Вступ

1. Позиції Франції у світовій економіці та в Європейському Союзі

2. Французька модель економіки

3. Сучасна структура господарства

4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Франція належить до високорозвинених постіндустріальних країн світу. Обсяг промислового виробництва в другій половині XX ст. виріс майже у шість разів, а продуктивність сільського господарства — більше, ніж удвоє. За обсягом промислового виробництва і розміром ВНП (1500 млрд. доларів) Франція займає четверте місце у світі після США, Японії і Німеччини.

У структурі ВНП питома вага промислової продукції значно перевищує частку продукції аграрного сектору, але поступається сфері послуг. Продукція промисловості домінує і в експорті країни.

Характерною особливістю сучасного розвитку промисловості Франції є високі темпи розвитку галузей, що визначають НТП. На світовому ринку отримали визнання такі галузі промисловості, як аерокосмічна і воєнна промисловість, загальне машинобудування і металообробка, автомобілебудування, кольорова і чорна металургія, електронна і електротехнічна промисловість, атомна енергетика, фармацевтика, парфумерія, хімічна промисловість. Франція все більше орієнтується на наукомісткі галузі економіки, що посилює конкурентноздатність промислової продукції.

Тема:«Місце Франції в світовому господарстві друга половина 20-го сторіччя».

1. Позиції Франції у світовій економіці та в Європейському Союзі

Франція – високорозвинута країна з ринковою економікою відноситься до держав-лідерів і входить до складу великої сімки, в якій завжди відстоює національні позиції і має точку зору нерідко відмінну від багатьох інших. За розмірами території (551 тис. км2) та чисельністю населення (61,5 млн. жит., оц. за 2003 р.) вона відноситься до числа європейських лідерів[1, с. 218]. За обсягами ВВП посідає четверте місце у світі поступаючись лише США, Японії та ФРН. У Європейському Союзі її ВВП – 1,6 трил. євро є меншим за німецький, проте цей показник стоїть майже в рівень з британським, що забезпечує макроекономічну конкуренцію у відповідності з теорією європейських полюсів росту.

Питома вага Франції у світовій економіці виглядає досить значущою. Це приблизно 5,1% світового ВВП, проте за показниками промислового виробництва її частка мала тенденцію до зростання з 5% у післявоєнні роки до 6,5-6,6% наприкінці 80-х рр. ХХ ст. У промисловій ієрархії країна посідає 4-е місце у світі, однак за розвитком окремих галузей тримає світове і європейське лідерство. Так, ядерна енергетика країни посідає друге, після США, місце у світі, а за відносними показниками (виробництво електроенергії на АЕС на душу населення та її питомої ваги у структурі виробництва енергії) не має собі рівних у світі. Франції притаманні також провідні позиції в аерокосмічній та авіаційній промисловості, вона посідає друге місце у світі за виробництвом та експортом зброї [1, с. 220].

Досить сильні позиції має аграрний комплекс країни, що базується на багатогалузевому сільському господарстві та розгалуженій харчовій промисловості, за розвитком яких Франція посідає друге місце у світі і перше в Європейському Союзі.

Разом з тим, за рядом сучасних показників Франція має суттєве відставання. Так, за індексом технологічних досягнень (2000) країна посідає передостаннє (17-е) місце серед держав-лідерів. Питома вага в експорті високих і середніх технологій є меншою за США, ФРН, Великобританію та деякі інші постіндустріальні країни. За індексом розвитку людського потенціалу країна не увійшла навіть до числа п’ятнадцяти держав-лідерів і посідає скромне 17-е місце (0,925 у 2001 р.) [5, с. 156].

Разом з тим, позиції Франції, як однієї із засновниць Європейського Союзу, є визначальними у цій організації, які передусім складаються з її стратегічної мети щодо формування нової моделі об’єднаної Європи, із збереженням в ній національної самоідентифікації окремих держав та регіонів, що отримало назву “голлістська Європа” (за ім’ям першого післявоєнного президента Франції генерала де Голля).

2. Французька модель економіки

Післявоєнний розвиток Франції проходив під впливом багатьох факторів, які зумовили подальший прогрес її економіки та соціальної сфери. Багато у чому засоби і стратегія реалізації амбітних планів уряду цієї країни спиралася як на посилення ринкових важелів економіки, так і на застосування нетипових для неї підходів, які здобули назви індикативного планування та дирижизму. Посилення одного чи другою акцентів у моделі досягнення макроекономічної рівноваги господарства нерідко призводило до значних криз як на рівні уряду, так і на рівні підприємців, робітників та профспілок, позиції яких у Франції є більш значущими ніж в багатьох інших державах. Саме у цих особливостях і криється своєрідність французької економіки, яку нерідко називають гібридом планових і ринкових підходів. Досить показовим при цьому був повоєнний період, під час якого уряд країни намагався знайти найбільш ефективне поєднання кейнсіанських методів регулювання з розвиток підприємництва.

