1. Напрямки удосконалення моделі національної депозитарної системи України

На сучасному етапі розвитку депозитарної інфраструктури ринку цінних паперів України має місце спільне функціонування на вищому рівні Національної депозитарної системи трьох установ: Національного депозитарію України, депозитарію МФС та депозитарію НБУ (обслуговування обігу державних цінних паперів), що створює низку проблем, які негативно позначається на якості надання депозитарних послуг та в основному стосуються штучного розподілу функцій між депозитаріями, неузгодженості в організаційній і технологічній роботі інфраструктурних учасників ринку цінних паперів та ін.

Процес розвитку вітчизняної депозитарної системи відбувається за домінуючої участі банків як зберігачів порівняно з торговцями цінними паперами при наданні депозитарних послуг. Така особливість свідчить про посилення тенденції універсалізації діяльності банків, у тому числі і на фондовому ринку.

Специфіка фінансових відносин зумовлює цілком обґрунтоване обмеження на сполучення банківської й депозитарної діяльності, що відповідає одному з 4 міжнародних принципів колективного інвестування: відділення керування активів від зберігання. Станом на 1 жовтня 2010 р. в Україні видано 1 836 ліцензій професійним учасникам фондового ринку на провадження професійної діяльності, у т. ч.: 282 ліцензії на провадження депозитарної діяльності зберігачів цінних паперів; 10 ліцензій фондовим біржам на провадження діяльності з організації торгівлі на ринку цінних паперів; 3 ліцензії на провадження розрахунково-клірингової діяльності; 3 ліцензії на провадження депозитарної діяльності депозитарію цінних паперів [1]. Доцільно виокремити характерні особливості депозитарної діяльності:

1. Депозитарна діяльність починалася зі зберігання цінностей, оскільки під поняттям „депозит» мають на увазі будь-який об’єкт зберігання, що має цінність. Історично банки виступали по суті депозитаріями, оскільки приймали цінності від клієнтів (золоті монети, ювелірні прикраси, цінні папери, зокрема векселі та інші боргові зобов’язання). З розвитком фінансового ринку і акціонерних товариств до цінних паперів, що зберігалися в депозитаріях, додалися акції, облігації й інші фінансові інструменти. Поступово виникала необхідність у встановленні міждепозитарних відносин для забезпечення передачі прав на цінні папери, якщо контрагенти були клієнтами різних депозитаріїв.
2. До пріоритетів розвитку депозитарного обслуговування можна віднести розширення спектра послуг, які надають депозитарії щодо можливої консолідації цінних паперів, що належать одному власникові, незалежно не тільки від їхнього емітента, але також і від їхнього виду (акції, облігації, інвестиційні сертифікати) на одному рахунку депо. Це зручно для „активних» інвесторів, які здійснюють багато операцій з різними видами цінних паперів різних емітентів. Зазначимо, що у січні-вересні 2010 р. обсяг виконаних біржових контрактів з цінними паперами на організаторах торгівлі дорівнював 15,18 млрд грн, що на 39,7% менше за показник аналогічного періоду минулого року; обсяги торгів з акціями становили 6,59 млрд грн та корпоративними облігаціями — 6,11 млрд грн. На вторинному ринку обсяг виконаних біржових контрактів становив 70,01% від загального обсягу виконаних біржових контрактів протягом зазначеного періоду [8].
3. Історія фінансових криз свідчить, що фондові ринки можуть втрачати понад 50% своєї вартості. Зазначимо, що відбувається консолідація бірж, яка веде до створення єдиних універсальних бірж (єдиних торговельних платформ), що потребуватимуть відповідного депозитарного обслуговування. Діяльність депозитаріїв щодо активізації колективних інвестицій і попередження виникнення технологічних проблем потребує відповідного законодавчого, нормативно-правового й технологічного забезпечення.
4. Сучасні депозитарні відносини потребують не лише використання новітніх інформаційних технологій, сучасних фінансових інструментів, а й взаємодії інститутів інфраструктури фінансового ринку, у т. ч. і депозитарної системи. Разом з тим, розвитку національного фінансового ринку не сприяють наступні чинники: недосконалість системи обліку прав власності, децентралізованість учасників фінансового ринку, непрозорість порядку вкладання угод.
5. Новітній етап розвитку депозитаріїв в Україні зумовлений становленням ринку колективних інвестицій, представлених інститутами спільного інвестування, недержавними пенсійними фондами, компаніями з управління активами тощо. Депозитарне обслуговування різних видів колективних інвестицій потребує визначення методів і напрямків зниження ризиків та витрат інвестиційного процесу; узгодження на рівні законодавства принципів, правил і стандартів роботи інститутів колективного інвестування й обслуговуючих інфраструктурних установ.
6. У світовій економіці відстежується тенденція концентрації всіх операційних функцій кастодіанами й депозитаріями в інвестиційному процесі створення вартості (mvestment value charn), крім інвестиційного менеджменту. В Європі в сфері колективних інвестицій провайдерами є депозитарії USUS (Undertakings for Collective Mvestment іп Transferable Securities), які мають відповідну технологічну інфраструктуру й методологічну базу для обслуговування колективного інвестування.
7. Заслуговує на увагу проведення моніторингу „після розрахунків» („post settlement»). У міжнародній практиці фонди уповноважують банки-зберігачі/депозитарії схвалювати угоди до їхнього виконання („pre-trade monіtorіng»). Дана схема сприяє рівномірному розподілу ризиків між усіма учасниками облікової системи; дає змогу управляти цими ризиками [2]; використовує потенціал облікової системи; мінімізує через систему клірингу витрати учасників облікової системи і їхніх клієнтів; сприяє вдосконалюванню технології розрахунків між учасниками системи.

