Вступ

Велику увагу розвитку міжнародного економічного співробітництва приділяє Організація Об’єднаних Націй, у рамках якої діє система міжнародних економічних організацій. Розв’язанням проблем економічного характеру займається Генеральна Асамблея ООН, за ініціативою якої прийнято ряд міжнародно-правових документів, а саме: Міжнародна стратегія розвитку (1970 р.); Хартія економічних прав та обов’язків держав (1974 р.), Декларація про встановлення нового міжнародного економічного порядку (1974 р.), Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку (1974 р.). Генеральною Асамблеєю також розглянуті питання міжнародного економічного співробітництва (1975 р.), встановлення нового міжнародного економічного порядку (1980 р.) тощо.

Важливу роль в організації та здійсненні міжнародного економічного співробітництва відіграють й інші структури системи ООН. До них слід, зокрема, віднести Конференцію ООН з торгівлі та розвитку, Організацію ООН з промислового розвитку та деякі інші.

Питаннями сприяння розвитку відносин у сфері сільського господарства, вдосконалення їх міжнародно-правового регулювання займаються практично всі регіональні економічні комісії Економічної і Соціальної Ради ООН. В Європейській економічній комісії такого роду функції виконує Комітет з питань сільського господарства. Однією з провідних установ у системі ООН з питань розвитку сільського господарства є Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ПСГО), яка працює над проблемами підвищення продуктивності сільського господарства і поліпшення умов життя сільського населення; поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня населення; вивчення світового продовольчого становища і кон’юнктури на світовому ринку важливих продовольчих товарів; розробка для країн-учасниць рекомендацій у галузі виробництва і збуту різних видів сільськогосподарської продукції; надання технічної допомоги країнам-членам, сприяння науковим дослідженням у галузі сільського господарства; визначення політики щодо міжурядових угод з окремих сільськогосподарських товарів.

1. Міжнародно-правове регулювання міжнародного науково-технічного співробітництва

В останні роки значний розвиток спостерігається в міжнародному науково-технічному співробітництві. Основними напрямами такого співробітництва є координація науково-технічних досліджень, здійснення спільних науково-дослідних робіт, обмін технічною документацією, використання промислових зразків, купівля-продаж ліцензій, «ноу-хау», обмін технологічними процесами, взаємне консультування та проведення експертиз тощо. Це співробітництво здійснюється на основі міжнародних програм ООН у галузі науки і техніки і промислового співробітництва, а також регіональних програм у галузі використання на- уково-технічних досягнень. Значна кількість програм і угод у цій галузі реалізується на основі двосторонніх договорів.

Європейський Союз (ЄС) є одним із найактивніших учасників цього процесу не тільки на європейському континенті, а й в усьому світі. Для нього формування європейського інформаційного суспільства стало одним з головних викликів століття, що отримало відображення у „Лісабонській стратегії» модернізації європейської економіки і стратегії соціально-економічного розвитку Євросоюзу на період до 2020 року — „Європа 2020″.

Досвід ЄС у вибудовуванні політики в сфері ІКТ становить інтерес й для України, оскільки формування виваженої національної політики потенційно сприяє прискоренню соціально-економічного розвитку країни, а відповідне сучасним вимогам визначення пріоритетів міжнародного співробітництва у зазначеній сфері спроможне допомогти в успішній реалізації українських євроінтеграційних прагнень.

Важливу роль у розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва відіграла резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1996 р.) «Досягнення науки і техніки та їх вплив на міжнародну безпеку». У ній рекомендується державам — членам ООН вивчити шляхи вдосконалення міжнародних правових норм, що стосуються передання високих технологій і мають військове застосування.

Аналіз діяльності різних організацій та спеціалізованих закладів ООН дає можливість виділити в галузі науки і техніки такі їх функції: розроблення політики у галузі науки і техніки; прогнозування напрямів науково-технічного прогресу; здійснення програм наукових досліджень; організація регіональних міжнародних зв’язків; забезпечення діяльності науково-технічних працівників; інформаційна діяльність та ін.

