Зміст

А) Дайте відповідь з посиланням на відповідні норми Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії ООН, які можуть настати правові наслідки того, коли протягом 30 днів із дня одержання відповідачем повідомлення про передачу справи до арбітражу сторони не дійшли згоди щодо вибору одноособового арбітра чи арбітражної установи або якщо протягом 45 днів не виявилося можливим призначити арбітрів чи арбітра-голову.

Б) Процедура подачі нових позовів в арбітражному провадження відповідно до Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії ООН. Дати характеристику даній процедурі відповідно до Регламенту.

В) Які рішення відповідно до процедури Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії ООН мають право виносити арбітри? Знайдіть відповідні норми регламенту.

Список використаної літератури

А) Дайте відповідь з посиланням на відповідні норми Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії ООН, які можуть настати правові наслідки того, коли протягом 30 днів із дня одержання відповідачем повідомлення про передачу справи до арбітражу сторони не дійшли згоди щодо вибору одноособового арбітра чи арбітражної установи або якщо протягом 45 днів не виявилося можливим призначити арбітрів чи арбітра-голову

Принциповою відмінністю міжнародного комерційного арбітражу від розгляду спорів у державних судах є те, що у випадках арбітражу сторони самі, у той чи інший спосіб, беруть участь у формуванні складу майбутнього суду, тоді як при розгляді справ у державних судах їх можливість впливати на склад суду обмежується лише правом на відвід суддів. Причому, за загальним правилом, сторони у арбітражному процесі мають майже необмежене право на вибір арбітрів. Це означає, що при здійсненні вибору не існує обмежень ані щодо громадянства арбітрів, ані стосовно виду професійної діяльності чи кваліфікації арбітра тощо. Загальновизнаною може бути лише вимога, суть якої полягає в тому, що арбітром у справі повинна бути тільки дієздатна фізична особа, хоча все ж слід мати на увазі, що певні додаткові обмеження щодо можливості особи бути арбітром у справі можуть встановлюватись на рівні національних законодавств [5, c. 535].

У випадку якщо сторони протягом передбаченого регламентом терміну не можуть дійти згоди щодо визначення кандидатури арбітра або обрані арбітри – щодо кандидатури суперарбітра, визначення кандидатури такого арбітра здійснюється органом, передбаченим відповідним регламентом. У більшості випадків таким органом є президент постійно діючої арбітражної установи, що розглядає спір.

Якщо протягом 30 днів від дня одержання відповідачем повідомлення про передачу справи в арбітраж сторони не дійшли згоди щодо вибору одноособового арбітра або арбітражної установи або якщо протягом 45 днів не виявилося можливим призначити арбітрів або арбітра — голови, то позивач має право звернутися до компетентного органа, зазначеному в арбітражній угоді, або, якщо такий орган не був зазначений, місця арбітражу в тих випадках, коли це місце було погоджено сторонами.

Компетентний орган призначає, якщо сторони в писемній формі підтверджують їхня згода на це:

a) одноособового арбітра або

b) арбітражна установа, якій буде доручена вирішити суперечка відповідно до його регламенту.

За відсутністю згоди сторін щодо призначення одноособового арбітра або арбітражної установи компетентний орган запропонує сторонам призначити кожної по одному арбітрі, причому призначені в такий спосіб два арбітри повинні будуть вибрати арбітра — голови.

Якщо протягом 30 днів від дня відсилання пропозиції компетентного органа одна зі сторін не призначить арбітра або якщо протягом 45 днів призначені два арбітри не прийдуть до угоди про вибір арбітра — голови, компетентний орган зробить потрібні призначення за своїм розсудом.

Якщо в арбітражній угоді не передбачене ні призначення компетентного органа, ні визначення місця арбітражу, то позивач може за своїм вибором звернутися із проханням про виконання заходів, зазначених у статті 4 [1]:

a) або до компетентного органа країни, у якій відповідач проживає або має своє місцезнаходження,

b) або до Спеціального комітету, передбаченому в статті 4 Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, відкритої для підписання в Женеві 21 квітня 1961 року.

