Вступ

Актуальність теми. Одними із найважливіших сторін інституту права власності є підстави виникнення та припинення права власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомочності стосовно майна у повному обсязі або припиняють право власності назавжди разом із знищенням майна. Виникнення права власності в одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію суб’єктного складу правовідносин власності.

Дослідженню інституту права власності завжди приділялася значна увага у вітчизняній цивілістиці, що обумовлено його значенням для системи цивільного права, а також становищем, яке він займає в цивільному обігу в сучасний період. Право власності закріплює економічні відносини власності, матеріальну основу суспільства, є основною юридичною передумовою та результатом звичайного майнового обігу. Все це визначає актуальність вивчення інституту права власності та постійний інтерес дослідників до нього.

Одним із найважливіших принципів цивільного права є принцип непорушності права власності. Від рівня гарантованості права власності (особливо приватної) залежить добробут країни та розвиток суспільства. Обґрунтоване законодавче регулювання відносин припиненім права власності, застосування норм про припинення права власності покликані забезпечувати його стабільність.

Власність традиційно вважається центральним інститутом цивільного права. Проблематика відносин власності в цілому та набуття права власності зокрема, ніколи не втрачали актуальності. Набуття права власності регулювалося ще в римському праві. Інститут набуття права власності постійно розвивається, оскільки важливо закріпити не тільки можливість набуття права власності, але й способи й підстави, за якими таке набуття буде законним [7, с. 88].

По-перше, інститут права приватної власності є важливою правовою формою, яка є основою забезпечення різноманітних матеріальних потреб громадян. Основою даного забезпечення є, зокрема, юридичні підстави виникнення права власності.

По-друге, важливість наукової розробки питання підстав набуття права власності обумовлена також процесами інтеграції нашої держави до європейського співтовариства, а отже приведення національного законодавства у відповідність із сучасними нормами міжнародного права.

По-третє, наявні опубліковані в Україні наукові дослідження найчастіше присвячені загальним проблемам правового регулювання відносин власності, місцю цивільно-правового договору у виникненні права приватної власності. Введення у дію в 2004 р. Цивільного кодексу України призвело до появи нових підходів та форм набуття власності. Комплексне дослідження питання підстав набуття права власності на сьогодні було відсутнє. Зазначене тягне необхідність теоретичного обґрунтування та визначення способів та підстав набуття права власності, оскільки вони мають свої особливості, що викликані, перш за все, запровадженням ЦК України нових, порівняно з раніше існуючими, підстав набуття права власності на об’єкти права власності.

Підстави набуття права власності та юридичні факти у цивільному праві не раз були предметом досліджень провідних українських та російських вчених-юристів (С. С. Алексеєва, В. С. Толстого, В. Б. Ісакова, О. А. Красавчикові, Є. О. Харитонова та ін.).

У різні часи дане питання розглядалось багатьма вченими, наприклад М. Г Масевичем, М. М. Попович, Л. В. Санніковою, В. І. Сафроновим, І. В. Спасибо-Фатєєвою, Б. Б. Черепахіним, О. Яворською та ін. Велика кількість наукових робіт таких вчених, як Д. О. Бондаренко, Н. В. Вороніна, Н. Ю. Голубєва, В. А. Гончаренко, Л. М. Зілковська, Рог, Л. В. Саннікова, В. І. Труба, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова присвячена розгляду окремих аспектів підстав та способів набуття права власності.

Метою цієї роботи є сучасний загальний аналіз підстав виникнення та припинення права власності.

Відповідно до цієї основної мети були поставлені такі завдання:

— розглянути спосіб як набуття та припинення права власності у: співвідношенні понять;

— проаналізувати підстави набуття та припинення права власності за законодавством України;

— дослідити позитивне регулювання набуття права власності на житло;

— виявити загальні та особливі підстави припинення права власності на житло в контексті сучасного цивільного законодавства.

Об’єктом дослідження є підстави набуття та припинення громадянами права власності.

Предметом дослідження є підстави набуття та припинення права власності за законодавством України, позитивне регулювання відносин між відчужувачами і набувачами  права власності, наукові доктрини, літературні джерела, судова практика з розгляду спорів, пов’язаних з набуттям громадянами права приватної власності.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідницької роботи складають загальнонаукові, філософські та спеціальні методи, які використовуються у правових дослідженнях: порівняльно-правовий, формально-юридичний, системний, моделювання і прогнозування та інші. 

Розділ 1. Загальна характеристика способів набуття та припинення права власності

1.1. Спосіб як набуття та припинення права власності: співвідношення понять

Як підстави виникнення, так і підстави припинення права власності у своєму змісті є юридичними фактами, тобто вказаними у гіпотезі норми права конкретними життєвими обставинами, які є підставами виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Окрім юридичних фактів, до передумов виникнення і припинення права власності належать норми права, що регулюють ці підстави, та правосуб’єктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад у Цивільному кодексі, а елемент правосуб’єктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення і припинення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає або припиняється право власності, також можуть бути як юридичні вчинки, так і юридичні акти, залежно від того, чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі- продажу — юридичним актом.

Загальновизнаним є поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Первісними є такі підстави, за яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника.

Серед первісних підстав виділяють: створення нової речі; привласнення загальнодоступних дарів природи; набуття права власності на безхазяйну річ; переробка речі; набувальна давність; знахідка; затримання бездоглядної домашньої тварини; знайдення скарбу [6, 98].

Порядок набуття права власності за вищевказаних первісних підстав регламентується низкою статей глави 24 ЦК. Правові норми цих статей у своїх гіпотезах встановлюють юридичні факти, що слугують первісними підставами виникнення права власності, а в диспозиціях описуються дії претендента на право власності, залежно від яких він стає власником або ні. Також у диспозиціях іноді встановлюються строки, після перебігу яких відбувається перехід права власності. Тим самим здійснюється захист попереднього власника та пересторога від можливих зловживань з боку нових власників.

