ВСТУП

Актуальність теми. Для існування людини, для задоволення її потреб потрібні певні блага: продукти харчування, одяг, взуття, житло, меблі, транспортні засоби тощо. Усе це не існує в природі в готовому вигляді (за деякими винятками). Тому людина створює необхідні їй блага у процесі виробництва.

Ефективність функціонування підприємства залежить від ефективного використання усіх видів ресурсів, що обумовлює необхідність поступового переходу до єдиної системи управління витратами, особливо в галузі зв’язку.

Перевагами впровадження такої системи є: забезпечення конкурентоспроможності послуг (продукції, робіт) за рахунок більш низьких витрат та цін; наявність якісної та достовірної інформації про  собівартість окремих видів послуг (продукції, робіт) та їх позиції на ринку порівняно з іншими послугами;  надання об’єктивних даних для упорядкування бюджету підприємства; можливість оцінки діяльності кожного підрозділу з фінансової точки зору; прийняття ефективних та обґрунтованих управлінських рішень.

Система управління витратами має функціональний та організаційний аспект. Вона включає такі організаційні підсистеми, як пошук і виявлення факторів економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат.

Такими підсистемами керують відповідні структурні одиниці підприємства залежно від його розміру (відділи, центр, окремі виконавці).

Виявлення і використання факторів економії ресурсів, зниження витрат є обов’язком кожного працівника підприємства, передусім спеціалістів і керівників усіх рівнів.

Тому метою нашого дослідження виступає аналіз мікроекономічної моделі підприємства.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити виробничу функцію та її властивості;

— охарактеризувати взаємозаміщення факторів виробництва та гранична норма технічного заміщення;

— виявити рівновагу виробника та віддача від масштабу;

— прояснити суть витрат виробництва та їх види на підприємстві;

— проаналізувати витрати фірми в короткому періоді, їх класифікація

— розглянути валовий, середній та граничний доход підприємства.

Об’єктом дослідження є аналіз фінансово-господарської  діяльності підприємства.

Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методичних і практичних підходів до обґрунтування мікроекономічної моделі підприємства.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІКРОЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1. Виробнича функція та її властивості

Виробництво — це процес використання ресурсів (робочої сили, капіталу, природних ресурсів та підприємницьких здібностей) для виготовлення товарів, послуг, інформації.

Разом з тим, виробництво можна охарактеризувати і як певну систему відносин між людьми. Вони можуть носити організаційно-економічний (бригадир — робітник, директор підприємства — начальник цеху, робітник — робітник тощо) або соціально-економічний (власник — невласник, кредитор — позичальник тощо) характер. Наочно виробництво як поєднання продуктивної системи та системи відносин подано на рис.1.1.

Рис.1.1 Структура виробництва

У процесі виробництва споживаються такі ресурси або фактори виробництва:

1. Земля — вічний фактор виробництва, що включає не лише сільськогосподарські угіддя, але й всі природні ресурси (нафта, вугілля, газ, вода і т. ін.)
2. Капітал (або фізичний капітал) — все, що створено працею людини і служить основою створення нового продукту (споруди, обладнання, матеріали і т. ін.)
3. Праця — це вплив людини на речовину природи з метою надання їй властивостей, здатних задовольняти людські потреби.
4. Підприємницькі здібності — це особливі здібності деяких людей йти на мобілізацію ресурсів, організацію виробництва, ризик з метою отримання прибутку.

Усі фактори, що використовуються у виробництві, кількісно обмежені. Разом з тим, потреби людства постійно зростають, що пов’язано з кількісним приростом населення та із підвищенням якості життя. Отже, між обмеженими ресурсами і безмежними потребами завжди існує конфлікт. Шляхи розв’язку цього конфлікту наступні:

• максимізація обсягу виробництва при певних обмеженнях на ресурси.
• мінімізація витрат при заданих обсягах виробництва.

Щоб вирішити ці завдання, необхідно раціоналізувати форми об’єднання факторів виробництва та їх якісне і кількісне співвідношення у процесі виробництва. Основні аспекти їх раціоналізації:

1. Відповідність факторів виробництва. Найбільша ефективність виробництва досягається тоді, коли якісні характеристики працівників відповідають рівню засобів виробництва і навпаки.
2. Співвідношення факторів виробництва. Між працівниками і засобами повинно бути не тільки якісне, а й кількісне співвідношення (повинно бути оптимальне співвідношення між кількістю капіталу та кількістю праці, що приводить його в рух).
3. Взаємозамінюваність факторів виробництва. Один і той самий результат можна отримати при різному співвідношенні факторів виробництва.

Підприємство — це відокремлена економічна структура, що виробляє і реалізує певні товари, послуги, інформацію. Підприємства можуть бути створеними як приватними особами, так і державою і , як правило, з метою отримання прибутку.

Головна проблема підприємства — задовольнити постійно зростаючі потреби споживачів при обмежених ресурсах. Обмеженість ресурсів породжує серед товаровиробників конкуренцію щодо їх використання та розподілу, а отже, обумовлює вибір оптимального варіанту застосування.

Перед будь-яким підприємством постають три основні питання:

1. Що виробляти (які економічні блага і в якій кількості)?
2. Як виробляти (за допомогою яких обмежених ресурсів)?
3. Для кого виробляти (хто отримає те, що вироблено)?

Умови, в яких функціонують підприємства:

1. Самостійне здійснення відтворювального процесу. Підприємство може користуватись грошовими коштами й інших суб’єктів (брати кредити, продавати облігації), але лише на платній основі.
2. Повна економічна відповідальність за результати своєї діяльності власниками та керівництвом підприємства.
3. Прибуток виступає основним джерелом коштів для розвитку підприємства.
4. Конкуренція з іншими підприємствами, що змушує підприємство підвищувати ефективність виробництва.
5. Економічна допомога держави має локальний, вибірковий, винятковий характер.