Прискорений розвиток вітчизняного фондового ринку можливий лише за умови розв’язання проблем Національної депозитарної системи, коли прозорість і ліквідність ринку забезпечується належним функціонуванням інфраструктурних інститутів депозитарного обслуговування. Варіанти створення центрального депозитарію мають враховувати необхідність дотримання послідовності такої реорганізації, узгодження інтересів учасників ринку і поєднання інформаційних та технологічних можливостей діючих депозитаріїв. Центральний депозитарій може бути створений на основі узгоджених корпоративних дій НДУ і МФС, а згодом й акумулювати депозитарні функції Національного банку України в межах зміненої в цій частині законодавчої бази.

Для успішної інтеграції фондового ринку України необхідне підписання та дотримання угод про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх членами, залучення іноземних інвестицій в цінні папери вітчизняних підприємств, спрощення процедури придбання українськими інвесторами цінних паперів закордонних емітентів, сприяння входу закордонних цінних паперів на українські фондові біржі, та виходу українських цінних паперів на світові організатори торгівлі цінними паперами.

У реформованій депозитарній системі доцільно визначити можливість поєднання діяльності з ведення реєстрів власників цінних паперів з діяльністю зберігача. Це дасть змогу розширити спектр депозитарних послуг, що надаються однією ліцензованою юридичною особою.

Депозитарна діяльність на ринку цінних паперів повинна забезпечуватись сучасними технологіями автоматизації депозитарних операцій, що потребує покращення програмного забезпечення та використання нових ефективних методів депозитарного обслуговування. Впровадження новацій в організацію депозитарного обслуговування банками пов’язано з поглибленням їх спеціалізації, що дає можливість визначитися з власною нішею в депозитарній інфраструктурі ринку цінних паперів, а також зі структурою і обсягами пропонованих послуг.

Основне завдання реформування депозитарної системи України полягає у створенні надійної системи обліку прав власності на цінні папери та запровадженні сучасної моделі клірингу і розрахунків за угодами з цінними паперами. При розробці заходів з реформування доцільно враховувати кращий досвід світової практики, національні особливості розвитку фондового ринку та необхідність інтегрування в міжнародні ринки капіталу. При цьому слід виділити такі основні напрями розвитку депозитарної діяльності в Україні: створення єдиної системи обліку прав власності на цінні папери, що призведе до унеможливлення порушення прав власності інвесторів: створення єдиного центрального депозитарію цінних паперів та системи клірингу і розрахунків, здатних забезпечити мінімізацію ризиків при виконанні угод з цінними паперами; одночасне запровадження мораторію на створення нових депозитаріїв цінних паперів в Україні; удосконалення механізму розрахунків за договорами щодо цінних паперів; інтегрування вітчизняного ринку цінних паперів до міжнародного ринку капіталу.

В результаті проведеного дослідження ролі і функцій центрального депозитарію (ЦД) в інфраструктурі фондового ринку, можна зробити висновок, що створення і використання ЦД в Україні може мати усі переваги, що випливають зі знерухомлення та дематеріалізації цінних паперів, з надійного та одночасного здійснення грошового розрахунку і розрахунку за угодами з цінними паперами та з економії масштабів операцій, що призводить до суттєвого зниження витрат. Централізація даних про цінні папери в одному ЦД також підвищує ефективність виконання післяторговельних функцій для учасників і для всіх інвесторів (наприклад, через прискорення отримання дивідендів).

Основне завдання реформування депозитарної системи України полягає у створенні надійної системи обліку прав власності на цінні папери та запровадженні сучасної моделі клірингу і розрахунків за угодами з цінними паперами. При розробці заходів з реформування доцільно враховувати кращий досвід світової практики, національні особливості розвитку фондового ринку та необхідність інтегрування в міжнародні ринки капіталу. При цьому слід виділити такі основні напрями розвитку депозитарної діяльності в Україні: створення єдиної системи обліку прав власності на цінні папери, що призведе до унеможливлення порушення прав власності інвесторів:

створення єдиного центрального депозитарію цінних паперів та  системи клірингу і розрахунків, здатних забезпечити мінімізацію ризиків при виконанні угод з цінними паперами; одночасне запровадження мораторію на створення нових депозитаріїв цінних паперів в Україні; удосконалення механізму розрахунків за договорами щодо цінних паперів; інтегрування вітчизняного ринку цінних паперів до міжнародного ринку капіталу.

Таким чином, формування ефективної депозитарної системи є необхідною умовою для стимулювання накопичень і трансформації заощаджень в інвестиції, забезпечення всього комплексу прав інвесторів.

