Вступ

Актуальність теми. Ресурсна проблематика – комплекс питань, які визначають сутність і структуру, стратегію і тактику використання природних і соціально-економічних ресурсів, – особливого пріоритету набула в період кардинальних геополітичних трансформацій, під час демонтажу командно-планової економіки і пошуку Україною чільного місця в міжнародному поділі праці. У нинішньому суспільстві, яке намагається жити за законами цивілізованого ринку, рекреаційно-туристські ресурси (РТР) виступають передумовою формування експортної спеціалізації держави, аргументом забезпечення позитивного сальдо рекреаційно-туристського балансу та виходу України на відповідний її ресурсам, території, менталітету соціально-економічний рівень.

Розвиток промислових технологій останніми роками призвів до того, що у навколишнє природне середовище можуть потрапляти нові, непередбачувані токсичні сполуки, виявлення яких відомими фізичними й хімічними методами та засобами не завжди можливе. Такі сполуки утворюються, по суті, неконтрольовано, як побічний негативний продукт людської діяльності, розчиняючись у водному середовищі, вони через харчовий ланцюг потрапляють в організми живих істот, де нагромаджуються та негативним чином впливають на життєво важливі процеси. Необхідно сподіватись, що така ситуація у майбутньому ще більше загостриться. Поява у навколишньому середовищі нових токсичних сполук призводить до таких захворювань, із якими охорона здоров’я поки-що неспроможна боротись, через відсутність апробованих методів діагностування, профілактики та лікування.

Питання раціонального використання рекреаційних ресурсів, екологічно збалансованого розвитку курортно-оздоровчих територій та основи формування регіональної моделі екологічного менеджменту розглянуто в роботах багатьох вчених-економістів: Т.П. Галушкіної, Л.С. Гранів, О.І. Гулич, В.Г. Жученко, Н.Й. Каніщевої, С.К. Харічкова та ін. Однак питання вирішення суперечностей між розвитком рекреаційного  сектора економіки та екологічним станом рекреаційних ресурсів України потребують подальшого вивчення.

Метою даної роботи є моніторинг та розроблення основних напрямів механізму управління використання водних ресурсів в рекреаційній зоні України. Механізм повинен забезпечувати раціональне використання природно-ресурсного потенціалу для розвитку рекреаційного сектора та розвиток рекреаційного комплексу з врахуванням вимог охорони навколишнього середовища.

Об’єктом дослідження є рекреаційно-туристські ресурси України, що виступають як чинник її суспільно-економічного розвитку.

Предмет дослідження – теоретико-методологічний апарат аналізу стану водних ресурсів рекреаційної зони.

Розділ 1. Теоретичні основи розміщення та використання водних ресурсів в Україні

1.1. Сучасний стан водних ресурсів України

Водокористування — це використання вод (водних об’єктів) з метою задоволення потреб населення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та ін. Стічна вода — вода, що утворилася в процесі господарсько-побутової та виробничої діяльностей (окрім шахтної, кар’єрної та дренажної вод), а також відведена із забудованої території, де вона утворилася внаслідок випадання атмосферних опадів. Галузі господарства, які застосовують воду, безпосередньо не використовуючи її як продукт, називаються водокористувачами, а галузі, котрі споживають воду як продукт, — водоспо-живачами1. Наприклад, водокористувачами є гідроенергетика, транспорт, рибне господарство; водоспоживачами — водопостачання, зрошення.

За обсягами водокористування в Україні лідирує промисловість, на яку припадає 45 % загального водоспоживання. Майже 83 % усієї забраної води в промисловості використовують енергетика, чорна металургія та хімічна промисловість, що є найводомісткішими галузями. Промислові технологічні процеси потребують великої кількості прісної води. Наприклад, на виробництво 1 т сталі застосовується до 120 м3, чавуну — 230, паперу — 800, каучуку — 3500, синтетичного волокна — майже 5 тис. м3 води. У сільському господарстві споживається до 40 %, а на комунальні потреби спрямовується близько 10 % загального водоспоживання. Середньодобове споживання води в Україні становить 270 л на особу. Майже половина забраної води скидається в річки й водойми у вигляді стічних і дренажних вод.

Основним джерелом водопостачання для населення є річковий стік. Перше місце за цим показником займає Бразилія з гігантською повноводною річкою Амазонкою. Річковий стік України становить у середньому 83,5 млрд м3, а в посушливі роки зменшується до 48,8 млрд м3. Він розподіляється територією держави дуже нерівномірно: майже 70 % стоку припадає на північний захід країни, де мешкає близько 40 % населення. А на Донецько-Придніпровський і Південний економічні райони, в яких проживає майже 60 % населення та зосереджено найводомісткіші галузі господарства, потрапляє в середньому лише 30 % річкового стоку. У зв’язку з цим у багатьох районах півдня України спостерігається гострий дефіцит води, для ліквідації якого доводиться перекидати воду каналами, будувати водосховища тощо [14,с. 58].

Річкова мережа України складається з: 1) тимчасових водотоків, що мають течію лише під час сніготанення і дощів; 2) маленьких струмків і річок; 3) великих рік, таких як Дніпро і Дністер. Річки України належать до басейнів Чорного й Азовського морів і частково (майже 4 %) — до басейну Балтійського моря (додаток 1). Найбільше річок розміщено у басейні Дніпра — 27, Дунаю — 26,3, Дністра — 23,7 %, Південного Бугу — 9,3 %. Середня густота річкової мережі України становить 0,34 км/км2. Найбільша густота річкової мережі притаманна Карпатам, де вона сягає 2,0 км/км2. Також цей показник є досить значним у Кримських горах, насамперед, на Південному березі Криму. Найменша густота річкової мережі — у Херсонській області, де є значні безстічні території.

Водозбірний басейн — частина земної поверхні й товщі ґрунтів, з яких відбувається стік води у водотік або водойму. Залежно від водозбірної площі басейну річки У країни поділяються на такі:

—      великі — це річки, розташовані у кількох географічних зонах, що мають площу водозбору понад 50 тис. км2;

—      середні — річки, які мають площу водозбору від 2 до 50 тис. км2;

—      малі річки з площею водозбору до 2 тис. км2. Головним постачальником води для України є Дніпро. Інші річки, що забезпечують потреби у воді, — Дунай, Дністер, Південний Буг, Тиса, Прут та ін.

Стан води й повноводдя цих водних артерій залежать головним чином від стану їх приток — малих річок, яких налічується близько 63 тис, вони мають величезне значення (варто згадати, що 90 % населених пунктів розташовані саме в долинах малих річок та користуються їхньою водою). Проте стан малих річок України на сьогодні є надто складним: понад 20 тис. їх вже зникло, пересохло. Це, звичайно, зумовлює деградацію великих річок, тому проблема їх збереження й оздоровлення — одна з найгостріших для України [20, c. 21-22].

Дніпро — найбільша річка України, третя в Європі після Волги та Дунаю за площею водозбірного басейну (504 тис км2) і протяжністю (2201 км). Довжина Дніпра в межах України становить 981 км, площа водозбірного басейну — 286 тис. км2. Водними ресурсами Дніпра користується понад 30 млн жителів України.

