Вступ

Актуальність теми. Природно-заповідний фонд (ПЗФ) України має у своєму складі 7087 одиниць територій і об’єктів загальною площею 2815,5 тис. га [3], що становить 4,5 % площі території України (в 1991 році цей показник складав лише 1,9 %). До 2015 року відповідно до загальнодержавної програми формування екологічної мережі України площу природно-заповідного фонду передбачено значно збільшити і довести до 10,4 % від площі держави. Однак кількісний розвиток природно-заповідної мережі протягом всього періоду незалежності нашої держави не мав якісного наповнення. Формування ринкових відносин в економіці України створило незадовільну ситуацію в природно-заповідному фонді. Має місце істотне погіршення стану його територій і об’єктів, відчутна деградація ландшафту місцевості, малих архітектурних форм і композицій паркових комплексів, і, як наслідок, невиконання належним чином територіями природно-заповідного фонду своїх екологічних, рекреаційних, лікувально-оздоровчих, освітніх і інших функцій. Ситуація, що склалася, значною мірою обумовлена критичним рівнем фінансування і відсутністю інфраструктурного забезпечення.

Усі території та об’єкти природно-заповідного фонду України, відповідно до Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр. у 2000 році, становлять основу національної екомережі. Україна також бере активну участь у формуванні Пан-Європейської екомережі відповідно до Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995). Ця діяльність поєднується з виконанням міжнародних конвенцій та угод світового, європейського та регіонального рівнів, насамперед, через визначення: водно-болотних угідь міжнародного значення у рамках Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місця існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971 р.), територій спеціального збереження (areas of special conservation interest) Смарагдової мережі Європи на виконання Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979), через участь у формуванні Світової мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО відповідно до положень Севільської стратегії розвитку біосферних резерватів (Biosphere Reserves: The Seville Strategy…, 1996).

Мета цієї роботи полягає в тому, щоб проаналізувати основні питання формування фінансово-економічної політики в організації природно-заповідної справи, провести моніторинг заповідних фондів України та сформувати новий механізм управління розвитком природно-заповідного фонду України.

Розділ 1. Природно-заповідний фонд України: моніторинг фінансово-економічного механізму управління його розвитком

Під фінансово-економічним механізмом управління природно-заповідним фондом ми розуміємо систему фінансово-економічних методів, важелів, форм і прийомів з управління заходами охорони, збереження, стійкого використання і відтворювання природно-заповідних ресурсів з відповідним правовим, нормативним, інформаційним і фінансовим забезпеченням. З цих позицій структуру фінансово-економічного механізму природно-заповідного фонду можна представити у вигляді схеми (рис. 1), на якій показаний взаємозв’язок використання і відтворення природно-заповідного фонду і механізм дії фінансово-економічних методів і важелів, фінансового забезпечення і регулювання, фінансових стимулів і санкцій та інших елементів на функціонування природно-заповідної галузі. Якість стану та ефективність функціонування будь-якої галузі економіки залежить від злагодженості дій всіх складових механізму, який сприяє розвитку цієї галузі. З метою недопущення хаотичного розвитку природно-заповідної галузі фінансово-економічний механізм нового типу повинен бути сформований з елементів, що передбачають оптимальне співвідношення між державним регулюванням і дією ринкових чинників. При цьому у жодному випадку не повинна порушуватися пріоритетність екологічних вимог і стандартів над економічними важелями.

Концептуальні напрямки фінансово-економічного механізму стійкого використання і відтворення природно-заповідного фонду, які оптимально поєднують екологічні і економічні цілі, вимагають комплексного підходу для ефективної дії і передбачають наступне [1, 4, 7, 8]:

• районування території за еколого-економічним принципом;
• визначення еколого-економічної оцінки ресурсів ПЗФ;
• реформування відносин власності у природокористуванні;
• впровадження ринкових механізмів та нових форм господарювання у сфері ПЗФ (екологічне страхування як на державному, так і на приватному рівні, удосконалення плати за спеціальне використання ПЗФ; удосконалення системи матеріального стимулювання працівників природно-заповідної галузі);
• залучення об’єктів ПЗФ у сферу ринкових товарно-грошових відносин, сприяння формуванню і просуванню конкурентоздатної продукції і послуг на територіях ПЗФ, вдосконалення механізму ціноутворення на послуги і продукцію ПЗФ;
• вдосконалення механізму оподаткування ПЗФ;
• впровадження ефективної інвестиційної політики щодо територій і об’єктів ПЗФ;
• узгодженість джерел та обсягів фінансування ПЗФ з лімітами використання цінних об’єктів природи;
• збалансованість фінансування, включаючи фонди екологічного призначення, з необхідними витратами для реалізації заходів, спрямованих на збереження, стале використання і відтворення ПЗФ;
• пріоритетність екологічних вимог і стандартів у системі фінансування ПЗФ над економічними важелями;
• оптимізацію просторово-територіального та інфраструктурного забезпечення паркових комплексів;
• обґрунтування раціональної територіальної організації ПЗФ з урахуванням розширення його мережі;
• реалізацію заходів з поліпшення охорони, збереження, використання та відтворення природно-заповідних ресурсів (розробка і використання системи рекреаційних навантажень на природні комплекси і об’єкти у межах ПЗФ);
• розробку системи природоохоронних заходів, спрямованих на зменшення антропотехногенного впливу на природне середовище, забезпечення збалансованості у природі, поліпшення екологічної ситуації.

Серед елементів фінансово-економічного механізму природно-заповідного фонду, реформування і впровадження яких буде сприяти виведенню його установ на економічну і фінансову стабільність, на першочергову увагу заслуговує механізм фінансового забезпечення природно-заповідних територій та планування рекреаційної діяльності [8, c. 170-171].

Основними джерелами фінансування капітальних і поточних витрат ефективного функціонування природно-заповідних установ є:

• кошти з державного та місцевих бюджетів;
• власні кошти, отримані від ведення дозволених законодавством видів діяльності;
• кошти позабюджетних фондів;
• кошти землевласників і землекористувачів, у віданні яких знаходяться території і об’єкти ПЗФ;
• кошти приватного сектора;
• кошти спонсорів та донорів.

Поповнення власних коштів ПЗФ може здійснюватися, насамперед, за рахунок використання цінних об’єктів природи як своєрідних музеїв, проведення еколого-культурних заходів, пропаганди ідей екології, а також прибутку, одержаного від розповсюдження і подальшого збагачення цінних видів рослинного і тваринного світу. Важлива роль в умовах ринкової економіки відводиться «продукції» ПЗФ, як особливому виду товарів, екологічних і соціальних послуг, реалізація яких повинна складати вагому частку власних фінансових ресурсів.