Міжнародне співробітництво у галузі науки і техніки потребує відповідної організаційної роботи. Саме виходячи з цього, у Женеві в 1963 р. була проведена Конференція ООН з питань застосування досягнень науки і техніки в інтересах менш розвинутих країн. Проведення Конференції стало важливим заходом, спрямованим не лише на використання досягнень науково-технічного прогресу для задоволення потреб країн, що розвиваються, а й пов’язаних з інтеграцією зусиль учених світу в інтересах загального прогресу. Це підтвердила й Друга конференція ООН з питань науки і техніки з метою розвитку (Відень, 1979 р.). Вона прийняла Програму дій щодо використання досягнень науки і техніки для економічного розвитку всіх країн, особливо для тих, які розвиваються. Програма передбачала не лише зміцнення існуючих міжнародних відносин у галузі науки і техніки, а й перегляд їх структури, підвищення ролі ООН у цьому важливому напрямі міжнародного співробітництва.

Конференція також заснувала в рамках Секретаріату ООН центр з науки та техніки. В 1981 р. у рамках ООН були вжиті заходи щодо створення Системи фінансування науки і техніки з метою розвитку, а в 1984 р. була створена Система оповіщення про нові технологічні досягнення.

У 1992 р. відповідно до рекомендацій Генеральної Асамблеї ООН була створена функціональна комісія з науки і техніки з метою розвитку.

Відповідно до рекомендацій Конференції Генеральна Асамблея на своїй 34-й сесії (грудень 1979 р.) заснувала для всіх держав відкритий Міжурядовий комітет з науки і техніки з метою розвитку. До його функцій входить: надання допомоги Генеральній Асамблеї в розробленні директивних принципів для погодження політики органів, організацій і підрозділів ООН щодо науково-технічної діяльності, виявлення першочергових завдань з оперативного планування розвитку науки і техніки на національному, субрегіональному, регіональному, міжрегіональному і міжнародному рівнях і підготовки оперативного плану здійснення Віденської Програми; вжиття заходів щодо виявлення й оцінки нових науково-технічних досягнень, які можуть у той чи інший спосіб вплинути на науково-технічний потенціал країн, що розвиваються; сприяння оптимальній мобілізації ресурсів і здійснення керівництва системою фінансування науки і техніки ООН.

Значну роботу щодо вивчення проблем науково-технічного прогресу проводять регіональні міжнародні економічні організації, міжнародні організації системи ООН (Конференція ООН з торгівлі і розвитку, Організація ООН з питань освіти, науки і культури, Організація ООН з промислового розвитку, Всесвітня організація з питань захисту інтелектуальної власності та ін.). Однією з важливих, наприклад, міжнародних організацій системи ООН є Міжурядова організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Членами цієї організації є понад 160 країн світу. Основними цілями її є сприяння справі миру і безпеки у світі через надання допомоги країнам у міжнародному співробітництві у галузі освіти, науки, культури, інформації. З цією метою ЮНЕСКО розширює й орієнтує освіту, з тим щоб надати можливість народу кожної країни ефективно використовувати свій розвиток; надає допомогу у створенні науково-технічної бази, завдяки якій кожна країна могла б краще використовувати свої ресурси; розвиває обмін інформацією тощо.

ЮНЕСКО розробляє спеціальні наукові програми. У галузі природничих наук, наприклад, ці програми включають: програму Міжурядової океанографічної комісії, програму Міжнародної гідрологічної і Міжнародної геологічної кореляції та ін.

Важливу роль відіграє Програма розвитку ООН (ПРООН). Особливого значення ця програма надає питанням науково-технічної допомоги країнам, що розвиваються. В її рамках здійснюється сприяння у переданні технологій для державного і приватного секторів, направлення до цих країн експертів, консультантів, сприяння підготовці науково-технічних кадрів тощо.

Постійний розвиток міжнародних відносин у сфері науково-технічного прогресу обумовив необхідність удосконалення їх правового регулювання. Одним із напрямів такого вдосконалення є укладення багатосторонніх договорів, використання при цьому існуючих механізмів міжнародних організацій. На сесіях Генеральної Асамблеї ООН дедалі більше приймається багатосторонніх договорів універсального значення.

