Вступ

Інтеграційні процеси, що відбуваються сьогодні у світі, зумовлюють необхідність аналізу окремих правових явищ, серед яких увагу привертає юридичний статус транснаціональних корпорацій (далі – ТНК). Кінець XX – початок XXI ст. в економіці, соціальній сфері та праві можна вважати періодом, якому притаманне виникнення та розвиток такого феномену як глобалізація. Значення ТНК у час глобалізації посилюється. Це виявляється, наприклад, у тому, що активність ТНК стала однією з істотних причин виникнення ринку євровалют, євровекселів та інших фінансових засобів функціонування міжнародної торгівлі. Діяльність ТНК зумовила внутрішньофірмову кооперацію. Почала формуватися закрита система міжнародної торгівлі, тобто ця торгівля вийшла за межі національних економічних кордонів, хоч і здійснюється всередині одного підприємства. Частка такої торгівлі зросла до 40% загального обсягу торгівлі, а в окремих галузях торгівлі досягла значно вищих показників, зокрема, майже 70% у торгівлі продукцією хімічної промисловості, наприклад, фармацевтичної.

Зазначене становить лише незначну частину аргументів, які свідчать про важливу роль, що відіграють ТНК у сучасному глобалізованому суспільстві. Транснаціональні корпорації стали настільки економічно потужними утвореннями, що вони з легкістю впливають на перебіг різноманітних процесів у суспільстві, зокрема економічних. Тому дедалі частіше у науковій літературі звертається увага на притаманність цим корпораціям міжнародної правосуб’єктності. Ситуація зі з’ясуванням змісту правосуб’єктності ТНК ускладнюється також з огляду на належність учасників ТНК переважно до різних держав, що дозволяє цим корпораціям уникати єдиного правового регулювання. У зв’язку з цим виникає необхідність звернутися до змісту ТНК, їхньої правової природи, змісту правосуб’єктності та перспектив її розвитку.

1. Поняття та юридичні ознаки транснаціональних корпорацій

Поняття ТНК, а зрідка – їхні ознаки, наводяться юристами, що представляють різні галузі правових наук. Проте в аспекті цього дослідження привертають увагу праці вчених-міжнародників та фахівців у сфері міжнародного приватного права. Як узагальнив К. Шміттгофф, до спроби легального визначення ТНК у документах ООН 1974 – 1975 pp. ці корпорації (тоді використовувався термін «багатонаціональні») визначалися як група компаній з різною національністю, економічно єдиних, зі зв’язком через акції чи шляхом укладення договору або через управлінський контроль [1, с. 254]. Багатонаціональні корпорації визначалися й іншими вченими, до яких належить, наприклад, Ш. Лебен. На його думку, багатонаціональне підприємство характеризується побудовою на інституційних засадах («система участі», материнське – дочірнє підприємство тощо) або договірних без залежності підприємств [].

Чіткі юридичні ознаки ТНК наводить аргентинський юрист К. Коен. Ними є:

а) наявність єдиного адміністративно-політичного і фінансового центру;

б) охоплення діяльністю ТНК інших держав, крім держави їх походження;

в) міжнародний характер складу капіталу;

г) підпорядкування дочірніх компаній і філій рішенням головного центру управління;

ґ) здійснення управлінським центром (як правило, знаходиться у державі, звідки здійснюються управлінські функції) регулювання виробничою, торговою, фінансовою та управлінською політикою периферійних підприємств;

д) наявність цивільної правосуб’єктності, що дозволяє укладати контракти з іншими державами чи приватними фірмами [1, с. 255].

Після спроби ООН у 1974 – 1975 pp. легалізувати визначення поняття ТНК, намір визначити ТНК у 1986 р. на легальному рівні так само не реалізувався. Не зважаючи не це, вчені позитивно оцінювали результати робіт, що проводилися з метою створення Кодексу поведінки ТНК. Наприклад, на думку А. Г. Богатирьова, положення проекту Кодексу відповідають сучасним тенденціям правового регулювання міжнародних інвестиційних та інших економічних відносин відповідно до основних закономірностей розвитку світової економіки та міжнародних відносин [9].