Основними факторами, що зумовили економічну трансформацію економіки Франції у другій половині ХХ ст. були:

Збільшення ролі держави та державної власності з 10% вартості національного майна до 40-50%% на поч. 80-х років. Формування конкурентоспроможних потужних ТНК (приміром, автомобільна корпорація “Рено”) з високою питомою вагою державної частки у структурі акціонерного капіталу. Разом з тим, такий підхід нерідко виявлявся досить обтяжливим для французького бюджету, через який уряд був вимушений компенсувати збиток малоефективного державного сектору.

Відмова у післявоєнні часи (60-ті – 70-ті рр.) від політики колоніальних війн, які були занадто обтяжливими для Франції, а “ресурсний ефект”, на який при цьому розраховували ставав деталі низьким чи, іншими словами, незіставним із понесеними витратами.

Високі темпи науково-технічного прогресу та вдале поєднання державних та приватних інвестицій, спрямованих на розвиток ядерної енергетики, електротехнічної промисловості, хімічної, хіміко-фармацевтичної промисловості, виробництва авіаційної техніки та засобів автоматики.

Концентрація та централізація промислового та фінансового капіталу, значне укріплення позицій французьких фірм на міжнародних та передусім на європейських ринках. Чіткий вибір та стимулювання розвитку галузей національної спеціалізації.

Підтримка з боку держави фундаментальних та прикладних дослідницьких робіт у пріоритетних галузях французької економіки.

Максимальне заохочення на компліментарній основі розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, якість якої багато у чому стала зразковою в Європейському Союзі.

Диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків з країнами Західної Європи, перш за все з Німеччиною, що призвело до додаткового ефекту розвитку, викликаного зниженням трансакційних витрат французьких фірм в межах Європейського Союзу, що призвело до необхідності координації зовнішньоторговельної політики у відповідності з існуючими в ЄС правилами. Франція домоглася визнання за колоніями, які збереглися після ІІ Світової війни статусу її заморських територій; на них також розповсюдилася дія структурних фондів Європейського Союзу.

Проведення гнучкої соціальної політики, яка ставила за мету зростання споживання, покращення демографічної ситуації, розширення внутрішнього ринку та формування високого рівня соціального забезпечення.

Реалізація основних постулатів політики “дирижизму” основними рисами якого стали: застосування прямих адміністративних методів втручання в економіку через контроль за цінами, емісія цінних паперів, велика кредитна діяльність держави; активна підтримка державного підприємництва, прямі державні інвестиції в галузі бізнесу тощо.

Напряму з цією політикою була пов’язана планова модель управління економікою, в основі якої знаходилась концепція “держава – планіфікатор”. Проте теорія і практика індикативного планування суттєво відрізняється від тих методів, що були використані в колишньому Радянському Союзі, а відтак досвід Франції щодо індикативного планування багато у чому заслуговує на докладне вивчення.

Одразу після Другої світової війни, у 1946 році генералом де Голлем була започаткована Рада з планування і створений Генеральний комісаріат плану, на які було покладено завдання щодо розробки та впровадження загальнонаціональних планів. Функції цих органів не один раз змінювалися, так само як цілі та тривалість дії планів соціально-економічного розвитку. Проте унікальність трансформації планово-індикативної моделі країни є неповторною серед країн-лідерів перш за все через її системний характер, особливо високу роль держави та розвинуту соціальну сферу. Ці особливості значною мірою відбиває етапність реалізації основних напрямків національних планів.

Перший план (1947-1952 рр.) був планом відродження та модернізації господарства країни. Він визначив основні пріоритети розвитку Франції, які включали передусім базові галузі: вугільну промисловість, електроенергетику, виробництво сталі, прокату, цементу, сільськогосподарське машинобудування, транспорт.

Другий план (1953- 1957 рр.), дещо нагадував типові для Радянського Союзу п’ятирічки і за визначенням російського дослідника французької моделі розвитку Г.П.Чернікова (2002), акцентував увагу на всіх видах виробничої діяльності. Проте головним його мотивом був все-таки розвиток науково-технічного прогресу.