Прикладом таких договорів може бути Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання космічного простору, у тому числі Місяця та інших небесних тіл (1966 р.). Цей Договір, зокрема, передбачає свободу наукових досліджень і використання космічного простору, протизаконність присвоєння державами самого космосу і не забороняє присвоювати його ресурси. Крім того, відповідно до цього договору державам-учасницям забороняється виводити на орбіту навколо землі ядерну зброю та інші види озброєння масового знищення, встановлювати на планетах або розміщувати їх у космічному просторі.

Міжнародний політичний діалог і економічне співробітництво на рівні двосторонніх і регіональних відносин. На міжнародному рівні Європейський Союз намагається вибудовувати свої відносини в сфері ІКТ не тільки на глобальному, а й на регіональному та двосторонньому рівнях. Загалом політику ЄС що співпраці з третіми країнами у розвитку ІКТ досить яскраво демонструє підхід Співтовариства до реалізації Плану дій. прийнятого на Світовому саміті з інформаційного суспільства. Методологія його реалізації базується на існуючих інструментах для діалогу і співпраці з третіми країнами:

— щодо країн — „нових сусідів»: спільний інтерес полягає у гармонізації регулярних рамок, безпосередньо інспірованих регуляторними рамками ЄС. з метою створення спільної сфери електронних комунікацій;

— щодо країн із зростаючою економікою (Бразилія, країни спільного ринку країн Південної Америки (Mercosur), Китай. Індія. Південна Африка): пріоритет віддається співробітництву у розробці електронних стратегій, підвищенні відкритості та конкурентоздатності ринків, а також промисловому співробітництву:

— щодо найменш розвинутих країн світу: доступ до інфраструктури і послуг залишається головною проблемою, тому розглядається можливість розвитку ініціативи для використання потенціалу існуючих розподілених інфраструктур в різних країнах регіону Сахари, з використанням різних технологій, зокрема, мобільних та супутникових.

Основними ж інструментами імплементації Шану дій Комісія визначає ті. якими користуються й держави-члени ЄС. а саме: 1) Допомога розвитку: основними орієнтаціями є акцентування уваги на ІКТ в проектах розвитку у випадках, коші технології приносять додаткову цінність, зокрема, у підтриманні прав людини та демократизації. 2) Економічне співробітництво: політичний і регулярний діалог між Євросоюзом і його партнерами, який має природне продовження в імплементації Програм співпраці з країнамн-партнерами ЄС в Азії. Латинській Америці і Середземномор’ї, що включають показові проекти в області освіти, охорони здоров’я, місцевого управління та „електронного долучення».

Міжнародний діалог з питань ІКТ. що має відношення до їх правового регулювання, можливостей та викликів інформаційного суспільства, відбуваються сьогодні й з країнами, що розвиваються. Передусім, це стосується Китаю. Індії. Бразилії та Латинської Америки і Росії. В ЄС вважають, що Європа повинна відігравати активну роль у розвитку справедливішого інформаційного суспільства, яке пропонує сприятливі шанси щодо залучення всіх країн: ..Зменшення „цифрового розриву» між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються є ключовою ціллю для Європейського Союзу.

Цей діалог реалізуються переважно у формальному форматі через регіональні форуми, угоди про співробітництво або обмін листами в межах політики розвитку і співробітництва ЄС.

2. Міжнародно-правовий механізм регулювання співробітництва в галузі промисловості

Аналіз діяльності будь-якої галузі промисловості країн світу дає підстави зробити висновок про те, що на сьогодні немає країни, яка б більшою чи меншою мірою не була пов’язана в межах промислового співробітництва з іншими країнами. І це цілком зрозуміло. Адже за нинішніх умов міжнародного поділу праці практично неможливо здійснювати розвиток промислового виробництва, окремих великих підприємств та об’єднань без використання переваг міжнародного співробітництва. А це обумовлює необхідність розвитку міжнародних економічних відносини у галузі промисловості, що, у свою чергу, потребує і певного правового регулювання цих відносин. Як відомо, таке регулювання здійснюється переважно за допомогою міжнародно-правових актів, міжнародних договорів та інших засобів.

