Вступ

Актуальність теми. У творчості багатьох письменників і поетів тема смерті пов’язана з філософськими шуканнями, з естетичною концепцією життя й місця людини в цьому житті. У російській літературі кінця XІХ — початку XX століття, в «період «зламування свідомості»» [1, 171], з’являються мотиви розпачливої утоми від життя, постійного очікування смерті, занурення в безвідрадні потемки людського духу — «безглуздих томлінь».

Ю. Мальцев відзначає, що «»мешено шоп» — один з вихідних пунктів модерністського мистецтва, де смерть стає однієї з муз, постійно й гостро відчувається Буніним» [2, 142]. Про це писали багато дослідників творчості письменника. Але звертання до цієї теми в Буніна не було сліпим наслідуванням моді. Ще в 1934 році Ф.А. Степун провів цікаву паралель між Л. Толстим і Буніним, порівнюючи їхнє відношення до смерті й затверджуючи, що тема смерті в Толстому будить психолога й мислителя, а в Буніні — поета [3]. Про важливість теми смерті у творчості Буніна писали А. Саакянц, О. Михайлов, Ю. Мальцев [4; 5; 2], відзначаючи, що смерть у творчості письменника оточена ореолом таємниці й завжди супроводжує любові. ПРО «небайдужість» Буніна до смерті згадували Г. Кузнєцова, В.Н. Муромцева-Буніна [6; 7] і ін. Про те, що у творчості Буніна тема смерті займає важливе місце, говорить той факт, що в багатьох своїх добутках письменник пише слово «Смерть» з великої букви.

Крим у житті й творчості письменника займав особливе місце. Сюди він приїжджав у найщасливіші хвилини свого життя, а іноді цілюще кримське повітря допомагало йому «лікувати» глибокі щиросердечні рани. До теми «Бунін і Крим» зверталися П.А. Дегтярьов, Р.М. Вуль, В. Гарагуля, И.В. Науменко, Н. Гур’янова, Н.В. Яблоновська, Е.И. Нечепорук. Але кримський період у творчості Буніна ще не досить вивчений.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб освітити аспекти творчості великого російського письменника — тему смерті і кохання — і простежити, як враження й особисті переживання, пов’язані із цією темою, відбилися в його творчості.

Завдання роботи:

• розглянути мотиви смерті в оповіданнях Буніна;

—  дослідити тему кохання в оповіданнях Буніна.

Об’єктом роботи — є творчість І.Буніна.

Предметом дослідження виступає аналіз мотиву кохання і смерті в оповіданнях Буніна.

Розділ 1. Мотиви смерті в оповіданнях Буніна

1.1. Особливості художнього світу І.Буніна

У кожного, мабуть, є свій час для того, щоб замислитися над сенсом життя і смерті. Світова філософія багато й мудро говорить про це. Але яскравіше й зрозуміліше про це завжди говорили письменники. Адже вони пізнали світ через людські долі. Таким є і І. Бунін. Багато з його оповідань закінчуються трагічно. Часом здається, що думка про конечність буття — провідна у його творчості. Та це не так. Придивімось до оповідань Буніна! Скільки свіжості, скільки захоплення кожною миттю життя в оповіданні «Антоновські яблука»! Життя, здоров’я — ось справжнє благо, — стверджує письменник. Ця думка звучить навіть в оповіданні з сумною назвою «Епітафія»: «…не тем ли хороша жизнь, что она пребывает в неустанном обновлении?» А в оповіданні «Господин из Сан-Франциско» проблема вічного зв’язку життя і смерті постає з усією філософською глибиною і разом із тим по-житейськи просто. Герой вважав завжди за міру цінності людини гроші, які й накопичував усе життя, не дуже переймаючись тим, що і його життя, і життя його дружини й дочки спливає. Здається, за гроші можна придбати все, навіть здоров’я. Та ні. Життя не прощає зневаги, і саме тому герой помирає під час свого вдаваного тріумфу. Здається, доля іронічна до запізнілої жаги життя героїв, які не вірять у смерть. Саме тому все сталося так. Думка про сенс життя і місце смерті висловлена й у оповіданні «Чаша життя». Один із героїв Горизонтов впевнено формулює мету свого життя: «Крепко и заботливо держу в своих руках драгоценную чашу жизни». Здається, він знає справжню відповідь і навіть про смерть не забуває: аби ще за життя мати можливість насолоджуватися ним сповна, заповідає свій кістяк по смерті Московському імператорському університету. Ні, він не збирається помирати, але пам’ятає про смерть. Щоправда, життя його — життя лише для себе. Та кожен живе як може. І в цій думці полягає глибокий гуманізм Буніна, художній світ якого поєднує вічну «жагу життя» й «відчуття смерті».

1.2. Тема смерті в творчості І.Буніна

З найбільшою таємницею цього світу — смертю — Бунін зіштовхується вже в дитинстві. Перша смерть, що близько торкнулася його, була смерть його маленької сестри. І це перше зіткнення зі смертю викликало в нього змішане почуття жаху й захвату, подив перед незбагненним і преклоніння перед таємницею. У романі «Життя Арсеньєва» письменник згадає цю ніч, коли відспівали його маленьку сестру: «Більш чарівної ночі не було у всьому моєму житті» [8 (5, 39)]. Тоді він зрозуміє, що «взагалі все земне, все живе, речовинне, тілесне неодмінно підлягає загибелі» [8 (5, 39)] і що з ним теж «щохвилини  може трапитися те дике, жахливе», що трапилося з його сестрою. Потім до самих останніх днів Бунін буде боятися й уникати видовища смерті.

Як вірно помітив Ю. Мальцев, «страх смерті як виворіт захопленості життям. Чим сильніше почуття життя, тим сильніше й страх смерті. Люди зовсім не однаково чутливі до смерті. Є люди, що все століття живуть під її знаком, з дитинства мають загострене почуття смерті (найчастіше  в силу настільки ж загостреного почуття життя). Під цим знаком прожив і Бунін» [2, 30].