Господарський комплекс у басейні р. Дніпро протягом останніх десятиліть розвивався без урахування економічних та екологічних наслідків для України. Основний обсяг промислового виробництва з переважанням «брудних» галузей (металургійна, хімічна, вугільна), найбільші енергетичні об’єкти та масиви зрошуваних земель сконцентровані в басейні р. Дніпра, де місцеві водні ресурси значно менші, ніж потреби в них. Із Дніпра для потреб промисловості й сільського господарства щороку беруть майже 15 млрд м3 води, а в атмосферу басейну кожного року викидається понад 10 млн т газопилових забруднень. Із різними стоками (дощовими й талими водами) у Дніпро та водосховища потрапляє понад 50 тис. т азотних сполук, 40 тис. т фосфорних, 20 тис. т калійних, близько 1 тис. т заліза, 40 т нікелю, 2 т цинку, 1 т міді, 0,5 т хрому тощо.

Найбільшими забруднювачами водних об’єктів басейну р. Дніпро є: 1) чорна та кольорова металургії; 2) коксохімічне виробництво; 3) важке, енергетичне, транспортне машинобудування; 4) комунальне господарство; 5) сільське господарство. Значну частину (майже 10 %) забруднення водних об’єктів басейну Дніпра становлять атмосферні опади.

Істотне значення в системі водопостачання мають також водосховища і ставки на притоках Дніпра. У його басейні нараховується 15 380 різних приток, загальна довжина яких дорівнює 67 156 км, збудовано 504 водосховища з загальною площею водного дзеркала 767 км2 та об’ємом 2,2 км3, 12 570 ставків на малих річках, загальна площа яких становить 1086 км2 і об’єм — 1,54 км3. На Дніпрі створено каскад із шести водосховищ загальною площею 6950 км2 і повним об’ємом акумульованої води 43,8 км3. У зв’язку з будівництвом водосховищ порушилася екологічна рівновага, докорінно змінилися умови водообміну. Порівняно з природними умовами водообмін уповільнився в 14—30 разів [7, c. 26-27].

Інтенсивне використання земель басейну Дніпра з метою ведення сільського господарства (60 % території розорано), яке спричинило ерозію 35 % земель та трансформування 80 % первинного природного ландшафту, перетворило водосховища на Дніпрі в акумулятори забруднювальних речовин. У катастрофічному становищі перебувають річки нижнього Дніпра, на яких щороку ускладнюється санітарно-епідеміологічна ситуація, зменшуються вилов риби та біорізноманіття. Серед головних негативних наслідків спорудження каскаду водосховищ на Дніпрі вирізняють такі:

—      річковий режим Дніпра штучно трансформовано в озерний, у зв’язку з чим різко уповільнився водообмін, утворилися зони застою, почастішали явища евтрофікації (збільшення вмісту біогенних речовин у водоймі, що зумовлює бурхливе розмноження водоростей, зменшення прозорості води і вмісту розчиненого кисню у глибинних шарах унаслідок розкладу органічної речовини мертвих рослин і тварин, а також масову загибель донних організмів);

—      рівень ґрунтових вод піднявся за межі берегів;

—      посилилося засолення ґрунтів;

—      об’єм підземного стоку збільшився майже в 10 разів, у зв’язку з чим значно зросло забруднення підземних вод, особливо в нижній частині басейну;

—      змінився водно-сольовий режим ґрунтів та зменшився вміст гумусу в них;

—      посилилася ерозія берегової зони.

Стосовно радіаційного забруднення басейну р. Дніпро, то серед основних радіоекологічних проблем зони відчуження виокремлюють такі:

—      перевищення допустимого рівня надходження радіонуклідів у Київському водосховищі на 100—150 Кі;

—      головне забруднення води у р. Прип’ять формується унаслідок стоків з території Республіки Білорусь (30—40 %) і незахищених ділянок заплави (40—50 %);

—      у ближній до ЧАЕС зоні повсюди спостерігається підвищення рівня ґрунтових вод на 1—1,5 м, що зумовлює підтоплення пунктів тимчасової локалізації радіоактивних відходів та інтенсивніше забруднення ґрунтових вод;

— на всій території зони відчуження збільшується ступінь обводнення та заболоченості, що спричинює деградацію та загибель лісів, перехід радіонуклідів у розчинні та колоїдні форми, прискорює швидкість їх міграції.

Але за останні 10—15 років спостерігається загальна тенденція зменшення виносу радіонуклідів із забруднених територій. Проте дуже небезпечним явищем залишається постійне підвищення радіаційної забрудненості донних відкладів Дніпра (особливо Київського водосховища), а також швидке накопичення в намулах Дніпродзержинського і Дніпровського водосховищ великих кількостей заліза, цианідів, хлоридів, нафтопродуктів тощо [11, c. 40-41].

На санітарно-епідемічну ситуацію та якість питної води Дніпра негативно впливає вміст значної кількості органічних і хлорорганічних сполук, що реєструється майже в усіх створах спостереження. Перевищення санітарних норм за різними показниками коливається в межах 1,1—4,0 раза. Очисні споруди водопроводів не можуть перешкоджати потраплянню цих сполук у питну воду. За даними відомчого моніторингу, найзабрудненішою є середня частина Дніпра. В аварійному становищі нині перебуває 19,9 тис. км, або 26 %, водопровідних мереж. Часті аварії на водопровідних мережах (майже дві на 1 км їхньої довжини) спричинюють вторинне забруднення питної води і небезпеку виникнення та поширення інфекційних захворювань.

Дніпро і каскад Дніпровських водосховищ забруднені переважно нітритним азотом, сполуками важких металів. Окрім того, Київське, Канівське, Кременчуцьке та Дніпродзержинське водосховища забруднені азотом амонійним; Кременчуцьке, Дніпровське, Каховське та Дніпродзержинське — фенолами; Дніпровське — нафтопродуктами. Також спостерігається значне забруднення сполуками важких металів Київського (11ГДК), Канівського (14—16 ГДК), Кременчуцького (11— 15 ГДК) водосховищ. Більшість приток Дніпра забруднені переважно азотом амонійним та нітритним, фенолами, нафтопродуктами, сполуками важких металів.

З метою поліпшення екологічного стану басейну р. Дніпро потрібно здійснювати невідкладні заходи, а саме:

—      розробляти пріоритетні програми з екологічно-ефективних заходів, спрямованих на розв’язання проблем басейну;

—      упроваджувати систему басейнового управління, що, з одного боку, нестиме повну відповідальність за стан вод басейну, а з іншого — матиме в своєму розпорядженні всі необхідні важелі регулювання, насамперед, фінансові;

—      розвивати регіональну систему екологічно безпечного і сталого управління водними ресурсами басейну;

—      розробляти потрібні організаційні та юридичні механізми оцінювання, контролю і запобігання забрудненню водних ресурсів басейну;

—      налагодити робочі зв’язки з усіма державними, науковими і громадськими організаціями та установами шляхом створення комплексного управління природоохоронною діяльністю [4, c. 32-33].

1.2. Головні проблеми водних ресурсів України

Загалом в країні налічується 63 119 великих, середніх і малих річок, а також майже 8073 озер і лиманів1. На сьогодні в Україні не залишилося жодного поверхневого водного об’єкта, який би за екологічним станом належав до водних об’єктів першої категорії. Згідно з оцінками експертів, найгірша екологічна ситуація спостерігається на річках Кальміус та Сіверський Донець (Донецька область), Азовському морі, озері Сасик (Одеська область), річках Лугань (Луганська область). Наприклад, р. Сіверський Донець і її притоки забруднені легкоокисними речовинами, нафтопродуктами, фенолами, сполуками азоту і важких металів.

Основними причинами кризової ситуації, що склалася в басейнах великих і малих річок України, вважаються такі:

—      спорудження каскаду водосховищ на Дніпрі, в результаті чого було затоплено понад 500 тис. га і підтоплено 100 тис. га продуктивних земель, зруйновано майже 1,5 тис. км берегів, змінено водний режим та ін.;

—      великомасштабні меліорації;

—      будівництво низки великих промислових комплексів у басейнах річок;

—      величезні об’єми водозбору для промисловості та зрошення;

—      колосальні обсяги забруднень.

