “Реформи ці відбулись під гаслом потреби тіснішого зв’язку України з Галичиною в інтересах зміцнення українського національного організму й усунення шкідливих проявів місцевого сепаратизму… Гасло до такого нового з’єднання під прапором всеукраїнських інтересів було надане зі Львова проф. М. Грушевським…” [6, с. 129]. Він мав на увазі статтю М. Грушевського, опубліковану в кн. ХІІ “Літературно-наукового вісника” за 1906 р. Річ у тім, що він справді хотів зробити центром українського життя Київ, а тому досить неприхильно ставився до концепції Українського П’ємонту, як з легкої руки Є. Чикаленка називали Галичину; втім М. Грушевський не заперечував позитивної ролі Галичини у всеукраїнському житті.

Але був ще один аспект проблеми. Йдеться про концепцію видання. М. Грушевський і С. Єфремов дотримувалися різних поглядів на те, яким повинно бути українське періодичне видання, докладніше, міжпартійним чи, як стверджував С. Єфремов, опертим на засадах демократизму. М. Грушевський доклав багато зусиль для того, щоб реформувати видавничо-журналістський процес у Галичині. У результаті цих реформ з’явився “Літературно-науковий вісник”. Суть концепції — в принципі “міжпартійності”, який М. Грушевський обґрунтував у низці публікацій (“Від редакції”, “До наших читачів”, “До наших читачів у Росії”) на сторінках “Літературно-наукового вісника”.

І. Франко, до речі, у цьому підтримав М. Грушевського.

Один із лідерів українського життя початку XX ст., С. Єфремов, теж виклав свої погляди стосовно функцій та завдань журналістики. Його статті з цього приводу були опубліковані на сторінках “Літературно-наукового вісника”, “Нової громади”, “Ради”. Він справедливо зазначав у згадуваній нами статті “Відгуки з життя й письменства”, що якби з часів “Основи” не було перервано нитку української преси, то українство мало би велику газетну й журнальну літературу і не доводилося б цю справу починати заново через півстоліття з такими труднощами. За цей час українці виробили б принаймні традиції власної преси, наголошував С. Єфремов. У нових умовах, що виникли після Маніфесту 17 жовтня, в умовах, коли відкрилася можливість видавати українську пресу, С. Єфремов відкидав той принцип “міжпартійності”, що його М. Грушевський та І. Франко застосували у Галичині. Зважаючи на різницю суспільних і політичних обставин, що традиційно склалися в Наддніпрянській Україні й Галичині, С. Єфре- мов пропонував покласти в основу творення української преси принцип “глибокого, непідкупного демократизму”. Згідно з цим він так писав про зміст і форму української преси: “Боротьба за добро народне — за політичне, національне й економічне визволення трудящих мас, за рівне усім право, за правдиву освіту і т.д. — такий мусить бути зміст нашої нової преси; жива народна мова — така повинна бути її форма”. Цей принцип передбачав і “політичне усвідомлювання й виховання народних мас, (…) прищеплювання серед його ідей нового життя, (…) розвіювання туману пережитого і т. ін.” [7, с. 97].

У Києві 1906 року вийшло чотири числа органу УСДРП “Боротьба”, яку через гострі публікації влада заборонила.

Це ще не основний перелік видань, що почали виходити українською мовою під час першої російської революції. Так, варто згадати “Вільну Україну”, хоча видавали її у Санкт-Петербурзі (1906). Основні теми — суспільне життя, література. Спочатку місячник виходив як орган нового крила УСДРП, а з третього числа — правого. Серед авторів — Леся Українка, М. Чернявський, П. Капельгородський та ін. Вийшло лише шість чисел цього періодичного видання.

У Москві протягом 1906 року вийшло кілька чисел “Зорі” (ред. І. Окопов).

Цього ж року (1906) в Одесі з’явилося ще одне число “Народної справи”, після її заборони як продовження виходили “Вісті” — орган “Просвіти”. Проте влада заборонила і це видання.

У цей час два видання побачило світ і у Катеринославі. Після появи у тижневику “Добра порада” числа, присвяченого Тарасові Шевченку, його конфіскували, а видання заборонили. Заборонили після першого числа і “Запоріжжє”, яке редагував Д. Яворницький, бо в ньому було видруковано статтю “Як вільних українських козаків зробили кріпаками”.

У Харкові вийшло лише одне число “Поради”, газети для тих селян і міщан, хто займався хліборобством. На першому числі перестала існувати і “ Слобожанщина”, яку редагував М. Міхновський. А це мало бути модерне видання з політичним, економічним і літературним відділами.

З 1906 року у м. Могилів-Подільський почала виходила газета для селян “Світова зірниця”, але на сторінках видання було багато публікацій на релігійні теми, у газеті друкувалися і твори українських письменників.

Цікавим є й той факт, що 1906 року в Києві виходив сатирично-гумористичний тижневик “Шершень” (карикатури І. Бурячка, Ф. Красицького, О. Сластьони; твори І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Самійленка).

Нові українські видання продовжували виходити і у 1907 році, останньому році революції (М. Грушевський переніс до Києва видання “Літературно-наукового вісника”, замість “Киевской стариньї” почала виходити “Україна”, місячник з публікаціями історичного, етнографічного та літературознавчого характеру; у Петербурзі вийшло два числа газети “Нашої думки”, яка була своєрідним органом української соціал-демократичної фракції в Думі). Проте, на нашу думку, період відродження української преси не може охоплювати весь революційний період хоча б тому, що “ЛНВ” виходив і раніше (у Львові), а “Україна” була продовженням “Киевской старинь ”.