Наприклад, виникнення права власності на підставі знахідки регламентується ст. ст. 337-339 ЦК. Можливі дії після знаходження та відповідальність за втрату знахідки встановлює ст. 337. Стаття 338 визначає строки та умови, за яких виникає право власності у особи, що знайшла знахідку. А у ст. 339 визначаються зобов’язання, що виникають у власника, який загубив річ, при її поверненні.

Питання, які пов’язані з набувальною давністю, актуальні не тільки з точки зору цивільного права, а й з позиції практики її правозастосування. Інтерес до даного правового інституту поясняється, по-перше, невизначеністю його правової природи, а по-друге, недостатньою врегульованістю у Цивільному кодексі України. Законодавець відніс вказаний інститут цивільного права до числа засобів виникнення права власності поряд з набуттям права на знахідку, схов, безхазяйне майно тощо. Однак існування набувальної давності настільки специфічно та відмінно від інших засобів набуття права власності, що ненароком звертає на себе увагу та викликає багато ускладнень.

Аналіз історичних етапів розвитку набувальної давності показує, по-перше, багато суперечностей та недоліків, неповноту у правовій регламентації володіння за давністю, по-друге, кардинальні зміни сучасного ставлення до необхідності набувальної давності. Так, перші пам’ятки українського писаного права, що надали матеріально-правової сили давності, можна вже зустріти у «Руській правді», у нормах Литовських статутів, Псковській судній грамоті, Правах, за якими судиться малоросійський народ, Маніфесті Катерини II тощо. Проте найбільш повне закріплення володіння за давністю відбулось, на думку багатьох вчених, лише наприкінці XIX ст. у Зводі законів Російської імперії [7, 12].

Теоретичні опрацювання проблем набувальної давності здійснені переважно науковцями дорадянського періоду нашої історії і майже зовсім не розроблені сучасними українськими науковцями. У зв’язку з чим теоретичне підґрунтя вказаного інституту не здатне відповісти сучасним реаліям і потребує істотного доповнення для пристосування до нинішніх умов.

Таке «хибне» становище інституту набувальної давності у сучасній цивілі- стиці можна «виправдувати», по-перше, тим, що в радянській цивілістиці панувала презумпція «державної власності», вважалось недоцільним вести мову про набувань ну давність, оскільки за допомогою неї можна набути право власності на річ [8, 319].

З здобуттям незалежності України, прийняттям Основного Закону України — Конституції, яка проголосила усіх суб’єктів права власності рівними перед Законом, суттєво змінились соціально-економічні фактори розвитку суспільства, що послужило причиною формування нових поглядів на інститут набувальної давності, а також на підстави для її нормативної регламентації у сучасному цивільному законодавстві.

Проте сучасними російськими вченими-цивілістами Є. А. Сухановим [9, 183], Ю. К. Толстим [10, 49] та українським науковцем В. І. Цікало [11, 12] неодноразово підкреслювалась необхідність законодавчого закріплення набувальної давності, що, безспірно, сприяє формуванню цивілізованого цивільного обігу.

Цивільним кодексом України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Поняття правочину визначено Цивільним кодексом України. Ним є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Чинне цивільне законодавство залежно від того, чи випливає дія, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від однієї, двох чи більш осіб, підрозділяє правочини на односторонні, двосторонні чи багатосторонні (договори) [12, 11].

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Це правочин, для здійснення якого досить волі і дії тільки однієї сторони. Він може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Прикладом одностороннього правочину є договір дарування.

Двостороннім або багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Це найбільш поширений вид правочинів. Прикладом двосторонніх договорів є договори купівлі-продажу, довічного утримання тощо. Для цих договорів характерним є взаємоузгодження волі двох сторін. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею на підставах, не заборонених законом [13, 102].

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки), виникає з моменту завершення будівництва майна.

Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачу чи перевізнику, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачу майна, відчуженого без зобов’язання доставки.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито і безперервно володіти ним протягом 10 років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК [14, 280].

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Похідними вважаються такі підстави, за яких право власності на майно виникає за волею попереднього власника.

Серед похідних підстав виділяють: правочини, спрямовані на передачу майна у власність; спадкування; приватизація.

При похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обов’язки, які мав попередній власник. Так, наприклад, за ст. 770 ЦК, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця. Правочинами, за яких відбувається перехід майна у власність, є договори купівлі-продажу, міни, позики, дарування [5, 33]. У випадку спадкування спадкоємці після смерті спадкодавця отримують майно у власність шляхом прийняття спадщини. Воля попереднього власника у даному випадку виявляється в укладенні заповіту або навіть в його неукладанні, таким чином спадкодавець погоджується із спадкуванням за законом. Підстави виникнення права власності за спадкуванням розкриває Книга шоста ЦК. Приватизацією є перехід майна із державної (комунальної) власності у приватну. Таким чином, у фізичної або юридичної особи виникає право власності на майно, що раніше перебувало у власності держави (громади). Ця підстава вказана у ст. 345 ЦК. Згідно із законом, приватизація державного майна — це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, встановлюється однойменним законом.

У ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності: право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

На відміну від підстав виникнення, перелік підстав припинення права власності, встановлений у ст. 346, є невичерпним. Ця стаття встановлює юридичні факти, внаслідок яких припиняється право власності на визначене майно. Підстави припинення права власності як і підстави його виникнення можна поділити на дві категорії за вольовою ознакою. Так, за волею власника право власності припиняється при: відчуженні власником свого майна; відмови від права власності; знищенні майна.