Пріоритет у вирішенні проблеми екологічного стану р. Дніпро, ресурси якої становлять близько 80 % водних ресурсів України, певною мірою відображається і на державній екологічній політиці, а саме у реалізації Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Окрім того, на думку експертів, на сьогодні в Україні масштабно постають проблеми екологічного стану Азовського моря, а також річок Сіверський Донець і Південний Буг.

Водосховища, канали і ставки України. Водосховища — це штучні водойми, утворені під час спорудження водомірної греблі у долині річки, причому об’єми води в них перевищують 1 млн м3. Водосховища створюють з метою регулювання річкового стоку для забезпечення різноманітних господарських потреб. Загалом у межах нашої держави споруджено майже 1 тис. водосховищ, загальна площа яких у процесі заповнення перевищує 3,3 тис. км2, а загальний об’єм води становить понад 55 млрд м3 (табл. 7.2). Вирізняють п’ять головних видів водосховищ:

—      рівнинні, що характеризуються великою площею водної поверхні, невеликою максимальною (15—25 м) і середньою (переважно 5—9 м) глибинами, інтенсивними процесами переробки берегів;

—      водосховища передгірні та плоскогірних областей. Для них властиві великі глибини (70—100 м і більше), порівняно невелика інтенсивність переробки берегів, незначне затоплення і підтоплення території;

—      гірські мають великі глибини (часто понад 100 м), незначні площі підтоплення та невелику інтенсивність переробки берегів;

—      озерні, які створюють під час будівництва греблі на річці, що витікає з озера. Перевагою цих водосховищ є те, що за незначного підпору і невеликої площі затоплення земель у них можна закумулювати великі об’єми води;

—      наливні — для їх спорудження використовують природні улоговини. Застосовують такі водосховища переважно у процесі зрошення та будівництва гідроакумулювальних електростанцій [1, c. 6-7].

Токсикологічні властивості визначаються за вмістом азоту (аміаку, нітратів, нітритів), фтору, синтетичних поверхнево-активних речовин, фенолу, ціаніду, міді, свинцю, цинку, хлору, нікелю, цезію-137 і стронцію-90. Використання води з концентрацією шкідливих речовин у 3—5 разів більше ГДК може зумовити виникнення початкових хворобливих симптомів у населення через 1—2 місяці; в 10 разів — 2—4 тижні; в 100 разів — через декілька діб. Специфічну дію на організм людини мають нітрати. Для нітратного азоту встановлена велика ГДК — 10 мг/дм3, оскільки самі по собі вони не шкідливі для людини. Однак під дією деяких кишкових бактерій за високих доз нітрати можуть перейти в нітрити — отруйну речовину, яка, сполучаючись з гемоглобіном крові, переводить його в форму метгемоглобіну, що перешкоджає проникненню кисню у кровоносну систему організму.

За індексами забрудненості якісне оцінювання води у водних об’єктах України має такі показники відповідно до ступеня забруднення:

—      допустимий (індекси від 0 до 5). Вода з допустимим рівнем забрудненості екологічно оцінюється як чиста. Вона не має несприятливого впливу на людину і може використовуватися без обмеження;

—      помірний (5—12). Вода з помірним забрудненням має помірний ступінь забрудненості, при цьому є ризик несприятливого впливу на стан здоров’я населення. Це умовно чиста вода;

—      підвищений (12—18). За підвищеного забруднення вода потребує санітарної очистки;

—      високий (18—25). Цей індекс забрудненості свідчить про виражену забрудненість і повну непридатність водойм для всіх видів водокористування;

—      дуже високий (понад 25). Такі водойми також непридатні для водокористування і навіть короткотривалий контакт із водою може спричинити несприятливі наслідки для здоров’я населення.

Як видно з додатку 1, загалом для водомірних постів України характерні показники помірної забрудненості води, тобто умовно чиста вода. Екологічно чиста вода є в Закарпатській області, південній частині Вінницької, на південному сході Харківської, заході Одеської областей та південно-західній частині Автономної Республіки Крим. Підвищена забрудненість води спостерігається у Львівській, Одеській, Запорізькій, Дніпропетровській та Донецькій областях; висока забрудненість — у північній частині Донецької області, а дуже висока — на значній частині Херсонської області. Малі річки забруднені значно більше, ніж великі. Це пов’язано не тільки з водністю рік, а й з тим, що великим річкам приділяється більше уваги у зв’язку з будівництвом очисних споруд [10, c. 49-50].

Підземні води України мають не менше значення для забезпечення водою населення. Варто зазначити, що майже 70 % населення сіл і селищ міського типу задовольняє свої потреби в питній воді за допомогою ґрунтових вод (колодязі) або глибших водоносних горизонтів (свердловини). Це найбільш надійні джерела доброякісної питної води. Підземними називаються всі води, що розміщені у ґрунтах та гірських породах верхньої частини земної кори (до глибини 12—16 км) і заповнюють при цьому різні пустоти. Підземні води мають різне походження: переважна їх більшість утворюється внаслідок просочування в глибини Землі атмосферних опадів (інфільтраційна вода) або у зв’язку з конденсацією водяної пари безпосередньо в ґрунті (конденсаційна вода).

За умовами залягання підземні води поділяють на верховодку, ґрунтові та артезіанські. До верховодки належать води, що залягають найближче до земної поверхні, мають обмежене поширення і тимчасове залягання. Режим верховодки залежить повністю від режиму атмосферних опадів. Ґрунтові води залягають на водотривких горизонтах, розміщених нижче. Артезіанські води (напірні) — це всі підземні води, які залягають у більш-менш глибоких пластах і мають напір. Вода, що особливо насичена вуглекислим газом і мінеральними солями, називається мінеральною. Мінеральні води широко використовуються з метою лікування різних захворювань.

В Україні з надр щороку видобувається понад 5 км3води. У загальному споживанні (33 км3 на рік) використання підземних вод становить понад 15 %, у тому числі у промисловості — майже 14, сільському господарстві — понад 25, житлово-комунальному господарстві — понад 34 %. У 77 містах України водопостачання здійснюється практично лише за допомогою ресурсів підземних вод.

Основна частина (понад 60 %) ресурсів підземних вод зосереджена в північних областях України: Чернігівська, Київська, Полтавська, Харківська, Сумська та ін. Стан підземних вод України в цілому кращий, ніж поверхневого стоку, хоча іноді спостерігається забруднення їх стоками промислових підприємств, тваринницьких комплексів тощо. У деяких промислових районах (Донбас, Кривбас) розвиток шахт і кар’єрів негативно впливає на якість і запаси підземних вод. Шляхом багаторічного відкачування води з цих об’єктів їхній рівень дуже зменшився, а з деяких водоносних горизонтів вода зникла взагалі. В останні 15—20 років на стан підземних вод впливають як нові, так і значна кількість твердих та рідких відходів, нагромаджених за попередні десятиріччя. У місцях «мокрої» консервації шахт відбувається зміна хімічного складу підземних вод. Найбільша кількість водозаборів, де погіршився стан підземних вод, розташована в промислово розвинутих областях — Донецькій, Дніпропетровській, Луганській [12, c. 7].

Природний режим підземних вод порушується з моменту розкриття гірничими виробками першого від поверхні водоносного горизонту і після відкачування з нього води. При цьому запаси підземних вод зменшуються, а стан і якість поверхневих вод суттєво погіршуються.

