Вступ

1. Мобілізаційні моделі реалізації національних стратегій розвитку

2. Індустріально-мобілізаційна модель Ф. Ліста

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Необхідно звернути увагу, що на початку 50-х років економіки багатьох країн світу досягли врівноваженого стану, що уможливило (під тиском соціал-демократичних партій) запровадження певних соціальних реформ. Водночас відбувається об'єднання соціал-демократичних рухів на базі оновлення концепції соціал-реформізму.

Концепція «демократичного соціалізму» як теоретична платформа соціал-реформізму була спільною для всіх соціал-демократичних партій але певною мірою декларативною. Вона проголошувала принцип демократії та утвердження її в трьох сферах: соціальній, економічній і політичній.

Але на особливу увагу заслуговує та обставина, що трактування напрямів, змісту і методів запровадження соціальних реформ дуже змінилось, зокрема пішли в непам'ять радикальні гасла щодо усуспільнення власності, директивного планування, установлення соціалістичних форм розподілу тощо, характерні для теоретичних моделей 20-30-х років. Новому розумінню сутності реформ притаманна обережність формулювань.

Проте реальне здійснення певної демократизації економіки можна вважати ознакою успішного впровадження в життя соціал-реформістських моделей.

Існує ціла низка країн, що у відповідальні моменти трансформацій змогли вийти за межі ліберального методу, і саме тому сформували власну, національну модель розвитку.

Тема: «Мобілізаційні моделі як форми реалізації наступальних стратегій розвитку».

1. Мобілізаційні моделі реалізації національних стратегій розвитку

Існує ціла низка країн, що у відповідальні моменти трансформацій змогли вийти за межі ліберального методу, і саме тому сформували власну, національну модель розвитку. Так післявоєнній, переможеній Німеччині, країнами-переможницями, перш за все США, посилено нав’язувалась ідеологія ліберального індивідуалізму і відводилось місце в міжнародному поділі праці, як аграрно-індустріальній країні. Економістами – теоретиками і практиками – було докладено чимало зусиль, щоб протистояти цьому тиску: не випадково, прикриваючись тезами про вірність класичним постулатам та відхід від націонал-соціалістичної моделі, їм вдалося сформувати власну методологію – ордолібералізм, де за ліберальною фразеологією приховувався інституціонально-національний принцип „порядків” [6, с. 367].

Саме це дозволило країні, спираючись на національний менталітет, зберегти національну ідентичність і у короткий термін здійснити економічний прорив. Приклад Німеччини став демонстрацією того, як можна уникнути методологічного імперіалізму в крайніх умовах, коли опір тиску домінуючої ідеології або країни був неможливий. Ліберальний метод ігнорує ту обставину, що національна економіка в цілому сама може розглядатися в якості самостійної складової єдиного світового господарства, як конкуруючий суб’єкт.

Узявши за основу національно-інституціональну, а не космополітичну, ліберальну парадигму розвитку (в основу якої сьогодні покладено індивідуалізм), українське суспільство мало б йти шляхом формування іншої трансформаційної моделі. Яка, базуючись на стратегії національної вигоди, мала б наступні параметри:

– загальносуспільна мета трансформаційного періоду – вихід з економічної кризи, забезпечення стабільності в суспільстві, формування нової, раціональної структури національного виробництва, підвищення рівня загального добробуту, забезпечення активної участі (провідної ролі) держави у процесах трансформації основних суспільних інституцій, як економічних, так і соціальних;

– держава повинна діяти як повноцінний економічний суб’єкт, виходячи з власних національних інтересів, поступово позбавляючись тих нестратегічних виробництв державної форми власності, які є неприбутковими, нерентабельними; контролюючи діяльність тих, що є стратегічними або забезпечують її коштами для підтримки процесів трансформації. Водночас саме держава повинна сприяти „самоформуванню” нових виробництв, стимулювати їхнє утворення, субсидіювати, надавати матеріальну підтримку, виступати корпоративним інвестором, тощо;