Уперше на повну силу тема смерті у творчості Буніна звучить у розповіді «Сосни», написаному 1901 року в зимовій Ялті в будинку Чехова, куди він приїхав, рятуючись від особистих негод і переживань. «Море, небо повно невимовної радості, а я один, по-диявольському один, тобто не в змісті знайомих, звичайно, — писав Бунін у цей час у листі Н. Телешову. — Пропадає моя молодість нізащо  » [9, 524].

Смерть в «Соснах» з’являється «у всій своїй грізній і чудовій, страшній і великій таємниці» [2, 93]. «Сосни» — розповідь про смерть і похорон мисливця Митрофана, Слідопита, як називає його оповідач, що «прожив своє життя так, начебто був у батраках у життя» і пройшов «важку лісову дорогу» життя «беззаперечно». А сама смерть «пройшла по лісах чимсь більше й темним, і відвідування вона довго буде відчуватися у всім» [8 (2, 190)].

Письменник із благоговінням говорить про похоронний обряд, про молитву, у якій він чує «сум про тлінність усього земного й радість за брата, що відійшов, після земного подвигу, у лоно нескінченного життя» [8 (2, 194)]. Але ні філософія, ні релігія не можуть утішити героя. «Довгий земляний бугор могили» здається героєві «то зовсім звичайною купою землі, то значним — думаючим й відчуваючим». І, дивлячись на цей земляний бугор, герой силкується піймати «те невловиме, що знає тільки один бог, — таємницю непотрібності й значущості всього земного» [8 (2, 195)].

Оповідача дивує байдужість селян до смерті. За цією байдужністю йому вважалася вища мудрість і знання якоїсь таємниці, що він називав «мудрістю народу» або «мудрістю предків», зв’язок з якої він шукав у селян.

Завершальний акорд розповіді «Сосни» допомагає зрозуміти, чому Бунін називає цей добуток саме так: «Віддалений, ледве чутний гул сосон стримано говорив і говорив про якесь вічне, величне життя…» [8 (2, 195)]. Тут сосни в Буніна символізують вічність.

Це не випадково. Ще в древньому слов’янському похоронному обряді хвоєю їли посипали постіль небіжчика, а сосновою хвоєю — дно труни. Незмінювана зелень асоціюється з вічним спокоєм.

У розповіді «Митина любов», у чорновому варіанті якого присутні кримські мотиви, думка про самогубство перший раз у Миті виникає тоді, коли він їхав «через порожню сусідську садибу», через її «чудово-похмуру, широку» алею, по обидва боки якої стояли «два ряди величезних чорних ялин» [8 (4, 360)].

Розповідь «Сосни» написана у Криму, але дія розповіді відбувається в середній смузі Росії. От чому тут похоронну символіку несе в собі сосна. У творах про Крим ця роль відведена кипарису.

У багатьох народів кипарис — дерево жалю, суму, смерті. Овідій з гіркотою викликував: «Мені гарний один тільки похоронний вівтар, оперезаний лиховісним кипарисом» [10, 155].

Кипарис у Буніна — невід’ємний страж кримських цвинтарів. У розповіді «Пінгвіни» навіть ялтинські дачі здаються героєві «кладбищенски белеющими» серед кипарисів. У червні 1896 року Бунін відвідає міський ялтинський цвинтар. Так народиться вірш «Кипариси», у якому він сумно й тривожно говорить про неминучість смерті. Цікаво, що кипариси являють собою різкий контраст із «містом живих», де «гримить і блищить життя», «хвилинна, денна», що «не бентежить» їх.

Цими протиставленнями Бунін нагадує, що людина й все навколишнє смертна, що рано або пізно всі попадають туди, де «замисленою юрбою» їх «чекають» кипариси.

У розповіді » Темир-Аксак-Хан» злиденний татарин — «столітня мавпа в овчинній куртці й кошлатому баранячому курпеї» у кримській сільській кав’ярні співає пісню про «славний Темир-Аксак- Хані», перед яким «тріпотів увесь підмісячний світ». Перед кончиною цей «славний хан» сидів у пилу на каменях базару й цілував лахміття калік, говорячи їм: «Вийміть мою душу, каліки й злиденні, тому що немає в ній більше навіть бажання бажати». «І, коли Господь зглянувся нарешті над ним, — пише в розповіді И. Бунін,- незабаром розпалися всі царства його, у запустіння прийшли міста й палаци, і порох пісків замів їхньої руїни під вічно синім, як дорогоцінна лазур, небом і вічно палаючим, як пекельний вогонь, сонцем» [8 (4, 193)]. Так, вустами жебрака Бунін затверджує, що жебрак і цар однакові перед особою смерті. Тоді навіщо ж багатство, слава, насолода жіночою красою, влада й могутність? » А-А-А, Темир-Аксак- Хан! Де дні й справи твої? Де битви й перемоги? Де ті , юні, ніжні, ревниві, що любили тебе?…Де всі борошна душі твоєї, слізьми й жовчю викинувши геть мед земних зваб?» [8 (4, 194)].

Всі ці питання могли бути звернені й до тих, про кого Бунін писав у віршах «Отут спочиває хан, що скорив незліченні країни», «Любив він ночі темні в наметі», від величі яких залишилися лише «камені» і «бур’яни».

Торкаючись теми смерті у творах Буніна, необхідно відзначити, що в Буніна, як і в символістів, є цілий ряд стійких символів, що переходять із одного добутку в інше. Символами, що супроводжують смерть, є не тільки сосна й кипарис, але й пил, тиша й зірки.