Із часу перших спроб легалізації позиціонування ТНК більшість іноземних юристів (орієнтуючись на економістів), відзначали, що ТНК як гігантським підприємствам притаманні такі характерні риси:

1) володіння у декількох державах різними виробничими одиницями, що не можуть розпоряджатися кінцевим результатом своєї діяльності;

2) велике різноманіття продукції, яка виробляється на цих підприємствах, надає їм можливість одночасного доступу до значної кількості країн та ринків;

3) наймання транснаціональними підприємствами найкомпетентніших фахівців у сфері науки управління, вивчення ринків, громадської думки тощо;

4) здійснення великих капіталовкладень у розвиток технологічних досліджень;

5) наступальна продумана політика розміщення своїх поточних засобів у промислових цінностях та фінансових заходах світового масштабу;

6) глибоке знання політичних механізмів тих держав, де вони діють [9].

Із наведеного випливає поєднання кількісних та якісних ознак ТНК, а також переважно економічна і політична сутність цих корпорацій.

Таким чином, процес становлення ТНК супроводжувався пропозицією різних ознак цього феномену. Вчені вважали за необхідне навести максимальну кількість ознак, характерних для ТНК. Водночас визначення ТНК наводилися достатньо лаконічні, як це було зроблено, наприклад, Б. І. Осмініним: ТНК – це монополія, що об’єднує низку приватнокапіталістичних підприємств, економічно пов’язаних між собою у рамках внутрішньо-фірмового розподілу праці. Проте не всі ознаки, пропоновані вченим, зокрема, ознака контролю, знайшли місце у дефініції [9].

Узагальнюючи ознаки, які пропонуються юристами, що представляють науку міжнародного публічного права, можна зробити певні висновки. По-перше, порівнюючи ці визначення з дефініцією, запропонованою для першого і пізніших проектів Кодексу поведінки ТНК 1974 р., можна стверджувати, що вони містять чимало характеристик, пропонованих у ньому вперше ще чверть століття тому. По-друге, вчені використовують переважно якісні ознаки. По-третє, немає єдності в тому, чи слід вважати ТНК одним підприємством з підпорядкованими йому дочірніми підприємствами, філіями тощо (В.С. Літкевич, В. М. Шумілов, К. Коен), чи це група підприємств (Б. І. Осмінін, К. Шміттгофф) з різною «національністю» (К. Шміттгофф). Усі вчені (праці яких проаналізовано) одностайні в тому, що поєднує ці підприємства економічне, хоча формулювання цієї ознаки може бути різним. Ті автори, які наводять значну кількість ознак ТНК, обов’язково вказують на керівництво (контроль) з одного центру (К. Коен, В.М. Шумілов, Є.О. Горлов) [5, с. 418].

Відмінною від інших ознак, пропонованих деякими вченими, є властивість, запропонована вітчизняним науковцем В.С. Літкевичем – знаходження ТНК поза правовим контролем групи держав або міждержавних організацій. У XXI ст. дослідники публічного права, міжнародного економічного права, наприклад, В. М. Шумілов, схиляються до визнання ТНК юридичною особою. Йдеться, наприклад, про транснаціональні банки, валютні, фондові біржі, аукціони [5, с. 419].

На визнання за ТНК статусу юридичної особи вчені наполегливо почали вказувати у той період, коли у державах, що утворилися внаслідок розпаду СРСР, з’явилися норми про ТНК та інші об’єднання. Наприклад, у згадуваній Конвенції про транснаціональні корпорації (Москва, 6 березня 1998 p.), поняття «транснаціональна корпорація» охоплює різні транснаціональні структури, у тому числі промислово-фінансові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною участю тощо (ч. 2 ст. 2).

Конвенція зазначає, що ТНК є юридичною особою (сукупністю юридичних осіб), яка:

1) має у власності, господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно на територіях двох і більше Сторін;

2) утворена юридичними особами двох і більше Сторін;

3) зареєстрована відповідно до норм Конвенції (ч. 1 ст. 2) [5, с. 421].

