Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Національні інформаційні ресурси в Україні

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Національний інформаційний ресурс та його види

1.1. Поняття  національних  інформаційних ресурсів

1.2. Види інформаційних ресурсів

РОЗДІЛ 2. Державна інформаційна політика і національні інформаційні ресурси

2.1. Система управління і захисту інформаційних ресурсів

2.2. Державне управління і захист національних  інформаційних ресурсів

РОЗДІЛ 3. Національні інформаційні ресурси: проблеми їх захисту та використання

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Інноваційний шлях розвитку економіки вимагає перегляду підходів до формування, поширення і використання національних інформаційних ресурсів, зокрема – з науково-технічного потенціалу України.

В останні роки активно розбудовувалися законодавчі основи інформаційного середовища, оскільки демократичні перетворення в країні суттєво розширюють інформаційні потреби у взаємовідносинах активної частини суспільства, висуваючи на порядок денний потребу мати чітке уявлення про основні пекучі питання, що назріли в політичній та економічній сфері.

Національний інформаційний простір — сукупність інформаційних потоків як національного так і закордонного походження, що функціонують на території держави.

Основною цінністю для суспільства й окремої людини поступово стають інформаційні ресурси. За цих обставин проблеми формування інформаційного простору як фактора забезпечення національних інтересів, безумовно, виходять на перший план. Особливої важливості це набуває в сучасних умовах швидкої глобалізації інформаційних процесів і прагнення розвинутих країн досягти безперечного інформаційного домінування заради розв’язання своїх національних завдань. Саме тому стає необхідним проведення ретельного аналізу теоретичних і практичних проблем забезпечення національних інтересів в інформаційній сфері.

Тема: «Національні інформаційні ресурси в Україні».

Мета: охарактеризувати національні інформаційні ресурси в Україні.

Завдання роботи:

  • поняття національних інформаційних ресурсів;
  • показати види інформаційних ресурсів;
  • здійснити аналіз державної інформаційної політики, щодо  національних інформаційних ресурсів;
  • розкрити проблеми їх захисту та використання національних інформаційних ресурсів.

Об’єктом дослідження є національні інформаційні ресурси.

Предметом дослідження є теоретичні аспекти вивчення інформаційних ресурсів.

Методи дослідження. В процесі дослідження були використані такі методи: кількісний і якісний аналіз, аналіз і синтез, єдність логічного та історичного підходів, сполучення абстрактного й конкретного.

Практичне значення отриманих результатів. Значення отриманих результатів дослідження полягає у тому, що вони сприяють поглибленню наукових уявлень про сучасний стан національних інформаційних ресурсів в Україні, а відтак, більш обґрунтованому визначенню пріоритетів розвитку окремих його сегментів.

РОЗДІЛ 1. Національний інформаційний ресурс та його види

1.1. Поняття  національних  інформаційних ресурсів

Інформація — це відомості про об’єкти та явища навколишньої дійсності, про їхні параметри, властивості та стан, які знижують ступень невизначеності та неповноти знання про ці об’єкти та явища. Крім того, інформація — це дані, що використовуються для отримання нових знань чи прийняття рішень. Даних, що зберігаються, завжди більше, ніж інформації. Таким чином, інформація — це цілеспрямовані знання про об’єкти, представлені в різноманітних моделях [18, c. 27].

Виділяють основні поняття міжнародної інформації, які визначають предмет міжнародних інформаційних відносин, об’єкти і суб’єкти таких відносин. На сьогодні терміном «Міжнародна інформація» позначають такі поняття.

Міжнародна інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища у міжнародному співтоваристві (міжнародному інформаційному просторі), зафіксовані на матеріальних носіях з реквізитами, які дозволяють ідентифікувати ці відомості [18, с. 28].

Коли говоримо про сукупність якихось явищ, то ці явища можуть ставати суб’єктами міжнародного права. Та коли явища зафіксовані на матеріальних носіях, то вони будуть ставати предметами речового, майнового міжнародного права. Тобто вони можуть оскаржуватися, їх можна подавати в арбітражний суд, з ними можна працювати як із звичайними матеріальними речами. Тому з одного боку ми говоримо, що інформація — це не матерія, а з іншого боку — інформація може бути об’єктом міжнародного права. Незважаючи на приватний характер власності інформації, на те, що є фірми, є приватні особи, які володіють тими чи іншими масивами інформації, відповідальність, за міжнародним правом, на міжнародній арені несе держава. І тому держава в спеціаль­ному законодавстві контролює ті інформаційні ресурси, які перебувають на території певної країни.

Міжнародна інформація визначається як сукупність відомостей про систему міжнародних відносин, а також про структуру, загальні властивості інформації і питання, пов’язані з пошуком, збиранням, аналізом, зберіганням та розповсюдженням інформації у системі міжнародних відносин [18, с. 29].

Процес одержання, зберігання та використання міжнародної інформації тісно пов’язаний з процесом глобальної комунікації між суб’єктами міжнародних інформаційних відносин, які виникають у всіх сферах діяльності держави і суспільства при одержанні, зберіганні та використанні інформації.

Таким чином, міжнародна інформація є складовою глобальної комунікації, метою якої є з’ясування закономірностей взаємодії суспільства та інформації і формування інформаційного суспільства. Міжнародна інформація орієнтована на забезпечення зовнішньої та внутрішньої політики держав, економічної стратегії країн, на забезпечення національної безпеки, прогресивний розвиток міжнародних відносин та міжнародного права. Кожна країна формує свою стратегію інформаційної політики, в якій визначаються усі аспекти інформаційного забезпечення міжнародних відносин [18, с. 29].

Так, наприклад, в США інформаційна політика держави спрямована на забезпечення національних інтересів у міжнародному інформаційному просторі, вона входить до воєнної доктрини США та американської стратеги безпеки. Це зовнішній аспект. Внутрішній аспект інформаційної політики США орієнтований на забезпечення доступу до інформації для кожного індивіда, на забезпечення прав інтелектуальної власності та авторських прав, а також на забезпечення інтелектуальних прав певних версте суспільства [18, с. 30].

Міжнародні інформаційні відносини визначаються інформаційними процесами і мають суб’єкти і об’єкти міжнародного співробітництва. Тому виділяють основні поняття міжнародної інформації, які визначають предмет міжнародних інформаційних відносин, об’єкти і суб’єкти таких відносин [18, с. 30].

До основних понять міжнародної інформації (МІ) відносять саме поняття «міжнародна інформація» і його складові компоненти:

— міжнародні інформаційні ресурси;

— інформаційний потенціал;

— інформаційна могутність;

— інформаційний продукт;

— міжнародний інформаційний простір;

— міжнародна інформаційна політика [18, с. 31].

Інформаційні ресурси — це засоби, можливості і джерела інформації, які визначають роль і місце держави в світі і виступають показником національного багатства країни. Так, наприклад, в Конституції України та у Законі України «Про інформацію» написано: «Інформація є національною цінністю». До поняття «інформаційні ресурси» входять: фундаментальна інформація, поточна інформація, документована і зафіксована на документальних носіях інформація, новітня інформація або ноу-хау [1, 3].