Власні кошти природно-заповідних установ формуються також за рахунок надання платних послуг відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. № 1913 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно — заповідного фонду» [5] та змінами до неї відповідно до Постанови від 2 червня 2003 р. № 827 «Про внесення змін до переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду» [6]. Ці постанови закладають нормативно-правові засади впровадження ефективного механізму фінансово-економічного регулювання і стимулювання розвитку рекреаційно-туристичної галузі, і, особливо, — екологічного туризму. Впровадження постанов дає шанс для природно-заповідних установ покращити свій фінансовий стан та забезпечити розвиток туристично-рекреаційних інфраструктур.

Власні кошти установами ПЗФ можуть поповнюватись і за рахунок зборів за вхід в окремі спеціально обладнані для відпочинку ділянки та в’їзд автомобілів на територію ПЗФ, орендної плати за проведення фестивалів, ярмарок і благодійних акцій, за використання іншими суб’єктами господарської діяльності символіки природно-заповідної установи, благодійних внесків тощо [2, c. 273].

На сьогодні багато установ природно-заповідного фонду, які можуть заробляти власні кошти, отримують їх, головним чином, від проведення різного виду рубок на незаборонених для цього ділянках. Наприклад, Карпатський національний природний парк у середньому одержав від такого виду діяльності 94,2 % надходжень власних коштів. Що стосується надходжень від інших видів діяльності — реалізації посадкового матеріалу з розсадників і послуг рекреантам — їх частка незначна і становить по тому ж Карпатському національному природному парку відповідно 4,2 % і 1,6 %, тобто усього 5,8 % від загальної суми власних коштів.

Для заповідної території такого рівня більш логічною виглядала б ситуація, при якій надходження від рекреаційних послуг складали більше половини власних коштів. Адже, враховуючи важливе культурне, наукове, рекреаційне, історичне та інше значення цінності таких територій, а також рівень відвідування парків, що стрімко зростає протягом останніх років, саме їх послуги повинні забезпечувати велику частку надходжень власних коштів.

Слід підкреслити, що об’єкти вищої категорії заповідання, особливо на перехідному етапі, не зможуть обійтись без державної фінансової підтримки. Можливі джерела фінансового забезпечення установ різних категорій ПЗФ запропоновані в табл. При цьому, для семи категорій, у яких проводиться функціональне зонування їх територій, джерела фінансування запропоновані для кожної функціональної зони. Розподіляючи джерела фінансового забезпечення на основні і додаткові, ми враховували наступні чинники:

• категорію заповідання об’єкту чи території ПЗФ;
• значення установи ПЗФ (міжнародне, загальнодержавне чи місцеве);
• вид режиму охорони і використання (характер допустимої діяльності на території, об’єкті ПЗФ чи їх функціональних зонах; призначення цих територій; науково-обґрунтовані екологічні вимоги, норми, правила, ліміти);
• можливі види використання і відтворення ресурсів ПЗФ;
• використання фондів екологічного призначення для реалізації заходів, спрямованих на охорону, збереження, стале використання і відтворення ПЗФ;
• необхідність залучення об’єктів ПЗФ у сферу ринкових товарно-грошових відносин;
• значно більшу ефективність використання власних фінансових ресурсів ніж бюджетних коштів.

Держава повинна гарантувати матеріально-технічне забезпечення потреб природно-заповідних територій та об’єктів, що вилучені із спеціального використання. Значна частка державного фінансування повинна спрямовуватись, насамперед, на розширення мережі ПЗФ, покращення якісного стану його територій та підвищення рівня екологічної безпеки [14, c. 9].

Держава повинна брати на себе місію гаранта щодо мобілізації коштів підприємств, організацій та інших структур недержавного сектора економіки для інвестування об’єктів ПЗФ. Основна роль у фінансуванні даних об’єктів природи в перспективі, очевидно, буде покладена на спеціальні структурні підрозділи господарюючих суб’єктів. Вихід з кризи, зростання виробництва дасть змогу підприємствам збільшити частку власних коштів, яка буде спрямовуватись на розвиток природоохоронної сфери і екологічної безпеки. Недержавні (позабюджетні) фонди для фінансування ПЗФ на цьому етапі використовуються вкрай недостатньо.

Табл. 1. Можливі джерела фінансового забезпечення ПЗФ

Об’єкти ПЗФ	Основні джерела фінансування	Додаткові джерела фінансування
1. Природні заповідники
Заповідні зони	Бюджет, 80-90 %	Позабюджетні фонди, власні кошти, 10-20 %
Буферні зони	Власні кошти, 80-90 %	Позабюджетні фонди, бюджет, 10-20 %
2. Біосферні заповідники
Заповідні зони	Бюджет, 80-90 %	Позабюджетні фонди, власні кошти, 10-20 %
Буферні зони	Власні кошти, 80-90 %	Позабюджетні фонди, бюджет, 10-20 %
Зони антропогенних ландшафтів	Власні кошти, кошти приватного сектора, 80-90 %	Позабюджетні фонди, бюджет, 10-20 %
3. Національні природні парки
Заповідні зони	Бюджет, 80-90 %	Позабюджетні фонди, власні кошти, 10-20 %
Зони регульованої рекреації	Власні кошти, кошти приватного сектора, 70-80 %	Бюджет, 20-30 %
Зони стаціонарної рекреації	Власні кошти, кошти приватного сектора, 70-80 %	Бюджет, 20-30 %
Господарські зони                       Власні кошти, 100 %                  |                —
4. Регіональні ландшафтні парки
Заповідні зони	Бюджет, 80-90 %	Позабюджетні фонди, 10-20 %
Рекреаційні зони	Власні кошти, кошти приватного сектора, 60-70 %	Бюджет, 30-40 %
5. Заказники	Власні кошти землевласників, 100 %	—
6. Пам’ятки природи	Власні кошти землевласників, 100 %	—
7. Заповідні урочища	Власні кошти землевласників, 100 %	—
8. Парки-пам’ятки садо­во-паркового мистецтва	Власні кошти землевласників, 100 %	—
9. Ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки
Заповідні зони	Бюджет, 80-90 %	Позабюджетні фонди, 10-20 %
Наукові зони (ботанічні сади, дендропарки)	Бюджет, 80-90 %	Позабюджетні фонди, 10-20 %
Експозиційні зони	Бюджет, 60-70 %	Власні кошти, 30-40 %
Рекреаційні (зоологічні парки)	Бюджет, 30-40 %	Позабюджетні фонди, власні кошти, 60-70 %
Адміністративно-господарські зони	Власні кошти, 60-70 %	Бюджет, 30-40 %

