1. Класифікація міжнародних правопорушень

Класифікація протиправних із погляду міжнародного права діянь здійснюється на основі двох критеріїв: по-перше, правопорушення відрізняються між собою за спрямуванням і ступенем тяжкості, по-друге, їм притаманний різний режим відповідальності.

Ординарні міжнародні правопорушення полягають у недодержанні умов партикулярних норм міжнародного права та порушують інтереси окремих держав і народів. Такі правопорушення не мають зафіксованих ознак. Збиток стосується тільки потерпілої держави, а негативний вплив на міжнародний правопорядок є мінімальним (наприклад, невиконання або неналежне виконання міжнародних договорів у галузі економічного, науково-технічного, культурного співробітництва).

Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього міжнародного співтовариства, але не загрожують безпосередньо миру та безпеці держав і народів (поширення ядерної зброї, порушення свобод відкритого моря, каперство, виробництво та накопичення хімічної зброї тощо).

Найтяжчі міжнародні злочини порушують права й інтереси всього світового співтовариства, загрожують знищенням міжнародного правопорядку, ставлять під загрозу існування народів, націй, навіть держави. Такі діяння завжди вчиняються з порушенням основних принципів міжнародного права. Ознаки найтяжчих міжнародних злочинів визначені в нормах міжнародного права, відповідно, виокремлені три групи злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людяності.

2. Поняття „міждержавна система»

У радянській юридичній науці почав використовуватись термін «міжнародна система» та сформувалась концепція «міжнародної міждержавної системи», до складу якої, на думку її авторів, входять суб’єкти міжнародного права, об’єднання держав, міжнародні органи, міжнародне право та інші соціальні норми.

Все це свідчить про те, що нині в світі існують глобальна міждержавна (міжнародна) система, основними елементами якої є держави та міжнародні організації, а також регіональні міждержавні системи, до складу яких входять суверенні держави відповідних континентів. Ще донедавна міждержавні системи функціонували, в цілому, стабільно на основі верховенства універсальних цінностей, спільних інтересів держав, правового регулювання конфліктів, створення системи колективної безпеки. Сьогодні ж можна говорити про перехідний характер цих систем, який визначається через такі закономірності:

– розширення кола учасників міжнародних відносин за рахунок транснаціональних корпорацій, неурядових міжнародних організацій, об’єднань підприємств, окремих фірм та індивідів;

– наднаціональність;

– ускладнення та збільшення кількості міжнародних відносин;

– визнання багатьох людських проблем такими, що носять всесвітній (глобальний) характер.

3. Порядок звернення до Європейського Суду

Ви можете звертатися до Суду лише зі скаргами на факти, за які несе відповідальність орган влади (законодавчої, виконавчої, судової та ін.) однієї з цих держав. Суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних організацій.

Згідно зі ст. 35 § 1 Конвенції Суд приймає заяви до розгляду лише після використання усіх внутрішніх засобів правового захисту і лише впродовж 6 місяців від дати винесення остаточного рішення. Стосовно України (у цивільному та кримінальному процесі) йдеться про звичайну процедуру судового провадження, яка передбачає можливість касаційного оскарження прийнятого судового рішення. (Крім цього, процедура “у порядку нагляду” у звичайному судовому процесі не є засобом правового захисту, який необхідно вичерпати згідно зі ст. 35 § 1 Конвенції”). Суд не зможе розглянути по суті заяву, яка не відповідає цим умовам прийнятності.

Надзвичайно важливо, щоб перед зверненням до Суду ви використали усі засоби правового захисту у державі, проти якої спрямована заява, які могли б призвести до позитивного вирішення питання, що є предметом оскарження, та здійснення яких безпосередньо залежить від заявника; в супротивному випадку вам необхідно буде довести, що засоби захисту, які ви не використали, є неефективними. Це означає, що вам слід спочатку звернутися до національних судів, яким підсудна ваша справа, для захисту по суті своїх прав, про порушення яких ви заявляєте перед Судом.

Використовуючи належні засоби захисту, ви повинні дотримуватись національних процедурних правил, включаючи передбачені законом строки. Якщо, наприклад, ваш позов було відхилено з причини пропуску терміну оскарження, через недотримання правил підсудності чи підвідомчості, або порушення встановлених законом процедурних правил, Суд не зможе розглянути по суті вашу заяву.

4. Склад міжнародного правопорушення

Основними складовими елементами міжнародного правопорушення є протиправна поведінка, шкода (збиток), заподіяний протиправною поведінкою, та причинний зв’язок між дією та шкідливими наслідками. Більш спірним у науці міжнародного права є включення вини суб’єкта до переліку об’єктивних ознак міжнародного правопорушення. Враховуючи складність тлумачення самого поняття «вина», встановлення вини в міжнародному праві, суперечливу практику її доведення, Комісія міжнародного права не включила її до проекту статей про відповідальність держав як необхідну ознаку правопорушення.

Протиправна поведінка виявляється в порушенні міжнародних зобов’язань держави у формі дії або бездіяльності. Протиправність у міжнародному праві означає невідповідність між правовою нормою та поведінкою держави. Проявами протиправної поведінки є: недотримання органами держави її міжнародних зобов’язань, що вияв­ляється в порушенні прав інших держав, міжнародних організацій; недотримання органами держави її міжнародних зобов’язань, що виявляється в порушенні прав фізич­них і юридичних осіб; недотримання органами держави її міжнародних зобов’язань у зв’язку із самочинними діями юридичних і фізичних осіб; недотримання органами держа­ви її міжнародних зобов’язань, що виникають у зв’язку із протиправною діяльністю на її території органів інших держав і міжнародних організацій.

5. Закінчення війни і його правові наслідки

Війна є винятковим станом міждержавних відносин, який в інтересах встановлення миру має бути припинений. Припинення стану війни треба відрізняти від припинення воєнних дій. Формами припинення воєнних дій є перемир’я та капітуляція. Перемир’я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, погоджених сторонами конфлікті. Виділяють місцеве перемир’я (на окремій ділянці театру війни) і загальне перемир’я (по всьому фронті). Воно може бути укладене на визначений строк чи бути безстроковим. Істотне порушення перемир’я однією зі сторін може служити підставою для поновлення воєнних дій.

 

6. Організація роботи Європейського суду з захисту прав людини (протокол №11)

Протокол № 11 (підписаний 11 травня 1994 р.) передбачав перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією, і заміну Європейської комісії з прав людини (далі — Комісія) та Суду новим постійним Судом. У цьому ж Протоколі було передбачено перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією, реорганізацію Комісії та Суду, тобто заміни існуючих Європейської комісії та Європейського Суду з прав людини новим Судом, що мав діяти на постійній основі. Причина реорганізації була зазначена в преамбулі Прoтоколу, а саме: підставою для неї стало збільшення кількості заяв від осіб, які зверталися до зазначених інституцій Ради Європи за відновленням порушених прав, та зростання кількості держав-членів Ради Європи.

У Протоколі № 11 визначено внутрішню організацію роботи Суду. Щодо витрат на його діяльність, то їх бере на себе Рада Європи.

Протоколом № 11 (ст. 21) були визначені критерії добору суддів. Так, судді повинні мати високі моральні якості та кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, або бути юристами з визнаним авторитетом.

Судді під час виконання своїх обов’язків в Європейському Суді з прав людини не можуть займатися іншою діяльністю, яка є несумісною з їх незалежністю, неупередженістю або вимогами, що пред’являються до штатних посадових осіб.

Статтями 22 і 23 Протоколу № 11 встановлено порядок, процедуру виборів суддів, а також термін їхніх повноважень. Судді обираються терміном на три-шість років і можуть бути переобрані. Судді, повноваження яких мають спливти після закінчення першого трирічного періоду, визначаються Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після їх обрання. Той суддя, котрий обраний для заміщення судді, термін повноважень якого ще не минув, обіймає посаду протягом решти терміну повноважень свого попередника.

7. Захист культурних цінностей

У багатьох державах передбачено спеціальні заходи для захисту права власності та інших речових прав по відношенню до такої категорії рухомих речей, як культурні цінності.

Конвенція передбачає обов’язок власника викраденої культурної цінності повернути (рестітуціровать) її. Будь-яка прохання про реституцію повинна бути внесена в трирічний строк, починаючи з моменту, коли позивачу стало відомо про місце, де знаходиться культурна цінність, і про особу її власника, і у всіх випадках в 50-річний строк з моменту викрадення. Однак реституція культурної цінності, що є невід’ємною частиною певного пам’ятника чи археологічного заповідника (ландшафту) або частиною громадської колекції, не підлягає жодним термінів давності, крім трирічного терміну, рахуючи з моменту, коли позивачу стало відомо про місце, де знаходиться культурна цінність, і про особу її власника (ст. 3). Власник культурної цінності, який придбав цю цінність після її незаконного вивозу, має право вимагати від держави-позивача в момент її повернення справедливого відшкодування збитків за умови, що він не знав або не припускав в момент придбання, що цінність могла бути викрадена (ст. 4). Таким чином, відповідно до Конвенції УНІДРУА, забезпечується і захист права власника викраденої цінності у разі добросовісного придбання, оскільки передбачається відшкодування збитків, понесених таким добросовісним покупцем.

8. Підстави міжнародно-правової відповідальності

Міжнародно-правова відповідальність — це юридичний обов’язок суб’єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб’єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права.

Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі.

Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов’язку правопорушника понести несприятливі наслідкі правопорушення. Суб’єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Підставами міжнародно правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об’єктивні і суб’єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності:

— юридичні;

— фактичні;

— процесуальні.

Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов’язання суб’єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнародним правопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов’язання суб’єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік джерел юридичних основ відповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є:

— міжнародний договір;

— міжнародний порядок;

— рішення міжнародних судів і арбітражів;

— резолюції міжнародних організацій (наприклад, статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень Ради Безпеки ООН);

— односторонні міжнародно-правові зобов’язання держав, що встановлюють юридично обов’язкові правила поведінки тільки для держави, що взяла такі зобов’язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.).

9. Відступ від обов’язків під час надзвичайних ситуації („Європейська конвенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст.15)

Під час війни або іншого надзвичайного стану в державі, який загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, які не відповідають й зобов’язанням за цією Конвенцією, виключно в тих межах, які зумовлені гостротою становища, якщо такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням за міжнародним правом.

Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, за винятком випадків смерті внаслідок законного застосування сили, або від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.

Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка використовує це право відступу від своїх зобов’язань, повною мірою інформує Генерального секретаря Ради Європи про всі вжиті нею заходи і про причини їхнього вжиття. Вона також інформує Генерального секретаря Ради Європи про те, коли такі заходи були припинені і з якого часу положення Конвенції знову повністю виконуються.

10. Поняття інституту міжнародно-правової відповідальності

Міжнародно-правова відповідальність є найстарішим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнародних нормах.

Незважаючи на це, питання відповідальності в міжнародному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання відповідальності держав, у випадку заподіяння шкоди особистості або майну держави. Але її підсумки виявилися безрезультатними, тому що в ході конференції між державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асамблеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рамках ООН багатосторонню конвенцію про відповідальність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії.