Інформаційний потенціал доречно оцінювати за такими критеріями: стан інформаційної інфраструктури (мережі, інформаційні системи, кількість комп’ютерів і т. п.) і тенденції її розвитку, потужність наукового потенціалу і тенденції його розвитку, потужність поліграфічної промисловості і тенденції її розвитку, наявність і потужність вітчизняної індустрії культури і тенденції її розвитку [1].

Інформаційний потенціал — це сукупність інформаційних засобів країни, які включають інфоінфраструктуру,тобто:

— Інформаційні і комп’ютерні мережі і системи.

— Національну систему інформації.

— Сукупність різних видів інформації.

— Інформаційно-аналітичну структуру.

— Інформаційні служби та засоби масової комунікації [18, с. 32].

Інформаційну могутність можна характеризувати за такими основними критеріями: наявність і потужність державної системи захисту інформації, національних виробників інформаційного продукту (інформаційних агентств, преси, телебачення, радіо), системи формування суспільної свідомості, зокрема системи зовнішньополітичної пропаганди.

Національний інформаційний продукт — це матеріальний або нематеріальний результат інформаційної діяльності, який має синтезований характер, оскільки поєднує в собі результати інформаційної інтелектуальної діяльності суспільства та технічні засоби інформаційного забезпечення. Компонентами національного інформаційного продукту є: технічні засоби зв’язку (обчислювальна техніка та інші новітні технології), супутникові форми забезпечення передачі інформації, кабельні мерена, бази і банки даних, аудіовізуальне забепечення передачі інформації, новітні оптоволоконні мережі, традиційні засоби передачі інформації. На сьогодні більш ніж 200 ретрансляторів України передають міжнародну та національну інформацію безпосередньо у пам’ять електронне обчислювальних машин, що сприяє концентрації інформації, розвитку національного інформаційного продукту. В результаті створюється новий вид національного продукту, який може бути використаний, як матеріальне майно і як інтелектуальна власність [10, с. 170].

Національний інформаційний простір — сукупність інформаційних потоків як національного так і закордонного походження, що функціонують на території держави [10, с. 170].

Основною цінністю для суспільства й окремої людини поступово стають інформаційні ресурси. За цих обставин проблеми формування інформаційного простору як фактора забезпечення національних інтересів, безумовно, виходять на перший план. Особливої важливості це набуває в сучасних умовах швидкої глобалізації інформаційних процесів і прагнення розвинутих країн досягти безперечного інформаційного домінування заради розв’язання своїх національних завдань. Саме тому стає необхідним проведення ретельного аналізу теоретичних і практичних проблем забезпечення національних інтересів в інформаційній сфері.

Міжнародний інформаційний простір визначається, як:

  1. Система середовища буття людини, яка забезпечує діяльність будь-якої системи, зокрема — системи міжнародних відносин (Паньшин Б.Н. 1996).
  2. Система спільного використання національних інформаційних ресурсів за узгодженими сферами і напрямками діяльності (Коган О., 1996).
  3. Сума складних інформаційних технологій, які є основою і визначальним компонентом промислово-економічного комплексу транснаціональних спільнот, які впливають на формування світоглядних процесів у суспільстві [18, с. 35].

Міжнародний інформаційний простір характеризується такими чинниками:

  1. Територія розповсюдження інформації за допомогою глобальної системи комунікацій.
  2. Інфраструктура або технологічні засоби і можливості зберігання, обробки і розповсюдження інформації по вертикалі і горизонталі.
  3. Наявність міжнародної та національної інформаційної політики, комплексу норм і принципів, що регулюють функціонування та використання міжнародної інформації.
  4. Наявність міжнародних угод в галузі комунікацій, які базуються на розумінні світової ролі інформаційних процесів, і іх впливу на розвиток цивілізацій.
  5. Доступ до інформації світової громадськості і участь суб’єктів міжнародних відносин у загальній системі зв’язку [18, с. 36].

Міжнародна інформаційна політика — стратегія, напрями і завдання держави у сфері збирання, зберігання, використання та поширення інформації та інформаційних ресурсів у системі міжнародних відносин [18, с. 36].

1.2. Види інформаційних ресурсів

У суспільних відносинах інформаційний ресурс — це один з видів майна, сутність якого не залежить від матеріального носія (речі). На засадах інтегративного підходу види інформаційних ресурсів, у тому числі в управлінні соціальними системами, можна визначити через види інформації [15, с. 64].

Для того щоб подати «загальносуспільне» поняття (суспільний стандарт), використовуються юридичні норми. На загальнодержавному рівні такими юридичними нормами є законодавство. Наведемо кілька загально-суспільних стандартів визначення видів інформації, що містяться у законодавстві.

Основними видами інформації є:

— статистична інформація;

— масова інформація;

— інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;

— правова інформація;

— інформація про особу;

— інформація довідково-енциклопедичного характеру;

— соціологічна інформація [15, с. 64].

У Законі про інформацію розкривається зміст деяких видів інформації.

Інформація довідково-енциклопедичного характеру — це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя і навколишнє природне середовище.

Основними джерелами цієї інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали тощо, а також довідки, що даються уповноваженими на те державними органами та органами місцевого і регіонального самоврядування, об’єднаннями громадян, організаціями, їхніми працівниками та автоматизованими інформаційними системами [15, с. 64].

Система цієї інформації, доступ до неї регулюються бібліотечним, архівним та іншим галузевим законодавством. (Ст. 24 Закону про інформацію.) [1]

Інформація статистична (статистична інформація) — це офіційна документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України [1].

Державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, наукових закладів та інших заінтересованих організацій до неопублікованих статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених цим законом.

Система статистичної інформації, її джерела і режим визначаються Законом України «Про державну статистику» та іншими правовими актами в цій галузі. (Ст. 19 Закону про інформацію.) [1]

Інформація масова (масова інформація) — це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація.

Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Друковані засоби масової інформації — періодичні друковані видання (преса): газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем [1].

Порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби. (Ст. 20 Закону про інформацію.)

Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування — це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування.

Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування [1].

Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування доводиться до відома заінтересованих осіб шляхом:

—  опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;

—  опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні засоби масової інформації;

— безпосереднього доведення її до заінтересованих осіб (усно, письмово чи іншими способами);

— надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами;

— оголошення її під час публічних виступів посадових осіб. Джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування визначаються законодавчими актами про ці органи [1].

Законодавчі та інші нормативні акти, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, не доведені до публічного відома, не мають юридичної сили. (Ст. 21 Закону про інформацію.)

Інформація документована (документована інформація) — інформація, яка підготовлена і призначена для задоволення потреб користувачів. (Ст. 1 Закону про національну програму інформатизації.)

Інформація науково-технічна (науково-технічна інформація) – це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності. (Ст. 1 Закону про науково-технічну інформацію.) [1]

Інформація правова (правова інформація) — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення, боротьбу з ними та їх профілактику тощо.

Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань [20, с. 80].