Якщо всі сторони проживають або мають своє місцезнаходження в країнах, у яких існує національний комітет Міжнародної торговельної палати, позивач зможе також звернутися в Арбітражний суд цієї Палати [1].

Б) Процедура подачі нових позовів в арбітражному провадження відповідно до Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії ООН. Дати характеристику даній процедурі відповідно до Регламенту

Чотири розділи Регламенту, зміст яких відповідає основним стадіям арбітражного розгляду, детально регулюють порядок порушення провадження, утворення складу арбітражу, власне арбітражного процесу, порядок винесення рішень. Тут передбачене типове арбітражне застереження. Врегульовані питання про форми арбітражних угод, самостійність арбітражних застережень, порядок заявлення заперечень, непідсудність спору арбітражу, інші. Результатом уніфікації правил зовнішньоторговельного арбітражу є створення ефективного правового режиму для вирішення спорів у арбітражі ad hoc, адже він регулює, наскільки це можливо, усі види випадків, які можуть виникнути у міжнародному торговельному арбітражі. Цей документ, як і інші акти про арбітраж, сприяє зближенню арбітражу ad hoc з інституційним арбітражем та асиміляції арбітражних процедур[2, c. 258].

Позивач повинен представити арбітрам протягом строку, що буде ними встановлений, у необхідному арбітрами кількості екземплярів письмова позовна заява, що містить нижченаведені дані:

a) найменування, адреси й заняття сторін;

b) короткий виклад обставин справи;

c) спірні питання й предмет позову;

d) дані про свідків, яких позивач побажає викликати в арбітраж для дачі показань, причому в ході розгляду можуть бути викликані й інші свідки.

Позовна заява повинне супроводжуватися оригіналами або копіями арбітражної угоди й всіх стосовних до суперечки документів. Перелік представлених документів також повинен додаватися до позовної заяви.

Одночасно з посилкою вищевказаних документів арбітрам позивач повинен послати відповідачеві копію кожного документа (включаючи позовну заяву).

Регламент регулює порядок арбітражного провадження, формування складу арбітражного суду, процедуру арбітражного розгляду, порядок ухвалення арбітражного рішення і відшкодування арбітражних збитків. Але слід мати на увазі, що на відміну від постійно діючих арбітражів, розгляд спору в так званому ізольованому третейському суді (ad hok) потребує від позивача набагато більше зусиль і часу для організації й оформлення процесу [1].

Сама процедура арбітражного розгляду починається згідно зі ст. 3 Регламенту, коли позивач направляє іншій стороні (відповідачу) повідомлення про арбітраж. Арбітражний розгляд вважається розпочатим у день отримання повідомлення про арбітраж.

Повідомлення про арбітраж має містити:

— вимогу про передачу спору на арбітражний розгляд;

— найменування та адреси сторін;

— посилання на відповідне арбітражне застереження;

— посилання на договір, з якого або щодо якого виникає спір;

— викладення в загальній формі характеру спору і визначення у відповідному випадку розміру суми спору;

— зміст позовних вимог;

— пропозиції відносно кількості арбітрів, якщо це не було раніше узгоджено сторонами.

Також повідомлення про арбітраж може містити:

— пропозиції про призначення одноособового арбітра або компетентного органу;

— повідомлення про призначення арбітра, що передбачене в ст. 7;

— позовну заяву[5, c. 537].

Відповідно до ст. 18 Регламенту, якщо позовну заяву не включено до повідомлення про арбітраж, то протягом встановленого арбітражним судом терміну позивач направляє відповідачу та кожному з арбітрів позовну заяву в письмовій формі. До цієї заяви додається копія договору та арбітражного застереження, якщо його немає в договорі.

У позовній заяві зазначається:

— найменування та адреси сторін;

— викладання обставин, що підтверджують позовні вимоги;

— спірні питання;

— зміст позовних вимог.

У ситуаціях з арбітражем це питання певною мірою ускладнюється, а у випадку арбітражу ad hoc воно має вигляд нерозв'язуваного взагалі, бо ще навіть не існує органу, до якого можна звернутись з позовом.

Цю ситуацію вирішено у ст. 2 Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії ООН таким чином: дії, які мають на меті створення складу суду у випадку арбітражного суду ad hoc, є суттєвою частиною арбітражного процесу, тому моментом порушення провадження у такому випадку належить вважати вручення відповідачу повідомлення позивача з проханням призначити або узгодити кандидатуру арбітра чи арбітрів.

У випадках постійно діючих арбітражних судів, завдяки існуванню в їх структурі відповідного адміністративного персоналу, ця ситуація спрощується завдяки можливості звернення з позовом ще до моменту визначення складу арбітражного суду. Практично процедура порушення арбітражного провадження у постійно діючих арбітражах проходить або шляхом безпосереднього звернення до арбітражної установи з відповідним позовом, про що раніше йшлося, або вона здійснюється у наступні два етапи.

Якщо одна зі сторін вважає, що її права порушено, вона заявляє іншій стороні претензію. Коли претензія не задовольняється (а це означає, що між сторонами виник спір), та з них, що бажає врегулювання цього спору, може надати до обраного сторонами арбітражного органу заяву щодо примирення. Примирення (або узгоджувальна процедура) здійснюється судовим посередником, який призначається арбітражною установою. До речі, такий порядок діє і у всіх тих випадках, коли арбітражною угодою спеціально обумовлено претензійний порядок вирішення комерційних спорів.

У випадках, коли примирювальна процедура не призводить до укладення між сторонами відповідної угоди, та із сторін, чиї права порушено, звертається до арбітражного суду з позовом. У позовній заяві повинна бути зазначеною ціна позову, вимоги позивача, викладаються обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги. До неї повинні бути додані документи, що підтверджують обґрунтованість позову та сум, які оспорюють ся [3, c. 215-216].

У повідомленні з цього приводу відповідачу пропонується, одночасно з вибором арбітра, надати арбітражній установі свої пояснення з приводу позовної заяви чи відзив на неї, або ж заявити зустрічний позов. Особливо суттєвим у такому випадку є те, що ненадання відповідачем арбітражній установі своїх пояснень або заперечень, неявка за викликом арбітражного суду, неиред'явлення документальних доказів і т. ін., не перешкоджає подальшим діям арбітражного суду, бо справа вважається порушеною і суд має право здійснювати її розгляд та винести своє рішення по ній.

Як зрозуміло, розгляду справи арбітражним судом передує вивчення матеріалів цієї справи. Проте, цим підготовка справи до слухання може не обмежуватись. Як правило, після формування складу арбітражного суду і до безпосереднього слухання справи арбітраж збирається на попередні засідання, метою яких є прийняття всіх тих заходів, що є необхідними для належної організації та здійснення майбутнього арбітражного провадження. Взагалі, як вважає О. В. Брунцева, хоча лише деякі арбітражні регламенти прямо передбачають можливість проведення таких засідань, практика підтвердила їх необхідність.

Що стосується попередніх рішень, які повинні прийматись арбітражним судом ще до початку здійснення арбітражного провадження, то одностайною вважається точка зору, за якою завжди існує необхідність їх винесення. Такі питання, як розгляд відводу арбітрів, що заявлено до початку власне арбітражного провадження, визначення дати розгляду справи, мови (чи мов) арбітражного провадження і т. ін. суто організаційні питання потребують свого вирішення і в той чи інший засіб вирішуються. Спірні питання з цього приводу зводяться до визначення юридичної природи таких рішень та застосовної для їх позначення термінології, щодо яких єдності поглядів у доктрині поки що не існує. Однак можливість їх винесення здебільшого не оспорюється, і вона передбачається як регламентами арбітражних судів, так і національними законодавствами. До речі, попереднє рішення може бути винесеним як за ініціативою самого арбітражного суду, так і на вимогу сторін.