11.Правовий режим воєнної окупації

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов’язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вірність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направлених проти їхньої країни, давати відомості про її армію. Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов’язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Таким чином, воєнна окупація — це міжнародно-правовий режим, при якому:

а) збройні сили однієї держави тимчасово займають і удержують територію ворожої держави;

б) окупант здійснює функції воєнного контролю і цивільного управління шляхом установлення нових норм права;

в) продовжується стан війни між державою, що окупується, й державою, що окупує;

г) суверенітет стосовно окупованої території не переходить до окупанта і він не вправі цілком ліквідувати стару систему права;

д) міждержавні відносини на окупованій терто рії регулюються нормами міжнародного гуманітарного права;

є) після закінчення війни відносини з приводу окупації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.

12.Свобода зібрань та об’єднань („Європейська конвенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст. 11)

Кожна людина має право на свободу мирних зборів і свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.

13. Європейський суд з прав людини

Європейський суд з прав людини — організація створена для контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина закріплених в Європейській конвенції з прав людини, яка була ратифікована в 1953 році.

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

В палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від заінтересованої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

14. 3ахист поранених, хворих і військовополонених

Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм максимально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі осо­би опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вважаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняються такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчинити вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосування практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозволяти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклуватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідуватися та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості мають реєструвати полонених, поранених і хворих для подальшої передачі державі, громадянами якої вони є.

Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примушення до праці забороняється. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних роботах (наприклад, для знешкодження мін) або таких, що принижують гідність. У процесі роботи мають виконуватися вимоги техніки безпеки. Військовополонені повинні мати зв’язок із зовнішнім світом. Їм забезпечується також право подання скарги органам влади держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов’язані виконувати закони держави, яка їх утримує в полоні та яка має право застосовувати судові та дисциплінарні стягнення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за один проступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплі­нарному стягненню.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються.

15.Свобода вираження поглядів („Європейська конвенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст.10)

Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіо-, теле- або кінопідприємств.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

16.Міжнародний суд

Міжнародний суд (англ. International Court of Justice, фр. Cour internationale de Justice) — головний судовий орган ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договорами і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев’ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Суд міститься у місті Гаага (Нідерланди). Країни-члени можуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про прикордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні копалини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.

17.3аборона або обмеження певних засобів і методів ведення війни

Право сторін у збройному конфлікті обирати методи та засоби ведення війни є обмеженим. Існує принцип, який встановлює заборону застосування зброї, снарядів, речовин і методів, які можуть завдати надмірних ушкоджень чи страждань.

Міжнародне право обмежує законні засоби та методи ведення збройних конфліктів. Під засобами ведення війни розуміється зброя й інші засоби, які застосовуються збройними силами в конфлікті для заподіяння шкоди й ураження ворога. Методи — це способи застосування засобів ведення війни. Повністю заборонені: вибухові або запалювальні кулі; кулі, які розгортаються чи сплющуються в людському тілі (зазначені вище декларації 1868 і 1899 років відповідно); отрута й отруйна зброя (ІV Гаазька конвенція 1907 р.); задушливі, отруйні й інші гази, рідини та процеси (Женевський протокол 1925 р.); біологічна зброя (Конвенція 1972 р. і Женевський протокол 1925 р.); засоби впливу на природне середовище, які мають широкі довгострокові наслідки, як засоби знищення, завдання шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.); будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, які не виявляються в людському тілі рентгенівськими променями тощо. Міжнародне право не містить прямої заборони використання ядерної зброї.

18.Свобода слова, совісті та віросповідання („Європейська конвенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст.9)

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.

19.Міжнародний арбітражний орган

Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) є різновидом комерційного арбітражу, водночас комерційний арбітраж набув найширшого застосування саме у розгляді спорів, що виникають із зовнішньоекономічних угод.

У більшості країн спори, що виникають під час виконання зовнішньоторговельних контрактів, розглядаються в арбітражному (третейському) порядку в міжнародних комерційних арбітражних судах із виключенням підсудності цих спорів державним судам. Слід зазначити, що цьому сприяє розвиток національних законодавств про арбітраж, його договірно-правова уніфікація.

Сьогодні остаточно визнано, що міжнародний комерційний арбітраж має договірну природу. Це означає, що його формування є прерогативою сторін і що сам арбітраж як юрисдикція та спосіб розгляду спорів є специфічним юридичним інструментом.

Головними відмінностями міжнародних арбітражних судів від державних є:

— державні суди розглядають справи в межах своєї компетенції за звертанням зацікавлених осіб. Причому це може відбуватися незалежно від того, домовились сторони про звертання в суд чи ні. Судді в таких судах призначаються.

Щодо міжнародного комерційного арбітражу, то сторони можуть обрати за взаємною згодою будь-який арбітраж і тих арбітрів, яких вони вважають більш компетентними і досвідченими для розв’язання даного спору;

— судовий розгляд пов’язаний з багатьма формальностями і може тривати дуже довго;

— арбітражний розгляд відбувається в установленій процесуальній формі, іноді сторони можуть навіть у контракті визначити термін арбітражного вирішення спорів;

— арбітраж розглядає спори на закритих засіданнях, з метою запобігання розголошенню комерційної таємниці;

— державні суди розглядають спори на підставі матеріального і процесуального права своєї країни;

— арбітраж використовує Регламент, який може бути обраний сторонами спору або органом, при якому діє даний арбітраж.

Таким чином забезпечується доступніша і простіша, ніж судова, процедура вирішення спорів. Навіть у тих випадках, коли сторони звертаються до постійно діючого міжнародного комерційного арбітражу, що має свої правила процедури, вони можуть передбачити процедуру арбітражу (внести в письмовій формі зміни до обраного Регламенту);

— арбітражний розгляд дає можливість сторонам обрати не лише арбітражну процедуру, а й право, яке буде застосовуватись; за відсутності такої згоди сторін арбітражний суд застосовує право згідно з колізійними нормами;

— арбітражне судочинство передбачає також погодження мови провадження;

— арбітражне рішення є остаточним і обов’язковим для сторін, воно не підлягає ні апеляції, ні наступному оскарженню (хоча тут необхідно мати на увазі можливість випадків, коли рішення арбітражу може бути оголошено недійсним на підставі ст. ІХ Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж);

— державним судом може бути відмовлено у визнанні та виконанні арбітражного рішення компетентною владою на підставі ст. V Нью-Йоркської конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.

20.Учасники збройних конфліктів

З погляду міжнародного права законні учасники збройного конфлікту, які належать до збройних сил сторін конфлікту, діляться на комбатантів (тих, що воюють) і некомбатантів (тих, що не воюють). До комбатантів відноситься весь склад збройних сил (особовий склад сухопутних, військово-морських, військово-повітряних сил), а також ополчення, добровольчих і партизанських загонів, рухів опору, які відповідають таким умовам: мають на чолі особу, відповідальну за підлеглих, мають визначені та видимі здалеку відмітні знаки; відкрито носять зброю; дотримуються у своїх діях правил ведення війни. Також до них відносяться члени екіпажів торгівельних суден і цивільних літаків, які допомагають воюючим, населення, яке при наближенні ворога взялося за зброю. При взятті в полон вони набувають статусу військовополонених.

До некомбатантів відносяться особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участь у бойових діях: медичний персонал, духовенство, військові кореспонденти, юристи, інтенданти. Вони можуть мати особисту зброю для самозахисту.

Розвідники — це особи, які входять до складу збройних сил сторін, носять військову форму та проникають на місце розташування ворога з метою збирання інформації про нього для свого командування. При захопленні в полон набувають статусу військовополонених. Від них треба відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємним способом чи під неправдивими приводами, збирають відомості в районі бойових дій. На цих осіб режим військового полону не поширюється.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які входять до збройних сил іншої держави, які відповідно до міжнародних угод здійснюють допомогу в освоєнні бойової техніки та навчанні особового складу збройних сил. Вони не беруть участь у конфлікті, а тільки навчають веденню бойових дій, в іншому разі вони прирівнюються до комбатантів.

Найманці не є комбатантами (ст. 47 Додаткового протоколу І). Це особи, які спеціально завербовані для ведення бойових дій, фактично беруть участь у них із метою отримання винагороди, не є громадянами держави, що знаходиться у конфлікті, не проживають на її території, не входять до особового складу збройних сил сторін конфлікту. Найманство кваліфікується як злочин.

21.Презумпція невинності („Європейська конвенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст.7)

Жодна людина не може бути обвинувачена у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання більш тяжке від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального злочину.

Ця стаття не виключає судового розгляду і покарання будь-якої людини за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальний злочин згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями.

22.Погоджувальна процедура

Деякі багатосторонні конвенції, наприклад Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, передбачають створення погоджувальних комісій, звичайно в порядку, подібному до того, що встановлений Гаазькими конвенціями. Відповідно до положень Акта про мирне розв’язання міжнародних спорів 1985 року постійна погоджувальна комісія складається з п’яти членів. По одному члену комісії призначають сторони, які сперечаються, три інших призначаються з числа громадян третіх держав. У випадку утруднення у виборі членів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН, третім державам або вирішено жеребом.

Комісії формуються на паритетних засадах із рівного числа представників обох сторін. У їхній склад у якості членів або голови можуть включатися представники інших держав. Організація комісій і їхніх задач визначається угодою сторін, що сперечаються.

Завдання слідчих комісій полягає в з’ясовуванні фактичних обставин спору. їхнє створення було передбачено Гаазькими конвенціями про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, у яких був визначений статус міжнародних слідчих комісій.

Якщо сторони не домовляться про інше, то комісія формується шляхом призначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бути громадянами держав-ст.орін. Ці члени обирають голову. Такий же порядок установлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятим Лігою Націй у 1928 році і переглянутим ООН у 1949 році.

23.Початок війни і його правові наслідки

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військових дій 1907 р. держави визнають, що військові дії між ними не повинні починатися без попереднього та недвозначного попередження, яке матиме чи форму мотивованого оголошення війни, чи форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни без затримок доводиться до відо­ма нейтральних держав. Оголошення війни є початком юридичного стану війни. Між державами перестають застосовуватися значна кількість норм міжнародного права (зокрема, політичні, економічні, культурні угоди між воюючими державами). Стан війни припиняє дипломатичні та консульські відносини, співробітникам установ має бути забезпечена можливість безперешкодного від’їзду до своєї держави. Громадяни іноземної держави можуть бути інтерновані.

24.Право на справедливий судовий розгляд („Європейська конвенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст.6)

Кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Судове рішення оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, вважається невинною доти, поки її вину не буде доведено згідно з законом.

Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має якнайменш такі права:

1. a) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї;
2. b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту;
3. c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;
4. d) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї;
5. e) отримувати безкоштовну допомогу перекладача, якщо вона не розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується у суді.

25.Міжнародні слідчі

Слідчі комісії в міжнародній практиці використовуються досить рідко. Ширше використовуються погоджувальні комісії, що є щодо новим способом розв’язання міжнародних спорів. У статті 33 Статуту ООН цей спосіб спільно зі слідчими комісіями позначено поняттями «обстеження» і «примирення».

