Вступ

Мова – це філософія світу. Вона є барометром будь-якого суспільного процесу, удосконалюючись і деградуючи разом із суспільством. Рідна мова для кожного із нас – це мова того народу, тієї нації. синами і дочками якого ми є. Це мова матері – вона найрідніша.

Мовні проблеми не втрачають гостроти протягом усіх років існування української держави ХХІ ст., хоч і актуалізуються в суспільстві спорадично – під час виборів або під час зростання напруження в суспільстві загалом. «Мовне питання» чи не найбільш заполітизоване, тобто це тема, яка використовується політичними силами різних спрямувань для досягнення власних цілей та реалізації власних інтересів. Водночас це сфера, у якій досі держава так і не сформулювала комплексної стратегії, а в суспільстві не досягнуто консенсусу між різними суспільними групами. Мабуть, саме тому на кожних виборах (як президентських, так і парламентських) мова активно використовується як дієвий інструмент заохочування та залучення на свій бік (до того чи іншого кандидата, партії або блоку) свого електорату.

Питання мови як чинника суспільної стабільності-нестабільності в Україні стало актуальним не лише за доби незалежності. Воно є таким уже протягом кількох століть, тобто з тих пір, коли виникала загроза існування українського етносу в цілому і його мови як однієї з основних ознак ідентичності будь-якого етносу. Протягом тривалого часу український етнос не мав власної державності як головної запоруки збереження і розвитку мови нації. Крім того, значну негативну роль відіграла цілеспрямована, високоефективна, як засвідчив час, русифікаторська політика царського, а пізніше, комуністичного режимів. Історія утисків і наступів на українську мову сьогодні відома широкому загалу, тому в цій статті немає сенсу вказувати ще раз всі «емські укази» і «валуєвські циркуляри» (це питання досить досліджено науковцями та не обминається публіцистами). Але є сенс зазначити те, що, по-перше, мова українського етносу протягом кількох століть розвивалася не завдяки, а всупереч, по-друге, переважна частина суперечностей суспільства, обумовлених мовною ситуацією, має глибоке і давнє історичне минуле. Очевидно, що в умовах тоталітарного режиму проблеми, пов’язані з відродженням національної самобутності народів СРСР, замовчувалися.

Таким чином, об’єктом нашого дослідження є специфіка мовно-лінгвістичної структури українського суспільства. Предмет дослідження – міра впливу, котрий може чинити мовна ситуація та мовна політика на динаміку формування толерантності нашого соціуму. У зв’язку із цим мета роботи полягає в тому, щоб з’ясувати причину значної гостроти мовно-лінгвістичного фактора в українському суспільстві, ролі мови як конструктивного (деструктивного) чинника, глибину диференціації членів соціуму за мовною ознакою.

Комплекс проблем, пов’язаних з мовною ситуацією та мовною політикою, розглядається в працях Б. Ажнюка, В. Демченка, І. Дзюби, А. Емірової, Ю. Жлуктенка, С. Здіорука, М. Карпенка, Л. Масенко, В. Радчука, Л. Ставицької, О. Тараненка, О. Ткаченка, Н. Шумарової, І. Ющука, Г. Яворської та ін.

1. Історія та розвиток «мовного питання» в Україні

Досліджуючи історію «мовного питання» від перших років незалежності України до сьогодні, можемо стверджувати, що спочатку, на хвилі національного піднесення в боротьбі за самостійність української держави, позиції української мови були абсолютно домінантними: українській спільноті вдалося домогтися надання українській мові статусу єдиної державної мови Законом «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.

В пункті четвертому ст.92 Конституції України говориться, що „виключно законами України визначається порядок застосування мов в Україні». Стаття 10 Конституції безпосередньо стосується як державної мови («Державною мовою в Україні є українська мова»), так і мов національних меншин („В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин в Україні»). Порівняно з попередньою Конституцією, зобов’язання держави щодо мов національних меншин більш чіткі.