– у сфері міжнародної економічної діяльності зусилля держави мають бути спрямовані на збереження старих і відвоювання нових секторів світового ринку, а тому основними стратегічним напрямком експортно-імпортної політики мало би бути збереження державної монополії зовнішньої торгівлі у тих галузях, що забезпечують конкурентоздатність і стійкість національної економіки (що, власне, логічно витікає із принципів будови державної форми власності). В цьому напрямку необхідне застосування патерналіських і протекціоніських заходів, покликаних допомогти вітчизняному виробнику вистояти у світовому конкурентному середовищі, та дати змогу утвердитися новій, приватній формі власності. У цьому ж контексті важливим напрямком діяльності держави має стати структуроутворююча політика, орієнтована на національні економічні переваги, як неодмінна умова формування експортоорієнтованого сектору економіки [6, с. 369].

Названі сфери суспільної будови за національно-інституціональною методологією розглядаються в контексті системного, комплексного підходу: кожна з них відіграє свою роль лише в поєднанні з іншою. В систему вони поєднані єдиною парадигмою розвитку, єдиною метою – зміцнення економічної та політичної могутності держави, як неодмінної умови і основи зростання добробуту нації і потім, як наслідок, зміцнення добробуту її окремих представників.

Історія свідчить – реалізація такої моделі в контексті трансформацій завжди давала швидкі та вагомі результати, забезпечувала країні економічний прорив. Прикладом тому є успіхи застосування мобілізаційних моделей у різних країнах, зокрема: у Німеччині індустріально-мобілізаційна модель Ліста, – мобілізаційна модель Бісмарка в ХІХ ст.; у ХХ ст. – американський „Новий курс” Рузвельта; мобілізаційна модель економічної модернізації Де Голля у Франції; німецька повоєнна мобілізаційна модель експортної експансії Ерхарда; японська повоєнна інноваційна модель; з більш сучасних – китайська мобілізаційна модель індустріального прориву, тощо [5, с. 214].

Усі ці моделі об’єднує прагнення зробити національну державу (а не увесь світ) могутньою і конкурентоспроможною у глобальному економічному та політичному просторі. Аналіз їх показує, що спільними суттєвими рисами для них є:

– це моделі розвитку суспільства в світовому просторі: мобілізаційні моделі базуються на тезі про необхідність використання внутрішнього та зовнішнього економічних та політичних потенціалів для формування основ самодостатнього динамічного і випереджувального розвитку країни в глобальному середовищі. Вони, як відомо є конфронтаційними, частково автаркічними (заперечують повну відкритість) та „національно-егоїстичними”;

— основними конституюючими мобілізаційних моделей були:

— наявність стратегії розвитку;

— наявність націоналістично спрямованої політичної сили (чи особи), здатної сформувати відповідну ідеологію та реалізувати подібну стратегію;

— активна кумулятивна економічна роль держави;

— визначальна роль державної власності в економічній структурі суспільства;

— дирижизм і планіфікація [5, с. 217].

2. Індустріально-мобілізаційна модель Ф. Ліста

Провідні економічні стратегії розвитку пов’язуються зі становленням раціональної внутрішньої економічної структури як основи зовнішньої конкурентоспроможності. До чинників конкурентоспроможності у глобальному просторі неодмінно відносять складові, що не завжди можуть вимірюватись за допомогою лише економічних показників. Загальновизнаними у цьому розумінні є підходи, які сформулював ще на початку ХІХ ст. німецький економіст Ф.Ліст. Він розглядає стратегічну функцію держави через її участь у процесах інвестування і зазначає, що свідоме формування конкурентних переваг полягає у проведенні державою цілеспрямованої інвестиційної політики. Складовими такої політики мають бути:

— визначення стратегії розвитку з урахуванням природного потенціалу і наявності робочої сили;

