Вступ

На даний час туристична сфера все частіше розглядається як специфічний, екологічний і привабливий сектор економіки та складова державної і регіональної політики, від якої у значній мірі залежить як соціальний, так і економічний розвиток країни, формується її імідж на міжнародній арені. Надзвичайно потужним є опосередкований вплив розвитку туризму на соціально-економічний стан країни та її регіонів, зокрема через необхідність будівництва, реконструкції та ремонту автомобільних доріг, аеропортів, залізниць, облаштування державного кордону і митних переходів, випуску сувенірної продукції з національною символікою, належне обслуговування сотень тисяч туристів у готельних та розважальних комплексах.

Система цінностей українського народу має розгалужену будову, одним з елементів якої є обрядовість. Тому цілком природно, що до обрядів впродовж століть не згасає інтерес українців з боку фахівців цілого ряду наукових дисциплін та різних видів мистецтва – культурологів, етнографів і фольклористів, істориків культури і мистецтва, соціологів культури, режисерів масових свят та ін.

Як виразно світоглядний елемент культури, обряди українців впродовж усієї історії зазнавали гострого ідеологічного тиску, цензурних заборон та адміністративних переслідувань. Справжня сутність обрядів, повнота їх соціокультурних функцій викривлювалася, роль їх применшувалась або перебільшувалась як язичницькою, так і християнською та комуністичною (атеїстичною) ідеологіями. З іншого боку, і православна церква, і ідеологічні інституції радянської держави усвідомлювали величезну культурну потенцію народної обрядовості і вдавалися до різних заходів з метою інтегрувати її енергетику у власні доктрини та структури. Адміністративне „насадження” нових обрядів як запозичених (з християнської Візантії, революційної Франції тощо), так і власноруч сконструйованих „впитувалося” в спонтанний процес еволюції народних обрядів, змінювало їх форму, трансформувало їхні сутність та призначення.

1. Відродження традиційних народних та релігійно-церковних обрядів

Початок відродженню релігійних обрядів було покладено наприкінці ХХ ст., в час коли країна – ще Радянська! – відзначала 1000-річчя введення християнства на Русі. Практично відновлені і сьогодні широко практикуються обряди річного циклу – „Різдвяні вертепи”, „Новорічні колядування”, „Свята Різдва Христового”, „Водохрещення”, „Закликання весни”, „Заплітання шума”, „Великодні дзвони”, старовинне дійство — „Вулиця”. У багатьох регіонах України відтворені традиційні місцеві обряди („Зелене поділля”, „Купала”, „Колодій”).

Найбільш повно, на наш погляд, відновлюються обряди, приурочені до Водохреща, Калити, Маланки. Відроджується призабутий вертеп, де співають колядки, щедрівки; ряджені бажають людям щастя, здоров’я, добробуту. Знову повертаються до нас, набираючи духовної сили обряди Коляди та Щедрого Вечора.

Водночас привертає до себе увагу той факт, що при цьому спостерігаються відступи від традицій. Так, здавна колядували самі хлопці, а щедрували переважно дівчата. Тепер же ватаги колядників зазвичай змішані (такими вони могли бути тільки в щедрування). „Сплутуються” також дії та персонажі. На думку, ревнителів традиційних обрядів губиться художній зміст і смислова виразність обрядів. Так, в святкових обрядах часто із дійства випадає такий персонаж, як Коза, а коли він задіяний, то його роль зводиться до „скоморошництва” – аби посмішити.

В „нормі” перш ніж старі елементи обряду відімруть, „загубляться” на якійсь стадії, їх зміст зазнає тривалих і складних перетворень. Найбільш очевидно це простежується на заклинально-магічній обрядовій функції. Законсервовані в обряді стародавні язичницькі вірування, проіснувавши в усіх відомих суспільно-економічних формаціях, дійшли до нашого часу значно „зміненими” щодо свого попереднього заклинально-магічного змісту. Прикладом може бути сучасний стан традиційної календарної обрядовості – найстародавнішої звичаєво-обрядової системи. Від неї залишилися лише „уламки”, які мають цілковито інший порівняно з первісним змістом (купальські вогні, спалювання в них опудала, „Марена”, „Коструба” „дожинкова борода”, залишення їжі для покійників, вивішування рушників на надмогильних знаках, „проводи” тощо). Втративши свій первісний, сакральний смисл вони, завдяки процесу естетизації, перетворились на своєрідні мистецькі твори – прикраси побуту, громадського життя[6, c. 132-134].