У багатьох добутках, у яких Бунін говорить про смерть, є присутнім пил. «Пил — це остання стадія ентропії, що панує у світі. Сірий, однорідний і незмінний пил — це те, у що перетворюється вся багата і яскрава матерія життя, це смерть, нерухомість, вічність. Це кінцеве торжество грізних сил вселеної» [2, 163]. У вірші «Художник» знаходимо наступні рядки: «У груди першит. Із шосе несеться пил, гаряча, особливо суха». У розповіді «Сосни» Федосья, «невелика, але щільно збита баба», причиняючи за собою двері, вимовляє: «Там пил!». Цей вигук Федосьї здається дивним, адже за дверима лежить «сухий бархатистий сніг». Тут пил асоціюється в Буніна зі звісткою про смерть Митрофана, «який чекає могили в таку похмуру ніч». Наступна фраза, що, «позіхаючи», вимовляє Федосья, — «що ж це, куди це подінеться! От шкода Митрофа- на-то!». Цю приказку Бунін вкладає у вуста Федосьї не випадково. Пригадуються слова самого письменника: «чи можливо? Ця малість, ця бідна жменя курного попелу — от усе, що залишилося від тебе» [6, 243]. Не зрячи «славний Темир-Аксак- Хан» перед кончиною сидить у пилу, і саме в пил і порох перетворяться його царства, міста й палаци.

У розповіді «Алупка», що оповідає про іншу смерть — про смерть любові, героїня йде по «курному провулку», тому що в Буніна пил з’являється тільки тоді, коли він буде говорити про смерть, руйнування й забуття.

Пил символізує не тільки смерть, вона є символом азіатчини в російському житті й асоціюється з нудьгою й нерухомістю. Пил, що покриває залишки ніколи великих цивілізацій, зустрічається у всіх «шляхових поемах» письменника. Він з тугою спостерігає, як ця азіатчина й пил засмоктує Русь. В 1913 році Бунін пише розповідь «Пил», у якому оповідає про місто, що з наскрізь просоченим пилом: «запилені тополі», «курне сонце», «запилені візники», «сірий від пилу вагон трамвая», «стерті, з пилом у складках, чоботи» міщанина, «вагон покотився долілиць назустріч цілої хмари пилу», «сріблисте від спеки й пилу небо», «курне скло» вагона. Тут звучить тема виродження й деградації. Герой розповіді спішно залишає «це велике мертве місто,  заноси_ вічно пилом, подібно оазисам середньоазіатських пустель, подібно єгипетським каналам, що засипається пісками» [8 (3, 405)]. Думаючи про кінцеву мету своєї подорожі, герой розповіді представляє «сіро-бузкові гори, біле місто в кипарисах, ошатних людей, зелені морські хвилі, довгими складками, що йдуть на гравій, їх літній атласний шум, вага, блиск і кипень» [8 (3, 305)]. Цей пейзаж, що зустрічається також у чорновому варіанті повести «Митина любов» і в романі «Життя Арсеньєва», у точності відповідає опису Севастополя з листа Буніна рідним від 13 квітня 1889 р.

Смерть у Буніна часто супроводжує тиша, що є виразною домінантою твору, символом світової гармонії. Так, у розповіді «Сосни» тиші спочатку передує гучна музика бурхливого лісу. Це відповідає стану оповідача, якого вразили звістку про смерть Митрофана. З почуттями подиву, сум’яття й з, що опанували героєм на самому початку добутку, гармонійно співвідноситься «гучна лісова хуртовина», «гігантська примара» урагану, що «на сніжних крилах проноситься над лісом», сосни, що відповідають урагану «похмурою й грізною октавою», жалібний вереск собак, що мерзнуть у заметах. Але наступного дня , останній день Митрофана в рідному селі, погода міняється,   чи не тому, що цей день, як пише Бунін, повинен бути «ясним і врочистим». День цей здається «дуже довгий у мертвій тиші». «У сільці — ні звуку, робко червоніє?

У творах Буніна про смерть завжди присутні зірки — символи вічності. І це не випадково. У вірші «У полонині » Бунін пише: «Бліді й смутні ви, гірські зірки: /Ви споглядаєте смерть» [8 (1, 167)].

Зірки належать ночі, у таємниче життя якої письменник намагалося проникнути завжди. Ніч для Буніна — це така ж таємниця миру, як і смерть. У багатьох його добутках смерть незримими нитками пов’язана з ніччю, найважливішими елементами якої є нічне небо й зірки. У розповіді «Сосни» «більша, що гостро здригається смарагдом зірка на північному сході здається зіркою з божого трону, з висоти якого Господь незримо є присутнім над сніжною лісовою країною» [8 (2, 194)]. У розповіді «У нічному морі» «зоряний візерунок», що нерухомо коштує у височині, «споглядає» духовну смерть героїв, позбавлених самого дорого для людини — пам’яті.

Уперше зштовхнувшись зі смертю в дитинстві, це страшне слово супроводжує Буніна все життя: смерть Чехова, що вразила письменника, загибель від менінгіту єдиного сина — п’ятирічного Коли, смерть батьків, а потім і любого брата Юлія — потрясіння випливають одне за іншим.

Восени 1905 року Бунін гостював, як він пише у своєму щоденнику, «у чеховському спустілому будинку, тепер завжди тихому й смутному» [8 (6, 323)], у Марії Павлівни. Він весь у владі переживань втрати Антона Павловича. Образ Чехова, відтворений у його спогадах, тривожить його пам’ять. Так виник вірш «Художник». З наближенням смерті перетворюють навіть прекрасні кримські гори — «хребет Яйли» стає «і близький і важкий». Тут Бунін, як і у вірші «Кипариси», використовує той же прийом контрасту: «жалобні ризи» здаються особливо «сизими» на «жаркому сонці», а чеховський будинок особливо білим на тлі вічного синього неба.

Смерть здається ще більш моторошної й безглуздої, тому що після смерті залишаються предмети й речі, що оточують людини при житті, і навіть тварини, до яких був прив’язаний людина. У вірші «Художник» Бунін малює образ А.П. Чехова, що думає про свою швидку кончину: «Він, посміхаючись, думає про те, як будуть виносити його.». У вірші Чехов звертається до «томящемуся від спеки, грифельному журавлеві», птахові, що живе в його саду: «Що, птах? Варто б на Волгу, у Ярославль!». Бунін відтворює моторошну картину похорону Чехова:

З ґанку з кадилом сходить товстий піп, Виводить хор… Журавель, лякаючись хору, Заклацає, здійметься від забору — И ну танцювати й стукати дзьобом у труну! [8 (1, 234)]

Осиротілий «грифельний журавель» переживе свого хазяїна, як і в розповіді «Сосни» переживе Митрофана його собака. Людина йде, а мир, що він любив, залишається. Тому смерть у зображенні Буніна здається ще більш страшної, безжалісної й жорстокої.