Погоджувальні комісії формуються так само, як і слідчі. Проте вони мають більш широкі повноваження, ніж останні, тому що можуть не тільки з’ясовувати і встановлювати фактичні обставини, але і рекомендувати можливе розв’язання цього спору. Але все ж таки, на відміну від суду й арбітражу, остаточне рішення в справі приймається сторонами, що не пов’язані висновками комісії.

26.Поняття і джерела гуманітарного права

Джерела для вивчення практики держав, визначені національними експертами, включали військові статути й настанови, національне законодавство, національне прецедентне право, інструкції збройним силам і службам безпеки, звіти командування під час війни, дипломатичні протести, думки офіційних юридичних радників, коментарі урядів щодо проектів договорів, урядові рішення й постанови, судоговоріння в міжнародних судах, заяви в міжнародних організаціях і на  міжнародних конференціях і позицію уряду відносно резолюцій міжнародних організацій.

Існує значна кількість звичаєвих норм міжнародного гуманітарного права, які набагато більш детально визначають обов’язки сторін, що беруть участь у неміжнародному збройному конфлікті. Зокрема, це можна сказати про норми права, що регламентують ведення воєнних дій. Наприклад, в той час коли договірне право не містить норм, що явно забороняють нанесення ударів по цивільним об’єктам у випадку неміжнародного збройного конфлікту, норми звичаєвого міжнародного права забороняють такі дії.

27.Право на волю і особисту недоторканість („Європейська конвенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст.5)

Кожна людина має право на свободу і особисту недоторканість. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як:

1. a) законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом;
2. b) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;
3. c) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення;
4. d) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правоохоронним органом;
5. e) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
6. f) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду в країну, або людини, відносно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Кожна заарештована людина повинна негайно бути поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї.

Кожна людина, заарештована або затримана згідно з положеннями пункту 1с цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд.

Кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним.

Кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування збитків.

28.Інститут посередництва

Посередництво припускає активну участь посередника в переговорах, включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або у відношенні спору в цілому. При посередництві держави, що сперечаються, обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), що бере участь у переговорах у якості самостійного учасника. Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами.

Для здійснення посередництва необхідна попередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі послуги можуть пропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодою одного учасника спору. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах, його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів (на чому закінчуються добрі послуги), але й в узгодженні позицій сторін: посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їх сторонам.

29.3дійснення відповідальності

Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі.

Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю.

Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації декларативні рішення.

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відповідальності припускає обов’язок держави-правопорушниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.

Матеріальна відповідальність наступає в зв’язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов’язань, пов’язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов’язок загладити цей збиток, заподіяний правопорушенням.

Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції.

30. Заборона рабства і примусової праці („Європейська конзенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст.4)

Жодна людина не може перебувати в рабстві або в підневільному стані. Жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці.

Для цілей цієї статті термін «примусова чи обов’язкова праця» не охоплює:

1. a) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час ув’язнення, призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції, або під час умовного звільнення від такого ув’язнення;
2. b) будь-яку службу військового характеру або, у випадку відмови від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова визнається, службу, визначену замість обов’язкової військової служби;
3. c) будь-яку службу, яка повинна виконуватися у випадку надзвичайного стану або стихійного лиха, що загрожує життю чи добробуту суспільства;
4. d) будь-яку роботу чи службу, яка становить собою звичайні громадянські обов’язки.

31. Добрі послуги

Добрі послуги полягають в наданні стороною, що не бере участь у конфлікті, допомоги тим, що сперечаються, у налагодженні прямого контакту, в організації безпосередніх переговорів. Звичайно добрі послуги пропонуються третіми державами або міжнародними організаціями самостійно. Після доведення відносин сторін, що сперечаються, до стадії переговорів функції суб’єкта, що робить добрі послуги, завершуються, тому що він у самих переговорах участь не приймає. Але при згоді сторін він може бути присутнім при переговорах.

Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що не приймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються.

Добрі послуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, що сперечаються, так і тих, що їх пропонують. Проте між наданням добрих послуг і посередництвом є і відмінності.

32.Обставини, які звільняють від міжнародної відповідальності

Під час кваліфікації поведінки держави слід враховувати обставини, наявність яких виключає протиправність дії (бездіяльності) держави, а отже і звільняє державу від міжнародно-правової відповідальності. Розрізняють дві групи обставин: обставини, які виключають виникнення міжнародно-правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію міжнародно-правової відповідальності.

Згода. Ст. 29 Проекту Комісії встановлює, що згода, яку дала одна держава іншій державі на поведінку, що не відповідає міжнародному зобов’язанню останньої, виключає протиправність щодо цієї держави.

Згода має бути чітко виражена та висловлена до здійснення відповідних дій. Також згода має бути юридично дійсною, тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, насильства. При цьому за межами згоди відповідальність не виключається.

Відповідні заходи. Комісія міжнародного права визначає відповідні заходи як дії однієї держави, викликані міжнародно-правовим діянням іншої держави (ст. 30 Проекту). Відповідні заходи (контрзаходи, здійснення міжнародно-правових санкцій) також можуть порушувати міжнародні зобов’язання, але саме їхній відповідний характер виключає відповідальність за них. Відповідні заходи мають відповідати принципу пропорційності та режиму міжнародної відповідальності. Тобто не можуть заходи, вжиті у відповідь на ординарне правопорушення, бути такими самими, як ті, що вжиті у відповідь на найтяжчі міжнародні злочини.

Самооборона. Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, яка закріплює невід’ємне право держави на застосування збройної сили у відповідь на збройний напад.

Форс-мажор і непередбачений випадок. Протиправність діяння виключається, якщо це діяння було викликане непереборною силою або непередбаченою подією, яка не підда­валася контролю держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого міжнародного зобов’язання.

Стихійне лихо. Це ситуація, коли представники держави під впливом сил природи або аварії змушені не дотримуватися міжнародного зобов’язання, оскільки не мають іншої можливості врятувати своє життя або життя довірених їм осіб. Мова йде про фактичну відсутність свободи вибору поведінки в екстремальній ситуації.

33.Право на життя („Європейська конзенція з прав людини та основних свобод» 1950, ст.2)

Право кожної людини на життя захищається законом. Жодна людина не може бути умисне позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання.

Позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

1. a) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;
2. b) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;
3. c) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

34.Консультації як особлива форма врегулювання міждержавних відносин

Різновидом переговорів є консультації. Вони, як правило, використовуються для продовження встановлених контактів. До консультацій звертаються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв’язку з обставинами, що виникли знов. Як зазначається в Декларації про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій сфері від 5 грудня 1988 p., державам слід використовувати консультації для того, щоб краще розуміти погляди, позиції та інтереси одна одної.

35.Міжнародний організаційно-правовий механізм співробітництва у боротьбі із злочинністю

Ідея територіального верховенства держави поклала початок становленню низки фундаментальних основ кримінальної юстиції. Серед них — відхід держав від права будь-якого сюзерена, котре існувало в середньовіччя, карати злочинця та необхідність вироблення правових процедур, використання яких дозволило б забезпечити просторову дію кримінальних законів. На цій основі і з’явилися угоди проекстрадицію1. Починаючи з ХІХ ст. вони поширилися та потім послужили основою для угод про правову допомогу у кримінальних справах. Сучасні угоди про правову допомогу нерідко виходять за межі боротьби зі злочинністю, охоплюючи в тому числі цивільні правові відносини.

Іншим важливим наслідком розвитку державного суверенітету, що суттєво вплинув на міжнародно-правове співробітництво в боротьбі зі злочинністю, стало формування принципу невидачі своїх підданих (громадян). Дія цього принципу могла створити суттєві перепони в боротьбі з найнебезпечнішими злочинами: держава могла не видавати свого підданого, який скоїв злочин в іншій державі, але і не притягати його до кримінальної відповідальності, не вважаючи скоєне діяння злочинним. Це стало однією з основних причин виникнення іншого напряму в міжнародному правовому співробітництві в боротьбі зі злочинністю договорів про уніфікацію кримінального законодавства. Серед перших таких договорів були Конвенція про філоксеру 1881 р., Паризька угода про охорону підводних телеграфних кабелів 1884 р. Саме на основі ідеї уніфікації кри­мінального законодавства пізніше виникла доктрина міжнародного кримінального права. Уніфікація кримінального законодавства відбувалася повільно, бо торкалася над­звичайно делікатної області державного суверенітету — формування кримінально-правової політики. Більшість чинних угод про уніфікацію кримінального законодавства укладені у другій половині ХХ ст.

36. Джерела прав людини в міжнародному праві

Система міжнародно-правових актів у сфері регламентації прав і свобод людини містить у собі до нинішнього часу близько 300 документів, котрі можна класифікувати як акти універсального характеру, акти спеціального характеру та акти регіонального характеру. В цілому система характеризує сучасне міжнародне право як найдемократичніше, найсправедливіше і найпрогресивніше з усіх існуючих до цього часу систем. Ця система справляє величезний вплив на національні правові системи і визначає характер міжнародного співробітництва і міжнародні стандарти у сфері прав і свобод людини.

Утвердження в міжнародному праві загальновизнаних прав і свобод людини веде до утвердження індивіда як суб’єкта міжнародного права. Однак з огляду на те, що предметом міжнародного права с, в основному міждержавні відносини, це питання поки що не вирішено.

З-поміж міжнародно-правових актів, що мають універсальний (загальновизнаний і глобальний) характер, насамперед варто назвати Статут ООН (прийнятий 24.06.1945), у Преамбулі якого, як уже відзначалося, проголошена рішучість народів «знов утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

37.Стадії переговорного процесу

Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов’язковою. Різновидом переговорів є консультації.

38.Обов’язки держави у відповідності з міжнародними конвенціями

Міжнародна правосуб’єктність держав базується на їхній невід’ємній властивості — державному суверенітеті. Завдяки цьому держави мають право вступати в будь-які міжнародно-правові відносини: укладати міжнародні договори2, брати участь у діяльності міжнародних організацій, підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки, виступати стороною у Міжнародному Суді ООН, у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН та ін.

Над державами в міжнародних відносинах не має верховної влади, але всі держави повинні сумлінно виконувати свої міжнародні зобов’язання. Усі держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом. Статут ООН (ст. 2) закріпив принципи суверенної рівності держав, територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництва держав та ін. При цьому держави можуть мати також спеціальний міжнародно-правовий статус. Наприклад, статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо).

У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб. Кожен із підрозділів у межах своєї компетенції та повноважень здійснює зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну та інші види діяльності. У разі порушення міжнародно-правових зобов’язань держава як суб’єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародно­му праву1. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи.

39.Права людини в міжнародному праві як галузь права

Проблема міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб уже порушувалася при розгляді видів міжнародної правосуб’єктності. Ця проблема набуває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві.

Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.

40.Поняття міжнародного переговору та його типи

Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов’язковою.

 

41.Незаконне захоплення повітряного судна: правова кваліфікація

В 1963 р. внаслідок участившихся незаконних актів на борті повітряних судів була прийнята в Токіо Конвенція про злочини й деякі інші дії на борті повітряного судна. У ній дається визначення незаконного захоплення цивільного повітряного судна: «Якщо особа на борті за допомогою сили або погрози силою незаконно робить акт втручання, захоплення або іншого незаконного здійснення контролю над повітряним судном у польоті, або якщо такий акт готується до здійснення…» (п. 1 ст. 11).