Висновки

Підсумовуючи, можна зробити такі висновки, які певною мірою є актуальними і в сучасному контексті.

1. Відродження української преси — це факт історичної ваги, він свідчить не лише про певні загальні закономірності суспільного розвитку (жоден європейський суспільно-політичний рух недержавних народів у Європі не обходився без своєї преси), а й зокрема про незнищенність українського духу, про живучість українського народу, що є, як справедливо зауважив один із істориків преси, категорією моральною; невипадково відродження української преси у контексті українського національного відродження, національного піднесення було одним із чинників, що зумовили появу Київського клубу російських націоналістів, відверто українофобної політичної сили.
2. Прикрим фактом є водночас те, що українські видання не мали достатньої масової підтримки і виходили завдяки жертовності тих порівняно багатих людей, які українську ідею оцінювали вище за особистий матеріальний добробут.
3. Аналіз діяльності українських видань того часу свідчить, що є в історії народу такі відповідальні моменти, коли особисті амбіції редакторів, видавців, журналістів повинні перебувати нижче в ієрархічній шкалі суспільних і духовних вартостей, яку увінчує найбільший історичний імператив — національна ідея, власне, ідея державності;

в такі моменти можна знехтувати навіть такою засадничою категорією і вартістю свободи преси або, якщо докладніше, правом на “свою думку”.

4. Важливим є й такий висновок: повноцінне функціонування української преси могло відбутися (і може відбуватися) лише в умовах української державності, в умовах, коли у влади і преси нема іншого вищого інтересу, ніж національний інтерес, ніж національна ідея — і це не заперечує демократичної суті преси як “четвертої влади”, як чинника громадянського суспільства.

Таким чином, не зважаючи на те, що антиукраїнська політика царського уряду заважала розвитку і функціонуванню української преси, відбувалося невпинне зростання ролі українського друкованого слова, а відтак і української мови в усіх сферах життя українців, що сприяло пробудженню національної свідомості значної частини українського народу.

Отже, часопис “Рідний край” відіграв велику роль в розвитку національної свідомості українського народу, піднімаючи на своїх сторінках важливі національно-культурні проблеми з життя населення. Через свої публікації часопис пробуджував національну свідомість, формував літературний смак, відчуття української мови та громадську позицію. Відображаючи потреби і запити національного життя українців, журнал став своєрідним літописом їхнього буття, впливав на літературний процес своєї доби.

Список використаної літератури

1. Абросимова С. В. Часопис «Дніпрові хвилі» (1910-1913 рр.) / С. В. Абросимова, Т. М. Ковальська // Українська періодика: історія і сучасність. Тези доповідей і повідомлень. Всеукраїнська науково-теоретична конференція (21-22 грудня 1994 р.). — Львів; Житомир, 1994. — С. 32-34.
2. Від редакції [про свою газету] // Світова зірниця. — 1912. — № 43-44. — С. 3-5.
3. Ворніков В. Друковане слово, живе слово і картини // Світова зірниця. — 1912. — № 8. — С. 5-6.
4. Грінченко Б. Д. Тяжким шляхом: Про українську пресу / Б. Д. Грінченко. — К. : Друкарня 1-ої Київської Друкарської Спілки Трьох свят, 1912.
5. Грушевський М. На українські теми. Недооцінювання // Літературно-науковий вісник. — 1911. — Т. 55, кн. 7-8. — С. 81-88.
6. Грушевський М. С. Очерки истории украинского народа / М. С. Грушевський. — К. : Лыбидь, 1991.
7. Грушевський М. Чи не спроможемось? // Літературно-науковий вісник. — 1907. — Т. 40. — С. 418-425.
8. Гутковський В. В Українська журналістика Наддніпрянщини (друга половина ХІХ ст. — 1920 р.) / В. В. Гутковький. — Львів : Світ, 2001.
9. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 рр.). — Вінніпег: Тризуб, 1949. — 167 с.
10. Животко А. П. Історія української преси / А. П Животко. — К. : Наша культура і наука, 1999.
11. Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України / І.В. Крупський. — Львів : Світ, 1995.
12. Лисенко О. В. Роль преси у формуванні української національної ідеї. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст / О.В. Лисенко. — К. : Наукова думка, 2000.
13. Маніфест 1905 року // Порада. — 1906. -№ 1-2. — С. 3.
14. Мацевич К. А. О разных концах // Хлебороб. — 1908. — № 3. — С. 3-7.
15. Наші завдання // Світло. — — Кн. 1. — С. 3-6.
16. Пчілка Олена. Наша літературна мова / Олена Пчілка // Рідний край. — Полтава : Дніпро, — Число 3.
17. Пчілка Олена. Твори / Олена Пчілка; Вступ. ст. П. О. Вишневської. — К. : Дніпро, 1988.
18. Семенко С. В. Журнал “Рідний край” (1905-1916) — перший легальний друкований орган національної періодики Наддніпрянської України початку ХХ століття / С. В. Семенко // Потужна сила рідного     слова.          — Полтава: Вид-во          РІК, 2005.
19. Українське слово й мистецтво. Українські часописи // Рідний край. — 1907. — № 14. — С. 11-12.
20. Шаповал Ю. Г. Літературно-науковий вісник (1889-1932) — Творення державницької ідеології українства / Ю. Г. Шаповал. — Львів: Світ, 2000.
21. Шемета М. М. Українське життя / М. М. Шемета // Хлібороб. — Лубни, 1905. — № 1- 4.
22. Юренко О. П. Грицько Коваленко — перший редактор журналу “Рідний край” / О. П. Юренко. — Полтава : РІК, 2005.