Варто сказати, що виникнення права власності за похідними підставами є наслідком його припинення за волею попереднього власника, тобто ці підстави е кореспондуючими і відповідають одні одним. Наприклад, набуття права власності за укладеною угодою купівлі-продажу відбувається разом із припиненням права власності на це майно для попереднього власника. Відповідно до ст. 347 ЦК, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши дії, які свідчать про її відмову від права власності. Право власності на майно також припиняється у разі його знищення, оскільки у такому разі стає відсутнім об’єкт власності, без якого ці правовідносини не можливі [8, 312].

Незалежно від волі власника право власності припиняється за умови: викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв’язку із викупом для суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи; смерть власника; припинення права власності на майно, що за законом не може належати даній особі; викуп пам’ятників історії культури.

1.2. Підстави набуття та припинення права власності за законодавством України

Одним із найважливіших питань інституту права власності є підстави та способи набуття права власності. По-перше, інститут права приватної власності є важливою правовою формою, яка є головною і надійною основою забезпечення різноманітних матеріальних і духовних потреб громадян. Трансформація цього інституту в умовах переходу до ринкової економіки на основі нового Цивільного кодексу поставила ряд нових теоретичних і практичних питань, зокрема щодо юридичних підстав виникнення права приватної власності фізичних осіб [4, с. 37].

У новому ЦК України, порівняно з ЦК 1963 р., значно розширено правові підстави набуття громадянами права приватної власності на майно, причому це розширення відбувається завдяки підставам, за якими майно раніше переходило або виключно у власність держави, або у власність кооперативної організації.

Однак в юридичній літературі немає єдиного підходу щодо визначення підстав та способів набуття права власності, критеріїв їх розмежування та класифікації, також в літературі недостатньо висвітлені питання взаємозв’язку та взаємодії підстав та способів набуття права власності [5, с. 62]. Терміни «підстави» і «способи» набуття права власності і законодавцем використовувалися та використовуються як синоніми. Якщо у XIX — на початку XX ст. право не оперувало поняттям «підстава правонабуття», вживаючи термін «спосіб», то сучасне законодавство, навпаки, не оперує поняттям «спосіб правонабуття», а йдеться лише про підстави [1, с. 72].

Частіше вказують, що підставами виникнення права власності є юридичні факти або юридичні склади, які відповідно до закону призводять до виникнення права власності на певне майно у конкретних осіб. Стаття 328 ЦК України визначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Тобто, крім вказаних підстав набуття права власності у главі 24, у різних статтях, можливі інші підстави набуття права власності, головне, щоб вони відповідали головному критерію, вказаному у процитованій статті, — були не заборонені законом. З вищезазначеного вбачається, що ЦК України не містить ані вичерпного переліку, ані систематизації підстав виникнення права власності [2].

Не слід також ототожнювати такі поняття як «підстави» та «способи» набуття права власності, хоча найчастіше у юридичній літературі вони сприймаються як синонімічні поняття. Деякі вчені ж, навпаки, ведуть мову лише про підстави виникнення права власності. Що стосується способів набуття права власності, то їх визначають по-різному: як «правовідносини, що виникли на основі відповідних юридичних фактів», «фактичні дії, з якими закон зв’язує виникнення права власності» тощо. Варто зазначити, що вказані поняття є хоча і є різними, але у правовідносинах власності з одного випливає інше. ЦК України взагалі уникає поняття «спосіб» набуття власності — навіть тоді, коли це стосується того, що по своїй правовій суті ним є, наприклад, заволодіння, державна реєстрація [1, с. 74].

Для набуття права власності за договором необхідні як підстава, якою в даному випадку є сам договір, так і спосіб, яким є факт виконання договору (передання речі, виконання робіт). Таку думку щодо розмежування вказаних понять підтримували такі вчені як Г. Ф. Шершеневич та Д. І. Мейєр.

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що правонабуття, як таке, можливе у випадку єдності таких компонентів, як підстави та способи [3, с. 124].

В юридичній літературі найпоширенішою є класифікація способів та підстав виникнення права власності на первинні способи набуття права власності та похідні. До первинних, своєю чергою, належить набуття права власності на новостворену річ та заволодіння, що характеризується вступом особи у фактичне володіння річчю [6, с. 320].

Підставами набуття права власності щодо новоствореної речі є, наприклад: самочинне будівництво; отримання плодів, продукції й доходів; специфікація.

Підставами ж набуття права власності шляхом заволодіння річчю є: набуття права власності на безхазяйну річ. Безхазяйні нерухомі речі можуть здобуватися у власність у результаті: набувальної давнини; судового рішення про визнання права власності на безхазяйне нерухоме майно; знахідки; знайдення скарбу.

До похідних способів належить так звана передача власності. Підставами в даному випадку є будь-які правочини, спрямовані на передачу майна у власність, а також інші способи, такі як: приватизація; спадкування; викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю та на нерухоме майно у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене; конфіскація; тощо [8, с. 179].

Варто зазначити, що вказана класифікація є досить приблизною, оскільки при зміні певних факторів умовна межа «первинності» та «вторинності» підстав власності стає не настільки чіткою. Для прикладу, набуття права власності на безхазяйну річ не можна чітко віднести до первинних підстав набуття, оскільки, хоча річ за своєю правовою природою і вважається безхазяйною, але виключно на сам момент «теперішнього», в «минулому» ж вказана річ могла мати законного власника, а отже ознака «первинності» при таких обставинах втрачається. На наш погляд, доречно було б при виокремленні первинних підстав набуття права власності говорити про те, що право власності в такому випадку може виникати як вперше, так і незалежно від волі попередніх власників.

Окрім юридичних фактів, до підстав виникнення права власності належать норми права, що регулюють ці підстави, та правосуб’єктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у ЦК України, а елемент правосуб’єктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення і припинення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає або припиняється право власності, також можуть бути як юридичні вчинки, так і юридичні акти, залежно від того, чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі-продажу, — юридичним актом [9, с. 124].