Третій план (1958-1961 рр.) не був достатньо реальним перш за все тому, що ставив завдання щодо збільшення за чотири роки на 20% обсягу національного виробництва. Криза платіжного балансу 1957-1958 рр. та інфляція скоректували очікувані темпи зростання майже удвічі.

Четвертий (1962-1968 рр.), п’ятий (1966-1970 рр.), шостий (1971-1975 рр.) плани були цікаві перш за все нарощуванням процесів індустріалізації та обороноздатності Франції, допомоги країнам що розвиваються (перш за все колишнім колоніям), проведенням науково обґрунтованої політики внутрішньої регіоналізації. Наприкінці 60-х років з’явилася досить незвична для світової економіки модель “індикаторів небезпеки”, метою якої було попередження влади про загрозу виникнення економічної кризи. Проте ця система не стала високоефективною перш за все тому що не мала достатніх важелів впливу на світову енергетичну кризу 70-х років, яка завдала великої шкоди господарству Франції. Упродовж цього періоду стало зрозумілим, що методика індикативного планування має значні хиби і її потрібно змінювати.

Сьомий план (1976-1980 рр.) мав вже більш конкретні цілі та рекомендації щодо збільшення капіталовкладень у промисловість, зменшення безробіття та забезпечення повної зайнятості, скорочення дефіциту платіжного балансу [3, с. 360-361]. У бюджеті були передбачені відповідні кошти на реалізацію програмних цілей.

З поч. 80-х років збільшилися темпи структурної перебудови економіки перш за все за рахунок укріплення позицій французьких компаній на світовому ринку, розвитку новітніх технологій та інвестування, проте амбітний восьмий план (1981-1984 рр.) не був реалізований і з часом замінений на проміжний. В його основі лежало чимало великих макроекономічних прорахунків та неточностей.

Дев’ятий план (1985-1988 рр.) стимулював економічне зростання з одночасним досягненням макроекономічної рівноваги, боротьбу з інфляцією тощо. На цьому етапі вперше була застосована система регіональних контрактів з главами місцевих органів управління, за якої вдалося чітко спланувати надходження фінансових потоків, які йшли на відродження депресивних територій та посилення просторового планування в країні. Цю регіональну модель управління територіями не один раз використовували в інших країнах Європейського Союзу. Серед постсоціалістичних держав її вперше наприкінці 90-х років застосувала Польща.

Десятий (1989-1993 рр.), одинадцятий (1993-1997 рр.) та дванадцятий (1998-2001 рр.) національні плани розвитку, були зорієнтовані на долання найбільш болючих для країн проблем: лібералізацію економіки, надання допомоги мігрантам та бідним верствам населення, стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. Ці плани координувалися з існуючими в Європейському Союзі механізмами та інструментами стимулювання, приміром Agenda-2000 (Порядок Денний-2000), які чітко встановлювали принцип компліментарності щодо надання системної допомоги з боку структурних фондів ЄС [3, с. 363].

Основні особливості індикативного планування та його специфіку в цій державі досить чітко визначив чиновник Комісаріату планування Б.Казе: “Французький план ніколи не опускається до рівня підприємства”, а відомий економіст П.Боше чітко зазначив: “Французьке індикативне програмування – це гнучке планування, котре не передбачає встановлення громадської власності на засоби виробництва. Більше того, в рамках загальної перспективи зростання воно торкається лише деяких з цілей, які підпорядковані ринковим механізмам. Ці цілі встановлюються в межах цілої галузі, в середині якої фірми та підприємці користуються широкою свободою” [4, с. 287].

Виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок про те, що специфіка існування французької моделі індикативного планування (прогнозування) зумовлювалася передусім існуванням таких характерних рис:

1. Формуванням основного інституціонного закладу – Комісаріату планування, який включав не тільки чиновників різного рангу, а й представників великих фірм та компаній, профспілок, університетських професорів, експертів, представників споживачів тощо, які були об’єднані у два види комісій: вертикальні та горизонтальні. Перші з них відповідали за провідні сектори французької економіки (промислове виробництво, транспорт, сільське господарство, сфера послуг). Горизонтальні комісії, як правило, спеціалізувалися на міжгалузевих проблемах, пов’язаних з особливостями фінансування економіки, наукових дослідженнях, регіонального розвитку тощо.