З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів усім громадянам держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності. (Ст. 22 Закону про інформацію.)

Інформація про особу — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу.

Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, віросповідання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень [20, с. 80].

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї. Інформація про особу охороняється законом. (Ст. 23 Закону про інформацію.) [1]

Інформація соціологічна (соціологічна інформація) — це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів [1].

Основними джерелами соціологічної інформації є документовані або публічно оголошені відомості, в яких відображено результати соціологічних опитувань, спостережень та інших соціологічних досліджень.

Соціологічні дослідження здійснюються державними органами, об’єднаннями громадян, зареєстрованими у встановленому порядку. (Ст. 25 Закону про інформацію.)

У процесі організації функціонування системи соціального управління можуть бути визначені специфічні критерії й ознаки інформації у змісті інформаційного ресурсу. Наприклад, за правовим регулюванням відносин, пов’язаних із автоматизованою обробкою інформації, її поділяють на:

— забезпечувальну (охоплює наукові, організаційні й технічні рішення);

— інформацію, яка знаходиться у пам’яті електронно-обчислювальної машини (об’єднує всю функціональну інформацію, яка перебуває у машинній пам’яті);

— позамашинну (підготовлену до вводу в ЕОМ та отриману в результаті опрацювання, тобто вхідну і вихідну) тощо [20, с. 81].

Щодо сфери діяльності, наприклад у сфері діяльності правоохоронних органів, інформацію поділяють за змістом, цілеспрямованістю та формами подання на такі види:

а) звітно-статистична та облікова інформація. Вона характеризує стан охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю;

б) оперативно-розшукова інформація. Вона містить дані, які збирають правоохоронні органи з метою виявлення, розслідування злочинів, а також розшуку осіб, які їх вчинили;

в) оперативно-довідкова інформація. Вона містить повідомлення про особу, предмети, явища, події, які правоохоронними органами збираються, реєструються, зберігаються та використовуються для здійснення покладених на них функцій щодо охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю і профілактики правопорушень [20, с. 81].

РОЗДІЛ 2. Державна інформаційна політика і національні інформаційні ресурси

2.1. Система управління і захисту інформаційних ресурсів

Протягом останнього десятиріччя в українському суспільстві здійснюється поступовий перегляд парадигми національної безпеки – політики і вчені, у своїй більшості, відійшли від вузького трактування національної безпеки як безпеки держави, якій підпорядковані безпека особи і суспільства. В Україні, як і в інших демократичних державах, безпека особи все більше сприймається як основоположний компонент національної безпеки, що викликало необхідність наукового опрацювання проблем співвідношення безпеки особи та суспільної безпеки, безпеки особи та державної безпеки, суспільної та державної безпеки. Необхідність взаємодії владних структур при вирішенні соціально-політичних, економічних, оборонних та інформаційних проблем ставить вимоги щодо узагальнення вітчизняного та світового досвіду в цій сфері та переведення цього наукового надбання в площину практичних дій – удосконалення діючого законодавства, вжиття на державному, регіональному та місцевому рівнях організаційних та інших заходів.

Загалом, національна безпека – це стан країни, при якому відсутні реальні зовнішні та внутрішні загрози її національним цінностям, інтересам та образу життя, або дія цих загроз усунута. У такому разі забезпечуються необхідні умови для практичної реалізації життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави [14, с. 76].

Тобто, національна безпека є основою природного розвитку людського суспільства і є запорукою історичного розвитку народів і створених народами держав.

Зазначимо, що стрімкий і глобальний розвиток інформаційної сфери, сучасних інформаційних технологій, значною мірою впливає на політичну, економічну, соціокультурну, оборонну та інші складові процесів розвитку суспільства і держави, а інформаційні ресурси в сучасних умовах стають системоутворюючим фактором їхньої життєдіяльності.

Ефективність системи державного управління національними інформаційними ресурсами та їхнім захистом значною мірою визначає, в умовах науково-технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства, загальний рівень національної безпеки, а будь-які недоліки в структурі й функціонуванні системи державного управління цими процесами призводять до непоправних збитків суспільству й державі. Наприклад, відомо, що втрати економіки Німеччини від індустріального шпигунства перевищують 40 млрд. марок на рік, втрата торгових і технічних секретів США (за неофіційними даними) обійшлась американським компаніям у 1992 році в 100 млрд. дол. Вважається, якщо не буде вжито рішучих заходів щодо припинення промислового шпигунства, вказані втрати, за оцінками фахівців, до 2003 року складуть 150 млрд. дол. [14, с. 78].

Все це визначає проблему формування організаційно-правових засад системи управління і захисту інформаційних ресурсів, як найактуальнішу і невідкладну. створення збалансованої інформаційної інфраструктури, спроможної забезпечити формування, поширення й ефективне використання і захист інформаційних ресурсів залежить від чіткого законодавчого визначення системи поглядів на цілі, завдання і основні напрями інформаційної політики.

Необхідність вирішення вищезазначених питань обумовлено тим, що:

— в сучасних умовах значно розширилися можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу інформаційної діяльності, суттєво зросли потреби потенційно активної частини суспільства в інформаційній взаємодії як всередині країни, так і з зовнішнім світом;

— інтенсивний розвиток глобальної інформаційної інфраструктури, необхідність інтеграції України у світове інформаційне співтовариство на рівноправних умовах посилили залежність ефективного функціонування суспільства та держави від стану розвитку інформаційної сфери, перед усім, системи державного управління національними інформаційними ресурсами;

— інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. І, що необхідно підкреслити особливо: володіння інформацією, належне інформаційне забезпечення органів державного управління, є основою успішної боротьби із сучасним тероризмом;

— інформаційна революція перетворилася на революцію у воєнній справі – вона надала можливості вивести з відчутної сфери, віртуалізувати багато які складові війни, як мінімум, передвоєнний період, підготуватися до нанесення удару без звичайного загрозливого періоду, а в деяких випадках і всю воєнну кампанію провести у віртуальному варіанті. Водночас, не зважаючи на віртуальність ведення війни тільки в інформаційних мережах і системах обробки інформації, можливо, не залучивши жодного солдата, здійснити заходи, наслідком яких буде повне підкорення економіки та політики супротивника [14, с. 80].

Тобто, основне геополітичне питання, що постає перед кожною державою на початку третього тисячоріччя, звучить так: здатна країна реалізувати свої порівняльні конкурентні переваги в глобальному економічному просторі чи вона буде позбавлена реальної самостійності і національного суверенітету і скотиться на периферію світового ринку.

Прорив в галузі інформаційно-комп’ютерної індустрії, що забезпечує перетин і злиття дійсної і віртуальної реальностей, найширше впровадження “Інтернету” і використання програмування в складних суспільних і економічних процесах перетворюють світ у чітко прораховану керовану структуру, а розвиток інформаційних технологій, які впливають на психіку людей, і моделювання людської свідомості за допомогою електронних засобів масової інформації дозволяють прийти до найжорстокішого диктату над кожною окремою особистістю [14, с. 81].