Після проголошення державної незалежності у законодавчому порядку запроваджуються нові державні свята: 1 січня – Новий рік; 7 січня – Різдво Христове; 8 березня – Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня – День Перемоги; 28 червня – День Конституції України; 24 серпня – День незалежності України. Оголошено вихідними будні, якщо визначні релігійно-церковні свята (Різдво, Великдень; Трійця) припадають на неділю. За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, це практикується і для них. Керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Усі національні свята, крім Великодня та Трійці (Зелених свят), мобільність відзначення яких пов’язана з традицією, мають фіксований день. Різдво Христове та Великдень в Україні відзначають за православним церковним календарем. В ці дні відбуваються народні гуляння з ярмарками, феєрверками, концертами професійних і самодіяльних митців, виставками декоративно-прикладного мистецтва і ін.

22 січня відзначається День Соборності України. В січні 1918 року була створена Українська Народна Республіка (УНР), а на території Австро-Угорської імперії була утворена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). В грудні 1918 року лідери двох держав у Фастові підписали договір про Злуку – об’єднання УНР та ЗУНР. 22 січня 1919 року цей договір, що увійшов до історії як Акт Злуки – акт об’єднання українських земель, був обнародуваний у Києві на Софійській площі. Це державне свято символізує єдність українських земель. І хоча державі тоді не вдалося зберегти єдність і незалежність, Акт Злуки став реальним втіленням вікової мрії українців про свою суверенну державу.

Ураховуючи винятково важливу роль жіноцтва в політичному, економічному, соціальному, історичному, культурному розвитку суспільства і держави та з метою забезпечення належної організації святкування кожного року, видається розпорядження Президента про відзначення Міжнародного жіночого дня:

9 травня, День Перемоги, для України – Великий день. Для більшості жителів України День Перемоги – це не день скорботи, а свято гордості за нашу країну, за наш народ. За його мужність та героїзм у боротьбі проти фашистських окупантів.

День Матері. Його започаткувала 1908 р. американка Енн Джервіс із Чікаго. Талановитий педагог, чуйна людина, вона була впевнена, що діти виростають порядними людьми й справжніми громадянами саме в тих родинах, де шанують матір. На Україну це свято прийшло 1929 року, коли Союз українок в Галичині організував урочистості, присвячені Матері. Протягом короткого часу свято набуло широкої популярності, адже благодатною основою для нього були давні традиції української культури, де одним із основних культів був культ Богині-Матері. У 1939 р. його було заборонено. У 1989 р. Союз українок поновив його святкування в Галичині і Києві. Нині цей день повертається в офіційний реєстр святкових днів. Цього дня матерів урочисто вітають, влаштовують вечори поезії, дитячі концерти, а у церкві правлять молебні на честь матерів (це свято співпадає з релігійним святом Жінок-Мироносиць).

1 червня Міжнародний день захисту дітей. По всіх містах і селищах в Україні відбуваються театралізовані концерти та вручення дітям подарунків[10, c. 294-297].

Головним національним святом стає День Незалежності України, що відзначається в кожному місті і селищі. Постанова “Про проголошення незалежності України” була схвалена Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 року. У цей день відбуваються народні гуляння з мітингами, ярмарками, феєрверками, виступами професійних і самодіяльних митців, виставками декоративно-прикладного мистецтва та тощо.

14 жовтня став Днем українського козацтва. В Запоріжжі 06.06.2004. стартував фестиваль „Козацькому роду нема переводу”. Так називається і Всеукраїнський фестиваль козацького мистецтва, що був присвячений 350-річчю Переяславської ради і фінішував він у живописному місці біля заповідника „Кам’яні Могили” в Запорізькій області.

