Ф.Ніцше у своїй праці «До генеалогії моралі» [2] зазначає, що обидві протипоставлені цінності — «добро й зло», «гарне й погане» —  билися  на  землі  тисячолітнім  смертним боєм;  і  хоча безсумнівно  те, що друга цінність давно вже узяла гору, все-таки й тепер ще немає недоліку в місцях, де боротьба триває внічию. Можна  б було сказати  навіть,  що вона тим часом піднеслася усе вище й тому стала  усе глибше, все духовніше:  так  що  нині,  мабуть  , немає більше  вирішальної ознаки «вищої  натури», натури більше духовної,  ніж представляти собою розлад  у цьому  змісті й  бути  усе ще  дійсною  ареною  боротьби  для названих протилежностей.

У цих текстах порушуються проблеми добра і зла, «надлюдини», у містично-символічній, високопоетичній формі зроблено перегляд важливих людських вартостей, подано також цікаві сентенції та інтермедії.

Однією з її основних хибних упередженостей виступає, на його думку, віра в протилежність цінностей, зокрема добра і зла. Добро тлумачиться самоцінним і вивільненим від зла. “Та чи не є такі загальноприйняті традиційно-філософські й “народні” розцінки занадто поверховими ?” – запитує автор. При всій цінності першої протилежності й друга може бути визнана більш високою, більш важливою для всього життя, а обидві вони мають розглядатись як споріднені. Однак визнання зла необхідною умовою й запорукою життя – ризикований вихід на пізнавальний шлях, що заводить по той бік добра і зла. На це можуть зважитися лише обрані філософи. Щодо власної готовності автор не має сумніву. А як інші ?

Щодо інших (йому самому подібних), Ніцше з надією відзначає, що народжується новий рід філософів, їх можна вважати своєрідними інтелектуальними спокусниками. Вони (за традицією) друзі істини, але, всупереч традиції, не догматики. На відміну від усіх так званих вільнодумців минувшини й сьогодення їх слід називати людьми вільного розуму. Вільнодумці хочуть бачити “спільне стадне щастя зелених пасовищ, поєднане з забезпеченістю, безпекою, привільністю, полегшенням життя для кожного”. А ми, філософи вільного розуму, “уважно й сумлінно поставившись до питання, – де і як досі рослина- “людина” найбільш потужно підносилася вгору, – вважаємо, що це відбувалося завжди за протилежних умов, що для цього небезпека її становища спочатку мала розростися до шалених меж, сила її винахідливості й хитрості (її “розум”) повинна була розвинутися… до витонченості й безстрашності, її воля до життя мала піднестися до ступеню безумовної волі до влади. Ми вважаємо, що суворість, насилля, рабство, небезбека на вулиці й у серці, скритність, стоїцизм, хитрість спокусника й будь-яка чортівня, що все зле, жахливе, тиранічне, хижацьке й зміїне в людині таким же чином сприяло піднесенню виду “людина”, як і її протилежність”. Формулою “по той бік добра і зла” ми самовиділяємося серед філософів, – вона завжди звільняє нас від яких-небудь “правил” або “упередженостей”, — зауважує Ніцше.

Філософію Г. Сковорода вважав Аріадниною ниткою життя людей. Головну мету її він бачив у здійсненні завдань пізнавального, практичного й морального значення. Тому в своїй праці «Наркисс. Разглагол о том: узнай себе» [3] підкреслює, що в поняттях «двох натур» варто розрізняти натуру що народжується (вічну) і натуру породжену (минущу). Г. Сковорода надавав великого значення ідеї самопізнання як неодмінній умові правильного шляху пізнання. Образно ілюструє він свої думки про самопізнання в трактаті «Наркисс». Людина — Наркисс — у підсумку своїх зусиль, через любов до себе й самопізнання повинен полюбити й пізнати «натуру», «древо життя», «істину буття». Сократівська вимога «Пізнай самого себе!» у вустах українського філософа з народу не представляло заклик до суб’єктивного копання в «власній душі», «у самому собі».

Г. Сковорода вважав, що сама людина «усередині себе» повинна виміряти власні сили й знайти засоби пізнання. «Якщо хочемо виміряти небо, землю, море, повинні, по-перше, виміряти самих себе  «собственною нашею мерою». А якщо нашої, усередині нас, міри не знайдемо, то чим виміряти, можемо?  А не вимірявши себе колись, що користі знати міру в інших тваринах? Та й  чи можна?» Український філософ і тут не забуває про те, що самопізнання своєю метою має пізнання неба, землі, моря й «інших тварин», тобто явищ, зовнішніх стосовно  людини. У тім же трактаті «Наркисс», звідки взята наведена вище цитата, його автор указує на самопізнання як на засіб з’ясування принципових можливостей індивідуальної людини й усього людства осягти навколишню дійсність. Мислитель вимагав звільнитися від упереджених думок, афектів, забобонів, марновірств, щиросердечних слабостей (сум, туга, нудьга). Називаючи цих «внутрішніх» ворогів «легіоном бісів», викликували: «Вороги твої власні твої суть думки». «Омый колись внутрішність склянки», тобто очисть себе від оман.

Якщо уважно простежити еволюцію моральних поглядів Бердяєва, то стає ясно, що він не відразу усвідомив характерні для нього моральні ідеї. На початку своєї творчості Бердяєв ще не до кінця усвідомив внутрішню «незалежність» етичної свідомості: він хотів, щоб «ідеал одержав наукову санкцію», він думав, що воля в людині відкривається тоді, коли «необхідність прихильна до нашого ідеалу», приймає ще навчання марксизму про те, що «воля є усвідомлена необхідність».

Моральна свідомість ускладнюється в Бердяєва [1] при цьому його релігійними й містичними ідеями: у нього вже виступає ідея «нового еона», він шукає «нової релігійної свідомості». Так, за думкою Бердяєва (яка відтепер уже назавжди входить у передумови його моральної свідомості), «людина нової релігійної свідомості не може відректися ні від язичества, ні від християнства», те в нього починається відрив від християнської культури, а пізніше й боротьба з нею, і відраза до неї (в ім’я «нового» релігійної свідомості»).

Список використаних джерел

1. Бердяев Н. Самопознание. — М., 1990.
2. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // Сочинения в двух томах.— Т .2.— М.: Мысль, 1990. – C .238 –406.
3. Сковорода Г. С. Наркисс («Наркісс. Разглагол о том: узнай себе») // Сковорода Г. С. Сочинения: В 2 т. М., 1973.