Водночас усе більш віртуальною стає сама навколишня щодо людини соціально-економічна реальність. Частина суспільного багатства, що швидко зростає, концентрується в “фінансових пірамідах”, що розкручуються на електронних торгах без якогось зв’язку з реальною економікою. Грошові потоки замикаються у віртуально-спекулятивних операціях, що висмоктують із виробничої сфери утворюваний у ній прибуток. Все це веде до виникнення якісно нової всеохоплюючої ієрархічної структури суспільних зв’язків, що буде цілком підпорядковуватися тому, хто перший розробить її базові правила.

Перед таким загрозливим викликом стоїть зараз і Україна — політично залежна, економічно розорена, світоглядно спустошена. Ігнорувати цей виклик неможливо, а підпорядкування чужій волі означає повну втрату державного суверенітету. За цих умов, спроба копіювати чужі досягнення — даремна витрата часу.

Тому визначення, правове і організаційне закріплення напрямів державної політики управління національними інформаційними ресурсами повинно випливати з об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери та державної управлінської діяльності. Тобто, в процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами доцільно забезпечити цілісність такої системи, ієрархію побудови, стабільність організації та погодженість її зв’язків, враховуючи якість інформаційних ресурсів і засобів їх збереження, обробки і передачі [14, с. 84].

Державна інформаційна політики має створювати умови для реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, включення його до світового інформаційного простору на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості [14, с. 85].

2.2. Державне управління і захист національних  інформаційних ресурсів

Головною метою державної інформаційної політики стосовно національних інформаційних ресурсів є створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави. Функції державного управління інформаційними ресурсами можна сформулювати, як:

— розробка й прийняття політичних рішень, законодавчих і нормативно-правових актів щодо забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами та удосконалення механізмів реалізації правових норм чинного законодавства;

— визначення і здійснення повноважень державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо оперативного управління (володіння, розпорядження, користування) державними інформаційними ресурсами;

— розробка і реалізація організаційних заходів і нормативно-методичного забезпечення відомчих і регіональних структур та недержавного сектора в сфері формування та використання інформаційних ресурсів за умови координації діяльності згаданих структур;

— розробка і реалізація фінансово-економічних засад регулювання процесів формування та використання інформаційних ресурсів;

— здійснення державної реєстрації інформаційних ресурсів, забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних ресурсів на засадах використання інформації, що виникає (створюється) у процесі діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;

— введення технологічно та методологічно єдиних засад формування інформаційних ресурсів за результатами діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, державних підприємств і організацій для надання їх у вільний доступ громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають відомості, віднесені до державної таємниці та до іншої інформації з обмеженим доступом);

— забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів для діяльності державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування та державних підприємств, установ і організацій;

— оптимізація державної політики інформатизації щодо забезпечення науково-технічних, виробничо-технологічних і організаційно-економічних умов створення та застосування інформаційних технологій, інших елементів інформаційної інфраструктури для формування, розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем;

— забезпечення функціонування ефективно діючої комплексної системи захисту інформаційних ресурсів;

— забезпечення захисту громадян, суспільства і держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації;

— забезпечення розробки та застосування правових, організаційних і економічних механізмів стосовно форм та засобів обігу інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг);

— регулювання інформаційного співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання національних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну, здійснення єдиної державної політики наукової підтримки системи державного управління формуванням, розвитком і використанням національних інформаційних ресурсів;

— кадрове забезпечення функціонування системи державного управління національними інформаційними ресурсами;

— інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень у сфері управління інформаційними ресурсами;

— контроль за встановленим порядком і правилами формування, розвитку і використання інформаційних ресурсів;

— нагляд за додержанням законодавства в сфері формування, розвитку, використання інформаційних ресурсів та здійснення правосуддя у сфері суспільних інформаційних відносин.

— організаційно-правова система державного управління інформаційними ресурсами в контексті викладеного, на думку автора, має функціонально три основних рівні [15, с. 67-68]:

Перший – стратегічний рівень – є рівнем прийняття політичних рішень, законодавчого та нормативно-правового забезпечення державної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами України.

Другий – є рівнем організаційного та нормативно-методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно-правових актів, координації і контролю за формуванням, поширенням та захистом інформаційних ресурсів.

Третій – виконавчий рівень, на якому забезпечується безпосередньо виконання законодавчих і нормативно-правових актів та здійснюється відомчий та територіальний нагляд за встановленим порядком і правилами формування, поширення та використання інформаційних ресурсів [15, с. 68].

На стратегічному рівні визначаються національні інтереси та їх пріоритети в інформаційній сфері; формуються правові засади для побудови, розвитку системи національних інформаційних ресурсів та управління цією системою; на підставі головної стратегічної цілі державної інформаційної політики щодо інформаційних ресурсів визначаються функції та їх раціональне розподілення між організаційними структурами, що створюються для досягнення стратегічних цілей; формуються основні правові й організаційні засади кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів стратегічного забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами; здійснюється стратегічне прогнозування розвитку інформаційної сфери та прийняття політичних і політико-правових рішень щодо удосконалення системи управління цією сферою.

Аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів України, що становлять на стратегічний ресурс сучасності, свідчить про наявність низки невирішених важливих проблем, пов`язаних з дефіцитом послідовності та системності впровадження заходів, спрямованих на удосконалення управління інформаційними ресурсами на стратегічному рівні. Зокрема, реальністю є те, що правотворчий процес здійснюється підчас шляхом вирішення окремих проблем в окремих законах та підзаконних актах фрагментарно, без узгодження з чинним законодавством, без врахування специфіки національної ментальності, правової культури і правосвідомості населення. Тобто, стратегічно важливою залишається проблема координації правотворчого процесу щодо формування правових засад побудови, забезпечення функціонування і розвитку системи управління інформаційними ресурсами України, а також розвитку інформаційної інфраструктури країни.

Президентом України вживаються активні заходи щодо вдосконалення системи управління інформаційною сферою. Важливе політико-правове значення мають діючі Укази Президента України “Про деякі заходи щодо захисту держави в інформаційній сфері” (22.04.98 р.); “Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою” (16.09.98 р.); “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” (14.07.2000 р.); “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet та забезпечення широкого доступу до цієї мережі” (31.07.2000 р.); “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні” (09.12.2000 р.); “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року “Про заходи щодо захисту національних інтересів у галузі зв’язку та телекомунікацій” (23.08.2001р.) та ін. [16, с. 125]

На другому рівні державного управління центральними органами виконавчої влади здійснюється організаційне, нормативно-методичне забезпечення виконання законодавчих актів, політичних і політико-правових рішень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, координація і контроль за формуванням, використанням та захистом інформаційних ресурсів. Однак певні важливі функції державного управління на цьому рівні залишаються не визначеними, а саме:

— здійснення загальнодержавних заходів організаційного, нормативно-методичного забезпечення, координації та контролю; планування конкретних заходів і оперативне управління системою та її структурними елементами;

— організація державної реєстрації інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом;

— організація державної реєстрації інформаційних ресурсів, отриманих у процесі міжнародного співробітництва (окремо, відкритих інформаційних ресурсів і, окремо, інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, але у єдиному технологічному контурі);

— ведення обліку державних інформаційних ресурсів як майна або немайнових активів, впровадження порядку їх закріплення в оперативне управління і господарче відання;

— фінансування заходів щодо формування державних інформаційних ресурсів, визначення порядку надання платних послуг на основі різних видів використання державних інформаційних ресурсів та формування інформаційного ринку;

— державна реєстрація та координація діяльності у сфері розробки і впровадження інформаційних технологій;

— розробка і впровадження організаційних заходів, нормативно-методичного забезпечення, координація і контроль у сфері охорони інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці;

— заходи організаційного, нормативно-методичного забезпечення, координація і контроль за реалізацією державної інформаційної політики у сфері захисту особи, суспільства і держави від хибної, недостовірної, недоброякісної інформації, тобто забезпечення інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття [16, с. 126].