Усі розуміють неминучість смерті, але ніхто не хоче зникнути зовсім. Про найстрашнішому  в смерті — забутті — Бунін оповідає в розповіді «У нічному морі», дія якого відбувається в берегів Євпаторії. В основу розповіді покладена реальна подія з життя письменника: його зустріч на кораблі з колишнім другом А. Н. Бібіковим, до якого колись пішла В. Пащенко. Цей розрив Бунін пережив дуже болісно. Без пам’яті блідою тінню здається найдужче  життєве переживання — страждання від зради коханої. «Як перенести володіння нею іншим? — викликує герой Буніна, звертаючись до свого співрозмовника. — Все це просто вище людських сил. Через що ж я ледве не спився, через що надірвав здоров’я, волю? Через що втратив пору самого яскравого розквіту сил, таланта? Ви мене, говорячи без усякого перебільшення, просто навпіл переломили» [8 (4, 253)]. Але з якою байдужістю сприйме герой розповіді звістку про смерть своєї колишньої коханої. Він був навіть здивований «своїй нечутливості»: «Розгорнув ранком газету — злегка вдарило в очі: волею божією, така- то… з незвички дуже дивно бачити ім’я знайомого, близького в цій чорній рамі, на цьому фатальному місці газети, надруковане врочисто, великим шрифтом… Потім постарався засумувати…» [8 (4, 254)].

«Злегка вдарило в очі», «постарався засумувати», «навіть смутку не вийшло» — «тут ми буквально відчуваємо крижаний подих, що виходить із «труни безпам’ятства» [2, 285]. «Говорять: минуле, минуле! А все дурниця. Ніякого минулого в людей, строго говорячи, немає. Так тільки, слабкий відзвук якоїсь усього того, чим жив колись», — вимовляє співрозмовник героя [8 (4, 254)]. У героїв розповіді «У нічному морі», дійсно, немає минулого, тому що немає пам’яті, вона мертва. Життя їх примарне й ілюзорна. Ці герої ще живі, але, по суті, вони мертві.

Як вірно помітив Ф.А. Степун, «над першою смертю ми не вільні, поза благодатною вірою вона суцільний жах і тріпання тварини. Над другою смертю в нас є влада. Ім’я цієї влади — мистецтво. Магічний жест цього мистецтва — пам’ять. /…/ По суті, кожний справжній художник — творець вічної пам’яті й заклинатель смерті» [3, 209].

Отже, пам’ять (субстрат мистецтва) і саме мистецтво — перетворення пам’яті. Тільки їм дане з’єднати непоєднуване, дозволити нерозв’язне протиріччя. Відмінність пам’яті («сну минулого») і мистецтва («творчого сну») від «сну життя» саме  в тім, що в них відбувається не тільки відродження життя, але одночасно і її осмислення.

Для творчості Буніна характерне сполучення жаху, розпачу, «тріпотіння тварини перед кришкою труни» з величезною силою творчого перетворення земних обликов нашого тлінного життя. Сполучення це не випадково. Бунін сам прекрасно й глибоко розкриває його релігійний зміст, пояснюючи своє прагнення до «словесного ремесла» страхом перед «труною безпам’ятства».?

Почуття життя тим сильніше, ніж сильніше страх смерті. Це радісне відчуття життя при постійному відчутті смерті ріднить бунінський світ з миром А. С. Пушкіна, що вважав, що його творчість «порох переживе й тління уникне». Бунін теж зберігає у своєму «кримському» творчості віру в те, чого не може торкнутися смерть, затверджуючи, що «немає смерті для того, /Хто любить життя, і пісні зберегли /Далеку спадщину його» [8 (1, 108)].

Висновки. В «кримському» творчості Буніна сплітаються воєдино основні теми: життя, смерті, любові й вічності. Його добутки наповнені відчуттям неповторності кожної миті. Але життя тому й відчувається з такою повнотою, що людина й все навколишнє смертна. Відчуття тлінності миру викликає не зречення від нього, а лише загострене почуття любові до нього.

Тема смерті в Буніна «є душею й музикою його мистецтва» [3, 205], але в письменника це не було сліпим наслідуванням літературним смакам на рубежі століть, даниною моді. Смерть для Буніна — це не стільки «кінець», скільки — «перетворення», «результат», форма залучення замкнутого кола людського життя в нескінченні кола буття людського духу. Тому смерть — це загальнолюдська таємниця. Він зупиняється перед цією таємницею, не сміючи в неї проникнути, але одночасно перед ним встає інша таємниця: таємниця байдужого відношення до смерті російської людини, що письменник називав «мудрістю народу» або «мудрістю предків» і яку він так і не зміг розгадати (розповідь «Сосни»).

Бунін уважав, що людина й усе, що його оточує, смертної (вірші «Кипариси», «Могила поета»). Перед страшною особою смерті рівні й цар, і жебрак, тому влада й багатство — це лише обман, що не робить людину щасливим (розповідь » Темир-Аксак-Хан»).

Бунін нехтував усякі модні теорії в мистецтві, що виникли наприкінці  XІХ — початку ХХ століття, але в багатьох добутках, у яких звучить тема смерті, він використовує символи (сосна, кипарис, пил, тиша, зірки), що допомагають глибше зрозуміти філософію смерті і її незбагненний зв’язок з вічністю.

Смерть неминуча, але найстрашніше  в ній — зникнути зовсім, забуття. Єдине, що протистоїть забуттю, — це пам’ять. Люди, у яких відсутній живаючи пам’ять, по суті, мертві («У нічному морі»).