У системі державних пріоритетів мовна політика посідає чільне місце, оскільки її стратегічним завданням, поряд з гарантуванням мовних прав людини, є утвердження суспільної злагоди і політичної стабільності, забезпечення єдності держави і зміцнення української державності.

Пріоритетом державної мовної політики України є утвердження і розвиток української мови — визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі і є базовим системоутворюючим складником української державності. Не випадково відновлення незалежної державності України наприкінці XX століття було спричинене і усвідомленням українською елітою, переважною більшістю українців того факту, що українська мова як найважливіша ознака буття української нації опинилась під загрозою повного знищення. Без повноцінного функціонування української мови в усіх регіонах України українській нації загрожує втрата статусу і ролі титульної і державотворчої нації та, врешті решт, поступове зникнення з етнічної та політичної карти Європи.

Зникнення української мови є тотальною загрозою національній безпеці України, загрозою самому існуванню української нації і української держави.

Державна мовна політика повинна унеможливити перетворення України з суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір, з меж якого мовами інших держав буде витіснено українську мову.

Держава не просто виявляє турботу, а гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Слід також зазначити, що в Конституції відсутнє положення про те, що «в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях компактного проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватись поряд з державною мовою й інші національні мови». В ході тривалих дискусій з цього питання було визнано недоцільним конституційне закріплення такого принципу. В ст.53 Конституції, де говориться, що «кожен має право на освіту», підкреслюється: «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національно-культурні товариства» [1, с.22]. Розвиваючи демократичні здобутки, відображені у чинному законодавстві, Конституція сприйняла положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 року, де гарантується створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур, право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту та Закон України „ Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року, стаття 6 якого гарантує користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови представниками національних меншин у державних закладах або через національно-культурні товариства [5, с.1].

Тобто, Конституцією встановлено положення, яке можна розцінити як більш демократичне у порівнянні з міжнародно-правовими нормами, де здебільшого містяться вимоги щодо забезпечення права національних меншин використовувати свою мову у приватному житті. Ратифікувавши Рамкову конвенцію про захист прав національних меншин, держава, відповідно до ст.14 цього документа,взяла на себе зобов’язання забезпечити особам, що належать до національних меншин, у районах, де вони традиційно або у значній кількості проживають, можливість навчатися мові своєї меншини або навчатися цією мовою [6, с.3]. До таких мов в Україні попередньо віднесені болгарська, грецька, гагаузька, іврит, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, угорська. Водночас конвенцією передбачено, що вказані заходи здійснюються без шкоди для вивчення офіційної мови або навчання нею.

Різне розуміння і застосування положень ст.10 Конституції викликало практичну необхідність у її роз’ясненні та в офіційній інтерпретації в контексті конституційно-правового регулювання порядку застосування державної мови в Україні. У грудні 1999 року Конституційний Суд України прийняв рішення у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальних закладах у навчальному процесі. Згідно з цим рішенням:

1. Положення частини першої ст.10 Конституції України,за яким «державною мовою в Україні є українська мова» треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята ст.10 Конституції України). Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами АР Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватись російська та інші мови національних меншин у межах та порядку визначених законами України [1, с.5).

Результати Всеукраїнського перепису населення 2001 року.

2. Виходячи з положень ст.10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова.

У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції, зокрема частини п’ятої та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватись та вивчатися мови національних меншин.