Аналіз другого і третього рівнів державного управління і захисту інформаційних ресурсів свідчить, що на державному рівні не визначено низку управлінських функцій, які відповідно і не виконуються. Зокрема, починаючи з рівня виконавчої влади, не утворена управлінська вертикаль щодо формування і використання інформаційних ресурсів, відсутні деякі організаційно-правові елементи системи управління і захисту інформаційних ресурсів. Так, на виконавчому рівні, на якому забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно-правових актів, порядку та правил формування, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів, здійснюється відомчий та територіальний контроль не визначені функції:

— для органів державної влади, міністерств, інші центральних органів виконавчої влади, органів регіонального та місцевого самоврядування — функції організації і забезпечення функціонування служб, систем, баз і банків даних для задоволення потреб громадян, юридичних осіб, держави;

— для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій – функції формування регіональних і місцевих реєстрів інформаційних ресурсів та забезпечення їхньої державної реєстрації;

— для підприємств, установ і організацій всіх форм власності – функції подання інформаційних ресурсів, які створені в процесі їх професійної діяльності, відповідно до встановленого порядку і правил до державної реєстрації [16, с. 127].

Важливою проблемою залишається ресурсне забезпечення державної інформаційної політики щодо формування, використання і захисту інформаційних ресурсів України. Головною причиною виникнення такої проблеми є те, що чітко не визначені пріоритети інформаційної політики на вищому рівні державного управління. Державний бюджет України передбачає фінансування розвитку інформаційної сфери лише за окремими статтями витрат (державне телебачення та радіомовлення, інформатизація, частково — забезпечення інформаційної безпеки). Сфера формування інформаційних ресурсів та забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства і держави на безприбутковій основі, доходи від комерційного використання державних інформаційних ресурсів, а також у повному обсязі сфери забезпечення інформаційної безпеки залишаються поза увагою розробників проекту Державного бюджету України і законодавця [14, с. 128].

Аналогічно Державному бюджету України, формуються і статті витрат на розвиток інформаційної сфери у регіональних і місцевих бюджетах.

Програма діяльності Уряду “Реформи заради добробуту”, затверджена Верховною Радою України, також не приділяє пріоритетної уваги удосконаленню системи державного управління і захисту інформаційних ресурсів України. У цьому важливому державному документі положення щодо захисту інформаційної сфери зведено до вдосконалення системи фінансування державного телебачення, а основні напрями діяльності Уряду щодо розвитку національного сегмента Internet – до розробки Концепції пріоритетного розвитку Internet в Україні [14, с. 129].

Загроза національній безпеці України в інформаційній сфері, яка визначена в Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України, залишається і досі, що пов’язано з не виваженістю державної політики в цій сфері. Схвалений Верховною Радою України у січні 1997 р., цей важливий документ не забезпечив поєднання підходів як до формування законодавчої бази, створення правових засад для побудови, функціонування і розвитку системи, так і організаційного забезпечення, чіткого визначення функцій та раціонального їх розподілення між елементами системи та реалізації всього комплексу стратегічних завдань зміцнення національної безпеки України в інформаційній сфері. Державне управління інформаційною сферою, основу якої складають інформаційні ресурси України, залишається найбільш неврегульованою сферою державної управлінської діяльності .

Зазначимо, що повноваження вищих державних органів, визначені Конституцією України, зокрема, Верховної Ради України (ст. 85), Президента України (ст.106), Ради національної безпеки й оборони України (ст. 107), Кабінету Міністрів України (ст. 116) дозволяють забезпечити виважену державну інформаційну політику щодо управління інформаційними ресурсами України [3].

Разом з тим прийняті за останні роки закони, укази Президента України та нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України не забезпечують в правовому і організаційному плані формування і розвиток цілісної системи державного управління та захисту інформаційних ресурсів. Лише фрагментарно і ситуаційно передбачають вирішувати згадані проблеми і проекти актів законодавства, що розробляються або перебувають на розгляді у Верховній Раді України, в тому числі, проект Інформаційного кодексу України та проект Закону України “Про національні інформаційні ресурси” [2].

Практика минулих років свідчить про нагальну потребу суттєвого вдосконалення взаємодії, зкоординованості і узгодженості дій і рішень Парламенту – Президента – Уряду з питань виконання конституційних повноважень щодо формування і реалізації державної інформаційної політики; внесення докорінних змін до підходів щодо проведення адміністративної реформи, спрямованих на забезпечення формування цілісної і стабільної структури органів виконавчої влади, виходячи із функцій і повноважень державних органів, закріплених у Конституції України, Законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, інших правових актах та удосконалення правових засад функціонування системи управління і захисту інформаційних ресурсів України [14, с. 133].

РОЗДІЛ 3. Національні інформаційні ресурси: проблеми їх захисту та використання

У сучасному світі однією з необхідних умов формування інформаційного суспільства у тій чи іншій країні є успішне виробництво та розповсюдження конкурентоспроможного національного інформаційного продукту.

При цьому ступінь готовності держави та суспільства до паритетної участі в міжнародному інформаційному обміні у міжнародній практиці визначається за такими критеріями:

— кількість та якість інформаційного продукту, що виробляється у державі та власне державою;

—  потужність, розгалуженість та наявний ресурс подальшого розвитку телекомунікаційних мереж;

— здатність держави ефективно регулювати виробництво та розповсюдження інформації (діяльність інформаційних агенцій, ЗМІ, культурних індустрій, структур закордонного мовлення тощо);

— ступінь доступності для громадян усіх відкритих інформаційних джерел (концепція універсального доступу);

— рівень практичної захищеності інтелектуальної власності й авторських прав [7, с. 59].

Згідно з Законом України “Про телебачення і радіомовлення» національним аудіовізуальним продуктом вважаються “програми, фільми, аудіовізуальні твори, вироблені фізичними або юридичними особами України” (стаття 1). Тобто, регулювання вітчизняним законодавством цього питання не передбачає жодного обмеження за мовною ознакою, хоча українське законодавство і надає безумовний пріоритет національному медіа-продукту перед іноземним.

У Франції, яка стала хрестоматійним прикладом жорсткої політики захисту своєї національної самобутності, 60 % телерадіоефіру має заповнюватися власною аудіовізуальною продукцією, причому 40 % з неї має бути франкомовною та трансльованою у прайм-тайм. Українське законодавство у цій сфері є суворішим за переважну більшість європейських і наближається до французького. Так, у Законі України “Про телебачення і радіомовлення” встановлено, що “у загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків має становити  національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців” (частина 1 статті 9). Більше того, згідно з Законом України “Про кінематографію”, “встановлюється квота демонстрування національних фільмів, яка становить не менше 30 відсотків національного екранного часу” (стаття 22) [7, с. 61].

Але, на відміну від Франції, у нас згадані закони у більшості випадків не виконуються, а норми – не працюють. Основною причиною такого становища є дефіцит сучасного українського рейтингового, принаймні на внутрішньому ринку, аудіовізуального продукту.

Показово, що підписаний 14 липня 2007 р. провідними вітчизняними ТРО відомий “Меморандум між телекомпаніями та Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення про співпрацю, спрямовану на розбудову національного інформаційного простору” практично не зачіпає питання обов’язкової квоти національного продукту в телерадіоефірі. Він регулює лише питому вагу української мови (не менше 50 % загального часу добового мовлення), що досягається за рахунок дублювання та титрування програм. Такий підхід є загалом виправданим та конструктивним в умовах значної русифікованості нашого інформаційного простору. У цьому зв’язку слід зазначити, що особливістю кон’юнктури сучасного глобального медіа-ринку є те, що для більшості його учасників (крім небагатьох світових та регіональних гігантів) дешевше купувати медіа-продукт, ніж виробляти власний. У майже суцільно комерціалізованій українській системі аудіовізуальних ЗМІ це природним чином призводить до “деукраїнізації” вітчизняного телерадіоефіру.

З іншого боку, вітчизняна кіноіндустрія, і особливо телевізійне кіновиробництво, останніми роками досить впевнено зростає, причому експерти дають цілком оптимістичні прогнози щодо подальшого розвитку галузі у найближчі 5-10 років. Зокрема, за підрахунками експертів медіа-консалтіногової компанії “Media Resources Management” станом на кінець 2007 р. в Україні функціонували знімальні павільйони загальною площею понад 16 000 м2 і ще як мінімум 7 000 м2 перебували у процесі будівництва. Україну дедалі частіше оцінюють як перспективного гравця кінобізнесу в масштабах не лише пострадянського простору, а й усієї Східної Європи [7, с. 63].

Разом із тим телевізійна кіноіндустрія як інструмент формування та зміцнення сучасної української ідентичності є вкрай неефективною, оскільки за участі російського капіталу виробляє в основному суто комерційний продукт, розрахований на російського та російськомовного споживача. Він (продукт) не є національним з погляду художнього змісту, а отже – об’єктивно виступає чинником консервації й зміцнення російського мовно-культурного ареалу. Показово, що створені в Україні серіали та телефільми наш глядач зазвичай ідентифікує як російські.

Попри певні тенденції до локалізації, тобто до збільшення в сітках мовлення питомої ваги національного аудіовізуального продукту, загальнонаціональні мовники досі роблять головну ставку саме на такі українські, а також російські фільми та серіали, розміщуючи натомість продукцію, присвячену національній історії, культурі тощо здебільшого у денному чи нічному ефірі.

Однією з неодмінних умов формування національного інформаційного простору є комплексна та ефективна протекціоністська політика держави, головним завданням якої є стимулювання створення відповідних індустрій і забезпечення їх стійкого розвитку. Передусім це:

1) розвинена та впливова у суспільстві система загальнонаціонального Суспільного мовлення із такими виробничо-технологічними складовими, як загальнонаціональне та супутникове телерадіомовлення, онлайнове мовлення в Інтернет, виробництво фільмів, телесеріалів, програм;

2) конкурентоспроможна система національного кіновиробництва та кінопрокату;

3) національна система глобального збирання та поширення інформації, орієнтована на активне розповсюдження відомостей про Україну та створення її позитивного іміджу у світі [7, с. 64].

Інформаційна присутність України у світі

Щодо збільшення глобальної інформаційної присутності України, то тут спостерігається сталий, хоча й повільний, прогрес. На сьогодні офіційну присутність України у світовому інформаційному просторі забезпечує ДТРК “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення” (УТР). Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері здійснюється на підставі низки договорів. Загалом Держкомтелерадіо координує і контролює реалізацію міжурядових та міжвідомчих угод в інформаційній сфері з понад 30 країнами світу в Європі, СНД, Африці, Азійсько-Тихоокеанському регіоні та на Близькому Сході. Спільно з Державним підприємством “Укркосмос” УТР мовить на 84 країни світу, а з 2005 р. здійснює повноцінне Інтернет-мовлення в реальному часі. З 1 липня 2007 р. обсяг мовлення Державної телерадіокомпанії “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення” доведений до 24 годин на добу з титруванням програм англійською мовою (24 години на Євразію, 24 години на Північну Америку, 24 години Інтернет-мовлення). Із квітня 2005 р. державна телерадіокомпанія “Культура” також розпочала супутникове мовлення у відкритому режимі на понад 80 країн світу [7, с. 65].

Із розвитком національної системи глобального мовлення тісно пов’язане питання налагодження ефективного “управління новинами” (менеджмент новин, спін-докторство) про Україну з боку держави. Загальноприйнятою практикою у світі є утворення служб та механізмів, що спеціально опікуються поширенням відкритих повідомлень про країну. Зазвичай це розглядається як розумний баланс між демократичними принципами права на інформацію й свободи слова і здійснюваним в інтересах суспільства та громадян контролем за нею. Одним із перших прикладів створення таких органів у країнах світу став Комітет стратегічних комунікацій (Strategic Communication Unit) у Великобританії.

На вирішення питань, пов’язаних з розширенням інформаційної присутності України за кордоном, формуванням та підтриманням адекватної репрезентації держави як усередині країни, так і поза її межами, була спрямована “Державна програма забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003-2006 роки”. Проте ефект від її втілення виявився недостатнім, що підтверджується експертними оцінками. Так, на міжнародному заході “Комунікації: управління змінами та імідж України”, що відбувся в листопаді 2007 р. під егідою Міжнародної асоціації зі зв’язків з громадськістю (IPRA) та за сприянням Української PR Ліги, особливо наголошувалося, що про Україну в світі досі знають недостатньо й далеко не завжди інформація про Україну є достовірною [7, с. 67].

Причина полягає у тому, що більшість повідомлень про Україну надходить до міжнародної спільноти, як і раніше, з Москви, де зосереджена найбільша на пострадянському просторі кількість представництв провідних світових медіа. Крім того, свою вагому роль безумовно відіграє активна та порівняно добре відпрацьована інформаційна політика РФ, спрямована також на створення вигідного Росії міжнародного іміджу України.

Системи телекомунікацій і зв’язку

Після 2000 р. закріпилися й продовжують зберігатися високі темпи розвитку систем та засобів телекомунікацій і зв’язку. Найбільш динамічним сектором ринку комунікацій залишаються мережі мобільного зв’язку, якими охоплена нині практично вся територія України. Станом на 01.10.2007 р. кількість абонентів рухомого (мобільного) зв’язку становила майже 52 млн, або 111,6 % від загальної кількості населення України (підрахунок за діючими sim-картками) [7, с. 70].

Одним із пріоритетних напрямів розвитку телекомунікаційних мереж залишається будівництво сучасних волоконно-оптичних ліній зв’язку з упровадженням технологій CWDM та DWDM, розвиток мережі широкосмугового доступу. За офіційними даними Державного департаменту з питань зв’язку та інформатизації (Держзв’язку), протягом 2007 р. збудовано та введено в експлуатацію 3,4 тис. км волоконно-оптичних ліній зв’язку, що на 25,9% перевищує обсяги приросту минулого року [7, с. 71].

Цифрове теле- радіомовлення

Стратегічно важливим завданням державної інформаційної політики є впровадження цифрового телерадіомовлення. Перехід на цифрові технології мовлення є нині однією з глобальних тенденцій. Відповідно до рішення Регіональної угоди “Женева-06”, до якої приєдналася й Україна, усі країни Європи до 2015 р. припиняють аналогове телевізійне мовлення і замінюють його на цифрове формату DVB-T [7, с. 74].

Упровадження цифрового телерадіомовлення в Україні є необхідним, оскільки це:

а) забезпечить технологічне підґрунтя для подальшої інтеграції України в європейський та світовий телерадіопростір;

б) оптимізує використання радіочастотного ресурсу, виділеного Міжнародним союзом електрозв’язку для потреб України (сьогодні він використаний вже приблизно на 90 %);

в) збільшить інвестиційну привабливість галузі;

г) забезпечить рівномірне покриття телемовленням усієї території держави, включаючи прикордонні регіони;

д) виведе Україну на рівень західноєвропейських показників щодо кількості програм телевізійного, звукового та мультимедійного мовлення, поліпшить якість сигналу, уможливить створення в Україні телебачення високої чіткості (технологія High Definition Television – HDTV). 27 листопада 2007 р. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення затвердила “Державну програму впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні”, згідно з якою до липня 2015 р. має відбутися повний перехід на цей стандарт [7, с. 75].

На думку фахівців Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, основними гальмівними чинниками впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні є:

а) дефіцит частотного ресурсу;

б) інертність споживачів;

в) низька фінансова спроможність громадян;

г) значна вартість відповідних проектів;

д) інертність провідних ТРО [7, с. 76].

Виходячи з цього, Нацрада планує дотримуватися стратегії забезпечення незахищених верств населення перетворювачами цифрового сигналу державним коштом за рахунок орієнтації на дешевші технології (зокрема, переведення в цифровий стандарт наявних аналогових передавачів).

Інтернет

За попередніми даними Держзв’язку, станом  на 01.10.2007 р. кількість активних користувачів мережі Інтернет становила в Україні 12 % населення. З різною періодичністю послугами Інтернет користується нині близько 9 млн жителів України, що приблизно вдвічі більше, ніж у 2006 р. Кількість доменів «.ua» склала 241,7 тис., веб-сайтів — понад 36 тис [18, с. 344].

Продовжують активно впроваджуватись послуги високошвидкісного доступу до Інтернет (хDSL) та широкосмугового доступу через систему кабельного телебачення. Здійснювалось розгортання зон  безпроводового доступу до Інтернет за технологіями Wi-Fi, WiMAX. Станом на 01.01.07 р. тільки по ВАТ “Укртелеком” кількість об’єктів безпроводового доступу за технологією Wi-Fi,  порівняно з їх кількістю на початок 2006 р., зросла у       9 разів [18, с. 345].

Разом з тим, як і раніше, нерівним залишається розподіл користувачів мережі Інтернет за регіонами, при цьому позицію абсолютного лідера продовжує утримувати Київ – 61,8 % користувачів від їх загальної чисельності. Далі, у порядку зменшення долі користувачів  йдуть: Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Львів, Крим та Запоріжжя – їхня сумарна доля складає 27,6 %. При цьому, на усі інші регіони припадає лише 11 %. До того ж, дуже невеликою залишається кількість українських шкіл та інших освітніх закладів, «підключених» до Інтернет [18, с. 346].

Це означає, що поширення веб-мереж та розвиток вітчизняних інформаційних ресурсів Інтернет відбувається в Україні хоча й динамічно, але стихійно, поза межами державного регулювання. У цьому контексті окрему увагу треба приділити подальшому територіально рівномірному збільшенню користувачів Інтернет країни, а також подоланню неграмотності населення в цій сфері. За оцінками експертів, через 5-10 років невміння користуватися комп’ютером та Інтернет-сервісами якісно впливатиме на освітні, виробничі та комунікативні можливості всього працездатного населення і молодого покоління [18, с. 346].

Загалом, треба наголосити, що в більшості сегментів вітчизняних систем телекомунікацій і мас-медіа, де спостерігається активний розвиток, він забезпечується не стільки державною політикою, скільки ринковою кон’юнктурою та підприємницькими структурами. Крім щойно згаданих секторів ІТ-ринку, яскравими прикладами тут може слугувати також бурхливе зростання вітчизняних ринків комп’ютерної техніки та телевізійної реклами.

Підсумовуючи, зазначимо, що в Україні сформульовано й закріплено законодавчо основні принципи, завдання та стратегічні напрями державної інформаційної політики, сформовано державні інституції відповідної компетенції, ухвалено цілу низку концепцій, програм та планів дій.

Водночас на рівні практичної реалізації інформаційна політика держави в сучасній Україні відзначається спорадичністю, різноспрямованістю, нескоординованістю діяльності різних відомств, непослідовністю та непрозорістю в реалізації намічених заходів. Як наслідок – Україна поки що не належить до числа інформаційно незалежних держав, її інформаційну сферу характеризують такі ознаки:

— малоефективна система державного регулювання національного медіа-простору, відсутність консолідованого бачення напрямів його подальшого розвитку, нерозвиненість культурних індустрій, національної системи збирання та поширення інформації у глобальному масштабі;

— низький рівень присутності в глобальному медіа-просторі, висока інформаційна залежність від іноземних держав та медіа-структур;

—  за наявності позитивної динаміки впровадження телекомунікаційних мереж та комп’ютеризації – ринкова стихійність цих процесів, низька керованість ними з боку держави; збереження відставання у сфері ІКТ, неврегульованість підготовки та працевлаштування в межах держави ІТ-спеціалістів [18, с. 347].

З урахуванням сучасного стану інформаційної сфери України першочерговими завданнями інформаційної політики держави мають стати:

1) створення потужної й конкурентоспроможної національної системи інформаційного виробництва, здатної забезпечити консолідацію суспільства на ґрунті спільних цінностей, завдань, ідей та сприяти всебічному розвитку особистості;

2) подальша технологічна модернізація з орієнтацією на розширення присутності у міжнародному розподілі праці у сфері ІКТ.