У результаті аналізу факторів, що призвели до появи депозитаріїв, як самостійних інститутів фондового ринку, можна зробити наступні висновки:

1. Поява депозитаріїв як елементів облікової системи прав власників на цінні папери була обумовлена намаганням учасників фондового ринку подолати ризики, пов’язані з обігом паперових сертифікатів, якими були засвідчені класичні цінні папери, таких як підробка сертифікатів чи втрата в результаті протиправних дій.
2. Іммобілізація і дематеріалізація документарних цінних паперів дозволили суттєво скоротити витрати, пов’язані з обслуговуванням великої кількості сертифікатів.

Відпала необхідність інкасації, перевірок на достовірність, переоформлення сертифікатів при перереєстрації цінних паперів на нового власника чи при здійсненні корпоративних операцій (подрібнення чи консолідації випуску), заміни старих сертифікатів на нові тощо.

3. Зі зміною способу фіксації прав на цінні папери (через відмову від сертифікатів на користь запису на рахунку депо) зросла швидкість обігу цінних паперів, що позитивно позначилось на ліквідності всього фондового ринку і дало позитивний імпульс для його подальшого розвитку.

Для стимулювання розвитку ринку похідних фінансових інструментів на законодавчому рівні мають бути врегульовані питання щодо однозначного визначення цих інструментів та базових активів; прав і обов`язків сторін по угодах з похідними фінансовими інструментами; створення механізмів захисту інтересів учасників ринку; визначення вимог до учасників ринку похідних, управління ризиками операцій з похідними, обліку цих інструментів та інше. Тому необхідно прискорити прийняття Закону України «Про строкові фінансові інструменти».

Удосконалення системи регулювання та нагляду на фінансовому ринку відповідно до вимог загальновизнаної світової практики, що зокрема, передбачає: розробку і реалізацію концептуальних засад та стратегії розвитку фінансового ринку за участю його операторів, інтегрований підхід до державного регулювання усіх його сегментів, забезпечення регуляторних органів необхідними повноваженнями та ресурсами, публічність та прозорість їх діяльності, організацію громадського контролю та механізмів відповідальності, ефективну взаємодію державного регулювання та саморегулювання на фінансовому ринку.

Система державного регулювання та нагляду, має відповідати принципам і бути здатною:

— підтримувати стабільність ринку за рахунок впровадження ефективного нагляду за адекватністю капіталу, пруденційного нагляду та нагляду, що базується на комплексній оцінці ризиків та управління ними;

— забезпечувати захист прав інвесторів та споживачів фінансових послуг, використовуючи розкриття інформації учасниками фінансового ринку на основі загальноприйнятих принципів, міжнародних стандартів бухгалтерського обліку і аудиту, та недопущення зловживань зі сторони фінансових посередників та професійних учасників ринку;

— підтримувати достатній рівень конкуренції, ефективний контроль за фінансовими холдингами і конгломератами, запобігати використанню фінансових установ у тіньових та незаконних схемах.

— забезпечувати виконання не тільки суто контролюючих функцій, але і заходів щодо розвитку фінансових ринків, вдосконалення конкретних механізмів залучення громадян та юридичних осіб до користування послугами цих ринків.

Для забезпечення конкурентоспроможності національних фінансових інститутів, необхідно:

— проведення відповідальної грошової та фіскальної політики, що орієнтуються на обмеження обсягів державного боргу та зниження рівня інфляції, запровадивши, зокрема, перехід до нового монетарного режиму, що передбачає таргетування інфляції при плаваючому валютному курсі.

— у контексті інтеграційних процесів забезпечити економічну незалежність фінансової системи України шляхом законодавчого вирішення питання поетапного допуску іноземних фінансових інституцій в Україну за умов створення рівних конкурентних умов для вітчизняних та іноземних інституцій;

— підвищення капіталізації банківської системи, ліквідності, капіталізації та прозорості ринку цінних паперів;

— посилення ролі організаторів торгівлі фінансовими інструментами на фондовому ринку України, подолання домінування неорганізованого ринку над організованим;

— розвитку страхових, іпотечних та лізингових компаній, інститутів власності та управління;

— удосконалення інфраструктури пенсійної системи, інвестиційного бізнесу та фондового ринку, створення єдиного біржового торговельно-інформаційного простору;

— скасування заборон та існуючих обмежень на рух капіталу (зокрема, щодо репатріації інвестицій та доходів від інвестиційних операцій, інвестування коштів резидентів закордоном та інвестування нерезидентів в Україні), зняття тотального контролю за операціями з фінансування нерухомості та у сфері довгострокового кредитування;

— створення сприятливих умов для реалізації прав інвесторів на придбання цінних паперів на міжнародних фондових ринках;

— внесення змін до податкового законодавства, спрямованих на відмову від оподаткування інфляційної складової у вартості власного капіталу та курсової різниці інвестицій, внесених у валюті;

— відміна спеціального режиму оподаткування для страхових компаній та скасування податку на дивіденди фізичних осіб і нерезидентів (як подвійного податку на інвестиційні доходи);

— подальший розвиток саморегулювання на фінансовому ринку.