Послідовним у мовних питаннях залишався лідер Партії регіонів. У своїй передвиборчій програмі В. Янукович, оголошуючи гасло «Єдність та багатоманітність», та декларуючи позицію «ми — різні: на Півночі та Півдні, Заході та Сході, але ми — громадяни єдиної країни, саме у цьому запорука нашої сили і процвітання», завжди виступаючи за надання російській мові статусу державної, стверджував: «Ми — послідовні прихильники гасла: «Дві мови — один народ!». Саме так визначала передвиборча програма позицію Віктора Федоровича. Виникає запитання: чому дві мови? Адже за Законом «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» в Україні визнається 13 мов національних меншин, і тому, на нашу думку, необхідно зберігати рівнонаближеність до всіх мов і народів, принаймні тих, які визначені названим законом. Таку ж позицію мали й виборці, які відповідали на запитання газети «2000» щодо майбутнього президента. Так, Н. С. Іванова на запитання «Як ви ставитесь до надання російській мові статусу державної?» дала таку відповідь: «Україна — багатонаціональна держава. Державних мов повинно бути три: російська, українська, татарська» [8], хоча й не аргументувала свій вибір. Майже таку саму позицію займав лідер КПУ П. Симоненко, який всупереч закону про вибори на офіційному сайті кандидата у Президенти передвиборчу програму виклав не державною, а російською мовою. Заявляючи, що «я йду на вибори заради альтернативи нині діючій владі», оголошуючи основне гасло своєї діяльності «Власть трудящихся, социализм, дружба народов», П. Симоненко чомусь пропонує лише російську мову як другу державну, забувши про інші мови із «дружби народів».

Висуванка на пост президента Ю. Тимошенко у своїй передвиборчій програмі «Я вірю в Україну» мовне питання висловила однією загальною фразою -«відродження української мови». У передвиборчих виступах неодноразово наголошувала на своїй позиції щодо закріплення статусу державної мови та визнання її як основного ферменту єдності суспільства, що цементує суспільство та без якого неможливі ані економічна, ані соціальна стабільність.

Для обох показників зарахований відсоток тих, хто спілкується російською чи українською залежно від ситуації

Отже, не можна допустити розколу єдності в Україні через нечітку державну мовну політику, тому науковцям у галузі державного управління необхідно розробити методологію державної мовної політики та впровадити постійний моніторинг відповідальної діяльності кандидатів у президенти щодо мовного питання, їх програмних документів, заяв та обіцянок, що проголошуються ними в ході виборчих кампаній. Питання мови буде й надалі загострюватися, якщо як недоторканну конституційну норму не заборонити на законодавчому рівні кандидатам у депутати різних рівнів використовувати мовні проблеми в ході будь-яких (а не лише президентських) передвиборчих перегонів.

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.

Функціонування української мови як державної (офіційної) та її державна підтримка як мови титульної нації має поєднуватись з уважним ставленням до мов національних меншин, що історично мешкають в межах України, та забезпеченням захисту мовних прав осіб, що належать до таких меншин. Гарантування вільного розвитку, використання та захисту мов національних меншин відбувається відповідно до Конституції України і законів України з урахуванням стану кожної з них та реальних можливостей держави. У свою чергу забезпечення мовних прав осіб, що належать до національних меншин, та сприяння захисту і розвитку їхніх мов не мають перешкоджати вивченню державної (офіційної) мови та ставати на заваді її запровадженню у всіх сферах суспільного життя на всій території України.

Україна є унітарною державою, в межах якої немає регіонів компактного проживання осіб, що належать виключно до якоїсь однієї етнічної меншини і становлять переважну більшість населення України. Тому державний статус української мови несумісний з пропагандою чи іншою практичною діяльністю, спрямованою на запровадження другої державної мови, будь-яких форм регіональної мовної автономії або проголошення діалектів української мови окремими мовами.

Статус української мови як єдиної державної мови визначено Конституцією України і не може бути змінений інакше, ніж у спеціальному порядку, передбаченому статтею 156 Конституції України, тобто шляхом ухвалення не менш ніж двома третинами конституційного складу Верховної Ради відповідного закону, який має бути затверджений всеукраїнським референдумом, призначеним Президентом України. Відповідно до ч.5 ст.10 та п.4 ст.92 Конституції України порядок застосування мов в Україні визначається виключно законами України. Отже, органи місцевої влади та органи місцевого самоврядування не вправі регламентувати статус мов та їх застосування своїми актами. Спроби запровадження офіційної багатомовності на національному або регіональному рівнях всупереч Конституції України, встановленій конституційній процедурі не можуть кваліфікуватися інакше ніж дії, спрямовані на мовний розкол країни, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу і державної єдності України.