Фінансове забезпечення буферних (охоронних) зон заповідників, враховуючи, що режим господарювання в них мало відрізняється від традиційного, переважно можливе на госпрозрахунковій основі. Джерелом власних коштів тут можуть бути ресурси природи, що використовуються в межах лімітів, встановлених за даними землевпорядкування, лісовпорядкування та спеціальних досліджень, необхідність в яких виникає при розробці схем розвитку об’єктів ПЗФ. Буферні зони заповідників є об’єктами інтенсивного природокористування, зокрема, земельними, лісовими ресурсами, продуктами побічного користування лісу, мінерально-сировинними ресурсами, біоресурсами водного промислу, спорудами господарського призначення. Напрямки і обсяги використання цих ресурсів встановлюються відповідно з вимогами діючих галузевих інструктивних положень і рекомендацій. Буферні зони, які вилучені із господарського користування, переважно фінансуються за рахунок бюджетних та позабюджетних фондів [14, c. 10].

Рекреаційні зони національних природних парків та окремі ділянки, які не вилучені із господарського користування біосферних заповідників, фінансуються, зазвичай, на комерційних засадах. У таких зонах за рахунок спеціального використання кожного окремо взятого об’єкта природи формуються власні кошти, виходячи із лімітів і специфіки рекреаційної діяльності. Дохід від використання рекреаційних зон національних природних парків та окремих ділянок біосферних заповідників, як свідчить досвід, нерідко перевищує витрати на їх утримання. Тому подальший розвиток рекреації потребує формування нового механізму функціонування госпрозрахункових відносин, відпрацювання механізму стимулювання роботи і ефективного використання ресурсів, розгортання економічного змагання між об’єктами за одержання державного замовлення на конкурсній основі, формування ефективного внутрішнього госпрозрахунку як основної умови для переходу рекреаційної зони і загалом всього ПЗФ на економічні методи господарювання та управління.

Фінансування ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків доцільне на змішаній основі — бюджетній і госпрозрахунковій. Тут також є певні можливості для формування власних коштів, зокрема за рахунок використання ділянок науково-культурного, рекреаційного і господарського призначення. Покриття нестачі коштів для збереження таких об’єктів та проведення необхідних природоохоронних заходів здійснюється за рахунок бюджету та позабюджетних фондів. Затрати, пов’язані з забезпеченням режиму охорони заказників, пам’яток природи і заповідних урочищ, а також парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, здійснюються за рахунок організацій, підприємств, інших землекористувачів і землевласників, на території яких вони знаходяться [19, c. 7].

Розділ 2. Екологічний моніторинг заповідних ділянок

2.1. Моніторинг заповідників степової зони України

Важливе значення у потенціалі України мають території, що, за визначенням Закону України «Про природно-заповідний фонд України», підлягають особливому нагляду — заповідники, як об’єкти загальнонаціонального значення — ділянки землі, водної поверхні та повітря над ними, де розташовані природні комплекси особливого природоохоронного, наукового, культурного, естетичного, рекреаційного та оздоровчого значення, які вилучені рішенням органів державної влади повністю або частково з господарського користування і для яких встановлений особливий режим охорони [1, 5].

Особливої актуальності на сучасному етапі бурхливого техногенного розвитку набуває питання про ступінь техногенного впливу на заповідні землі, про істинність існуючих еталонів для різних ландшафтно-геохімічних зон України. З метою проведення моніторингу вмісту деяких хімічних елементів у ґрунтах степової ландшафтно-геохімічної зони авторами досліджені п’ять заповідних ділянок — два філіали Українського степового природного заповідника НАН України: Хомутовський степ) [1, 9] та Кам’яні могили; два філіали Луганського природного заповідника НАН України: Станично-Луганський  і Стрільцівський степ і три ділянки Чорноморського біосферного заповідника НАН України: ділянка на Кінбурському півострові Івано-Рибальчанський, дві приморських ділянки Потієвський, Ягорлицький Кут. Досліджені заповідні території належать до підзони північних степів Степової ландшафтно-геохімічної зони, переважно Са2+ (кальцієвого) класу ландшафтів, за виключенням Чорноморського заповідника, який знаходиться у підзоні південних степів, Са2+ + (кальцієво-натрієвого) класу ландшафтів.

За результатами досліджень, проведених у заповіднику Хомутовський степ і викладених у роботі [20], авторами встановлено, що мінімальне та середнє значення валового вмісту хімічних елементів у ґрунтах території заповідника не перевищують ГДК [6], окрім значення вмісту свинцю, середнє значення якого перевищує ГДК у 1,8 разів. Мінімальне та середнє значення вмісту рухомих форм всіх досліджуваних металів вище, ніж встановлено попередніми дослідженнями [1], коефіцієнт варіації значень вмісту рухомих форм досліджуваних елементів не перевищує 52 %, найбільший середній вміст нітратйону спостерігається у чорноземах звичайних середньопотужних малогумусних на лесовидному суглинку. Це свідчить про те, що територія заповідника зазнає антропогенного впливу.

Заповідник «Кам’яні Могили» — ще одне відділення Українського степового природного заповідника НАН України — розташований на Приазовській височині, у верхів’ях р. Каратиш, притоку ріки Берда, на границі між Донецькою та Запорізькою обл., неподалік від с. Назарівка Володарського району. На сьогодні «Кам’яні Могили» має площу майже 400 га, з них майже 300 га входить до складу Донецької обл. й 100 га  — до Запорізької [5].

Велика частина площі заповідника, біля 200 га, припадає на потужні скельні виходи граніту Азово-Подільського кристалічного масиву, що височіють над навколишнім степом, — найбільшої за площею інтрузії в Донбасі і Приазов’ї. Пасмо гір представлене Західною і Східною грядами з абсолютною висотою окремих вершин до 100 м (колись їх висота сягала 3—5 км). У заповіднику зручно проводити систематичне спостереження за вивітрюванням кристалічних порід.

За ландшафтно-геохімічною зональністю [7] ландшафти заповідника «Кам’яні Могили» локалізуються на елювіоделювії кристалічних порід — так звані приазовські ландшафти. За родовою класифікацією це лесові височини, схильні до ерозійних процесів, тому міграція хімічних елементів тут слабка і відбувається під час змиву ґрунтів. Ландшафти території характеризуються як здатні до самоочищення.

