Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Монголо-татарська навала на Русь: встановлення золотоординського іга

Вступ

Монгольська держава утворилася в кінці XII — на початку XIII ст. у степах Центральної Азії. У 1206 р. хан Темучин був проголошений Чінгісханом (великим ханом) і розпочав широку завойовничу політику. Він підкорив Північний Китай, Сибір та Середню Азію.

У 1222 р. через Кавказ монголи вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половецький хан Котян звернувся по допомогу до руських князів. Вони зібралися на раду в Києві і вирішили підтримати половців. Мстислав Удатний, Данило Романович, князі київський та смоленський разом з половцями вирушили проти ординців. Однак у битві на річці Калка у 1223 р. через неузгодженість дій руські і половецькі війська були розгромлені. Монголи захопили кілька руських князів у полон і замордували їх. Загинуло майже все руське військо. Данило Романович врятувався, хоч і був поранений.

Розгром руської армії був тяжким ударом для Русі. Однак татари повернули на схід і зникли в степах. Літопис свідчить, що страшний ворог «не знати звідки прийшов і не знати куди подівся». Однак у 1237 р. він знову з´явився і у значно більшій кількості під проводом хана Батия (Бату). Битва на річці Калка була лише прелюдією жорстокого погрому.

Монгольське завоювання почалося з удару по Рязанщині, потім — по Володимиро-Суздальському князівству. Війська і населення чинили героїчний опір, але кожний боровся поодинці, і татари брали одне місто за другим, спустошуючи й грабуючи їх.

Весною 1239 р. татари пішли на Південно-Західну Русь. Першим захопили і спалили Переяслав, потім Чернігів. Звідти повернули на Київ, проте відразу не наважилися штурмувати місто, яке захищав сильний гарнізон. Винищивши навколишні селища, вони пішли на з´єднання з головними силами.

1. Аналіз основних теорій щодо встановлення золотоординського іга

Історія одна з найважливіших форм самосвідомості людей. Досвідом історії постійно прагнуть скористатися політичні сили, обґрунтовуючи свої дії посиланнями на історію. Тому в тлумаченні тих або інших історичних подій спостерігається  боротьба, що не припиняється, різних ідей і думок.

Не виключення й питання про взаємовплив Русі й «Золотий Орди», на цю проблему також існує кілька думок.

Можна виділити три основних погляди на цю проблему.

По-перше, це визнання значного й переважно позитивного впливу завойовників на розвиток Русі, що підштовхнули процес створення єдиної Московської держави.

Основоположником такої точки зору був Н.М. Карамзін, а в 20-ті роки нашого століття вона була розвинена так званими євразійцями. У той же час не заперечували таких очевидних фактів, як руйнівні походи монголо-татар на російські землі, стягнення важкої данини й т.д.

Н. М. Карамзін уважав, що залежність від монголів сприяла подоланню роздробленості російської землі, створенню єдиної державності, підводячи росіян до думки про необхідність об’єднання: «Москва зобов’язана своєю величчю ханам!»

Друга точка зору, розвинена С.М. Соловйовим, В.О. Ключевським, С.Ф. Платоновим говорить, що вплив завойовників на внутрішнє життя давньоруського суспільства було вкрай незначним.

Прихильники цієї теорії вважають, що процеси, які відбувались в другій половині XІІІ — XV ст., або органічно випливали з тенденції попереднього періоду, або виникали незалежно від Орди.

По зауваженню В.О. Ключевського, монгольська навала не поклала різанням грані в історії Північно-Східної Русі, оскільки новий політичний порядок зав’язався в її землях до появи Батия з його полчищами.

Однак, В. О. Ключевський розділяючи думку Карамзіна виділяв ще одну сторону влади монгольського хана над російськими князями — він думав, що вона виступала для Русі як  об’єднавчий фактор і що без арбітражу Орди «князі рознесли б Русь у жмути» своїми усобицями  [4, c. 2-3].

Прихильники цієї теорії говорять, що «Російсько-ординські відносини були непростими, але зводити їх тільки до тотального тиску на Русь було б оманою».

Публіцист В. Кожинов, не заперечуючи монгольського ярма, відкидає тезу про його надзвичайну обтяжливість для російського народу. При цьому він посилається на дослідження історика П. Н. Павлова «До питання про російську данину в Золоту Орду», опубліковане в 1958 році. Відповідно до викладень, наведеним у цій роботі, виявляється, що в середньому на душу населення річна данина становила всього лише 1 — 2 рублі в сучасному вирахуванні. Така данина не могла бути важкої для народу, хоча вона сильно вдаряла по скарбниці російських князів.

Ще С. М. Соловйов чітко й однозначно «розвів» період спустошень російських земель монголами й наступний за ним період, коли вони, живучи вдалечині, піклувалися тільки про збір данини. При негативній оцінці ярма радянський історик А. К. Леонтьев підкреслював, що Русь зберегла свою державність, не була прямо включена до складу Золотої Орди.

По-третє, для багатьох істориків характерна як би проміжна позиція. Вплив завойовників розцінюється як помітне, але не визначальний розвиток Русі (при цьому однозначно негативне). Державотворення  , як уважають, наприклад, Б.Д. Греков, А.Н. Насонов, В.А. Кучкін і інші, відбулося не завдяки, а всупереч Орді.

На Русі в XІ ст. переважали державно-феодальні форми, відносини особистої залежності селян від феодалів перебували на етапі формування, міста залишалися в підлеглому положенні стосовно   князів і бояр. Таким чином, достатні соціально-економічні передумови для складання єдиної держави на Русі були відсутні [7, c. 177-178].

Тому провідну роль у формуванні російської держави відігравав політичний («зовнішній») фактор — необхідність протистояння Орді й Великому князівству Литовському. У силу цієї необхідності широкі верстви населення — і панівний клас, і городяни, і селянство — були зацікавлені в централізації.

Такий «випереджальний» стосовно   соціально-економічного розвитку характер процесу об’єднання обумовив особливості зформаваної до кінця XV — XVІ ст. держави: сильна монархічна влада, тверда залежність від її панівного класу, високий ступінь експлуатації безпосередніх виробників. Остання обставина з’явилася однієї із причин складання системи кріпосного права.

Таким чином, Московська монархія, на думку прихильників цієї теорії, не була безпосередньо створена татарами, скоріше навпаки: вона складалася всупереч Орді й у боротьбі з нею. Однак опосередковано саме наслідку впливу завойовників обумовили багато сутнісних рис цієї держави і його суспільного лада.

  1. Традиційна точка зору

Прихильники традиційної точки зору затверджують, що в першій половині XІІІ століття споконвіку російська держава була цілком завойована прибульцями зі Сходу — татаро-монголами.

31 травня 1223 року відбулася Битва на ріці Калкі, у якій монголи розбили союзні сили половецьких і російських князів у приазовських степах на ріці Калці.

В 1236р. війська Батия почали похід на Російські землі. Розгромивши Волзьку Болгарію, вони направилися на завоювання Рязанського князівства. Місто було спалено й розграбоване. Після узяття Рязані татаро-монгольські війська рушили до Коломни. 7 лютого 1238 р. завойовниками був узятий Володимир.

Після узяття Торжка 5 березня 1238 року завойовники рушили на північ до Новгорода, однак, не дійшовши ста верст, змушені були повернути назад. Причинами відходу військ супротивника були не тільки бездоріжжя, але й утома ворожих військ у попередніх боях.

В 1239 році монголи знову почали похід на Російську землю. Були захоплені й спалені Муром, Гороховець, а потім війська Батия рушили на південь. У грудні 1240р. був узятий Київ. Звідси татаро-монгольські війська рушили в Галицько-Волинську Русь. Захопивши Володимир-Волинський, Галич, в 1241р. Батий вторгся в Польщу, Угорщину, Чехію, Моравію, а в 1242р. дійшов до Хорватії й Далмації.

У результаті татаро-монгольського ярма Північно-Східна й Південна Русь потрапили під вплив Золотої Орди, втратили зв’язку із Заходом і раніше сформовані риси прогресивного розвитку .

Татаро-монгольська навала істотно затримала соціально-економічний, політичний і духовний розвиток російської держави, змінило характер державності, додавши їй форму відносин, характерних для кочових народів Азії.

У цей період відбувалося масове переміщення населення, а разом з ним і землеробською культурою на захід і північний захід, на менш зручні території з менш сприятливим кліматом. У зв’язку із цим різко знизилася політична й соціальна роль міст, підсилилася влада князів над населенням.

Навала кочівників супроводжувалися масовими руйнуваннями російських міст, жителі знищувалися або попадали в полон. Це привело до помітного занепаду російських міст — населення зменшувалося, життя городян ставала бідніше, зникли багато ремесел [9, c. 71-72].

Монголо-татарська навала завдала важкого удару основі міської культури — ремісничому виробництву. Тому що руйнування міст супроводжувалося масовими відведеннями ремісників у Монголію й Золоту Орду. Разом з ремісничим населенням російського міста втрачали багатовіковий виробничий досвід. Надовго зникають складні ремесла, їхнє відродження почалося лише через 15 років. Назавжди зникла древня майстерність емалі. Бідніше став зовнішній вигляд російських міст. Якість будівництва також сильно понизилося.

Не менш важка втрата нанесли завойовники й росіянці селу, сільським монастирям Русі, де жила більшість населення країни. Величезний збиток був нанесений селянському господарству. У війні гинули житла й господарські будівлі. Робоча худоба захоплювалася й гнала в Орду.

Після встановлення ярма величезні цінності йшли із країни у вигляді «данини» і «запитів».

Монголо-татарські завоювання привело й до значного погіршення міжнародного становища російських князівств. Древні торговельні й культурні зв’язки із сусідніми державами були насильно розірвані. Занепала   торгівля.

Навала нанесла сильний руйнівний удар культурі російських князівств. Завоювання привело до тривалого занепаду російського літописання, що досягло свого світанку до початку навали Батия. Монголо-татарські завоювання штучно затримувало поширення товарно-грошових відносин, натуральне господарство не розвивалося.

У результаті на Русі сформувався своєрідний тип феодалізму, у якому досить сильно представлений «азіатський елемент». Формуванню такого своєрідного типу феодалізму сприяло те, що в результаті татаро-монгольського ярма Русь 240 років розвивалася в ізоляції від Європи [8, c. 26-27].

  1. Євразійська точка зору

Прихильники традиційного підходу вважають, що Русь була завойована татаро-монголами, у результаті чого ставало татаро-монгольське ярмо, що відкинуло розвиток Русі на 200 років назад.

Однак існує й інша точка зору. Євразійські історики (Г. В. Вернадський, Л. Н. Гумилев, В. А. Кучкин і ін.) уважали, що Русь і Орда були двома державами, які співіснували в те саме   час як рівноправні імперії. При цьому час від часу те одна, те інша сторона брала гору. Про це, наприклад, писав відомий історик Л.М.Гумільов. Він доводив також, що Ростово-Суздальська Русь свідомо пішла на союз із Ордою перед особою із із Заходу.

Л.М.Гумільов категорично відкидав поняття «монголо-татарське ярмо», називаючи його міфом. При цьому він затверджував, що «…говорити про завоювання Росії монголами безглуздо, тому що монголи в 1249 році пішли з Росії, і питання про взаємини між Великим монгольським Улусом і Великим князівством Владимирським ставився вже пізніше й вирішений був у князювання  Олександра Невського, коли він домігся вигідного союзу із Золотою Ордою».

Письменник Б. Васильєв одну зі своїх статей прямо озаглавив «А  чи було ярмо?», приводячи доводи на користь добровільності російсько-ординського союзу, говорячи про данину як законній платі монголам за охорону російських границь, про факти участі російських військ в організованих монголами військових походах. (Дійсно, російські загони брали участь у завоюванні Північного Кавказу, Південного Китаю й ін.).

Прихильники цієї крапки зорі я висували наступні аргументи в підтримку гіпотези про тотожність Монголії й Росії XІІІ- XVІ століть:

  1. Середньовічна Монголія й «Русь» — те саме . Монголія перебувала на території, нині займаною Росією.
  2. Монголо-татарське ярмо — просто специфічний період в історії нашої держави. Це час, коли все населення країни було розділено на дві частини. Одна з них — мирне цивільне населення, кероване князями. Інша частина — постійне регулярне військо — Орда. На чолі Орди стояв цар або хан.
  3. Монголо-татарського завоювання не було, тобто не було навали іноплемінників на Русь Просто проходили внутрішні процеси об’єднання російських князівств і посилення царської влади в країні.
  4. Унікальний, як вони його назвали «Ординський» період в історії Русі охоплює XІІІ- XVІ століття. Його кінець — це знаменита смута в історії Русі на початку XVІІ сторіччя. Останнім правителем Ординської династії був Борис Годунов.
  5. Смута й громадянська війна початку XVІІ століття закінчилося приходом до влади принципово нової династії Романових, яким було потрібно усталити своє положення на троні. Тому династії Романових було важливо представити ханів як споконвічних ворогів Русі. Із цією метою й була створена історична теорія про військове протистояння Русі й Орди, росіян і татар [14, c. 11-12].

Прихильники цієї точки зору беруть під сумнів прийняту точку зору, що монголо-татарська навала на кілька сторіч зупинило розвиток російської культури й відкинуло країну назад.

Наприклад, вони вважають, що саме завдяки Орді ввійшов у вживання правильна церковнослов’янська мова.

Є в прихильників цієї гіпотези й своя точка зору на походження назви «Русь».

Монгольська імперія була розділена на так звані улуси — області. Прихильники цієї теорії передбачаються, що слова «улус» і «русявий», «Русь» однокорінні. Вони проводять звукову паралель: улус — урус — рос. від відомого в Росії роду князів Урусових. І порушують питання про нове походження назви «Русь» від слова «русявий», у тюркській вимові — «улус», що означав частина, область Монгольської імперії. На їхню думку, спочатку слово «Русь» означало область (улус) у державі, а потім стало найменуванням самої держави.

Отже, на проблему взаємовпливу Русі й Орди немає єдиної думки історіографів.

Існує ряд теорій, кожна з яких вибирає з безлічі історичних фактів свої факти, вишиковує свій причинно-наслідковий зв’язок.

Прихильники традиційної теорії вважають, що навала Батия й встановлення татаро-монгольського іга на Русі відкинуло її в розвитку далеко назад.

Прихильники євразійської теорії вважають, що ніякого татаро-монгольського ярма не було, а Русь і Монголія – одна й та сама держава.

Кожна теорія має свої пояснення в літературі, історіографії, вивчає свій історичний досвід, робить свої висновки й прогнози на майбутнє [15, c. 20-21].

2. Боротьба проти монголо-татарської навали

Восени 1240 р. монголо-татари вдруге підступили і обложили Київ. Понад десять тижнів тривав штурм. Кияни під проводом тисяцького Дмитра, якого тут поставив Данило Галицький, мужньо оборонялися, але сили були нерівними, і місто було розорене й розграбоване.

Здобувши Київ, загарбники рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, захопили й зруйнували міста Кам’янець, Ізяслав, Луцьк. Особливо жорстоко повелися вороги у Володимирі — головному місті Волині, всі жителі якого були винищені. Така ж доля спіткала Галич.

Далі орда вдерлася в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію та Угорщину. Однак значно ослаблені стійким опором русичів кочівники у 1242 р. зіткнулися із закованими у залізо німецькими і чеськими лицарями, зазнали поразки і повернули на схід. На Нижній Волзі Батий заснував державу, яку назвав Золотою Ордою, із столицею у місті Сарай. Всі руські землі стали її васалами. Таким чином, західноєвропейські народи були врятовані від монголо-татарського поневолення завдяки героїчній боротьбі Київської Русі та інших слов´янських країн, їх незчисленним жертвам і втратам. В руїнах і згарищах лежали міста і села, занепали ремесла, торгівля, культура Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та інших земель. Багато людей загинуло або потрапило у полон. Населення обкладалося податками та відбувало важкі повинності. В той же час за князями та боярами залишалися їхні володіння. Особливо важким було становище селян та городян, які зазнавали подвійного гноблення — від ханів і місцевих князів та бояр. Однак церкву татари не оподаткували.

Політичний розвиток Русі уповільнився. Татарам було вигідне роздроблення, і вони заохочували феодальні чвари та міжусобиці. Посилився економічний та політичний занепад Києва та Подніпров´я. Поступово Київ втратив і значення релігійного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав у Володимиро-Суздальське князівство і встановив свою митрополію у Володимирі. Далі дробилося Чернігово-Сіверське князівство. Переяславське князівство, ймовірно, взагалі припинило своє існування.

У Галицько-Волинському князівстві татарська руїна спіткала лише великі міста, села та містечка уздовж шляхів, якими рухалися татари. Згодом край почав поступово відновлювати своє життя. Князівство знову посилювалося та зростало. Це турбувало хана, і в 1245 р. він вирішив передати Галич іншому князю. Щоб зберегти спокій у своїй державі, Данило у 1246 р. змушений був поїхати в Золоту Орду просити ярлик на князювання у Галичі. Хан прийняв його досить прихильно. Данило визнав себе васалом хана («мирником» — союзником) і отримав за це право князювати у Галицько-Волинському князівстві. На вимогу хана чи його намісника він мав виставляти свою дружину для спільних походів. Данило боляче сприймав свою принизливу залежність. Літопис, відображаючи ці настрої, писав: «О, зліше зла честь татарська» [12, c. 73-74].

Проте князь не змирився з підданством татарам і зосереджує всі сили на підготовці до боротьби проти них. З цією метою він розгортає енергійну діяльність по створенню союзу міжнародних сил для боротьби з кочівниками, які загрожували всій Європі. Активно шукаючи союзників, він здійснює політику примирення зі своїм давнім противником — Угорщиною, яка також боялася нової татарської навали. Для зміцнення миру і співробітництва з нею Данило одружує свого сина Льва з дочкою угорського короля. Цим завершилася майже півстолітня полоса напруженості і конфліктів у стосунках Галичини та Угорщини. Значно зміцнилися відносини з Литвою, зокрема її князем Міндовгом. Однак вони не були стабільними.

Особливу увагу князь приділяв стосункам з Папою Римським Інокентієм IV, який дбав про захист християнства. Данило просить його організувати хрестовий похід проти татар. Папа погоджується і пропонує Данилу королівську корону. Коронування відбулося у таємничій обстановці у місті Дорогочин, щоб не дратувати татар.

Одночасно Папа Римський запропонував окатоличити населення краю, поєднавши католицтво з православ´ям. На цю унію Данило погодився. Однак незабаром він розірвав відносини з Папою, коли виявив, що обіцяної допомоги не буде: Європа переконалася, що татари їй не загрожують.

Не отримавши зовнішньої допомоги, князь Данило вживає заходів, для зміцнення держави і, розраховуючи на власні сили, звільнитися від ярма. З цією метою він створює добре озброєне піше військо із селян та зміцнює свою дружину. Поряд з цим ведеться будівництво оборонних споруду великих містах, споруджуються нові фортеці, мури, башти. Створюється система фортець і добре укріплених міст, мали стати опорою у боротьбі проти татар. Особливо відзначався своїми укріпленнями Холм.

У 1254 p., скориставшись усобицями в Орді, Данило починає війну проти татар. Конфлікт виник у зв´язку з походом Данила проти так званих татарських людей. Це були громади, які виходили з-під влади князів і проголошували власне самоврядування та залежність від татар, яким виплачували невеликі натуральні податки зерном. Питання про татарських людей пов´язане з проблемою Болоховської землі і болоховських князів. Болоховська земля була розташована у верхів´ях річок Случ та Буг, тобто на сході Волині, що прилягала до північної Київщини. Ці групи більшість дослідників вважають залишками тюркських племен, які займалися землеробством, хоча зберігали деякі риси кочівників. Всі вони вороже ставилися до правителів Галицько-Волинського князівства, підтримуючи свавільних бояр, а коли Батий вторгся у Галицько-Волинське князівство, перейшли на його бік і в майбутньому знаходилися під протекцією ханів [2, c. 63-64].

Данило пішов на них походом, поруйнував їхні міста і села, забрав багато людей у неволю. Однак болоховці вперто трималися протатарської політики, і Данило ще не раз вдавався до таких репресій. Це диктувалося й тим, що виходити з-під княжої волі та приймати татарське підданство почали і деякі громадяни Північної Київщини та Поділля. Вони недалекоглядно вважали за краще платити невелику данину, ніж виконувати тяжкі повинності на користь князя, якому постійно доводилося напружувати всі сили держави для її оборони.

У відповідь на акції Данила татарський хан Куремса, який мав невеликі військові сили, почав походи на Волинь та інші райони. Однак князь відбив ці напади і почав готуватися до походу, щоб відібрати у татар Київщину та інші землі. Через кілька років ординський хан вислав свого воєначальника Бурундая з великим військом, який розпочав тривалі переговори, присипляючи пильність князя і вибираючи вигідний момент для нападу.

У 1259 р. він з величезною армією раптово напав на володіння князя Данила. Князь, не маючи підтримки Заходу, мусив підкоритися переважаючим силам ворога. На вимогу Бурундая Данило зруйнував укріплення всіх міст князівства, за винятком Холма, населення якого відмовилось підкоритися. Разом з тим, він мусив посилати свої полки на допомогу татарам у їхніх походах на Литву та Польщу. Таким чином, потерпіла крах мрія Данила звільнитися з-під татарського ярма. У 1264 р. він, морально пригнічений і розчарований, помирає.

В особі Данила зійшов з політичної арени один із найвидатніших політичних діячів Русі. Він вів свою діяльність у надзвичайно тяжких умовах зумів досягти того, чого жоден до нього не зробив: у важкій боротьбі зі свавільним, сильним боярством, Польщею, Угорщиною об´єднав всі землі, що ними володів Роман, нічого не втративши з батьківської спадщини, і розширив межі князівства на півночі та півдні. За допомогою брата Василька, вірного свого однодумця, він створив могутню державу, з якою рахувалися сусіди, поважав Папа Римський та європейські країни. Майже все українське населення було під його владою.

Його діяльність не позбавлена недоліків: він не зумів організувати широкого союзу руських князів проти татар, дозволив кочівникам себе дурити. Він завжди був відважним, безстрашним і в той же час великодушним та гуманним, людиною високої культури та енергії.

Своєю діяльністю Данило Галицький заклав основи наступного майже столітнього існування Галицько-Волинської держави [10, c. 51-52].

3. Негативні та позитивні наслідки монголо-татарської навали на Русь

Після навал монголо-татарів в 1238, 1240, 1252, 1281 і 1293 роках (не вважаючи дрібних набігів), завойовники прийнялися перебудовувати соціальну систему Русі й вводити нові порядки. Великий Хан Угедей доручив справи керування китайському міністрові Елюй Чу- Цаю, що ввів на всій території Імперії китайську адміністративну систему й призначив у провінції уповноважених «даругачи» (у російській вимові це слово вимовлялася як «дорога»). У літописах частіше зустрічається тюркський переклад китайсько-монгольського терміна «даругачи» — «баскак». В обов’язку даругачи входило: перепис населення, здійснення збору податків, набір рекрутів у війська, а також організація поштової («ямський») служби. У кожній області існувала канцелярія, де зберігалися списки платників податків і дані про те, скільки вони повинні.

Основних податків було три — поземельний, подушний і подвірний, котрий залежав від майнової із платника; крім того, існував ринковий збір — 3% вартості товару. За тих часів це була унікальна державна система. Пізніше відбувся відступ від китайських традицій (проти якого безуспішно протестував Чуцай) — здача податків на відкуп. Ця практика була запозичена монголами в мусульманських країнах. Тим, хто не міг сплатити податки, позичали  під величезний відсоток, а тих, хто й після цього не міг сплатити борг, продавали в рабство.

Монголи також увели одну повинність: жадали від селян коней і провіант — і ці вимоги часто супроводжувалися насильствами. Фактично була створена китайська адміністративна система з домішкою елементів арабської, тому що в ній брали участь і мусульманських чиновників, араби й перси.

Монголи зайнялися також організацією поштових трактів, установили ямську повинність населення, поліпшивши цими мірами умови повідомлень на великих просторах Східноєвропейської рівнини, створили перепис населення, увели військово-адміністративний пристрій і податне обкладання по прийнятій у них десятковій системі.

Пізніше одному із князів давали «ярлик» на велике князівство, а всіх інші змушували підкорятися йому. Через нього хан посилав свої накази з вимогою беззаперечного виконання їх всіма князями. Для контролю діяльності князів хан призначав свого «даругу» або «баскака», якимось повинен був бути монгол. У розпорядженні баскака був загін війська, що завжди розквартировувався поза рисою міста через безпеку й деморалізуючий вплив міст. Вони відомі були під ім’ям «татарських слобідок». Якщо ж який-небудь князь відмовлявся коритися або не виконував указ хана, або не платив данину, то баскак зі своїм військом виконував каральну місію. Великий хан Монголії був фактично правителем всіх російських земель, і жоден  росіянин князь не мав права управляти своїм князівством без необхідного ярлика. Князі їздили на уклін до хана, щоб одержати ярлик. Останній міг у будь-який момент бути переданий комусь іншому [16, c. 53-54].

Монголи не могли допустити великої кількості дрібних князів, яких було б важко контролювати, тому вони заохочували утворення сильної влади Московського Великого князя, що міг би з у покорі й поступово поглинати питомі князівства. З погляду  монгольського права влада великого князя московського, як і інших росіян великих і питомих князів, ґрунтувалася переважно на ханському ярлику. Як нам відомо, у київський період тільки князі з будинку Рюрика мали право займати російські князівські престоли. Монголи визнали принцип виключних прав Рюриковичей (нащадків Рюрика) у тих російських землях, які не були поставлені під пряме правління хана. Визнання монголами прав династії Рюрика було мудрим кроком, що позбавив їх від безлічі проблем. Рюриковичі продовжували правити Руссю, наскільки їм це дозволяли, але тепер вони правили на основі як своїх генеалогічних прав, так і ханського ярлика. Старий принцип передачі столів по генеалогічному старшинству ставав недійовим, тому що хани зневажали ним при видачі князівських ярликів, до того ж змінилися умови.

Можна сказати, що протягом  монгольського періоду основи старого соціального порядку поступово руйнувалися. До моменту, коли Іван ІІІ проголосив звільнення Русі від монгольського панування й скорив Новгород, основа нової структури була готова. Московське боярство складалося з різноманітних і різнорідних елементів. До 1450 року положення боярства як класу серйозно підірвало появу нової аристократичної групи — служивих князів, а також стійкий ріст нижчої аристократії — дворян, які збиралися навколо великокнязівського двору. Деякі бояри XІ і XV століть належали до древніх боярських родів Великого князівства Владимирського — такі як Бутурліні, Челядніни, Кутузови (всі три цих родини спочатку заявляли про своє німецьке походження), Морозови, Вельямінови (варязьких корінь) і Воронцови. Деякі із кращих московських боярських прізвищ були «татарського» (монгольського або тюркського) походження: Сабурови, Годунови (Борис Годунов навіть удостоївся царського престолу), Арсеньєви, Бахметьеви, Кудашеви, Енгаличеві.

Хани терпимо ставилися до представників різних віросповідань. Російська православна церква в 1270 р. ханом Менгу-Тимур була звільнена від виплати данини й одержала спеціальний ярлик, що захищав церковне майно від з ординців. Згодом хан Узбек навіть розширив привілеї церкви. У столиці Золотої Орди Сараї відкривалися храми різних конфесій. В 1261 році там виникла православна єпархія. Позитивним наслідком монгольського правління на Русі можна вважати створення високих художніх зразків у всіх областях релігійного мистецтва: іконопису, церковній музиці, релігійній літературі [13, c. 43-44].

Створювалися описи житія святих, а також біографії деяких російських князів. Центральною ідеєю цих добутків з і те, що монгольське ярмо — це кара Божа за гріхи російського народу й що тільки щира віра може вивести росіян із цього важкого положення.

Бували випадки, що зі служив арбітром у розбіжностях між князями. Оскільки церковні землі були з від втручання державної влади, як монгольських, так і росіян, вони залучали усе більше селян, і частка їхнього виробництва в сільськогосподарському продукті постійно росла.

Монголи проявляли повагу до священнослужителів всіх релігій і дарували їм привілеї, що сприяло виникненню тенденції до примирення із завойовниками. Ця політика до якогось ступеня зблизила церква із завойовниками — адже російські князі не завжди мирилися із привілеями церкви й у періоди ослаблення ханської влади, траплялося, вимагали в неї гроші. Колишня ворожість до завойовників зм’якшується й поступається місцем тенденції до примирення. Обстановка боротьби з католицизмом також спонукувала російську церкву до співробітництва з монголами — німецьке й литовське настання на заході загрожувало православ’ю великою небезпекою. Золота Орда вважала російських князів своїми васалами й надавала підтримку Русі в її боротьбі з Литвою й Тевтонським орденом. В 1324 році хан Узбек організував похід російських князів проти Литви; в 1340 році Узбек допоміг російським князям у їхній боротьбі проти польського короля Казимира. Також серед завдань, що стояли перед церквою в монгольський період, першої було завдання надання моральної підтримки запеклим і озлобленим людям — від князів до простолюдинів. Пов’язаної з першої була й більше загальна місія — завершити християнізацію російського народу.

Збагачення української та російської мови словами й поняттями, запозиченими з монгольської й тюркської мов, або з перського й арабського (через тюркський), стало ще одним аспектом культурного процесу.

Фактор, що важко переоцінити в розвитку російського інтелектуального й духовного життя, — це роль людей, що жили на Русі й звернених у християнство татар і їхніх нащадків. Видатний російський релігійний діяч XV століття, що заснувало монастир, св. Пафнутій Боровський, був онуком баскака. В XVІ столітті боярський син татарського походження по ім’ю Булгак був присвячений у духовний сан, і після цього хто-небудь зі членів родини завжди ставав священиком, аж до батька Сергія Булгакова, широко відомого російського богослова XX століття [19, c. 61-62].

Висновки

Отже, як ми дослідили, в 1238 р. хан Батий підійшов до границь Київської Русі. Та у свою чергу являла собою безліч роздроблених князівств, деякі з яких ворогували між собою. Монголами досить легко були взяті Рязань, Володимир, Чернігів і Київ. Самий завзятий опір іноземцям зробив маленьке містечко Козельск, протримавшись сім тижнів. Деякі міста, наприклад  Углич, просто відкупилися від монголів і не постраждали від них.

У результаті вся територія Київської Русі виявилася під владою хана Батия й почалися роки ординського ярма. Монголо-татари не стали створювати колонії на російської території, а просто обклали її даниною. У зв’язку із цим в основному російські князі приймали наступну позицію. Щоб уникнути безглуздого кровопролиття, справно платили данина ханові й поступово накопичували сили.

Для того щоб можна було позбутися від монгольського ярма необхідно було російським князівствам об’єднатися. Тут варто відзначити тривалу боротьбу між Москвою й Твер’ю за те, щоб стати центром об’єднання. У підсумку перемогу одержала Москва.

Більших успіхів домігся Московський князь Іван Калита. Від монгольського хана він одержав можливість самому збирати й доставляти в Золоту Орду данина. Відповідно ніхто контролювати його не міг і він міг спокійно не доплачувати в Орду, тому нагромадив багато грошей для Московського князівства.

З утратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні стосунки, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, і в 1246 р. був убитий в Сараї.

Київська земля обезкняжилась, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.

Список використаної літератури

  1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.
  2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
  3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Ака-демвидав, 2004. — 687 с.
  4. Галенко О. Про татарські набіги на українські землі [Текст] / О. Галенко // Історія України. — 2004. — № 21-22. — С. 1-9
  5. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
  6. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
  7. Кожинов В. «Монгольская эпоха» в истории Руси и истинный смысл и значение Куликовской битвы // Наш современник. — 1997. — № 3. — С. 176-197.
  8. Коляда І. Монгольська навала на українські землі [Текст] / І. Коляда // Історія в школі. — 2002. — № 11-12. — С. 26-28
  9. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.
  10. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
  11. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
  12. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
  13. Пилипчук Я. Монгольське завоювання Південної Русі/ Пилипчук Я. // Історія в школі. — 2006. — № 3. — С. 43-45
  14. Тимошенко Б. Похід на Русь // Пам’ять століть. — 1997. — № 5. — С. 9-23
  15. Томілович Л. Проблеми вивчення монгольського періоду в середній школі // Історія в школі. — 1999. — № 3. — С. 20-24
  16. Хоменко В. Україна і монголо-татарська колонізація, або новий погляд на історичну реалію // Берегиня. — 1997. — № 2-3. — С. 52-70
  17. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.
  18. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.
  19. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.
  20. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.