Особливо необхідним є прийняття попереднього арбітражного рішення стосовно порушення справи для того, щоб унеможливити звернення сторони з аналогічним позовом до державного суду, бо внаслідок такого звернення може виникнути зайвий (і інколи досить тривалий) спір про підсудність справи.

У процесі підготовки справи до розгляду, а інколи — і під час розгляду — виникає необхідність прийняття забезпечувальних заходів. Такими можуть бути:

• заходи по збереженню товарів, які є предметом спору;

• заходи по продажу товарів, що швидко псуються;

• припинення певних робіт чи, навпаки, дозвіл на їх продовження;

• надання гарантій;

• арешт майна чи банківського рахунка тощо [5, c. 553-554].

В) Які рішення відповідно до процедури Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії ООН мають право виносити арбітри? Знайдіть відповідні норми регламенту

Оскільки в Регламенті не є інших вказівок, арбітри будуть мати право вести арбітражне виробництво за своїм розсудом. У всякому разі, арбітри повинні надати сторонам можливість захисту їхніх прав і інтересів при дотриманні принципів повної рівності сторін.

На відміну від державних судових органів міжнародні арбітражі значно менше пов’язані законами місця ведення судочинства, адже створюються вони згідно з волею сторін, які обирають право, за яким буде вестися розгляд справи, визначають правила процедури тощо. Водночас, арбітри, поважаючи волю сторін спору, мають дотримуватися основних засад та принципів міжнародної торгівлі, а саме: забезпечення виконання договірних зобов’язань, добросовісність у виконанні угод, дотримання звичаїв міжнародної торгівлі, дотримання основних засад світової політики в сфері міжнародної торгівлі, повага моральних та етичних цінностей світового співтовариства під час здійснення підприємницької діяльності. Це означає, що арбітри повинні дотримуватися певних імперативних норм тих держав, інтересів яких торкається справа, що ними розглядається.

Арбітри мають право за згодою сторін виносити рішення на підставі письмового доказового матеріалу, без усного розгляду.

Арбітри мають право оцінювати представлені докази всіма наявними в їхньому розпорядженні засобами, вирішувати, які види доказів вони допустять, і призначити експертів. Арбітри в будь-якій стадії виробництва будуть мати право запитувати сторони представити додаткові докази в зазначений для цього арбітрами відповідний строк [5, c. 544].

Строки, передбачені в справжньому Регламенті для різних процедурних дій, можуть бути продовжені сторонами при наявності їхньої загальної згоди. При відсутності такої згоди арбітри будуть мати право продовжити строки за умови, що запізнення зацікавленої сторони відбулося з поважної причини.

Якщо арбітражний суд складається із двох арбітрів і арбітра — голови, рішення повинне виноситися більшістю голосів. За відсутністю більшості рішень виноситься арбітром — головою одноосібно.

Арбітражне рішення повинне бути винесене протягом 9 місяців від дня призначення арбітра — голови або одноособового арбітра.

Строк, у який повинне бути винесене арбітражне рішення, може бути продовжений сторонами по взаємній згоді; цей строк може також бути продовжений арбітрами, оскільки це виправдується або заміщенням якого-небудь арбітра, або необхідністю вислухати свідків або запросити думка експертів, або по іншій поважній причині.

Арбітри мають право виносити окремі ухвали, а також рішення, що санкціонують умови мирної угоди між сторонами [1].

Арбітри можуть виносити рішення не в країні, у якій у силу статті 14 проводився попередньому винесенню рішення арбітражний процес, а в іншій країні [1].

Арбітри застосовують, з посиланням на положення статті 39 Регламенту, право, установлене сторонами для рішення суперечки по суті. Якщо не є вказівок сторін про підлягаюче застосування праві, арбітри застосовують закон, установлений відповідно до колізійної норми, що арбітри порахують у цьому випадку застосовної. В обох випадках арбітри керуються положеннями контракту й торговельних порядків.