2. Основними інструментами впливу на макроекономічну ситуацію були: регулювання сукупного попиту та сукупної пропозиції, проведення політики “дорогих” чи “дешевих” грошей, надання пільг, дотацій та субсидій, підтримка державного сектору економіки (тим не менше після 70-х років її питома вага стала зменшуватися через невідповідність конкурентному законодавству).

3. Перерозподіл фінансово-економічних ресурсів в інтересах розв’язання загальнонаціональних проблем та здійснення реформ. Посилення концентрації та централізації капіталу (у 90-ті роки розпочався процес децентралізації, який триває і зараз) [3, с. 368].

Успішність здійснення соціальної політики та модернізація соціальної інфраструктури стала можливою лише за умов централізованого планування та фінансування з боку уряду.

Введення системи контрактів між центральним урядом та місцевим, укладання “квазіконтрактів” між приватним підприємством та представниками державної адміністрації призвело до синергізму в реалізації широкомасштабних проектів, в яких були зацікавлені і державні, і приватні структури.

Високий рівень оподаткування дозволяє, з одного боку, акумулювати фінансові ресурси та більш справедливо їх розподілити і перерозподіляти, з другого – висуває Францію на друге місце в світі (після скандинавських країн) за кількістю та розмірами податків, що, зрозуміло, відштовхує потенційних інвесторів. Так, приміром, за даними Г.П.Чернікова (2002) тільки соціальні відрахування в країні є вищими за Німеччину та Великобританію на 7%, за Японію на 13%, за США на 15% [1, с. 226].

Імплементація французької моделі планування та дирижизму на європейський рівень. Багато у чому існуюча зараз модель Європейської Комісії та інших євроструктур, розробка діючого в ЄС семирічного плану розвитку, створення структурних фондів та проведення соціальної, регіональної та аграрної політики зумовлені тим, що Франція хоче бачити в європейських наднаціональних системах управління такі форми, які є найбільш зіставними з основними складовими її національної моделі.

3. Сучасна структура господарства

Як і всі постіндустріальні країни структура виробництва Франції відображає у цілому типовий для Великої сімки склад та співвідношення основних галузей. Так, наприкінці 90-х років на сільське господарство припадало 2,3% ВВП, що виробляється, на промисловість – 26,2%, сферу послуг – 71,5%. Подібною до цього була й структура зайнятості. Найбільші французькі фірми є досить відомими у світі та Європі, а відтак їх значення у глобальній економічній моделі є важливим, проте за обсягами торгового обороту, прибутковістю та чисельністю працюючих вони поступаються американським, німецьким та цілому ряду британських компаній. Позиції французьких компаній є доволі різними. Так, приміром, два автомобільні гіганти приватний “Пежо-Сітроен” та державний “Рено” забезпечують відповідно 4 та 5% світового виробництва автомобілів та сумарну зайнятість близько 330 тис. осіб. Французька промисловість представлена також європейськими лідерами у галузі виробництва швидкісного рухливого складу залізниць (TGF), літаків (Airbus, Falcon, Mirage), ракет (Arian), ядерної енергетики в якій вона має передові технології, в обробці рідкоземельних металів, робототехніці, біотехнологіях, мікроелектроніці [1, с. 228].

Для країни характерним є високий рівень концентрації та централізації капіталу, при якому провідні позиції належать десяти фінансово-монополістичним групам, при цьому державні та приватні корпорації досить успішно конкурують як на зовнішньому так і на внутрішньому ринках. Прикладом такої конкуренції можуть слугувати не тільки “Пежо” і “Рено”, а й французькі лідери електронної та електротехнічної промисловості: приватна корпорація “Компані женераль д’електрисіті” та державна “Томпсон”. Дещо по-іншому склалися стосунки лідерів авіакосмічної промисловості – державної “Аероспасьяль” та приватної “Дассо”. Остання була просто поглинена першою через досить нестандартний підхід, коли французький уряд оголосив про свій намір передати 45,9% акцій «Дассо» компанії “Аероспасьяль” [1, с. 229].

Посилена конкуренція з американськими літакобудівними компаніями призвела на поч. 70-х рр. до створення нового міжнародного консорціуму “Ербас індастрі”, пакети акцій у якому належать “Аероспасьяль” (Франція), “Брітіш аероспейс” (Великобританія), “Каса” (Іспанія) та ряду інших. Проте найбільша частка у пакеті акцій належить першим двом [1, с. 229].