Заповідник знаходиться на площі підвищених рівнин, де відбувається висхідна та низхідна радіальна міграція хімічних елементів. Елементами накопичення є Mn, Co, Sn, елементами виносу — Pb, Zn, Ni.

Ґрунтоутворювальні породи представлені глинами та глинистими відкладами і суглинисто-щебенистими утвореннями на вивержених та метаморфічних породах.

Станично-Луганське відділення Луганського природного заповідника НАН України, або «Придинцівська заплава», розташоване на лівому березі р. Сіверський Донець, за 30 км на північ від м. Луганськ, біля 8 км від смт. Станично-Луганське, біля хутора Піщаний. Площа охоронної зони відділення становить 520 га, займає заплаву та частину борової тераси (площ    Рис. 3. Ландшафт «Станично-Лугакської філії’.

У цьому місці широке (80-100 м) русло ріки утворює круту луку, огинає високі схили (до 80 м) дислокованих порід Донбасу, розташованих на правому березі. Лівий заповідний берег пологий з широкою (до 2,5 км) заплавою з великою кількістю стариць, озер і протоків, більша частина яких втратила зв’язок з основним руслом. Борова (друга надзаплавна) тераса в районі філіалу сягає у ширину 10-14 км і представлена великим рядом піщаних бугрів. Тут заповідається заплавний ландшафт з боровою терасою [5].

Станично-Луганське відділення знаходиться у Сіверсько-Донецькому фізико-географічному районі. Орографічно він охоплює акумулятивні тераси Сіверського Дінця і виділяється як Донецька терасова рівнина. Висота місцевості — до 50 м над рівнем моря.

Гідрографічна сітка в Станично-Луганському відділенні представлена р. Сіверський Донець та її озерами-старицями. Характерний ландшафт Станично-Луганської філії — поєднання листяних лісів з мальовничими лучними галявинами, тихими заводями стариць, гладдю озер.

За ландшафто-геохімічним поділом [12] Станично-Луганський представлений типчаково-ковиловим степом на глинисто-щебенистих карбонатних малогумусових чорноземах (донецькі ландшафти). За родовою класифікацією це лесові височини, схильні до ерозійних процесів, міграція хімічних елементів слабка, відбувається під час змиву ґрунтів. Елементами накопичення цих ландшафтів є Мп, Со, Бе, елементами виносу — РЬ, ОБ, БИ. Ландшафти заповідника належать до площ інтенсивного техногенного навантаження, елементами техногенного накопичення яких є СБ-137, БГ-90, РЬ, Б^.

Стрільцівський степ — також відділення Луганського природного заповідника НАН України, розташований в районі невеликого с. Криничне поблизу ст. Мілове Міловського району Луганської області [11].

Територія філії займає рівнинне плато і є вододілом між двома балками (Крейдяний і Глиняний яри), що впадають в долину р. Криничної. Належить до різнотравно-типчаково-ковилових степів східного варіанту на звичайних чорноземах (айдарські ландшафти). Ландшафти [12] являють собою розчленовані схили височин, міграція елементів відбувається у процесі змиву ґрунтів. Елементами накопичення є Рb, Zn, Мn, виносу — Сu, Cs, Sn. Ґрунтоутворювальні породи представлені глинами та глиняними утвореннями. Ландшафти мають низьку здатність до самоочищення.

На степових ділянках загалом відбувається швидкий кругообіг хімічних елементів. Щороку тут відмирає значна частина рослинного покриву і накопичені рослинами елементи потрапляють у ґрунти. Значна посушливість території степів і низький рівень ґрунтових вод перешкоджають винесенню хімічних елементів за межі ландшафтів, тому вони багаторазово беруть участь у кругообігу, поступово нагромаджуючись у ґрунтах. Також накопиченню хімічних елементів сприяє переважання випаровування над зволоженням, що сприяє накопиченню солей кальцію, які нейтралізують гумусові кислоти, формують у ґрунтах нейтральну або слабколужну реакцію, через свої сорбіційні властивості сприяють накопиченню хімічних елементів.

Чорноморський біосферний заповідник знаходиться на півдні України у межах Голопристаньського району Херсонської та Очаківського району Миколаївської областей, у лівобережній частині північного Причорномор’я. Належить до Приазовсько-Чорноморської підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції. Його територія розташована окремими ділянками вздовж північно-західного узбережжя Чорного моря.

Територія Чорноморського заповідника займає частину Причорноморської западини, яка являє собою крайовий прогин Руської платформи і заповнена осадовими юрськими крейдовими, палеогеновими, неогеновими і четвертинними відкладами. Рельєф району заповідника загалом рівнинний, який знижується в напрямку моря, з добре виявленим мезо- і мікрорельєфом [5].

Основні ґрунтоутворювальні породи — лесовидні суглинки, давньоалювіальні та перигляціальні піщані відклади, сучасні морські наноси [7].

За ландшафтно-геохімічною зональністю заповідник належить до Степової зони, підзони південного степу з ландшафтами Са2+, Nа+, — ОН — кальцієвого та содового класу (причорноморські ландшафти). Це типчаково-ковиловий степ на світло-каштанових ґрунтах та різнотравно-луковий на луково-солонцюватих ґрунтах, які розвинені на легкосуглинистих та піщаних відкладах.

Причорноморські ландшафти представлені пластово-акумулятивними низовинними рівнинами, міграція хімічних елементів в яких відбувається з вітровою ерозією ґрунтів, акумуляція — в пониженнях солончаків. Ґрунтотворні породи представлені глинами та глинистими утвореннями.

Елементами накопичення в компонентах ландшафту є Рb, Мо, Со, елементами виносу — Сu, Cs, Sn, техногенним елементом, що накопичується в ландшафтах, є Ве [20, c. 46-47].

Ландшафти мають низьку здатність до самоочищення.

У геоморфологічній будові заповідника виділяються 3 типи місцевості: 1) надзаплавно-терасові низовинні рівнини, складені лесовими супісками та суглинками з розвиненим мікрорельєфом та переважанням лучно-каштанових солонцюватих ґрунтів у комплексі з солонцями. До цього типу місцевості відноситься досліджувана ділянка Ягорлицький кут;

2)       знижені лиманно-морські рівнини на сучасних морських відкладах, де розвинені солонці суглинисті у комплексі з солончаками та солончаковим мулом, тут розташована ділянка Потієвський;

3)       надзаплавно-терасові горбисті рівнини, складені сучасними еоловими та   верхньочетвертинними  алювіальними відкладами 3 дерновими малорозвиненими ґрунтами, які складають ділянку Івано-Рибальчанський.