Одним із важливих міжнародно-правових актів, що регулює відносини у цій галузі, є Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі, який, як уже зазначалося, був прийнятий 1 серпня 1975 р. (Гельсінкі). У ньому, зокрема, відзначалося, що промислове співробітництво, яке ґрунтується на економічних інтересах, може створити стійкі зв’язки, зміцнюючи тим самим довгострокове економічне співробітництво в цілому, прискорюючи економічний розвиток усіх, хто бере участь у такому співробітництві. Отже, була підкреслена не лише важливість, а й економічна необхідність і доцільність міжнародного промислового співробітництва.

У Заключному акті наголошувалося, що держави-учасниці, визнаючи необхідність розвитку торгівлі і сприяння поширенню нових форм промислового співробітництва, будуть відносно доброзичливі до укладення у відповідних випадках спеціальних двосторонніх угод з різних питань, які становлять взаємний інтерес як у галузі торгівлі, так і промислового співробітництва.

Аналіз міжнародного досвіду щодо інноваційних процесів та інституційної політики в аспекті розвитку високотехнологічних галузей економіки як фактора забезпечення національної конкурентоспроможності свідчить про необхідність розвитку науково-технологічної сфери як складової створення інноваційно-орієнтованої суспільної системи в Україні. Україна має активізувати використання трансферу технологій з промислово розвинених країн для їх використання у вітчизняній промисловості з метою розвитку імпортозаміняючих виробництв, підвищення конкурентоспроможності української економіки.

Значну роль у розвитку міжнародних економічних відносин відіграє Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) — міжнародна, спеціалізована міжурядова організація. Вона створена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1965 р. для сприяння прискоренню індустріалізації країн, що визволилися від колоніалізму і стали на шлях самостійного розвитку. До складу ЮНІДО входять країни — члени ООН (біля 170 держав), її спеціалізовані установи.

Основними напрямами діяльності ЮНІДО є: участь в індустріалізації країн, що розвиваються, насамперед в індустріалізації країн Африки; сприяння впровадженню у країнах, що розви- ваються, сучасних методів виробництва, програмування й управління, а також поширення технічної інформації, раціональне використання природних ресурсів, підготовка національних кадрів, залучення фінансових коштів для конкретних промислових проектів; здійснення багатосторонньої технічної допомоги країнам, що розвиваються, через надання матеріальних і фінансових ресурсів у вигляді промислового устаткування, інженерно-консультаційних послуг та технологій, а також організації міжнародних торгів на розташування замовлень у цих країнах; сприяння розвитку міжнародного промислового співробітництва через передання інформації про технології, виконання цілеспрямованих оперативних досліджень та довгострокових науково-дослідних програм із різних аспектів індустріалізації; надання технічної допомоги в будівництві промислових об’єктів шляхом використання експертів, консультантів; надання консультативної допомоги через проведення конференцій, нарад і зустрічей представників промисловості, профспілок, споживачів.

У рамках цієї Міжнародної організації реалізуються досить важливі програми. До них слід віднести такі: «Десятиріччя промислового розвитку Африки 1993—2002 рр.», Регіональна програма співробітництва з метою промислового розвитку країн Латинської Америки і Карибського басейну, Програма індустріалізації 47 найменш розвинутих країн та ін.

Вищим органом ЮНІДО є Генеральна конференція, яка скликається один раз у чотири роки. Керівний постійно діючий робочий орган — Рада з промислового розвитку у складі представників 45 держав, яка обирається на три роки Генеральною конференцією. Засідання цієї Ради проводяться один раз на рік. Допоміжним органом Ради є Постійний комітет, який скликається два рази на рік.

Адміністрацію ЮНІДО очолює секретаріат на чолі з генеральним директором, який обирається за рекомендацією Ради Генеральною конференцією строком на чотири роки. Штаб-квартира секретаріату розташована у Відні (Австрія).

ЮНІДО докладає чимало зусиль для становлення і розвитку міжнародного економічного права. Одним із прикладів цього є прийняття у 1975 р. Лімської декларації і Плану дій, в яких закріплено право кожної держави вільно здійснювати свій суверенітет і постійний контроль над власними природними ресурсами й усією економічною діяльністю. Причому жодна держава, як зазначено у цих документах, не може зазнавати якого-небудь економічного, політичного або іншого тиску, який би перешкоджав здійсненню цього невід’ємного права. Як відомо, дане положення є основою змісту одного зі спеціальних принципів міжнародного економічного права.