На існуючу й нині деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% людності України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології ЕАН України, у 2005 році українську мову вважали рідною лише 64,3% населення, російську 34,4%,  іншу — 1,5%; мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:  переважно українська — 41,8%, переважно російська — 3 6,4%, обидві мови (залежно від обставин) — 21,6%.

Українська мова, поряд з прапором, гербом і гімном, є символом української держави і тому будь-які прояви зневаги до державної мови мають розцінюватись як такі, що ганьблять державу, і є неприпустимими. Публічне знущання чи глум над мовою також її умисна дискредитація є порушенням Конституції України та образою національної гідності як громадян, так і держави,  і мають переслідуватись  законом.

2. Фактори та чинники двомовності в Україні

Серед важливих ознак сучасної мовної ситуації в українському суспільстві слід виділити 1) українсько-російську колективну двомовність і диглосію; 2) співіснування в єдиному українському просторі трьох регіонів з різними національно-культурними, соціально-політичними традиціями і – як наслідок – мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками; 3) формальний характер мовної політики у державі, відсутність в української мови реального високого соціального статусу; 4) поступову і невідворотну англомовну експансію.

Колективна двомовність в “українському варіянті” поширювалася і поширюється майже на всю територію країни і є асиметричною: в одних випадках вона завершується майже повним витісненням однієї з мов, а відтак – одномовністю, в інших – переходить у диглосію (пригадаймо, що йдеться про таке співіснування двох мов, при якому рівнозначність, функціональний баланс між ними порушується на користь однієї, яку починають кваліфікувати як “потужну” і тому здатну обслуговувати вищі функції соціального життя, а іншу – як “слабку”, і тоді їй відводиться місце лише в окремих функціональних сферах, скажімо, особистісної комунікації, повсякденно-побутового вжитку).

Результати Всеукраїнського перепису населення 2001 року

Українсько-російська колективна двомовність зумовлюється кількома взаємопов’язаними чинниками: функціонально-стилістичним, територіальним, територіально-соціальним, віковим, конфесійним.

Функціонально-стилістичний розподіл між російською та українською мовами, “зрежисований” імперською мовною політикою, дістався молодій українській державі у спадок.

Для обох показників зарахований відсоток тих, хто спілкується російською чи українською залежно від ситуації

Відомо, що за радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації (ЗМІіК), а також такі субстандарти, як арґо, сленґ, жарґони, почасти просторіччя були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала у художній літературотворчій сфері, почасти в ЗМІіК, у просторічному спілкуванні.

Не стала українська мова поки що й робочою мовою “влади”, котра її ж офіційність та обов’язковість свого часу проголосила. Парламент, як відомо, є до певної міри зрізом суспільства і більш-менш адекватним віддзеркаленням національного складу населення (в українському парламенті 2005 р. українців представляло 75% депутатів-українців; відповідно росіян – 19,3%).

Дані засвідчують і ряд фактів, які окреслюються в малопозитивну, з погляду на державну мову як одного з атрибутів держави, тенденцію. Зокрема, чим молодші люди, тим більше серед них представлені ті, хто спілкується із близькими російською (54% у віковій групі до 30 років, 51,5% – у групі від 30 до 54 років, 39,6% – у групі понад 55 років). По-друге, із зростанням рівня освіти підвищується кількість людей, для яких основною мовою спілкування є російська. Якщо серед респондентів з початковою та неповною середньою освітою її використовує 36,3%, то серед респондентів з вищою освітою таких 64,4%. По-третє, мешканці міст у своїй більшості (64%) віддають перевагу російській мові в процесі родинного спілкування, а 83% сільських жителів у родині використовують тільки українську мову [7].

За браком відповідної державної мовної політики негативні тенденції стали домінуючими на ринку друкованих ЗМІ та у царині вітчизняного книговидавництва. Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28 % від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%).