Отже, можна виокремити основні підстави набуття права власності, до яких відносять правочин, зокрема договір, який є однією з найпоширеніших підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у системі юридичних фактів; рішення суду; та окремі підстави, перелічені у Главі 24 Цивільного кодексу України.

Висновок до розділу 1

Питання «підстав» та «способів» набуття права власності є досить широким та досліджується вже довгий час. Із вищевикладеного можна зробити висновок, що під «способом» набуття права власності розуміється закріплена нормами права ідеальна модель, що описує, які юридичні факти й у якій послідовності повинні мати місце для появи відповідної підстави набуття права власності. Підстава ж набуття права власності — це юридичний факт або фактичний склад, при наявності якого виникає право власності як суб’єктивне право. Розмежування вказаних понять полягає в тому, що наявність способу набуття права власності сама по собі не тягне виникнення права власності. Спосіб — це певна реалізація волі особи, спрямована на правонабуття. Результат у вигляді набуття права власності виникає тільки за наявності підстави набуття права власності як базової умови.

Аналізуючи даний перелік, можна сказати, що у більшості із перелічених підстав відбувається припинення права саме приватної власності. Тобто власниками, для яких припиняється право власності, є юридичні або фізичні особи. Майно за цих підстав, найчастіше переходить до державної (комунальної) власності, за винятком хіба що таких підстав, як припинення юридичної особи, смерть власника чи звернення стягнення, коли новими власниками можуть стати суб’єкти приватного права.

Необхідно звернути увагу на такі випадки примусового припинення права приватної власності, як реквізиція і конфіскація. Реквізицією, виходячи із ст. 353 ЦК, є примусове відчуження майна з метою суспільної необхідності у разі стихійного лиха, аварії. Обов’язковою умовою реквізиції є попереднє або наступне повне відшкодування вартості майна його власнику. На відміну від реквізиції, конфіскацію можна назвати деліктним вилученням майна, оскільки вона застосовується за рішенням суду у разі вчинення власником правопорушення і вартість майна у цьому разі не відшкодовується. 

Розділ 2. Правове регулювання набуття та припинення права власності на житло

2.1. Позитивне регулювання набуття права власності на житло

Поки що набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю в Україні не набуло поширення, хоча й передбачене законодавством, що свідчить або про неефективність відповідних законодавчих положень, або про їх незатребуваність суспільством. Сам механізм набуття права власності за набувальною давністю оцінюється у правовій літературі неоднозначно, чому сприяє недосконалість правового регулювання відповідних відносин. Втім, залишається відкритим і питання про те, чи взагалі доцільно встановлювати можливість набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю у сучасних умовах, насамперед, з огляду на обов’язковість державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Право на житло може бути реалізоване шляхом набуття у власність житлового приміщення та отримання його в користування.

Дещо по-іншому розмежовують способи реалізації права на житло такі науковці, як Є. Мічурін, С. Сліпченко та О. Соболєв, виділяючи в окрему групу і здійснення права на житло шляхом його будівництва [3, с. 48].

Із такою позицією погодитись важко, оскільки можливість здійснення права на житло при здійсненні будівництва чи самостійного, чи шляхом пайової участі, чи шляхом інвестування коштів у відповідне будівництво житла буде реалізована повною мірою лише з моменту виникнення права власності на зазначене житло. На наш погляд, виділення в окрему групу здійснення права на житло шляхом будівництва не є обґрунтованим та необхідним.

Якщо розглядати реалізацію права на житло шляхом виникнення права власності на нього, то слід провести розмежування залежно від первісних та похідних способів виникнення, враховуючи наявність попереднього власника та критерії волевиявлення його і можливого набувача прав на житло.

Відповідно до п. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів [4].

Проте, як зазначає І. Лисенко, на-буття права приватної власності на житло має свою специфіку, оскільки житло має велику матеріальну й соціальну цінність для кожної людини і є нерухомим майном, що обумовлює ряд особливостей при його відчуженні та набутті права власності [5, с. 247].

Якщо розглядати способи реалізації права на житло через виникнення права власності на нього, тоді до первісних (первинних) способів слід віднести такі.

1. Виникнення права власності на житло шляхом здійснення його індивідуального будівництва. Реалізація такого будівництва можлива за умови дотримання чинного законодавства, державних стандартів та норм, регіональних і місцевих правил забудови, містобудівної та проектної документації тощо. На сьогодні це питання регулюється низкою нормативних документів.

У разі відсутності відповідного документа, що дає право на виконання будівельних робіт, чи належно затвердженого проекту або з істотними по-рушеннями будівельних норм і правил, або при будуванні на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, — місце матиме самочинне будівництво. Однак навіть у такому випадку, на думку Є. Харитонова та О. Старцева, такі дії можуть утворити право власності на самочинно зведені житловий будинок, будівлю, споруду, інше нерухоме майно у випадку наступного узаконення будівництва (за умови, що це не порушує права інших осіб) у встановленому законом порядку (частини 2, 5 ст. 376 ЦК України) [6, с. 421].

Такої ж позиції дотримуються і інші науковці, які підкреслюють, що само-чинне будівництво дуже часто пояснюється об’єктивними чинниками: вкрай важкою та тривалою за часом процедурою отримання всіх необхідних дозволів та погоджень, великою часткою витрат у будівництві на отримання відповідних дозволів тощо. Однак на практиці особи, що здійснюють самочинне будівництво, використовують норми закону, що до-зволяють визнати право власності на об’єкт самочинного будівництва на підставі рішення суду [7, с. 376].

Здійснення індивідуального будівництва житла, як на законних підставах так і самочинно збудованого, результатом якого є поява нового житла, — це є первісний спосіб виникнення права власності, оскільки таке право виникає на житло, якого раніше не існувало.

Згідно з ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва, якщо передбачено прийняття до експлуатації — тоді з моменту прийняття до експлуатації, якщо передбачена державна реєстрація — тоді право власності виникає з моменту державної реєстрації [7, с. 345]. Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації [4]. Ця норма встановлює загальне імперативне правило щодо державної реєстрації нерухомості.