Об’єктом дослідження є ґрунти названих заповідників.

Ґрунти заповідника «Кам’яні могили» представлені чорноземами малогумусними і малопотужними звичайними на лесоподібних суглинках і продуктах вивітрювання кристалічних порід, потужність яких найбільша вздовж днища улоговини між двома паралельними грядами гірських порід [5].

Угору по схилах порід вона зменшується разом зі зникненням лесових порід та збільшенням площі виходу на денну поверхню продуктів вивітрювання кристалічних порід. Днище улоговини між гірськими грядами розсічено балками .

Ґрунти Станично-Луганського відділення формуються під впливом постійного водяного потоку, превалюють основні типи:

—         лукові важкосуглинисті чорноземи на алювії сучасному мілкоземному на давньо-алювіальних піщаних відкладах — займають площу заповідника у 208 га. Під водою знаходиться 23 га площі заповідника;

—         болотні не висушені чорноземи, збагачені органічною речовиною, на алювії сучасному мілкоземному на давньоалювіальних піщаних відкладах важкосуглинистих заплав середнього та низького рівня: погано аеруються і сильно оглеєні ;

—         деренові слаборозвинені піщані ґрунти на давньоалювіальних піщаних відкладах (площа 210 га), що знаходяться під лісовим покривом;

—         звичайні важкосуглинисті середньогумусні чорноземи на сучасних алювіальних відкладах.

Таблиця 1.

Валовий вміст хімічних елементів у ґрунтах в цілому по заповідниках, мг/кг

Заповідник	Zn	Ni	Со	Сu	Pb	Li
Хомутовський степ	50-59-100	10-34,8-100	2-5,9-14	10-25,2-50	20-59-200	—
Кам’яні могили	50-68-100	10-26,7-50	2-2,9-6	20-26,7-50	20-50,7-100	20-54,7-200
Станично-.) Луганський	50-85,8-130	1-25-80	2-3,3-15	3-20-50	2-17,5-40	10-36,7-200
Стрільцівський степ	50-68,7-100	30-38,7-50	3-6,1-8	10-31,3-50	20-33,3-50	10-16-20
Чорноморський біосферний заповідник
Ягорлицький кут	30-48,5-120	5-9,2-20	4-6,1-8	10-23,1-40	6-26,6-100	—
Івано-Рибальчанський	5-7,6-30	1-5,7-30	2-4,4-8	2-4,8-10	1-3-10
Потіївський	5-46,5-60	4-14,9-40	2,3-3,6-16	3-28,2-40	10-34-50	—

 

Таблиця 2.

Вміст рухомих форм хімічних елементів у ґрунтах в цілому по заповідниках, мг/кг

Ділянки	Zn	Ni	Со	Сu	Pb	Li
Хомутовський степ	5-12,1-7,6	6-8,6-12,4	1,1-4,4-9,3	1,4-5,3-7,8	4,4-9-17,8	—
Кам’яні могили	6-9,4-26,5	1,8-4,9-8	0,8-1,8-3,2	2,5-4,6-10	4,2-16-69	2,4-11,3-26,5
Станично-.уганський	0,4-25,7-100	0,3-6,6-13,5	0,1-3,4-7,1	0,3-5,6-13,1	3-8,1-16,2	0,2-22,6-58
Стрільцівський степ	4,3-7,1-12,2	5,7-7,9-9,8	1,3-2,4-3,8	3,5-4,4-7,5	3-5,9-8,4	10-11,9-16
Чорноморський біосферний заповідник
Ягорлицький кут	2,3-23,4-103,0	1,2-3,7- 12,9	0,4-2,0-5,4	2,3-3,6-7,0	3,03-8,6-13,5	—
Івано-Рибальчанський	0,55-2,7—7,5	0,3-1,1-1,4	0,4-0,8- 6,0	0,1-0,5-2,6	0,7-2,2-6,4	—
Потіївський	2,1-15,5-43,4	1,9-4,1-9,8	1,3-3,7-7,9	0,9-3,3-5,5	2,6-9,4-14,1	—

 

Таблиця 3.

Середній вміст нітратів у ґрунтах та рН ґрунтів в цілому по заповідниках, мг/кг (гранично допустима концентрація нітратів — 120 мг/кг)

Параметри	Мin	Мах	Мed	рН
Хомутовський степ	182	348	232	6,6—7,3—8,0
Кам’яні Могили	93	348	179	5,9—7,0—7,6
Станично-.уганський	32	1260	318	5,6—6,6—7,6
Стрільцівський степ	93	348	179	6,8—7,3—8,0
Чорноморський біосферний заповідник	9.1	1653	437	6,8—7,6—9,2

На борових терасах також розвинуті піски слабкозадерновані слабкогумусовані розвіювані [9, c. 57-58].

Досліджувані ґрунти заповідника Стрільцівський степ в основному представлені чорноземами звичайними малогумусними важкосуглинистими.

Ґрунти Чорноморського біосферного заповідника представлені трьома ділянками: на ділянці Ягорлицький кут розвинені суглинисті та супіщані солонцюваті ґрунти у комплексі з хлоридними та хлоридно-содовими солончаками на лесових суглинках; лучно-каштанові середньо- та сильносолонцюваті ґрунти в комплексі з солонцями лучно-степовими на оглеєних лесових суглинках; каштанові залишково-та сильносолонцюваті ґрунти у комплексі з солонцями степовими;

ділянка Потіївський представлена хлоридно-сульфатними солончаками у комплексі з дерновими розвиненими піщаними ґрунтами: солончаками та солончаковим мулом; піщано-черепашковими косами та пересипами з пісками слабозадернованими на сучасних морських відкладах з дерновими оглеєними ґрунтами;

ділянка Івано-Рибальчанський складена, в основному, дерновими малорозвиненими ґрунтами та пісками слабозадернованими слабогумусованими та негумусованими, в тому числі, під лісовою рослинністю.

Вміст рухомих форм деяких важких металів, які є основними елементами-індикаторами антропогенного впливу на довкілля заповідників, загалом дещо збільшився.

За період між дослідженнями у ґрунтах майже всіх заповідників, де проводився моніторинг, збільшився валовий вміст свинцю та міді. Крім того, у них наявний підвищений вміст рухомих форм цинку, нікелю, міді та кобальту.