Отже, у праві СНД з’явилося поняття ТНК з іншим змістом, на відміну від того, про який уже йшлося. З дефініції зникла ознака, яка притаманна ТНК у класичному його змісті – управління, що означає наявність спільної економічної політики і стратегії, як правило, з одного центру. Натомість з’явилися інші, серед них на першому місці безумовність визнання ТНК та утворення їх тільки юридичними особами держав-учасниць Конвенції. Проте аналіз проектів норм-дефініцій ТНК, праць учених-економістів та юристів, які представляють науку міжнародного публічного права, свідчить про те, що ТНК не є юридичною особою. Немає й вимоги щодо її утворення винятково юридичними особами.

2. Міжнародна правосуб’єктність транснаціональних корпорацій

Починаючи із середини ХХ століття у світі почали розгортатись глобалізаційні процеси. Сьогодні ж ми можемо констатувати не «кінець історії», як стверджував Френсіс Фукуяма, а скоріше «кінець географії», коли відбувається постійне збільшення швидкості руху, «стискання» простору та часу. Саме з тенденціями «кінця географії» та дифузії суверенітету держав пов’язані теоретичні обґрунтування правосуб’єктності транснаціональних корпорацій , коли роль держави як традиційного та беззаперечного суб’єкта міжнародного права деформується за рахунок активізації діяльності ТНК на міжнародній арені.

На нашу думку, питання визнання ТНК суб’єктами міжнародного права не є суто правовим, оскільки воно має і політичне, й ідеологічне забарвлення та знаходиться у взаємозалежності із сучасними світовими процесами.

За виразом Г. Х. фон Райта національні держави «разлагаются или отмирают» [8, с. 341]. Сили, що зумовлюють їх занепад, набувають транснаціонального характеру. Протягом майже півстоліття роздрібнений світ суверенних держав був поділений між двома військово-політичними блоками. Кожний із них намагався координувати порядки в середині держав, що входили до тієї чи іншої сфери впливу, базуючись на принципі, що військовий, економічний, культурний потенціал кожної держави є недостатнім. Поступово стверджувався принцип наддержавної інтеграції. «Світова арена» все більше розглядалась як театр, де існували та конкурували групи держав, а не самі держави.

Саму різницю між внутрішнім та світовим ринком, взагалі різницю між поняттями «внутрішній» та «зовнішній», з точки зору держави, на сьогодні дуже важко зберегти у всіх проявах, окрім найбільш вузького – «контроль над територією та населенням» [8, с. 342].

Мішель Крозье вважає, що політична фрагментарність та економічна глобалізація – це не суперники, а союзники, учасники однієї змови3. Політична фрагментаризація – це послаблення ролі держави, а економічна глобалізація – це зміцнення позицій ТНК [8, с. 342].

Зміни в теоретичних підвалинах міжнародного права не є парадоксальними, вони відображають реальні процеси, що відбуваються на світовій арені, таким чином міжнародне право реагує на виклики сьогодення.

Якщо перейти від політичних до суто правових засад визнання ТНК суб’єктами міжнародного права, то варто зазначити, що прихильниками такої ідеї виступають М. Макдугал, В. Фрідман, Ж. Тускоз. Також дане питання досліджували Г.М. Вельяминов, А.С. Гавердовський, Н.В. Захарова, Д.Б. Левин, Н.А. Ушаков, Ю.А. Решетов тощо [8, с. 343].

Транснаціональні корпорації, як правило, відносять до міжнародних монополій, оскільки їх діяльність стосується ряду держав. З економічної точки зору, ТНК – це корпорація, що здійснює міжнародне виробництво на основі прямих іноземних інвестицій та має прямий контроль над своїми зарубіжними філіями. З юридичної точки зору, за визначенням Л.П. Ануфриєвої, ТНК – це сукупність формально самостійних юридичних осіб, що мають різну державну приналежність та фактично знаходяться під керівництвом іноземної юридичної особи, тобто материнської компанії [7, с. 278].