Виробнича функція — це відношення між будь-яким набором факторів виробництва та максимально можливим обсягом продукції, виробленим за допомогою цього набору факторів:

О = f (К, L, М) (1.1),

де Q — обсяг виробництва; L — затрати праці; К — затрати капіталу; М — матеріали.

При незмінній технології виробнича функція має ряд властивостей, що визначають співвідношення між обсягами випуску продукції та кількістю використаних ресурсів:

1. Існує межа для збільшення обсягів виробництва, яка може досягатися зростанням затрат одного ресурсу за інших незмінних умов: якщо, наприклад, К, М — const, а зростає тільки L.
2. Існує певна взаємна доповнюваність факторів виробництва, тобто ефективне функціонування кожного з них вимагає наявності певної кількості іншого. Разом з тим, є можливість без скорочення обсягів виробництва замінити деяку кількість одного фактора на певну кількість іншого. Однак така заміна має свої межі.
3. Зміни у використанні факторів виробництва більш еластичні в довгостроковому періоді, ніж в короткостроковому.

Короткостроковий період — це період виробництва, протягом якого деякі фактори виробництва не можуть бути змінені (найчастіше — капітал).

Довгостроковий період — це період, протягом якого виробник має достатньо часу для зміни всіх факторів виробництва.

Якщо дещо спростити виробничу функцію, аналізуючи залежність обсягів виробництва лише від кількості праці та капіталу, то можна скласти виробничу сітку — таблицю, що описує виробничу функцію для певного максимального обсягу продукції, який може бути здійснений при кожній комбінації факторів виробництва (табл.1.1).

Таблиця 1.1. Виробнича сітка

Затрати люд.-год.	Обсяг виробництва (шт.), при затратах капіталу, маш.-год.
	100	200	300	400
100	20	30	35	38
200	30	85	150	210
300	55	150	210	270
400	65	180	250	315

Легко помітити, що однакові обсяги продукції можуть бути отримані при різних співвідношеннях факторів виробництва: 150 шт. при К = 300; L = 200 та при К = 200; L = 300; 210 шт. при К = 400; L = 200 та при К = 300; L = 300 тощо. Можна графічно показати ті комбінації факторів виробництва, що дають однаковий виробничий результат. Отримана таким чином крива називається ізоквантою (рис.1.2).

Рис. 1.2. Ізокванта

Ізокванта — це крива, що відображає різні варіанти комбінацій ресурсів, які можуть бути використані для виробництва заданого обсягу продукції. Ізокванти подібні до кривих байдужості. Так само, як криві байдужості відображають альтернативні варіанти споживчого вибору, що забезпечують певний рівень корисності, ізокванти відображають альтернативні варіанти комбінаціій затрат ресурсів для виробництва певного обсягу продукції.

Ізокванта показує, що співвідношення факторів, які відповідають координатам точок 1 та 1, забезпечать обсяг виробництва 200 шт. Однак при комбшації М1 обсяг виробництва перевищить заданий. Через цю точку, як і через будь-яку іншу, можна провести свою ізокванту. Так ми отримаємо карту ізоквант (рис.1.3).

Рис. 1.3. Карта ізоквант

Карта ізоквант — це ряд ізоквант, що відображає максимальний випуск продукції за будь-якого набору факторів виробництва. Як і криві байдужості, криві ізоквант на одній карті ніколи не перетинаються. Кожна ізокванта, розміщена на більшій відстані від початку координат, відповідає більшому обсягу продукції. Ізокванти мають вигляд увігнутих кривих. Це означає, що скорочення затрат капіталу потребує збільшення затрат праці для збереження незмінного обсягу виробництва.

Зміна обсягів виробництва означає перехід від однієї комбінації факторів виробництва до іншої, що містяться на різних ізоквантах. У короткостроковому періоді обсяги виробництва можуть збільшуватися за рахунок додаткового використання праці при незмінних затратах капіталу. Тому обсяги виробництва можуть пересуватися вздовж лінії АВ.

Виробник може використовувати більше праці, переходячи від однієї ізокванти до іншої. При цьому змінюється співвідношення затрат капіталу і праці (відношення К/L).

Щоб з’ясувати, як впливають зміни співвідношення К/L на ефективність їх використання, слід ввести ряд понять, що характеризують результати виробництва:

• сукупний продукт змінного фактора виробництва — це кількість продукції, що виробляється при певній кількості цього фактора за інших незмінних умов (ТРL);
• середній продукт змінного фактора виробництва — це відношення сукупного продукту змінного фактора до кількості цього фактора, яка використовується у виробництві. Цей показник можна вважати продуктивністю змінного фактора (АР_L = ТР_L / L);
• граничний продукт змінного фактора — це зміни за інших рівних умов сукупного продукту цього фактора при зміні кількості фактора на одиницю: МР_L = ΔТР_L / ΔL.

У табл.1.2 наведено умовні дані, що характеризують динаміку обсягів виробництва шкарпеток залежно від збільшення затрат праці:

Таблиця 1.2. Зміни виробництва шкарпеток залежно від збільшення затрат праці

Затрати праці, год.	Продукт
	Сукупний	Середній	Граничний
10	35	3,5	3,5
20	90	4,5	5,5
30	180	6,0	9,0
40	272	6,8	9,2
50	355	7Д	8,3
60	420	7,0	6,5
70	455	6,5	3,5
80	480	6,0	2,5
90	495	5,5	1,5
100	480	4,8	-1,6

Сукупний продукт змінного фактора зростає у міру того, як збільшуються затрати праці. Однак це зростання затухаюче. Більш того, настає момент, коли збільшення кількості праці не збільшує, а зменшує загальні результати виробництва. Це означає, що виробничий процес перенасичений працею, яка не може ефективно використовуватися за даного обсягу капіталу. У нашому прикладі це відбувається при співвідношенні КL = 1/2.

Зазначені залежності можна показати графічно. На рис.1.4 показано криву сукупного продукту. Вона відображає, як змінюється випуск продукції при зміні одного з факторів виробництва, тоді як інші залишаються незмінними.