Смерті протистоїть мистецтво, що робить людини безсмертним. І Бунін як щирий художник, говорячи словами Ф.А. Степуна, є «творцем вічної пам’яті й заклинателем смерті» [3, 209]. Тому повнота відчуття життя в «кримських» творах Буніна не допускає смертного тління, як немає його в А.С. Пушкіна.

Розділ 2. Тема кохання в оповіданнях Буніна

2.1. Любов як протиставлення смерті у творах Буніна

Протиставлення смерті й втілення життя Бунін бачить у любові, але якщо придивитися уважніше до його розповідей з любові, то виявляється, що любов, будучи концентрацією життя, іноді парадоксальним образом зближається зі смертю. І в багатьох розповідях глибока й сильна любов закінчується саме смертю. Це дуже добре видно на прикладі розповіді «Справа корнета Елагіна» — найбільшої  розповіді Буніна 1920-х років. Герой, закоханий в акторку, переживає справжню першу любов, що, за словами письменника, «супроводжується драмами, трагедіями. Але зовсім ніхто не думає про те, що саме  в цей час переживають люди щось набагато більше глибоке, складне, чим хвилювання, страждання, звичайно називані обожнюванням милої істоти; переживають, самі того не відаючи, моторошний розквіт, болісне розкриття, першу месу підлоги».

Ця «перша меса статі», у понятті Буніна, — явище космічного масштабу, тому що в людині відбуваються зміни, що потрясають всі його основи, відбувається така концентрація життєвих сил, що наближає людину до смерті. І в цій розповіді Буніна саме  й відтворюється подібна болісна ситуація. Відносини Елагіна й Сосновської дуже нестабільні, переходять від крайності до крайності, що мічуться й неспокійні. Елагін — герой з особливо загостреною чутливістю, і саме тому його тягне до істеричної й зламаної акторки, що він у фіналі вбиває, не будучи в силах упоратися з ревнощами стосовно   жінки, що є просто втіленням жіночого єства з усіма його протиріччями й загадками. Герой: не гине у фіналі, але те, що з ним відбувається, по суті, дорівнює смерті: пам’ять про з до цієї жінки назавжди залишиться в ньому, і він уже приречений скоріше на життя в минулому, у спогадах про минуле, ніж у сьогоденні, а майбутнє й зовсім виявляється байдуже йому [14, c. 25].

За переконанням Буніна, любов — це якийсь вищий напружений момент людського буття, напружений настільки, що людське життя фатально зближається зі смертю. І ця думка важлива для Буніна з його підвищеним, загостреним почуттям життя. Письменника до самої смерті цікавила сутність людського життя, її крихкість і споконвічна приреченість на смерть, що завжди по великому рахунку тільки випадковість, але випадковість, фатальна для людини. І висновок, до якого він приходить, можна, імовірно, сформулювати в такий спосіб: у хаотичному світі, у якому приходить людина на дуже невеликий відрізок часу, і саме життя, що дається йому, але нікому, крім Бога, по не зрозумілих причинах, і смерть, що обриває це життя, усе виявляється справою случаючи, і, більше того, життя, любов і смерть виявляються взаємозалежними й взаємообумовленими, часом просто «нерозлучними». Саме цьому феномену й присвячена яскрава проза письменника.

Любов — вічна тема буття. Кожний письменник приходить до цієї теми по-своєму, по своєї, тільки ньому веденій доріжці. Є письменники, які лише стосуються цієї теми, як би невзначай, ненавмисно, і з оглядкою відходять від її. А є такі, як Купрін, Бунін, які йдуть їй назустріч, сміло звертаються до самого таємничого, незрозумілому в ній.

Для Буніна в щирій любові є щось загальне з вічною красою природи, тому прекрасно любов, у якій немає нічого помилкового, вигаданого. У розповідях про любов розкрилося чудесне дарування письменника, його здатність проникати в інтимні глибини серця з їхніми незвіданими законами.

Письменник не приховує, що піднесена любов приносить не тільки радість і щастя, але й розчарування, борошна, а часом горе й смерть. От чому Бунін з’єднав у своїй творчості саме прекрасне й найстрашніше  — любов і смерть. В одному з листів Бунін підтвердив, що цей мотив у його добутках далеко не випадковий: «Невже ви ще не знаєте, що любов і смерть зв’язані нерозривно? Щораз , коли я переживав любовну катастрофу, а їх, цих любовних катастроф, було не мало в моєму житті, вірніше, майже кожна моя любов була катастрофою — я був близький до самогубства».

І дійсно, Бунін описує любов як безодню, загадкову й неосяжну. Так, герой розповіді Буніна «Граматика любові», поміщик Хвощинский, після смерті покоївки Лушки його начебто заціпнуло. Більше 20 років просидів він на її ліжку, нікуди не показуючись і нескінченно  перечитуючи стародавні книги про любов. Автор, а слідом за ним і ми, його читачі, не просто охоче віримо в цю легенду, але й прагнемо зрозуміти: божевілля це або велика любов?

Ця розповідь не просто зацікавила, а потрясла мене, перевернула душу. Невже буває така любов, що може раз і назавжди обпалити своєю силою й пристрастю, а потім і розтрощити життя? Слідом за письменником хочеться зрозуміти, звідки вона з’являється. І ми читаємо Буніна далі, перегортаючи сторінки його розповідей, знайомлячись із його такими різними героями й героїнями.

От гімназистка Оля Мещерська. Яким секретом вона володіла, коли, подібно досвідченій кокетці, затягала, лише заради гри, козачого офіцера? Заглядаючи в таємницю її душі, розуміємо: жіночністю. Автор доходить  висновку, що це споконвічне зачарування магічно діє на чоловіків, цілком підкоряючи собі їхній розум, позбавляючи їхньої волі, штовхаючи на фатальні вчинки. Мені жаль Олю, що загинула від руки свого шанувальника. І ні він, ні вона не винні в цій трагедії. Просто дуже рано прокинулася жіночність у вчорашній дівчинці, прокинулася завдяки природі, що не роздумує, не вибирає [4, c. 32-33].