Французькі фірми мають досить високі конкурентні позиції також у хімічній, хімікофармацевничній та харчовій промисловості, на які припадає значна частка виробництва продовольства в Європі, за обсягами якого країна вийшла на друге місце в світі та перше в ЄС. Одним з лідерів галузі є компанія “Данон”, експансій на діяльність якої в країнах ЦСЄ забезпечила її домінування на ринках молокопродуктів. Традиційно конкурентними виглядають позиції Франції у виноробній, коньячній та парфумерній промисловості.

Разом з тим, країна має досить жорстку позицію ЄС щодо металургійної галузі, яку французький уряд розглядає як найбільш “чуттєву” ланку. Тільки одна компанія “Юзінор-Сасілор” забезпечує близько 70% виробництва сталі та 98% експорту продукції галузі. Розширення ЄС, що мало місце у 2004 році аж ніяк не вплинуло на її конкурентні позиції через значне обмеження випуску металовиробів в державах Центральної та Східної Європи.

Сільське господарство. Інтенсивне зростання механізації та автоматизації упродовж періоду 1960-1990 рр. призвело до того, що валовий аграрний продукт країни подвоївся, а його середньорічний приріст перевищував 3%, внаслідок чого питома вага Франції значно зросла у світовому сільгоспвиробництві. У середині 90-х років її частка в ЄС досягла 23%, при тому що чисельність населення становила лише 10%. Зараз країна забезпечує майже половину європейського виробництва вина, 25% яловичини, майже 1/6 виробництва молока і баранини, 1/3 птиці. Країна щорічно збирає 35% зернових, що вирощуються в ЄС, 26% цукрового буряку, 15-16%% овочів та фруктів. Близькими до цього показника є виробництво, яєць та свинини. За виробництвом молока і молочних продуктів на душу населення Франція випереджає навіть США [1, с. 230].

Сфера послуг. Ця галузь традиційно оцінюється у Франції за чисельністю зайнятих у різних сферах. Найбільшою за питомою вагою при цьому виступають консультативні послуги, що складаються з інформаційних, рекламних, маркетингових, інжинірингових тощо. Крім цього виділяють також оперативні послуги, підбір персоналу, роботу з кадрами, забезпечення безпеки громадян. Провідну роль в структурі галузі видіграють банківська сфера, транспорт, торгівля, туризм.

Найбільшими банками Франції вважаються “Сосьете женераль”, “Кредит Ліонне”, «Банк насьональ де Парі”. Вони мають розгалужену мережу відділень та активно працюють на світових ринках банківських послуг. В умовах глобалізації світового господарства в економіці країни йде активний процес злиття фінансового капіталу з промисловим з утворенням так званих фінансово-промислових груп. У своїй основі до них можуть входити як сімейні клани: групи Ротшильдов, Ампен-Шнейдеров, так і конгломерати банків та компаній: “Париба”, “Соез” [1, 230].

Франція має розвинутий транспортний комплекс, який представлений перш за все надшвидкісними залізницями “ТЖВ”, швидкість руху на яких перевищує 320 км на годину, розгалужену автодорожну систему та потужний авіаційний транспорт. Так, відома французька авіаційна компанія “Ер Франс” мала у 2002 році торговий оборот в розмірі 12,3 млрд. євро, а чисельність працюючих була близько 65 тис. осіб, поступаючись таким чином на європейському ринку повітряних перевезень лише німецькій “Люфтганзі”, натомість маючи більші за неї прибутки. Досить важливим є також морський транспорт, проте його позиції виглядають більш скромними (25-е місце у світі за тонажем) [1, с. 232].

Суттєві зміни відбуваються в організації оптової та роздрібної торгівлі Франції. Як і крізь у західних країнах тут розповсюджені супер і гіпермаркети та торгівля по каталогах, збереглися магазини споживчих кооперативів, народні магазини та великі магазини (що нагадують досить добре відомі універмаги), проте ефективність “ланцюжків постачання” в них поступається сучасним формам організації торгівлі.

Франція є світовим лідером у галузі туризму, в якому зайнято майже 500 тис. осіб. Щорічно країну відвідають понад 62 млн. туристів, які приносять їй дохід в розмірі 28 млрд. дол. Питома вага туризму (включаючи внутрішній) перевищує 10% ВВП. У Франції вважають, що ця галузь є однією з перспективних та може реально вплинути на зниження досить високого для постіндустріальних країн рівня безробіття (понад 11%) [1, с. 233].