Процес створення єдиного міжнародного стандарту у взаємовідносинах між ТНК і країнами, у яких діють філії корпорацій, розпочався у 20-ті роки XX ст. і продовжується досі. Так, у 1972 році було створено майбутню Міжурядову робочу групу з розробки проекту Кодексу поведінки ТНК. Сам Кодекс досі не був прийнятий через те, що більшість держав за опосередкованим впливом ТНК наполягають на рекомендаційному, а не загальнообов’язковому, характері його норм. Окрім цього, Економічна і Соціальна рада ООН заснувала Комісію з транснаціональних корпорацій [7, с. 278].

На регіональному рівні діють наступні міжнародно-правові акти, дотичні питанню ТНК: Андський пакт, укладений у 1969 р. Болівією, Колумбією, Перу, Чилі й Еквадором, Хартія економічних прав та обов’язків (1974 р.), Декларація про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства, прийнята 21 червня 1976 року. У 1977 році Міжнародна організація праці ухвалила Декларацію про принципи щодо мультинаціональних компаній та соціальної політики [7, с. 279].

В рамках СНД у 1998 році була підписана Конвенція про ТНК. За цим актом для створення ТНК передбачається укладання міжурядових угод, а також спеціальна національна реєстрація в якості саме ТНК. У 2000 році Економічна Рада СНД прийняла спеціальну «Рекомендацію з розробки організаційних проектів ТНК». Документ має рекомендаційний характер та мав слугувати основою для подальших нормативних розробок.

Окрім цього, розпочала свою діяльність спеціальна «Група 77» з вивчення та узагальнення матеріалів, щодо змісту, форми і методів діяльності ТНК. Були виявлені ТНК, які втручаються у внутрішні справи держав-інкорпорацій їхніх філіалів, і доведено, що вони намагаються поширювати на цих територіях дію законів тих країн, де знаходяться їхні центри управління [7, с. 279].

У рамках Організації економічного розвитку та співробітництва (далі – ОЕРС), що була створена у 161 році з набуттям чинності Договором про ОЕРС 30 вересня 1961 року, здійснюється власна політики щодо ТНК. У 1975 році був створений Комітет з міжнародних інвестицій і ТНК, який і підготував Угоду про ТНК. Варто зазначити, що Угода про ТНК не визначає чітких меж взаємовідносин між національними органами й ТНК. Проте варто зазначити, що основним принципом діяльності сторін, на якому ґрунтується Угода, є принцип національного режиму. В Угоді про ТНК країни ОЕСР визначають зобов’язання ТНК, які останні повинні виконувати в будь-якій країні. Їх умовно можна поділити на шість напрямів: загальна політика сприяння розвитку, надання інформації, конкуренція, фінанси та податки, наука і технологія, екологія.

У матеріалах ІХ конференції ЮНКТАД (1996 р.) міститься інформація щодо необхідності надання корпораціям можливості участі у багатосторонніх міжнародних форумах та підкреслювалась необхідність почати інтеграцію приватного сектору та інших нових дійових осіб у повсякденну діяльність ЮНКТАД [7, с. 280].

Увага міжнародної спільноти до діяльності ТНК є цілком обґрунтованою, оскільки історії відомі факти протиправної та провокаційної діяльності транснаціональних корпорацій. Наприклад, у середині 70-х років було знайдено докази того, що німецька корпорація «Bayer» підтримує партнерські взаємини з воюючими сторонами в Конго. Корпорація «Shell», котра виробляє нафтопродукти, неодноразово звинувачувалась у завданні шкоди довкіллю своєю господарською діяльністю із видобутку нафти. У 1970 році сталась аварія на місці видобутку нафти у Нігерії, за що корпорація до сих пір не понесла відповідальності [7, с. 280].

Отже, не підлягає сумнівам, що вплив ТНК на міжнародні та внутрішньодержавні відносини суттєво зріс. Це, в свою чергу, зумовлює потребу перегляду їхнього міжнародно-правового статусу.

У традиційному розумінні міжнародна правосуб’єктність — це права та обов’язки, а також можливість їх реалізації, визнана і визначена нормами міжнародного права. Основою, джерелом міжнародної правосуб’єктності є міжнародні договори та звичаї, що регулюють міжнародне співробітництво учасників міжнародних відносин. Юридична природа суб’єктів міжнародного права будується на комплексі як загальних, так і специфічних ознак [3, с. 430].