Середній продукт змінного фактора можна визначити, якщо виміряти нахил променю, проведеного від початку координат через відповідну точку кривої сукупного продукту. Так, нахил променю ОА можна визначити через співвідношення координат точки А: (Q_l;L₁). Це буде середній продукт у цій точці.

Рис. 1.4 Крива сукупного продукту змінного фактору

Середній продукт досягне свого максимуму за умови використання кількості праці, яка відповідає точці дотику променя, що виходить від початку координат, та кривої сукупного продукту. На рис.1.4 це точка С.

Якщо проведемо дотичні до кожної точки на кривій сукупного продукту та знайдемо тангенси кутів, що вони утворюють з віссю X, то отримаємо граничний продукт. Середній продукт буде збільшуватися доти, поки граничний продукт буде більший за нього. Якщо до виробництва залучається нова порція ресурсу, продуктивність якої більша за середню, то таке залучення, звичайно, збільшить і середній показник. Навпаки, якщо гранична продуктивність змінного фактора виявиться менше середньої, то нове залучення зменшить середні показники. Тому свого максимального значення середній продукт змінного фактору досягатиме в точці перетину кривих середнього та граничного продуктів, тобто при АР = МР. У нашому прикладі ця точка лежить в інтервалі затрат праці від 50 до 60 люд.-год.

Закон спадної граничної продуктивності полягає в тому, що, починаючи з певного обсягу збільшення використання одного з факторів виробництва, в той час як інші фактори залишаються незмінними, супроводжується зменшенням граничного продукту цього фактора. Це означає, що збільшення обсягу випуску продукції обмежене, якщо змінюється тільки один фактор. Точка зменшення граничної продуктивності — це межа використання змінного фактора, за якою його граничний продукт починає зменшуватися.

З’ясування динаміки обсягів виробництва залежно від динаміки змінного фактора для конкретного виробництва має важливе практичне значення. Вона використовується насамперед для визначення меж, в яких доцільно вести виробництво з точки зору раціоналізації використання фактора. Для короткострокового періоду можна виділити три стадії виробництва:

—         перша стадія: від початку виробництва до досягнення середнім продуктом максимального значення. Вона характеризується надлишком капіталу та недостачею праці, що призводить до перевитрат ресурсів та, як правило, до збитків підприємця;

—         друга стадія: від максимального значення середнього продукту до досягнення нульового значення граничного продукту. Ця стадія найпривабливіша для виробника, оскільки досягається нормальна збалансованість факторів виробництва;

—         третя стадія: після досягнення граничним продуктом нульового значення. На ній виробництво стає перенасиченим працею і найчастіше призводить до збитків виробника.

1.2. Взаємозаміщення факторів виробництва та гранична норма технічного заміщення

Аналіз ізоквант можна використовувати для визначення можливостей заміщення одного фактора виробництва іншим у процесі їх використання. Гранична норма технологічного заміщення працею капіталу визначається розміром капіталу, який може замінити кожну одиницю праці, не викликаючи при цьому зміни обсягів виробництва:

MRTS_LK = -ΔK/ΔL (1.2.)

Форма ізокванти (випукла до початку системи координат) показує, що гранична норма технологічного заміщення зменшується при просуванні вниз уздовж ізокванти. Це означає, що кожна година людської праці здатна замінити все меншу кількість капіталу. Причина зменшення граничної норми технологічного заміщення полягає в тому, що фактори виробництва мають властивість доповнювати один одного. Кожен з них не може робити те, що може робити інший, або якщо й може, то гірше.

Граничну норму технологічного заміщення факторів виробництва можна розрахувати не тільки через зіставлення цих приростів, а й через граничні продукти. Дійсно, якщо при зменшенні капіталу з К1 до К2 та зростанні кількості праці з L1 до L2 (рис.1.2) виробник залишається на тій самій ізокванті, то справедливою буде така рівність:

ΔL МР_L = — ΔК МK_K (1.3)

MRTS_LK = -ΔK/ΔL = МР_L / МР_K (1.4)

Оскільки залежність (1.4) характеризує нахил ізокванти в кожній точці кривої, то в подальшому вона буде використана для обґрунтування точки рівноваги виробника.

Хоча спадна гранична норма технологічного заміщення праці капіталом властива для абсолютної більшості виробничих процесів, існує цілий ряд винятків, де ця залежність дещо інша.

Фактори виробництва можуть використовуватися лише у певній пропорції. Прикладом є співвідношення комп’ютерів та операторів ПЕОМ. Якщо кількість годин роботи комп’ютера протягом робочого дня фіксована, то збільшення кількості операторів не призведе до зростання обсягів продукції. Справедливим буде також зворотнє твердження: при фіксованій кількості операторів неможливо досягти зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення кількості комп’ютерів. У цьому випадку ізокванта матиме вигляд прямого кута, а гранична норма технологічного заміщення дорівнюватиме нулю.

Повне заміщення факторів виробництва. За такої умови ізокванта мала б вигляд прямої лінії з постійним нахилом, який дорівнює 1. Однак цю ситуацію слід розглядати лише як теоретичну абстракцію: в реальному житті повне заміщення факторів виробництва в принципі неможливе.

На відміну від короткострокового періоду, в довгостроковому всі фактори виробництва змінні. Якщо зберегти припущення, що для виробництва використовується тільки два фактори (праця та капітал) і технологія залишається незмінною, то зростання виробництва в довгостроковому періоді можна розглядати як таке, що відбувається при незмінному співвідношенні.

1.3. Рівновага виробника та віддача від масштабу. Крива „шлях розвитку фірми”

Зробимо припущення, що в процесі виробництва беруть участь тільки два змінних фактора: праця (L) і капітал (К), і вони мають відповідну ціну РL і Рк. При наявності обмеженої кількості коштів для організації виробництва допустимі комбінації капіталу та робочої сили описуються нерівністю:

ТС ≥ PL L+ РК К (1.5)

де L- вимірюється у годинах праці;

К- вимірюється у годинах роботи машин;

РL — погодинна оплата праці;

РК — погодинна орендна плата за машини.