Обираючи те чи інше право для регулювання своїх відносин, сторони мають розуміти, що вони обирають право цілком: тобто вони погоджуються і на те, що до їхніх договірних зобов’язань застосовуватимуться і відповідні імперативні норми права тієї чи іншої держави. До того ж, як свідчить авторитетний південноафриканський фахівець з питань міжнародного комерційного арбітражу А. Маніруззаман, арбітри можуть не дозволити сторонам спору виключити дію імперативних норм права держави, що регулює їхні договірні зобов’язання, якщо виконання трансакції тісно пов’язано з цією державою. Наприклад, якщо українське підприємство укладає дистрибуційний договір із японською автомобільною компанією і при цьому сторони обирають українське право, зрозуміло, що арбітри відхилять положення договору про виключення застосування норм українського законодавства щодо технічних стандартів та вимог безпеки до автомобілів, які постачаються на український ринок, адже запровадження тих чи інших стандартів є складовою бізнесового середовища держави та її виключною прерогативою.

Тенденція щодо визнання можливості застосування імперативних норм третіх держав знайшла своє визнання і в міжнародно-правових документах. Так, ст. 7 Європейської конвенції про право, що застосовується до договірних зобов’язань передбачає, що для врегулювання договірних відносин можуть застосовуватися імперативні норми третьої держави, з якою правочин має тісний зв’язок і якщо за правом цієї держави ці норми мають застосовуватися до цього договору. Майже ідентичне формулювання містить ст. 16 Гаазької конвенції про право, що застосовується до посередництва.

Арбітри діють у якості "дружніх посередників", якщо між сторонами на цей рахунок є домовленість і якщо застосовний закон це дозволяє [3, c. 224-225].

Сторони в арбітражній угоді вважаються домовившимися про те, що необхідно мотивувати арбітражне рішення, якщо тільки вони:

a) не обмовили особливо, що рішення не повинне бути мотивоване, або

b) не обрали арбітражну систему, у рамках якої не прийняте мотивувати арбітражне рішення, і якщо при цьому жодна йз сторін не зажадала особливо до закінчення усного розгляду або, якщо не було усного розгляду, до вироблення арбітражного рішення, щоб рішення було мотивовано.

Рішення повідомляються сторонами рекомендованим листом [1]. Виходячи з контексту ст. 36, арбітражне рішення підлягає виконанню незалежно від того, у якій країні його було винесено.

Чинність арбітражної угоди, крім питань право- та дієздатності сторін, визначається згідно із законом, якому сторони підпорядкували цю угоду, а за відсутності такої вказівки — згідно з законом країни, де рішення було винесено.

У ст. 34 щодо скасування арбітражного рішення другу частину наведеної норми замінено посиланням на “закон держави”, тобто держави, що прийняла Типовий закон, оскільки останній, за деякими винятками, що не стосуються ст. 34, застосовується лише в тому випадку, якщо арбітраж знаходиться в даній державі (п. 2 ст. І).

Усі попередні стадії арбітражного провадження підпорядковані меті забезпечити умови для належного винесення арбітрами рішення у справі, яким існуючий між сторонами спір було б остаточно вирішено. Однак далеко не завжди арбітражний розгляд завершується винесенням арбітражного рішення. По-перше, позивач завжди має право відмовитись від позову і тоді, якщо відповідач проти цього не заперечує і арбітраж знайде, що у відповідача відсутній законний інтерес в остаточному врегулюванні спору, арбітражне провадження припиняється. По-друге, у процесі арбітражного розгляду справи сторони можуть дійти згоди щодо спору, зокрема — укласти мирову угоду, яка може і не отримати форм арбітражного рішення, коли на цьому сторони не наполягають. Нарешті, по-третє, в певних випадках (нез'явлення сторін у засідання, наприклад) самі арбітри можуть дійти висновку, за яким арбітражний розгляд закінчувати винесенням рішення непотрібно або неможливо.