Найбільш незадовільний якісний стан підземних вод на півдні України — в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях та Криму. Пестицидне забруднення, вище, ніж нормативні величини, спостерігається у Вінницькій, Житомирській, Луганській, Миколаївській областях та Криму. Особливо велике таке забруднення характерне для Одеської області. Нітратне забруднення більше ГДК простежується майже по всій території України, за винятком західних областей.

Варто пам’ятати, що поняття чистої й забрудненої води досить умовні. Все залежить від виду водокористування і відповідних чинних нормативів якості води. Тому під сутністю терміна забруднення води слід розуміти зміни до її гіршої якості внаслідок дії антропогенних і природних факторів, у зв’язку з чим вода стає малопридатною або взагалі непридатною, хоча б для одного виду водокористування.

Отже, зробимо такий важливий висновок. Для регіонів високої та дуже високої забрудненості потрібно розробляти великомасштабні карти, за якими можуть плануватися заходи з охорони водних об’єктів конкретних регіонів України. Такі регіони потребують, насамперед, санітарно-гігієнічних і економічних заходів зі зменшення забрудненості води. Розробка великомасштабних карт потребує детального вивчення рік: у межах території картографування кожна річка повинна мати як мінімум два пункти спостереження на достатній відстані один від одного. Це дасть змогу простежити загальні тенденції змін санітарно-гігієнічних властивостей природних вод [13, c. 65-66].

1.3. Екологічний стан морських акваторій та рекреаційний територій України

Морем називається частина океану, яка вдається в сушу або відокремлена від океану островами або підводними узвишшями, відрізняється від прилеглої частини океану природними умовами, головним чином, гідрологічним режимом. Затока — це частина океану, яка вдається в сушу, але має вільний водообмін з іншими частинами океану. Залежно від походження, будови берега, форми і величини затоки називають фіордами, лиманами, лагунами та бухтами.

Чорне та Азовське моря є найвіддаленішими від відкритих вод Світового океану. Площа їх водозбірних басейнів (2,4 млн км2) значно перевищує площу їх акваторій, що зумовлює високу залежність морських екосистем від стану водозбірного басейну. Азово-Чорноморський водозбірний басейн охоплює майже всю територію України (96 %), частка якої у площі басейну становить майже 23 % і включає водозбірні басейни таких великих річок, як Дніпро, Дністер, Дунай, Південний Буг, а також малих річок північного Приазов’я, Криму та північного Причорномор’я. У межах України розміщено 14 лиманів та естуаріїв загальною площею 1952 км2 із солоністю води від 0,3 до 296,0 °/00. До Азово-Чорноморського басейну, який є південним кордоном України, потрапляє велика кількість побутових і промислових стічних вод, нафтопродуктів та залишків добрив і пестицидів. Найуразливішими щодо антропогенного навантаження є прибережні частини Чорного та Азовського морів, особливо в зоні діяльності портів, поблизу гирлових ділянок річок, а також у межах впливу населених пунктів.

Азовське море — найменше за площею (39 тис. км2) і наймілкіше (пересічна глибина — 7,4 м; максимальна — 15 м) у світі1. За ступенем забруднення у розрахунку на 1 м3води це море займає перше місце у світі. Щороку в Азовське море скидається 1,1 млрд м3неочищених стоків; із ними потрапляє велика кількість хлору, натрію, калію та інших речовин. Майже 40— 50 років тому в ньому виловлювали риби в 35 разів більше, ніж у Чорному морі, й у 12 разів більше, ніж у Балтійському.

Серед основних причин катастрофічного екологічного стану вод Азовського моря вирізняють такі:

—      хижацьке виловлювання риби;

—      будівництво гребель і водосховищ на основних ріках (Дон, Кубань), що живлять Азовське море; перетворення цих водосховищ на гігантські промислові відстійники (наприклад, Цимлянське водосховище на р. Дон);

—      інтенсивне впровадження в сусідніх регіонах зрошувального землеробства, що спричинило хімізацію, забруднення ґрунтів і вод, засолення. З’явилося 1700 водозаборів у басейні Дону, який почав щорічно не додавати в Азов б—8 км3 прісної води. Припускають, що якби не води Чорного моря, які надходять в Азовське через Керченську протоку, воно висохло б раніше Аралу;

—      збільшення забруднення довкілля викидами хімічної та металургійної промисловості (Маріуполь, Ростов, Таганрог). Лише в Маріуполі кожного року викидається майже 800 тис. т токсикантів;

—      інтенсивне спорудження на узбережжі моря численних пансіонатів і баз відпочинку, що зумовлює активне зростання побутових відходів та каналізаційних стоків у море;

—      неконтрольоване збільшення змиву пестицидів у море з прилеглих сільськогосподарських масивів та потрапляння їх у море через річки Дон і Кубань [16, c. 19-20].

Чорне море — майже повністю «закрита» водойма, тому воно особливо чутливе до забруднення. Щороку в нього скидається в середньому 2 млрд м3 неочищених стоків, а у деякі роки — майже 5 млрд м3 стічних вод. Унаслідок скидів на узбережжя дренажних вод із поливних площ Південноукраїнського каналу в районі Скадовська почалося замулювання пляжів. Максимальну забрудненість мають ділянки узбережжя як Чорного, так і Азовського морів до глибини 100 м.

У водах Чорного моря спостерігається максимальне забруднення синтетичними поверхнево-активними речовинами. Найзабрудненішими залишаються морські води порту «Одеса», де середні концентрації за обсягом фенолу досягають 8 ГДК, а також дельтові водотоки та узмор’я Дунаю (4 ГДК), але тут спостерігається тенденція до зменшення рівнів забруднення в 1,4—1,5 раза.

Особливістю Чорного моря є наявність глибоководної сірководневої зони, в якій можливе існування лише анаеробних організмів. В останні десятиріччя виникла загроза так званого сірководневого вибуху: рівень сірководню піднявся настільки, що можливий його вихід на поверхню. На сьогодні верхня межа цієї зони в центрі моря збільшилася до позначки 100 м, а у берегів — 300 м. Цей процес пов’язаний зі скидами в прибережні води великої кількості неокислених побутових відходів та нафти.

Різко погіршилася ситуація у Дніпровському та Дністровському лиманах, Каламітській і Каркінітській затоках, кризовою вона стала в Сасикському водосховищі. Велику небезпеку становлять припортові потужні заводи та Південний порт поблизу Одеси, де виробляються і концентруються великі об’єми рідкого аміаку, функціонує потужний аміакопровід Одеса — Тольятті. На узбережжі Чорного та Азовського морів неодноразово закривали пляжі у зв’язку з тим, що в морській воді виявили збудників таких хвороб, як вірусний гепатит, дизентерія, холера тощо. Часто в питній воді виявляється кишкова паличка, велика кількість штамів якої є стійкою до антибіотиків і сприяють виникненню кишкових інфекцій.

Згідно з чинним законодавством України, з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення, засмічення та  збереження їх водності уздовж морів, навколо морських заток і лиманів виокремлюється прибережна захисна смуга шириною понад 2 км від урізу води. Ця смуга належить до зони санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов’язковим централізованим водопостачанням і каналізацією [19, c. 159-160].

Розділ 2. Аналіз стану водних ресурсів рекреаційної зони

2.1. Фактори водних ресурсів рекреаційної зони

Вимоги рекреації до стану навколишнього середовища різноманітні, оскільки на характер рекреаційного використання акваторій і берегових зон особливо впливає сукупність природних і антропогенних факторів. Географічне положення, параметри водних об’єктів, їх гідрологічний, гідрофізикохімічний і гідробіологічний режими, економічна і транспортна освоєність території, склад учасників водогосподарського комплексу на крупних і середніх водних об’єктах, об’єм скиду стічних вод, характер і масштаби забруднення оточуючого середовища, а також інші фактори визначають рекреаційну придатність і цінність акваторій в цілому або окремих ділянок.