Ізокоста — лінія, що характеризує комбінації витрат змінних факторів (у нашому випадку праці і капіталу) при фіксованих витратах виробництва. Геометрично множині допустимих комбінацій капіталу та робочої сили при фіксованому бюджеті відповідають точки замкненої площини в середині та на сторонах трикутника утвореного осями та відрізками прямої    РК*K+РL*L=TС (1.6)

Припустимо під впливом певних факторів зросла погодинна ставка оплати првці і всановилась на рівні, який є значно вищий від запланованого. Яким буде рішення підприємства? Запровадити нові технологічні лінії, які б з одного боку дозволили підвищити продуктивність праці, а з іншого зменшити кількість робітників підприємства. Фірма обараі інтенсивний шлях розвитку. Таким чином, скорочення витрат одного фактора приводить до можливості використання певної кількості (відповідно до ціни) іншого.

Властивості ізокости:

1. Кут нахилу ізокости залежить від цін факторів виробництва.

Припустимо, що ціни на  працю зросли. Тоді виробник зробить крок до інтенсивного розвитку виробництва — почне закупляти нове устаткування. Крива І зміститься вверх по осі Оу, кут а стане тупішим. Аналогічна ситуація відбудеться при зміні ціни капіталу.

a=PL/Pk (1.7)

2. Всі точки ізокости відповідають однаковим витратам факторів витобництва. Ізокоста — це своєрідна бюджетна лінія підприємства, яка характеризує максимальну вартість витрат. Рухаючись вздовж ізокости підприємець може змінювати кількісні набори факторів виробництва, незмінюючи при цьому їх вартість.
3. Чим далі ізокоста розташована від початку координат, тим більший обсяг ресурсів використовується. Збільшення (зменшення) ліміту витрат зсуває ізокосту паралельно вгору та праворуч (вниз та ліворуч).

Відповідно до мікроекономічної моделі підприємства рівновага виробника досягається в точці перетину найвищої ізокванти та ізокости. У стані рівноваги граничні продукти пропорційні цінам на фактори виробництва, адже для того щоб найоптимальніший набір факторів виробництва і ефективні витрати цих факторів збіглися необхідно і достатньо геометрично щоб кути нахилу ізокости та ізокванти були рівними.

Так кут нахилу ізокванти визначається відношенням граничних продуктів факторів виробництва, а кут нахилу ізокости визначається відношенням цін на фактори виробництва. Тому умовою рівноваги виробника є:

МРL/МРк=РL/Рк (4.8)

МРL/РL=МРк/Р (4.9)

Завданням будь — якого підприємця є наближення прибутків до максимально можливих. Це можливе лише за розумної цінової політики фірми та мінімізації витрат при найбільшому випуску продукції. Це нелегке завдання, що можливе лише у перебуванні або наближенні виробника до рівноваги. Тільки в рівновазі підприємство здатне випустити найбільший для його виробничих потужностей обсяг продукції. Геометрично це можливо в точці перетину найвищої ізокванти і ізокости підприємства. Природа цього процесу наступна: максимальний випуск продукції можливий при найефективнішому поєднанні факторів виробництва у процесі виробництва та найменш можливих витрата при існуючому обладнанні підприємства.

Що до мінімізації витрат, то геометрично точка, що їм відповідає фактично збігається з точкою максимального рівноважного обсягу випуску продукції.

На відміну від короткотермінового періоду в довготерміновому періоді всі фактори виробництва змінні. Якщо зберегти припущення, що для виробництва використовується тільки два фактори (праця та капітал) і технологія залишається незмінною, то зростання виробництва в довготерміновому періоді можна розглядати як таке, що відбувається при незмінному співвідношенні факторів виробництва. Це означатиме, що виробництво збільшуватиметься тоді, коли використання його факторів зростатиме за променем, спрямованим від початку координат. При цьому можливі кілька варіантів реакції середнього продукту на збільшення масштабів виробництва: 1) зростаюча; 2) нейтральна; 3) спадна. Тут проявляються різні наслідки так званого ефекту масштабу виробництва.

Додатний ефект масштабу виробництва мас місце, коли обсяг випуску продукції фірмою збільшується у пропорції, яка перевищує пропорцію збільшення витрат ресурсів. На приклад, коли обсяг випуску продукції збільшується більш ніж у два рази, при подвоєнні виробничих факторів. Якщо діє додатний ефект масштабу виробництва, то виробляти продукцію вигідніше на одній великій фірмі ніж на декількох малих. Додатній ефект масштабу базується на тому, що зростання виробництва здебільшого не потребує пропорційного зростання всіх факторів виробництва (Рис.1.7).

Рис. 1.7. Додатний ефект від масштабу

Зростаюча реакція середнього продукту відбувається на додатній ефект збільшення масштабів виробництва. Він може досягатися за рахунок таких факторів:

1. Поділ праці. На більших підприємствах можлива глибша внутрішня спеціалізація, що дає ефект зростання продуктивності праці і, отже, зменшення затрат.
2. Поліпшення управління. Поглиблена спеціалізація поширюється і на управлінську діяльність. Поява управлінців, які спеціально займаються маркетингом, рекламою, постачанням, організацією науково-технічних робіт тощо, допомагає збільшити ефективність діяльності підприємства в цілому, що проявляється в зростанні середнього продукту.
3. Збільшення масштабів виробництва найчастіше не вимагає пропорційного збільшення всіх ресурсів. Скажімо, витрати часу лектора не збільшаться, якщо в аудиторії на лекції буде не одна, а дві групи студентів.

