Вступ

Актуальність теми. Сучасні фінансові ринки — це механізм для торгівлі фінансовими активами, обов’язковими атрибутами якого є чіткі правила торгівлі, наявність професійних учасників ринку і розвиненої ринкової інфраструктури, що забезпечує мінімальні витрати і максимальну надійність угод (операцій).

Торгівля фінансовими активами в тій чи інший формі була відома ще в античний період. Фінансові зобов’язання, зокрема італійських міст-держав, які можна вважати прообразом сучасних цінних паперів, існували ще у середні віки. Однак до ХУІІ ст. об’єктивної необхідності в ринку для торгівлі цінними паперами, по суті, не було — цінних паперів випускали дуже мало, а тому і їхніми власниками була вкрай обмежена кількість.

Перший в історії значний за обсягом ринок цінних паперів виник у ХУІІ ст. в Амстердамі. Цьому сприяли випуск державних цінних паперів з метою запозичення коштів державами, а також створення перших великих акціонерних компаній. Потреба власників цінних паперів у забезпеченні їх ліквідності сприяла появі у середина ХУІІ ст. першого в історії світового центру торгівлі цінними паперами в Амстердамі — Амстердамської фондової біржі, а з нею — професійних посередників на ринку цінних паперів і багатьох технологій торгівлі цінними паперами, які використовують дотепер.

Світові господарські зв’язки беруть початок у світовій торгівлі, що пройшла шлях від одиничних зовнішньоторговельних операцій до довгострокового великомасштабного торгово-економічного співробітництва. Виникши на мануфактурній стадії розвитку суспільного виробництва (XVІ століття), світовий ринок активно формувався під впливом руху торговельного капіталу, економічно й політично затвердився в більшості європейських країн.

Специфіка більш пізніх щаблів розвитку світового ринку пов’язана із промисловою революцією XVІІІ- XІХ ст., що додала більшу залежність великої промисловості від міжнародного обміну. Завершальний етап формування світового ринку, що ставиться приблизно до кінця XІ — початку XX століття, означав наростання обсягу міжнародної торгівлі, зміна в структурі товарних потоків, що призвели до взаємного переплетіння національних економік.

Світовий ринок є похідним від внутрішніх ринків країн. Разом з тим він робить активний зворотний вплив на макроекономічну рівновагу відособлених господарських систем.

Сегменти світового ринку визначаються як традиційними факторами виробництва — землею, працею й капіталом, так і відносно новими — інформаційною технологією й підприємництвом, значимість яких зростає під впливом сучасної науково-технічної революції.

Ринки товарів і послуг, капіталів і робочої сили, що сформувалися на наднаціональному рівні, є результатом взаємодії світового попиту, світових цін і світової пропозиції, випробовують на собі вплив циклічних коливанні, функціонують в умовах монополії й конкуренції.

Зрілість світових господарських зв’язків визначається співвідношенням темпів росту товарообігу й матеріального виробництва. Про зміни, що відбуваються в сфері міжнародних економічних відносин, свідчать дані про структуру товарообміну, питомій вазі угод, здійснюваних на ринку праці й ринку капіталу, динаміці світових цін, напрямках руху товарів, послуг, капіталів. Аналіз обсягів увезених у країну благ (імпорт) і промислових виробів, що вивозяться із країни, ресурсів і інвестицій (експорт), узятих у грошовому вираженні, використовується для складання балансу витрат і доходів держави, що получили назву платіжний баланс.

Тому мета нашої роботи – розглянути особливості міжнародного поділу праці і формування світового ринку на рубежі 19-20 століття та участь у ньому України.

1. Сутність та формування світового господарства

Світове господарство — історично сформована сукупність національних господарств всіх країн миру, зв’язаних між собою всесвітніми економічними відносинами.

Формувалося світове господарство протягом  всієї історії людства, однак зложилося воно при розвитку міжнародних зв’язків і світового ринку наприкінці  XІХ — початку XX століття.