— визначення пріоритетних галузей, навколо яких розвиватимуться супутні виробництва і які забезпечуватимуть у майбутньому конкурентоспроможність економіки;

— створення відповідної інфраструктури;

— створення кредитно-банківської системи з метою акумулювання коштів для державних та приватних інвестицій;

— формування підпорядкованої визначеній меті податкової системи;

— розвиток державної системи освіти і підготовка фахівців для певних галузей;

— створення розгалуженої мережі державних науково-дослідних установ, які забезпечували б пріоритетні галузі новими технологіями та машинами;

— ідеологічне виховання нації засобами масової інформації та через систему освіти [6, с. 374].

Сучасні західні теоретики поділяють погляди Ліста, проте пристосовують їх до умов відкритості, пов’язуючи ці процеси зі створенням інституцій, які, виконуючи функцію пом’якшення наслідків від зовнішніх шоків, проводитимуть відповідну соціальну і макроекономічну політику: формуватимуть механізми соціальних гарантій, які захищатимуть найбільш уразливі групи суб’єктів економічної діяльності і соціальні прошарки населення, протистояти корумпованості та монополізації при прийнятті економічних та політичних рішень, а також забезпечуватимуть достатній рівень соціальних та політичних свобод.

Створення таких інституцій, їхні форми та визначеність залежать від національних особливостей (цивілізаційних, ментальних) розвитку суспільства. Історія знає два шляхи: тоталітарний і демократичний. Перший пов’язаний із роллю держави, другий — з демократичною генетикою їх становлення. Основним стратегічним завданням формування таких інституцій є вирішення проблеми конфліктності внутрішнього та зовнішнього середовищ — нівелювати наслідки «зовнішніх ударів» по економіці, що спричиняють умирання цілих галузей внаслідок неконкурентоспроможності в умовах відкритої економіки та розрив у доходах різних прошарків населення, як то було під час потрясінь, що зазнала світова і національні фінансові системи у зв’язку з азійською (1997 р.) та російською (1998 р.) фінансово-банківськими кризами [6, с. 375].

Можливість підтримувати макроекономічну внутрішню стабільність перед загрозою постійно змінних умов існування у зовнішньоекономічному середовищі є основним, найбільш важливим чинником, що визначає різні економічні результати, досягнуті за останні 20-25 років країнами, що розвиваються. Скажімо, країни, які не змогли пристосувати свою макроекономічну політику до шоків кінця 70-х — початку 80-х рр. (так звана «боргова криза») зараз відчувають колапс продуктивності їхніх національних економік. Наприклад, починаючи з початку 70-х р. ці процеси стали притаманними для абсолютної більшості країн Африки, такий період переживає зараз і Україна [6, с. 376].

Основною причиною того була відсутність соціально-політичних інституцій, а уряди, незважаючи на експортну орієнтацію цих країн і дотримання принципу відкритості, не змогли використати компромісні форми макроекономічної адаптації. Слабкі інституції по вирішенню цих конфліктів, тобто невміння і небажання урядів протистояти зовнішнім шокам, призвели до неефективного перерозподілу внутрішніх економічних ресурсів, формування нераціональної економічної структури, до сировинної експортозалежності [6, с. 377].

За відсутності таких інституцій політична адаптація, необхідна для відновлення внутрішнього макроекономічного балансу, відкладається, різні соціальні групи, керуючись приватними інтересами, блокують запровадження відповідної фіскальної політики та політики обмінних курсів. У результаті така економіка постає перед фактом високої інфляції, нестачею валютних резервів та багатьма іншими проблемами. Як правило, ситуація посилюється виникненням етнічних, регіональних, обумовлених нерівномірністю економічного розвитку, конфліктів.

Реально успішними є ті економіки, де уряди у своїй діяльності не тільки враховують і правильно реалізують усі аспекти існування країни у глобальному середовищі, а комплексно і, головне, своєчасно використовують увесь набір інструментів ринку та державного регулювання. Тобто, успішні економіки поєднують певний рівень відкритості з державною політикою, яка є основоположною для інвестиційної діяльності і основою макроекономічної стабільності з раціональним управлінням потоками капіталу.