Незмінний ефект масштабу виробництва має місце, коли обсяг випуску продукції збільшується пропорційно витратам. Збільшення витрат вдвічі викликає подвоєння випуску продукції. Нейтральна реакція середнього продукту на зростання масштабів виробництва означає, що незалежно від розмірів підприємства та обсягів продукції, яка на ньому виробляється, середня продуктивність факторів залишається незмінною (Рис.1.8 ).

Рис. 1.8. Незмінний ефект масштабу

Разом з тим, можлива й така ситуація, коли зростання масштабів виробництва негативно позначається на середньому продукті: його рівень зменшується. Від’ємний ефект масштабу виробництва має місце тоді, коли зростання обсягу продукції відбувається у меншій пропорції, ніж зміна витрат ресурсів. Від’ємний ефект масштабу виробництва існує, як правило, при умові, що економія, яка обумовлювалась його зростанням, нівелюється додатковими витратами на управління, координацію проміжних ланок, обмін інформацією і та інш. Справа в тому, що збільшення виробництва може призвести до виникнення проблем, з якими стикається підприємство. Це насамперед значна інерція великих систем і втрата ними гнучкості, вкрай необхідної в умовах нестабільного ринку. Крім того, фірма може вийти за межі порогу керованості: занадто великі розміри створюють громіздку систему управління, розвивають бюрократичні тенденції, що негативно позначається на ефективності управлінських рішень. (Рис.1.9)

Рис. 1.9. Від’ємний масштаб виробництва

При аналізі динаміки середнього продукту в довготерміновому періоді для одного й того самого підприємства на різних дільницях збільшення обсягів виробництва, як правило, виявляються всі з перелічених реакцій, їх комбінація багато в чому залежить від специфіки галузі, ринкової ситуації тощо.

Траєкторія росту фірми або крива “шлях розвитку фірми“ — це крива, що поєднує всі можливі точки рівноваги при зростанні валових витрат та обсягу випуску продукції.(Рис.1.10 )

Рис.1.10 Крива “шлях розвитку фірми“

Відстань між точками рівноваги на кривій “ шлях розвитку “, залежить типу ефекту зміни масштабу виробництва:

1. Якщо ефект масштабу виробництва додатний, то відстань між точками Еі на кривій скорочується.
2. Якщо ефект масштабу виробництва незмінний, то відстань між точками Еі на кривій однакова.
3. Якщо ефект масштабу виробництва від’ємний, то відстань між точками Еі на кривій зростає.

РОЗДІЛ ІІ. МІКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ ПІДПРИЄМСТВА ТА ТЕОРІЇ ВИТРАТ

2.1.  Суть витрат виробництва та їх види на підприємстві

Фірма — незалежно від її правової форми — працює для того, щоб отримати прибуток. Для виготовлення кінцевої продукції, яку продадуть на ринку, вона купує різні фактори виробництва, або ресурси. Витрати виробництва є вартістю ресурсів, залучених до виготовлення кінцевої продукції фірми. В економічній науці розрізняють економічні та бухгалтерські витрати. Першим видом витрат більше оперують економісти-теоретики, другим — бухгалтери.

Іншими словами, витрати передбачають відмову від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Економічні витрати, або альтернативна вартість, будь-якого ресурсу у виробництві певного блага є вартістю його найкращого альтернативного застосування.

Економічні витрати на навчання в університеті містять не лише плату за навчання, книги, олівці тощо, а й втрату доходу, який міг заробити студент, якби він не навчався в університеті.

Економічні витрати — це платежі, які має робити фірма для отримання і використання всіх ресурсів. Вони складаються з двох частин: явних і неявних витрат.

Явні витрати називають ще бухгалтерськими, або розрахунковими. Це — платежі за ресурси, які фірма купує на ринках ресурсів, бо сам виробник не володіє цими ресурсами. До них належать платежі за електроенергію, паливо, сировину, працю тощо. Вони є прямими грошовими виплатами фірми власникам ресурсів. Тому явні витрати нерідко називають грошовими витратами.

Бухгалтерські витрати групують за економічними елементами та калькуляційними статтями.

Відповідно до економічного змісту, бухгалтерські витрати класифікують таким чином: 1) матеріальні витрати, 2) витрати на оплату праці, 3) амортизація основних засобів; 4) відрахування на соціальні заходи; 5) інші витрати.

Групування витрат за економічними елементами використовують для складання кошторису витрат на виробництво. Кошторис витрат — це плановий розрахунок витрат на всі потреби підприємства за певний проміжок часу (як правило, рік). Такий кошторис дає можливість визначити потреби підприємства у кожному виді ресурсів (сировині, матеріалах, паливі, фонді заробітної плати тощо). Співвідношення елементів витрат характеризує структуру витрат. Залежно від структури витрат галузі або виробництва поділяють на матеріаломісткі, фондами ті, / трудомісткі.

До матеріаломістких належать галузі виробництва, у структурі витрат велика питома вага матеріальних витрат. Так, у харчовій та легкій промислової її 11.1 матеріальні витрати припадає 90% загальних витрат, у чорній металургії — понад 80, хімічній промисловості — 75, машинобудуванні — 70%.

Трудомісткими є галузі видобувної промисловості. В них питома вага витрат на заробітну плату становить майже 50%.

Капіталомісткі — це галузі, у структурі витрат яких висока питома вага амортизації (електроенергетика, нафтодобувна промисловість).

Для визначення витрат використовують їх класифікацію за калькуляційними статтями. Така класифікація відображає склад витрат залежно від місця їх виникнення і виробничого призначення. Аналіз калькуляційних статей дає змогу виявити і, за рахунок яких джерел можна реально скоротати витрати на одиницю продукції.

Фірма може володіти деякими ресурсами, які вона використовує у виробничі) му процесі. Це, наприклад, капітальні блага, управлінські навички власників (власників) фірми, частина або всі фінансові ресурси тощо. Оскільки ці ресурси < власністю виробника, то платежі за їх використання мають неявний характер, їх прямо не оплачують. Такі витрати називають неявними, або неоплачуваними. Для визначення своїх економічних витрат фірма повинна обчислити у грошовому вираженні неявні витрати і додати їх до бухгалтерських витрат.