Токійська конвенція також застосовується у відношенні звичайних карних злочинів на борті повітряного судна (крадіжки, убивства, провіз наркотиків і т.п.).

Ця Конвенція є єдиної утримуючої норми, які регламентують дії командира й членів екіпажа при здійсненні незаконного акту на борті судна або спроби його здійснення. Командир може застосувати до винних осіб примусового заходу, а також зажадати або дозволити допомога інших членів екіпажа й просити (дозволяти), але не вимагати допомогу пасажирів для вживання зазначених заходів примуса (п. 2 ст. 6). За дії, початі відповідно до Токійської конвенції, ні командир повітряного судна, ні інший член екіпажа, ні пасажир, ні власник або експлуатант повітряного судна не несуть відповідальності ні при якому судовому розгляді із приводу обігу з особою, проти якого дії були початі (ст. 10).

42.Міжнародні організації як суб’єкти міжнародного права

Важливу роль у міжнародному співтоваристві відіграють міжнародні організації1, що поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО). Найбільш повно врегульовано міжнародно-правовий статус ММУО, членами яких виступають держави. Міжнародна правосуб’єктність ММУО є похідною від міжнародної правосуб’єктності держав, а міжнародно-правовий статус ММУО базується на установчому міжнародному договорі (статуті). Саме держави ви­значають мету, принципи, функції, обсяг прав і обов’язків ММУО. У разі потреби держави можуть не тільки змінювати міжнародно-правовий статус ММУО, а й повністю припиняти їхню діяльність. Кожна ММУО має свій спеціальний міжнародно-правовий статус, що визначається її статутом. Діяльність ММУО за межами статутних повноважень не є правомірною.

 

Уперше міжнародну правосуб’єктність ММУО було визнано у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. Пізніше в рамках ООН було розроблено Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.2 та Віденську конвенцію про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р.

Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом частково. Так, найбільш широкий міжнародно-правовий статус має Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв збройних конфліктів. Взаємовідносини ММУО і МНУО врегульовано так званим консультативним статусом, що встановлюється для кожної ММУО окремо1. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання правосуб’єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.

43. Категорії суперечок та рекомендації їх мирного врегулювання

У числі погоджувальних способів розв’язання міжнародних спорів істотно зросло значення міжнародних організацій. Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, беруть на себе зобов’язання здійснювати свою міжнародну діяльність відповідно до основних принципів міжнародного права. Одним із таких принципів є обов’язок держав вирішувати свої «міжнародні спори мирними способами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість» (п. З статті 2 Статуту ООН).

Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відміну від судової, носить переважно політичний характер.

До міжнародно-правових способів забезпечення міжнародної безпеки належать:

— мирні способи вирішення спорів;

— загальна і регіональна безпека (колективна безпека);

— роззброювання;

— заходи для ослаблення напруженості і припинення гонки озброєнь;

— заходи для запобігання ядерній війні;

— неприєднання та нейтралітет;

— заходи для припинення актів агресії (самооборона);

— дії міжнародних організацій;

— нейтралізація і демілітаризація територій (ліквідація військових баз);

— створення зон миру в різних районах земної кулі;

— заходи для зміцнення довіри між державами.

44.Незаконний оборот наркотичних і психотропних речовин: правова кваліфікація

Наркотиками (від грец. Слов: narkotikos – одурманюючий і нерки – заціпеніння) називаються визнані такими в нормативному порядку різні речовини рослинного або синтетичного походження, що роблять на організм людини, його центральну нервову систему інтенсивне притуплювала (що збуджує або пригнічує) дію і здатні породжувати поступове звикання до них і потяг до їх подальшого вживання.

Перелік наркотиків (наркотичних засобів і психотропних речовин) дається у Федеральному законі від 8 січня 1998 N 3-ФЗ «Про наркотичні засоби та психотропні речовини»:

наркотичні засоби – речовини природного або синтетичного походження, препарати, рослини, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин та їх прекурсорів, що підлягають контролю в Російській Федерації відповідно до законодавства України, міжнародними договорами Російської Федерації, в тому числі Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961; психотропні речовини – речовини природного або синтетичного походження, препарати, природні матеріали, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин та їх прекурсорів, що підлягають контролю в Російській Федерації відповідно до законодавства України, міжнародними договорами Російської Федерації, в тому числі Конвенції про психотропні речовини 1971

Як випливає з тексту зазначеного Закону, поняття наркотиків визначається двома критеріями: змістовним і формально-правовим.

З точки зору змістовного критерію, наркотичні засоби і психотропні речовини – це такі речовини, рідини, рослини тощо, які мають здатність при вживанні викликати зміни психічного стану, сприйняття, а при систематичному споживанні – наркоманію (психічну і фізичну залежність особи від наркотику), а також здійснювати інший згубну дію на організм людини.

Формально-правовий критерій припускає, що конкретні наркотичні засоби і психотропні речовини повинні бути зазначені в списках, що містяться в міжнародно-правових або внутрішньодержавних документах нормативного характеру. В іншому випадку той чи інший засіб не може бути визнано наркотичним. Отже, змістовний критерій служить орієнтиром для включення того чи іншого речовини до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин та їх прекурсорів, а формально-правової є юридичною підставою для правоохоронних та інших державних органів, що реалізують приписи закону в даній сфері.

45. Держава як головний суб’єкт міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб’єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб’єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб’єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв’язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

46.Міжнародні канали

Міжнародні канали являють собою з’єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави.

Принципи правового режиму міжнародних каналів:

— повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи;

— свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації;

— обов’язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держави-власниці каналу.

Режим судноплавства більшістю каналів характеризується такими основними рисами:

— канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав;

— адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів;

— установлюються правила проходження каналу.

47.Захоплення заложників: правова кваліфікація

Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника — карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

Ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організованою групою, або були поєднані з погрозою знищення людей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки,караються позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

Об’єктом злочину є особиста воля. Об’єктивна сторона його характеризується суспільне небезпечними діями у двох можливих формах: 1) захоплення особи як заручника; 2) тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.

Під захопленням особи треба розуміти напад, пов’язаний з й затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи. Тримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити.

Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи. Проте захоплення або тримання, поєднані з погрозою вбивства заручника, є кваліфікованим видом злочину, а тому межі погрози, що застосовується при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147, не можуть бути вищими за погрозу спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

Злочин може полягати в захопленні особи з наступним її триманням або тільки у триманні особи. Закінченим він є з моменту, коли свобода особи була фактично обмежена. Тривалість тримання особи як заручника значення для кваліфікації не має і враховується при призначенні покарання.

48.Міжнародно-правове визнання

Існуючі держави й інші суб’єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну правосуб’єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення двосторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держава отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнародних правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове визнання держави — це односторонній правовий акт суб’єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб’єктом міжнародного права у міжнародні правовідносини. Норми інституту міжнародно-правового визнання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згідно з декларативною теорією держава визнається суб’єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з боку інших суб’єктів міжнародного права. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжамериканській конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., де встановлено, що «існування держави не залежить від її визнання іншими державами» (ст. 3).

49.Міжнародні ріки

Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на:

а) національні ~ які протікають по території однієї держави і знаходяться під її суверенітетом, режими яких установлюються винятково цією державою на основі внутрішнього законодавства;

б) міжнародні — які протікають територією двох і більше держав чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про тікає по її території. У зв’язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов’язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв’язку і взаємозалежності. Тому правовий режим таких міжнародних рік установлюється заінтересованими державами на основі міжнародного акту.

У свою чергу, міжнародні ріки діляться на:

а) багатонаціональні ріки — це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер;

б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.). Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних:

1) політичному — вони повинні перетинати території двох і більше держав;

2) географічному — повинні мати вихід у море;

3) функціональному — мати можливість здійснення регулярного судноплавства.

50. Геноцид: правова кваліфікація

Злочинність геноциду визнана Конвенцією про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Статутом Міжнародного кримінального суду. Загальновизнано, що геноцид є злочином і відповідно до звичаєвого права. Міжнародне право розглядає геноцид як тяжкий міжнародний злочин проти людяності. Геноцид відноситься до міжнародних злочинів з дуже високим рівнем латентності. Влади держав, як правило, замовчують факти гено-циду2 або не включають геноцид у кримінальне законодав-ство3. Справи, пов’язані із залученням до відповідальності за злочин геноциду, у національній судовій практиці зустрічаються вкрай рідко4. У міжнародній практиці юрисдик­цією із притягнення до відповідальності за цей злочин наділені всі три існуючі міжнародні кримінальні судові органи: Міжнародний трибунал із Руанди, Міжнародний трибунал з колишньої Югославії, що вже винесли кілька вироків, і Міжнародний кримінальний суд.

Суб’єктом злочину геноциду може бути як фізична особа, так і держава. Міжнародне право передбачає можливість застосування до злочинців універсальної кримінальної юрисдикції.

51. Поняття і види суб’єктів міжнародного права

Суб’єкт міжнародного права — це носій певних міжнародних прав і обов’язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Для того щоб виступати в якості суб’єктів міжнародного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать:

• певна зовнішня відособленість;
• персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді єдиної особи);
• здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю;
• брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Всі суб’єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) — держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. їхня поява є об’єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов’язків.

Виникнувши як суб’єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов’язковими для суб’єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб’єктів незалежними від інших суб’єктів міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах; похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше — це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час — Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).

Похідні суб’єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів — держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

52.Розв’язання з іноземними державами інцидентів, пов’язаних з порушенням режиму державного кордону

Охорона державного кордону передбачає функціонування відповідних правових режимів. Законом закріплюються такі режими: а) режим державного кордону; б) прикордонний режим; в) режим у пунктах пропуску через державний кордон.

Режим державного кордону — сукупність правил, що встановлюють порядок його дотримання, перетинання громадянами і транспортними засобами; переміщення через кордон товарів і тварин; ведення на ньому господарської, промислової та іншої діяльності; вирішення з іноземними державами інцидентів, пов’язаних із порушенням режиму кордону.

Режим у пунктах пропуску через державний кордон — це сукупність правил в’їзду в названі пункти, перебування і виїзду з них осіб, транспортних засобів, ввезення, перебування і вивезення товарів і тварин. Цей режим необхідний для здійснення прикордонного, митного, ветеринарного та інших видів контролю.

53. Міжнародні злочини і злочини міжнародного характеру

Незважаючи на двовидовий розподіл міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб’єктною і суб’єктивною сторонами складу таких правопорушень:

1. Міжнародні злочини;
2. Злочини міжнародного характеру;
3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).

Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб’єктами їх вчинення, зв’язком правопорушень із державою і формами відповідальності.

Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов’язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:

— здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями;

— здійснюються в безпосередньому зв’язку із державою;

— зазіхають на міжнародний мир і безпеку,

— загрожують основам міжнародного правопорядку;

— спричиняють відповідальність держави як суб’єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальності виконавців, що наступає в рамках міжнародної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції.

Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.

Злочини міжнародного характеру:

— торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян;

— здійснюються окремими фізичними особами поза зв’язком із політикою держави;

— спричиняють персональну відповідальність правопорушників у рамках національної юрисдикції.