Підвищення вмісту нітратів у ґрунтах більшості заповідників степової ландшафтно-геохімічної зони обумовлене фізико-географічними особливостями їх територій. Наявне значне перевищення вмісту нітратів у всіх ґрунтах досліджуваних ділянок Чорноморського біосферного заповідника, ймовірно, пов’язане з сільськогосподарськими роботами, які проводяться на територіях, суміжних з заповідними. Це свідчить про те, що територія зазнає нерівномірного антропогенного впливу.

Можна стверджувати, що постійний вплив потужних джерел відсутній, однак території заповідників потребують подальших режимних спостережень та заходів і розробки заходів щодо екологізації господарської та рекреаційної діяльності для збереження «заповідності» цих територій.

Визначення параметрів джерел і характеру антропогенного впливу на заповідні території потребує додаткового ретельного опробування та подальших досліджень, адже моніторингове дослідження поверхневих відкладів заповідних територій дозволяє визначити навіть незначні зміни їхнього стану. Проведення еколого-геохімічного моніторингу дасть змогу переходити від оцінки стану території до прогнозу змін складу системи та її розвитку.

На наш погляд, необхідним і достатнім було б проведення, наприклад, щорічного експрес-опробування досліджених нами ґрунтів заповідників. З цих досліджень, зважаючи на наявні результати робіт, можна виключити етап рекогноціювання, що дозволило б зменшити витрати часу і коштів [20, c. 49].

2.2. Оцінка стану мережі об’єктів природно-заповідного фонду Івано-Франківської та Львівської областей

У межах дослідженого району Івано-Франківської та Львівської областей найменш лісистою є Передкарпатська рівнина (8 %), об’єкти ПЗФ займають (заказник «Діброва» 839 га) 0,6 % площі рівнинного ландшафтного ярусу.

Передгірна височина є більш лісистою, тільки на землі ДЛГ тут припадає 59,7 % загальної площі. Площа ПЗФ (заказник «Турова дача 255 га» і частина території заказника «Моршинський», близько 2200 га) становить 2,7 % ландшафтного ярусу.

Карпатське низькогір’я вкрито лісами більше, ніж на 60 %. Заповідні об’єкти (зокрема, Поляницький регіональний ландшафтний парк 1070 га і частина території заказника «Моршинський», близько 880 га) займають 3,4 % площі ландшафтного ярусу.

У межах ландшафтного ярусу середньогір’я лісистість становить понад 80 %, а заповідні ліси (зокрема, у заказниках «Яйківський» 270 га, «Грофа» 2533,8 га, «Ільма» 3294 га, «Марино» 763 га, заповідних урочищах «Чорна Сиг-ла» 397 га, «Аршиця» 205 га тощо) становлять 5,7 % площі ландшафтного ярусу.

Природні комплекси території, що становить 25 % площі Передкарпатської і Зовнішньокарпатської фізико-географічних областей Українських Карпат, вкрай недостатньо і нерівномірно охоплені охороною в межах об’єктів природно-заповідного фонду. У межах регіону дослідження особливого збереження потребують природні комплекси Передкарпатської рівнини, оскільки ландшафтна репрезентативність в мережі ПЗФ рівнинних природних комплексів є у 10 разів меншою, ніж середньогірських.

Регіональне різноманіття лісів неадекватно відображене у системі природоохоронних територій. Охороняються переважно типові середньовікові і середньоповнотні насадження з перевагою дуба звичайного, бука лісового, ялини європейської, які зростають за 1 і 2 класами бонітету. Недостатньо представлені на заповідних територіях автохтонні угруповання вільхи чорної, липи дрібнолистої, ясена звичайного, явора і осики. Зовсім не представлені у ПЗФ ціла низка рідкісних та унікальних у регіоні типів лісу.

У межах Передкарпатської рівнини найбільш поширеними є деревостани з перевагою дуба звичайного, вільхи чорної та бука лісового. Малопоширеними — ялинові, ясеневі, соснові та грабові ліси. Рідкісними треба вважати лісові угруповання осики та липи дрібнолистої, відносна площа яких разом становить менше 1 %. На територіях ПЗФ представлені типові для цього ландшафтного ярусу деревостани дуба звичайного, які становлять близько 13 % загальної площі таких лісів. Позитивним явищем є охоплення охороною близько 20 % існуючих насаджень з перевагою ясена звичайного. На жаль, у ПЗФ представлено менше 1 % загальної площі автохтонних угруповань вільхи чорної і зовсім не представлені насадження бука лісового, які в межах рівнини загалом зростають на площі понад 1,2 тис. га. Також не охороняються у ПЗФ рідкісні в межах рівнини деревостани з перевагою липи дрібнолистої і осики [17, c. 18].

На височині загалом поширені деревостани дуба звичайного, бука лісового та ялини європейської, які також широко представлені і на заповідних територіях. На жаль, недостатньо представлені у ПЗФ автохтонні ялицеві угруповання, які поширені в межах ярусу на площі понад 3,5 тис. га. Також незначну територію об’єктів ПЗФ займають малопоширені тут липові насадження, а також рідкісні ясеневі, яворові і модринові деревостани (разом близько 10 га). Зовсім не охоплені охороною рідкісні в межах ярусу осичники та сіровільшняки. Позитивно, що унікальне, площею 1,5 га, насадження дуба скельного повністю знаходиться на території заповідного фонду.

У низькогір’ї понад 90 % площі лісів становлять насадження з перевагою ялини європейської, бука лісового і ялиці білої. Мало поширеними є угруповання берези повислої і граба звичайного. Рідкісними необхідно вважати насадження вільхи сірої та чорної, ясена звичайного, явора, сосни гірської та модрини європейської, які сумарно займають близько 1 % площі лісів у цьому ландшафтному ярусі. У межах ПЗФ представлені переважно насадження бука лісового, дуба звичайного і ялини європейської. На жаль, не охороняються рідкісні в ландшафтному ярусі насадження ясена і сосни гірської. Як позитивне явище необхідно відзначити охоплення охороною автохтонних гірських угруповань сосни звичайної на «греготах».

У середньогір’ї загалом поширені насадження ялини європейської та бука лісового, які також найбільш представлені і в межах заповідних об’єктів. Окремо необхідно відзначити і площі, зайняті угрупованнями сосни гірської клімаксового характеру. На жаль, не охоплені охороною рідкісні в ландшафтному ярусі насадження осики та вільхи чорної.