Виділяють кілька етапів формування світового господарства: тривалий етап передісторії привів до його виникнення в XVІ столітті, коли в результаті Великих географічних відкриттів міжнародна торгівля охопила всі регіони земної кулі, у другій половині XІХ століття відбувалося становлення й розширення світового господарства завдяки розвитку транспорту. Але головним етапом на шляху формування сучасної системи світового господарства став кінець XІХ і XX століть, що з’явилося результатом сукупного розвитку великої машинної індустрії, транспорту й світового ринку.

В основі світового господарства лежить міжнародний географічний поділ праці.

Крім того, існує також географічна модель світового господарства, що постійно розвивається. І якщо до кінця XІХ століття у світі переважав один центр — Європа, то потім утворився другий, що незабаром став головним — США. У період між двома світовими війнами виникли ще два центри світового значення — СРСР і Японія. Після ІІ Світової Війни почалося формування нових центрів в Азії (Китай, Індія, нафтовидобувні країни Південно-Західної Азії), а також Канаді, Австралії, Бразилії. В останні десятиліття на світову арену вийшли НІК на чолі з «чотирма азіатськими тиграми» — Республікою Кореєю, Тайванем, Гонконгом, Сінгапуром. Таким чином, у наші дні географічна модель світового господарства придбала поліцентричний (багатоцентровий) характер [10, c. 37-38].

У ХІХ ст. ринок цінних паперів бурхливо розвивався у багатьох країнах. Саме на цей період припадає становлення американського ринку цінних паперів, основним центром якого протягом довгих років була і є створена у 1792 році Нью-Йоркська фондова біржа (New York Stock Exchange, NYSE). Особливе пожвавлення фондової торгівлі у світі спостерігалося наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

У Російській імперії торгівля цінними паперами і фінансовий ринок зародилися в часи петровських реформ, а широкий розвиток фондового ринку почався у 60-70-х рр. ХІХ ст., з розвитком промисловості і реформами Олександра ІІ. Центром торгівлі цінними паперами в Росії стала Санкт-Петербурзька біржа. У 1873 р. виникла Київська біржа, яка тривалий час (до 1917 р.) була великим центром торгівлі державними зобов’язаннями та акціями цукрових заводів.

Перша світова війна призвела до переміщення центру торгівлі цінними паперами у Нью-Йорк. Тільки за одне десятиліття (з моменту закінчення війни до біржового краху 1929 р.) річний обсяг угод на Нью-Йоркській фондовій біржі значно виріс і перевищив 1 млрд. доларів. Однак біржовий крах у жовтні 1929 р. і економічна депресія, яка охопила США та інші країни Заходу, послужили основною причиною стагнації організованих фінансових ринків 30-х років і яка ще більше посилилась у роки Другої світової війни.

У 50-х рр. розпочався новий етап у розвитку світових фінансових ринків. До середини 50-х рр. обіг на великих світових біржах досяг передвоєнного рівня і продовжував швидко зростати. До початку 90-х рр. річний обсяг торгівлі на фондових біржах усього світу оцінювали приблизно у 7,5 трлн. доларів, обсяг ринкової капіталізації корпорацій, акції яких котирувались на організованих ринках, становив приблизно 12 трлн. доларів.

У світовій фінансовій системі існує декілька моделей фінансових ринків. Зокрема, виокремлюють північноамериканську з розвиненим фондовим ринком (США, Канада). Провідні біржі світу розташовані в Нью-Йорку, Токіо, Лондоні, Франкфурті, Цюріху, Торонто, Манілі, Мілані тощо. Серед них найбільша Нью-Йоркська фондова біржа, яку називають Big Board (Велике правління). У США помітна тенденція до сегментації у діяльності банків, тут банкам заборонено виконувати інвестиційні функції, купувати-продавати та розміщувати цінні папери. Водночас у США існує велика кількість спеціалізованих банків (взаємоощадні банки, позичково-ощадні товариства тощо), об’єднаних у групу ощадних інститутів [8, c. 96].