Загальні стандарти суб’єктів міжнародного права наступні:

— Бути здатними реалізовувати права та обов’язки на основі міжнародного права;

— Здатними бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права, які створені головним чином завдяки міжнародним угодам;

— Бути здатними створювати (виробляти) норми міжнародного права;

— Мати самостійний міжнародно-правовий статус [3, с. 430].

Що ж із перерахованого властиве ТНК? Апологет правосуб’єктності ТНК С.В. Черниченко, стверджує, що «якщо допустити, що індивіди можуть бути суб’єктами міжнародного права, то логічним буде висновок про можливість набуття міжнародної правосуб’єктності ТНК». Проте статус індивіда як суб’єкта міжнародного права на сьогоднішній день є не менш дискусійне, аніж питання про правосуб’єктність ТНК. Ж. Тускоз вважає, що деякі юридичні особи, метою яких є одержання прибутків (ТНК) є суб’єктами міжнародного права. Проте свою позицію він обґрунтовує лише тим, що «міжнародне право могло б створити норми, які б регулювали ТНК» [3, с. 431].

Такі дослідники, як К.Н. Океке, А.А. Фатурос звертають увагу на договори, що укладаються ТНК у тому числі з державами. Вони роблять спробу надати таким договорам державно-владних властивостей, тобто прирівнюють їх за статусом до тих договорів, що укладаються між державами. Але, з іншого боку, держава в особі уповноважених нею органів укладає різноманітні цивільно-правові угоди з суб’єктами підприємницької діяльності на виконання певних видів робіт чи надання послуг, і через те, що такий суб’єкт є юридичною особою з певною часткою іноземних інвестицій, така угода не стає міжнародно-правовою [3, с. 431].

Також на користь ТНК свідчить положення Лівійського закону про нафту 1955 року (зі змінами 1965 року), який закріплює, що Лівія з транснаціональним нафтовими компаніями буде керуватись принципами і нормами міжнародного права, а в разі відсутності таких – загальними принципами права. Проте варто звернути увагу на історичні передумови прийняття такого закону: у 60-их роках Лівія була зацікавлена в іноземних інвестиціях, тому йшла на поступки ТНК, бо останні відверто не хотіли вирішувати можливі правові суперечки на основі права держави, де «держава» як така скасована та діє Лівійська Джамахірія [3, с. 432].

Прихильники правосуб’єктності ТНК сподіваються на визнання такої правосуб’єктності через виокремлення «квазіміжнародного права». Основне обґрунтування: корпорації не підпадають під контроль жодної правової системи, а тому для їхньої діяльності слід укладати договори між корпораціями та державами. Проте дане твердження є суперечливим за своєю природою, оскільки кожна материнська компанія будь-якої корпорації реєструється в певній країні, має юридичну адресу, реквізити, а дочірні компанії, філії чи представництва так само проходять процедуру реєстрації відповідно до норм права країни реєстрації. Тим паче, що таке ствердження «наднаціональності» ТНК суперечить статті 2 Хартії економічних прав та обов’язків держав, в якій сказано, що «кожна держава має право регулювати і контролювати діяльність транснаціональних корпорацій у межах своєї національної юрисдикції і вживати заходів для того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам, постановам і відповідала її економічній та соціальній політиці» [3, с. 433].

Очевидним є одне, розвинені держави та самі ТНК зацікавлені в тому, що вивести ТНК з-під юрисдикції режимів держав перебування.

Включення ТНК до складу суб’єктів є не лише помилковим, але й загрозливим, оскільки відкриває шлях до маніпуляцій та волюнтаризму. Як стверджує Г.М. Вельямінов «мова йде про відкриття шлюзів для розмивання самого поняття та сутності міжнародного права».