Зовнішня політика стосовно міжнародного співробітництва в інноваційно-технологічній сфері має сприяти створенню механізмів і забезпеченню сприятливих умов для міжнародної комерціалізації результатів науково-технічної діяльності, які відповідають взаємним інтересам українських й іноземних партнерів, адаптації української нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності до світової практики. Політика України має бути орієнтована на стимулювання залучення іноземних фірм та інвесторів для комерціалізації українського наукового продукту на світовому ринку технологій, наукомістких товарів і послуг. Ключовий аспект політики в області інноваційно-технологічного співробітництва державного і приватного секторів України й іноземних держав — раціональне співвідношення підтримки просування української наукомісткої продукції на світові ринки зі створенням сприятливого клімату для зростання інноваційної активності іноземних структур в Україні.

3. Міжнародно-правовий механізм регулювання співробітництва в галузі сільського господарства

Відомо, що продукція сільського господарства не лише задовольняє потреби людей у продуктах харчування, а й є важливою сировиною для промислового виробництва (цукрові буряки використовують для виробництва цукру; зерно пшениці та жита — борошна, спирту; насіння соняшнику — олії; овочі та фрукти — для різноманітних консервів та ін.). Причому продукція сільського господарства не лише задовольняє національні суспільні потреби, а й експортується (імпортується) на взаємовигідних засадах в інші країни, тобто вона є предметом міжнародних, міждержавних економічних відносин. Це пов’язано як із необхідністю реалізації надлишку сільськогосподарської продукції, так і з існуючими суспільними потребами на продукцію, яка не вирощується через кліматичні умови або з інших причин у тій чи іншій країні. Так, країни Європи імпортують з інших країн світу каву, какао, ананаси, банани тощо. Відповідна сільськогосподарська продукція експортується і з європейських країн.

Практично держави всіх континентів тією чи іншою мірою вступають у міжнародні економічні відносини, пов’язані із обміном продукцією сільського господарства. Сприяння розвитку цих відносин, удосконаленню їх міжнародно-правового регулювання — завдання ряду міжнародних економічних організацій. Так, практично всі регіональні економічні комісії Економічної і соціальної ради ООН через свої відповідні структурні підрозділи займаються питаннями організації міжнародного співробітництва в галузі сільського господарства. Ці функції, наприклад, в Економічній комісії для Європи покладені на її Комітет з питань сільського господарства.

Однією з міжнародних, міжурядових спеціалізованих організацій ООН, яка відає питаннями міжнародного співробітництва у галузі сільського господарства, є Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Вона створена у 1945 р. До складу ФАО нині входить понад 174 країни світу й одна міжнародна організація — Європейський Союз. Відповідно до свого Статуту основними її цілями є: підвищення продуктивності сільського господарства і покращення умов життя сільського населення; поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня населення; вивчення світового продовольчого становища і кон’юнктури на світовому ринку важливих продовольчих товарів; розроблення для країн-учасниць рекомендацій у галузі виробництва і збуту різних видів сільськогосподарської продукції; надання технічної допомоги країнам-членам, сприяння науковим дослідженням у галузі сільського господарства; визначення політики щодо міжурядових угод з окремих сільськогосподарських товарів.

Відчутну роль в організації міжнародного співробітництва з метою збільшення виробництва продуктів харчування та вирішення інших питань відіграє Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД) — міжнародна спеціалізована установа ООН, створена у 1976 р. Основною метою фонду є мобілізація коштів для збільшення виробництва і поліпшення харчування груп населення з низькими доходами. Як відомо, 20 % населення Африки, Азії і Латинської Америки страждають від голоду.

З метою збільшення виробництва продуктів харчування ІФАД надає на пільгових умовах кредити. Нині він підтримує 75 % проектів, а решту фінансує разом із Всесвітнім банком, Міжнародною асоціацією розвитку і різними банками розвитку (Африканським, Азіатським, Міжамериканським та Ісламським). Кредити ІФАД видаються під проекти, пов’язані зі здійсненням контролю над водними ресурсами, комплексним розвитком сільських районів. Вони видаються також дрібним фермерам під розвиток тваринництва, поставку і розподіл добрив. Слід зазначити, що допомога ІФАД надається лише державам — його членам, яких налічується понад 160.