Для обслуговування фінансових ринків створено відповідну інфраструктуру, яка об’єднує біржі, сучасні системи комунікацій тощо. Одним із ключових гравців на фінансових ринках виступають фінансові інститути. У країнах з розвиненою ринковою економікою існує багато різних фінансових закладів, що діють у межах законодавчо закріплених повноважень. До фінансових посередників належать комерційні та ощадні банки, кредитні спілки, інвестиційні фонди і компанії, деякі фінансові інститути конкретного типу, як страхові компанії, пенсійні фонди тощо. Участь фінансових інститутів у фінансових ринках відображено на рис. 2.

Особливістю сучасних фінансових систем є трансформація традиційних фінансових інститутів в організації, що пропонують комплексні інвестиційні продукти, максимально орієнтовані на споживача послуг фінансових ринків через запровадження нових інструментів, стимулювання інвестиційної діяльності позичальників, підвищення прибутковості вкладів фізичних та юридичних осіб. На фінансовий ринок виходять також численні небанківські установи, які спеціалізуються на виконанні особливих фінансових операцій.

На провідних фінансових ринках більшість залучених та задіяних коштів припадають на інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.

На початку XX століття світове господарство сформувалося як цілісна система, яка включала машинну індустрію, що усунула попередню відокремленість окремих країн, сучасний транспорт і світовий ринок, який виник ще в епоху Великих географічних відкриттів, а з кінця XIX ст. світ починає існувати як система [12, c. 109-110].

На початку ХХ ст. стало очевидним, що кризи на ринку цінних паперів (які почастішали з кінця ХІХ ст.) є невід’ємним аспектом його розвитку. У 1889 р. виникла криза, пов’язана з акціям компаній, що видобували мідь; у 1995 — компаній, що видобували золото. У період між 1899 по 1904 відбувалася загальносвітова фінансова криза, внаслідок чого обсяг міжнародних інвестицій на ринках цінних паперів знизився (хоча після 1904 р. він знову швидко підвищився). У жовтні 1907 р. почалася нова криза, пов’язана з компаніями, що видобували мідь; ця криза переросла у загальну банківську кризу, спричинену великою кількістю незабезпечених ризикованих кредитів (зокрема, кредитів на придбання цінних паперів) і надто великою кількістю нових банків, які не мали надійного фінансового забезпечення. Наслідки цієї кризи були настільки значні, що ВВП у США знизився на 8 %; ці наслідки відчувалися до початку Першої світлової війни.

Після закінчення Першої світової війни загальний ландшафт світового ринку цінних паперів змінився — Європа перетворилася з кредитора на боржника. До того ж, на Міжнародній конференції в Генуї (1922 р.) було визнано, що використання золота як універсального еквіваленту втратило своє значення через нерівномірність розподілу

Наприклад, у Франції на початку ХХ ст. надлишок фінансових ресурсів активно інвестувався у створення банків у Росії, Марокко, Болівії, Індокитаї. Однак загалом міжнародні інвестиції у Франції мали у той час менше значення, ніж у США, що пояснюється традиціями — у Франції населення було більше зацікавлене у нагромадженні заощаджень, ніж в інвестуванні цих коштів. Цьому сприяло створення в 1882 р. національної системи ощадних кас. З 1900 по 1913 р. у цих касах було відкрито 4 млн. нових рахунків, серед власників яких 25 % — прості робітники з невеликими обсягами заощаджень; загальний обсяг накопичених касами за цей період заощаджень становив орієнтовно 10-15 млрд. дол. золотих запасів між країнами, що були основними учасниками міжнародної торгівлі. За цих умов зросла потреба в активізації міжнародних інвестицій, і на початку 1920-х рр. визначилося два основних міжнародних інвестори — США і Британія, які менше постраждали від Першої світової війни. З 1920 по 1929 р. ці країни вклали у міжнародні інвестиції приблизно по 11, 5 млрд. дол.).