54. Принцип сумлінного виконання своїх обов’язків

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб’єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов’язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об’єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов’язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Розвиток міжнародного права підтверджує універсальний характер принципу, що розглядається. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1968 року кожен чинний договір обов’язковий для його учасників і повинний ними сумлінно виконуватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору.

Сфера дії розглянутого принципу помітно розширилася в останні роки, що одержало відбиток у формулюваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року кожна держава зобов’язана сумлінно виконувати зобов’язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН, зобов’язання, що витікають із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов’язання, що витікають із міжнародних договорів, діючих відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

55.Ведення на державному кордоні господарської, промислової та ін. діяльності (полювання, лісова, сільська або гірська справа т.і.)

Режим державного кордону — це встановлений законодавством порядок перетинання державного кордону України. Сутність його полягає в тому, що залізничне, автомобільне, морське, річкове, повітряне та інше сполучення через державний кордон здійснюють у контрольно-пропускних пунктах Прикордонної служби. Всі особи, їх транспортні засоби, вантажі та інше майно, що перетинають державний кордон, підлягають прикордонному й митному контролю. У відповідних випадках здійснюють також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивезенням з території України культурних цінностей та інший контроль.

Важливим елементом забезпечення режиму державного кордону є правила здійснення господарської діяльності в його межах. Законодавством визначено, що судноплавство, користування водними об’єктами, землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань та іншу господарську діяльність проводять за погодженням із підрозділами Державної прикордонної служби України, щоб забезпечувався належний порядок на державному кордоні.

З метою забезпечення режиму державного кордону в прикордонній смузі встановлюють прикордонний режим, який регламентує правила в’їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування, провадження робіт, обліку та тримання на пристанях суден, їх плавання у внутрішніх водах. Прикордонну смугу встановлюють безпосередньо вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм, до неї не включають населені пункти й місця масового відпочинку населення.

56. Джерела міжнародного кримінального права

Джерела міжнародного кримінального права характеризуються значним ступнем множинності. Міжнародно-правові акти, спрямовані на координацію міжнародної боротьби зі злочинністю умовно можна поділити на декілька груп.

До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання. Основними серед таких конвенцій є:

• Конвенція про рабство 1926 p.;
• Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 p.;
• Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.;
• Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 p.;
• Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1985 p.;
• Конвенція про попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 p.;
• Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 p.;
• Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 p.;
• Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден 1970 p.;
• Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 p.;
• Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, 1988 p.;
• Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 p.;
• Конвенція про психотропні речовини 1971 p.;
• Конвенція ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;
• Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 p.;
• Міжнародна конвенція про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 p.;
• Конвенція про відкрите море 1958 р. та Конвенція ООН з морського права 1982 р. в частині, що стосується боротьби з морським піратством.

Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами.

57.Принцип співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов’язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов’язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов’язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов’язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов’язань. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Обов’язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов’язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

— підтримка миру і безпеки;

— загальна повага прав людини;

— здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

— співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

— сприяння економічному зростанню у всьому світі.

58.Мирний прохід через територіальне море, а також захід іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні вода та порти України

Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочно-стей держави установлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.

При цьому під проходом розуміється плавання через територіальне море з метою:

а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води або не становлячись на рейді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод;

або

б) пройти у внутрішні води або вийти з них або стати на рейді або біля портової споруди (стаття 18 Конвенції 1982 року).

У відповідності зі статтею 19 Конвенції з морського права «прохід є мирним, якщо тільки ним не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави».

У відповідності зі статтею 13 Закону України «Про державний кордон України» мирний прохід через територіальне море України здійснюється з метою його перетинання без заходу у внутрішні води України, або з метою заходу у внутрішні води і порти України, або виходу з них у відкрите море. Прохід вважається мирним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок і безпека України. Іноземні невійськові судна при здійсненні мирного проходу повинні випливати звичайним навігаційним курсом або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морськими коридорами або схемами поділу прямування. Конвенція ООН з морського права 1982 року припускає можливість проходження морськими коридорами танкерам, суднам із ядерними двигунами або таким, що перевозять ядерні й інші небезпечні або отрутні за своєю природою матеріали. При цьому такі судна повинні мати на борту документи і додержуватися особливих запобіжних заходів. Морські коридори і схеми поділу прямування повинні бути ясно визначені прибережною державою і публікуватися на відповідних морських картах.

При порушенні правил мирного проходу в територіальному морі України капітан іноземного невійськового судна може бути притягнутий до відповідальності згідно до законодавства України.

59.Поняття міжнародного кримінального права

Становлення міжнародного кримінального права безпосередньо пов’язане із прийняттям статутів міжнародних кримінальних судових органів: Статуту Міжнародного трибуналу з Руанди, Статуту Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії, Римського Статуту Міжнародного кримінального суду3. У цих актах закріплена міжнародна юрисдикція трибуналів щодо строго визначеного переліку злочинів, сформульовані склади таких злочинів і визначені кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі процедури залучення до міжнародної кримінальної відповідальності. Міжнародне кримінальне право на сьогодні визнає такі злочини: злочини проти людства (геноцид, апартеїд, расову дискримінацію), військові злочини.

60.Принцип самоврядування надій і народів

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй у якості обов’язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправністі і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов’язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням.

61.Пропуск осіб, транспортних засобів, вантажів, товарів і тварин

Режим в зоні митного контролю встановлюється з метою заборони допуску сторонніх осіб до місць здійснення митного контролю, створення умов для роботи та захисту особового складу.

Режимні правила в зонах митного контролю є обов’язковим для виконання співробітниками державних прикордонних органів та осіб, що прямують через державний кордон.

Посадка і висадка пасажирів, що пройшли митний контроль та митне оформлення, а також завантаження і розвантаження товарів, відправлення пасажирських потягів з місць стоянки здійснюється з дозволу митниці і прикордонної служби. Режимні правила в зонах митного контролю є обов’язковими для виконання співробітниками прикордонної служби, залізниці та осіб, що прямують через митний кордон та підтримується на час стоянки потяга посадовою особою митниці, яка згідно з розподілом обов’язків виконує функції чергового по перону.

62.Співробітництво держав в області торгівлі

Основними завданнями співробітництва в цій сфері є:

• Усунення митних бар’єрів між країнами-членами РСАДПЗ.
• Звільнення товарів національного виробництва від митних зборів.
• Уніфікація митних тарифів.
• Координація імпортної та експортної політики держав-членів.
• Формування спільної позиції на переговорних процесах.

Першим кроком для досягнення зазначених цілей було створення зони вільної торгівлі в 1983 році. Зараз держави-члени РСАДПЗ є близькими до встановлення митного союзу. Процес тарифної уніфікації розпочатий у 1994 році. У червні 1998 року був створений технічний комітет для вивчення можливостей створення митного союзу. В листопаді 1999 року на XX сесії Вищої Ради РСАДПЗ було вирішено, що митний союз повинен бути створений до березня 2005 року. Країни-члени РСАДПЗ вже виробили спільну позицію на переговорах і координацію експортної та імпортної політики.

У 1998 році з метою захисту прав інтелектуальної власності був створений Відділ патентування. У 1997 році міністрами внутрішніх справ держав-членів Ради було прийнято рішення про спрощення паспортної системи країн для полегшення пересування громадян з однієї країни-члена в іншу.

63.Принцип поваги прав людини

Затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права.

Відношення держави до свого населення стає об’єктом уваги міжнародного співтовариства. Держави беруть на себе зобов’язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв’язку внутрішнього і міжнародного життя держав. У статті 3 Конституції України закріплено, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини — немаловажне свідчення ступеня цивілізованості як цього права, так і самого міжнародного співтовариства.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов’язки своїх громадян. Проте реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнародний контроль у цій галузі не суперечить принципу невтручання, У Документі Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод складає одну з основ міжнародного порядку». Відповідні зобов’язання представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави.

На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національному праві.

64.Перетинання державного кордону транспортними також переміщення через кордон товарів, вантажів і тварин

Транспортні засоби,  що перетинають державний кордон України, підлягають   радіологічному   контролю.   Радіологічний   контроль здійснюють працівники екологічної служби в зоні митного контролю.

Міжнародне право встановлює також правовий статус територій, на які не може бути розповсюджений державний суверенітет (загальна спадщина людства), території, на яких держави мають деякі суверенні права (виключна економічна зона, морський шельф), території загального користування (Шпіцберген), державні території з міжнародно-правовим статусом (протоки, канали, міжнародні ріки й ін.).

Таким чином, міжнародне право закріплює суверенітет держав щодо належної їм території, установлює підстави володіння територією, особливості придбання та втрати те­риторії суб’єктами міжнародного права, режим просторів, на які не поширюється державний суверенітет і які не можуть бути об’єктом присвоєння.

65. Джерела міжнародного економічного права

Основними джерелами міжнародного публічного права (нагадаємо, що його галуззю є й міжнародне економічне право) є міжнародний договір і міжнародно-правовий звичай. Форми регламентації взаємовідносин держав у міжнародному економічному праві відбивають загальний стан сучасного міжнародного публічного права. Міжнародний договір має пріоритетне значення серед джерел міжнародного економічного права. Цей пріоритет пояснюється не лише сучасними тенденціями розвитку міжнародного публічного права, а й специфікою міжнародних економічних відносин, які зароджувалися, усталювалися та розвивалися переважно як договірні та двосторонні.

Серед двосторонніх договорів, що регулюють міжнародні економічні відносини, є і так звані рамкові договори загальнополітичної спрямованості. Це передусім договори про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. У них окрім політичних зобов’язань сторін фіксуються зобов’язання, пов’язані з розширенням економічного співробітництва.

66.Принцип невтручання у внутрішні справи держави

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгороджений їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов’язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов’язок держав не нав’язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи,що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави».

Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятково до внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об’єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов’язання держави, у тому числі і їхні зобов’язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

67.Утримання державного кордону

Для забезпечення недоторканності державних кордонів і, відповідно, своєї території держава на кордоні встановлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відповідно до розділу II Закону України «Про державний кордон України» режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, заходу іноземних невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України. Крім цього Закону, режим, державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

68.Поняття і принципи міжнародного економічного права

До основних принципів міжнародного економічного права належать основні принципи міжнародного публічного права. Останнє, як відомо, є ширшим поняттям, ніж перше: міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права, а не окремою гілкою права.

Загальні принципи міжнародного економічного права:

• мирного співіснування;
• суверенної рівності держав;
• співробітництва держав;
• невтручання;
• сумлінного виконання міжнародних зобов’язань;
• взаємної вигоди.

Спеціальні принципи міжнародного економічного права: 1) розвитку економічних і науково-технічних відносин між державами; юридичної рівності та неприпустимості економічної дискримінації держав; свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків; невід’ємного суверенітету держав над власними природними та іншими ресурсами, а також економічною діяльністю; нації найбільшого сприяння; національного режиму.

На принципах міжнародного економічного права створюються принципи зовнішньоекономічної діяльності держав світу. Принципи міжнародного економічного права запозичуються для формулювання, наприклад, мети і завдань зовнішньоекономічної діяльності.