Одним з основних природних факторів, який визначає рекреаційну придатність і цінність водних об’єктів, є розміщення їх в тій чи іншій природно-кліматичній зоні. Географічне положення, обумовлюючи природно-кліматичні умови, в значній мірі визначає набір рекреаційних занять на даному водному об’єкті і разом з тим обмежує у часі ті чи інші види відпочинку і спорту. Масштаби розвитку більшості літніх видів спорту на водоймах в значній мірі залежать від температури води і повітря. Нижньою межею температури води рекреаційних водойм прийнято вважати +17°С, в основному це стосується купання, водних лиж і деяких інших видів відпочинку. Тому період, придатний для рекреаційного водокористування, визначається датами переходу температури води через цю критичну точку.

Врахування кліматичних факторів (температури і вологості повітря, атмосферного тиску, кількості сонячних днів) має дуже важливе значення при розміщенні лікувально-оздоровчих закладів кліматотерапевтичного профілю.

Типи ландшафтів у берегових зонах належать до числа найважливіших природних факторів, які визначають рекреаційну цінність акваторій. Значно підвищує рекреаційну цінність водних об’єктів наявність на їх берегах лісів, оскільки вони створюють комфортніші умови для відпочинку, захисту від вітру та інтенсивної сонячної радіації, а також сприятливо впливають на психофізіологічний стан людини. Так, наприклад, в помірних широтах сухі соснові бори і березово-соснові ліси на побережжі є найкомфортнішими і привабливими для відпочинку.

Рибогосподарський потенціал водних об’єктів суттєво впливає на масштаби їх рекреаційного використання, оскільки любительська риболовля є одним з наймасовіших видів водних рекреацій. Тому важливо, щоб гідрологічний і гідрохімічний режими водойм були оптимальними для відновлення рибних ресурсів.

Значний вплив на масштаби рекреаційного використання водних об’єктів мають такі фактори, як транспортне освоєння і доступність водойм. Для короткочасного відпочинку без ночівлі межею транспортної доступності вважається 60-70 кілометрів (тобто не більше 2 годин їзди на транспорті). Для короткочасного відпочинку з ночівлею ця межа може бути збільшена до 3-4 годин, а для тривалого відпочинку — до 1-2 доби. Рекреаційна цінність водних об’єктів особливо зростає тоді, коли їх берегова зона обладнана відповідним чином, тобто створена рекреаційна інфраструктура — пляжі, суднові станції, причали, пункти харчування, лікування, прокату, розваг, санітарно-технічне облаштування [6, c. 248-249].

Якщо вести мову про масштаби розвитку рекреації, слід пам’ятати і враховувати, що різні види рекреаційної діяльності вимагають специфічних вимог до параметрів водойм і берегової зони, а також до якості оточуючого середовища. Ці фактори можуть відігравати основну, а іноді і вирішальну роль при визначенні рекреаційної цінності акваторіально-територіальних комплексів. Наявні параметри акваторії і берегової зони, які рекомендуються для оптимальних умов відпочинку, коливаються в дуже широких межах.

Наприклад, у США за різними нормами вважається, що на одне веслове судно необхідно мати від 0,4 до 2 гектарів водної поверхні, на моторне і вітрильне судно — від 1,2 до 8, на водні лижі — від 4 до 16 гектарів акваторії. В різних країнах на одну людину, що купається, рекомендується від 5 до 23 квадратних метрів водної поверхні, від 20 до 46 квадратних метрів пляжу і близько 300 квадратних метрів прибережної території.

На території пляжу повинні виділятися наступні функціональні зони: відпочинку — 40-60% загальної площі, обслуговування — 5-8%, спортивні — 10%, озеленення — 20-40%, дитячого сектора — 5-7% і піших доріжок — 3-5%. Повніше уявлення про оптимальні параметри акваторій, придатних для різних видів рекреаційних занять, можна отримати з даних таблиці 3.2. Ці дані показують, що параметри акваторій для тих чи інших видів змінюються в досить широкому діапазоні.

Таблиця 2.1

Параметри акваторій для рекреаційного використання

Параметри акваторій	Купання	Підводне плавання	Веслові судна	Байдарки і каное	Академічна гребля	Стрибки з трамп­ліна	Водні лижі	Моторний спорт	Парусний спорт
Площа (га), бажана	5	—	100-500	500	—	—	100-500	100-500	300-900
Площа мінімальна	—	—	1	30	—	—	—	30-50	50-100
Довжина (м), бажана	50	—	2200	2200-5000	2500-3000	—	1500	1600-15000	1850- 2500
Довжина мінімальна	25	—	1100-1200	1000-1100	—	—	—	750-1000	500
Ширина (м), бажана	25	—	90-100	900-2000	140-200	—	200	200-2000	200-2000
Ширина мінімальна	5-11	—	30-100	30-200	120	—	—	50-200	200
Глибина (м), бажана	1,4-1,8	—	2-3	2-5	3	5,8	—	3-5	1,2-2,0
Глибина мінімальна	0,5-0,6	—	0,75	0,75-1,50	2,5-3,0	5	—	1,5-2,0	1,0-1,2

 

Для організації повноцінного та ефективного відпочинку населення велике значення має якість природного середовища як в цілому, так і в окремих його елементів. Оскільки переважна більшість літніх видів спорту пов’язана з використанням акваторій, особливу увагу потрібно приділяти забезпеченню належної якості води.

З метою зниження ризиків для здоров’я людей, пов’язаних із забрудненням морських вод і прибережної смуги, у випадках невідповідності якості морської води санітарним нормам, було прийнято постанови про тимчасову заборону морського рекреаційного водокористування (найбільше в АР Крим, м. Севастополь, Одеській обл.) [7].

В Одеській області, за рахунок коштів користувачів водних живих ресурсів упродовж 2006 року проводились заходи, спрямовані на поліпшення стану нерестовищ, місць нагулу молоді риб та збільшення кормових ресурсів, охорону міграційних шляхів риб, зокрема: підтримка роботи з’єднувальних каналів лиман-море на Тилігульському, Великому Аджаликському, БудацькомуТузловських лиманах; встановлення штучних нерестових гнізд на Придунайських озерах.

Севастопольською міською державною адміністрацією проведено роботи на суму 120,0 тис. грн. За рахунок місцевого ФОНПС з районування узбережжя м. Севастополя від с. Любимівка до селища Кача по ступенем геодинамічної небезпеки з метою контролю і попередження зсувів, обвалів та інших небезпечних природно-техногенних процесів. У Донецькій області були виділені ділянки узбережжя, що вимагають першочергових захисних заходів. У Запорізькій області з місцевого бюджету профінансовано укріплення берегів в районі с. Новопетрівки Бердянського району в обсязі 200 тис. грн.

Як і у попередні роки, основними причинами незадовільного стану води біля морського узбережжя у місцях оздоровчого водокористування є недостатній розвиток інженерної інфраструктури і, як наслідок, скиди недостатньо очищених господарсько-побутових та промислових стічних вод у водойми, значні антропогенні навантаження у зонах морських пляжів, незадовільний санітарно-технічний стан пляжів. Санітарно-гігієнічний стан рекреаційних зон потребує впровадження ефективних заходів із захисту курортно-рекреаційних ресурсів морських і річкових узбереж України, визначення територій для вжитку першочергових профілактичних заходів.