На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

Україна стала стихійним ринком неконтрольованого збуту низькопробної іноземної кіноіндустрії та маскультної продукції російського шоу-бізнесу, що агресивно витісняє українську пісню — традиційну берегиню української мови і історичної пам’яті народу.

Засилля в  українському  інформаційно-культурному  просторі  іншомовної продукції призвело не лише до різкого скорочення українського мовного простору, але й призводить до руйнації способу думання і деформації ментальності громадян України, прищеплення їм чужих стереотипів те, навіювання їм почуття упослідженості та меншовартості. Внаслідок цього відбувається  ерозія ідентичності української нації, так і духовий нищення людського резерву, з якого формується українська еліта. Особливо небезпечною є мовно-культурна експансія Росії, яка супроводжується потоками ненависті і зневаги до української мови, української нації, української державності і має на меті виплекати з українського громадянина російськомовного українофоба.

Співвідношення української і російської мов в інформаційно-культурній сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує права його україномовної частини. При цьому нехтується факт психологічної готовності значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Цей факт періодично засвідчують соціолінгвістичні опитування.

Стан фактичної дискримінації українців у їх власній країні створює напруженість у міжмовних відносинах, яка посилюється через необгрунтовані домагання окремих політиків надати російській мові статус другої державної мови нарівні з українською, і, таким чином, вибороти для чиновника право не опановувати і не використовувати українську мову в офіційному вжитку. Ці домагання спрямовані не на захист мовних прав росіян і російської мови, якій в Україні ніщо не загрожує, вони працюють проти відродження української мови.

В умовах існуючої в Україні деформованої мовної ситуації спроби надання російській мові статусу державної (офіційної) носять дискримінаційний характер. А надання такого статусу здатне різко підвищити потужність цього конфліктогенного чинника, який буде використовуватися антиукраїнськими силами для перманентного провокування міжетнічних конфліктів, дестабілізації політичної ситуації та розхитування підвалин української державності.

Нинішній мовний розвиток України і без надання російській мові статусу державної є потенційно небезпечним для майбутнього української мови, а, відповідно, для майбутнього  української нації і державної незалежності України.

Жодну людину не можна примушувати змінювати мову. Цього не дозволяють ні міжнародні правові зобов’язання України, ні її національне законодавство. Вибір мови приватного вжитку не може бути об’єктом законодавчих регулювань[1, c. 29-30].

Але кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання.

Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.

Усі державні службовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.

Державні службовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. При необхідності, для службовців мають працювати безкоштовні мовні курси.

Усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.

Мовою Збройних сил є українська. Держава повинна забезпечити необхідну кількість підручників — для всіх предметів, що викладаються українською. У державних та приватних коледжах та університетах обов’язковим має бути вступний іспит з української мови.

Україна мусить дотримуватися і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями.

Російська є мовою етнічної меншини, але передусім — це майже половина громадян України. Це не є типовою ситуацією — російська є водночас регіональною мовою та мовою меншини[5, c. 8].

Сьогодні Україна є прикладом для інших колишніх радянських республік, оскільки вона характеризується толерантністю в мовних питаннях. В Україні можна звернутися на вулиці із запитанням, отримати відповідь іншою мовою, і при цьому ніхто не почуває себе ображеним. Конфлікти здебільшого провокують політики, особливо у зв’язку з виборами.

Україна підтримує за рахунок державного бюджету освітні й культурні заклади багатьма недержавними нормами. Ця практика зовсім не є загальноприйнятою у світі й гідна наслідування. Заслуговує поваги прагнення України дотримуватися міжнародних правових зобов’язань та впроваджувати відповідні акти і механізми Ради Європи, — попри ще помітну спадщину радянської доби»[2, c. 75].

3. Напрямки подальшої мовної політики в Україні та зменшення ролі російської мови в суспільстві

Державною мовою України є і в осяжному майбутньому буде українська. Одним із наслідків політичної безвиході є те, що жодна політична сила не буде настільки потужною, щоб зібрати дві третини депутатів і змінити Конституцію.

Кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання, хоча б пасивного.

Для України з цього випливає:

– Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.

– Усі держслужбовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.

– Держслужбовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. Для всіх держслужбовців, які не володіють українською мовою на високому рівні в усній і письмовій формі, необхідно організувати безплатні мовні курси. Осіб, що відмовляються отримати сертифікат за наявних сприятливих умов для вивчення української мови, слід звільняти.

– Усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.

– Для всіх громадян слід забезпечити безплатні добровільні курси української мови.

– Мовою судової системи України є українська, але необхідно гарантувати безплатний переклад документів і судових слухань. Необхідні кошти сплачуватиме держава. Під час засідань можуть використовуватися також інші мови, якщо це зручно сторонам, але справи та протоколи повинні вестися українською мовою.

– Мовою збройних сил є українська.

– В класах і школах з іншими мовами навчання українську необхідно викладати як другу мову.

– Там, де є достатня кількість учнів (8–10 на клас, як зазначив Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин у звіті про Україну, або п’ять для сільських та вісім для міських шкіл, відповідно до нормативів Міністерства освіти і науки України), необхідно відкривати українські класи або школи без будь-яких перешкод.

– Держава повинна забезпечити необхідну кількість україномовних підручників – не лише з української мови та літератури, а й з решти предметів, що викладаються українською. Всі вчителі мають на високому рівні володіти українською мовою, тому необхідно забезпечити регулярні курси підвищення кваліфікації. Це стосується не лише шкіл, але також коледжів та університетів.

– У державних і приватних коледжах та університетах обов’язково має бути вступний іспит з української мови.

Студентів слід заохочувати підвищувати рівень володіння українською мовою впродовж навчання.

– Загальнодержавне (в майбутньому громадське) телебачення й радіо веде передачі українською мовою. Державні теле- та радіомовники регіонального рівня (якщо вони далі існуватимуть) беруть до уваги зафіксований на останньому переписі населення склад населення відповідної місцевості згідно із критерієм «рідна мова» і, поряд з українською, ведуть передачі й іншими мовами у відповідних пропорціях (див. також параграф 2).

– Загальнонаціональні приватні мовники ведуть передачі українською мовою відповідно до переписного складу населення України за критерієм «рідна мова». Приватні регіональні й місцеві служби ведуть трансляції українською мовою в обсязі, відповідному до складу населення даної території. Слід також брати до уваги неросійські меншини, пропорційно до їхньої частки в населенні.

– Держава може заохочувати створення радіо- і телепродукції українською мовою шляхом звільнення її від податків і встановлення певного відсотка національної продукції для всіх мовників.

– Фільми в кінотеатрах повинні демонструватися українською мовою (дубльовані або субтитровані) відповідно до частки україномовного населення регіону чи міста (за критерієм «рідна мова»), решта – іншими мовами відповідно до частки їхніх носіїв у складі населення.

– Мова преси (друкованої чи доступної через Інтернет) не підлягає обмеженням. Ввезення закордонної преси не має обмежуватися. Держава може сприяти розвиткові україномовних видань непрямими засобами, наприклад, звільненням від податків чи їх зменшенням.

– Для ввезення книжок не повинно чинитися перешкод. Видання україномовних книжок може підтримуватися звільненням від податків чи їхнім зменшенням або прямими субсидіями на видання україномовних книжок високої якості (а також книжок мовами меншин).

Україна мусить дотримуватись і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями. Українська держава має докласти всіх зусиль, аби використовувані в її мовній політиці термінологія та критерії не суперечили правовим зобов’язанням України згідно з Рамковою конвенцією про захист національних меншин та Європейською хартією реґіональних мов або мов меншин (далі ми її називатимемо просто Хартією). Для носіїв мов, зазначених у Законі про ратифікацію Хартії, на територіях їхнього поширення мають бути створені більш ніж мінімальні можливості вживання цих мов (з урахуванням конкретної ситуації кожної мови).

