Вступ

Леся Українка сповідувала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані форми пригнічення особи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу. Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в управлінні державою залежить від державного ладу й економічних відносин, які його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ні політичної, ні економічної свободи трудящих.

Досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспільної й культурної перебудови держави, фактичного визволення робітників, до яких вона відносила й найбідніше селянство та трудову інтелігенцію (як і І. Франко). Міра свободи особи, за переконанням письменниці, залежить від ступеня її духовного та фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала великого значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито висловлювати свої думки та судження з приводу тих чи інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

Така свобода народу, на її погляд, відсутня як в історичному минулому — в давніх державах, так і в сучасному їй суспільстві, в тому числі й у західноєвропейських країнах. Важливою ознакою справжньої свободи вона називала свободу національну, свободу вільного розвитку всіх націй.

Леся Українка різко критикувала розуміння соціалізму як загального комфорту або як суспільства, де панує свавілля здичавілого пролетаріату. Критично ставилась й до ідей утопічного соціалізму, але вважала необхідним його вивчення для якомога правильнішого визначення шляхів побудови досконалішого суспільства. «Комунізм першого християнства, — писала вона, — се фікція, його ніколи не було або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні «псів», що сидять під столом пана свого. От і все».

Місце та значення Л.Українки в історії України

Леся Українка усвідомлювала роль соціал-демократичного руху в боротьбі народу за своє соціальне й національне визволення, але вважала, що в цьому русі належну увагу треба приділяти національному питанню. Так, у листі до М. Павлика (26 травня 1899 р.) вона пише, що «соціал-демократія — це занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього… Якби була публіцистом, то звернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, та як мають, наприклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситися межи собою» [4, c. 202].

Під час арештів та обшуків у представників революційної молоді, а серед них і соціал-демократичного напрямку, поліція знаходить листи, записки, які свідчать про листування Лесі Українки з цими людьми. Протягом усього свого життя письменниця була під пильним наглядом поліції, що змушувало її бути дуже обережною в своєму листуванні, дещо маскувати. У листі до М. Павлика (січень 1895 р.) зауважує: «У мене тепер думка росте і вже переросла ту рамку, в якій можна робити що-небудь одкрито в Росії».

Леся Українка цікавилася діяльністю багатьох політичних партій (отже, й соціалістичного напрямку, зокрема, російської соціал-демократії), але не визнавала жодної з них цілком відповідною її власним переконанням. Деякі партії та їхніх діячів піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії й України — за ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього [2, c. 69].

Сильно вплинуло на формування суспільно-політичних і філософських поглядів поетеси київське оточення. Буваючи в Києві, вона поринала в безодню літературного й громадського життя — лекції в університеті, бібліотеки, кружки, театр, зустрічі зі студентами, робітниками, людьми мистецтва. Ще в 1888 р. Леся із братом заснували кружок «Літературна громада», що його члени в листах і розмовах називали «Плеядою». Кружок поєднував літераторів і студентів. Програма була в основному культурна — пропаганда української літератури, добутків світової класики, займалися й чисто літературною діяльністю. Організацією перекладацької Справи займалася Леся Українка. У плані, що вона розробила для кружка, були представники російської літератури — Пушкін, Толстой, Тургенєв, Лермонтов, Гончарів, Некрасов, серед іноземних авторів — Гомер, Гейне, Надсон і ін. Проводилися літературні конкурси, дискусії. При всій своїй помірній програмі «Літературна громада» із самого початку не мала ідейної єдності. Одна частина молоді перебувала під впливом націоналістичних і ліберальних плинів, інша, до якої ставилася й Леся, — належала до революційно-демократичного крила.

Розквіт творчості Лесі Українки доводиться на період бурхливого розвитку соціал-демократії, робітника руху, марксистської ідеології. Поетеса була небайдужа до суспільних захоплень свого часу, але зберігала вміння ставитися до всьому критично, не захоплюватися занадто модними політичними або філософськими доктринами [4, c. 153].

Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем. Яскравим виявом ставлення до самовладдя, деспотичного режиму в Росії є її реакція на бучну урочисту зустріч, улаштовану Миколі II в Парижі, куди він поїхав з вінценосною дружиною після двох літ царювання. Особливо вразило письменницю, що його захоплено вітали письменники, артисти, композитори. З цього приводу вона надіслала за кордон Л. Драгомановій памфлет «Голос однієї російської ув´язненої» з проханням надрукувати в будь-якому прогресивному виданні. У памфлеті говорилося: «Ганьба лицемірній лірі, улеслеві струни якої наповнювали акордами зали Версаля… Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна». Маючи на увазі солодкі лестощі, що їх розливали перед Миколою II французькі літератори, називаючи його великим монархом великої імперії, державцем безмежної й багатої країни, Леся Українка писала: «Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество? Убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця — і всі ці великі нещастя колосальні, грандіозні. Царі наші перевершили царів єгипетських своєю схильністю до масивного, їхні піраміди високі й дуже міцні. Ваша Бастилія була ніщо в порівнянні з ними. Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастильських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни й огляньте нашу прекрасну в´язницю».

Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя. У поглядах на походження держави вона виходила з теорії насильства, яка була поширена в тогочасній західній літературі. На її погляд, виникнення держави було пов´язане із завоюванням одного народу іншим або з добровільним підкоренням слабшого народу сильнішому. Держава виявляє себе не тільки як підкорення того чи іншого народу або народів сильнішому народові або якомусь могутньому правителеві, а й як панування сильних класів над слабкими. Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві й не обмеженою ніякими законами.

Як і більшість тодішніх прогресивних культурних і громадських діячів, вона вірила в творчі сили народу, в його здатність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона пов´язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві між тими, хто, головним чином, виробляє, й тими, хто, головним чином, споживає. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невідворотно чекає розплата.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіталізм. Переконливість критики капіталістичних відносин пояснюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто перебувала у зв´язку зі своєю хворобою. Об´єктами її критики були соціальна несправедливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, що виростали на ґрунті капіталістичних відносин. У статті «Європейська соціальна драма наприкінці 19 ст.» письменниця аналізує відображення в літературі боротьби робітників проти своїх визискувачів і виправдовує цю боротьбу, виступає проти примиренства та мінімалізму в цій боротьбі, коли завданням є лише часткове полегшення побуту робітників. Своїми творами вона кликала народ до активної революційної боротьби з поневолювачами.

Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, Леся Українка заперечувала вчення Л. Толстого про «непротивлення злу насильством» [1, c. 53].

Висновки

Ми обрали дану тему, тому що багатогранний талант Лесі Українки виявився у найрізноманітніших сферах літературної праці — вона була ліриком, драматургом, прозаїком, літературним критиком і публіцистом, перекладачем і фольклористом. Але найважливішим є те, що в літературному процесі своєї доби вона не лише могутній і різносторонній талант, а й активний і непримиренний борець, з чітко визначено соціальною позицією, а також просвітниця, що глибоко розуміла гуманістичні засади педагогічного процесу і залишила власні міркування та практичні спроби, спрямовані на його оптимальну організацію.

Леся Українка широко займалася громадсько-просвітницькою діяльністю. Її прагненням було перш за все підвищити загальну грамотність населення України.

Список використаної літератури

1. Диба А. Сподвижники : Леся Українка у колі соціал-демократів / А. Диба. — К., 2003. — С. 53-71.
2. Кармазіна М. Леся Українка / М. Кармазіна — К.: Альтернативи, 2003. — 416 с.
3. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
4. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.
5. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.
6. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.
7. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.