Моніторинг якості води поверхневих водойм, у тому числі морів, свідчить про те, що незважаючи на спад промислового виробництва та зменшення у зв’язку з цим скиду у водойми стічних вод, їх екологічний стан поліпшився не значно. Основні забруднювачі — перевантажені каналізаційні очисні споруди та мережі, які перебувають у незадовільному технічному обладнання зношене і потребує капітального ремонту та реконструкції [2, c. 261-262].

2.2. Гігієнічні нормативи якості водних ресурсів рекреаційної зони

Гігієнічні нормативи регламентують якість води в зонах рекреації з органолептичних, хімічних і бактеріологічних показників. Зокрема, нормами вимагається відсутність на поверхні води плаваючих плівок, плям мінеральних масел і накопичень інших домішок; сторонні запахи і присмаки води не повинні перевищувати двох балів; забарвлення води не повинно вбачатися в стовпчику 10 сантиметрів. Нормуються у воді також концентрація водневих іонів, розчинений кисень, біохімічне споживання кисню, токсичні хімічні речовини і бактеріальне забруднення.

Директивою Європейської економічної ради встановлена тільки одна межа забруднення води кишковими паличками в зоні пляжу — 5000 мікробних клітин в одному кубічному дециметрі.

Особливо небезпечне для здоров’я відпочиваючих бактеріальне забруднення води в районі пляжу. Так, вивчення інфекційної захворюваності, пов’язаної з мікробним насіванням води на морських пляжах, показало, що при купанні діти протягом дня можуть поглинати близько 120 мл води, з якою в організм потрапляє до декількох десятків ентеропатогенних бактерій — сальмонел.

Якість природного середовища, а відповідно і масштаби рекреаційного використання водних об’єктів в значній мірі залежать від дії на природні комплекси різноманітних несприятливих антропогенних факторів. До них належать перш за все випускання неочищених і недостатньо очищених стічних вод, забруднення водних об’єктів стоками з невлаштованих територій промислового і сільськогосподарського використання, забруднення атмосфери і шумове забруднення оточуючого середовища. Частина територій берегових зон і акваторій втрачає своє рекреаційне значення в зв’язку з відчуженням їх під санітарно-захисні і охоронні зони, в яких природокористування різко обмежується або забороняється зовсім. Вказані антропогенні дії обмежують рекреаційні можливості акваторіальних природних комплексів і є небезпечними для здоров’я відпочиваючих.

У зв’язку з цим для більшості водних об’єктів рекреаційною цінністю є тільки частина їх акваторій і побереж. Співвідношення придатних і непридатних для масового рекреаційного освоєння прибережних акваторій і берегових зон різне для різних типів водних об’єктів (річок, озер, водосховищ, морів) і становить в середньому 40-70% загальної протяжності берегової лінії. В районах крупних міських агломерацій це співвідношення менше і становить звичайно 10-20%.

Тому оцінка придатності їх природних комплексів для повноцінного і ефективного відпочинку населення є важливим питанням рекреаційного використання водойм. У науковому плані оцінка рекреаційного потенціалу водних об’єктів в основному пов’язана з розробкою комплексних методів районування, класифікації та інвентаризації умов, факторів і ресурсів [8, c. 109-110].

В переважній більшості наукових і проектних робіт, присвячених перспективному розвитку рекреації, основну увагу звичайно приділяють достатності природних умов і ресурсів для прогнозного рекреаційного попиту. Очевидно, не меншу увагу, враховуючи масштаби сучасних рекреацій, слід приділяти і тому, як рекреаційна діяльність в цілому та її різні види впливають на природне середовище. Для водної рекреації врахування цього положення набуває принципового значення. Якщо одні автори вважають, що зони відпочинку є тільки фактором ризику щодо забруднення водних об’єктів, то інші відносять рекреацію до групи основних антропогенних факторів, які негативно впливають на санітарний стан водойм.

Суперечливість уявлень і суджень про масштаби негативної дії на якість оточуючого середовища пояснюється рядом причин. З позицій раціонального природокористування і охорони водних ресурсів слід розуміти діяльність населення, пов’язану з відпочинком, спортом і туризмом на акваторії і побережжі водойм, яка суттєво (прямо чи побічно) не впливає на якість води і водні екосистеми.

Пряма дія — це безпосереднє забруднення води в результаті надходження мікрофлори з тіла людини, витоки нафтопродуктів і вихлопні викиди від суднових моторів, внесення корму для риби, накопичення відходів на льоді. Побічний вплив — погіршення якості природних вод внаслідок кількісних і якісних змін поверхневого і підземного стоку з територій рекреаційного водокористування. Слід зауважити, що міра негативної дії масового відпочинку населення на оточуюче середовище в значній мірі залежить від культури природокористування.

Особливо негативно впливає на природні компоненти водойм масовий неорганізований відпочинок. Це обумовлено:

— масштабністю розвитку неорганізованого відпочинку. Так, за наявними оцінками, потік коротко-часновідпочиваючих у 10 разів перевищує чисельність триваловідпочиваючих;

— значною концентрацією рекреантів на обмежених мальовничих ділянках побережжя з надзвичайною перевантаженістю природних комплексів;

— підвищеною епідемічною небезпекою для рекреантів через відсутність медичного обслуговування і умов для організації водопостачання, харчування, дотримання правил особистої гігієни, збору і знешкодження відходів;

— безконтрольним і некерованим використанням акваторіально-територіальних комплексів для різних видів відпочинку з більш вираженими забрудненням і порушенням прибережного ландшафту в порівнянні із зонами організованої рекреації;

— підвищеною небезпекою забруднення водойм в місцях неорганізованого відпочинку патогенною мікрофлорою та яйцями гельмінтів.

Окремі види рекреації суттєво впливають на акваторіально-територіальні комплекси.

При купанні з тіла людини змивається значна кількість різних мікробів — стафілококів, стрептококів, сарцин, кишкових паличок і інших бактерій. За даними бактеріологічних досліджень, протягом десятихвилинного купання людина привносить у воду більше 3 мільярдів сапрофітних бактерій* та від 100 тисяч до 20 мільйонів кишкових паличок. Дослідження, проведені на ряді водойм, показують, що в зонах пляжів бактерій у воді в 10-100 разів більше, ніж на інших ділянках акваторій. Встановлена певна залежність рівня бактеріального забруднення води від кількості людей, що купаються.

Крім мікробного забруднення, кожна людина привносить у водойму в середньому 75 міліграмів загального фосфору і до 700 міліграмів загального азоту.

Наведені цифри можуть здатися не дуже значними, однак необхідно мати на увазі, що азот і фосфор є найважливішими біогенними елементами, невеликі концентрації яких, порядку декількох десятків мільйонних часток грама на літр, визначають основні умови (поряд з підігріванням води і швидкістю руху менше 0,2 метра на секунду) масового розвитку синьо-зелених водоростей, тобто «цвітіння» води.

Одним з поширених видів рекреації є відпочинок з використанням моторних суден. Від одного судна за навігацію у воду поступає до 10 кілограмів нафтопродуктів важких фракцій і значна кількість канцерогенних речовин. Кількість забруднюючих речовин, які поступають у воду від судна в результаті так званого підводного вихлопу, не постійна і залежить від потужності мотору, типу всмоктуючого і вихлопного пристрою, оборотів двигуна і, звичайно ж, його технічного стану.