Як засвідчила світова практика, найефективнішим використання принципів саморегулювання є у країнах з тривалим досвідом функціонування фінансових ринків. В Україні використання можливостей саморегулюючих організацій має бути пов’язане передусім з перенесенням на них частки витрат щодо регулювання, делегуванням функцій моніторингу ринку, забезпечення правозастосування та інших аспектів детального адміністрування, а також залучення їх до захисту прав споживачів фінансових послуг і реалізації фінансових програм.

Наступним напрямком удосконалення депозитарних послуг є забезпечення розвитку біржових технологій. На вітчизняному ринку спостерігається збільшення кількості угод за принципом «поставка проти платежу», що підвищує навантаження на депозитарну систему. З цієї точки зору важливою є побудова цілісної системи розрахунків, яка б об’єднувала основні інфраструктурні інститути та забезпечувала б можливість безперервної обробки укладених угод та здійснення розрахунків в режимі реального часу. Прикладом таких систем є СLS (система пов’язаних безперервних розрахунків), що спеціалізується на забезпеченні принципу «платіж проти поставки» в міжнародних операціях з валютою.

Ще одним важливим завданням є встановлення кореспондентських відносин із зарубіжними депозитаріями та розвиток міжнародних зв’язків. Необхідним є забезпечення вільного доступу депозитаріїв до міжнародних ринків, в тому числі забезпечення можливості відкриття банківських  рахунків, з наданням можливості використання цих рахунків для отримання доходів для клієнтів, а також для здійснення розрахунків за угодами. Для реалізації цього завдання необхідно внести зміни до валютного законодавства.

Крім того, потребує скорочення термін переказу грошових коштів від клієнта брокера на рахунок депозитарію і навпаки. Необхідно також вирішити питання щодо стовідсоткового резервування всіх активів (цінних паперів та грошових коштів) до дня. що передує укладанню угод: забезпечення укладання електронних угод та їх підписання електронним цифровим підписом депозитарію як центру сертифікації ключів.

Ефективним шляхом розв’язання зазначених проблем у розрахунках може бути реєстрація депозитарієм власної платіжної системи, що забезпечить можливість ведення рахунків клієнтів брокерів, брокерів, зберігачів, та організація доступу до цих рахунків через платіжні картки. При цьому важливо забезпечити належний рівень ліквідності та платоспроможності платіжної системи шляхом використання грошового рахунку виключно в Національному банку.

Доцільним є використання методів заліку (неттінгу) як по грошових коштах, так і по цінних паперах, а також відображення в обліковій системі депозитарію та зберігачів виключно результатів неттінгу та надання при необхідності та окремою вимогою зберігачів розрахунків за цими результатами.

Необхідно також забезпечити можливість гарантування виконання розрахунків.

В результаті проведеного дослідження ролі і функцій центрального депозитарію в інфраструктурі фондового ринку, можна зробити висновок, що створення і використання ЦД в Україні може мати усі переваги, що випливають зі знерухомлення та дематеріалізації цінних паперів, з надійного та одночасного здійснення грошового розрахунку і розрахунку за угодами з цінними паперами та з економії масштабів операцій, що призводить до суттєвого зниження витрат. Централізація даних про цінні папери в одному ЦД також підвищує ефективність виконання після торговельних функцій для учасників і для всіх інвесторів (наприклад, через прискорення отримання дивідендів). Потребують подальших наукових досліджень питання удосконалення державного регулювання учасників депозитарної системи та механізм створення ЦД в Україні.

Таким чином, формування ефективної депозитарної системи є необхідною умовою для стимулювання накопичень і трансформації заощаджень в інвестиції, забезпечення всього комплексу прав інвесторів. Пріоритетним напрямом є розвиток ринку колективних інвестицій, який сприятиме акумуляції коштів юридичних і фізичних осіб для здійснення інвестицій в реальний сегмент економіки, збереженню й нагромадженню коштів населення.

2. Подолання недоліків законодавства про депозитарну діяльність України

Важливим завданням розвитку ринку цінних паперів є удосконалення системи обліку прав на цінні папери через забезпечення їх надійного зберігання, оперативного доступу і перереєстрації прав власності з мінімальним ризиком для власників. Вирішення цього завдання повинно стати однією з умов забезпечення привабливості фондового ринку для усіх категорій національних і зарубіжних інвесторів.

За Законом депозитарій цінних паперів – це юридична особа, яка провадить виключно депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Депозитарна діяльність трактується як надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів) та обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів [1].