Російська є мовою етнічної меншини, але, крім цього і передусім, – мовою майже половини громадян України, якою вони розмовляють або постійно, або залежно від ситуації, співрозмовника тощо. Це нетипова ситуація. Відповідно. до означень «рідної мови» та «мови меншини», які наводяться у Пояснювальній записці до Хартії, російська є водночас регіональною мовою та мовою меншини. Інші мови (наприклад, кримськотатарську та угорську) також слід кваліфікувати як регіональні мови, але російська, безперечно, є найбільшою.

Державною мовою України є і в майбутньому буде українська. Одним із наслідків політичної безвиході є те, що жодна політична сила не буде настільки потужною, щоб зібрати дві третини депутатів і змінити Конституцію.

Кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання, хоча б пасивного.

Як на мене однією з головних проблем є недостатня популяризація мови. На сьогоднішній день основними засобами популяризації є телебачення, радіо, література, преса, Інтернет та театральні заходи. Для того, щоб мова сподобалася і з’являлося бажання оволодіти нею й використовувати її у повсякденному житті, потрібно, щоб у перелічених вище джерелах мова була максимально гарною та естетичною. Зараз же, на превеликий жаль, цього не спостерігається. Та й чи може сподобатись та мова, яку ми не рідко чуємо в спортивних коментарях, деяких випусках новин і навіть у Верховній Раді? Навряд чи. Адже, в ній зустрічаються елементи суржику та понівечення, наприклад, за рахунок неправильного наголошення або неправильній зміні закінчень. На мою думку, суржик, який використовує значна кількість громадян, особливо у сільській місцевості, робить українську мову непривабливою. Це, як і все перераховане вище, створює у людей неправильний стереотип “несолідності” української мови.

Також негативну роль відіграє видання переважної кількості книг, преси російською мовою. Особливо гостро стоїть проблема книговидавництва і перекладу книг на українську, адже люди навіть при великому бажанні не можуть знайти деякі твори світової класики на рідній мові. Недостатньо й літератури різних наукових напрямків, яка б була написана українською мовою. Серед неї й фундаментальних наукових видань про саму мову, її історію та розвиток.

В сучасному життя людини велику роль відіграє глобальна електрона мережа Інтернет. Проте, в ній, також важко знайти всю необхідну інформацію на українській мові.

Не додають популярності українській мові й політичні суперечки навколо прийняття другої державної мови (російської)[6, c. 11-12].

Враховуючи сьогоднішню мовну ситуацію в Україні, вироблення мовної єдності – процес надзвичайно складний. Останнім часом, усупереч Конституції України, все більше лунає гасел щодо запровадження офіційної двомовності, а саме надання статусу другої державної мови поряд з українською російській мові. Однак, як показує досвід інших країн світу, – це не призводить до стабілізації мовної ситуації в країні [1; 10].

Останніми роками відсутність державного органу реалізації та контролю мовної політики, під’юджувана зовнішніми та внутрішніми провокаціями, призвела до дестабілізації українського суспільства на мовному ґрунті. Тому, на наш погляд, справа лише за практичними, дієвими кроками державницької ваги. За умови конфронтаційного спротиву в мовних питаннях деякими суспільними групами більшість задекларованих державою механізмів мовної політики сьогодні є малопродуктивними. Для того, щоб мовна  політика нині мала вигляд не одноразових акцій, а була комплексною, системною, розрахованою на тривалий час і, головне, реалізувалася, вона має бути інституціоналізована. Важливим кроком у цьому напрямі має стати створення державного органу для контролю за дотриманням мовного законодавства з чітко визначеними повноваженнями і прописаними механізмами їх реалізації. Такі органи функціонують у багатьох країнах: у Казахстані існує Комітет з мовних питань, у Латвії – Державний мовний центр, які проводять перевірки на предмет дотримання мовного законодавства.