У 1920-і роки, час економічного підйому, у США і у деяких країнах Західної Європи виникли великі індустріальні об’єднання — картелі, і зріс обсяг виробництва. Однак однією з особливостей цього періоду була значна диспропорція між стрімким розвитком виробництва і повільним зростанням споживанням (світове виробництво зросло у 1920-1930 рр. на 42 %, а обсяг міжнародної торгівлі товарами — тільки на 13 %). Саме цим пояснюється тенденція до надмірного зловживання кредитами (які використовувалися з метою активізувати споживання), що зрештою привело до кризи 1929 р. і тривалого періоду економічного спаду в 1930-і роки [6, c. 12-13].

Спекулятивний кредитний «бум» почав наростати ще з 1926 р. — заощадження населення зросли (у США 6 % громадян стали власниками цінних паперів) і багатьох приваблювала можливість одержати прибутки за допомогою акцій, пов’язаних з новими на той час технологіями -автомобільною та авіаційною промисловістю, а також електро- радіотехнікою [21, p. 5-47]. Прибутковість акцій у США постійно зростала — з 1926 по 1929 рр. вона збільшилася з 9,5 до 11,4 % [25, p. 117]. Більшість акцій (до 80 %), ціна на які була значно завищена, купувалися у кредит (обсяг кредитів зріс від 2,5 млрд. дол. у 1926 р. до 6 млрд. у 1929 р.) [26, p. 363]. Цьому сприяло те, що у США (після обмежень у наданні кредитів на початку 1920-х років) з 1924 р. ФРС змінює політику і стимулює поширення практики кредитування з метою активізувати економічний розвиток . Крім того, дестабілізуючий вплив мала та важлива обставина, що у США ринок цінних паперів мав тісні зв’язки з грошовим ринком і обсяг інвестицій американських банків в цінні папери досягнув у вересні 1929 р. 6,5 млрд. дол. (для порівняння зазначимо, що обсяг операцій NYSE з акціями зріс з 0,237 млрд. дол. у 1923 р. до 1,125 млрд. у 1929; обсяг операцій з облігаціями залишався у цей час приблизно однаковим, у діапазоні 2,8-3,4 млрд. дол.) [19, p. 183-184].

Надлишок вільних капіталів у США став причиною їх експорту і зростання інвестиційних потоків, спрямованих насамперед у Британію (одна з найбільших у той час британських компаній — дочірній підрозділ американської General Electric, — на 40% належала інвесторам з США). Ці інвестиції стимулювала поява інноваційного на той час інструменту — американських депозитарних розписок (American Depositary Receipts, ADRs), використання яких дозволяло обійти обмеження на міжнародні операції з цінними паперами.

Створення системи інвестиційних трестів, які активізували залучення заощаджень дрібних інвесторів на ринок акцій прибуткових компаній, також спричиняло завищення цін на акції та поширення практики купування акцій у кредит. Все це призвело до накопичення критичної кількості ризикованих незабезпечених кредитів, що стало причиною дестабілізації та біржового краху 1929 р., який прогнозував ще Йозеф Шумпетер в опублікованій у 1928 р. (час найвищого економічного підйому) статті «Нестабільність капіталізму» . Крім того, Й. Шумпетер висловив важливу думку про принцип «творчого руйнування», невід’ємний від самої природи ринкової економіки — для забезпечення динамізму розвитку ринку старі його форми мають постійно руйнуватися, щоб дати можливість розвиватися інноваціям.

Перші банкрутства почалися ще навесні 1929 р., але крах ринку відбувся у жовтні (кульмінацією став «чорний четвер» 24 жовтня 1929 р., коли на продаж були виставлені 12 млн. акцій, які вже ніхто не хотів купувати). Паніка продовжувалася до середини листопада, а швидкість падіння ринку у 1929 р. нагадувала кризи 1872 і 1907 рр., однак загальні масштаби біржової кризи були значно більшими, так само як і масштаби економічного спаду — «Великої депресії» яка тривала протягом 1930-х років до початку Другої світової війни.