Велику небезпеку становлять канцерогенні викиди суднових моторів, перш за все бенз(а)пірену. Експериментальне встановлено, що за одну годину роботи моторів різних типів у воду поступає до 600 мікрограмів бенз(а)пірену, а за навігаційний період — близько 80 міліграмів. Дослідження на ділянці водойми, де розміщена база малолітражного флоту на 1500 суден, показали, що вміст бенз(а)пірену в донних відкладах приблизно в 10 разів більший, ніж на контрольній ділянці акваторії, віддаленій від бази. В пробах води відмічено збільшення концентрації бенз(а)пірену в 4,5 раза.

Забруднення водойм відбувається також і іншими речовинами, які поступають з вихлопними газами від ПЛМ. За даними американських дослідників, при роботі двигунів внутрішнього згорання в оточуюче середовище виділяється більше 100 різних сполук. Експериментальне в США встановлено, що для збереження задовільної кількості природних вод потрібно розведення продуктів вихлопу від ПЛМ, які утворюються при згоранні 1 літру бензина, у співвідношенні 1:2 000 000 [5, c. 122-124].

Досить популярним видом відпочинку на водоймах є любительська риболовля. За даними анкетного опитування, протягом доби кожним рибалкою вноситься у воду в середньому 300 грамів так званої приманки (різні каші), за рік це склало більше 80 тонн різних органічних речовин. Крім того, водойма забруднюється продуктами життєдіяльності людського організму, що в сумі становить ще близько 8 тонн на рік речовин, хлоридів, фосфатів, азоту амонійних солей.

Також існує ряд досліджень оцінки змін грунтово-рослинного покриву в зонах інтенсивного рекреаційного природокористування, де відбувається ущільнення ґрунту з погіршенням його структури, зменшенням водо-, повітропроникності і корисної життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів, що приводить до зменшення мікробіологічної активності ґрунту в 2-3 рази, а відповідно, і до порушення процесів його самоочищення, які і так відбуваються досить повільно.

Особливо негативно впливають на прибережний ландшафт автомобілі та мотоцикли. В місцях відпочинку з використанням мототранспорту значно погіршуються деякі властивості ґрунту: збільшується більш ніж на 10% його щільність, зменшується приблизно на 80% здатність до інфільтрації і на 16% — вологість. Використання автомототранспорту в берегових зонах приводить також до забруднення повітря, ґрунтів і води нафтопродуктами, свинцем і канцерогенними речовинами.

Необхідно особливо підкреслити, що при існуючому рівні вкрай незадовільного облаштування зон неорганізованого відпочинку склад поверхневого стоку з рекреаційних територій і масштаби забруднення природних вод аналогічні складу і масштабам впливу на якість води стоку з невлаштованих селітебних територій. Як відомо, поверхневий стік з територій населених пунктів за своїм складом наближається до господарсько-побутових стічних вод. Він має різкі коливання хімічного складу, високу бактеріальну забрудненість і містить яйця гельмінтів, а масштаби бактеріального забруднення природних вод поверхневими стоками з невлаштованих селітебних територій співрозмірні з масштабами впливу на санітарний стан водних об’єктів скидів неочищених господарсько-побутових стічних вод.

Вищесказане показує всю різноманітність проблем взаємодії рекреації з оточуючим середовищем і особливу складність регулювання цих взаємовідносин стосовно водних об’єктів і перш за все якості водного середовища і стану екосистем [17, c. 205-206].

Розділ 3. Підвищення ефективності рекреаційного використання водних об’єктів

Науково-методичне обґрунтування раціонального водокористування — один з важливих аспектів проблеми задоволення зростаючого попиту населення на рекреаційні ресурси і послуги. Підвищення ефективності рекреаційного використання водних об’єктів потребує досліджень широкого кола взаємопов’язаних питань — економічних, технічних, екологічних, організаційних і проведення практичних заходів на основі наукових рекомендацій.

В науковому плані першочерговими є кілька наступних завдань. Перш за все необхідно розробити генеральну схему рекреаційного використання водних об’єктів на перспективу. При розробці цієї схеми необхідно визначити фонд рекреаційних водойм, охарактеризувати принципові особливості рекреаційного водокористування для морів, озер, річкових систем, водосховищ, а також науково обґрунтувати потребу у створенні спеціальних рекреаційних водойм у районах міських агломерацій. По окремих крупних водних об’єктах, які є особливо цінними в міжнародному чи регіональному масштабах, повинні бути розроблені свої регіональні схеми рекреаційного освоєння.

Другим актуальним завданням є розробка наукових основ оптимізації рекреаційного водокористування з метою максимального обмеження негативного впливу водних рекреацій на оточуюче середовище, наукового обґрунтування рекреаційних навантажень на різні типи акваторіально-територіальних комплексів.

І, нарешті, ціла низка взаємопов’язаних завдань вимагає свого науково обґрунтованого рішення при розробці системи практичних заходів, спрямованих на регулювання розвитку рекреаційного водокористування, забезпечення оптимальних умов для масового відпочинку населення біля води. Сюди входять питання поточного і перспективного розвитку мережі рекреаційних закладів різного типу, об’єктів інфраструктури відпочинку, визначення режимів використання рекреаційних зон, регулювання потоків рекреантів і багато іншого. Особливого значення при цьому набуває правильна оцінка місцевих конкретних умов і реальних можливостей регіонального розвитку водних рекреацій.

Звичайно, здійснення теоретичних основ рекреаційного природокористування вимагає ряду соціальних, економічних, екологічних, географічних, гідрологічних, фізико-хімічних і медико-біологічних досліджень. При цьому найскладнішим в науково-методичному відношенні моментом є те, що масове рекреаційне використання більшості водних об’єктів (за винятком створених спеціально з метою рекреації) відбувається в умовах інтенсивного господарського використання ресурсів водойм і річкових екосистем. Інакше кажучи, рекреація повинна «вписуватись» у вже сформовану структуру взаємовідносин між галузями господарства, які використовують водні ресурси, акваторії і берегові зони. Необхідно також підкреслити і принципову важливість диференційованого підходу до рекреаційного освоєння ділянок побереж і акваторій стосовно різних видів водних рекреацій і особливостей водних об’єктів.

Існує деякий загальний науково-методичний підхід, який враховує різноманітність аспектів розвитку водних рекреацій і дозволяє розробляти для конкретних акваторіально-територіальних комплексів шляхи інтенсифікації їх рекреаційного використання.

Основна ідея цього підходу полягає в науковому обґрунтуванні і організації цілеспрямованого та інтенсивного використання окремих ділянок акваторій і берегових зон водойм у відповідності з їх природними особливостями, характером і перспективами господарського освоєння, напрямками та інтенсивністю антропогенних впливів.

Акваторіальне районування, планування і облаштування водойм спрямовані на практичне здійснення конструктивного підходу до оточуючого середовища і його окремих компонентів у сфері впливу водойм, що відповідає системній стратегії використання природних об’єктів людиною: пізнанню структурної організації об’єкта (районування), уявленню про найбільш оптимальну просторову і функціональну структуру (планування), спрямованій дії на об’єкт (облаштування).

Пояснимо неоднорідність будови водойм на прикладі водосховищ. Дані їх комплексних досліджень вказують на суттєву неоднорідність просторового розподілу наступних основних характеристик: морфолого-морфометричних (глибина, ширина, будова берегової лінії), гідрологічних (режим рівнів і проточності водних мас, структури транзитно-циркуляційних течій, параметрів вітрових хвиль, розподіл донних відкладів), фізико-хімічних (розподіл температури, прозорості і забарвлення води, полів концентрації основних іонів, розчинених газів і біогенних елементів), біологічних (різноманітність видового складу, біомаси і продуктивності бактерій, планктону, бентосу, риб, водної рослинності). Це дає можливість вважати водосховища внутрішньо неоднорідними гетерогенними об’єктами за комплексом основних характеристик, з суттєвою просторовою неоднорідною по довжині, ширині і глибині структурою гідрофізико-хімічних умов, чисельністю біомаси і продуктивністю основних біологічних компонентів.

Крім комплексу природних факторів, які обумовлюють неоднорідність гідрологічних, гідрохімічних і гідробіологічних режимів ділянок водосховищ, все більшого значення починають набувати фактори антропогенної дії на водойми. Перш за все це забруднення акваторій стічними водами, скиди підігрітих вод ТЕЦ, а також господарська діяльність на водозборі -торфорозробки, тваринницькі комплекси, вирубування лісів, змивання отрутохімікатів і добрив. В результаті антропогенного впливу неоднорідність режимів окремих ділянок акваторій набуває ще більшого характеру, а особливо за комплексом гідрохімічних і гідробіологічних показників.

У зв’язку з істотними неоднорідностями розподілу по акваторії основних показників і характеристик кожне водосховище необхідно розглядати як систему взаємодіючих природних комплексів меншого рангу по відношенню до всієї водойми в цілому, просторову структуру (розміщення) і функціонування яких доцільно виявляти з допомогою районування.

Розробку конкретних рекомендацій для водосховищ з метою покращення просторової і функціональної структури комплексних складових можна проводити на основі детального вивчення структури, яке проводиться шляхом комплексного районування. Тому для розробки основних принципів планувального та інженерного поліпшення водосховищ результати, отримані при їх районуванні, є важливим вихідним матеріалом.

Метою планування є визначення найдоцільніших видів господарської, рекреаційної і природоохоронної діяльності на ділянках акваторій та у береговій зоні.

Результатом планування водосховища є конкретна схема розміщення, організації, режиму функціонування і взаємодії промислових, транспортних, селітебних, сільськогосподарських, рекреаційних, біопродуктивних, природоохоронних, заповідних, буферних, водоохоронних зон, а також зон особливо несприятливої дії.

Заключним етапом підходу є облаштування водойм, тобто сукупність різних заходів, які здійснюються з метою управління водоймами і спрямованих на раціональне і комплексне використання їх ресурсів.

При комплексному облаштуванні водойм необхідне використання даних районування і планування, які створюють необхідну основу для вибору, облаштування і проектування заходів, визначення їх складу, об’єму, послідовності, місця і часу проведення.

Висновки

Південний регіон України має цінні кліматичні, рекреаційні та лікувальні ресурси. Найбільшою популярністю користується морське узбережжя. Рекреаційність його визначається якісним складом, кількістю і характером поєднання кліматичних умов, бальнеологічних та ландшафтних ресурсів, морських пляжів і прибережних акваторій моря. Україна посідає перше місце за довжиною берегової лінії Чорного та Азовського морів серед шести причорноморських держав, яка сягає 3480 км і має рідкісний природно-ресурсний потенціал.

Довжина берегової лінії у межах Херсонської області сягає майже 500 км уздовж Чорного моря та 350 км уздовж Азовського, Миколаївської області – 150 км, побережжя Криму – 2 тис. км, в межах Одеської області – 500 км.

Однією з основних екологічних проблем раціоналізації водокористування є збереження екологічної стійкості Чорного та Азовського морів. Механізм реалізації Програми охорони довкілля Чорного і Азовського морів спрямовувався на виконання основних напрямів і завдань державної політики щодо охорони та відтворення довкілля, невиснажливого використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в Азово-Чорноморському регіоні шляхом: координації діяльності усіх суб’єктів управління та господарювання в галузі охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, вирішення регіональних проблем шляхом залучення коштів бюджетів різного рівня та коштів інвесторів; концентрації зусиль усіх суб’єктів управління та господарювання в Азово-Чорноморському регіоні на розроблення та реалізацію заходів щодо покращання та стабілізації екологічної ситуації, як в окремих районах, так в регіоні в цілому.

Список використаної літератури

1. Бородюк Н. Водний ресурс як складова інноваційного розвитку/ Наталя бородюк //Урядовий кур’єр. — 2007. — 21 серпня. — C. 6-7
2. Водні ресурси на рубежі XXI ст.: проблеми раціонального використання, охорони та відтворення / За редакцією академіка УЕАН, д.е.н., професора М.А. Хвесика. – К.: РВПС України НАН України, 2005. – 564 с.
3. Водные проблемы на рубеже веков. Сб. Статей / М. Г. Хубларян (отв. Ред.); РАН Институт водных проблем. – М.: Наука, 1999. – 347 с.
4. Голян В.А. Аналіз основних тенденцій використання водних ресурсів та шляхів їх економії //Статистика України. — 2008. — № 4. — C. 30-36
5. Гулич О.І. Екологічно збалансований розвиток курортно-оздоровчих територій та його концептуальні положення// Регіональна економіка. – 2004, № 4. – С. 120-126.
6. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. – К.: РВПС України. 1999. – 716 с.
7. Дезірон О.В. Про водні ресурси України, їх стан та забезпечення водою населення і галузей економіки // Труди міжнародної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми охорони довкілля, раціонального використання водних ресурсів” / Ред. Кол.: Гриценко А. В. Та ін. – К.: Т-во “Знання” України, 2004. – С.25-29.
8. Економіка природокористування і охорона довкілля// Зб. наук. праць/ НАН України, Рада по вивченню продуктивних сил України/ Відп. Ред. Б.М. Данилишин. – К.: Либідь, 2002. – 419 с.
9. Концептуальна записка Держводгоспу України щодо розвитку галузі водного господарства до 2020 року №2802/5/11-07 від 01.08.07.
10. Кордюм А. Б. Основні напрями вдосконалення принципів управління воднимми ресурсами //Вісник аграрної науки. — 2008 . — № 1 . — C. 48-52
11. Кузин А.К. Вопросы разработки и реализации общегосударственных программ экологического оздоровления речных бассейнов // Матеріали науково-практичних конференцій ІІ Міжнародного Водного Форуму „АКВА Україна – 2004”. – К.: СПД Коляда О.П., 2004. – С.40-42.
12. Петрушенко М. Сьогодення потребує інтегрованого управління водними ресурсами //Урядовий кур’єр. — 2008. — 29 березня. — C. 7
13. Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформацій / Під загальною редакцією чл.-кор. НАН України Б.М. Данилишина. – К.: ЗАТ «Нічлава». – 2006. – 704 с.
14. Продуктивність водоресурсних джерел України: теорія і практика / Під загальною редакцією ­ле.-кор. НАН України, Б.М. Данилишина. – К.: РВПС України НАН України, 2007. – 412 с.
15. Руденко Г.Б., Омельянець С.М. Питна вода на межі політики, екології та економіки // Матеріали науково-практичних конференцій ІІ Міжнародного Водного Форуму „АКВА Україна – 2004”. – К.: СПД Коляда О.П., 2004. – С.156-159.
16. Рябець К. Правова охорона водних ресурсів //Економіка. Фінанси. Право. — 2008. — № 11. — C. 19-21.
17. Солоха М. Державне регулювання водно-ресурсного потенціалу України (організаційно-правовий аспект) //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 1. — C. 201-207.
18. Сташук В. Вода в руслі законів // Урядовий кур’єр. – 2006. – №101. – С. 9.
19. Хільчевський В.К., Дубняк С.С. Основи океанології: Підручник. — К.: ВПЦ «Київ, ун-т», 2001. – 345 с.
20. Яцик А.В. Водні ресурси в контексті екологічної безпеки та збалансованого розвитку держави //Екологічний вісник. — 2007. — № 6. — C. 21-24