Для оптимізації лісівничої репрезентативності мережі лісових заповідних об’єктів регіону дослідження доцільно охопити ширшою охороною:

• деревостани старшого віку, у першу чергу на Передкарпатті;
• деревостани першого і вище бонітетів, як такі що мають еталонне і наукове значення;
• деревостани повнотою 0,8 і вище, у першу чергу в багатоярусних угрупованнях, як такі що максимально наближені до клімаксових, стабільних і біологічно цінних;
• спектр типів лісу регіону, у першу чергу рідкісних і малопоширених, в яких збереглися рідкісні і малопоширені угруповання;
• мішані насадження дуба, вільхи, липи і в’язів на Передкарпатській рівнині, як найбільш наближених за складом до автохтонних. Зокрема, доцільно розширити площу ландшафтного заказника місцевого значення «Кошів» за рахунок подібних унікальних деревостанів у межах заплави лівого берега р. Дністер, кв.73-78 Красівського лісництва Львівського ліспаркгоспу;
• мало поширені та рідкісні в межах всього району дослідження угруповання липи дрібнолистої, ясена звичайного, явора і осики. Зокрема, доцільно в межах височини на землях Лотатницького лісництва (кв. 16-20) Стрийського держлісгоспу створити новий лісовий заказник, де угруповання з перевагою у деревному ярусі липи дрібнолистої віком 65-105 років компактно зростають на площі понад 100 га;
• ширше охопити охороною лісові угруповання за участю сосни кедрової. Доцільно у Горганах створити новий лісовий заказник «Бистрець» (Бистрецьке лісництво Осмолодського держлісгоспу), де цей вид трапляється на площі близько 3000 га;
• угруповання сфагнових сосняків на торфовищах на Передкарпатті, а також у міжгірських долинах. Для цього доцільно розширити площу гідрологічного заказника загальнодержавного значення «Турова дача» з 250 до 700 га за рахунок прилеглих лісових масивів;
• лісові угруповання за участю сосни звичайної на кам’янистих ґрунтах у горах. Доцільно розширити площу ботанічної пам’ятки природи загальнодержавного значення «Урочище Сокіл» за рахунок лісокультур з її участю тощо [6, c. 12].

У межах лісових заповідних об’єктів низькогір’я найбільш поширеними є вологі грабові діброви (44,8 % площі ПЗФ, або 97,6 % площі даного типу лісу на землях ДЛГ). Охороняються практично всі насадження у сирих чорновільхових грудах, свіжих дубово-грабових субучинах. На жаль, найбільш поширені в межах ландшафтного ярусу свіжі буково-ялинові суяличини (35,2 % площі земель підприємств ДЛГ), представлені у ПЗФ тільки на 0,3 %. Зовсім не представлені у ПЗФ вологі буково-ялицеві сусмеречини і смеречини, та ряд інших типів лісу, які займають на землях підприємств ДЛГ досить значні площі. Також не охороняються унікальні для цілого регіону дослідження вологі ялиново-соснові бори і свіжі букові яличини.

У середньогір’ї понад 60 % площі об’єктів ПЗФ займають домінуючі тут вологі буково-ялицеві сусмеречини, буково-смерекові суяличини, смереково-ялицеві субучини та вологі сусмеречини. Значною мірою охоплені охороною реліктові гірськососняки у вологих суборах, сирих та вологих борах, а також кедрово-смерекові угруповання у вологих суборах.

Необхідно відзначити, що у заповідних об’єктах регіону представлено 54 % різноманіття типів лісу, які поширені на землях підприємств ДЛГ загалом. Найвищою є лісотипологічна репрезентативність ПЗФ у межах середньогір’я Карпат — представлено 67 % типів лісу, існуючих на землях підприємств ДЛГ у межах ландшафтного ярусу, найнижчою — на височинах Пе-редкарпаття (35 %).

На нашу думку, рекомендований підхід до аналізу лісової рослинності дасть змогу запропонувати адекватні шляхи оптимізації природничо-лісівничої репрезентативності регіональної мережі об’єктів природно-заповідного фонду, спрямованої на підвищення її природоохоронних функцій.

Розділ 3. Головні напрями раціоналізації землекористування в заповідних зонах

Історична складова і освоєність території України наклали свій відбиток і на розміри заповідникі в. Переважна їх більшість займає площу, що не перевищує 10000 га. Таким чином, популяції крупних видів тварин, таких як зубр, ведмідь, лось, вовк, рись навіть теоретично не здатні тривалий час існувати в межах заповідної території. Наприклад, в межах Канівського природного заповідника за нашими підрахунками може жити… 0,3 вовка.

Ще більші проблеми існують в заповідниках кластерного типу, де під загрозою зникнення перебувають цілі комплекси видів. Для таких природних резерватів повним крахом можуть стати звичайні пожежі чи інші природні катаклізми, що спричинять повну, а часто і безповоротну руйнацію екосистем.

Проведений аналіз стану природних заповідників України вимальовує далеко не оптимістичну перспективу їхнього функціонування в майбутньому.

Тому, на наш погляд, заповідникам необхідно інтегруватися в нові суспільно-економічні процеси без втрат своїх основних функцій. Це можна здійснити шляхом реалізації проекту «Кожному регіону — свій заповідник, кожний заповідник — природне ядро регіону. Такий проект передбачає два етапи реалізації. На першому-розширення території заповідників до науково обґрунтованих самодостатніх меж у формі заповідних ядер кластерного типу. Другий етап — створення на основі кожного природного заповідника, шляхом наступного розширення, біосферного заповідника, де заповідні ядра повинні бути об’єднані іншими зонами (буферною, традиційного господарювання та ін).

Цей шлях дозволяє комплексно вирішити одразу кілька проблем.

1. При збереженні найвищого статусу охорони заповідних ядер різко розширюються можливості тривалого існування популяцій за рахунок суміжних територій.
2. Для багатьох видів з’являються нові можливості вижити на територіях регульованого антропогенного навантаження, бо фактично збільшується різноманітність і мозаїчність екосистем, в т.ч. і за рахунок штучних.
3. Стратегія поведінки людини на всій території біосферного резервату такого типу визначається потребами експлуатації наукового та інформаційно-природоохоронного ресурсу, а не економіко-рекреаційного.
4. Наявність і функціонування біосферного заповідника визначає стратегію сталого і невиснажливого розвитку всього регіону і, фактично, диктує і формує екологічну поведінку у цьому регіоні.
5. Природні заповідники будуть активно інтегровані в суспільні процеси без втрат своїх основних функцій.