З часу прийняття Закону України “Про Національну депозитарну систему й особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” минуло два з половиною роки. Розроблено практично всі нормативно — правові акти щодо регулювання діяльності Національної депозитарної системи, в яких відтворено міжнародний досвід і норми Європейського співтовариства та адаптовано їх з реаліями українського законодавства. Однак, сподівання на будівництво ринком нормально діючої системи обліку прав на ринку цінних паперів, нажаль, не виправдалися. Відсутність достатньої капіталізації учасників ринку та передумов щодо їх консолідації для вирішення стратегічних проблем розбудови в Україні фундаменту фондового ринку постійно супроводжується конфліктами, байдужістю, “гарячими пресовими коментарями” і некомпетентністю. Якби в Україні затягнули б з розбудовою власної платіжної системи важко уявити наслідки цього для фінансової системи і взагалі незалежності країни. При грошовій приватизації відсутність в Україні надійної системи обліку прав за цінними паперами і виконавчої системи щодо угод з цінними паперами може мати не менш фатальні наслідки для безпеки держави. Саме ці причини обумовили необхідність відволіктись від нормотворчості і написати ряд статей. Україна ще й досі знаходиться далеко від головних потоків капіталу. Спроби ринкових перетворень окремих сторін господарської діяльності, нажаль, не призводять до бажаного результату. Відсутність ефективно діючої інфраструктури, яка забезпечує акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери та сприяє раціональному розміщенню фінансових ресурсів, не дає можливості ефективно управляти господарською діяльністю і конкурентно оцінювати вартість виробничих ресурсів. Недосконала система обліку прав власності на майно у поєднанні із відсутністю загальнонаціональних ринків основних ресурсів виробництва робить українську продукцію неконкурентною а українські підприємства збитковими. З початку реформи у постсоціалістичних країнах Східної Європи та деяких країнах СНД створення національного фондового ринку відбувалося водночас з розбудовою сучасної моделі його інфраструктури в суворій відповідності до рекомендацій Групи Тридцяти, IOSCO, та вимог міжнародних фінансових організацій.

Як відповідь на глобальні тенденції в Україні було прийнято Закони “Про цінні папери та фондову біржу”, ”Про господарські товариства”. Акцент на біржову торгівлю сприймався як знак ринкових перетворень. При цьому фундаментальні передумови існування біржової торгівлі, які створювались в інших країнах десятиріччями, вважалось виникнуть якось собою. Відсутність систем виконання угод і обліку прав власності обумовили появу низки законодавчих (Укази Президента України №247/94, 160/96 тощо) і нормативних документів. Цей поступовий розвиток привів до появи Закону України “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” та Указу Президента України від 22 червня 1999 року N 703/99 “Про загальні засади функціонування Національного депозитарію України”.

Необхідно визнати, що до сьогоднішнього дня ринкова інфраструктура в Україні формувалась безсистемно та контролювалась різними державними установами за принципом “у семи няньок дитина без ока”. За допомогою різних міжнародних організацій в Україні намагалися “методом прямого впровадження вживити” ринкові інфраструктури. Кожний з цих інфраструктурних елементів, нажаль, не враховував у повній мірі українське законодавство і національні особливості. Україна, як і інші постсоціалістичні країни, стала “експериментальним полігоном” щодо “схрещення” континентального і англосаксонського права. Вважалося, що імплантація ззовні готової системи буде мати користь для країни – реципієнта. Однак “віз і нині там”. Поява цілковито нового фактору на світовому ринку — єдиної платіжної та фондової систем Європи може унеможливити нормальні кореспондентські відносини щодо цінних паперів між фінансовими установами Європи і України та знижує надходження закордонних портфельних інвестицій.

Створення чітко зрозумілої і прозорої системи законодавчого регулювання надасть інвестору впевненість, що в Україні його права власності захищені. У випадку обрання цього шляху вирішення проблем обліку прав, закріплених цінними паперами можливо регулювати спеціальним (чітко визначеним) законодавством.

Відсутність в Україні практики формування депозитарного обліку обумовлює необхідність концентрації інтелектуальних і фінансових зусиль навколо Національного депозитарію, до компетенції якого відноситься стандартизація депозитарного обліку і стандартизація документообігу. Допомогу у створенні депозитарного обліку в Україні можуть зробити практичні розробки в цьому напрямку інших країнах. Найбільшою проблемою цього напрямку є обмежений доступ українських фахівців до найкращого практичного досвіду іноземних депозитарних систем, який є “ноу-хау” і не підлягає поширенню. Практичне вивчення роботи конкретних депозитарних систем може стати за порукою не допущення помилок та підгрунтям для адаптації та інтеграції українського ринку цінних паперів у міжнародні ринки. При вирішення цієї задачі застосування “під копірку” таких “готових рецептів” країн із розвинутими ринками цінних паперів повинно враховувати правові норми України й особливості пост-приватизаційного періоду. Такі практичні розробки повинні бути вивчені й адаптовані з урахуванням усього комплексу законодавчих і нормативних актів України. Важливу роль у справі створення депозитарного обліку в Україні може зіграти також багатий досвід Національного банку України, накопичений при створенні банківської системи, а також при розробці і впровадженні передових інформаційних банківських технологій (система електронних платежів НБУ — одна з кращих у Європі). Президент України в Указі від 30 жовтня 1999 року № 1415/99 “Про Основні напрями розвитку фондового ринку в Україні у 2000 році” визначив, що розбудова інфраструктури фондового ринку передбачає, зокрема, запровадження стандартів діяльності професійних учасників фондового ринку щодо обліку прав власності на цінні папери на основі подальшого розвитку Національного депозитарію України і клірингового депозитарію, запровадження сучасних фінансових та інформаційних технологій.