Ще одним важливим висновком щодо правил економічної поведінки країни, яка формує власну економіку, має бути те, що засади відкритості для країн, що розвиваються, мають бути іншими, ніж для розвинених країн. Акценти повинні бути зміщені із заохочення експорту і прямих іноземних інвестицій на переосмислення ролі імпорту: необхідно визначити як імпорт (особливо ідей, інвестицій, обладнання та продуктів первинної обробки) може сприяти економічному зростанню країни, що ще не досягла конкурентних переваг.

Отже, зважаючи на те, що інтеграція в світову економіку сама по собі не спричиняє довгострокового економічного зростання і часто дає небажані наслідки для розвитку внутрішньої соціально-економічної структури, національні уряди постають перед проблемою поєднання відкритості з політикою стимулювання і регулювання процесу формування конкурентних переваг, включаючи чітку і адекватну внутрішню інвестиційну стратегію. Водночас відкритість вимагає існування високоякісної внутрішньої системи інституцій, що вирішують проблему адаптації національного соціально-економічного середовища до агресії глобального світу. Загалом слід зазначити, що як перше, так і останнє залежить від економічної та політичної ситуації, яка склалась усередині країни, але непересічний вплив на процеси інтегрування мають також політичні та економічні інтереси держав, які є авторами глобальних стратегій та відіграють провідну роль у формуванні глобального середовища. Тому формування таких інституцій повинно виходити за межі стандартних економічних рецептів та пакетів адаптацій, які пропонуються, скажімо, міжнародними фінансовими організаціями або нав’язуються урядами інших країн. Як зазначає Д. Родрік: «Уряди мають припинити думати про міжнародну економічну інтеграцію як кульмінаційну точку успішного розвитку. Країни, що розвиваються, мають входити у світовий економічний простір на власних умовах, а не на умовах, які встановлюються міжнародними глобальними ринками та міжнародними фінансовими інституціями. У минулому успішними економіками були ті, які обирали стратегічний і диференційований підхід до відкритості, і немає підстав вважати, що в майбутньому щось зміниться» [6, с. 381].

Загальним висновком щодо вищенаведеного має бути наступний: свідоме моделювання сучасної міжнародної економічної поведінки національної економіки у глобальному економічному середовищі пов’язане з формуванням інституціональної за змістом моделі національного розвитку, складовими якої є не лише ринкові інституції, але й інституції іншого порядку. Логіка цього процесу повинна бути підпорядкована вимозі пріоритетності загальнонаціонального інтересу, що неухильно реалізує національний уряд.

Концептуально існує дві парадигми поведінки національних держав у глобальному середовищі, що спираються на дві доктрини — класичного космополітизму й автаркії (причому у межах кожної з них передбачається застосування дієвого інструменту — протекціонізму, що у жодному разі не є результатом їхнього синтезу, як то прийнято вважати) [6, с. 382].

Економічна теорія, у якій обстоюються національні інтереси, завжди спиралась на принцип пріоритетності суспільних інтересів щодо індивідуальних, наголошуючи: відкритість економіки є лише засобом, завдяки якому відбувається збагачення однієї країни за рахунок іншої. Зокрема, Ф. Ліст зазначав, що класична школа висунула космополітичну теорію, яка розглядає індивідуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільність людей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немає необхідності будувати перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільноти: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежать від можливостей держав. Формування загальнолюдської спільності можливе лише на паритетних засадах. Принципом об’єднання та основою відкритості має бути однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потрапила в залежність до іншої. Тому необхідно, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй» дослідити, «яким чином кожна нація може піднятись на такий ступінь економічної культури, на якому її союз з іншими націями буде можливим і корисним» [6, с. 383]. До речі, Ф. Ліст привертав увагу до тієї обставини, що Англія, батьківщина космополітичної доктрини відкритості, проголошує її за основу політики після тривалого періоду самоізоляції, результатом якої було небувале економічне зростання.