Кризою 1929 р. закінчився період економічного лібералізму, і розпочався період посиленого регулювання ринку цінних паперів (який тривав до 1970-х років), що стало реакцією на економічний спад. На ринку США максимальний спад (до 87% порівняно з 1929 р.) був у 1932 р., а після реформ президента Ф. Рузвельта (обраного у березні 1933 р.) почалося поступове відродження економіки США, однак показників 1929 р. вона досягла тільки у 1954 р., хоча британський ринок цінних паперів, який менше постраждав від кризи, відновив свою активність вже у 1935 р., досягнувши показників докризового 1928 р. і незабаром перевищивши їх.

Реформи Ф. Рузвельта у державному управлінні ринком цінних паперів у США полягали у прийнятті законів, що регулювали діяльність банків і ринків цінних паперів — Securities Act [23] 1933 р., Banking Act (так званий Glass-Steagall Act) [18] 1933 р., Securities and Exchange Act 1933 [24]. Прийняття цих законів стало визнанням того факту, що криза 1929 р. мала найбільш негативні наслідки саме у США з причини недосконалого державного регулювання ринку цінних паперів.

У Британії у цей час подібних реформ у державному регулюванні ринку цінних папері не було, оскільки ще в законі про компанії 1844 р. були визначені вимоги до розкриття інформації. Крім того, в Британії (унаслідок її участі у Першій світовій війні) в 1920-і роки не було такого активного економічного підйому і спекулятивного буму на ринку акцій як у США. Тому британський ринок цінних паперів загалом не так постраждав від кризи, як американський.

У Франції та інших країнах західної Європи, менше пов’язаних з міжнародними ринками капіталів і цінних паперів, безпосередній вплив біржової кризи 1929 р. був ще меншим, однак економічний спад на початку 1930-х років відзначався у більшості країн. З 1929 по 1932 р. загальносвітове виробництво знизилося на 35 %, а тисячі підприємств, створених під час економічного підйому 1920-х років у різних країнах, були ліквідовані. Унаслідок цього в 1930 р. у США і країнах Західної Європи було 11 млн. безробітних (з них 2 млн. у тільки Німеччині). Наслідки кризи 1929 р. і економічного спаду 1930-х років були такими глибокими насамперед тому, що на міжнародному рівні зусилля різних країн не були узгодженими (з причин політичної конкуренції) і не було країни-лідера, яка могла б координувати антикризові дії [1, c. 26-27].

За таких умов у Німеччині, Італії та Японії, золоті запаси яких були обмеженими (особливо несприятливим був стан німецької економіки, оскільки Німеччина після поразки у Першій світовій війні повинна була сплачувати репарації), а наслідки економічного спаду найтяжчими, виникли авторитарні режими, орієнтовані на повний державний контроль над економікою. Політична напруженість зросла, що призвело до початку Другої світової війни, яка остаточно зруйнувала систему міжнародних економічних і фінансових зв’язків.

Таким чином, міжнародний світовий фінансвоий ринок став формуватися на початку ХІХ ст. після поразки Нідерландів у війнах з Англією, коли Амстердам втратив значення провідного фінансового центру. Таким центром став Лондон, де були запозичені з Амстердаму всі фінансові інновації, які набули на британському ринку подальшого розвитку. До того ж, значення Нідерландів як колоніальної держави знизилося, а Британії — підвищилося, після чого у ХІХ виникла Британська імперія. Інтереси британської торгівлі поширювалися на всі регіони світу, і тому англійський ринок цінних паперів з початку ХІХ ст. орієнтувався на міжнародний масштаб, тому саме Лондон став основним центром міжнародного ринку цінних паперів. Цей ринок активно розвивався протягом ХІХ ст. (особливо динамічним цей розвиток був у США), і на початку ХХ ст. міжнародний ринок цінних паперів став важливими джерелом фінансування економіки, а основні учасники цього ринку (зокрема, США і Британія) почали активно інвестувати надлишок вільних капіталів у економку інших країн. Однак цей ринок, на відміну від сучасного, ще не був глобальним, оскільки значна кількість регіонів світу не брала участь у діяльності цього ринку з причини недостатнього економічного розвитку. Активність на міжнародному ринку цінних паперів ХІХ — початку ХХ ст. знизилися після 1929 р. під час періоду економічного спаду, який тривав до Другої світової війни.