Іноді пропонується надати правосуб’єктність лише найбільшим ТНК, проте чому б тоді не надати правосуб’єктність фінансово-промисловим групам, та й взагалі як можна говорити про параметри визначення «найбільших ТНК», коли саме визначення ТНК ще достатньо чітко сформульовано та не було визнано світовою спільнотою. Г.М. Вельямінов стверджує, що «якою б могутньою не була ТНК і якою б слабкою не була держава, ТНК та держава завжди будуть нерівними не лише формально-юридично, а й практично» [3, с. 434].

Діяльність ТНК та держави лежать в різних площинах. Таким чином, глобалізаційні тенденції та зміни загальної світобудови відкривають шляхи для спекуляцій та лобіювання власних інтересів ТНК. Міжнародне право як явище соціальної дійсності має реагувати на виклики сьогодення, але не шляхом визнання правосуб’єктності за ТНК, а шляхом вироблення механізму протистояння їхнім амбіціям задля збереження природи та сутності міжнародного права. Нагальною є проблема визначення статусу ТНК, регулювання їх діяльності на засадах поваги до основних принципів міжнародного права, суверенітету держав та прав і свобод людини. Ці та інші принципи були закріплені в Кодексі поведінки ТНК, проте доволі не часто вони реалізуються на практиці.

Висновки

Таким чином, транснаціональні корпорації є такими учасниками правовідносин, правосуб’єктність яких дебатується з моменту їх виникнення. Домінантною є позиція, відповідно до якої ТНК не мають єдиної національної правосуб’єктності. Категорія «міжнародна правосуб’єктність» стосовно ТНК обговорюється з урахуванням поділу суб’єктів міжнародного права на первинні й похідні. Вважаємо, що аналіз питання про наявність у ТНК міжнародної правосуб’єктності можливий лише з урахуванням співвідношення: ТНК – похідні суб’єкти міжнародного права. Зважаючи на різне обґрунтування, у науковій літературі дебатується питання про обмежену (часткову), функціональну та відносну міжнародну правосуб’єктність ТНК. Обмежена міжнародна правосуб’єктність ТНК іноді трактується як міжнародна «регіональна» правосуб’єктність. Слід констатувати відсутність юридичного підґрунтя для такого трактування.

Міжнародна правосуб’єктність як правова категорія передбачає наявність відповідних правових норм. Тут можна кваліфікувати відсутність норм, які б наділяли ТНК міжнародною правосуб’єктністю. Отже, сьогодні ТНК зовсім не володіють міжнародною правосуб’єктністю. Передумовою виникнення у ТНК міжнародної правосуб’єктності принаймні у певних межах є, зокрема, їх звернення до міжнародних органів про дотримання певних норм. Проте єдиною умовою появи у таких корпорацій міжнародної правосуб’єктності може бути наявність норм міжнародного договору чи таких, що містяться в інших джерелах міжнародного права, які зазначатимуть наявність такої правосуб’єктності. Їм передуватиме акт чи акти з нормами «м’якого» права. У розробленні та прийнятті таких норм права мають бути зацікавлені самі ТНК, які бажають набути міжнародної правосуб’єктності.

У перспективі ТНК можуть стати суб’єктами міжнародного права. Але вони вважатимуться тільки вторинними (похідними) суб’єктами цієї галузі права.

Транснаціональні корпорації не можуть бути первинними суб’єктами міжнародного права, оскільки не володітимуть ознакою первинних суб’єктів – суверенністю, зокрема, через небажання держав виділити із своєї юрисдикції учасників ТНК та наділити їх цією ознакою.

Список використаних джерел

1. Антонович М. Міжнародне публічне право. — К.: КМ Академія: Алерта, 2003. — 307, с.
2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право. — К.: Алерта, 2005. — 424 с.
3. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. — Харків: Одіссей, 2008. — 703, с.
4. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 638, с.
5. Міжнародне право /Володимир Ліпкан, Володимир Антипенко, Сергій Акулов та ін.; М-во освіти і науки України. — К. : КНТ, 2009. — 751, с.
6. Міжнародне право /За заг. ред.: М. В. Буроменського. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 335 с.
7. Міжнародне право. Основа теорії. За ред. В.Г. Буткевича. К.: Либідь, 2002. – 605 с.
8. Теліпко В. Е. Міжнародне публічне право. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 607 с.
9. nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum