Вступ

Особливе місце у механізмах та стратегії реалізації соціального розвитку регіону займає соціально-економічна політика на етапі посилення та домінування транзитивних тенденцій у соціально-економічному розвитку країни з характерним руйнуванням усталених норм, появою нових, глобальних, тенденцій, порушенням послідовності та зміною ролі складових формування соціального розвитку регіону. Особливість України полягає у включенні в глобальні зміни світової економічної системи та одночасно неповному завершенні реформування економічної системи, що представляє собою залишки командно-адміністративної системи господарювання. Подібного роду накладання транзитивних тенденцій призводить до розвитку механізмів перехідного періоду, за яких зміни ключових чинників організації регіональної економічної системи виступають причиною неефективності існуючого механізму та необхідності структурних реформ, реорганізації бюджетної системи, місцевих фінансів, пошуку нових джерел для реалізації соціальних проектів.

Тому дослідження проблеми комерціалізації соціальної сфери є актуальним науковим завданням, яке вимагає теоретичного, методологічного та практичного вирішення, пошуку стратегій розвитку регіональних економічних систем та нових підходів до побудови механізмів управління соціальними процесами.

1. Вплив держави на розвиток соціальної інфраструктури

Сучасний розвиток соціальної інфраструктури, до якої належать в основному галузі соціально-культурного призначення, значно відстає від вимог суспільства. Матеріальна база цих галузей не перевищує 48—50 % нормативного рівня. Понад 7 млн. жителів України стоять у черзі на одержання житла.

У катастрофічному становищі перебуває медичне обслуговування населення, скоротилася середня тривалість життя, зменшилася народжуваність, поширюються процеси депопуляції населення республіки.

На особливу увагу заслуговує розвиток освіти і культури. Рівень освіти в Україні набагато нижчий порівняно з освітнім потенціалом розвинених країн; значна кількість структур культури і мистецтв узагалі на межі припинення своєї діяльності і творчості. Неприпустимо знижується інтелектуальний потенціал суспільства.

Дії держави щодо регулювання процесів у галузях соціальної сфери мають базуватися на таких принципах:

• забезпечення державної підтримки розвитку соціальної сфери на рівні, який дає змогу населенню одержувати послуги в обсягах, що гарантують нормальні умови життєдіяльності;
• максимальне залучення недержавних коштів на утримання та розвиток установ соціально-культурного призначення;
• комерціалізація соціальної сфери та діяльності її установ має здійснюватися лише за умови, що впровадження тут ринкових відносин не завдаватиме шкоди суспільству.

Ситуація, що склалась у соціальній сфері України, потребує активнішого втручання держави в регулювання процесів функціонування соціальної інфраструктури.

У конкретних галузях соціальної сфери державне регулювання здійснюється з урахуванням їх особливостей. Так, стосовно такого об’єкта, як житлове і комунальне будівництво, дії держави спрямовуються на забезпечення гарантій права громадян на житло шляхом розвитку будівництва житла за рахунок усіх джерел фінансування; розширення конкуренції у сфері виробництва, реконструкції, ремонту та обслуговування житла; захисту прав користувачів житла.

Держава має сприяти розширенню житлового будівництва в середніх і малих містах v селищах і в сільській місцевості за рахунок вирівнювання соціальної інфраструктури населених пунктів. Особливості державного втручання в розвиток комунального господарства зумовлюються специфікою цього об’єкта. Державне регулювання має за мету забезпечити:

• економне витрачання в житлово-комунальному господарстві питної води, електро- і теплоенергії, газу тощо;
• випереджувальний розвиток комунального господарства в сільській місцевості;
• розвиток міського пасажирського електротранспорту та санітарного очищення населених пунктів;
• поетапний перехід на бездотаційну роботу підприємств і установ житлово-комунального господарства.

Основні напрямки державного регулювання розвитку торгівлі: сприяння створенню регіональної структури торгівлі і громадського харчування; формування структури роздрібного товарообігу, яка б забезпечила максимальне наближення фактичного споживання до раціональних норм для непродовольчих товарів і фізіологічних норм для продуктів харчування.

Забезпечуючи розвиток побутового обслуговування як об’єкта державного регулювання, у сучасних умовах потрібно враховувати постійне скорочення фізичних обсягів побутових послуг через неспроможність населення їх сплачувати. Це передбачає необхідність розроблення відповідних програм щодо забезпечення підприємств служби побуту обладнанням з метою створення розгалуженої мережі малопотужних підприємств, які формували б закінчену інфраструктуру в кожному мікрорайоні, місті, селі, а також щодо запровадження належних економічних стимулів для розвитку побутового обслуговування на селі.

Державну підтримку розвитку побутового обслуговування на селі слід здійснювати у таких напрямках:

• прирівнювання підприємств служби побуту при оплаті електроенергії до сільськогосподарських споживачів;
• зниження чи звільнення від податку на додану вартість, на прибуток соціально необхідних видів послуг;
• зниження ставок орендної плати.

Оскільки ці підприємства є комунальною власністю й усі платежі вносять до місцевих бюджетів, регулювання цих питань є прерогативою місцевих органів влади.

Державне регулювання розвитку освіти та культури має забезпечити досягнення показників освітнього рівня населення розвинених країн, а найближчим часом — задовольнити потреби галузей народного господарства у кваліфікованих працівниках і спеціалістах відповідно до структурної переорієнтації.

Пріоритетними напрямками в галузі освіти мають стати підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників і спеціалістів. Зміна структури й обсягів підготовки спеціалістів має відповідати напрямкам структурної переорієнтації економіки країни і навіть випереджати її.

Основними джерелами фінансування освіти та культури і надалі будуть кошти державного та місцевих бюджетів. Поряд з цим державне регулювання має забезпечити створення умов для подальшого залучення до сфери освіти та культури додаткових недержавних джерел фінансування.

Для обґрунтування розвитку соціальної сфери, що охоплює освіту, культуру, охорону здоров’я та фізичну культуру, соціальний захист населення, використовуються соціально-економічні норми і нормативи.

2. Особливості комерціалізації соціальних послуг

Отримання економічного ефекту та його конвертація в соціальний забезпечується за рахунок комплексного застосування усіх видів мультиплікативного відтворення. Серед них, мультиплікатор інвестицій визначає приріст доходу регіональної економіки на кожну додаткову одиницю інвестицій, мультиплікатор державних витрат, визначає приріст доходу регіональної економіки на кожну додаткову одиницю державних витрат, податковий мультиплікатор, визначає приріст доходу регіональної економки на кожну одиницю зменшення податкового навантаження.

Використовуючи зазначені елементи в якості бази економічного зростання слід звернутись до формування стратегії соціального розвитку. Пропонована стратегія орієнтована на подолання комплексу негативних тенденцій, що виступають бар’єрами, і носить вибірковий адаптивний характер з чітким виділенням у структурі основних напрямків соціального розвитку регіону. Напрямками реалізації стратегії соціального розвитку виступають:

— перетворення соціальної сфери у окремий сектор регіональної економіки з його прирівнянням до статусу економічної сфери;

— концентрація населення в урбанізованих територіях;

— комерціалізація соціальних послуг.

У процесі перетворення соціальної сфери регіону у вид економічної діяльності пропонується формалізувати комерціалізацію соціальних послуг. На практиці, комерціалізація соціальної сфери вже фактично відбулась на рівні надання освітніх послуг, медичного забезпечення, дитячих оздоровчо-спортивних закладів, культури та відпочинку. Останнє, гарантує сприятливі стартові умови для реалізації стратегії соціального розвитку в частині комплексного, системного формування соціальної сфери, оскільки ринок соціальних послуг навіть за наявного рівня недосконалості переходить під регулювання ринкових механізмів, попиту та пропозиції, вартості, ціноутворення тощо. Як наслідок, слід передбачити зростання якості послуг та структурної перебудови соціальної сфери, зниження в ній впливу людського суб’єктивного чинника.

Зростання соціальної сфери передбачено на основі мультиплікативного відтворення економіки. У стратегії соціального розвитку мультиплікативний інструмент забезпечує розширення економіки та зростання матеріального рівня населення, і лише із задоволенням потреб, в першу чергу фізіологічних, згідно ієрархії потреб, населення регіону переорієнтовується на споживання у соціальній сфері послуг нематеріального характеру, чим, на основі мультиплікатора споживання, спричинить другу хвилю мультиплікативного цілеспрямованого зростання у напрямку соціального розвитку розваг, культури, побутового обслуговування, із наступним збільшенням у них кількості робочих місць, доходів та привабливості для інвесторів.

Зростання масштабів економіки та доходів громадян за рахунок мультиплікативного ефекту має природне завершення через насичення споживчих ринків. Проте збільшення масштабів економіки та доходів населення перетворює регіон у привабливого реципієнта інвестицій, де на насичених товарних ринках зростання конвертується у структуризацію ринку послуг, формування високорозвиненої соціальної сфери та швидкий соціальний розвиток, розвиток соціальної інфраструктури та новий рівень соціальних відносин.

Сучасний механізм фінансування соціальної сфери в Україні ґрунтується на ряді джерел, серед яких – бюджетні асигнування, кошти юридичних та фізичних осіб, ресурси страхових фондів, сформовані за рахунок страхових відрахувань застрахованих осіб та роботодавців, донорські кошти благодійних організацій і фондів, кредитування [3, c.34].

Водночас розвиток і утримання соціальної сфери вимагає не лише державної підтримки, а й залучення приватних, “змішаних” та недержавних коштів. Комерціалізація соціальної сфери більш доцільна в матеріально-побутовому секторі (наприклад, житлово–комунальне господарство), де прикладання приватного капіталу більш вирогіднe з огляду на швидке отримання прибутку. З іншого боку, залучення “змішаних” коштів через спеціальні соціальні фонди та донорські організації є більш прийнятим для соціально – культурної сфери. Проте в будь-якому разі розвиток економічних відносин в умовах кризи вимагатиме підвищення ролі бюджету як системи розподілу та перерозподілу національного доходу через державні фінанси з одного боку, та інтеграції ринкових механізмів до реалізації соціальної політики – з іншого.