Становленню міжнародного світового фінансового ринку у ХІХ ст. сприяло оптимальне поєднання різних чинників: розвитку бірж і технологічних інновацій ХІХ ст. — будівництва залізниць і каналів, що потребувало залучення акціонерного капіталу, в тому числі на міжнародних ринках. Крім цього, важливе значення мали такі чинники, як розвиток засобів зв’язку (телеграфу і телефону), а також поява нових фінансових інструментів — прототипів єврооблігацій на початку ХІХ ст. і депозитарних розписок у 1920-і роки [4, c. 147-148].

2. Міжнародний географічний поділ праці і його приклади

Економічними засадами функціонування світового господарства є міжнародний поділ праці (МПП), який визначає спеціалізацію виробництва країн відповідно до їхніх природно — кліматичних, історичних та економічних умов, що, в свою чергу, на певному етапі виявляється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господарського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів.

Для виникнення МГПП необхідно щоб:

• країна повинна мати певні переваги перед іншими в умовах необхідних для даного виробництва;
• повинні існувати країни, що випробовують потреби в цьому виді продукції;
• економічна вигода країні — виробникові;
• цього виду продукції повинне виробляється стільки, що б її було більше чим необхідно самим.

У результаті МГПП в окремих країнах з’являються галузі міжнародної спеціалізації — тобто  галузі, більшою мірою  орієнтовані на експорт продукції й визначальні «особа» країни в МГПП.

МГПП властиві об’єктивні протиріччя. Так, наприклад, надмірна спеціалізація країни на поставках невеликого числа товарів ставить її господарство в занадто сильну залежність від коливань кон’юнктури на світових ринках, поєднує галузевий склад господарства. Спеціалізація ж на галузях обробної промисловості (розвиток яких можливо лише на базі зрілого господарства) служить потужним фактором розвитку всього господарства.

Міжнародна спеціалізація приводить до необхідності міжнародного обміну товарами й послугами, що у свою чергу підвищує інтенсивність міжнародних економічних зв’язків, число й потужність вантажопотоків. Тому найважливішим фактором розвитку МГПП є зниження транспортних витрат.

Прикладами МГПП є: Швейцарія — фінансові послуги, виробництво годин, Японія — автомобілебудування, електронне машинобудування, Куба — виробництво цукру й т.д.

Найбільш високі темпи росту світового господарства спостерігалися в XX столітті. За перші 3/4 століття світовий економічний потенціал зріс в 10 разів.

Особливо швидкими темпами розвивається світове господарство в епоху НТР. Вплинула НТР, насамперед  на галузеву структуру господарства. Це виражається в зміні пропорцій між виробничою й невиробничою сферами. Під її впливом початку формуватися постіндустріальна структура, з перевагою нематеріальної сфери й підвищенням ролі науки, сфери послуг, інформаційного забезпечення.

Зміни відбуваються й структурі самого матеріального виробництва.

Це, насамперед  зміна співвідношення між промисловістю й сільським господарством на користь першої, тому що він забезпечує прогрес в інших галузях, у самій промисловості — зросла частка обробної, сільське господарство придбало індустріальний характер [11, c. 135].

На територіальну структуру світового господарства в епоху НТР все більший вплив роблять нові технічні засоби й технології. Це проявляється:

• у виникненні районів нового освоєння;
• у реконструкції районів старого освоєння.

Для поліпшення територіальної структури господарства країни світу проводять регіональну політику, що представляє собою комплекс законодавчих, адміністративних, економічних заходів, що сприяють більше раціональному розміщенню продуктивних сил, і вирівнюванню рівня життя людей.

3. Розвиток міжнародних фінансових ринків та участь в ньому України

Характерними ознаками міжнародних ринків є глобалізація угод та операцій, існування міжнародних фінансово-економічних інститутів і банків розвитку, застосування єдиних міжнародних нормативів, а також дедалі більша інтернаціоналізація фінансових ринків. Усе це спрямоване на створення міжнародних взаємопов’язаних ринків. Одним з важливих напрямів удосконалення роботи ринків є саморегуляція, яка стосується організацій, створених професійними учасниками фінансових ринків, і має за мету забезпечення сприятливих умов їхньої діяльності, дотримання професійної етики, захист інтересів власників цінних паперів, встановлення правил і стандартів проведення операцій на ринку. В Україні такими організаціями є Асоціація українських банків, Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв, Ліга страхових організацій та ін.

Тенденцією розвитку світових ринків є формування фінансових супер-ринків, де один або декілька фінансових посередників пропонують клієнту весь спектр фінансових послуг.

Велику роль у захисті споживачів фінансового ринку відіграють уряди країн, встановлюючи вимоги до кредитоспроможності фінансових інституцій, економічні нормативи їх діяльності, суворі правила до інститутів, які здійснюють трастові операції, надаючи державні гарантії, запроваджуючи інструменти страхування депозитів, створюючи умови для прозорості роботи фінансових інститутів.

Слабка включеність України в міжнародний поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту у загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання.

Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

На шляху формування інтернаціонального виробництва на ґрунті міжнародної спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо[5, c. 136-138].

Висновки

Світовий ринок оформився як цілісність до початку XX століття. До машинної стадії міжнародний поділ праці базувалося на своїй природній основі — розходженнях природно-кліматичних умов країни, географічному положенні, ресурсах і енергії. Тому й економічні відносини країн в основному минулому сконцентровані на обміні продуктами, які не вироблялися в даній або іншій країнах.

Із твердженням великої машинної індустрії заглиблюється диференціація виробництва, розвивається спеціалізація й кооперація, що виходить за національні границі. Зв’язок із природною основою проявляється в залежності промислового виробництва передових країн від поставок викопної або сільськогосподарської сировини з тих регіонів миру, де для цього є достатні умови. Крім того, індустріально розвинені країни пред’являють зростаючий попит на сільськогосподарську продукцію ззовні, тому що значна частина населення власної країни відволікається від заняття сільським господарством, і поповнює ринок праці для промислового виробництва, зосередженого в містах. Таким чином, установлюється стійкий товарний обмін між країнами, що роблять промислову продукцію, і державами, що поставляють сировинні ресурси.

Конкурентна боротьба активізує виробників у пошуку найбільш економічних технологій, що знижують витрати сировини й енергоносіїв. Уживають різноманітні дії по обмеженню витрат на оплату праці працівників, у тому числі й за рахунок залучення дешевої робочої сили з-за кордону. З міграція робочої сили, налагоджується виробництво більше дешевих штучних замінників сировини.

З світогосподарських зв’язків переміщається зі сфери звернення до сфери виробництва, заставляється об’єктивна основа для руху капіталів.

Дані тенденції не могли не відбитися й на світовому товарообігу. Так, обсяг промислових виробів у структурі поставок починає переважати над сировинними товарами, включаючи продовольство й паливо.