Приклад. Власник невеликого фермерського господарства працює 40 годин на тиждень, обробляючи свої 20 га землі. Упродовж року фермер наймав кількох робітників, яким він виплатив 8000 гривень зарплати. Він також узяв і її зику в банку в розмірі 30 000 гривень на придбання техніки та іншого реманенту. Виплата процентів за позику становить 5000 гривень. Первині .і вартість техніки і реманенту становить 100 000 гривень, а їх річна амортизація — 20 000 гривень. Нинішня ринкова вартість техніки — 80 000 гривень. Бухгалтерські розрахунки, зроблені в кінці року, містять інформації про явні витрати фермера, які наведено у стовпчику 2 таблиці 2.1.

Таблиця 2.1. Бухгалтерські та економічні витрати фермерського господарства (дані умовні)

Стаття витрат	Бухгалтерські витрати, грн	Економічні витрати, грн
Заробітна плата	8000	8000
Виплата процентів за позику	5000	5000
Амортизація	20000	20000
Різне (матеріали, паливо, енергія тощо)	12000	12000
Втрачений заробіток підприємця	0	5000
Втрачена земельна рента	0	6000
Втрачений процент на власний капітал	0	5000
Усього	45000	61 000

Підприємець оцінює інформацію, представлену бухгалтером. Проте його також цікавлять економічні витрати. Для визначення економічних витрат на ведення підприємства потрібно оцінити неявні витрати і додати їх до явних витрат, визначених бухгалтерським способом. Для підприємця альтернативою роботі на власній фермі є можливість працювати агрономом в агрофірмі. Він підрахував, що міг би заробити там за рік 5000 гривень, працюючи 40 годин на тиждень. Фермер міг би також здати свої 20 га землі в оренду і отримувати ренту. Припустімо, що річна орендна плата з цієї землі становить 300 гривень за гектар. Працюючи фермером, він відмовляється від можливості отримати 6000 гривень орендної плати за свої 20 га землі.

І нарешті, ринкова вартість техніки і реманенту фермерського господарства становить 80 000 гривень. Пам’ятаємо, що фермер повинен повернути банку 30 000 гривень. Якби фермер продав свою техніку і виплатив банківську позику, у нього залишилося б ще 50 000 гривень. Він міг отримувати 10% цієї суми, вклавши її, скажімо, в банк. Утрачений процент на власний капітал становить, отже, 5000 гривень щорічно.

Економічні витрати поділяють на короткострокові та довгострокові, тобто витирати, що здійснюються відповідно в короткостроковий та довгостроковий періоди.

Короткостроковий період — це проміжок часу, надто короткий для заміни виробничих потужностей підприємства, але достатній для зміни рівня використання наявного устаткування. У цьому періоді виробничі потужності підприємства незмінні. Проте обсяг продукції, який виробляють, можна змінити, використовуючи більші або менші кількості праці, металів та інших ресурсів. Виробничі потужності у короткостроковому періоді можна також застосовувати менш або більш інтенсивно.

Довгостроковий період — це проміжок часу, достатньо тривалий для того, щоб фірма могла змінити обсяг усіх використовуваних ресурсів, у тому числі виробничих потужностей.

Наприклад, якби заводу «Електрон» потрібно було найняти ще 50 робітників або навіть цілу робочу зміну, то це було б короткостроковим коригуванням. Проте якби виникла потреба добудувати ще одне крило до заводського цеху і встановити там додаткове устаткування, це було б уже довгостроковим коригуванням.

Короткостроковий і довгостроковий періоди відрізняються один від одного концептуально, а не за тривалістю. У галузях легкої промисловості зміна виробничих потужностей може відбутися і за одну добу Малі підприємства можуть збільшити свої виробничі потужності за кілька днів. Проте у важкій промисловості для цього потрібні роки.

Виробнича функція — це відношення між будь-яким набором факторів виробництва та максимально можливим обсягом продукції, виробленим за допомогою цього набору факторів:

О = f (К, L, М) (2.1),

де Q — обсяг виробництва; L — затрати праці; К — затрати капіталу; М — матеріали.

При незмінній технології виробнича функція має ряд властивостей, що визначають співвідношення між обсягами випуску продукції та кількістю використаних ресурсів:

1. Існує межа для збільшення обсягів виробництва, яка може досягатися зростанням затрат одного ресурсу за інших незмінних умов: якщо, наприклад, К, М — const, а зростає тільки L.
2. Існує певна взаємна доповнюваність факторів виробництва, тобто ефективне функціонування кожного з них вимагає наявності певної кількості іншого. Разом з тим, є можливість без скорочення обсягів виробництва замінити деяку кількість одного фактора на певну кількість іншого. Однак така заміна має свої межі.
3. Зміни у використанні факторів виробництва більш еластичні в довгостроковому періоді, ніж в короткостроковому.

Короткостроковий період — це період виробництва, протягом якого деякі фактори виробництва не можуть бути змінені (найчастіше — капітал).

Довгостроковий період — це період, протягом якого виробник має достатньо часу для зміни всіх факторів виробництва.

Якщо дещо спростити виробничу функцію, аналізуючи залежність обсягів виробництва лише від кількості праці та капіталу, то можна скласти виробничу сітку — таблицю, що описує виробничу функцію для певного максимального обсягу продукції, який може бути здійснений при кожній комбінації факторів виробництва (табл.2.2).

Таблиця 2.2. Виробнича сітка

Затрати люд.-год.	Обсяг виробництва (шт.), при затратах капіталу, маш.-год.
	100	200	300	400
100	20	30	35	38
200	30	85	150	210
300	55	150	210	270
400	65	180	250	315

 

Легко помітити, що однакові обсяги продукції можуть бути отримані при різних співвідношеннях факторів виробництва: 150 шт. при К = 300; L = 200 та при К = 200; L = 300; 210 шт. при К = 400; L = 200 та при К = 300; L = 300 тощо. Можна графічно показати ті комбінації факторів виробництва, що дають однаковий виробничий результат. Отримана таким чином крива називається ізоквантою (Рис.2.1).

Рис. 2.1. Ізоконта

Ізокванта — це крива, що відображає різні варіанти комбінацій ресурсів, які можуть бути використані для виробництва заданого обсягу продукції. Ізокванти подібні до кривих байдужості.

Рис. 2.2.  Карта ізокант

Так само, як криві байдужості відображають альтернативні варіанти споживчого вибору, що забезпечують певний рівень корисності, ізокванти відображають альтернативні варіанти комбінацію затрат ресурсів для виробництва певного обсягу продукції.

Ізокванта показує, що співвідношення факторів, які відповідають координатам точок 1 та 1, забезпечать обсяг виробництва 200 шт. Однак при комбшації Мі обсяг виробництва перевищить заданий. Через цю точку, як і через будь-яку іншу, можна провести свою ізокванту. Так ми отримаємо карту ізоквант (мал. 2.2.)

2.2. Витрати фірми в короткому періоді, їх класифікація

У короткостроковому періоді зі зміною обсягу продукції одні Короткострокові витрати виробництва залишаються сталими, тоді як інші змінюються. Разом вони становлять загальні витрати фірми. Загальні витрати (ТС) — це сума витрат на всі ресурси, які використовуються для виробництва продукції. Для короткострокового періоду загальні витрати поділяють на постійні витрати (ТFС) і змінні витрати (ТУС):

ТС = ТFС + ТУС (2.2)

У випадках, коли необхідно підкреслити про який саме період ідеться, то до скорочених позначень короткострокових витрат додаються дві літери — 8Я:

SRTС = SRTFС +SRTVС (2.3)

Короткострокові загальні постійні витрати — це та частина загальних витрат, яка не змінюється зі зміною обсягу продукції. Ці витрати не залежать від цього обсягу. У короткостроковому періоді фірма не може уникнути постійних витрат. Припустімо, що якась фірма орендує приміщення за 20 000 гривень на рік протягом 10 років. Ця величина становить частину загальних постійних витрат фірми. Остання має сплачувати 20 000 гривень орендної плати щорічно протягом 10 років незалежно від кількості виробленої продукції. До загальних постійних витрат фірми належать також зарплата її вищого керівництва та податки на майно фірми. Загальні постійні витрати нерідко називають накладними витратами.

Короткострокові загальні змінні витрати — це та частина загальних витрат, яка змінюється разом зі зміною обсягу продукції. До змінних належать витрати на оплату праці, сировини, матеріалів тощо. Зі збільшенням обсягу виробництва залучають більше одиниць змінних ресурсів: отже, загальні змінні витрати зростають.

Загальні витрати — це сума постійних і змінних витрат. На їхній основі можна визначити середні та граничні витрати, які є різновидами короткострокових витрат.

Короткострокові середні витрати. Середні витрати (АС) — це витрати на одиницю продукції. Розрізняють три види середніх витрат: середні постійні, середні змінні та середні загальні витрати. Середні постійні витрати (АFС) — це постійні витрати, поділені на обсяг продукції (ТFС : О).

Середні змінні витрати (АVС) — це змінні витрати, поділені на обсяг продукції (ТУС : О). Наприклад, у таблиці 21.2 середні змінні витрати на виробництво шести одиниць продукції дорівнюють 25 гривням (150 : 6).

Середні загальні витрати (АТС) — це загальні витрати, поділені на обсяг продукції (ТС : О). Менеджери часто називають середні загальні витрати вартістю одиниці продукції.

Короткострокові граничні витрати. Граничні витрати (МС) — це додаткові витрати на виробництво додаткової одиниці продукції.

Довгострокові витрати виробництво в межах окремої фірми, змінюючи затрати усіх ресурсів. У будь- який момент часу розміри фірми мають певну величину. В межах цих розмірів витрати змінюються за схемою, описаною для короткострокового періоду. Довгострокова крива витрат виробництва показує їхнє мінімальне значення для якогось обсягу виробництва фірми, коли всі фактори виробництва є змінними. У довгостроковому періоді постійних витрат немає, бо всі фактори — змінні.

Основною відмінністю між аналізом у короткому і довгому періодах є еластичність факторів виробництва. В довгому періоді, на відміну від короткого, можна контролювати обсяг випуску і витрати, змінюючи не тільки інтенсивність використання змінних факторів виробництва, а и самі розміри і кількість підприємств.

Для довгого періоду розрізняють три види витрат: довгострокові загальні, середні та граничні витрати.

2.3. Валовий, середній та граничний доход підприємства

Виторг — це сума грошей, яка надходить від продажу фірмою певної кількості товарів і послуг. Мікроекономіка виділяє три види виторгу: середній (АЯ) Ці граничний (МЯ), загальний (ТR). Розглянемо кожен із них окремо.

Середній виторг Нам уже відомо: 1) кількість продукту, яку хоче придбати споживач, залежить від його ціни; 2) крива попиту показує, скільки може заплатити споживач за різні кількості продукту;

3) ціна на кривій попиту показує, скільки споживач може заплатити за кожну одиницю виробленого продукту.

Ціна покупця фактично представляє той дохід, який продавець сподівається отримати за кожну продану одиницю продукції.

Середній виторг — це сума грошей, яку отримує продавець за продану продукції. Крива попиту показує виробникові суму, яку він може отримати за продану одиницю із загального обсягу продукції.

Крива попиту на продукцію фірми є водночас кривою середнього виторгу, що є ціною за одиницю продукції для покупця, є виторгом за одиницю продукті, або середнім виторгом, для продавця. Якщо покупець має заплатити дві гривні і.і одиницю продукції, то виторг від цієї одиниці, або середній виторг, який отримує продавець, становить дві гривні.