З 2005 року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив, 19 листопада 2005 року вийшов Указ Президента України В.Ющенка установити в Україні День Свободи, який пропонується відзначати щорічно 22 листопада. По країні в цей день проходять мітинги.

День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада. 22 листопада 2005 року вийшов Указ Президента України В.Ющенка про започаткування традиції Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який відзначається 26 листопада, з покладанням траурних вінків з житніх і пшеничних колосків до пам’ятних знаків, місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій, вшановуванням пам’яті загиблих хвилиною мовчання та запаленням свічок.

„Живе” обряд військової присяги молодих воїнів, що продовжує традиції українського ідеалу чоловіка-воїна. Кожного року молоді хлопці віком від 18 років проходять військову службу набираючись мужності та відваги.

25 січня – День студентів, або Тетянин день. Святкування „професійного дня” студентів мало традиції і ритуали – влаштовувалися урочисті акти з нагородженнями і промовами. 14 лютого – День святого Валентина (День усіх закоханих). Вважається, що саме в цей день — в день святого Валентина — повелося писати любовні записки – “валентинки”, і це стане запорукою вічного кохання. А ще влаштовуються весілля і вінчання. В Україні останніми роками складається новий обряд святкування Дня закоханих. Цього дня збираються разом кращі друзі, щоб разом відсвяткувати його в ігровій формі. В останні десять років набуває популярності свято Хелоуїну, яке донедавна відзначалося лише в США і Канаді, а тепер дедалі популярнішим стає і в Європі. Шанувальники Хелоуїну цінують його за карнавальність, розкуту і невимушену веселість. За традицією, в цей день діти, перевдягнені „духами”, „привидами”, іншим „чортовинням”, мандрують селищем чи містом від дверей до дверей і збирають “данину” – солодощі, якими їх нагороджують дорослі за дотепи та оригінальні костюми[6, c. 129-132].

Проте всі ці свята ще не мають своїх обрядів їх здійснення. Треба сподіватись – це справа майбутнього, справа народної творчості.

2. Національні свята як основа івентивного туризму

Івентивний туризм походить від англ. «event» — «подія». Знаходить своє місце в класифікації видів туризму за метою серед ділового, спортивного, екскурсійного. Розглядається у двох аспектах — як вузька галузь та як база для розвитку усього регіону.

Можливі вигоди від івенттуризму для:

ВЛАДИ ТА МІСТА:

—         розвиток регіону і реклама території;

—         наповнення бюджету (податкові надходження);

—         нові фірми, нові робочі місця;

—         інвестиційна привабливість регіону;

—         розвиток інфраструктури та благоустрій;

—         туризм і торгівля;

—         розвиток науки та нові технології;

БІЗНЕСУ:

—         організатори і виконавці подій;

—         транспортне забезпечення;

—         проживання, харчування;

—         екскурсії;

—         сувеніри;

—         банки, страхові компанії, реклама;

—         анімація;

СУСПІЛЬСТВА:

—         яскраві події;

—         культурний розвиток;

—         збереження традицій;

—         вироблення ментальності;

—         нові професії;

—         концентрація результатів конференцій;

ТУРИСТІВ:

—         новий вид турів;

—         незабутні враження;

—         змістовний відпочинок;

—         унікальні можливості вибору турів;

—         поєднання дозвілля та інформації.

Загальну класифікацію подій (івентів) можна представити наступним чином: фестивалі (гумору, краси, моди, автомобільні, музичні тощо); карнавали, шоу, паради; конкурси (пісенні, ігрові, краси, спортивні); національні свята (Новий рік, Дні Незалежності, Конституції); релігійні свята (Різдво, Великдень); церемонії (весільні, присяга президента, нагородження); виставки (картин, прикрас, одягу, антикваріату, квітів); ярмарки (щорічні і періодичні); відкриття об’єктів (храмів, розважальних комплексів); події природного характеру (затемнення, виверження вулкана). В той же час з точки зору державного регіонального управління у Волинській області найбільш важливими є найвідоміші події саме Волинської області:

—         Міжнародний проект «Арт-шоу «Ніч у Луцькому замку»;

—         Міжнародний музичний фестиваль «Стравінський і Україна»;

—         Автомобільне свято «АВТО-ЛУЦЬК»;

—         Велофорум-Луцьк;

—         Міжнародний фестиваль «Поліське літо з фольклором»;

—         Міжнародний джазовий фестиваль «New Cooperation»;

—         Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня»;

—         Фестиваль української естрадної пісні «На хвилях Світязя»;

—         Міжнародний фестиваль реконструкції історичних подій «Меч Луцького замку»;

—         Виставки та ярмарки тощо.