Проблемним питанням механізму фінансування соціальної сфери залишаються міжбюджетні відносини в частині планування соціальних видатків. Незважаючи на те, що переважна частина видатків соціального спрямування передана для забезпечення до місцевих бюджетів, функціональні та видаткові повноваження з фінансування соціальної сфери залишаються нерозподіленими і нечіткими, певною мірою перетинаються між різними рівнями влади, що призводить до дублювання функцій і зниження ефективності на місцевому рівні. Така ситуація викликає нерівномірність забезпечення населення послугами.

Наступною проблемою, що створює підвалини для нерівномірного забезпечення населення соціальними послугами, є існуюча схема руху фінансових потоків у галузях соціальної сфери у територіальному розрізі. За існуючих умов розпорядники бюджетних коштів державного бюджету, який витрачається на забезпечення соціальних послуг у регіональному розрізі, та впливати на підвищення ефективності бюджетних витрат.

З іншого боку, ресурсна база місцевих бюджетів залишається недостатньою для фінансування послуг соціальної сфери, внаслідок чого основна частина їх видатків (до 70 %) направляється на виплату заробітної плати як захищеної статті бюджетного фінансування. Хоча рівень фінансування програм соціального захисту було значно поліпшено завдяки наданню цільових субвенцій з державного бюджету, проблема залишається невирішеною, оскільки частина пільг продовжує фінансуватись за рахунок підприємств, що надають відповідні послуги (наприклад, пільги на сплату житлово–комунальних послуг – комунальними службами) [3, c.35].

Недосконалою залишається і формула розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів. Механізм надання бюджетних трансфертів із державного бюджету не враховує об’єктивні соціально – економічні відмінності між регіонами, які передбачають різні структуру і обсяги надання їх населенню суспільних благ і послуг, і призводить до розпорошення коштів між багатьма державними і господарськими суб’єктами і їх неефективного використання [3, c.36].

У цілому, основними принципами ефективного механізму функціонування соціальної сфери мають бути: розмежування повноважень між державним і приватним секторами щодо виробництва і надання соціальних благ, раціоналізація державного фінансування соціальної сфери залежно від поставленої мети, підвищення платоспроможності населення як стимулюючого фактора щодо розширення доступу до товарів та послуг соціального призначення, які виробляються приватним сектором, за рахунок соціальної політики.

Підвищення ефективності соціальних видатків в умовах обмеженості бюджетних ресурсів потребує впровадження нових управлінських підходів до планування соціальних видатків; вдосконалення міжбюджетних відносин; визначення ступеня участі та повноважень основних партнерів у фінансуванні та адмініструванні соціальних програм; диверсифікації системи надання соціальних послуг; завершення впровадження системи критеріїв та індикаторів для моніторингу та оцінки досягнення визначених цілей.

Висновки

Отже, соціальна політика і система заходів з управління функціонуванням соціальної сфери гіпотетично спрямовані на стійкий соціальний розвиток в регіоні як процесу, в ході якого відбуваються істотні кількісні і якісні зміни в соціальній сфері або окремих її компонентах – соціальних відносинах, соціальних інститутах, соціально-групових і соціально-організаційних структурах тощо. Проте не всякі зміни в соціальних явищах є їх розвитком, а лише такі, при яких одні соціальні явища переходять на вищі (за об’єктивними законами соціального прогресу) ступені свого стану (прогресивний соціальний розвиток регіону), або, навпаки, – на ступені нижчого рівня (регресивний соціальний розвиток регіону).

Завданням соціальної сфери стає, з однієї сторони, усунення соціальних елементів гальмування розвитку регіону. З іншої сторони, вітчизняна практика регулювання соціального розвитку територій ототожнювала окремі елементи споживчого ринку з соціальною сферою. До них традиційно відносились газо-, водо- та електропостачання. На відміну від вітчизняного трактування соціальної сфери світова практика визначає ці елементи як ринкову інфраструктуру. Тобто, логічним є їх відтворення на комерційній основі, а попереднє трактування соціальної сфери втрачає своє значення разом зі зміною поняття соціального розвитку.

На територіальному рівні у концепції управління соціальним розвитком знаходять чітке віддзеркалення регіональні аспекти соціальної політики, оскільки економічні перетворення і структурна перебудова супроводжується посиленням міжрегіональних відмінностей в рівні життя і зайнятості населення, розшаруванням регіонів за основними соціально-економічними параметрами.

Список використаної літератури

1. Горященко Ю. Проблеми розвитку соціальної сфери економічних районів України / Ю.Горященко // Україна: аспекти праці. – 2011. – №1. – С.37-43.
2. Полозенко Д. В. Особливості механізму фінансування соціальних послуг в Україні / Д.В. Полозенко //Фінанси України. – 2010. – №4. – С.45-52.
3. Скулиш Ю.І. Вдосконалення механізму фінансування соціальної сфери в Україні /Ю.І. Скулиш // Економіка і держава. – 2011. — №6. – С.32-36.
4. Тарасевич В.М. Національна економіка. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 280 с.