69. Принцип мирного вирішення міжнародних суперечок

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відно-

ситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав використовувати такі засоби:

— принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

— першим багатостороннім актом, що встановив обов’язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов’язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

— більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

— відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ставить за обов’язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосуються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію будь-якої держави (принцип невтручання).

70.Водні державні кордони

Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних – по середині головного рукава ріки. На озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з’єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону обмежуються 110-115 км.

71.Охорона тваринного і рослинного світу

Відносини у області охорони і використання тваринного світу, а також у сфері збереження і відновлення середовища його незаселеного в цілях забезпечення біологічної різноманітності, стійкого існування тваринного світу, збереження генетичного фонду диких тварин і захисту тваринного світу регулюється як універсальними (Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 p., Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою знищення, 1973 р. і ін.), так і численними двосторонніми угодами.

Так, цілями Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р. є збереження біологічного різноманіття, стійке використання його компонентів і спільне отримання на справедливій і рівній основі вигод, зв’язаних з використанням генетичних ресурсів. Держави визначають компоненти біологічного різноманіття, вживають заходи по їх збереженню і раціональному використанню, здійснюють оцінку дії і зведення до мінімуму несприятливих наслідків, регулюють застосування біотехнологій і ін.

Міжнародно-правова охорона тваринного і рослинного світу розвивається по таких основних напрямах.

1) охорона природних комплексів. Наприклад, відповідно до Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місце проживання водоплавних птахів, 1971 р держави визначили на своїй території відповідні водно-болотні угіддя і включили їх в спеціальний Список, переданий на зберігання в Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів. Конвенція передбачає проведення періодичних конференцій країн-учасниць по виконанню її положень;

2) охорона рідкісних і зникаючих видів тварин і рослин. Міжнародне співробітництво в цій сфері відносин здійснюється передусім на підставі Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення, 1973 р. До Конвенції прийнято три Додатки. Додаток І містить перелік видів, що знаходяться під загрозою зникнення, торгівля якими робить на них існування несприятливий вплив. У Додатку II перераховані види, що можуть опинитися під загрозою зникнення, якщо торгівля ними не буде суворо контролюватися. У Додатку III вказані види, торгівлю якими необхідно контролювати. Конвенція встановлює загальні правила державного регулювання торгівлі рідкісними видами фауни і флори. Відповідно до Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. заборонена здобич білих ведмедів, крім випадків використання їх в наукових цілях, місцевим населенням з використанням традиційних методів полювання тощо. Заборонений також експорт, імпорт і доставка на територію, а також торгівля на території учасників Конвенції білих ведмедів і одержаною з них продукцією (шкур і т.п.);

3) забезпечення раціонального використання природних ресурсів.

72. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов’язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову влад> без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.

Об’єктивні закономірності міжнародних відносин, їхня поступова демократизація призвели до розширення змісту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві він із найбільшою повнотою відбитий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних організацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнародних організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов’язана шанувати правосуб’єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

д) кожна держава зобов’язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов’язання і жити у злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівності — забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов’язки.

73.Орфографічні, геометричні та географічні державні кордони

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження.

За способами встановлення розрізняють кордони:

а) астрономічні — вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю);

б) орографічні — що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав);

в) геометричні — вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.).

74.Охорона морського середовища

Основним змістом міжнародно-правової охорони морського середовища є попередження його забруднення нафтою, нафтопродуктами, хімічними речовинами, а також радіоактивними відходами.

Норми, присвячені охороні морського середовища, містяться як у загальних конвенціях з морського права (Женевські конвенції 1958 p., Конвенція ООН з морського права 1982 р.), так і у спеціальних договорах (Міжнародна конвенція про попередження забруднення моря нафтою 1954 p.,

Конвенція про попередження забруднення моря скиданням відходів і інших матеріалів 1972 p., Конвенція про попередження забруднення моря із суден 1973 р. тощо).

Міжнародна конвенція про попередження забруднення моря нафтою 1954 р. забороняє злив нафти і нафтосумішей із суден, в т.ч. танкерів, зобов’язує держави обладнувати порти установками для прийому залишків нафти із суден.

Конвенція про попередження забруднення моря скиданням відходів і інших матеріалів 1972 р. виділяє три групи речовин:

• речовини, для скидання яких необхідний попередній спеціальний дозвіл;
• речовини, для скидання яких необхідний попередній загальний дозвіл;
• речовини, скидання яких забороняється за будь-яких умов (до останніх, зокрема, відносяться ртуть, кадмій, хлорорганічні сполуки, нафта і її суміші, радіоактивні матеріали, стійкі пластмаси і т.п.).

Конвенція про попередження забруднення моря із суден 1973 р. забороняє скидання будь-яких небезпечних речовин, включаючи нафту і отруйні речовини, стічні води і сміття з усіх суден, крім військових суден, а також державних суден, які перебувають на державній некомерційній службі. Прибережні держави вправі інспектувати іноземні судна і здійснювати судове переслідування правопорушників. Низка районів мають особливо суворий режим контролю за недопущенням скидання небезпечних речовин. До таких районів, наприклад, віднесені Чорне, Середземне та Червоне моря, Перська та Оманська затоки).

З метою боротьби із забрудненням значних морських просторів міжнародне право допускає особливі заходи — втручання. У 1969 р. було прийнято Міжнародну конвенцію щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій. Що призводять до забруднення моря нафтою, а у 1973 р. Протокол про втручання щодо речовин, інших ніж нафта. Сторони можуть вживати у відкритому морі такі заходи, які можуть виявитися необхідними для попередження, зменшення чи усунення серйозної загрози їх узбережжю. Прибережна держава має право на застосування примусових заходів що ліквідації аварій, а у випадку реальної загрози забруднення — навіть затопити судно.

75.Принцип незастосування сили

Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об’єднаних Націй».

Згодом наведена формула Статуту була конкретизована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. У їхньому числі: Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших документів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

— заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;

— заборона актів репресалій, пов’язаних із застосуванням сили;

— надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;

— організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі;

— організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир’я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

76.Демаркація кордону

Демаркація кордонів (лат. demarcatio — розмежування) — проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками.

Демаркація здійснюється на підставі документів про делімітацію кордонів (договір, опис лінії державного кордону з додатком спеціальної карти) спільними комісіями, створюваними на паритетних засадах.

Під час робіт по демаркації проводиться топографічна зйомка або аерофотозйомка місцевості, на підставі чого складається великомасштабна топографічна карта прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки (стовпи, дротяні загороди тощо) і визначаються їх топографічні координати. Про всі дії по демаркації кордонів складаються спеціальні документи: протоколи з описом проходження лінії межі і прикордонних знаків (до протоколів додаються схеми і фотознімки цих знаків). Прикордонні знаки не підлягають довільному переміщенню, і сторони зобов’язані стежити за їх належним станом.

Перевірка раніше демаркованого кордону і відновлення або заміна зруйнованих прикордонних знаків називається редемаркацією.

77.Охорона планетарного середовища і космічного простору

Міжнародно-правова охорона планетарного середовища здійснюється у таких основних напрямах:

• охорона атмосферного повітря;
• охорона озонового шару;
• попередження радіаційного впливу на навколишнє середовище.

Центральне місце в системі норм по охороні атмосфери Землі посідають Конвенція про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р., Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р., Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р та Кіотський протокол до неї 1997 p..

Учасники Конвенції про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р. зобов’язалися не вдаватися до військового або ворожого використання засобів впливу на природне середовище (навмисного управлінню природними процесами — циклонами, антициклонами, фронтами хмар і т.д.), які мають широкі, довгострокові або серйозні наслідк. При цьому перелік заборонених дій не вичерпується вказаними в Конвенції, оскільки у будь-який час можуть бути створені нові засоби дії. Конвенція встановлює межі дозволених дій держав у сфері управління природними явищами і безстроковою.

Відповідно до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. держави домовилися про необхідні заходи щодо скорочення і запобігання забрудненню повітря, передусім відносно засобів боротьби із викидами забруднень повітря (головним чином сірки, азоту та їх сполук). Передбачається, зокрема, обмін інформацією з цих питань, періодичні консультації, здійснення спільних програм регулювання якості повітря і підготовці відповідних фахівців

78.Поняття принципу міжнародного права

Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб’єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб’єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції:

— сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

— закріплюють усе нове, що з’являється в практиці суб’єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

79. Делімітація кордону

Делімітація кордонів (лат. delimitatio — встановлення меж) — визначення загального положення і напрямів державного кордону між суміжними державами шляхом переговорів.

Ухвали про делімітацію звичайно є складовою частиною мирних договорів або спеціальних угод про встановлення або зміну державних кордонів. В ході делімітації договірні сторони складають — як правило, по карті, без проведення робіт на місцевості — опис проходження лінії кордону, який може бути самостійною статтею в самому договорі або в додатку до нього.

Відповідно до певного в договорі положення лінії кордону вона наноситься на географічну карту, яка, як правило, є складовою частиною договору про делімітацію і в цій якості служить наочним свідоцтвом про положення. Матеріали делімітації служать підставою для подальшого етапу визначення положення кордонів — проведення їх на місцевості (демаркації).

80.Форми співробітництва держав з охорони навколишнього середовища

Основою глобальних екологічних проблем є процеси і явища глобального масштабу, які пов’язані з проблемою існування людської цивілізації. Саме глобальний характер сучасних екологічних проблем обумовлює необхідність спільних зусиль всіх країн для їх вирішення. Знаходячись в єдиній взаємозалежній природній системі Європи, Україна не може відсторонитися від проблем забруднення і деградації біосфери на континенті. Не здатні це зробити й інші країни. Необхідність міжнародного природоохоронного співробітництва на сучасному етапі розвитку продуктивних сил обумовлюється такими факторами:

• глобальним характером багатьох екологічних проблем;
• транскордонним характером забруднення;
• міжнародними зобов’язаннями України щодо охорони довкілля;
• наявністю міжнародних природних ресурсів;
• вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення міжнародних інвестицій.

Необхідно виділити декілька основних напрямків міжнародного природоохоронного співробітництва:

1. Збереження природних систем, які не використовуються в господарській діяльності і сприяють підтримці планетарної екологічної рівноваги;
2. Раціональне використання природних ресурсів, у тому числі асиміляційного потенціалу природного середовища;
3. Створення ефективної системи міжнародної екологічної відповідальності, у тому числі відповідальності за руйнування навколишнього середовища внаслідок воєнних дій.

Реалізація цих напрямків передбачає цілий ряд заходів, серед яких можна виділити такі: фінансова і технічна підтримка країн, що розвиваються; впровадження ресурсозберігаючих і енергозберігаючих технологій; структурна перебудова національних економік у напрямку екологізації всього господарського комплексу; створення механізму міжнародної відповідальності у галузі охорони навколишнього природного середовища; вдосконалення екологічного оподаткування та ін.

У структурі міжнародної екологічної політики виділяються два рівні:

1. Міжнародна глобальна екополітика – розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, світових запасів природних ресурсів та їх розподілу між регіонами і країнами. Метою такої політики є збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Тому в ході її здійснення встановлюються зони, квоти і ліміти на використання тих чи інших корисних копалин, узгоджується плата за забруднення, видається заборона на викиди тих чи інших речовин.