Стандартизація обліку прав власності на цінні папери Національним депозитарієм України має стати практичним кроком щодо гармонізації законодавства України з світовими і Європейськими нормами. Встановлення відповідних стандартів депозитарного обліку буде сприяти підвищенню прозорості фондового ринку та сприяти зростанню операцій на фондовому ринку, що фактично веде до підвищення доходної частини бюджету України за рахунок відповідних податків. Стандартизація Національним депозитарієм операцій на ринку цінних паперів дає можливість сформувати фундамент ефективного ринку цінних паперів, забезпечити дієвий контроль з боку державних органів та створює умови для надійного захисту прав інвесторів. З метою створення єдиної системи депозитарного обліку Національним депозитарієм із залученням фахівців державних органів, експертів фондового ринку і представників міжнародних організацій розроблено та затверджено Стандарт депозитарного обліку. В цьому стандарті вперше на теренах країн СНГ вдалося створити основу для формування єдиної системи депозитарного обліку як для державних так і для корпоративних цінних паперів. Але норми законодавства і стандартизація не можуть замінити собою високі технології та програмні продукти, що мають забезпечити функціонування Національної депозитарної системи.

Певний час на процес формування і розвиток фондового ринку безпосередній вплив здійснювала Асоціація українських банків і Українська асоціація довірчих товариств.

Законодавче регулювання, крім засад творення та функціонування ринку цінних паперів, включає в себе конкретне нормативне регулювання найбільш важливих сегментів та взаємовідносин учасників фондового ринку і здійснюється шляхом:

• прийняття законодавчих та нормативних (підзаконних) актів з питань діяльності на ринку цінних паперів;
• створення ефективної системи захисту прав та інтересів інвесторів;
• встановлення єдиних правил та стандартів здійснення операцій з цінними паперами, чіткої регламентації відносин між всіма учасниками ринку;
• координація нормотворчої діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів та управління інвестиційною діяльністю в Україні.

Важливими показниками розвитку ринку цінних паперів є співвідношення між первинним та вторинним, біржовим та позабіржовим ринками цінних паперів5. Співвідношення між первинним та вторинним ринком на розвинутих ринках коливається у межах 5-15 відсотків обсягів вторинного ринку. Характерною особливістю українського ринку цінних паперів є безумовне переважання первинного ринку. Існує кілька причин такого стану. Одна з них полягає в тому, що немає стабільності і довгострокової перспективи з точки зору прогнозованості розвитку ринку цінних паперів, державне регулювання не послідовне і не виважене, законодавчо – нормативна база недосконала й суперечлива.

Безумовно найголовнішим елементом розвитку ринку цінних паперів є законодавчо-правове регулювання, яке забезпечує загальнообов’язковий регулятивний вплив на діяльність та поведінку всіх учасників ринку цінних паперів. Цей елемент утворює необхідний нормативно правовий базис, на якому учасники ринкових взаємовідносин, у тому числі держава та її уповноважені органи, реалізують свої права, інтереси, обов’язки та повноваження.

Органічною частиною сучасного етапу ринкових перетворень в Україні є побудова цивілізованої інфраструктури ринку цінних паперів. Завдяки інститутам інфраструктури фінансового ринку здійснюються залучення та обіг капіталу в ринкових умовах, забезпечення функціонального і технологічного зв’язку між інвесторами та емітентами. Існування розвинутої інфраструктури ринку цінних паперів є фактором, що забезпечує сприятливий інвестиційний клімат завдяки повнішому та швидшому переливу заощаджень в інвестиції.

Інфраструктура фондового ринку являє собою сукупність специфічних видів суб’єктів, взаємодіючих із приводу перетворення акумульованих фінансових ресурсів у фіктивний капітал і через нього в реальні інвестиційні потоки з метою нарощування продуктивного капіталу, розвитку процесів виробничого і невиробничого нагромадження, забезпечуючи зниження ступеня інвестиційного ризику.

Важливим елементом інфраструктури ринку цінних паперів є системи обліку прав власності на цінні папери і виконання угод (реєстратори, зберігачі і депозитарії). Ефективне функціонування ринку цінних паперів неможливе без налагоджених вищеназваних систем, бо вони забезпечують швидке і надійне підтвердження прав власності або переходу прав власності на цінні папери.

На сьогодні депозитарна система України не здатна забезпечити якісне обслуговування зростаючого обсягу операцій з цінними паперами. Зокрема, потребує розв’язання проблема існування двох технологічно різних систем та підходів обліку прав власності на цінні папери та відповідно неузгодженість діяльності зберігача цінних паперів та реєстраторів власників іменних цінних паперів.