Отже, за доктриною національної політекономії, включення національного господарства, що перебуває на стадії трансформації, в міжнародний економічний простір (тодішня Німеччина стояла перед завданням об’єднання та формування індустрії), космополітичний принцип індивідуалізму у міждержавних відносинах є привілеєм національної держави, а не окремих осіб.

Другий засадний принцип торкається шляхів застосування першого: принцип індивідуалізму в міждержавних відносинах реалізується через самоізоляцію. Лістом були розвинені закладені ще Фіхте основи доктрини автаркії, було визначено, що хоч поточні наслідки самоізоляції інші, ніж у протекціонізму, оскільки останній не заперечує користі міжнародної торгівлі і не ставить завдання самозабезпечення країни всім необхідним, але врешті-решт автаркія має на меті відкритість на паритетних засадах: у контексті міжкраїнної конкуренції країна, що не досягла бажаної стадії розвитку і не забезпечила собі економічні переваги на світовому ринку, вимушена керуватися принципом автаркії — формувати ситуацію повної економічної незалежності від інших країн. З цією метою країна має відмовитися від значної частини імпорту і міжнародну торгівлю поставити під контроль держави; провадити політику стимулювання і заохочення виробництва замінників і синтетичних продуктів; забезпечити мобілізацію усіх продуктивних сил, що є у її розпорядженні. Протекціонізм може виступати інструментом автаркії. Тобто Ліст, на противагу Фіхте, не заперечує міжнародної торгівлі в умовах самоізоляції, але вважає за необхідне здійснювати її під контролем держави [6, с. 387].

Щодо інших характеристик автаркії, то він розглядає її як необхідну стадію інтернаціоналізації господарських зв’язків: щоб не знизити свої потреби до рівня своїх ресурсів, закрита країна намагається розширювати можливості їх поповнення за рахунок обміну, а часто і завоювання та приєднання нових територій (у тому числі економічне завоювання джерел сировини). У цьому разі утворюється великий простір, що стає її «життєвим простором». Особливістю концепції Ліста є те, що він обґрунтовує ідею, згідно з якою «великий простір» («життєвий простір»), утворюваний шляхом лібералізації міжнародних господарських зв’язків, аби досягти гомогенності соціально-економічних складових розвитку, вимушено підкорятиметься домінуючій державі. Тобто Ліст вважає, що існує два види автаркії: перша — повна самоізоляція нації, яка у розрахунку на власні сили намагається досягти високого рівня конкурентоспроможності, і її об’єктивний наслідок — коли країна, сягнувши визначеної стадії розвитку, може на засадах лібералізму будувати свої зовнішньоекономічні зв’язки. Останнє неминуче приведе до домінування такої країни на світовому економічному просторі (як це відбувалося на той час із Англією). Ф. Перру ідентифікував цей останній вид автаркії, як експансіоністський [6, с. 388].

Щодо першої, орієнтованої на повну економічну незалежність на основі самоізоляції, то її загальновизнано розглядати як мобілізаційну модель розвитку економіки, таку, що є перехідним щаблем до експансіоністської, природною умовою розвитку національного господарства на шляху до вищої стадії.

З огляду як на економічну так і політичну доцільність жодна країна, що належить до провідних у сучасному світовому економічному просторі, не може скористатися цією моделлю економічної поведінки: частина з них — тому що вже досягла певного ступеня і може провадити експансіоністську політику, інша — тому що відстає в економічному розвитку. Що ж до декларування необхідності відкритості як основи гармонізації міжнародних відносин, то ця теза не має нічого спільного з практикою. Це стосується як розвинених країн, так і тих, що розвиваються, якщо, звичайно ці країни не сповідують рудиментного індивідуалізму [6, с. 389].