Список використаної літератури

1. Андрощук А. Міжнародний географічний поділ праці / А. Андрощук // Географія. — 2007. — № 21. — С. 26-29
2. Ігнатюк А.І. Галузеві ринки: теорія, практика, напрями регулювання: Монографія. – К.: ННЦ ІАЕ, 2010. – 465 с.
3. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2004. – 1400 с.
4. Кривенко Н.В. Розвиток міжнародного поділу праці в сільському господарстві // Економіка АПК. — 2005. — № 10. — С. 147-154
5. Леоненко П. Економічна історія: Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
6. Мнімець Л. Світове господарство. Міжнародний поділ праці // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2006. — № 37. — С. 12-14
7. Науменкова С.В., Міщенко В.І. Система регулювання ринків фінансових послуг зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: ЦНД НБУ, УБС НБУ, 2010. – 170 с.
8. Науменкова С.В., Міщенко С.В. Розвиток фінансового сектору України в умовах формування нової фінансової архітектури: монографія. – К.: Університет банківської справи, Центр наукових досліджень НБУ, 2009. – 384 с.
9. Опарін В.М., Малько В.І., Кондратюк С.Я. Бюджетна система: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К.: КНУ, 2000. – 205 с.
10. Смаль В. Глобалізація: головні фактори та наслідки розвитку // Географія та основи економіки в школі. — 2005. — № 2. — С. 37-42.
11. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська книга, 2001. -308 с.
12. Юхименко П. Економічна історія: Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.

 

Питання до реферату

1. Особливості розвитку світового фінансового ринку в ХІХ – на початку ХХ ст.

Виникнення глобалізації на початковому етапі слід розглядати через призму історичних подій світового масштабу. Явище глобалізації можна спостерігати, аналізуючи результати та наслідки географічних відкриттів так звана колоніальна глобалізація. Набуваючи різноманітних форм вона еволюціонувала аж до XIX — початку XX століття. Цьому типу глобалізації також притаманна взаємозалежність: політична, слабшого від сильнішого, периферії від центру, колонії від метрополії. До середини XIX століття глобалізація переходить у стадію повільного прогресування. Розширення міжнародного поділу праці і розвиток Північно-Західної Європи в якості економічного центру. Більшість істориків датують зародження по-справжньому глобальної економіки середину XIX століття. Період з 1848 до 1914 року був періодом зрушень, економічного підйому і зростання. Той історичний період в розвитку глобалізації був спричинений зняттям торгових бар’єрів і різким зменшенням транспортних видатків, відкривши тим самим можливості для широкомасштабних поставок маси товарів на великі відстані.

2. Охарактеризуйте міжнародний поділ праці  і  завершення  формування  світової  системи господарювання

Основою формування світового ринку став міжнародний поділ праці (МПП) зі спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Протягом XIX ст. переважною формою МПП була міжгалузева предметна спеціалізація. Великобританія як «майстерня світу» спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування. За 1845— 1870 pp. експорт машин збільшився в 10 разів. Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві сільськогосподарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисловості, Франція — текстильних машин, шовкових і суконних тканин, Великобританія — машин, взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості, чорних металів, Бельгія — зброї та інструментів, Австро-Угорщина — металів, цукру, хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на виробництві бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.

З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металургійному виробництві експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія, Люксембург, кольорових — Австро-Угорщина, Франція.

Зароджувалися елементи кооперації з виробництва та взаємообміну. Так, у всьому світі використовували гвинти та підшипники англійського виробництва, вимірювальні прилади та крани німецької промисловості. Почався процес інтернаціоналізації виробництва.

Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв’язків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні країни, її динаміку характеризують такі дані: 1720—1780 pp. — зростання фізичного обсягу в 2,1 раза, 1800—1880 pp. — в 10,4, 1896—1913 pp. — в 2,4 раза. Отже, світовий товарообмін перевищував темпи зростання виробництва.

3. Розкрийте основні тенденції формування світового ринку як підсистеми господарства

У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов’язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою усталених зв’язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг остаточно утвердилися як складова частина загальносвітової ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв’язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.