Українське законодавство дозволяє, окрім Національного, створювати інші депозитарії, які виконують функції центрального депозитарію (ЦД). Законодавче забезпечення діяльності центрального депозитарію є особливо актуальним саме зараз у зв’язку з уведенням в дію Закону України «Про акціонерні товариства». Зокрема, в рекомендаціях «Групи Тридцяти» наявність ЦД є обов’язковою умовою при дематеріалізації випуску та обігу цінних паперів. Вітчизняні депозитарії (а їх діє в Україні два – Національний депозитарій України та Всеукраїнський депозитарій цінних паперів, не рахуючи НБУ для державних цінних паперів) позбавлені права на здійснення операцій з відкриття та ведення поточних грошових рахунків клієнтів (депонентів клієнтів), у тому числі переказу та зарахування коштів на них, для проведення грошових розрахунків за договорами щодо цінних паперів (включаючи похідні – деривативи). Також у коментарях до цієї рекомендації зазначається: «центральний депозитарій може включати систему платежів у свою структуру і підтримувати грошові рахунки клієнтів, але може бути зв’язаний з окремою системою платежів». В першому випадку ЦД обслуговує платежі шляхом кредитно-дебетних операцій з грошовими рахунками членів одночасно з обслуговуванням переказів цінних паперів. Цей двосторонній процес гарантує, що кожен договір буде дійсно завершений згідно з принципом поставки проти платежу – основним способом зменшення ризику в процесі виконання.

Власне, саме роз’єднаність системи обліку й зберігання та платіжних систем є причиною того, що поставка проти платежу залишається в Україні малоздійсненною мрією. На наш погляд, шляхом введення відповідних норм у Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» і Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» необхідно встановити шляхом виконання біржових договорів наступне:

1. обов’язковий єдиний термін щодо виконання всіх укладених на біржі договорів спот (мінімально можливий, який може забезпечити даний ринок);
2. можливість виконання біржових договорів щодо емісійних цінних паперів:

– шляхом поставки центральним депозитарієм цінних паперів на рахунки покупців – клієнтів центрального депозитарію (депонентів клієнтів) одночасно з поставкою коштів центральним депозитарієм з його поточного рахунку в розрахунковому банку (центральному банку або комерційному) на рахунки продавців – клієнтів центрального депозитарію (депонентів клієнтів);

– шляхом поставки центральним депозитарієм цінних паперів на рахунки покупців – клієнтів центрального депозитарію (депонентів клієнтів) одночасно з поставкою коштів на грошові рахунки клієнтів (депонентів клієнтів), відкриті в центральному депозитарії.

Слід зазначити, що провадження двостороннього чи багатостороннього заліку довгий час не було актуальним. Пояснити таку ситуацію можна тим, що в Україні розпорошена біржова система, недостатній обсяг торгівлі і невисока концентрація взаємодії між учасниками ринку. Нині ситуація дещо змінилася, відтак потрібно унормувати цю систему відносин разом із законодавчим забезпеченням процесу клірингу, доповнивши діючі норми законодавства чітко сформульованими поняттями «кліринг», «клірингова діяльність за договорами щодо цінних паперів», «кліринг по цінних паперах», «грошовий кліринг», «розрахунки у цінних паперах», «грошові розрахунки». Відповідно, на рівні нормативно-правових актів необхідно детально внормувати клірингові процедури в режимах двостороннього, багатостороннього або централізованого заліку. Крім того, необхідно нормативно урегулювати грошовий кліринг та розрахунки щодо деривативів (відкриття і підтримання гарантійних депозитних рахунків, створення систем спільного забезпечення, тощо).

Вимагають доповнення Закони України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» нормами, згідно з якими грошові платежі за договорами, укладеними на фондових біржах (в тому числі в системі інтернет-трейдингу та при первинному публічному розміщенні – ІРО), мають провадитися кліринговою установою (центральним депозитарієм або пов’язаною з ним біржовою розрахунково-кліринговою палатою), кліринговими членами якої є прямі учасники системи електронних платежів (СЕП) НБУ. Крім того, необхідність установлення часового режиму виконання укладених договорів має бути визначена як обов’язок регулятора ринку. Тобто конкретні часові рамки мають передбачатися правилами бірж згідно з загальними вимогами, встановленими нормативно-правовими актами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України (ДКЦПФР).

Удосконалюючи вітчизняне законодавство у сфері обігу цінних паперів, необхідно узгоджувати цей процес із відповідною правовою базою тих країн, з якими наша держава має намір тісно співпрацювати в інвестиційній діяльності.

Головними тенденціями на міжнародних фондових ринках, що визначатимуть дальший розвиток фондового ринку України, є:

• глобалізація світового ринку капіталу, створення глобальних торговельних та розрахунково-клірингових систем для обслуговування міжнародних ринків капіталу;
• технологізація ринків капіталу через зростаюче використання новітніх інформаційних і фінансових технологій;
• універсалізація діяльності фінансових інститутів, які спроможні надавати своїм клієнтам повний спектр фінансових послуг, включаючи послуги на ринках цінних паперів;
• інституціоналізація або зростання ролі інституційних інвесторів (інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній) у здійсненні фінансових інвестицій;
• інтернаціоналізація та регіоналізація регулювання фондових ринків;
• дерегуляція фінансових ринків як засіб протидії їх переміщенню в офшорні зони.

На перешкоді ефективному функціонуванню українських економічних агентів на світових ринках цінних паперів стоїть низка факторів. Насамперед відставання існуючої законодавчої і нормативно-правової бази функціонування фондового ринку від світових стандартів і розвитку реальних процесів.

Загальновизнаними орієнтирами в створенні національного законодавства повинні стати стандарти і рекомендації Євросоюзу та інших країн, які визначають «обличчя» глобального ринку.