Для івентивного туризму як об’єкта регіонального управління невід’ємною складовою розвитку є інфраструктурна база, до якої віднесемо:

—         Орган управління розвитком туризму в регіоні;

—         Організатори подій;

—         Заклади забезпечення проживання та харчування;

—         Транспортна інфраструктура;

—         Інституції, які забезпечать маркетинг, зв’язки з громадськістю, рекламу, ЗМІ тощо;

—         Персонал, який надаватиме основні та супутні послуги;

—         Забезпечення сувенірно-рекламною продукцією;

—         Забезпечення фінансових, страхових, медичних послуг;

—         Підготовка спеціалістів навчальними закладами.

Основними перевагами на користь розвитку івентивних турів в регіоні є: швидка оборотність капіталу у цій сфері; висока доходність; можливість створення нових робочих місць, підвищення рівня життя населення; позитивний вплив на формування іміджу території; популяризація регіону як місця відпочинку; запровадження культури організованого масового відпочинку; синергічний вплив на розвиток інших сфер діяльності та можливість підвищення інвестиційної привабливості регіону.

Висновки

В сучасних умовах, коли Україна виходить із тривалого періоду бездержавності, нищення національної культури, дослідження народної обрядовості стає особливо актуальним. Зокрема, і з’ясування історичної еволюції форм та змісту українських обрядів постає як важливе наукове завдання. В активі науковців значний доробок – детальні описи обрядових дійств, систематизованих за типами обрядів, ареалами, часовими інтервалами. Розроблено відповідний досить, повний категоріально-понятійний апарат. З’ясована функціональна динаміка обрядів у різних культурних контекстах. Ідентифікуючи обрядові групи з різними історичними періодами розвитку України, науковці здійснюють реконструкцію „духовного космосу” наших предків на тій або іншій часовій глибині.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято – не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято – більш широке явище. Воно включає і необрядові дії, котрі часто навіть переважають. Крім того, свято не має суворо установленої форми. Вона може значно видозмінюватися в залежності від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.

Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань, у зв’язку з пам’ятними подіями в життя суспільства, колективу, сім’ї, особи.

Всі календарні свята українського народу носять суто християнський церковний характер.

Список використаної літератури

1. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: «Оберіг», — 1993. – 496 с.
2. Гаєвська Т.І. Обряд – як соціокультурний феномен // Питання культурології: Збірник наукових статей. Вип. 20 / Київський національний університет культури і мистецтв. – К., 2004. –– С. 26-30.
3. Кабушкин Н. И. Менеджмент туризма: Учебник / Н. И. Кабушкин. — 4-е изд., стереотип. — Мн. : Новое знание, 2004. — 409 с.
4. Мальська М.П., Худо В.В. Туристичний бізнес: теорія та практика. Навч. пос. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 424 с.
5. Смолій В.А., Федорченко В.К., Цибух В.І. Енциклопедичний словник-довідник з туризму / Передмова В.М. Литвина. — К : Видавничий Дім «Слово», 2006
6. Українське народознавство : навч. посібник / за ред. С.П. Павлюка ; передм. М.Г.Жулинського. — 3-тє вид., випр. — К. : Знання, 2006. — 568 с.
7. Українські народні свята та звичаї. — К.:”Освіта”, 1993 . – 236 с.
8. Українські традиції. – Харків:”Фоліо”, 2003. — 571 с.
9. Українці: Свята. Традиції. Звичаї. – Донецьк: “Аквара-Грес”, 2004. – 302 с.