Вступ

1. Мотиви навчальної діяльності у структурі мотиваційної сфери молодшого школяра

2. Психологічні засади формування мотиваційної готовності дітей до навчання в школі

3. Роль особистості вчителя у формуванні позитивних мотивів школярів молодших класів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У загальному вигляді проблема мотивації навчання є проблемою причин, які наперед визначають різні форми виявлення активності тих, хто навчається.

Мотиваційному аспекту навчання уже порівняно давно приділяли велику увагу в психологічній і педагогічній літературі (С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, О.Г.Ковальов, Г.С.Костюк, В.С.Мерлін, В.О.Сухомлинський, М.І.Алексеева, І.О.Синиця та інші). В працях видатних психологів та педагогів засуджувалися учіння з-під палиці, як малопродуктивне. У світовій літературі багато написано про те, які страждання терпіли школярі усіх часів від такого навчання. А тим часом на початку навчання усі діти прагнуть учитися.

Питання мотивації навчальної діяльності є предметом педагогічних і психологічних досліджень, які ведуться здебільшого в двох основних напрямках.

Перший — це праці, які безпосередньо стосуються мотивів учіння учнів різного шкільного віку; загальної структури мотиваційної сфери механізмів спонукальної дії мотивів, динаміки їх розвитку в різних вікових групах, а також способів формування повноцінних мотиваційних комплексів під впливом різноманітних факторів.

Другий напрям — це дослідження з проблем розвитку активності школярів у навчанні, позитивних і негативних мотиваційних факторів пізнавальної діяльності, зв'язаних з явищами соціального і суто особистого характеру. Проблема мотивів учіння ще мало розроблена в педагогічній психології.

Тим часом із цією проблемою тісно пов'язано чимало практичних питань педагогіки, зокрема таких, як формування у дітей правильного ставлення до навчальної діяльності, до шкільних оцінок, учнівських обов'язків, до школи, вчителів та ровесників, та багато інших, які можна звести до одного — як пробудити в учнів бажання вчитися, прагнення набувати знання, уміння, навички, іншими словами, як виховувати, розвивати повноцінні мотиви учіння.

Тема: «Мотивація учбової діяльності сучасних молодших школярів».

Мета: охарактеризувати мотивацію учбової діяльності молодших школярів.

Завдання роботи:

• визначити мотиви навчальної діяльності у структурі мотиваційної сфери молодшого школяра;
• розкрити психологічні засади формування мотиваційної готовності дітей до навчання в школі;
• показати роль особистості вчителя у формуванні позитивних мотивів школярів молодших класів.

1. Мотиви навчальної діяльності у структурі мотиваційної сфери молодшого школяра

Найкращий учитель той, хто пробуджує в учнів бажання вчитися. Ця незаперечна істина проголошувалась в тій чи іншій формі прогресивними педагогами всіх часів.

У книжці „Серце віддаю дітям" В.О.Сухомлинський, звертаючись до вчителів, писав: „Не забувайте, що грунт, на якому будується ваша педагогічна майстерність, — у самій дитині, в її ставленні до знань і до вас, учителю. Це — бажання вчитися, натхнення, готовність до подолання труднощів. Дбайливо збагачуйте цей грунт, без нього немає школи"[5, с. 105]. Щоб навчити дитину, треба не просто передати їй знання і вміння, а й викликати в неї відповідну активність, пізнавальну чи практичну. Важливим структурним елементом цієї активності є мотивація, в якій виявляється ставлення школярів до навчання.

Що ж таке мотив? Мотив (від латинського moveo — штовхаю, рухаю) -спонукальна причина дій, вчинків людини (те, що штовхає до дії). В учінні — це пробудження, які спрямовують діяльність учнів. Ступінь навчальної активності школяра є наслідком сильної або слабкої мотивації навчання (мотивація — це система мотивів). Можна сказати, що мотиви учіння — це активізуючи сила, одна з основних умов навчальної діяльності [2, с. 94].

З вступом дитини до школи докорінно змінюється її об'єктивне становище в суспільстві та конкретні взаємовідносини з навколишнім середовищем. Головною діяльністю стає навчання, яке ставить до неї нові, складні умови, пов'язані з виконанням нових обов'язків. В аспекті цих вимог перебудовується весь перебіг життя дитини, який від нині визначається вимогами школи, вчителя, специфікою її навчальної діяльності. Водночас відбуваються зміни загальної спрямованості особистості дитини, а отже, й значення основних мотивів діяльності. Якщо в дошкільному віці основними були ігрові мотиви, то в шкільному віці вони поступаються навчальним. Звичайно, ця зміна відбувається поступово, носить закономірний характер, хоча і є індивідуальні варіації.

1. Потреба стати школярем — спостерігається зараз майже у всіх дітей наприкінці дошкільного віку. У сім’ї, і особливо у дитячих садках у дітей формується певна настанова на шкільне навчання, на пізнавальну діяльність, прагнення набувати знання, їх приваблюють деякі зовнішні аспекти шкільного життя, учнівський реквізит, зовнішній бік навчання: прихід у школу, вихід із школи, перерва, шкільна форма, ранець і т.д. Проте учні 1 класу ще не усвідомлюють конкретно для чого їм потрібно вчитися. Зрозуміло їм одне, що всі діти їхнього віку і старші вчаться, тому й вони повинні ходити до школи.

Прагнення бути учнем, вчитися у школі виявляється насамперед у намаганні змінити своє становище маленького. Сам факт вступу до школи підносить дитину на новий щабель в її житті. Все це відіграє значну роль у формуванні позитивного ставлення до навчальної діяльності і є джерелом соціальних мотивів учіння.

Поряд з деякими зовнішніми аспектами шкільного життя (шкільна форма, ранець, зошити, ручки, підручники, парти, дзвоники .) спонукальною силою для дітей стає учитель, який є носієм вимог, що повинні виконувати учні. Його авторитет для учнів 1-2 класів є найвищим, порівняно навіть з авторитетом батьків: “Так говорить наша вчителька. Так вона робить, це вона веліла нам”, — ось основні аргументи, якими регулюється тепер їхня поведінка і вдома.

2. Інтерес до самого процесу навчання. Далеко не в усіх випадках молодші учні пов'язують його з прагненням до нових знань, умінь, їх приваблює дійовий бік навчання: писати, читати, лічити, розповідати, малювати, їм подобається виконувати завдання вчителя, чути оцінюючі судження. Часто розгублюються, коли вчитель надає їм проявити власну ініціативу.

Маленьким школярам взагалі не подобається, коли їм не задають уроків, не дають конкретних завдань. Це зумовлено тим, що порушується погляд учнів 1-2 класів на характер навчання як на обов'язкову і серйозну діяльність. А починають вони це усвідомлювати дуже швидко, переважно через 2-3 тижні, коли зникає святкова атмосфера (лінійка, свято, елементи ігор на уроках) і наступають ділові, буденні дні. Саме тут потрібна підтримка і допомога учням як збоку вчителя, так і батьків, щоб заохочувати їх успіхи в учінні. Інтерес до результатів діяльності у дітей формується швидко: як тільки учень одержить перші реальні результати своєї праці. Радість першокласника при цьому іноді не має меж. Один хлопчик на вулиці вперше самостійно прочитав вивіску — від радощів пустився в танок. Інший, вперше правильно написав складну букву, так зрадів, що нахилився і з почуттям почав її цілувати, доки не розмазав плоди своєї праці. Третій просив батьків піти в іграшковий магазин: — „Хочу сам почитати назви іграшок!" [2, с. 97].

Тільки після виникнення інтересу до результатів своєї навчальної праці формується третій вид інтересу — інтерес до змісту навчальної діяльності, потреба оволодівати знаннями. Центром уваги маленьких школярів стає навчання, як суспільне значуща діяльність, і саме в цьому розкриваються провідні мотиви їхньої поведінки в навчанні.

Протягом навчання в молодших класах в мотивації дітей, починаючи з 2 класу, відбуваються певні зміни. Ці зміни спостерігаються в якості відповідей учнів 1-4 класів на запитання: „Для чого ти вчишся в школі?".

Діти 1-2 класів, як правило, наводять один-два аргументи (переважно вказівки або настанови дорослих): „Тато з мамою веліли", „Усі діти ходять до школи", „Щоб навчитися писати, читати", „За хороші оцінки мене хвалять" тощо.

Для учнів 3-4 класів характерні такі відповіді: „Я вчуся, щоб стати лікарем, як мій батько", „Я вчуся в школі, щоб бути грамотним. Я дізнаюся багато цікавого про життя людей, природу, космос", „Я люблю уроки математики, а ось вчити правила з граматики — ні" [2, с. 98].

Подібні відповіді свідчать, що в учнів починає утворюватися певна система мотивів (мотивація) і широкі соціальні мотиви, пов'язані з підготовкою до праці, до майбутнього життя, прагнення посісти в ньому певне місце. У них виробилося нове ставлення до учіння, однолітків, вчителів.

У 3-4 класах, порівняно з 1-2, дещо змінюється зміст і характер пізнавальних мотивів, розвивається інтерес до розумової діяльності. Для них поступово розкривається змістовний бік учіння, виявляється інтерес до змісту навчальних предметів, до читання літератури з певної тематики (про природу, рослини, історію .). Навчання перетворюється для них на засіб пізнання дійсності. Водночас виявляється прагнення до виконання складніших завдань, робити самостійні висновки, аналізувати факти в доступних формах. Виникають інтелектуальні почуття: радість від успіху в пізнанні нового, сумнів, задоволення від розумового напруження тощо, які при вмілому керівництві і відповідних методах навчання стають стійкими мотивами учіння.

Не слід забувати про особливу спонукальну силу оцінки знань. Якщо в 1-2 класах оцінка означає успіх або неуспіх дитини в навчанні і відповідно до цього радість чи незадоволення батьків, то в 3-4 класах оцінкою визначається місце учня в колективі, його громадське становище. Свої успіхи школярі починають розглядати як частину загальних, співвідносять їх з успіхами всього класу. Поступово в учнів зростає й роль громадської думки. У 3-4 класах зауваження вчителя, зроблені учневі в присутності однокласників, переживається гостріше, ніж наодинці.

Така, на перший погляд звичайна справа, як оцінка знань учнів, — це вміння вчителів знайти правильний підхід до кожної дитини, вміння плекати в її душі вогник прагнення до знань. Оцінка не повинна принижувати гідність учня, карати за незнання, адже він тільки вчиться. Оцінка не повинна бути моральним батогом, яким постійно залякують дитину і батьки, і деякі вчителі. Дати дітям радість праці. Радість успіху в навчанні, пробудити в їхніх серцях почуття гордості, власної гідності — одна із важливих заповідей початкової школи. В наших школах не повинно бути нещасних дітей — дітей, душу яких пригнічує думка, що вони ні на що не здатні.

За даними Л.І.Божович оцінка виступає як провідний мотив у понад половини молодших школярів. Але багато чудових педагогів, у тому числі Ш.О.Амонашвілі та В.О.Сухомлинський, закликали обережно поводитися з оцінкою, яка може бути „батогом і пряником", „ідолом добрим і жорстоким". Гонитва за гарною оцінкою не має нічого спільного з формуванням пізнавальних інтересів, а погана — здатна вбити їх. Зрештою, незадовільні оцінки можуть створити мотиваційну сферу учня [5, с. 114].

Для організації ефективної роботи з розвитку мотивації важливо уявляти загальні тенденції вікового розвитку школяра у певному класі; знати, з якими мотивами приходить дитина до школи, яка мотивація може і повинна в неї скластися до закінчення початкової школи, а відтак і середньої. Хоча мотивація пов'язана з віковими особливостями дитини, все не вік як стадія дозрівання визначає мотиви, а характер діяльності та система взаємодій з іншими людьми у цьому віці.

Провідною діяльністю для всіх школярів є учіння. Молодші школярі освоюють так звану предметну діяльність, тобто знання, закладені в навчальних предметах. Тому цей вік характеризується як вік входження в навчальну діяльність та оволодіння її структурними компонентами (навчальне завдання, навчальні дії, дії самоконтролю та самооцінки).

На думку фахівців, не слід вважати, що якомусь вікові можуть бути неминуче, фатально притаманні певні мотиви, тому варто виходити з того, що не вік сам по собі, а тип учіння у цьому віці визначають мотивацію.

У дошкільному віці провідна діяльність — гра. Саме в цей період складається готовність дитини до школи, формується „мотив відвідування школи", який не рівнозначний мотиву учіння, бо дошкільника захоплює зміна його життєвої ситуації, результат, а не робота, завдяки якій цього можна досягти [5, с. 115].

Тому, як свідчить практика, дуже важливо закріпити мотив відвідування школи у дітей 6-7 років. Тут багато що залежить від вчителя, від того, як він ставиться до учнів. Дослідники виявили п'ять видів таких стосунків: активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативне, пасивно-негативне й активно-негативне. Найсприятливішим, що забезпечує збереження і зміцнення мотиву відвідування школи, є активно-позитивний тип взаємодії, а найнегативнішим — активно-негативний. Саме через неправильні взаємостосунки найчастіше починається втрата мотивації учіння школярів, іноді непоправне. Відтак радість знайомства зі школою та усвідомлення себе у новій ролі — школяра, часто змінюється апатією, байдужістю, викликаними неможливістю подолання цих труднощів.

На думку фахівців, процес навчання в початковій школі має відбуватися на позитивному емоційному тлі. У цьому зв'язку чималого значення набувають стосунки, що складаються в дитини з однокласниками (фактор, що відіграватиме провідну роль у підлітковому віці). Помічено, що молодші школярі на початку свого шкільного життя почуваються дискомфортно через присутність незнайомих дітей, соромляться один одного, але, на щастя, такий стан у них досить швидко минає. Ближче до кінця згаданого вікового періоду помітні зміни у стосунках між дітьми: виникають між особистісні зв'язки, формується взаємна вимогливість і оцінка. Але навички між особистісних стосунків, як правило, розвинуті слабо і будуються в основному на емоційній основі.

Встановлено, що основними новоутвореннями молодшого шкільного віку є довільність пам'яті й уваги, внутрішній план дій, рефлексія своєї навчальної діяльності, усвідомлення себе, як суб'єкта навчання, поява нової життєвої позиції — школяра. Становлення цих новоутворень відбувається в процесі навчальної діяльності: молодший школяр, як суб'єкт в ній, сам розвивається і формується, освоюючи нові способи мислення.

Внутрішня мотивація в молодших школярів нестійка, інтерес виявляється переважно до результату, більшість із них не схильна докладати вольових зусиль для подолання труднощів у навчанні. Дослідження свідчать, що саме структура навчальної діяльності, адекватна цілям навчання, є чинником формування в учнів не тільки операцій і знань, а й навчальних, пізнавальних інтересів, бажання вчитися, допитливості, любові до книги, прагнення до самоосвіти. Тому треба так організувати роботу, щоб зацікавити всіх дітей, створивши умови виховання позитивних рис характеру, бажання та вміння вчитися.

Л.С.Виготський стверджував, що навчання буде мало ефективним, якщо воно орієнтоване на вже розвинуті форми психічної діяльності дитини — на сприйняття, пам'ять та форми наочно-образного мислення, властиві попередньому періоду розвитку. Навчання, побудоване таким чином, закріплює вже пройдені етапи розвитку. Воно плететься у хвості розвитку і тому не просуває його вперед. Отже, необхідно так організувати дидактичний процес, щоб навчання йшло в зоні найближчого розвитку молодшого школяра. Такою зоною розвитку мислення є перехід від наочно-образного до словесно-логічного мислення (В.В.Давидов, Л.В.Занков, А.К.Маркова, Д.Б.Ельконін та ін.) [6, с. 48].

Практика підтверджує, що надмірно спрощений, примітивний навчальний матеріал нецікавий для учнів, що й приводить до витрати мотивації його засвоєння.

Одним із важливих моментів, які забезпечують підтримку мотивації учіння, як відзначають майже всі сучасні дослідники, є цілепокладання. У молодшому шкільному віці воно має ряд особливостей:

1) учень готовий до прийняття цілей, заданих учителем, але не на досить тривалий час, наприклад, відсутність уваги на уроці;

2) школяр навчається визначати важливість і послідовність цілей як на уроці, так і під час самостійної організації свого часу, однак у нього найчастіше відсутнє вміння зіставляти цілі, які намічалися, зі своїми можливостями, що може призвести до неуспіху в навчальній діяльності і зниження мотивації учіння;

3) учень може вже самостійно визначити систему проміжних цілей на шляху до мети, поставленої вчителем, але процеси ціноутворення молодшого школяра не завжди встигають за завданнями навчальної діяльності, що ускладнюються [6, с. 50].

Таким чином, ціле покладання також відноситься до зони найближчого розвитку молодших школярів: дитина сама вчиться ставити перед собою ціль навчальної дії і знаходити засоби для її досягнення, що є одним із новоутворень цього віку.

Ми вже підкреслювали особливе значення дій контролю та оцінки для формування навчальної діяльності молодших школярів і розвитку мотивації їхнього учіння. Можна сказати, якщо в цей період діти повноцінно оволодівають діями контролю та оцінки, то подальше формування навчальної діяльності відбуватиметься без особливих зусиль.

Дослідження особливостей мотивації учіння молодших школярів дало змогу А.К.Марковій зробити висновок: їх мотивація має як позитивні, так і негативні сторони. Позитивними характеристиками вони вважають:

1) загальне позитивне ставлення дітей цього віку до школи;

2) широту їхніх інтересів (їх цікавить багато явищ життя);

3) допитливість, що є виявом розумової активності.

Негативні сторони мотивації учіння молодших школярів, що перешкоджають навчанню:

• недостатня дієвість мотивів, бо самі собою вони довго не підтримують навчальну діяльність;
• нестійкість — мотиви швидко задовольняються, і без підтримки вчителя можуть згаснути і більше не відновитися;
• мала усвідомленість, що виявляється у невмінні школярів назвати, що і чому їм подобається в даному предметі;
• слабка узагальненість, тобто охоплюють один чи кілька навчальних предметів, які об'єднані за зовнішніми ознаками;
• орієнтування учнів найчастіше на результат навчання (знання, причому з їх фактичної, ілюстрованої сторони, і лише потім — закономірності), а не способи навчальної діяльності, внаслідок чого іноді до кінця початкової школи не складається інтерес до подолання труднощів у навчальній роботі [6, с. 52].

Всі ці особливості обумовлюють поверхневий, у ряді випадків недостатній інтерес до учіння, його іноді називають формальним і безтурботним ставленням до школи.

Таким чином, учіння молодших школярів полі мотивоване: дитиною, залежно від ситуації, керують різні мотиви, але серед них є один визначальний.

У загальному вигляді наше уявлення про найбільш визначальні особливості мотивації учіння молодших школярів відображені в схемі, з якої випливає, що мотиви учіння (Муч) молодших школярів мають позитивні (+) та негативні (-) характеристики; серед багатьох мотивів учіння найціннішим є пізнавальний інтерес, для успішного формування якого необхідні перераховані умови (Рис. 1.1.) [6, с. 53].

Зазначені особливості формування мотивації учіння початківців необхідно враховувати вчителям, якщо вони хочуть працювати відповідно до нової філософії освіти, що розглядає учня як суб'єкта процесу навчання.

2. Психологічні засади формування мотиваційної готовності дітей до навчання в школі

На думку психологів, педагогів, фізіологів і лікарів проблему формування мотиваційної готовності дітей до навчання в школі слід розпочинати ще до школи.

Готовність до шкільного навчання — багатоякісне утворення, що потребує комплексних психологічних досліджень. Л.І.Батович, О.В.Запорожець, Л.А.Венгер та інші, вивчаючи лише психологічну готовність дитини до шкільного навчання, виділяють в ній такі структурні елементи:

— інтелектуальний, що включає порівняно розвинуте диференційоване сприймання, стійке спрямування уваги на предмет чи діяльність, наявність аналітичного мислення, що проявляється у здатності виділяти і розуміти важливі ознаки і зв'язки між предметами, а також відтворювати зразок, логічне запам'ятовування, оволодіння на слух розмовною мовою, розвиток тонких рухів руки і окорухової координації, розвиток здібностей до навчання.

— мотиваційний, що відображає бажання чи небажання дитини навчатися. Він дуже важливий, бо від нього залежить входження дитини в нову для неї діяльність, що відрізняється від ігрової своєю обов'язковістю, розумовим напруженням, необхідністю подолання труднощів тощо [7, с. 33].

Розрізняють внутрішні або пізнавальні мотиви учіння, що характеризуються потребою в інтелектуальній активності, пізнавальним інтересом, і зовнішні, або соціальні, що виявляються в бажанні займатися суспільне корисною діяльністю, в ставленні до вчителя, як до представника суспільства, авторитет якого є безсумнівним.

Внутрішні і зовнішні мотиви учіння складають внутрішню позицію школяра, що є одним із основних показників психологічної готовності до навчання.

Про наявність внутрішньої позиції учня можна говорити, якщо дитина:

— ставиться до вступу до школи та перебування в ній позитивно, навіть в умовах необов'язкового відвідування школи, прагне до занять специфічно шкільного змісту;

— виявляє особистий інтерес до нового, власне шкільного змісту занять, віддає перевагу урокам грамоти та лічби, а не заняттям дошкільного типу (малювання, співи, фізкультура та ін.), має належне уявлення про підготовку до школи;

— відмовляється від характерної для дошкільного дитинства організації діяльності та поведінки [7, с. 34].

Важливим також є:

Емоційно-вольовий компонент, що включає готовність до довільної регуляції своєї пізнавальної діяльності, сформованість механізмів регуляції дій і поведінки в цілому, розвиток емоційної стійкості.

Соціальний компонент, що передбачає наявність у дитини потреби у спілкуванні з іншими дітьми, вміння підкорятися інтересам дитячих груп, здатність виконувати соціальну роль у ситуації шкільного навчання, вміння встановлювати стосунки з ровесниками і дорослими.

Молодший шкільний вік є важливим періодом становлення особистості дитини, коли з’являються нові мотиви (потреби, інтереси, бажання), відбувається перебудови в ієрархічній мотиваційній системі дитини. Важливим і найбільш цінним виявляється те, що має відношення до учбової діяльності. У молодших школярів з’являються нові соціальні мотиви, які пов’язані з почуттям обов’язку і відповідальності, з необхідністю отримання освіти (Є.П.Ільїн). За даними І.М.Веренікіної, в період з 8 до 10 років збільшується кількість учнів, які мотивують власну учбову діяльність почуттям обов’язку, але зменшується кількість учнів, які навчаються з інтересом. Важливу роль у такому розподілі відіграє оцінка, яка виступає провідним мотивом навчання у більш ніж половини молодших школярів. У третьої частини учнів переважає престижний мотив, а пізнавальний інтерес, як вказує І.М.Веренікіна, виділяється досить рідко. Така ситуація не створює позитивного впливу на процес навчання, так як відповідальність, працездатність і наполегливість слабо пов’язані з мотивом оцінки у порівнянні з пізнавальним інтересом. Старанність і наполегливість учнів 3-4 класів проявляються значно менше, ніж в учнів 1-2 класів. Л.І.Божович висуває припущення про те, що подібні зрушення в мотиваційній системі дитини відбуваються з причин незадоволення пізнавальної потреби учнів, що, на її думку, пов’язано з недосконалістю методики їх навчання, зокрема, з надмірною кількістю вправ, спрямованих на відпрацювання вмінь. В результаті перевантажується пам’ять і недостатньо використовується інтелект [7, с. 37].

А.А.Файзуллаєв вказує на те, що до закінчення молодшого шкільного віку більшість учнів при зміненні загального смислу діяльності здатні змінювати конкретну мету. На його думку це свідчить про те, що починає функціонувати зворотній механізм формування мотиву. Також в цей період відбувається вдосконалення вміння планувати власні дії.

В період молодшого шкільного віку мотиваційні установки дитини починають набувати деяких специфічних властивостей, наприклад, таких, як:

— “мотивація досягнення успіху” (Ф.Хоппе) – властива дітям з високою успішністю — стійка потреба дитини досягти успіху в різних видах діяльності (передусім учбовій діяльності). За даними Д.Макклелланда, формування “мотиву досягнення” багато в чому залежить від виховання дитини в сім’ї, починаючи з раннього дитинства (дотримання режиму, орієнтація на самостійність). З цим мотивом пов’язані такі властивості особистості, як наполегливість і стійкість у вирішенні задачі, що є найбільш характерною особливістю обдарованої дитини.

— “мотивація ефективності” (Р.В.Уайт) – характеризує учнів, які прагнуть до високої майстерності. Дитина активна тому, що відчуває потребу в ефекті власних дій. Коли спроби призводять до задоволення даної потреби виникає почуття компетентності, яке супроводжується переживанням радощі і задоволення.

— “мотивація запобігання успіху” виникає в дитини, коли вона боїться негативних наслідків передусім соціального нехтування і “відкидання”. Така мотивація досить часто формується у творчо обдарованої дитини, коли її неординарні ідеї і пропозиції однолітки зустрічають насмішками чи заздрощами.

— “престижна мотивація” пов’язана з суперництвом із здібними однолітками і властива учням з високою успішністю, високою самооцінкою і лідерськими здібностями.

— “мотивація запобігання зусилля” – властива учням з низькою успішністю – уявляє собою прагнення вийти з ситуації найкоротшим шляхом, з найменшими витратами. Дитина з такою мотивацією зацікавлена не в результаті, а у виході з ситуації, і при успішному рішенні задачі різко знижує активність. Така мотиваційна властивість утворюється на основі фрустраційного досвіду дитини у сполученні із слабким прагненням до успіху і сильним запобіганням невдачі. Є.П.Ільїн вказує на те, що вона формується виключно за участю сім’ї і оточення. Передумовою для формування “мотиву запобігання зусилля” є відсутність підтримки з боку батьків та вчителів, постійне пригнічення і обмеження будь-якого прояву ініціативи.

— “мотивація запобігання невдачі” – властива дитині, яка прагне досягти успіху в певному виді діяльності, а досягнувши його підвищує власну активність. З такою мотивацією може бути дитина як високою успішністю, так і з низькою [7, с. 41-42].

Проведені експериментальні дослідження готовності дітей дошкільного віку в дитячих садках засвідчують, що провідна роль належить мотиваційному і соціальному компонентам. Соціальна зрілість, бажання вчитися, бути дорослим, а не технічні вміння (лічба, читання) визначають готовність дитини до школи. Психологічна готовність до школи полягає не в тому, що у дитини виявляються сформованими „шкільні" якості, а в тому, що вона оволодіває передумовами до подальшого їх формування.

Під час прийому в школу модна провести масове та індивідуальне обстеження дітей за допомогою набору експрес-методик (тест Керна-Ірасека, психосоціальної зрілості, методика „графічний диктант", тести на визначення розумового розвитку дитини, сенсорних здібностей, наочно-образного та логічного мислення, уваги та навчальних здібностей, розвиток уяви та творчих здібностей тощо). На основі отриманих даних психолог (або вчитель) розробляє рекомендації для активізації підготовки дитини до шкільного навчання.

Готовність дитини дошкільного віку до навчання передусім визначає її мотиваційна готовність, що включає достатньо розвинену потребу в знаннях, уміннях і бажання дитини їх вдосконалювати. Без мотиваційної готовності ні про яку іншу не може бути й мови, оскільки вона є джерелом внутрішнього потягу дитини до набуття знань, умінь і навичок.

Для покращення мотиваційної готовності дітей до учіння в школі можна рекомендувати тренувальні ігрові вправи: „Моторна координація", „Знайди фігуру", „Форми", „Лабіринти", „Копіювання візерунків", „Прості узагальнення", „Розповідь за картинкою", „Чим залатати килимок", бесіда „Школа", „Що змінилося?", „Запам'ятай слова" та інші [6, с. 126].

3. Роль особистості вчителя у формуванні позитивних мотивів школярів молодших класів

Учитель в школі є джерелом тієї сили, яка приводить в рух навчально-виховний процес, вдихає в нього життя. Для молодшого школяра вчитель — це „плодотворний промінь сонця для молодшої душі, який нічим замінити не можна" (К.Д.Ушинський) [12, с. 72].

Початкова школа — це насамперед творча праця одного вчителя в період дитинства, а дитинство, дитячий світ — це світ особливий. Діти живуть своїми уявленнями про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність; у них свої критерії краси, у них навіть своє вимірювання часу; в роки дитинства день здається роком, а рік — вічністю. Маючи доступ до казкового палацу, ім'я якому — Дитинство, вчителю конче потрібно стати якоюсь мірою дитиною. Тільки за такої умови діти не дивитимуться на свого вчителя як на людину, що випадково проникла за ворота їхнього казкового світу, як на сторожа, що охороняє цей світ, сторожа, якому байдуже, що робиться там, усередині цього світу.

Найголовнішим у цій дуже тонкій сфері є глибоке розуміння, точніше, відчування серцем дитячого світу, відчуванням дитинства.

Навчання в школі і дитяче чому, чому — сотні „чому" і сотні конфліктів. Конфлікт між учителем і дитиною — один з крайніх проявів педагогічної неграмотності. Це явище буває там, де вчителеві не вистачає великодушної батьківської, материнської мудрості, великої педагогічної влади, розуміння того, що він має справу з дитячими вчинками, з дитячим світом думок і поглядів: дитину взагалі не можна порівнювати з дорослим, немає такої єдиної мірки, якою можна було б виміряти дорослого і дитину. В.О.Сухомлинський писав: „Не забувайте, що грунт, на якому будується ваша педагогічна майстерність, — у самій дитині, в її ставленні до знань і до вас, учителю" [8, с. 211].

Любов учнів до вчителя, як правило, поширюється і на процес навчання. Нерідко буває, що інтерес до навчального предмету, пробуджений вчителем, переростає в глибокий інтерес до певної галузі науки і визначає вибір життєвого шляху. Те, що говорить улюблена вчителька, сприймається зовсім по-іншому, ніж те, що говорить дитині чужа людина.

Які ж риси особистості вчителя чинять найсильніший вплив на виховання в учнів „охоти вчитися" як комплекту повноцінних мотивів до набування знань?

Видатні педагоги всіх часів виділяли кілька таких рис, як найважливіших в цій справі. На їх думку, справжній вчитель має насамперед досконало володіти знаннями тих предметів, яких навчає, любити дітей, знати їх вікові особливості, враховувати їх у своїй роботі, вчити так, щоб пробуджувати в учнів прагнення до знань.

Зацікавлений своїми предметами, з творчим підходом до їх викладання, широкою обізнаністю та ерудицією вчитель власним прикладом впливає на учнів. Школярі, коли їх запитують про те, що їм подобається в улюблених для них учителях, крім цих вмінь та знань підкреслюють такі риси їх особистості, як чуйність, сердечність, уважність до запитів та інтересів дітей. Поведінка вчителя, його моральне облич — все це важливі фактори виховання позитивного мотиву учіння.

Формування повноцінних мотивів навчальної діяльності багато в чому залежать від взаємин між учителем та учнем, які регулюються педагогічним тактом вчителя. Необережно кинуті вчителем слова, репліки, окрики („ледар", „нероба", „із тебе нічого не вийде", „ти ні на що не здатний", „хіба ти можеш зробити що-небудь путнє" тощо) пригнічують дитину, підривають її віру в свої сили, боляче ранять душу дитини [8, с. 213].

Нетактовність вчителя часто пов'язана з його психічним станом, яким він не вміє керувати (злість, роздратування, нервозність, хворобливий стан здоров'я .). В таких випадках йому слід навчитися раз і назавжди володіти собою, мімікою, жестами, рухами, щоб його психічний стан не гальмував розумову діяльність учнів.

Ніщо в роботі вчителя не повинно викликати у молодшого школяра сумніву і упередження. Справжній учитель кожним своїм словом і дією має переконувати їх у своїй щирості, доброзичливості і справедливості. Тільки за цієї умови можна виховати позитивні мотиви до навчання, як до відповідальної, цікавої і радісної праці.

Висновки

Для організації ефективної роботи з розвитку мотивації важливо уявляти загальні тенденції вікового розвитку школяра у певному класі; знати, з якими мотивами приходить дитина до школи, яка мотивація може і повинна в неї скластися до закінчення початкової школи, а відтак і середньої. Хоча мотивація пов'язана з віковими особливостями дитини, все не вік як стадія дозрівання визначає мотиви, а характер діяльності та система взаємодій з іншими людьми у цьому віці.

Дослідження особливостей мотивації учіння молодших школярів дало змогу А.К.Марковій зробити висновок: їх мотивація має як позитивні, так і негативні сторони. Позитивними характеристиками вони вважають:

1) загальне позитивне ставлення дітей цього віку до школи;

2) широту їхніх інтересів (їх цікавить багато явищ життя);

3) допитливість, що є виявом розумової активності.

Негативні сторони мотивації учіння молодших школярів, що перешкоджають навчанню: недостатня дієвість мотивів, бо самі собою вони довго не підтримують навчальну діяльність; нестійкість — мотиви швидко задовольняються, і без підтримки вчителя можуть згаснути і більше не відновитися; мала усвідомленість, що виявляється у невмінні школярів назвати, що і чому їм подобається в даному предметі; слабка узагальненість, тобто охоплюють один чи кілька навчальних предметів, які об'єднані за зовнішніми ознаками; орієнтування учнів найчастіше на результат навчання (знання, причому з їх фактичної, ілюстрованої сторони, і лише потім — закономірності), а не способи навчальної діяльності, внаслідок чого іноді до кінця початкової школи не складається інтерес до подолання труднощів у навчальній роботі.

Всі ці особливості обумовлюють поверхневий, у ряді випадків недостатній інтерес до учіння, його іноді називають формальним і безтурботним ставленням до школи.

Таким чином, учіння молодших школярів полі мотивоване: дитиною, залежно від ситуації, керують різні мотиви, але серед них є один визначальний.

Розрізняють внутрішні або пізнавальні мотиви учіння, що характеризуються потребою в інтелектуальній активності, пізнавальним інтересом, і зовнішні, або соціальні, що виявляються в бажанні займатися суспільне корисною діяльністю, в ставленні до вчителя, як до представника суспільства, авторитет якого є безсумнівним.

Внутрішні і зовнішні мотиви учіння складають внутрішню позицію школяра, що є одним із основних показників психологічної готовності до навчання.

Готовність дитини дошкільного віку до навчання передусім визначає її мотиваційна готовність, що включає достатньо розвинену потребу в знаннях, уміннях і бажання дитини їх вдосконалювати. Без мотиваційної готовності ні про яку іншу не може бути й мови, оскільки вона є джерелом внутрішнього потягу дитини до набуття знань, умінь і навичок.

Для покращення мотиваційної готовності дітей до учіння в школі можна рекомендувати тренувальні ігрові вправи: „Моторна координація", „Знайди фігуру", „Форми", „Лабіринти", „Копіювання візерунків", „Прості узагальнення", „Розповідь за картинкою", „Чим залатати килимок", бесіда „Школа", „Що змінилося?", „Запам'ятай слова" та інші.

Список використаних джерел

1. Люблинська А. А. Учителеві про психологію молодшого школяра, М., 1977 — 278 с.
2. Малафіїк І.В. Дидактика: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2005. – 398 с.
3. Мухіна В. С. Психологія дитинства і отроцтва, М., 1998 — 488 с.
4. Мухіна В. С. Дитяча психологія, М. 1985 — 315 с.
5. Нісімчук А.С., Падалка О.С., Шпак О.Т.. Сучасні педагогічні технології: Навчальний посібник — К.: Видавничий центр Просвіта, 2000. — 368 с.
6. Овчарова Р. В. Практична психологія в початковій школі, М. 1999 — 261 с.
7. Особливості психологічного розвитку дітей 6 — 7 літнього віку /Під ред. Д. П. Эльконіна, А. Л. Вангера, М. 1988 — 189 с.
8. Савчин М. В. Педагогічна психологія: Навчальний посібник. – К.: Академвидав. — 2007. — 424 с.
9. Петровський А. В., Шпалинський В. В. Соціальна психологія колективу, М. 1978 — 291 с.
10. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. -К.: Либідь, 2000. -558 с.
11. Практикум по віковій і педагогічній психології /За редакцією И. В. Дубровиной, М. 1998 — 225 с.
12. Хрестоматія. Вікова й педагогічна психологія /Дубровина И. В., Зацепін В. В., М., 1999 — 253 с.
13. Щуркова Н. Е. Педагогическая технология. — М.: Педагогическое о-во России, 2002. -223 с.