Висновки

В Україні стратегічно вивіреної національно-мобілізаційної доктрини немає і досі: розвиток трансформаційних процесів відбувається за „диким” сценарієм, а тому поступове, але досить динамічне послаблення конкурентоздатності країни на світовому ринку є логічним наслідком. Наприклад, розгортання приватизації – провідної інституції трансформацій, як уже зазначалось, відбувалося всупереч логіці доктрини національної економічної безпеки, і результатом втілення цієї програми є перехід ключових, вирішальних структуроутворюючих галузей у власність інших держав, що повністю підриває всяку основу для формування конкурентноздатної національної економіки. Це вже не просто відтік ресурсів – це повне узалежнення економіки країни та загроза національній безпеці. Подальша приватизація – звучать як вирок національній економіці та національному суверенітету [3, с. 340].

Повертаючись до проблеми актуальності мобілізаційної моделі з використанням принципу економічного націоналізму для України, слід зазначити, що передумови використання такої моделі вже дозріли: в суспільстві зростає розуміння того, що національний суверенітет не може бути самоціллю, а може бути тільки виразом певної ідеї: щоб стати реальністю, він потребує економічного оформлення, щоб довести свою спроможність та життєздатність – економічних аргументів.

Тут слід нагадати, що ідея реприватизації, сформульована президентом України в одному з його виступів, була сприйнята негативно з кількох причин, але перш за все тому, що не уточнювалося: по-перше, на яких засадах здійснюватиметься така реприватизація; по-друге, з якою метою вона здійснюватиметься, і це дало змогу спекулювати даною ідеєю, наприклад, залякувати певну частину суспільства черговим переділом власності.

Ще однією складовою мобілізаційної моделі є автаркія, як зворотня сторона відкритості. У сучасному світі вона виступає в трансформованому вигляді, оскільки, як правило, намагання закрити національну економіку за допомогою протекціонізму наштовхується на відповідну реакцію з боку інших держав. Структурна автаркія – нова форма закритості, широко використовується розвиненими країнами і полягає в створенні особливих (монопольних) умов функціонування для галузей, виробництв, наукових досліджень, які мають стратегічне значення для розвитку національної економіки та знаходяться у стадії формування. Такі умови забезпечують цим напрямкам виключне положення в економіці, підривають основи приватної економічної зацікавленості (мотивацій вигоди), що відвертає від них надмірну увагу і перешкоджає трактувати їх як закриті. Головна з них – посилений інтерес до цього напрямку з боку держави. Ці умови відміняються з набуттям галуззю (виробництвом) певного рівню конкурентоспроможності [3, с. 342].

З цього приводу відомий сучасний американський економіст Д.Родрік, який детально вивчав моделі становлення економік у країнах, які розвиваються, або опинилися в трансформаційному полі, зазначає: „Країни, які розвиваються, повинні долучатися до світового економічного простору на власних умовах, а не на умовах, що встановлюються міжнародними глобальними ринками і міжнародними фінансовими інституціями. У минулому успішними економіками були ті, що обирали стратегічний і диференційований підхід до відкритості, і немає підстав вважати, що у майбутньому щось зміниться” [3, с. 343].

Список використаних джерел

1. Бочан І. О. Глобальна економіка: Підручник. — К. : Знання , 2007. — 401, с.
2. Дахно І. І. Міжнародна економіка: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. — К.: МАУП, 2006. — 243, с.
3. Кухарська Н. О. Міжнародна економічна діяльність України: Навчальний посібник. — Харків: Одіссей, 2007. — 455, с.
4. Міжнародна економіка: Підручник. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 223, с.
5. Солонінко К. С. Міжнародна економіка: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей. — К. : Кондор, 2008. — 380, с.
6. Шевчук В. О. Міжнародна економіка: теорія і практика: підручник. — К.: Знання, 2008. — 663, с.
7. Школа І. М. Міжнародні економічні відносини: Підручник. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. — 543, с.