З огляду на це слід зробити висновок, що виникнення права власності на нерухоме майно можливе лише з моменту державної реєстрації, а не з моменту створення, чи з моменту введення в експлуатацію нерухомого майна. Тобто до моменту державної реєстрації нерухоме майно юридично не існує, а відповідно до ч. 3 ст. 331 ЦК України забудовник до завершення будівництва вважається лише власником матеріалів та обладнання, які були використані в процесі цього будівництва [4]. Слід погодитись із О. Вороновою, яка справедливо критикує положення ст. 331 ЦК України, що встановлює три моменти виникнення права власності на ново- створене нерухоме майно: з моменту завершення будівництва (створення майна); з моменту прийняття його до експлуатації; з моменту державної реєстрації. Вчена зазначає, що право власності на нерухоме майно, та зокрема на житло, відповідно до чинного законодавства підлягає державній реєстрації, тому право власності на новостворене житло виникає з моменту державної реєстрації [8, с. 9].

Аналогічною є думка I. Лисенка, який зазначає, що моментом виникнення права власності на житло як об’єкт нерухомості повинен бути момент державної реєстрації права власності. Тобто до завершення будівництва й державної реєстрації права власності на житло в особи виникнути не може [5, с. 249].

Оскільки мова йде про нову річ, у цьому випадку слід говорити про пер-вісні підстави набуття права власності, оскільки право власності виникає на річ, яка раніше не існувала, тобто ви-никає на цю річ уперше [7, с. 344].

Підсумовуючи вищевикладене, можемо зазначити, що набуття права власності на новостворене житло, створене в результаті індивідуального будівництва, є первісним способом реалізації права на житло та погоджуємось із тими науковцями, які вважають, що право на новостворене житло буде реалізоване повною мірою лише за таких умов: будівництво має бути завершене; житло прийняте до експлуатації; проведена державна реєстрація права власності на таке житло.

2. Виникнення права власності на житло шляхом інвестування коштів у будівництво. Слід наголосити на тому, що з розвитком ринкових відносин дещо змінилися форми інвестування коштів у будівництво. На початку 1990-х років прийнятною формою для багатьох громадян, що бажали отримати у власність житло, стала участь у житлових кооперативах. Така участь давала можливість отримати у власність побудоване житло в обмін на повністю внесені раніше пайові внески.

Згодом на зміну пайовій участі у житлових кооперативах прийшло укладання інвестиційних договорів, за яким в обмін на залучені кошти інвестори отримували житло.

З метою уникнення незаконних дій у житловій сфері більш пріоритетним стало інвестування коштів у будівництво із залученням професійних посередників — фондів фінансування будівництва. Це стало позитивним кроком у реалізації громадянами права на житло.

Відносячи до підстав набуття права власності на житло саме інвестування коштів у будівництво, О. Воронова вказує на відсутність правового регулювання таких відносин, що призводило до виникнення на практиці ряду проблем, пов’язаних із захистом прав осіб, які передають кошти з метою отримання житла, зокрема: подорожчання вартості будівництва житлового будинку в процесі самого будівництва та претендування декількох осіб на одну й ту саму квартиру [8, с. 9].

Нами вже підкреслювалось, що крім первісних способів набуття права власності на житло існують і похідні, до яких належать, зокрема такі.

1. Виникнення права власності на житло шляхом укладення цивільних правочинів, за якими попередній власник житла відчужує його на користь іншої особи.

До таких договорів слід віднести договори купівлі-продажу, дарування, міни, довічного утримання (догляду) та ін. У науковій літературі їх відносять до договорів по відчуженню житла [8, с. 14]. Характерною ознакою таких до-говорів є обов’язковість письмової форми, їх нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочинів щодо нерухомості.

Саме тому В. Борисова підкреслює, що нотаріальне посвідчення та держав-на реєстрація правочинів із нерухомістю, реєстрація прав на нерухомість пов’язані з особливостями предмета цих договорів [9, с. 63].

Таким чином, виникнення права власності на житло в результаті укладання зазначених договорів є можливим за трьох умов: укладання договорів у письмовій формі; нотаріальне посвідчення правочинів; державна реєстрація права власності на підставі укладених договорів.

2. Одним із похідних способів виникнення права власності на житло є придбання житла на прилюдних торгах та аукціонах.

Відповідно до Тимчасового положення про порядок проведення при-людних торгів з реалізації арештовано-го нерухомого майна, передбачено можливість реалізації житлового будинку, квартири на прилюдних торгах та аукціонах. Слід зазначити, що такій реалізації підлягає лише те нерухоме майно, яке є арештованим.

3. Серед похідних способів виникнення права власності на житло є його успадкування. Спадкування може здійснюватися за заповітом і за законом особами, визнаними спадкоємцями. Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять лише ті права та обов’язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець і які належали йому на законних підставах [4]. У такому випадку ненабуття права власності на житло спадкодавцем позбавляє такого права і спадкоємців, оскільки до складу спадщини таке право входити не може, бо нерухоме майно як об’єкт цивільного права не існує.

2.2. Загальні та особливі підстави припинення права власності на житло в контексті сучасного цивільного законодавства

Правомочність власника користування та розпорядження житлом є найважливішою ознакою права власності, хоча в їх основі містяться різні за своєю правовою природою відносини, оскільки розпорядження жилими приміщеннями є елементом як речових, так зобов’язальних відносин. Взаємні права й обов’язки сторін припиняються внаслідок дій як у добровільному, так і примусовому порядку. Право користування житлом полягає в експлуатації жилого приміщення з метою задоволення власником своїх житлових потреб, членів своєї сім’ї або передачі в користування іншим особам [1].