У країнах-учасницях ЄЕП з моменту розпаду СРСР і формування національних економік із самого початку інституціональні і правові складові фінансових ринків створювалися на засадах, запозичених з досвіду найбільш розвинених країн, чим значно полегшується задача їхньої уніфікації і зближення зі світовою практикою.

У той же час, при спільності вихідних принципів побудови, зберігається деяка специфічність національних ринків цінних паперів, іноді навіть принципові відмінності законодавства щодо обігу цінних паперів.

Зі зростанням масштабів взаємного обороту капіталів і вільного руху цінних паперів по всій території ЄЕП важливим стає виконання вимоги відносно максимально можливої стандартизації усіх видів діяльності на ринку капіталу й особливо на ринку цінних паперів. Подібна стандартизація повинна здійснюватися з урахуванням необхідності підвищення ступеня урегульованості процесів на фондовому ринку кожної країни.

З огляду на складність внутрішніх процесів у нових незалежних державах, на нашу думку, не слід форсувати створення наднаціональних органів, що володіють регулюючими і тим більше управлінськими повноваженнями. Протягом тривалого періоду забезпечення вільного руху капіталів у межах ЄЕП цілком може здійснюватися на засадах міждержавного співробітництва, зі збереженням повної самостійності управління ринком капіталів з боку національних органів.

У зв’язку з усім вище переліченим стає очевидною необхідність зміни українського законодавства, що регулює фондовий ринок. На нашу думку поліпшенню роботи фондового ринку повинне сприяти прийняття наступних законів: «Про внесення змін до деяких законів України щодо укладання договорів купівлі-продажу цінних паперів на фондових біржах», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів», «Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення вимог до статутного капіталу професійних учасників фондового ринку».

Глобалізація економічного розвитку всіх сторін сучасної господарської діяльності диктує відповідні вимоги, кількісні і якісні параметри для економіки кожної країни, яка бажає стати рівноправним учасником глобального ринку товарів, робочої сили і капіталів. Відповідність світовим стандартам вимагає створення в кожній країні сприятливого інвестиційного клімату як для вітчизняних, так і закордонних інвесторів. Створення такого інвестиційного клімату передбачає політичну і законодавчу стабільність, формування економічно обґрунтованої податкової політики, включення економіки у світові господарські комунікації, розвиток повного комплексу інфраструктури фондового ринку.

Розбудова Національної депозитарної системи передбачає впровадження сучасних принципів і технологій, які відповідають тенденціям глобалізації ринків і в світовому масштабі. Запровадження стандартів має супроводжуватися створенням системної технології, що поєднує облікову і виконавчу систему інфраструктури ринку цінних паперів. Приклад такого будівництва в Україні вже є. Це поєднання методологічної роботи Національного банку зі створенням системи електронних платежів. Вирішення цієї проблеми забезпечить рух інвестицій в Україну, вихід цінних паперів українських емітентів на іноземні фондові ринки, буде сприяти прозорості і надійності фондового ринку України.

Враховуючи те, що підтвердження наявності і характеру правовідносин щодо цінних паперів є одним з наріжних каменів ринку цінних паперів, а також у зв’язку з тим, що неточне здійснення таких дій веде до значних ризиків для цього ринку і всієї економіки в цілому, діяльність депозитаріїв є предметом спеціального регулювання з боку держави, зокрема – ліцензування. Будь-які інші організації та особи, що не мають спеціальної ліцензії, не мають права виконувати жодної функції депозитарію.

Список використаної літератури

1. Закон України „Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” [Електронний ресурс] / Верховна Рада України //Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=710%2F97-%E2%F0
2. Білоченко А.М. Перспективи розвитку депозитарної системи в Україні та можливості використання досвіду Республіки Польща // Фінанси України. — 2007 . — № 2 .- С. 69 — 76
3. Голімбіовська Н. Національна депозитарна система — фундамент інвестиційного процесу // Урядовий кур’єр. — 2003. — 10 липня. —  С. 8
4. Державна програма розвитку Національної депозитарної системи України // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. — 2005. — № 1. —  С. 16-26
5. Дідківський Є. М. Проблеми централізації депозитарної системи в Україні // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 8. — С. 75 — 81
6. Дідківський, Євген. Ризики депозитарної діяльності / Євген Дідківський // Банківська справа. — 2007. — № 3. — С. 54-64
7. Кірданова О. Депозитарна система України:нові технології та форми співробітництва // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. — 2008. — Вип. 20. — С. 55-63
8. Лісовий В. Роль національної депозитарної системи як механізму забезпечення прав власності на ринку цінних паперів // Пріоритети. — 2002. — № 4. — С. 26-29
9. Положення про депозитарну діяльність Національного банку України // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. — 2002. — № 3. — С. 56-76
10. Сафронова О. Розвиток депозитарної системи України в контексті державної політики протидії корпоративному рейдерству // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2010. — № 3. —  С. 119-126
11. Терещенко Г. М. Проблеми та перспективи розвитку національної депозитарної системи як складової фондового ринку України // Фінанси України. — 2006. — № 10 .- С.86-95