Міжнародна глобальна екополітика знаходиться на стадії розробки, хоча вже стала предметом уваги всіх міжнародних екологічних форумів. Іноді вона може набувати досить агресивного характеру, виходити за межі міжнародних угод і норм. Елементом глобальної екологічної політики є певний транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов’язаних у єдину екологічну систему, стан якої впливає передусім на ці держави.

81.Принципи і норми. Ієрархія норм міжнародного права

Протягом століть питання співвідношення міжнародно-правових норм вирішувались на підставі правил, що визначаються сьогодні як загальні принципи права. Вони приписують, наприклад, надавати перевагу тій нормі, яка з’явилась пізніше (lex posterior derogat legi priori) або яка є спеціальною по відношенню до загальної норми (lex specialis derogat legi generalis). Такий підхід є виправданим і сьогодні. Незважаючи на те що міжнародні відносини стали більш комплексними та складними, основна функція міжнародного права як регулятора відносин юридично рівноправних суб’єктів залишилась. Міжнародно-правові зобов’язання, виражені у формі міжнародного договору чи звичаю, як і колись, розглядаються як юридично рівноцінні. Тому зараз, як і раніше, без застосування правил юридичної техніки не можна обійтись ані у практичній дипломатії, ані у теорії міжнародного права.

Разом із тим у другій половині ХХ ст. значення загальних принципів права перестало бути винятковим у питаннях співвідношення міжнародно-правових норм. Визнання після Другої світової війни вищої юридичної сили за імперативними нормами (jus cogens) надало нормативній системі міжнародного права тієї ієрархічної структури, у якій загальні принципи здебільшого почали виконувати допоміжні функції.

Імперативні норми складають фундамент нормативної системи сучасного міжнародного права, визначають межі чинності або нечинності його норм. Самі вони можуть бути змінені «лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер» (ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Питання співвідношення зобов’язань держав-членів згідно із Статутом ООН та регіональними договорами, що укладаються ними, регулюються главою VIII. Так, відповідно до п. 1 ст. 52 «цей Статут жодною мірою не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких питань, що стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та їхня діяльність сумісні із цілями і принципами Організації».

Основні принципи ООН поширюються і на ті держави, що не є її членами. З одного боку, це є результатом того, що ці принципи тривалий час сприймаються світовим співтовариством як універсальні міжнародні звичаї, що формують основу загального міжнародного права. З іншого боку, п. 6 ст. 2 Статуту ООН приписує: «Організація піклується про те, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки».

82.Правове регулювання державної території

Сучасне, найбільш розповсюджене розуміння державної території виникло на основі вчення про народний суверенітет. Обґрунтовуючи право народу створювати державу на тій території, на якій він проживає, ідеологи епохи Просвітництва розглядали, у свою чергу, державу як джерело публічної влади на цій території. Саме держава в межах своєї території здійснює верховенство, яке називають територіальним і яке є невід’ємною частиною державного суверенітету. Це не виключає існування приватної власності на землю. Але ніякі приватноправові угоди щодо землі не можуть змінити публічно-правового статусу території — вона залишається у складі держави. Сучасне міжнародно-правове розуміння державної території ґрунтоване на таких основних принципах міжнародного права, як: недоторканність і цілісність державної території, невтручання у внутрішні справи держави, самовизначення, заборона агресивних воєн і відмова від анексій, мирне вирішення міжнародних спорів, непорушність кордонів, а також право народів розпоряджатися своїми природними ресурсами. З урахуванням цих принципів і норм державну територію можна визначити як частину простору земної кулі й атмосфери, що є надбанням народу, який проживає на цій території та знаходиться під суверенітетом створеної ним держави.

83.Поняття і джерела міжнародного екологічного права

Під екологічним правом розуміють сукупність принципів і норм, що регулюють діяльність держав із запобігання й усунення шкоди різноманітного виду і з різноманітних джерел, що наноситься національним системам навколишнього природного середовища окремих держав і системам навколишнього природного середовища, що знаходяться за межами національної юрисдикції.

Джерела міжнародного екологічного права діляться на дві групи:

— міжнародні договори і

— міжнародні порядки.

Види міжнародних договорів:

а) універсальні:

— Конвенція про забруднення морів викиданням від

ходів та інших матеріалів 1972 року;

— Конвенція про запобігання забруднення із суден 1973 року;

— Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори та фауни, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року;

— Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року;

— Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані 1979 року;

— Конвенція ООН з морського права 1982 року;

б) регіональні:

— Конвенція про захист фауни та флори в Європі 1979 року;

— Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року

— та інші.

84.Поняття норми міжнародного права і її види

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб’єктами міжнародного права в якості юридично обов’язкового.

Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об’єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов’язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб’єктами міжнародного права.

Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи:

1) узгодження волі суб’єктів міжнародного права щодо правила поводження;

2) узгодження воль цих суб’єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3) надання суб’єктами міжнародного права згоди на юридичну обов’язковість узгодженого правила поведінки.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи:

1) узгодження воль суб’єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2) надання суб’єктами міжнародного права згоди на юридичну обов’язковість узгоджених правил поведінки.

85.Склад водної території держави

До водної території держави ставляться ріки, озера, водоймища, протоки, канали, розташовані усередині його границь. Також до водної території держави ставляться внутрішні морські води (бухти, лимани, затоки, води портів і ін.) і територіальні води, омиваючі узбережжя держави.

86.Репарація

Під репараціями (від лат. reparatio — відновлення) — розуміють відшкодування державою-порушницею заподіяної нею шкоди.

При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін.

Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого — конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.).

Різновидом реституції виступає субституція — заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

87. Поняття системи міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обов’язкові для виконання їхніми членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрнберзького і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами та ін. ); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжнародні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов’язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

88.Міжнародні канали

Міжнародні канали являють собою з’єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави.

Принципи правового режиму міжнародних каналів:

— повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи;

— свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації;

— обов’язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держави-власниці каналу.

Режим судноплавства більшістю каналів характеризується такими основними рисами:

— канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав;

— адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів;

— установлюються правила проходження каналу.

89.Ресторація і реституція

Ресторація — це такий вид політичної відповідальності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторацій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв’язку з цим майнових витрат.

Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фашистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася значної частини своєї території, але на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці.

Реституція — відновлення стану майна, який існував на момент вчинення дії, що завдала шкоди, тобто це повернення або відновлення матеріальних цінностей в натурі. (лат. restitutio — відновлення) — поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі — тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах. Інститут реституції застосовується у цивільному праві щодо недійсних угод. Автори альтернативного проекту Кримінального кодексу України («київський» проект, на відміну від «харківського» проекту) запропонували ввести інститут Р. до кримінального законодавства.

90.Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обов’язкові для виконання їхніми членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрнберзького і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами та ін. ); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжнародні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов’язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

91.Державні кордони: поняття та склад

Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів.

У міжнародній доктрині є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші — як юридично обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр і повітряного простору, а треті — як фактичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуються поліоб’єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але і межі дії державної влади.

Є також і нормативні визначення державних кордонів, що містяться в національному законодавстві держав. Так, Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, котрі визначають межі території України, — суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розмежовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб’єктів федерації і т.п.

92. Сатисфакція

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відповідальності припускає обов’язок держави-правопоруш-ниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб’єкта, що зобов’язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням):

— офіційне вираження жалю або співчуття;

— приношення вибачень;

— приношення запевнень у тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому;

— карне покарання винних осіб;

— видання нормативного акту з визнанням своєї провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в майбутньому;

— посилання спеціальної делегації в ображену державу;

— вшанування постраждалої держави шляхом підняття прапора постраждалої держави в столиці держави-деліквента, або віддання їй честі військовим формуванням з артилерійським салютом або виконанням її державного гімну, або сполученням того й іншого і т.п.

Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

93.Договірні норми міжнародного права

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

— процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб’єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;

— процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року);

— договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб’єктів, ніж яка-небудь інша.

94.Поняття „території» у міжнародному праві

У широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» використовуються в якості критерію для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнародників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних просторів — відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря.

95. Види міжнародної відповідальності держав

Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної (нематеріальної) відповідальності. Деякі автори виокремлюють ще моральну відпові­дальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення певних церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій. Реституція — це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі (повернення неправомірно захопленого майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на меті відшкодування шкоди.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, декларативних рішеннях тощо.

96.Звичайні норми міжнародного права

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

— договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб’єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу — угода суб’єктів, що їх створюють;

— обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов’язковий характер, тобто зв’язують волі суб’єктів, що їх створили.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження:

— ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб’єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав;

— договір має чітко виражений у часі процес створення.

97. Види міжнародної відповідальності держав

Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної (нематеріальної) відповідальності. Деякі автори виокремлюють ще моральну відпові­дальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення певних церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій. Реституція — це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі (повернення неправомірно захопленого майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на меті відшкодування шкоди.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, декларативних рішеннях тощо.

98. Міжнародне публічне право як особлива система права

У загальному плані ці відмінності полягають у:

— об’єктивно існуючій цілісності внутрішньо взаємозалежних елементів міжнародно-правової системи;

— стрункості структури всієї системи;

— складі конкретних елементів системи;

— особливій юридичній природі виникнення норм системи;

— особливому юридичному характері впливу на суб’єктів відносин (механізмі правового регулювання).

Внаслідок цих відмінностей та інших особливостей міжнародне публічне право являє собою особливу правову систему договірних і звичайних юридичних норм, що регулюють правовідносини держав та інших суб’єктів міжнародного права з метою забезпечення миру і співробітництва.

Це дуже коротке і в той же час загальне визначення, і воно потребує деяких коментарів. Насамперед це стосується вислову «особлива система». Чому особлива? Тому, що:

— склад правових норм особливий — договірні і звичайні;

— склад суб’єктів правовідносин особливий — насамперед, держави;

— цілі великі — звільнити прийдешні покоління від бідувань війни і знову укріпити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості.

99. Обставини, що виключають відповідальність держав

Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності держав усяке міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов’язання. Тому правильно слід оцінити позицію, що склалася в доктрині міжнародного права, відповідно до якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти, поки міжнародне зобов’язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов’язань, у тому числі з виконання їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави, через те, що тут відсутнє протиправне діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:

— згода держави;

— відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння;

— форс-мажор і непередбачений випадок;

— лихо;

— стан необхідності;

— самооборона.

100. Джерела міжнародного публічного права

Питання про джерела міжнародного права, взагалі, і утворення цих джерел, зокрема, значною мірою сприяє, як додатковий матеріал, більш глибокому розумінню і з’ясуванню юридичної природи міжнародного права. У свою чергу, розуміння юридичної природи міжнародного права дає можливість краще засвоїти питання про джерела.

Така взаємодія і взаємозалежність цих питань пояснюється тим, що в їхній основі лежить єдиний елемент — міжнародно-правова норма. Ця норма, як першоцеглинка, являє собою як основу всього міжнародного права, так і основу найважливіших його джерел, у якості яких виступають міжнародні договори і міжнародні звичаї.