Для ілюстрації розмежування права проживання та права власності можна навести такий приклад.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. За таких обставин набуття у власність житлового будинку, в якому проживають члени сім’ї власника, не тягне за собою виселення цих осіб. Самого факту не достатньо для виселення, а це означає, що фактично за особами зберігається право на проживання у такому житлі.

За зовнішніми ознаками реалізація права власності на житло та права проживання схожі. Як володіючи житлом, так і здійснюючи право на проживання, особа фактично може проживати в такому житлі, однак комплекс правомочностей при здійсненні права власності та при здійсненні права на проживання, звичайно ж, відрізняється. На нашу думку, в законодавстві необхідно чітко врегулювати, яким саме чином припиняється право на проживання родичів та інших осіб, пов’язаних із власником, у житлі, право власності на яке переходить до іншої особи. Причому особи, право на проживання в житловому приміщенні яких є похідним, мають право на забезпечення свого права на житло до моменту переходу права власності на житло, в якому вони проживають.

На відміну ж від права на проживання, право власності, відповідно до ст. 316 ЦК України, визначене як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності в суб’єктивному значенні — це право володіти, користуватися, розпоряджатися річчю та реалізовувати стосовно неї інші правомочності своєю владою у власному інтересі. Право власності в суб’єктивному значенні відображає сутність власності як вищої влади над річчю [2].

Загальний перелік підстав припинення права власності закріплений в ст. 346 ЦК України. До нього входять: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам’яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника. Однак зазначений перелік не є вичерпний, про що прямо вказано в зазначеній статті.

Для початку необхідно розглянути перелічені підстави припинення права власності на житло.

Найпоширенішою підставою припинення права власності на житло є відчуження власником свого майна. На практиці припинення права власності внаслідок відчуження власником свого майна здійснюється шляхом укладання різноманітних цивільно-правових договорів, таких як: продаж, міна дарування, довічне утримання тощо.

Відчуження майна за цивільно-правовими договорами, в більшості випадків, здійснюється за загальними правилами щодо укладання цивільно-правових договорів, які закріплені в кн. V ЦК України.

Однак існують певні особливості щодо відчуження майна, яке належить декільком особам на праві спільної власності.

Відповідно до ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Право спільної власності здійснюється кількома особами — співвласниками. Спільний об’єкт може складатися з одної речі або сукупності речей, які можуть бути подільними або неподільними, проте, як об’єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об’єкт у цілому, а не на певну його частину. Отже, право спільної власності характеризується множинністю її суб’єктів та єдністю об’єкта [3].

Припинення спільної власності може мати ті чи інші особливості, зумовлені призначенням того чи іншого об’єкта, складом або характером зв’язків учасників спільної власності, що визначається як ЦК, так і СК. Так, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 57 СК майно, набуте одним із подружжя за час шлюбу, але за кошти, які належали йому (їй) особисто, є особистою приватною власністю чоловіка (дружини) [4]. Відповідно до п. 7 цієї статті, якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

У випадку припинення права спільної сумісної власності не обов’язково припиняється право власності взагалі. Так у випадку припинення шлюбу та поділу майна, що знаходиться у спільній сумісній власності, за умови можливості виділення у натурі часток (наприклад два житлові будинки на одній земельній ділянці, що перейдуть по одному у власність кожного з подружжя), право власності кожного з подружжя збережеться, але право спільної власності припиниться.

Також розпорядження майном, що знаходиться у спільній власності, має особливості. Так, відповідно до ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода на розпорядження житлом, що знаходиться у спільній сумісній власності, має обов’язково бути нотаріально посвідчена, відповідно до ст. 657 та ч. 2 ст. 369 ЦК України.

Частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами СК. У разі відсутності доказів того, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою, частки визначаються однаковими. Відповідно до п. 3 ст. 358 ЦК кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Якщо це не-можливо, то він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації [5].

Найбільш поширеним способом припинення права власності на житло є відчуження його на підставі договору купівлі-продажу. Загальні положення про договір купівлі-продажу закріплені в гл. 54 ЦК України. З особливостей щодо укладення самого договору купівлі-продажу житла слід виділити такі. У ст. 657 ЦК України закріплена обов’язкова письмова форма та нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу житло-вого будинку (квартири).

Також особливістю купівлі-продажу житла, як зазначається на початку нашої статті, є те, що сам факт переходу права власності на житло до іншої особи не є підставою припинення права на проживання в ньому членів сім’ї попереднього власника, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Однією з підстав припинення права власності є відмова від права власності. Відповідно до ст. 347 ЦК України особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У частині 3 цієї статі зазначається, що у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. Слід наголосити на деяких протиріччях ч. 1 та ч. 3 зазначеної статті, оскільки проведення державної реєстрації припинення права власності на нерухоме майно потребує певного часу, і від моменту подачі заяви до моменту внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно може пройти багато часу, і за цей час можуть настати негативні наслідки для власника, яких він намагався уникнути, відмовляючись від права власності.

До такої підстави як відмова від права власності, на нашу думку, слід віднести реприватизацію житла. Наприклад, якщо власник не може утримувати єдине належне йому житло, то він може передати його у власність держави та укласти договір соціального найму щодо такого житла.

Примусове припинення права власності на житло, яке за законом не може належати особі, передбачено ст. 348 ЦК. Застосування зазначених положень можливе тоді, коли з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно. Є. О. Харитонов, А. І. Дріш- люк вважають, що умовами застосування цієї норми є: а) правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття; б) недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певного майна у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу); в) відмова у видачі спеціального дозволу (коли такий дозвіл потрібен); г) невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом [6].

