Вступ

Суспільно-релігійні відносини включають у себе весь комплекс відносин з релігійними феноменами як інституалізованого порядку, так і на особистому рівні. До інституалізованих форм відносин першочергово належать державно-конфесійні, державно-церковні, міжконфесійні та міжцерковні відносини. Саме вони справляють визначальний вплив на формування парадигми суспільно-релігійні відносин у цілому.

Всі форми виявлення свободи совісті належать до особистого рівня і проявляються індивідуально в конкретних людях, залежно від усього комплексу їхніх знань, досвіду, соціальної страти тощо. В даній статті ми розглянемо лише деякі аспекти з зазначених відносин, оскільки весь комплекс суспільно-релігійних відносин є предметом окремого більш широкого дослідження.

В контексті європейської інтеграції сучасний період трансформації духовності українського народу вимагає вдумливого та ґрунтовного аналізу процесу повернення до релігійних цінностей, вивчення етноконфесійної специфіки релігії в Україні, усвідомлення і врахування релігійних чинників у національній стратегії цього розвитку. Етноконфесійна специфіка релігії стимулюється необхідністю потреб нації у власній релігійній структурі, суттєво допомагає самоусвідомленню нації як самоцінності й самодостатності, а відтак є могутнім чинником розбудови власної національної Держави, як повноправного і рівноправного суб ’єкта міжнародних відносин.

Тому цілком закономірно, що в сучасних умовах функціонування Української держави, відновлення культурно-самобутніх традицій українського народу та зростання його історичної самосвідомості популярності набуває ідея творення національної Церкви, що, знову ж таки, є невіддільним елементом національної ідеї або рельєфніше це можна назвати ідеєю національного поступу. В її реалізації вбачається дієвий засіб врегулювання міжцерковних конфліктів, зменшення напруженості в релігійному середовищі, особливо поміж православними юрисдикціями, досягнення консолідації та єднання українського суспільства загалом.

У сучасній науковій літературі поняття «національна церква» і «національна релігія» хоча й набули значного поширення, однак не мають якогось уніфікованого смислового наповнення. Вони вирізняються досить різноманітним спектром змістовних значень. Звернемо увагу на деякі з них. В країнах, де традиційно вкорінені національні релігії (синтоїзм — в Японії, конфуціанство та даосизм — у Китаї, іудаїзм — в Ізраїлі, індуїзм та джайнізм — в Індії), церкви відповідної конфесійної приналежності також є національними.

Інколи поняття «національна церква» і «національна релігія» вживають як синоніми домінуючих у тому чи іншому регіоні релігійних напрямів, що за тривалий період історичного розвитку адаптувалися до місцевої культури й стали в подальшому фундаментом її поступу (католицизм — в Італії, православ’я — в Болгарії, іслам — в Туреччині, Ірані, Саудівській Аравії тощо). З точки зору православної еклезіології, національними називають переважну більшість помісних православних церков. У політико-правовому аспекті вищенаведені концепти часто фігурують як аналоги найбільш прийнятної для певної нації духовної ідеології, яку конкретна держава залучає до арсеналу засобів розв’язання стратегічно важливих завдань. Власне на основі такого розуміння постав давній принцип: окрема нація (в європейському розумінні як нація-держава) — окрема церква.

В деяких країнах поняття «національна церква» абсорбує в себе й поняття «державна церква». До речі, таке розуміння живе й нині та навіть взяте “на озброєння” окремими сучасними популяризаторами ідеї фундації національних церковних структур в Україні. 

1. Поняття національної релігії

Розпад суспільства на класи спричинив зміну релігійної діяльності людей, а на місце давніх релігій прийшли нові. За змістом вони були складніші, тому їх називають розвинутими релігіями. Всі розвинуті релігії поділя­ють на три групи: ранні національні, пізні національні та світові. Розвинуті релігії наділені новими рисами. У них головними об’єктами релігійного поклоніння були не духи, а боги. Боги в уяві віруючих — це своєрідні вдосконалені духи, які мають владу і щодо надприродних об’єктів, і над людським суспільством. У класових суспільствах серед багатьох людей побутувало переконання, що саме боги встановлюють, проповідують і захищають нерівність людей. Класове розшарування суспільства зумовила появу церкви як спеціального ідеологічного апарату панівного класу. Церква користувалася всіма засобами для задоволення своїх потреб, контролювала дотримання віруючими релігійних обрядів, захищала існуючі порядки, пропагувала і насаджувала релігійні ідеї.

Ранні національні релігії — релігійні вірування, які виражали ідеологічне протистояння різних верств населення у межах однієї національної держави.

До них відносять давньоєгипетську, давньоіндійську, давньоєврейську, давньогрецьку, давньоперську, давньо­римську та ін. Історичним підґрунтям їх виникнення та існування був рабовласницький лад. Ці релігії існували в умовах, коли найбільш пригнічені верстви населення три­мали у покорі тільки шляхом насильства. Але тоді релігію ще не використовували як засіб ідеологічного впливу на них.

Головні риси ранніх національних релігій:

1. Усунення від офіційного культу низів суспільства. У цих релігіях до культових відправлень не допускали рабів, а в окремих випадках і частину сільської бідноти. Рабів і сільську бідноту, що належали до нижчих верств (каст), називали різнонародженими (їх породила мати). Двічі народженими називали тих, кого народила мати і хто пройшов обряд освячення Богом, тобто одержав друге народження.
2. Нетривалість існування. Давні національні релігії існували тільки в межах рабовласницького суспільства. Як тільки суспільство вичерпувало себе і релігію, на зміну приходили пізні національні або світові релігії.
3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними (гр. poly — багато, teoc — Бог), тобто багатобожні. Із багатьох богів виділяли невелику групу го­ловних, а серед них — верховного Бога. Його шанували як царя богів і людей, джерело й охоронця законів. Інших богів вважали його помічниками, які відповідали за окремі сфери земного і потойбічного життя. За віруваннями, наприклад давніх греків (VIII—III ст. до н.е.), верховним богом був Зевс. Крім нього, вшановували богиню шлюбу і подружнього життя Геру, головного суддю в країні мерт­вих Аїда, богиню мудрості, наук і ремесел Афіну, бога мистецтва й охоронця доріг Аполлона та ін. У давньоіндійській релігії (X—І ст. до н.е.) брахманізмі як верховного бога шанували Брахму. Йому допомагали Шива — бог створення і руйнування, народження і смерті, Вішну — бог-охоронець, Індра — бог війни та ін. У ранній національній релігії давніх євреїв верховний бог Ягве, богиня шлюбного життя Аннат, бог Сонця Самсон, бог війни Саваоф, бог землеробства — Ілія, бог пустелі — Азазел та інші утворили пантеон богів.
4. Зародження вчення про посмертну віддяку (наявність причинного зв’язку між поведінкою людини в земному житті та її долею у загробному). Це вчення визнає посмертну винагороду для одних людей (праведників) і кару для інших (грішників). Однак віддяку пропагували не всі релігії й течії й не на всіх етапах їхнього розвитку. До того ж ранні національні релігії не обіцяли небесної винагороди рабам.
5. Обов’язковість жертвопринесень. У жертву богам приносили пшеницю, виноград, мед, молоко, вино, за­пашні трави, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків тощо. Чимало національних релігій вимагали і принесення в жертву людей. За повідомленням Плутарха (II ст. до н.е.), жителі Карфагена, прихильники давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Молоху приносили не тільки військовополонених, а й дітей-первістків. Це було характерне і для давньоєврейської, давньовавилонської, давньоєгипетської та інших ранніх національних релігій.

Ранні національні релігії не збереглися, але багато мотивів і обрядів з них увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії охопили своїм впливом усі соціальні прошарки однієї національності. До таких належать багато нинішніх релігій: індуїзм, сикхізм, джайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу) та ін.

2. Індуїзм, його особливості та напрями

Індуїзм — національна релігія, яку сповідує більша частина населення Індії, а також Непалу (поряд з буддизмом), на острові Балі в Індонезії. Індуїзм тісно й органічно пов’язаний з усіма аспектами індійської культури, а також з традиційною соціальною організацією індійського суспільства та його інститутами.

Релігійна література—тексти Веди (Рігведа, Самоведа, Яджурве- да, Ахтарваведа), упанішади — створювалася протягом 4 тисячоліть.

Розрізняють три основні періоди розвитку релігії в Індії — ведична релігія, брахманізм і індуїзм. З давнього індуїзму (брахманізму) в VII — VI ст. до н.е. відокремились інші релігії Індії — джайнізм і буддизм.

Деякі напрями модернізованого індуїзму з початку XX ст. по-чали проникати в західні країни, а останнім часом — і в Україну (кришнаїзм), відіграючи істотну роль у формуванні нетрадиційних релігій в країнах Європи й Азії.

Індуїзм не можна зрозуміти без звернення до його основних релігійних доктрин, насамперед це доктрини Атмана (душа, «Я»), карми і сансари, мокші (або нірвани).

Ведична релігія (середина ІІ тисячоліття до н.е.) була релігією жертвоприношень і ритуалів, більшість з яких були надзвичайно складні і здійснювалися протягом тижнів і навіть місяців. Метою жертвоприношень були не умилостивлення Богів, а підкорення їх волі жерців-брахманів для виконання бажання жертводателя.

У середині І тисячоліття до н.е. ведична релігія переживає гостру кризу. Визріває протест проти дорогої ритуальної практики і засилля жерців-брахманів. Формуються неортодоксальні релігійні і релігійно-філософські вчення (джайнізм, адживіка, буддизм та інші), які заперечують і відкидають брахманський ри- туалізм, закликають до морального удосконалення і відлюдного чернечого життя. Названі вчення відкидають священний автори-тет Вед і сакральність станового поділу суспільства, звертають свою проповідь до всіх людей без винятку. Під впливом буддизму брахманізм відмовляється від практики кривавих жертвоприношень і проголошує принцип ахімси — ненасилля, збереження всього живого.

Унаслідок протягом І тисячоліття н.е. брахманізм поступово перетворюється на середньовічний індуїзм, з незначними змінами, який є панівним і в нинішній Індії.

Індуїзм не являє собою цільної організованої релігії з єдиною ієрархією і церковними інститутами. Він існує у вигляді окремих напрямів, шкіл і сект.

Головними спільними ознаками всіх напрямів сучасного індуїзму є визнання беззастережного релігійного авторитету Вед і віра в божественний характер станово-кастової системи.

Двома провідними напрямами індуїзму є вішнаїзм і шіваїзм. Для вішнуїзму характерна віра в аватари (буквально: сходження, тобто періодичні втілення Бога на землі для спасіння праведників і покарання грішників). Із десяти аватар Вішни найбільш шанованими є персонажі індійських епосів «Рамаяна» — Рама і «Махабхарата» — Крішна. Головним засобом досягнення свободи у вішнаїзмі вважається бгакті, тобто всеохоплювальна любов до Бога і безмежна відданість йому.

У шіваїзмі єдиним і абсолютним Богом вважається Шіва. У культі Шіви на перший план вийшов культ життєвої сили. Цей аспект культу Шіви, що символізується у вигляді (формі) лінгама — чоловічого життєстверджувального начала — набув великої популярності. Стовпові кам’яні лінгами в храмах і домашніх вівтарях індійців символізують могутність і життєстверджувальні потенції Шіви. До нього звертаються чоловіки і жінки, які бажають гармонійного і щасливого родинного життя і народження дітей.

В індуїзмі практикується культ священних тварин — корови, змії, мавпи, культ священної річки — Гангу, священних міст — Бенаресу та інших. Індуїзм не лише релігія, а й спосіб життя індійців.

Однією з національних релігій індусів є джайнізм, який виник у VII ст. до н.е. Особливості джайнізму — відкидає авторитет Вед, заперечує боговстановленість вари, однак зберігає ідею пере-втілення та карму, розглядає мокшу (тобто звільнення душі від матеріальної оболонки) як головну мету свого існування. З цією метою практикується аскетизм. Джайнізм вимагає від своїх послідовників дотримання 5 моральних правил: не завдавати шкоди живому (ахімса), не красти, не чинити перелюбу, не бажати користі, бути щирим і благочестивим. Ці моральні заповіді не дозволяють джайністам обирати професії і займатися діяльністю, пов’язаною з нанесенням шкоди живому (сільським господарством, військовою службою). Кількість джайністів в Індії невелика — приблизно три мільйони, але їх вплив на суспільне життя значно більший. Джай- ністи в основному інтелектуали, банкіри, бізнесмени.

3. Сикхізм – основні засади віри

Сикхізм — національна релігія сикхів. Сикхізм сповідує майже 18 млн. сикхів, тобто в даному випадку маємо очевидний приклад національно-релігійної ідентифікації, коли національна і релігійна приналежності є тотожними, збігаються. Більшість сикхів живе в індійському штаті Пенджаб. В сикхському святому місті Амритсарі височіє Золотий храм — святиня сикхів. Мовою гінді слово сикх означає «учень». Сикхи є учнями засновника цієї релігії, гуру Нанака, і послідовниками вчення десятьох гуру (Нанака і його дев’ятьох наступників), писання котрих увійшли у священну книгу сикхів «Гуру Грантх Сахіб». Ця релігія з’явилася на початку XVI ст. як реакція на поширення ісламу в Індії. Гуру Нанак поєднав вчення індуїзму й ісламу на ґрунті монотеїзму. Сикхізм проголошує рівність всіх людей перед Богом, отже, він вийшов за межі варно-кастової системи, панівної на той час в Індії. Сикхізм засуджує аскетизм, і, таким чином, він істотно відрізняється від джайнізму.

Засновник сикхізму Нанак так сформулював свій символ віри: «Оскільки є лише один Бог і він наш Отець, то всі ми повинні бути братами». Сикхи, як і мусульмани, вірять в одного Бога. Водночас сикхи визнають індуїстське вчення про перевтілення і карму. Одна із заповідей гуру Нанака звучала: «Завжди пам’ятайте Бога, повторюйте Його ім’я». Інша заповідь сикхізму: «Діліться своїм маєтком з тими, кому менш пощастило». Тому в кожному храмі сикхи мають лангап, або кухню, де кожна людина може безплатно отримати їжу. Там є також приміщення, де бездомні, подорожуючі можуть переночувати.

Останній гуру, Гавінд Сінгх (1666-1708), заснував сикхське братство Хальса, члени якого дотримуються п’яти «к», а саме: кеш — нестрижене волосся (символ духовності); кангха — гребінець у волоссі (символ порядку й напучення); кірпан — меч (ознака гідності, хоробрості й самопожертви); кара — сталевий браслет (символ єдності з Богом) і кач — короткі спідні штани (ознака скромності й символ моральної стриманості).

Сикхів легко розпізнати по блакитних, білих і чорних тюрба-нах (головних уборах). Блакитний тюрбан означає широкий, як небо, вільний від упередження розум. Білий тюрбан символізує святість особи, яка проводить зразкове життя. Чорний тюрбан — це спомин про переслідування сикхів британськими колонізато-рами Індії. Отже, такі тюрбани є невід’ємною частиною релігійних звичаїв сикхів. Під час релігійних урочистостей сикхські свя-щеники з мечем у руці розповідають про історію священної зброї. Отже, сикхізм відзначається військово-релігійною дисципліною. Громади сикхів дуже згуртовані: в них панує беззастережна покірність духовному наставнику — гуру. У ХУП—ХУП ст. сикхи мали свою незалежну державу, але втратили незалежність, і тепер ведуть боротьбу за її відновлення. Звідси постійні конфлікти сикхів у сучасній Індії.

4. Конфуціанство та даосизм, основний зміст та поширення

Конфуціанство — етично-політичне вчення давньокитайського мудреця Конфуція і його послідовників, яке на початку нашої ери переросло в релігію. Конфуцій (Кун Фуцзи, 551—479 рр. до н.е.) у своєму вченні зосередив увагу на правилах поведінки і правильному управлінні. Він створив ідеал шляхетної (благородної) людини Цзюн-цзи. Високоморальний Цзюн-Цзи стає ідеалом для наслідування. Він володіє 4 гідностями: ЖЕНЬ (гуманність), І (почуття обов’язку), ЧЖЕН (вірність і щирість), (благопристойність, дотримання церемоній і обрядів).

Основний зміст конфуціанства: культ старших (батько, чиновник, імператор), культ сім’ї і клану, вчення про СЯО (синівську пошану до батьків). Конфуціанству притаманний адміністративно-етичний характер. Воно відрізняється від багатьох релігій відсутністю жерців (духовенства), скептичним ставленням до будь-якої містики і метафізики і зводиться до виконання обрядів і церемоній.

Не будучи релігією у повному розумінні цього слова (Конфуцій: «Не знаємо, що таке життя, як же можемо знати, що таке смерть»; «Не знаємо, як служити людям, як же можемо служити божествам»; «Шануй божества і духів, але віддаляйся від них» і т.п.), конфуціанство є скоріше верховним регулятором економічних і соціальних процесів, основою китайського способу життя. Протягом більш як дві тисячі років конфуціанство формувало світогляд і почуття китайців, впливало на їхні переконання, психологію, поведінку, мислення, побут і спосіб життя. Конфуціанство помітно забарвило у свої тони всю національну культуру Китаю.

Даосизм — ще одна релігія стародавнього Китаю. Даосизм виник як філософська доктрина. Засновником філософії даосів вважається давньокитайський філософ Лао-Цзи (жив у VII — VI ст.ст. до н.е.).

У його трактаті Дао-де-Цзин (Канон Шляху і Благодаті) вик-ладено основи даосизму, його філософію. У центрі доктрини дао-сизму — вчення про ДАО — основний Закон і Абсолют. ДАО панує всюди і в усьому необмежено. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, постійне і невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім’я і форму всьому на світі. Пізнати ДАО, йти за ДАО, злитися з ДАО — у цьому зміст, мета і щастя життя.

Релігійний даосизм виник в III — II ст. до н.е. на ґрунті активної пропаганди ідей безсмертя. За вченням даосів в організмі людини перебуває 36 тис. духів-монад. Для здобуття безсмертя треба створити такі умови, щоб ці монади не прагнули залишати тіло. Це досягається обмеженням в їжі, фізичними і дихальними вправами, високоморальним життям.

У моральні заповіді даосизму входило виконання обрядів, розведення тварин та вирощування рослин, вимоги любові, терпін-ня, боротьби проти зла. Необхідно зробити 1200 доброчинних справ, уникати аморальних вчинків, які б змогли звести нанівець всі зусилля морального удосконалення і доброчинних справ. Останній акт — дематеріалізація (вознесіння на небо) священний і таємний, його не можна зафіксувати.

Вчення про безсмертя започаткувало розвиток багатьох практичних напрямів даосизму: алхімії (пошуку еліксиру безсмертя, а фактично на цьому шляху винайшли порох), астрології, геомантики (визначення сприятливих і несприятливих для життя місцевостей: у цей час створено компас).

Даосизм значно більше уваги, ніж конфуціанство, приділяє містиці, постам, обрядам, очищенню тіла і духу, оргіям-сатурналіям, які спрямовані на отримання енергії від взаємодії жіночого і чоловічого начал — інь і ян. У даосизмі практикуються магічні обряди, заклинання, екстатичні танці.

Поряд із засновником релігії даосизму Лао-Цзи до пантеону входило багато божеств і героїв. На честь божеств і великих героїв даоси створили численні храми, в яких виставляли ідолів і збирали пожертвування.

Таким чином, даосизм певною мірою доповнює конфуціанство своїми суто релігійними рисами. Даосизм має свої священні книги, монастирі, жерців. Даосизм був представлений багатьма сектами. Практика даосизму близька народним масам, яких приваблювали ідеї безсмертя, магічні обряди, зрівняльний розподіл благ.

5. Релігійний синкретизм у Китаї

Крім конфуціанства і даосизму, значного поширення в Китаї набуває буддизм з II ст. до н.е. Буддизм досягає розквіту в Китаї в VII — VIII ст., але зазнає секуляризації в IX ст., а потім буддизм значно китаїзувався. Ці три релігії, співіснуючи довгі століття, поступово зближувалися між собою. Склалася відповідна система релігійного синкретизму насамперед на рівні народних вірувань. Середній китаєць практично не бачив різниці між цими релігіями, звертався до різних богів і духів, хоча конфуціанські шеньші, вчені даоси та буддійські ченці зберігали специфіку кожного вчення.

Поступово склався величезний загальнокитайський пантеон. Загальнодержавний характер зберіг культ Неба і Землі. Храм Неба залишається головним храмом у Пекіні. Вшановуються засновни-ки всіх трьох релігій — Конфуцій, Лао—Цзи і Будда.

У цілому релігійність в Китаї більше пов’язана з обрядовістю, соціальною етикою й адміністративною практикою, ніж з містикою і метафізикою, аскетизмом та релігійною екзальтацією, пошуками індивідуального спасіння. Особисті інтереси повністю підпорядковуються родинним і суспільним.

Духовенство відіграє незначну роль, оскільки посередники між людьми і богами не потрібні. Вище божество НЕБО — абстрактне і холодне, суворе і байдуже до людини, його не можна любити. Що ж до інших богів і духів, то між ними і людьми не існувало різкої межі. Кожна людина після смерті могла бути перетворена на божество, а боги розглядалися як люди, що повинні підкорятися обов’язку. Якщо божество не виконало прохання, його ідола можна було розбити або подати на нього скаргу владі.

У XX ст. традиційним релігійним віруванням у Китаї було завдано кілька нищівних ударів («культурні революції» у 1919 р. і в 60-ті роки). Але ці три релігії, як і раніше, визначають обличчя китайської нації.

6. Синтоїзм — національна релігія японців

Синтоїзм — національна релігія японців — склався в систему вірувань у VI — VII ст. Термін «синто» («шлях богів») з’явився в Середньовіччі. Міфологічна традиція, зафіксована в перших японських писемних пам’ятках, відобразила складний шлях формування системи синтоїських культів, в які увійшли божества племен Північного Кюсю, що прийшли в Центральну Японію, і боги поселеного тут місцевого населення.

Місцеві боги були витіснені. Верховним божеством стала «сонячна» богиня Аматерасу, яка «створила» японські острови і відрядила на землю свого внука Нінігі, що поклало початок «божественній» імператорській династії.

У культі богині Аматерасу три «божественні» регалії — дзеркало, меч, яшмові підвіски. За міфологічною традицією, богиня сонця передала їх своєму внукові Нінігі, відправляючи його на землю з настановою — освітлювати весь світ і правити ним, підкоряючи непокірних. Три регалії стали символами найважливіших добродійстві дзеркало — символ честі, яшмові підвіски — співчуття, меч — мудрості. Але ця трактовка регалій Нінігі була застосована до життєвої практики. Найвище втілення цих якостей приписувалося особі імператора. Головним синтоїським храмовим комплексом стало святилище в Ісе—Ісе дзінгу, засноване в кінці VII ст. Ісе-дзінгу вважається святилищем Аматерасу, в якому відправляється її культ як верховного божества і божества-прародителя імператорського начала, а через нього і всіх японців.

Синтоїзм у наступні століття зазнав синкретизації — значних впливів конфуціанства і особливо буддизму, відбувалася його трансформація до державного синто. Особливу увагу японців у конфуціанській етиці притягав принцип СЯО — синівської відданості і синівського обов’язку. Для нижчих верств населення цей принцип однозначно реалізувався в культі предків, для вищих також однозначно — в безумовному і всеохоплювальному культі підкорення підданих «божественній» династії правителів.

У 587 р. в Японії починається масштабне поширення буддизму. Будуються скрізь буддійські монастирі і храми, їм надаються землі, раби, виділяються значні суми з казни. Так поступово відбувалося злиття двох релігій, в японській термінології «ребусинто» — «шлях буддизму в синто». Вищою формою релігійного синкретизму стала концепція «хондзі суйдзяку», згідно з якою божества синтоїстського пантеону можуть вважатися як тимчасове втілення будд і бодхисатв. Так, сонячна богиня Аматерасу стала втіленням будди «Бриліантового світла» Вайрочани.

Етапом розвитку синто стало виникнення концепції «Ісе синто», головною метою якої було зміцнення культу імператора. Цей етап називається тенноїзмом, тобто підкреслюється роль «тенно» (імператора) як джерела і носія національної самобутності японців. Культ імператора — тенноїзм — став центром державного синто, яким фактично замінено всіх богів одним «живим богом» — імператором.

Ідеологія тенноізма, використовуючи традиційну концепцію «гармонійної держави», сприяла утвердженню націоналістичних концепцій, а в кінцевому рахунку — в підготовці війни і освяченню мілітаризму шляхом пропаганди «Божественної місії» — «хако іті у» — «увесь світ під одним дахом», — звичайно, японським.

У цілому комплекс державного синто охоплював: династичний синто як надбання (здобуток) імператорської сім’ї; тенноїзм — культ імператора; храмовий синто — в якому зберігалося вшанування як загальнояпонських, так і локальних (місцевих) богів; домашній синто — з каміданом — мініатюрним аналогом храмового місця священнодійств.

Після поразки Японії у Другій світовій війні розпочалася де-мократизація держави. Здійснювалися заходи з викорінення мілітаризму і тенноїзму. Імператор Хірохіто в 1946 р. зрікся божественного походження. Були проведені прогресивні реформи в освітянській системі, відмінено «моральне виховання» в школі, яке спиралося на культ імператора. Конституція 1947 р. змінила статус імператора, відтоді він оголошувався «символом держави і єдності нації».

Проте становище державного синто не було кардинально змінено. Уже в 1952 р. обрядність імператорського двора набула характеру офіційних державних церемоній. Важливим етапом відновлення і зміцнення ідеї державного синто стало відродження абараї — обряду великого очищення від скверни всієї японської нації, яким підкреслюється єдність національної релігії й імператорської влади. У шкільні підручники знову повернено викладання міфологічної ери історії про «божественне походження імператорської династії і народу». Система синто знову відновилася в комплексі церемоній і ритуалів престолонаслідування. Віровчення «божественних регалій», державної й імператорської печатки, перший прийом імператором високопоставлених посадових осіб за постановою уряду проводяться не лише як релігійна церемонія, а й як державний акт.

7. Іудаїзм

Іудаїзм — одна з монотеїстичних релігій, поширених головним чином серед євреїв. Культ Ягве, бога племені Іуди, який відіграв основну роль у становленні давньоєврейської держави, перетворився з часом на загальнодержавний культ, а згодом і культ єдиного Бога. У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі ІІ — І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні — це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв.

Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери й активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність все-світу і людину; 2) шанування Святого Письма — Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїля і його месіанського призначення.

Після падіння Ізраїлю під ударами Ассирії у 722 р. до н.е. і захоплення Іудеї військами вавилонського царя Навуходоносора в 586 р. до н.е. починається розсіяння (діаспора) євреїв. Після цих трагічних подій іудаїзм стає ідейним прапором відновлення дер-жавної самостійності і формою руху до повернення на землю біблійних предків з метою відбудови Єрусалимського храму — центру поклоніння Ягве.

З середини XIX ст. серед євреїв Західної Європи і США посилюється рух за спрощення або скасування найбільш архаїчних приписів іудаїзму. Різні філософські і релігійно-політичні відгалуження цього руху отримали назву «реформізму», тобто реформований іудаїзм. Виникає також консервативний іудаїзм — проміжна ланка між ортодоксальним і реформістським напрямами. Серед єврейських інтелектуалів Європи надзвичайної популярності набувають ідеї Хаскали (Просвітництва), спрямовані на секуляризацію єврейського життя, наближення його до світської культури розвинених європейських країн. З кінця XIX — початку XX ст. найбільшого впливу серед євреїв набуває концепція сіонізму, в основу якої покладено ідею створення єврейської держави. Це сприяло політизації багатьох положень іудаїзму.

Після утворення у травні 1948 р. держави Ізраїль вона стає притягальним центром для віруючих іудаїстів усіх напрямів і течій. Xоча іудаїзм так і не отримав в Ізраїлі законодавчо оформленого статусу офіційної релігії, його інститути тісно переплетені з державними структурами і фінансуються з державного бюджету. В Ізраїлі діє так звана загальноприйнята згода — компроміс між усіма політичними силами країни.

В Ізраїлі налічується майже 200 релігійних рад (маоцот датіот). 450 рабинів, які перебувають на державній службі, відають оформленням актів громадянського стану, здійснюють контроль за кашрутом (системою заборон і дозволів стосовно їжі) і правильним дотриманням суботи та інших єврейських свят, ведуть відповідну роботу в армії.

Іудаїзм в Україні відомий за часів Київської Русі. У XI—XIII ст. в Україні працювали відомі талмудисти і знавці Кабали — Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. На 1356 р. припадає найдавніша згадка про єврейську громаду у Львові, 1404 — Дрогобичі, 1410 — Луцьку.

Після Люблінської унії 1569 р. присутність євреїв в Україні поширюється. У XVI ст. вони вже побудували велику кількість синагог. Упродовж XVH—XVIII ст. поміж єврейства посилюються месіанські очікування; розвивається хасидизм — виключно духовне явище українського єврейства. З XIX ст. у середовищі єврейської інтелігенції активізується рух за перебудову традиційного по-буту, перегляд «талмудистської архаїки», широке просвітництво і реформу іудаїзму. Після 1917 р. іудаїзм в Україні розділив долю інших релігійних організацій.

Починаючи з 1991 р., в незалежній Україні створено умови для відродження національно-культурного і релігійного життя євреїв.

За даними Державного комітету України у справах релігій, на 1 січня 2003 р. в Україні діють такі об’єднання іудаїзму: Об’єднання хасидів Хабад Любавіч іудейських громад та організацій України (103 громади), Об’єднання іудейських релігійних організацій (81 громада), Всеукраїнський конгрес іудейських громад (5 громад), Релігійні громади прогресивного іудаїзму (47), Громади месіанського іудаїзму (17), Незалежні іудейські релігійні громади (17), Іудейська місія «Хоасконім» (1 громада), Іудеохристияни (14 громад).

Іудейські громади в Україні обслуговують 119 священнослужителів, 5 навчальних закладів, де готуються священнослужителі іудаїзму. У 81 школі діти навчаються іудаїзму. Виходять друком 23 періодичні видання.

Висновки

Пізні національні релігії — релігійні вірування, що постали з намагань приборкати найпригніченіші верстви населення держави.

Виникли з розпадом рабовласництва і зародженням феодальних відносин. Вони позбавлені ідеологічного протистояння низів і верхів.

Головні риси пізніх національних релігій:

1. Великі масштаби впливу. У відправленні культу брали участь не лише правляча верхівка, заможні та середні верстви, але й найбільш експлуатована частина суспіль­ства. Так, індуїзм, який прийшов в Індію у І ст. н.е. на зміну брахманізму, зберіг поклоніння тим самим богам, але ліквідував поділ індусів на касти.
2. Живучість. Багато різних національних релігій існують і до цього часу. 3. Єдність політеїзму й монотеїзму (багатобожжя та єди­нобожжя). Більшість релігій цього типу політеїстичні. Але СЄРЗД них є і монотеїстичні.
3. Спрощення жертвопринесень. Жертвопринесення худоби, птиці зменшено або зовсім відмінено. Повністю скасовано людські жертвопринесення.
4. Розвинутість учення про загробні відплати. На цьому етапі розвитку релігії уявлення про потойбічне життя набули першочергового значення. Сподівання на небесну винагороду за хорошу поведінку були поширені й серед найбільш пригноблених верств населення. Прикладом пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. н.е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.
2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.
3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.
4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.
5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.
6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Ки-рильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.
7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.
8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.