У загальному плані джерела міжнародного права — це форми, за допомогою яких виражається і закріплюється якесь правило (або комплекс правил) поведінки суб’єктів міжнародного права. В основі цих правил (норм) лежить міжнародне визнання, що досягається, як це вже відзначалося, узгодженням воль суб’єктів міжнародного права або визнанням із боку цих суб’єктів правомірності довгостроково існуючої практики застосування.

Не виключені й інші випадки появи джерел міжнародного права. У доктрині міжнародного права прийнята класифікація його джерел, що визнає в якості таких два види джерел: основні і допоміжні. До основних належать міжнародні договори і міжнародні звичаї. У якості допоміжних можуть розглядатися резолюції Міжнародних організацій, рішення міжнародних судів та арбітражне, а також положення доктрин. Можливі її інші форми допоміжних джерел.

Дуже характерними у сфері визначення джерел міжнародного права є положення Статуту Міжнародного Суду ООН.

Стаття 38 Статуту джерелами міжнародного права називає:

— міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні (тобто договори);

— міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма:

— загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

— судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй — як допоміжний засіб для визначення правових норм.

101. Поняття та види суб’єктів міжнародного права

Суб’єктом міжнародного права необхідно вважати такого учасника міжнародних відносин, поведінка якого безпосередньо регулюється нормами міжнародного права. Іншими словами, суб’єкт міжнародного права — це учасник міжнародних відносин, який має міжнародні права та несе міжнародні обов’язки або є носієм міжнародної правосуб’єктності.

Класифікація суб’єктів міжнародного права можлива за багатьма критеріями. Найбільш важливими є такі: за учасниками міжнародних відносин: індивіди, громадські організації, адміністративно-територіальні одиниці, автономії, суб’єкти федерацій, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації та ін.; за масштабом діяльності: універсальні, регіональні та партикулярні; за порядком утворення: первинні та похідні; за міжнародно-правовим статусом: загальносистемні, галузеві та спеціальні; за галузевою приналежністю: суб’єкти права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права міжнародної безпеки, міжнародного гуманітарного права, міжнародного екологічного права та ін.

Досі залишається дискусійним питання про коло суб’єктів міжнародного права. До середини ХХ ст. переважала думка про держави як про виключних суб’єктів міжна­родного права. Після Другої світової війни офіційно визнається міжнародна правосуб’єктність міжнародних міжурядових організацій, а згодом — народів, що виборюють свою незалежність. Невизначеним залишається питання про визнання суб’єктом міжнародного права фізичних осіб, неурядових міжнародних організацій, інших юридичних осіб. Перспективною є постановка питання про міжнародну правосуб’єктність людства загалом.

102.Поняття права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб’єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об’єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний договір. Суб’єктами права міжнародних договорів є суб’єкти міжнародного права.

Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов’язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо.

Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-політичний лад, розмір території, національний склад та чи­сельність населення, її політико-територіальний устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про правомірність укладання міжнародних договорів суб’єктами федерацій, автономіями або адміністративно-територіальними одиницями.

103. Поняття міжнародного договору. Його види і функції

Міжнародний договір — це родове поняття, що об’єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін. Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує. У теперішній час питання про найменування міжнародних актів стало справою диплома­тичної процедури, а не міжнародного права, чинні норми якого зовсім не враховують назви договірних актів. Незалежно від найменування всі договори мають однакову юридичну силу. У той же час існує певна міжнародна практика вибору найменування міжнародного договору. Так, договорами називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних відносин (політичні, економічні договори). Угоди зазвичай укладають стосовно менш важливих питань, ніж договори. Обираючи найменування пакт, сторони договору намагаються підкреслити його особливе морально-політичне значення. Конвенції укладаються для врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного, юридичного або гуманітарного характеру. Статутами називають договори, що засновують і регулюють діяльність міжнародних міжурядових організацій (Статут Ради Європи, Статут СНД тощо). Протоколами часто називають додаткові міжнародні угоди, що змінюють або допов­нюють основний міжнародний договір (протоколи до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).

За загальним правилом міжнародні договори укладаються в письмовій формі. Міжнародні договори в усній формі (так звані джентльменські угоди) є винятковими.

104. Право на участь у міжнародних договорах

Право  на  участь  в  договорах є новим інститутом.  Воно  є важливим   елементом   одного  з  основних  інститутів   сучасного міжнародного  права  —  права  на  участь  в  рішенні  міжнародних проблем.   Цей  інститут  безпосередньо  пов’язаний  з   основними принципами  сучасного  міжнародного права і характеризує  його.  В ньому знаходить віддзеркалення ступінь демократизації міжнародного життя і міжнародного права.

Протягом  всієї  історії в цьому питанні панувало  свавілля. Великі  держави вирішували долі інших країн без їх участі або  при їх  чисто формальній участі. Достатньо пригадати конгреси  великих держав  після  наполеонівських  воєн,  що  визначили  післявоєнний устрій  Європи.  Це  положення мало в чому змінилося  і  в  першій половині XX ст.

В  літературі, в більшості випадків, розглядається право  на участь  в  загальних багатобічних договорах. Тим часом таке  право існує і відносно договорів з обмеженим числом учасників. У зв’язку з   цим,   виникає  питання  визначення  підстав,   даючих   право претендувати на участь в конкретному договорі. Значення  цього  не раз наголошувалося юристами.

Право   на   участь   є  необхідною  умовою   демократичного міжнародного  правопорядку.  Воно  витікає  з  основних  принципів міжнародного права, в першу чергу з принципу суверенної  рівності, передбачаючої  рівне  право всіх держав на участь  в  міжнародному житті.  В  Декларації  про  принципи міжнародного  права  1970  р. зазначено: «Кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету». Одним з таких прав є право на участь в договорах.

105. Порядок заключення міжнародних договорів

Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в межах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту до­говору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийняття тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тексту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосування процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.

Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому потребує підтвердження з боку компетентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.

Висловлення згоди на обов’язковість договору. Останньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб’єктів міжнародного права на обов’язковість договору.

106. Оговорки у міжнародному договорі

У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згодний з будь-якою частиною договору, яка, однак, не виключає його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження. Заява застереження — суверенне право кожної держави. Застереження можна заявити в будь-якій стадії укладання міжнародного договору. Заява застереження недопустима в двосторонньому договорі, а також якщо застереження заборонено самим договором або якщо договором передбачено право робити лише певні застереження, до яких дане не належить, або коли застереження недопустиме з точки зору об’єкта і мети договору (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).

Для заяви застереження згода інших учасників договору не вимагається. Але Віденська конвенція встановила, що застереження вважається прийнятим іншими учасниками, якщо протягом 12 місяців з дня його заявлення вони не висловили проти нього заперечень. Держава, яка заявила застереження, визнає договір не у цілісності, а лише в тій частині, якої застереження не стосується. Для всіх же інших держав договір діє у повному обсязі.

Держава, яка не погоджується із застереженням, має право заявити заперечення проти нього, і заперечення є також суверенним правом, як і право на застереження. Віденська конвенція не виключає можливості дії договору між державою, що заявила застереження, і тією, котра заявила проти нього заперечення, «якщо держава, яка заперечує, визначено не заявить про протилежний намір». Отже, за наявності такого наміру договір між цими двома учасниками не буде діяти; між державою, котра заявила застереження, і тими учасниками, які не протестували проти нього, договір є чинним, за винятком тих положень, що викликали застереження, а між всіма іншими пін діє у повному обсязі.

Учасник договору, який заявив застереження, може його зняти, що також є його суверенним правом.

Договори, котрі не мають потреби у ратифікації, затверджуються. Відповідно до законодавства України міждержавні договори України затверджуються Президентом України, про що приймається указ. Міжурядові договори затверджуються урядом України, про що приймається постанова; міжвідомчі — у порядку, встановленому урядом України. Приєднання до міжнародних договорів здійснюється у такому ж порядку, при цьому, у разі необхідності ратифікації такого договору, рішення про приєднання приймає Верховна Рада у вигляді закону. Якщо немає потреби у ратифікації, — указом Президента, постановою уряду, залежно від рівня договору.

107. Депозитарій та його функції

Ратифікаційні грамоти здаються одному з учасників договору, який йменується депозитарієм міжнародного договору. Його функціями є також зберігання самого договору, додатків до нього, ратифікаційних грамот, повідомлення учасників про кількість зданих ратифікаційних грамот і про набрання договором чинності, коли ця кількість досягне встановленого числа. Депозитарій видає заінтересованим сторонам необхідні їм копії самого договору і додатків до нього, повідомляє про приєднання тощо.

 

108. Дійсність і недійсність договору

Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преамбулі таких Міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні діяти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений особою, на те уповноваженою, або з порушенням повноважень, не породжує для держав ніяких правових наслідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках можуть видаватися тимчасові повноваження, направлені телеграмою, при цьому наприкінці телеграми вказується, що «справжні повноваження будуть подані додатково».

Міжнародні договори можуть бути правомірними та неправомірними. Юридична сила останніх має бути визнана нікчемною.

109. Дія договору

Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda — договори мають бути дотримані. Він закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній сказано: «Кожний чинний договір обов’язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати». Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне виконання міжнародного договору.

Сумлінне виконання міжнародного договору означає «точне виконання договору щодо його мети, змісту, термінів, якості, місця виконання, щоб те, що передбачено у договорі, дійсно було виконано».

Неухильне дотримання міжнародного права означає, що договір має виконуватися, незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. «Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору» (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать раніш прийнятим зобов’язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.

Застосування міжнародних договорів включає в себе такі поняття: зворотна сила міжнародних договорів, територіальна сфера їхньої дії, конкуренція міжнародних договорів, деякі інші питання.

Конвенція 1969 р. запровадила, що положення нового укладеного договору не мають зворотної сили — «не обов’язкові для учасника договору стосовно будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності». Але це не перешкоджає учасникам за взаємною згодою розповсюджувати дію договору на ті «дії чи факти», які мали місце до набрання договором чинності.

110. Припинення, закінчення дії договору

Договір може припинятися за різних обставин: через закінчення його дії, денонсацію, порушення, появу нової норми jus cogens, його виконання тощо. Загалом підстави припинення міжнародних договорів можна поділити на неправомірні та правомірні.

До неправомірних належить припинення (призупинення дії) міжнародного договору через порушення. Тобто сторона може припинити договір або зупинити його дію, якщо вважає, що друга сторона (інші сторони) спричинила його порушення.

Зупинення дії договору відрізняється від припинення тим, що воно передбачає лише тимчасову перерву у виконанні договору. Сам договір при цьому не втрачає юридичної сили. Зупинення дії міжнародного договору можливе лише відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою усіх його учасників (ст. 57 Віденської конвенції 1969 р.). Договір, що зупинений на деякий час, може бути як припинений, так і поновлений. При цьому поновлення може відбуватися автоматично, якщо, наприклад, усунені певні обставини, що перешкоджали його виконанню.

111. Наслідки війни для договору

Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв’язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих), ряд міжнародних звичаїв. Зокрема не отримали договірної регламентації питання впливу війни на міжнародні договори і це регулюється звичаєм. Існує велика кількість спорів стосовно ст.38 Статуту Міжнародного суду, яка приписує керуватися звичаєм під час тлумачення самого міжнародного договору.

Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.