Вищим органом цього Фонду є Рада керуючих, до якої входять представники всіх держав-членів. Поточні питання вирішуються Виконавчою радою.

Що стосується доступу української продукції на ринки €С, то на данин час фактично Україна мас можливість експортувати до ЄС продукцію рослинного походження і невеликий перелік тваринницької продукції, зокрема живих коней для забою, мед. сухе молоко, яєчний порошок, а також рибу (морську), які повинні супроводжуватися відповідними міжнародними ветеринарними сертифікатами, що передбачені Регламентом (ЄС) від 06.11.2006 № 1664/2006.

Відповідні функції щодо міжнародного сільськогосподарського співробітництва виконують Міжнародна асоціація з контролю якості насіння, Міжафриканське бюро з ґрунтів і економіки сільського господарства, Міжнародна комісія з перероблення сільськогосподарських продуктів, Міжнародне бюро з виноградарства і виновиробництва, Міжнародний комітет з чаю та деякі інші.

Основним засобом правового регулювання міжнародного співробітництва у галузі сільського господарства є двосторонні договори (угоди).

Реалізація потенціалу аграрного сектору економіки багато в чому залежатиме від рівня відповідності української продукції міжнародним стандартам, оскільки питання безпеки та якості продуктів харчування нині є одним з пріоритетів у міжнародній торгівлі, а також основним бар’єром при допуску вітчизняної продукції на закордонні ринки й імпортних товарів на внутрішній ринок.

На сьогодні розроблено та гармонізовано лише близько чверті вітчизняних стандартів від загальної кількості європейських і світових нормативних документів.

При цьому темп відкриття та лібералізації ринків України повинен відповідати темпам пристосування вітчизняних суб’єктів господарювання до нового рівня конкуренції на внутрішньому ринку України.

Висновки

Отже, міжнародне науково-технічне співробітництво — одна з форм міжнародної економічної співпраці, що охоплює торгівлю ліцензіями, спільні наукові розробки, реалізацію великих технічних проектів, будівництво підприємств та інших об’єктів, геологорозвідувальні роботи, підготовку національних кадрів, обмін загальною науково-технічною інформацією тощо.

Перспективні напрямки світового науково-технічного прогресу формуються у процесі розвитку інтеграційних науково-технічних зв’язків між економічно розвиненими країнами. Цьому, зокрема, сприяє встановлення прямих науково-виробничих зв’язків між фірмами, що посідають провідні місця у розвитку відповідних напрямків світового науково-технічного прогресу.

Міждержавне співробітництво в галузі науки і техніки — така сама об’єктивна реальність, як промислове та сільськогосподарське співробітництво. Наука і техніка розвиваються під впливом чинників міжнародного поділу праці.

Той факт, що різні країни світу беруть участь у міжнародному науково-технічному співробітництві, є доказом його економічної та політичної доцільності. Проте зазначимо, що регулювання міжнародного науково-технічного співробітництва на універсальному (глобальному) рівні поширене значно менше, ніж в інших сферах.

Список використаної літератури

1. Баймуратов М. Міжнародне право: Підручник / Маріупольський держ. гуманітарний ун-т. — Суми : Університетська книга, 2006. — 424с.
2. Герасимчук В, Войтко С. В.. Міжнародна економіка: навч. посіб. / В. Г. Герасимчук, С. В. Войтко. — К. : Знання, 2009. — 302 с.
3. Дахно І. Міжнародна економіка: навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — 3-тє вид., стер. — К. : МАУП, 2007. — 248c.
4. Дахно І. Міжнародне економічне право: Курс лекцій / Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП). — К. : МАУП, 2000. — 160с.
5. Козак Ю. Г., Лук’яненко Д. Г., Макогон Ю. В., Новацький В. М., Ковалевський В. В.. Міжнародна економіка: Навч. посібник для студ. екон. вузів і ф- тів / Одеський держ. економічний ун-т / Ю.Г. Козак (ред.), В.М. Новацький (ред.). — К. : Центр навчальної літератури; АртЕк, 2002. — 436с.
6. Опришко В. Міжнародне економічне право: Підручник / Київський національний економічний ун-т. — 2.вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2003. — 312с.
7. Чубарєв В. Міжнародне економічне право: підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 368с.