Безцінну допомогу у формуванні мережі біосферних резерватів в Україні можуть надати нині існуючі біосферні заповідники, що мають великий практичний досвід, добре відпрацьовані менеджмент-плани і великий багаж помилок, на яких слід вчитися новоствореним заповідникам.

Архіважливою складовою цієї трансформації природних заповідників є наукова база, сформована їх столітньою діяльністю.

Реалізація зазначеного проекту не є утопічною, але вимагає чітко сформульованої ідеї і потужного лобіювання інтересів заповідників на законодавчому рівні.

В такий спосіб заповідники здатні визначати соціальну і економічну політику багатьох регіонів України на перспективу.

Серед важливих напрямів раціоналізації землекористування в бік його екологізації є:

• відтворення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відповідно до рівня розвитку природно-ресурсного потенціалу;
• переорієнтація земельно-територіального комплексу на розвиток немалоємких галузей;
• еколого-економічна адаптація структури землекористування, що склалася, до структури природно-ресурсного потенціалу;
• подальший розвиток і цілеспрямоване формування відповідних місцевому природно-ресурсному потенціалу вдосконалених за структурою і організацією природно-ресурсних комплексів регіонів країни.

Висновки

Для фінансового оздоровлення установ ПЗФ важливо збільшувати частку доходів від надання платних послуг у рекреаційній, туристичній, лікувально-оздоровчій, експертній, освітній, науковій, інформаційній сферах, а також від проведення екскурсійної, музейної, бібліотечної та інших видів діяльності. Водночас необхідно враховувати, що ресурси ПЗФ — це державний екологічний ресурс стратегічного призначення. Тому фінансування, яке забезпечить його збереження, повинне контролюватися державою. Для особливо цінних заповідних територій, що містять в собі унікальні природні цінності, повинна бути визначена стабільна основа фінансування на міжнародному рівні.

Проведений аналіз екологічного стану території вказує на екологічну нестабільність, незбалансоване антропогенне навантаження та нераціональне використання землі. В умовах обмеженого ресурсного забезпечення потрібно йти шляхом екологізації землекористування, адаптації технологічних процесів та агрофітоценозів до конкретних грунтово-ландшафтних і соціально-економічних факторів. Це, насамперед, потребує удосконалення структури земельного фонду в бік збільшення частки лісів та лісовкритих площ, у тому числі розширення площ природоохоронних угідь за рахунок зменшення питомої ваги сільськогосподарських угідь. Реформування земельних відносин, зміна форм власності та господарювання на землі не призвели до поліпшення використання земельних ресурсів, підвищення продуктивності землеробства.

Подальша інтенсифікація всіх ланок землекористування — це один із основних напрямів його розвитку, яка повинна досягатися за рахунок впровадження науково обґрунтованих систем ведення господарства, дбайливого використання кожного гектара земельних угідь і біорізноманіття. Отже необхідне екологічне управління.

Список використаної літератури

1. Важкі метали у ґрунтах заповідних зон України / За ред. Е.Я. Жовинського. — Київ: Логос, 2005. — 104 с.
2. Герасименко Я. Деякі проблеми юридичної відповідальності за порушення законодавства про природно-заповідний фонд України // Вісник Академії правових наук України. — 2010. — № 1. — С. 272-280
3. Гетьман В. «Асканія-Нова»-простір, напоєний пам’яттю віків… / В. Гетьман // Наука і суспільство. — 2009. — № 1-2. — С. 2-8
4. Гетьман В. Заповідна, Фальц-Фейнова, «Асканія-Нова» // Науковий світ. — 2009. — № 3. —  С.  26-29.
5. Гетьман В. Заповідний карадаг // Українська культура. — 2009. — № 2. — С. 42-43
6. Гетьман В. Природничий заповідник «Медобори» / Володимир Гетьман // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2009. — № 16. — С. 12-15
7. Гетьман В.І. У степу широкім (Український степовий природний заповідник) // Екологічний вісник. — 2010. — № 4. — С. 21-25
8. Даниляк О. Порівняльний аналіз компетенції органів державного управління у сфері природно-заповідна справа Білорусі, Казахстану, Росії // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 3. — С. 170-176
9. Екологічний моніторинг заповідних ділянок степової зони України / М.В. Язвинська, О.А. Жук // Пошукова та екологічна геохімія. — 2009. — № 1. — С. 56-68.
10. Жовинский Э.Я. Минералого-геохимические особенности почв заповедных зон Украины в условиях техногенеза / Жовинский Э.Я., Кураева И.В., Маничев В.Й., Островская Г.П. // Минерал. журн. -2000. — 22, № 4. — С. 54-61.
11. Жук Е.А. Эколого-геохимические исследования на Ивано-Рыбальчанском участке Черноморского биосферного заповедника // Пошук. та екол. геохімія, 2008. — № 1(8). — С. 23-25.
12. Жук Е.А. Эколого-геохимическое изучение урболандшафтов г. Киев с учетом их типизации / Жук Е.А., Жук А.М. // Пошук. та екол. геохімія, 2004. — № 4. — с. 40-43.
13. Заповідники і національні природні парки України / Мінекобезпеки України. — К.:Вища шк., 1999. — 232 с.
14. Кічура А.В. Природозаповідання та формування природоохоронної мережі — складова регіональної політики збалансованого // Екологічний вісник. — 2008. — № 6. — С. 9-10
15. Комендар В.І. Про охорону заповідних урочищ — невід’ємного елемента мережі природно-заповідних територій Закарпаття (на прикладі буштинських дібров — свідків льодовикової епохи) // Екологічний вісник. — 2010. — № 2. — С. 6-8
16. Ландшафтно-геохімічна карта України / За ред. А. І. Зарицького. — 1994.
17. Мудрак О.В. Репрезентативність природно-заповідної мережі Поділля згідно з фізико-географічним районуванням // Екологічний вісник. — 2010. — № 4. — С. 18-20
18. Укpаїна.Пpезидент. Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні: Указ Президента України від 14 серпня 2009 року № 611 // Урядовий кур’єр. — 2009. — 26 серпня. — С. 7
19. Харічков С.К. Стале рекреаційно-туристичне природокористування на природно-заповідних територіях // Екологічний вісник. — 2010. — № 1. — С. 7-8
20. Язвинська М.В. Моніторинг стану ґрунтів степової ландшафтно-геохімічної зони України / Язвинська М.В., Жук О.А., Дмитренко К.Е. // Пошук. та екол. геохімія, 2007. — № 1(6). — С. 46-49.