4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

Більшість сучасних дослідників економіки Франції відмічають той факт, що останнім часом країна швидко нарощує свою присутність на світових ринках товарів та послуг, а політику держави та французьких фірм можна охарактеризувати як експансіоністську. За обсягами товарообігу (642 млрд. дол. у 2001 р.) Франція посідала четверте місце у світі після США, ФРН та Японії і випереджає Великобританію майже на 40 млрд. дол. В Європейському Союзі вона є другою за експортом (319 млрд. дол.) і третьою за імпортом (323 млрд. дол.). При цьому експорт промислових товарів складає 81% від сумарного вивозу, загальна ж частка Франції у світовому експорті становить близько 5,3%. Основними його статтями є: машини та транспортне обладнання, хімікати, залізо, сталь, продукція АПК, текстиль та одяг, зброя. Основу імпорту становить продукція машинобудування, енергоносії (сира нафта), деякі сільгоспродукти, продукція хімічної промисловості.

Упродовж 80-х – 90-х рр. ХХ ст. відбулися значні зміни у зовнішній торгівлі країни, коли на перше місце в структурі промислового експорту вийшла продукція машинобудування, частка якої досягла 50% вартості готових виробів. Франція посіла провідні позиції на ринках високотехнологічних товарів, зокрема на аерокосмічному, зв’язку, авіаційному, енергетичному, транспортному. За короткий термін країна вийшла на друге місце в світі за експортом зброї (11-13% продажів на світовому ринку, а експортна квота ВПК Франції сягнула 30-40%, що перевищило аналогічний американський показник у 10%) [3, с. 272].

Як і кожна держава Євросоюзу Франція передусім орієнтується на взаємну торгівлю з його членами, частка яких і в експорті, і в імпорті становить 62-63%. При цьому перші місця посідають Німеччина, Великобританія, Італія, а також Бельгія – Люксембург та Іспанія. Частка США виглядає досить скромною – 7-9%% [3, с. 372]. Країна є потужним донором фінансової підтримки розвитку, обсяги якої становлять 6-7 млрд. дол. щорічно, тобто близько 0,7% її ВВП. Упродовж 90-х років обсяги її надання почали зменшуватися, у першу чергу ті, що направлялися в країни третього світу. Разом з тим, країна має доволі великий зовнішній борг, що становить близько 118 млрд. дол. (оцінка, 1996 р.). В цілому це не створює загрози економічній незалежності країни, тому що цей показник є меншим за 10% її щорічного ВВП, проте яскраво свідчить, що можливості додаткових надходжень до державного бюджету обмежені.

Висновки

Франція — високорозвинута індустріально-аграрна держава, одна з "великої сімки" найрозвинених країн світу. В цій країні найбільш високий рівень участі держави в господарських процесах. Особливістю економіки є високий ступінь розвитку державно-монополістичного устрою.

За рівнем промислового виробництва Франція також займає одне з провідних місць. Основні галузі промисловості: машинобудування, авіакосмічна галузь (друге місце за експортом серед країн Заходу), хімічна промисловість (четверте місце в світовому експорті), автомобільна галузь (третє місце в світі за випуском), харчова промисловість (друге місце за експортом в світі після США), радіоелектроніка, інформатика, кораблебудування. електротехнічна галузь, металургія, атомна енергетика, гірнодобувна промисловість. Франція протягом століть була передовою аграрною країною. На сучасному етапі в її розпорядженні багатогалузеве високопродуктивне сільське господарство. Значний дохід державі приносить рибальство. Розвинуто також лісництво. В південно-західній частині біля Бордо знаходяться родовища нафти. Франція займає перше місце в Європі за кількістю атомних електростанцій. Країна має високий науково-технічний потенціал. Біля половини населення працює в сфері послуг- торгівлі, медицині, фінансовій справі, туризмі. Країна має розвинуту туристичну галузь, теле- кіноіндустрії. Біля 30% національного доходу витрачається на соціальні потреби.

Список використаних джерел

1. Економіка зарубіжних країн. За ред. Філіпенка А.С. — К., Либідь, 1998. – 448 с.
2. Кандыба А.Н. Мировая экономика, международные отношения и внешнеэкономическая деятельность. — К., 1996. – 466 с.
3. Козак Ю.Г. Економіка зарубіжних країн. – К.: Центр учбової літератури. – 2007. – 544 с.
4. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран: Учебник / Под ред. В.П. Колесова, М.Н. Осьмовой. – М.: Флинта, 2000. – 480 с.
5. Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран — С.-Пб., 2001. – 324 с.
6. Рут Ф.Р. Філіпенко А.С. Міжнародна торгівля та інвестиції. — К., Основи, 1998. – 318 с.