Щирий художник, Бунін уміє показати своїм читачам любов навіть там, де, здавалося б, її ще немає. Пригадується томливе очікування медичної з у поїзді з розповіді «Сестриця». А в розповіді «Іда» любов ледь світиться й ніколи не збудеться. Я двічі перечитала цю розповідь, чомусь здавалося, що якщо прочитаю ще раз, те події зміняться, наступить любов, буде щасливий кінець. Але на жаль…

І знову виникає бунинский мотив: любов і смерть завжди єдині. Уражений, немов ударом, цією несподіваною любов’ю, поручик готовий умерти, аби тільки повернути дорогу й улюблену істоту: «Він, не замислюючись, умер би завтра, якби  можна було яким-небудь чудом повернути її, провести з нею ще один, нинішній день, провести тільки потім, щоб висловити їй і чим-небудь довести, переконати, як він болісно й захоплено любить її».

Бунінський збірник розповідей «Темні алеї» я назвала б енциклопедією любовних драм. Сам письменник уважав ці розповіді кращим, що він написав у житті. Багато героїв з, що втратили, що прогледіли або зруйнували свою любов, раптом усвідомлюють, що всяка любов — велике щастя. І це прозріння, просвітління приходить до героїв занадто пізно, як, наприклад, до Віталія Мещерському, героєві розповіді «Наталі».

Перед нами історія любові студента Мещерського і юної красуні Наталі Станкевич. Їхні відносини перетерплюють розрив. Трагедія цієї любові криється в характері головного героя, що випробовує до однієї дівчини щире й піднесене почуття, а до іншої — «жагучий тілесний захват». І те й інше здається йому любов’ю. Але любити відразу двох неможливо. Фізичний потяг до Соні швидко проходить, більша справжня любов до Натали залишається на все життя. Лише на коротку мить герої випробували справжнє щастя любові. Але Бунін завершив розповідь смертю героїні.

У розповіді «Три рублі» з бажання молодого літератора розважитися розвивається трагічна історія любові двох серць, що переривається смертю.

Історія життя хлопчика, позбавленого матері, любові батька, ненавидимого гарною мачухою, стала сюжетом розповіді «Красуня». Тут самий відразливий образ є зовні найпривабливішим. Але для Буніна набагато важливіше внутрішня краса, саме їй віддана любов автора.

Не можна залишитися байдужим, читаючи про долю офіцера з розповіді «Кавказ». Втративши любов дружини, він викупався в морі, одягнув чисту білизну, випив кави, викурив сигарету, потім піднявся в номер, «ліг на диван і вистрілив собі в скроні із двох пістолетів». У людини відняли любов, і йому стало не потрібне саме життя. Життя без любові — ніщо.

У Буніна багато добутків, схожих на есе, мені вони чимсь нагадують тургенівські вірша в прозі. Це «Ніч», «Води багато хто». Перед нами щирі гімни красі, гармонії, загадковості світу [1, c. 76].

2.2. Філософія життя і кохання в оповіданнях І. Буніна

У творчості І. О. Буніна життя розкривається у всьому своєму різноманітті, у сплетенні темних і світлих сторін. Два начала борються у його творах: морок і світло, життя і смерть. Передчуттям загибелі і потрясінь, відчуттям трагедій і катастроф у житті суспільства й у житті кожної людини віє від бунінських оповідань. «Легке дихання». Що означають ці слова, винесені в заголовок оповідання? Що це? Манера поведінки, риса характеру, відчуття життя? Або ще щось?

Уже з перших рядків оповідання виникає двоїсте відчуття: «сумний пустельний цвинтар», «сірий квітневий день», «холодний вітер» — і «на хресті… фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очима». Смерть і життя. Вони і були символом долі Олі Мещерської.

Дивна композиція — від факту смерті до дитинства й отроцтва героїні, до її недавнього минулого, до її джерел.

Ольга була юною, наївною, чарівною, легкою. Вона кружляла по життю: на балах, на ковзанці, у гімназії. Вона робила несподівані вчинки: напівдитяча поведінка гімназистки і зізнання в тому, що вона жінка; весела бесіда в строгому кабінеті класної дами і запис у щоденнику після зв’язку з 56-річним другом батька Мілютіним: «Я не розумію, як це могло статися. Я збожеволіла…» Ще сьогодні Оля натхненно розмовляла з подругами про зачарування жінки, а вже «через місяць козачий офіцер, некрасивий і плебейський на вигляд… застрелив її на платформі». Смерть Олі була так само несподіваною, легкою, як і її життя.

Чому? Чому це сталося? Автор не говорить про причини, він скеровує нас до таємних пружин Олиного життя. Так, вона володіла тим легким і природним подихом, якого не вистачало ані подругам-гімназисткам, ані Мілютіну, ані класній дамі. Але чисті і легкі пориви у світі реальному, як не сумно, приречені.

В іншому оповіданні — «Пан із Сан-Франциско» — вже в епіграфі відбита трагедія не однієї людини, а сучасного світу: «Горе тобі, Вавилон, місто міцне».

Бунін міркує про життя і смерть, про сенс життя, про щирі цінності життя, про його миттєвість і неминучість смерті. «Життя — це дорога до смерті», — писав І. О. Бунін [16, c. 75].

Усе життя, п’ятдесят вісім років, пан із Сан-Франциско присвятив особистому збагаченню і нагромадженню капіталу і «не жив зовсім, а існував». І одного разу, вирішивши, що заслужив право на відпочинок і задоволення, вирушив з дружиною і дочкою в подорож. Багатий американець міг дозволити собі все: і розкішні каюти, і кімнати готелів, і вишукані страви, і першокласне обслуговування. Він почував себе одним з тих «хазяїнів життя», від яких залежать «і фасон смокінгів, і оголошення воєн, і добробут готелів». Хоча «імені його ні в Неаполі, ні на Капрі ніхто не запам’ятав…» Пана із Сан-Франциско мало цікавила історія і культура тих країн, куди він приїжджав. Важливо було показати себе: «І як по сцені пішов серед них пан із Сан-Франциско до якоїсь середньовічної арки». Ставлячись до всього гордовито, він відчував свою перевагу в цьому розкішному світі. І світ відплачував йому по грошах його. Але ніколи пан із Сан-Франциско не думав про інший світ — про духовний. Ніколи не думав про щирі цінності життя. А коли вмер, зненацька, раптово, став для всіх тягарем. І відправили його назад у ящику з-під содової, у трюмі «Атлантиди», сховавши від того суспільства, у якому нещодавно він возвеличувався.

У своєму висвітленні теми кохання, Бунін розкривається як людина дивного таланта, тонкий психолог, що вміє передати стан душі, пораненою любов’ю. Письменник не уникає складних, відвертих тем, зображуючи у своїх оповіданнях самі інтимні людські переживання. Протягом сторіч багато художників слова присвячували свої добутки великому почуттю кохання і кожний з них знаходив щось неповторне, індивідуальне в цій темі. Особливість же Буніна-художника полягає в тому, що він вважав кохання трагедією, катастрофою, божевіллям, великим почуттям, здатним і безмежно підняти, і знищити людину. Любов — таємнича стихія, що перетворює життя людини, що надає його долі неповторність на тлі звичайних життєвих історій, що наповнює особливим змістом його земне існування. Ця таємниця буття стає темою бунінського оповідання «Граматика любові» (1915). Герой добутку, хтось Івлєв, заїхавши по шляху в будинок недавно померлого поміщика Хвощинського, міркує про кохання незрозуміле, що зміниле ціле людське життя — і все через дивну чарівність покоївки Лушки, у яку був закоханий Хвощинський. Загадка тут, скоріше, таїться не у вигляді Лушки, що «зовсім негарна була собою», а в характері самого поміщика, що боготворив свою кохану. Що за людина був  Хвощинський? «Божевільний або просто якась приголомшена, вся на одному зосереджена душа?»

На думку сусідів-поміщиків. Хвощинський «слив у повіті за рідкого розумника. І раптом звалилася на нього ця любов, ця Лушка, потім несподівана смерть її, — і все пішло порохом: він зачинився у будинку, у тій кімнаті, де жила і умерла Лушка, і більше двадцяти років просидів на її ліжку». Чим можна назвати це двадцятилітнє самітництво? Божевіллям? Для Буніна відповідь на це питання зовсім не однозначна. Доля Хвощинського дивно заворожує і турбує Івлєва. Він розуміє, що Лушка увійшла назавжди в його, Хвощинського, життя, розбудила у ньому почуття складне, майже святе. Що змусило Івлєва купити у спадкоємця Хвощинського «за дорогу ціну» маленьку книжку «Граматика любові», з якою не розставався старий поміщик, плекаючи спогаду про Лушку? Івлєв хотів би зрозуміти, чим було наповнена життя закоханого безумця, чим харчувалася довгі роки його осиротіла душа. І слідом за героєм оповідання розкрити таємницю цього непоясненого почуття захочуть «онуки і правнуки», що почули «віддання солодке» «про серця тих, що любили», а разом з ними і читач бунінського  добутку. Спроба автора зрозуміти природу любовного почуття втримується і в оповіданні «Сонячний удар» (1925). «Дивна пригода» потрясає душу поручика. Розставшись із прекрасною незнайомкою, він не може знайти спокій. При думці про неможливість знову зустріти цю жінку він почуває біль і непотрібність подальшого життя без неї, його охопив жах, відчай». Автор переконує читача у серйозності почуттів, пережитих героєм оповідання.

Поручик відчуває себе страшно нещасним. Глибина духовного прозріння героя ясно виражена у фінальній фразі оповідання, коли він сидів під навісом на палубі, почуваючи себе пристарілим на десять років. Як пояснити те, що трапилося з ним? Може бути, герой стикнувся з тим великим почуттям, що люди називають коханням, і відчуття неможливості втрати привело його до усвідомлення трагічності буття? Мучення люблячої душі, гіркота втрат, солодкий біль спогадів — такі незагойні  рани залишає в долях бунінських героїв кохання, і час не владний над ним. В оповіданні «Темні алеї» (1935) зображена випадкова зустріч людей, що кохали один одного тридцять років тому. Здавалося б, ситуація досить пересічна: молодий дворянин легко розстався із закоханою в нього кріпосною дівчиною Надією і одружився на жінці свого кола. А Надія, одержавши від панів вільну, стала господаркою постоялого двору, не вийшла заміж, не мала сім’ї, дітей, не отримала звичайного життєвого щастя. Вона зізнається Миколі, що весь цей час жила одним і простити його не могла. І не було у неї нічого дорожче його на світі як у ту пору, так і потім.

Вона не могла змінити саму себе, зрадити своє почуття. А Микола Олексійович зрозумів, що втратив у Надії «найдорожче, що мав у житті». Але це було хвилинним прозрінням, і залишаючи постоялий двір, він соромився своїх слів і дій, того, що поцілував руку. Йому важко було представити Надію своєю дружиною, господаркою петербурзького будинку, матір’ю своїх дітей. Цей пан надає занадто велике значення становим забобонам, відкидає справжнє почуття. Але він розплатився за свою малодушність відсутністю особистого щастя. Як по-різному осмислюють те, що з ними трапилося, герої оповідання! Для Миколи Олексійовича це «історія вульгарна, звичайна», а для Надії — не вмираючі спогади, багаторічна відданість коханню. Так, любов багатолика і часто непояснена. Це вічна загадка, і кожний, хто стикається з бунінськими добутками, шукає власні відповіді, міркуючи над таємницями кохання. Сприйняття цього почуття дуже особисте, і тому хтось поставиться до зображеного у книзі як до «вульгарної історії», а хтось буде вражений великим дарунком любові, що, як і талант поета або музиканта, дається аж ніяк не кожному. Але одне, безсумнівно: бунінські оповідання, що розказують про саме таємне, не залишать байдужими читачів у будь-яку епоху. Кожна людина знайде в бунінських творах щось співзвучне власним думкам і переживанням, доторкнеться до великої таємниці кохання. Саме це робить автора «Сонячного удару» і інших чудових добутків завжди сучасним письменником, що викликає глибокий читацький інтерес [16, c. 77].

Отже, можна підсумувати, що цикл оповідань “Темні алеї” критика визначила як “енциклопедію любові” або, ще точніше, — енциклопедію любовних драм. Любов тут зображується як саме прекрасне, найвище почуття. У кожному з оповідань (”Темні алеї”, “Руся”, “Антигенів”, “Таня”, “У Парижі”, “Галя Ганская”, “Наталі”, “Чистий понеділок”; сюди ж можна віднести написаний до “Темних алей” оповідання “Сонячний удар”) показаний момент найвищого торжества любові. Всі оповідання в збірнику зближає мотив спогадів про молодість і батьківщину. Всі вони вигадані, що не раз підкреслював сам автор. Однак вони всі, у тому числі ретроспективна їхня форма, викликані станом душі автора. Подібні моменти повернення до самого яскравого, сильного переживання й відтворені в циклі. Бунін пише про незабутній, що залишило глибокий слід у людській душі. Однак переконання Буніна в чистоті, не помутнінні, здоровій природності любові залишилося незмінним.

Висновки

Творчість Буніна прийшлася на переломний період у Росії. Задовго до Першої світової війни й революції 1917 року, уже на початку століття, письменник розумів, що в російському житті вмерло щось дуже важливе, чи не  саме головне. «Розпався великий ланцюг буття», буття», надломився якийсь стрижень, і життя, справжня, світла, осмислена, іде через цю тріщину, а те, що йде їй на зміну, є втілення несучу загибель усьому хаосу, що у російському житті так довго стримувався й, нарешті, вирвався назовні». Тема смерті дуже сильно й пронизливо звучить у бунінській прозі 1905-1915 років. У ній немає ніяких розрад начебто поезії праці або радостей сімейного життя — побут нескінченно нудний, праця важка, люди безповоротно з один одному й, приходячи в це життя, відразу ж спрямовуються до її кінця. Ми розглянемо дві розповіді цього періоду, ясно його що характеризують: розповідь «Брати» і «Пан із Сан-Франциско».

Темі любові присвячені багато творів І. А. Буніна й весь цикл розповідей «Темні алеї». «Всі розповіді цієї книги тільки про любов, про її «темні» і найчастіше дуже похмурі і жорстокі алеї», — писав Бунін в одному з листів. Сам Бунін уважав цю книгу найдосконалішою по майстерності. Іван Олексійович оспівував не платонічну, а почуттєву любов, оточену романтичним ореолом. Любові, у розумінні Буніна, протипоказані будення, усяка тривалість, нехай навіть у бажаному шлюбі, вона — осяяння, «сонячний удар», що нерідко приводить до загибелі. Він описує з у всіх її станах, де вона ледь світиться й ніколи не збудеться («Старий порт»), і де нудиться, з («Іда»), і де переходить у пристрасть («Убивця»). Любов захоплює всі помисли, всі духовні й фізичні потенції людини, але цей стан не може тривати довго. Щоб любов не видихнула, не вичерпала себе, необхідно розстатися — і назавжди. Якщо цього не роблять самі герої, то в їхнє життя втручаються долю, доля: хтось із люблячих гине. Повість «Митіна любов» кінчається самогубством героя. Смерть тут трактується як єдина можливість звільнення від любові.

Список використаної літератури

1. Арват Н. Мова та стиль творів І.О.Буніна,М.Г.Куліша,Ю.І.Яновського. // Мовознавство. — 1997. — № 1. — С. 75-77
2. Бунин И.А. Собр. соч. В 6-ти т. — М.: Худ. лит., 1987-1988.
3. Згуровская Л. Рассказы о деревьях Крыма. — Симферополь: Таврия, 1984. — 222 с.
4. Кочевих О. «У мене — степова душа», — стверджував найбільший українофіл російської літератури -Іван Бунін [Текст] / О.Кочевих // Політика і культура. — 2000. — № 40. — С. 31-33
5. Крутікова, Ніна. Україна в поезії і прозі Івана Буніна // Слово і час. — 2008. — № 1. — С. 4-9
6. Кузнецова Г. Грасский дневник. — М.: Московский рабочий, 1995. — 410 с.
7. Литературное наследство. Иван Бунин. — Т. 84. — Кн. 1. — М.: Наука, 1973. — 696 с.
8. Мальцев Ю.В. Иван Бунин. — М. — Франкфурт на Майне: Посев, 1994. — 442 с.
9. Михайлов О. И.А. Бунин. Жизнь и творчество. — Тула: Приокское книжн. изд-во, 1987. — 318 с.
10. Муромцева-Бунина В.Н. Жизнь Бунина. Беседы с памятью. — М.: Сов. писатель, 1989. — 512 с.
11. Петрова Т.С. Рассказ И.А.Бунина «Поздний час» [Текст] / Т.С.Петрова // Русский язык в школе. — 1998. — № 5. — С. 64-68
12. Саакянц А. И.А. Бунин // Жизнь Арсеньева. Повести и рассказы. — М.: Правда, 1987. — С. 1-44.
13. Силантьева В.И. Переходные периоды в искусстве. Современные теории диссипативных систем. // Вопросы русской литературы. Межвузовский научный сборник. Выпуск 9. — Симферополь: Крымский архив, 2003. — С. 170-180.
14. Сорокіна Е. І.Бунін — прозаїк, поет, перекладач // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2005. — № 3. — С. 24-28
15. Степун Ф.А. Иван Бунин // Современные записки. — Париж, 1934. — № 54. — С. 197-211.
16. Чечетіна Л. «Тепер це легке дихання знову розсіялося в світі…» Урок-бесіда за новелою І.Буніна «Легке дихання» // Зарубіжна література в школах України. — 2006. — № 7-8. — С. 75-77