Припинення права власності внаслідок знищення майна передбачене ст. 349 ЦК України. Однак відповідно до ч. 2 зазначеної статті у разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Така норма може викликати ситуації, коли у власності особи залишається житло, що було знищене. Наявність у власності такого житла може завадити, наприклад, отриманню соціального житла. Тому пропонуємо надати можливість вносити відповідні зміни до державного реєстру за зверненням Державної служби з надзвичайних ситуацій, оскільки саме вона проводить ліквідацію наслідків пожеж, стихійних лих тощо. Також саме ця служба компетентно і першочергово встановлює масштаби руйнування. Тому для прискорення процесу отримання соціального житла постраждалими від пожеж та стихійних лих можна було б надати ДНСН повноваження щодо звернення до органів, що реєструють право власності на нерухоме майно.

Можливе також примусове припинення права власності на житло з таких підстав, як: викуп пам’ятки історії та культури, припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з викупом для суспільних потреб чи примусовим відчуженням з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене, реквізиція, конфіскація. В більшості випадків такому припиненню права власності передує повна компенсація вартості об’єкта, що відчужується, за винятком реквізиції під час воєнного або надзвичайного стану, коли компенсація відбувається не з попереднім, а з наступним відшкодуванням вартості відчужуваного об’єкту. Також конфіскація не передбачає компенсації вартості майна, що вилучається, оскільки за своєю природою конфіскація є санкцією, а тому не передбачає відшкодування вартості взагалі.

Окремо варто розглянути деякі підстави припинення права власності на житло, про які безпосередньо не йдеться в ЦК України, проте які заслуговують на увагу.

Однією з таких підстав є приватизація державного житлового фонду. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд, відповідно до статей 4, 5 ЖК УРСР, — це жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі та перебувають у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд). Отже, можна зазначити, що при приватизації право власності держави на житло припиняється, і громадяни набувають таке право на зазначене житло. Однак суб’єктом, у якого може припинитися право власності внаслідок приватизації, може бути виключно держава, а набути права власності на житло в процесі приватизації може виключно громадянин України.

Ще однією з особливих підстав припинення права власності на житло є набуття фізичною особою права власності на житло у житлово-будівельному кооперативі. Відповідно до п. 19 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 р. № 186 (далі — Примірний статут ЖБК), жилий будинок (будинки) і надвірні будівлі належать житлово-будівельному кооперативу на праві кооперативної власності. Так само зазначено і в ст. 384 ЦК. В ч. 3 ст. 384 зазначається, що у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. Єдиний нормативний акт, який визначав поняття «викуп квартири в ЖБК», був Закон України «Про власність», який на сьогодні вже втратив чинність. Відповідно до ч. 1 ст. 15 зазначеного Закону член житлово-будівельного кооперативу вважається таким, що викупив квартиру та набув право власності на неї, з моменту, коли він вніс повністю свій пайовий внесок. Отже, з цього моменту право власності на таку квартиру припиняється у ЖБК та його набуває відповідний член цього ЖБК.

Висновок до розділу 2

З зазначеного вище можна зробити такі висновки. Припинення права власності на житло можливе як за загальних підстав, перелічених в ст. 346 ЦК  України, так і на підставі спеціальних процедур, що передбачені в інших нормативних актах та притаманні виключно певному колу суб’єктів. Підстави припинення права власності, що перелічені в ЦК України, мають свої особливості щодо такого виду майна, як житло, а деякі з них потребують вдосконалення правового регулювання, оскільки на практиці недостатня врегульованість є причиною проблем.

Питання припинення права власності на житло є актуальним та потребує додаткових досліджень з метою розробки пропозицій до законодавства, які допомогли б надалі уникнути проблем на практиці. 

Висновки

Як ми з’ясували, одним із найважливіших питань інституту права власності є підстави та способи набуття права власності. По-перше, інститут права приватної власності є важливою правовою формою, яка є головною і надійною основою забезпечення різноманітних матеріальних і духовних потреб громадян. Трансформація цього інституту в умовах переходу до ринкової економіки на основі нового Цивільного кодексу поставила ряд нових теоретичних і практичних питань, зокрема щодо юридичних підстав виникнення права приватної власності фізичних осіб.

Отже, реалізація громадянами прав на житло можлива шляхом виникнення права власності на житло. Більше того, лише виникнення права власності на житло може свідчити про реалізацію повною мірою громадянином права на житло.

Способи виникнення права власності на житло можна розмежувати на первісні (первинні) та похідні. При цьому такий аналіз можна провести лише шляхом доктринального тлумачення, оскільки саме розмежування способів у чинному законодавстві не закріплено.

Для виникнення права власності на житло необхідними є: встановлення наявності чи відсутності попереднього власника — відчужувача; за наявності відчужувача — його волевиявлення; за відсутності відчужувача — наявність відповідних юридичних фактів; у будь-якому з випадків волевиявлення набувача на отримання правомочностей власника.

До первісних способів виникнення права власності на житло слід віднести ті способи, за яких набуття прав на житло відбувається вперше: здійснення індивідуального будівництва, результатом чого є створення нового житла, навіть і самочинно збудованого, за умови його подальшого узаконення; інвестування коштів у будівництво шляхом участі у житлових кооперативах, укладання інвестиційних договорів чи залучення коштів через компанії з управління активами.

До похідних способів виникнення права власності на житло належать ті способи, за яких набуття прав на житло відбувається вже не вперше, тобто раніше воно вже перебувало у власності (державній, комунальній чи приватній), обов’язковою є наявність первісного власника та волевиявлення майбутнього набувача. Якщо розглядати критерій волевиявлення первісного власника, то виникнення права власності може не залежати від його волі (спадкування за законом, набувальна давність, приватизація, у зв’язку з вилученням земельної ділянки, придбання на прилюдних торгах арештованого житла), або існують ситуації, коли його воля є необхідною (спадкування за заповітом, укладання договорів купівлі-продажу, міни, довічного утримання і т. ін.).

Незалежно від способів реалізації прав на житло важливим є момент виникнення права власності стосовно нього, що підтверджується отриманням набувачем документів про державну реєстрацію права власності. Дуже часто це є досить тривалою процедурою, наслідком чого можуть бути зловживання у житловій сфері. 

Список використаної літератури

1. Балюк, Ю. Способи набуття права спільної власності фізичних осіб на житло [Текст] / Юлія Балюк // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 11. — С. 8-12
2. Бернацький, М. Деякі питання набуття та здійснення права власності на житло юридичними особами приватного права [Текст] / Микита Бернацький // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 5. — С. 41-44
3. Білоголовий, Я. Трансформація прав на земельну ділянку з моменту набуття права власності на нерухоме майно [Текст] / Ян Білоголовий // Землевпорядний вісник. — 2018. — № 12. — С. 53-56
4. Воронова О. В. Підстави набуття права власності на житло : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Воронова Ольга Василівна. — К., 2005. — 20 с.
5. Гончаренко В. О. Система договорів римського права та деякі питання її рецепції в сучасному цивільному законодавстві України [Електронний ресурс] / В. О. Гончаренко // Університетські наукові записки. — 2015. — № 3(15). — С. 121-125. — Режим доступу: http:// univer.km.ua/visnyk/810.pdf
6. Гриняк А. Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення зобов’язання за Цивільним кодексом України / А. Б. Гриняк // Приватне право і підприємництво. Збірник наук. праць. Вип.6, 2007 р. / Редкол.: О. Д. Крупчан (гол. ред.) та ін. — К. : Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України, 2007. — С. 120-125.
7. Заіка Ю. О. Право власності. Спадкове право : навч. посів. / 10, О. Заіка, В. М. Співак. — К. : Наук, думка, 2000.
8. Кириченко Т. Набуття права власності па нерухоме майно І і Юридичний вісник України. — 2006. — Ар. 47.
9. Лисенко I. В. Щодо підстав набуття права приватної власності на житло / I. В. Лисенко // Право та управління. — 2011. — № 1. — С. 247-251.
10. Михайленко О. О. Речово-правові обмеження права приватної власності за стародавнім римським та сучасним цивільним правом України : автореф. дис. … канд. юрид. наук / О. О. Михайленко ; Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. — X., 2003.
11. Мірошниченко А.М., Куцевич О.П. Набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю в умовах обов’язкової державної реєстрації речових прав // Наше право. – 2005. — №1. – С. 110-114.
12. Набуття та припинення права власності в Україні (проблеми теорії та практики) : монографія / за заг. ред. академіка НАПрН України В. В. Луця. — К. : НДІ приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака НАПрН України, 2013. — С. 244.
13. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / за ред. В. В. Богатиря — К. : Центр учб. л-ри, 2012. — 1024 с.
14. Николайчук Л. М. Цивільно-правові договори як підстави виникнення права приватної власності громадян : дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Л. М. Николайчук. — Івано-Франківськ, 2004. — С. 174-189.
15. Пацурківський Ю. И Припинення права власності як форма його реалізації / Ю. П Пацурківський // Форум права. — 2013. — № 3. — С. 453-459
16. Про приватизацію державного майна : Закон України від 4 берез. 1992 р. X? 2163-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — Л. 24.
17. Спасибо-Фатєєва І. Підстави та способи набуття права власності: проблеми співвідношення / І. Спасибо-Фатєєва // Юридична Україна. — 2008. — № 4. — С. 72-75.
18. Сурай Д. Підстави та способи набуття права власності: розмежування та взаємозв’язок [Текст] / Д. Сурай // Юридичний вісник. — 2013. — № 2. —  С. 109-113
19. Суярко Т. Д, Набуття права власності на нерухоме майно за давністю володіння: загальна характеристика умов володіння та об’єкта / Т. Д, Суярко // Вісник господарського судочинства. — 2011. — № 1. — С. 80-85
20. Фонова О. Набувальна давність як спосіб набуття права власності [Текст] / Олена Фонова // Юридичний Вісник України. — 2014. — № 7 (лютий). — С. 12
21. Харитонов Є. О. Цивільне право України : підручник / Є. О. Харитонов, O. B. Старцев. — 2-ге вид., переробл. і допов. — К. : Істина, 2007. — 816 с.
22. Харитонов Є. О. Цивільне право України. Елементарний курс : навч. посіб. / Є. О. Харитонов, А. І. Дрішлюк. — Суми : Університет, КНТ, 2006.
23. Харитонов Є. Проблемні питання набуття та припинення права власності за цивільним законодавством України [Текст] / Є. Харитонов // Право України. — 2011. — № 5. — С. 60-68
24. Цивільне право України : підручник. У 2 кн. Кн. 1 / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт [та ІІІ.] ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузпецової. — К. : Юрінком Іптер, 2002.
25. Цивільне право України. Академічний курс / за ред. Я. М. Шевченко. — К. : Ін Юро, 2003.
26. Цивільний кодекс України : наук.-практ. комент. У 2 ч. Ч. 1 / род. Я. М. Шевченко. — К. : ІнЮрс, 2004.
27. Цікало В. 1. Давність у цивільних правовідносинах : автореф. дис. … канд. юрид. наук / В. І. Цікало. — Л. : Вид. центр Львів, над. ун-ту I. Франка, 2004.
28. Шандровська Л.М. До питання про момент виникнення права приватної власності у громадянина – набувача майна за договором. // Юридична Україна. — 2004. — № 3. -С. 33-39.
29. Шандровська Л.М. Особливості виникнення права приватної власності за окремими видами договорів про реалізацію майна //Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей.-Випуск ХШ. -Івано-Франківськ: 2004. -С. 128-139.
30. Шандровська Л.М. Підстави виникнення права приватної власності громадян (загальна характеристика) //Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей. -Випуск ХІ.-Івано-Франківськ: 2003. -С. 76-86.
31. Яворська О. Юридичні підстави виникнення права приватної власності: навч. посіб. / О. Яворська. — Л., 2006.