Об’єктивний підхід до створення механізмів державного регулювання мовної політики, елементи якого представлені в працях вищезазначених науковців, і будуть ще предметом обговорення на багатьох конференціях і круглих столах та в подальших наукових дослідженнях. Він полягає в поступовому створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а відтак привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях, а мови національних меншин розвиватимуться при підтримці держави. Зробити це досить не просто з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію сучасної русифікації. Однак усі, хто справді зацікавлений в об’єктивній стабілізації мовного питання в державі, повинні усвідомити – панує та мова, яка необхідна в житті. Керуватися лише патріотичними почуттями та міркуваннями всупереч життєвим обставинам – можуть лише одиниці, але не більшість населення. Отже, корінь питання – в обставинах, які змушують людей користуватися тією чи іншою мовою. І змінити ситуацію можна не закликами, а гострою необхідністю.

Отже, нагальною проблемою для України є розробка чітких державних механізмів управління загальнодержавною мовною політикою, з огляду на сучасну мовну ситуацію, етномовний склад населення в Україні, гостроту та конфліктність цієї проблеми, об’єктивну необхідність збереження ідентифікації української громадянської нації в умовах подальшої глобалізації світу.

Висновки

Мовна ситуація в Україні складна. Немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, – а державна була б на певних територіях мовою меншості населення. Причину цього можна знайти в історії України. Від середини XVII ст. схід України, що був частиною Російської імперії, зазнавав русифікації. За часів СРСР цей процес поширився на всю територію України.

Наслідком цього є нинішня двомовність країни, хоча в деяких регіонах говорять і кількома іншими мовами. Українська мова є єдиною державною.

Подальший національний духовний розвиток України, наслідуючи вимозі слов’янської культури, має передбачати сприяння та державне заохочення громадян, особливо дітей, молоді, у оволодінні якомога більшою кількістю мов світу, в першу чергу народів слов’янського споріднення. З метою забезпечення умов такого розвитку треба використовувати можливості дитячо-юнацького туризму, літні відпочинки дітей тощо.

З огляду на все це, основою для формування стрижневої, конститутивної мовної культури в Україні може бути тільки українська мова. Тільки в цьому випадку буде створено насправді сприятливе мовне середовище для духовного очищення та розвитку всіх громадян України, як українців, так і для представників інших національностей. Українська національна традиція Слова має бути основою будь-якого спілкування та виховання, яке має статус державного значення.

Список використаної літератури

1. Данилевська О. Державний статус української мови //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2003. — № 4. — C. 28-36.
2. Жулинський М. Законодавча толерантність, або чому українська потребує захисту/ М. Жулинський //Віче. — 2006. — № 19-20. — C. 75
3. Прадід Ю. Мовне питання в українських Конституціях ХХ ст./ Ю.Прадід //Мовознавство. — 2002. — № 1. — С.17-22
4. Тараненко О.О. Українсько-російський суржик : статус, тенденції, оцінки, прогнози //Мовознавство. — 2008. — № 1. — C. 14-30.
5. Шульман Л. Чи заслуговує російська мова в Україні на статус другої державної?/ Леонід Шульман //Освіта. — 2001. — № 62-63. — C. 8-9
6. Щербань П. Про статус державної мови/ П.Щербань //Рідна школа. — 2001. — № 9. — C. 11-12
7. Лопушинський І. Державна мовна політика в Україні / І. Лопушинський. – Херсон : Олді-плюс, 2010. – 478 с.
8. Лопушинський І. Формування та реалізація державної мовної політики в галузі освіти України: досвід, проблеми та перспективи : монографія / І. Лопушинський. – К. ; Херсон : Олді-плюс, 2006. – 456 с.
9. Масенко Л. (У) мовна (У) країна / Л. Масенко. – К. : Темпора, 2007. – 88 с.
10. Мовна політика та мовна ситуація в Україні: аналіз і рекомендації / [за ред. Ю. Бестерс–Дільґер]. – К. : КМА, 2008. – 363 с.