У всіх інших випадках арбітраж виносить рішення, яке зазвичай позначається як основне і вважається в принципі остаточним. Основним таке рішення є тому, що, як зазначає Г. А. Цірат, воно являє собою належним чином оформлене ставлення арбітражного суду до спору, який він розглядав на підставі арбітражної угоди, та до вимог, заявлених сторонами. В арбітражному рішенні судді вирішують усі цроцесуально-правові та матеріально-правові питання, що виникли у зв'язку з розглядом спору. Винесенням арбітражного рішення припиняється розгляд справи по суті і припиняються повноваження (мандат) третейського суду щодо розгляду цього спору [2, c. 186-187].

Зазвичай прийнято розрізняти основні арбітражні рішення, в яких містяться висновки суду за предметом спору, та інші рішення арбітражу в цій же справі. Хоча сталої термінології щодо останніх не існує, все ж можна інші рішення поділити на два різновиди:

• ті, що приймаються до прийняття основного рішення (або замість нього), та

• ті, які приймаються після винесення основного рішення та у зв'язку з ним.

До кола першого різновиду рішень відносяться попередні та проміжні рішення, про які нещодавно йшла мова, та часткові арбітражні рішення. Останні приймаються арбітражним судом у випадках, коли у повному вигляді всі позовні вимоги вирішені бути не можуть, однак деякі з них — Щодо певної конкретної речі чи, у випадках поставки товару партіями, стосовно позовної суми за однією партією товару — вимоги позивача безспірні і можуть бути задоволеними.

До другого різновиду арбітражних рішень належать такі (і за своєю юридичною природою цілком зрозумілі) види рішень:

• про виправлення помилок основного рішення;

• про тлумачення основного рішення та

• додаткові.

Слід мати на увазі, що всі зазначені види інших арбітражних рішень є певною мірою остаточними у тому розумінні, що можливість їх оскарження вкрай обмежена. Може, саме тому вимоги, яким повинно відповідати основне арбітражне рішення, зазвичай розповсюджуються на будь-які рішення арбітражу взагалі. Ці вимоги стосуються форми арбітражного рішення та його змісту [5, c. 549].

Головною формальною вимогою щодо основного арбітражного рішення є та, за якою воно повинно бути винесеним протягом певного часу. У випадках арбітражу ad hoc цей час визначається угодою сторін. Що стосується постійно діючих арбітражних установ, то строк, не пізніше якого рішення повинно бути винесене, встановлюється або за домовленістю сторін, або згідно з правилами регламентів відповідних арбітражних установ. Наприклад, згідно зі ст. 34 Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії ООН [1] цей строк складає 9 місяців від дати призначення арбітра-головуючого, а за Регламентом Міжнародного комерційного арбітражного суду при МТП — 6 місяців «з дати останнього підпису, вчиненого арбітрами та сторонами на Акті про повноваження арбітрів».

Оскільки сплив встановленого для винесення рішення строку означає припинення повноважень цього суду, у випадках виникнення відповідної загрози арбітрам і сторонам слід опікуватись необхідністю своєчасного його продовження. Цей строк може бути продовжено:

• на прохання сторін;

• за рішенням самого арбітражного суду.

Однак в останньому випадку рішення суду повинно бути обґрунтованим відповідними процесуальними нормами.

Ще однією формальною вимогою щодо арбітражного рішення є вимога про письмову форму цього рішення [5, c. 551].

Список використаної літератури

1. Арбитражный регламент Европейской экономической комиссии ООН // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_337

2. Балюк І. Господарське процесуальне право: навч. посіб. / Ірина Балюк, 2008. — 221 с.

3. Міжнародне судочинство/ НАНУ, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2009. — 258 с.

4. Молдован В. Судоустрій: Україна, Велика Британія, Російська Федерація, США, ФРН, Франція. Судові органи ООН: Навч. посібник / Валеріан Молдован, 20032009. — 253 с.

5. Чубарєв В. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник / Валентин Чубарєв,, 2006. — 607 с.