Ціна і середній виторг збігаються; це явище доцільно розглядати з двох позицій — продавця і покупця. Відтак випливає, що АЯ= Р, де Р— ціна продукту, АЯ — середній виторг.

Зауважимо, що загальний виторг найбільший у разі продажу трьох одиниць продукту, а оптимальною є ціна три гривні за одиницю.

Термін «прибуток» використовують для позначення різниці між виторгом фірми та її витратами. В економічній науці та господарській практиці розрізняють економічний прибуток, бухгалтерський прибуток і нормальний прибуток.

Економічний прибуток — це різниця між загальним виторгом і загальними витратами фірми — явними і неявними.

ЕР=ТЯ-ТС (2.5)

де ЕР— економічний прибуток;

ТЯ — загальний виторг;

ТС = ЕС + ІС, де ЕС— явні витрати;

ІС— неявні витрати.

Бухгалтерський прибуток — це різниця між загальним виторгом і явними витратами фірми. Такий прибуток називають ще розрахунковим, бо під час його обчислення враховують лише грошові платежі, які фіксуються у бухгалтерській звітності фірми.

ЛеР=ТЯ-ЕС (2.6)

де АсР— бухгалтерський прибуток;

ТЯ — загальний виторг;

ЕС— явні витрати.

Нормальний прибуток — це той мінімальний дохід, який має заробити підприємець, щоб залишитися у своєму бізнесі. Це плата за виконання підприємницьких функцій. Можна також сказати, що це дохід, який власник фірми міг би отримувати, вкладаючи свої ресурси в інше діло, використовуючи власні ресурси поза своєю фірмою.

За нульового економічного прибутку фірма покриває усі свої витрати — явні і неявні. Фірма із ЕР= 0 є такою, що отримала нормальний прибуток (МР), який покриває частину неявних витрат фірми. Коли фірма не може повністю покрити економічні витрати, її власники прагнутимуть кращого альтернативного використання ресурсів поза межами фірми.

Нормальний прибуток має бути достатньо високим, щоб наявні фірми залишились у цій галузі, і достатньо низьким, щоб нові фірми не могли увійти в цю галузь. Нормальний прибуток відображає неявну статтю витрат.

Нормальний прибуток є частиною загальних економічних витрат фірми; пі-плата виробнику чи менеджеру за те, щоб не допустити відпливу ресурсів із даної галузі в іншу. Будь-який надлишок над загальними економічними витратами економічним прибутком. Економічний прибуток не входить у витрати, бо пі дохід, отриманий понад загальні витрати фірми .

Отже, прибуток — це основний показник ефективності роботи підприємства. Проте абсолютні розміри прибутку є не достатньою підставою для характеристики якості цієї роботи.

ВИСНОВКИ

Отже, в умовах ринкової економіки основним в діяльності кожного підприємства є отримання максимального прибутку, тому досить важливим є аналіз управління витратами на підприємстві. Перевищенням величини витрат над величиною отриманих доходів можна пояснити високу збитковість на підприємстві. У такому разі варто звернути увагу на систему управління витратами на підприємствах, оскільки від ефективності цієї системи залежить прибутковість підприємства. Дослідження ефективного управління витратами особливо важливе в умовах інфляції, оскільки дані про теперішні витрати постійно потрібно звіряти з даними про майбутні витрати. У системі управління економічною діяльністю торгового підприємства найбільш значущим елементом є управління витратами. Це зумовлено тим, що управління витратами — це динамічний процес, який полягає у досягненні високого економічного результату діяльності підприємства.

Від величини витрат залежить прибутковість підприємства, тому ефективне управління витратами, яке передбачає мінімізацію їхньої загальної величини є надзвичайно важливим. Систему управління витратами потрібно впроваджувати на комплексній основі, забезпечуючи взаємозалежне вирішення поставлених завдань.

Перспективним напрямом подальших досліджень є побудова ефективної системи управління, розроблення чіткої системи управління процесом зниження собівартості, пошуків шляхів удосконалення окремих функцій управління для досягнення найкращих результатів діяльності.

Управління витратами — це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андреюк Н. Мікроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ Наталія Андреюк,. -К.: Кондор, 2004. -174 с.
2. Базілінська О. Мікроекономіка : Навчальний посібник/ Олена Базілінська, Оксана Мініна; За ред. Олени Базілінської; М-во освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -349 с.
3. Вініченко І. І. Мікроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ І. І. Вініченко, Н. В. Дацій, С. О. Корецька; М-во освіти і науки України, ГУ «ЗІДМУ». -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -265 с.
4. Горобчук Т. Мікроекономіка : Навчальний посібник/ Тетяна Горобчук,; М-во освіти і науки України, Житомирський інженерно-технологічний ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -271 с.
5. Задоя А. Мікроекономіка : Курс лекцій та вправи: Навч. посібн./ Анатолій Задоя,. -К.: Знання, 2001. -211 с.
6. Кілієвич О. Мікроекономіка для аналізу державної політики : Підручник/ Олександр Кілієвич, Олександр Мертенс,. -К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005. -655 с.
7. Косік А. Мікроекономіка : Навчальний посібник/ Алла Косік, Га-лина Гронтковська,; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -415 с.
8. Лісовий А. Мікроекономіка : Курс лекцій: Навч. посібн./ Андрій Лісовий,. -К.: ЦУЛ, 2003. -191 с.
9. Мікроекономіка і макроекономіка : Підручник для студ. екон. спец.: У 2 ч., Ч. 1, Ч. 2/ Авт. Світлана Будаговська, Олександр Кілієвич, Інна Луніна та ін.; За заг. ред. С.Будаговської. -2-е вид.. -К.: Основи, 2001. -517 с.
10. Семюельсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Мікроекономіка: Пер. З англ./ Наук. Ред.. С. Панчишина. – К.: Основи, 1998. – 676 с.
11. Ястремський О. І., Грищенко О.Г. Основи мікроекономіки.      – К.: т-во «Знання», 1998. – 674 с.