Вирішення цих завдань передбачає реалізацію таких заходів:

  1. Доопрацювання, прийняття і повноцінна реалізація завдань “Державної програми забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2007-2010 роки”, концепція якої схвалена Кабінетом Міністрів 6 червня 2007 р. Програма орієнтована на «налагодження функціонування культурно-інформаційних центрів, здійснення супутникового мовлення в інформаційному просторі іноземних держав українською та іноземними мовами, включення вітчизняних телепередач до пакетів програм, що транслюються за кордоном кабельними мережами».
  2. Налагодження системного та масового виробництва національного інформаційного (передусім – аудіовізуального) продукту та просування його на ринку.
  3. Подолання технологічного відставання у сфері ІКТ, а саме: вчасне (до 2015 р.) упровадження цифрового мовлення, досягнення стовідсоткового частотного покриття території України діючими каналами мовлення та мережами мовлення, розвиток багатоканальних телекомунікаційних мереж, технологічна модернізація державних та комунальних ТРО, розширення  апаратно-студійного комплексу ДТРК «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення».
  4. Ліквідація комп’ютерної неосвіченості та інтенсифікації впровадження Інтернет-сервісів у різні сфери суспільного життя. В українських реаліях виконання цього завдання пов’язане з регулюванням і стимулюванням щонайменше трьох сфер:

а) систематизоване планове поширення телекомунікаційних мереж і подальша комп’ютеризація;

б) розвиток українського сектору Інтернет, включаючи нормативно-правове забезпечення діяльності вітчизняних Інтернет-ЗМІ;

в) випереджальне – протягом 3-5 років – подолання комп’ютерної неграмотності населення [18, с. 349].

ВИСНОВКИ

Розглянувши в даній курсовій роботі питання — національних інформаційних ресурсів необхідно узагальнити, що зростання значимості інформації є важливою рисою світового суспільного прогресу. Україна вступає в нову еру інформаційного суспільства. На цьому шляху відкриваються широкі можливості розвитку країни і водночас виникають нові загрози та виклики. Існує цілий комплекс інформаційних загроз, серед яких відсутність яскравої ідентифікації України у світовому інформаційному просторі та чіткої стратегії входження у світове інформаційне суспільство. Інформація як результат інтелектуальної творчої діяльності має колосальний потенціал забезпечення ефективного державного управління, розвитку громадянського суспільства та впливу на свідомість, підсвідомість і поведінку людини.

Інформаційна сфера в сучасних умовах перетворилась на арену боротьби за світове лідерство та інформаційні впливи на відповідні країни і регіони. В основі цієї боротьби знаходиться добування достовірної і повної інформації про конкурентів і супротивників та країн, що віднесені до інтересів лідерів у сфері інформаційних технологій. Все це підносить інформацію як соціальну зброю, породжує проблеми захисту інформаційних ресурсів та інформації у сфері її обігу.

Інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура та інформаційні технології значною мірою визначають рівень і темпи соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку держави.

За сучасних умов інформаційна складова набуває дедалі більшої ваги і стає одним з найважливіших елементів забезпечення національної безпеки України. Під час формування системи національних ресурсів повинні використовуватися технології і засоби, спроможні забезпечити їх необхідний рівень та доступність через глобальні інформаційні мережі.

Інфраструктуру системи національних ресурсів становлять органи державної влади та суб’єкти господарювання, що забезпечують формування, використання та захист, а також взаємодію виробників і користувачів національних ресурсів. Ефективне державне управління національними ресурсами є важливою умовою забезпечення інформаційної безпеки держави та реалізації державної політики у сфері інформатизації. Формування системи національних ресурсів є одним із основних завдань Національної програми інформатизації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Закон України “Про інформацію” від 02.10.92, №2657 – XII.- К., 1992
  2. Закон України “Про національну програму інформатизації” від 04.02.98, №74/98 – ВР. – К., 1998
  3. Конституція України: Науково — практичний коментар /Авт. колектив: В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін; Ред. колегія: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой ; Акад. правових наук України. — Х. : Право ; К. : Вид. дім «Ін Юре», 2003. — 805, с.
  4. Інформаційне законодавство. Збірник законодавчих актів у 6 т./ За заг. ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа .- Т.1. Інформаційне законодавство України. – К., 2005. – 416 с.
  5. Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурси // Офіційний вісник України. — 2004. — № 11. — С. 45-47
  6. Арістова І.В. Державне регулювання в інформаційній сфері: концепція формування інформаційного законодавства України //Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. Державне управління та місцеве самоврядування. У 6-ти частинах. Ч. V. За заг. ред. Г.І. Мостового. – Х.: УАДУХФ, 2006. – С. 39-41.
  7. Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти: Монографія / За загальною редакцією О.М. Бандурки. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 2008. – 368 с.
  8. Василюк В. Я. Інформаційна безпека держави: Курс лекцій. — К.: КНТ: Видавничий дім «Скіф», 2008. — 135, с.
  9. Гнатцов О. Політико-управлінські аспекти інформаційних ресурсів у системі забезпечення державної безпеки // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 3. —  С. 485-492
  10. Кухар В. Національні інформаційні ресурси: проблеми їх захисту й використання // Політичний менеджмент. — 2007. — № 1 (10). — C.170-171
  11. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 279 с.
  12. Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського / Редкол.: О. С. Онищенко, А. Г. Бровкін, О. Г. Додонов та ін.; НАН України. Нац. б-ка ім. В. І. Вернадського, Асоціація б-к України. — К. : НБУВ, Вип. 19 / ред. : І. Єрмілова. — 2007. — 710, с.
  13. Огляд науково-дослідної роботи наукових бібліотек та вищих навчальних закладів культури України у галузі бібліотекознавства, бібліографознавства і основ книгознавства за 2001-2005 роки /М-во культури і туризму України, Нац. парламентська б-ка України; авт. передм. М. Слободяник; складачі: Т. Богуш, Л. Любаренко, С. Зворський та ін. — К., 2009. — 231, с.
  14. Соснін О. В. Проблеми державного управління системою національних інформаційних ресурсів з наукового потенціалу України: Монографія. – К.: Інстиут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. – 572 с.
  15. Соснін О. Національним інформаційним ресурсам — стратегію розвитку // Віче. — 2008. — № 11. — С. 64-68
  16. Соснін О. Національні інформаційні ресурси у сучасних умовах: проблемні питання вітчизняного законодавства // Право України. — 2006. — № 10. — С. 124-128
  17. Сучасні інформаційні технології для бібліотек та менеджмент науково-освітніх мереж: Матеріали I-V Міжнародних шкіл-семінарів. Проект Tempus-Tacis CP-20552-99 / Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» . — К., 2002. — 135, с.
  18. Почепцов Г. Г. Інформаційна політика: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 663 с.
  19. Україна в глобалізованому світі: Збірник наукових праць / НАН України, Ін-т світової економіки і міжнародних відносин, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — К., 2007. — 175, с.
  20. Яременко О. Інформаційна сфера в Україні як об’єкт правового регулювання //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 1. — С. 80-83