Вступ

Основним предметом філософствування у досократиків був космос. Він представлявся ним складеним із звичайних плотських стихій: землі, води, повітря, вогню і ефіру, взаємно перехідних один в одного в результаті згущування і розрідження. Людина і сфера соціального, як правило, не виокремлювалися досократиками із загальнокосмічного життя. Індивід, суспільство, космос у досократиків підкорялися дії одних і тих же закономірностей.

Досократики традиційно підрозділяються на представників іонійської філософії (Мілетська школа, Геракліт, Діоген Аполлонійський), італійської філософії (піфагорійці, елеати) і атомістів. Іноді до досократиків помилково зараховують і софістів, але це не зовсім коректно, оскільки більшість софістів була сучасниками Сократа і він з ними активно сперечався. Крім того, навчання софістів сильно відрізняється від навчання досократиків.

1. Поняття міфу та логосу у досокритиків

Слово «міф» сьогодні звичайно вживається для позначення  ілюзій або фікцій, в остаточному підсумку, того, що породжено фантазією й приховує тверезу істину. Тому   предикат «міф»  у більшості випадків можна замінити предикатом «тільки міф». До такого язикового вживання прийшли тому, що в грецькому міфі, звідки веде своє походження це слово, звикли бачити щось таке, що не має відносини до дійсності. У більшості випадків це історії про богів, які, хоча й можуть бути відомі зі школи, всерйоз, природно, не сприймаються.

Виникнення таких фантазій одержує правдоподібно звучне пояснення. Їхньої причини частково складаються  в схильності людей містифікувати речі, які їх дивують, частково ж у прагненні згладити незнання. Так, наприклад, природні явища, які здаються загадковими, такі як блискавка, ефективність полів, ранкова зоря, трактуються як знаки божественної моці або навіть безпосередньо як боги.

Чи є,однак, вірним таке розповсюджене кліше в розумінні міфу, особливо грецького? Відкладемо поки відповідь на це питання й звернемося насамперед  до логосу, що, як відомо, приходить історично на зміну грецькому міфу. Цим поняттям поєднуються грецька філософія й пов’язані з нею науки; рух, що виникає в VІ столітті до нашої ери. Його називають Логос, тому що в його основі лежить вимога для всього дати доказ, обґрунтування, розумне пояснення.

Досократики затверджували, що в основі всього — вода (Фалес), повітря (Анаксимен), вода, земля, вогонь, повітря (Емпедокл) і т.д.  На такій основі виникали перші спроби пояснення небесних явищ. Так, наприклад, Геракліт затверджував, що небесні тіла, що обертаються навколо Землі, являють собою порожні посудини, у яких збирається  вогонь, що розпалюється. Зусилля дати систематичне, виведене з останніх елементів і принципів пояснення були підняті на новий щабель Платоном, оскільки він виділив загальну форму, що була властива новому мисленню. У Платона мова йшла не стільки про загальний принцип, з якого без додаткової допомоги яких-небудь богів можна було б вивести воду, вогонь і т.д., скільки про те, у чому взагалі складається сутність понять, які визначають такі принципи. Так, до сутності поняття  ставиться здатність визначати різні властивості, які ставляться до групи речей. Поняття були для нього не простими поданнями, продукованими людьми, а зразками, названими ідеями, які дійсно існують у надмісячному світі, а видимі речі є всього лише їхніми відбиттями. Аристотель понад це займався ще проблемою сутності пропозицій і характером їхніх зв’язків. Він обґрунтував логіку як вчення про правильні висновки. Нарешті, він намагався знайти загальні й фундаментальні категорії, у яких може бути схоплена структура реальності. До них належать поняття руху й зміни, а також різні типи причин, серед яких особливе значення має поняття мети.

«Подвійне буття» досократичної філософії — поріг, що розділяє міф і світогляд, і настільки велика ще сила міфу в ній, що осмислювати її доводиться більше в призмі міфомислення, ніж логіки.

2. Значення філософії досократиків

Відомо, що представники цього періоду зосередили свою увагу на вивченні природи. О.М. Чанишев та й багато інших дослідників ранньої грецької філософії підкреслюють, що “перші давньогрецькі філософи були натурфілософами, про що свідчать передусім назви їхніх праць “Про природу” [10, с. 128]. Однак при зверненні до терміна “природа”, під час характеристики його світоглядного контексту, спостерігається цілий ряд значень, які торкаються не тільки природи, але й людини.

По-перше, ця філософія виникла і розвивалася в тісному зв’язку з зачатками конкретних знань про природу. Перші давньогрецькі філософи були одночасно і натуралістами. Вони робили спроби науково пояснити походження Землі, Сонця, зірок, тварин, рослин і людини.

По-друге, у цей період були висловлені цікаві ідеї про буття, першооснову, рух, матерії, пізнанні, що визначили основні напрямки філософствування на досить тривалий наступний період.

По-третє, специфікою давньогрецької філософії в її початковий період є прагнення зрозуміти сутність природи, світу в цілому, космосу, тобто космогонізм.

У Ксенофана ми зустрічаємо поділ на два світи: світ міфу і переказів із супроводжуючими їх хибними уявленнями про богів і природу, і світ людського знання, який відкритий самою людиною. При цьому думка (уява) і мудрість не суперечать одне одному. Вони відмінні між собою, однак мудрість будується на основі думки і виростає з неї. І те, і інше – людське надбання, а не божественний дар. Саме в сфері відкритого людиною знання перебігає людське життя, яке розцінюється, як “життя за природою” .

Чимало цікавих ідей належить Анаксагору, філософія якого зближає його з попередниками. Однак є цілком нова риса – це твердження Анаксагора, ніби існуючий світовий лад утворився і продовжує творитися діяльністю “розуму”, який приводить в порядок першопочатково хаотично змішані матеріальні частинки, які дістали назву “гомеомерії”. Пізнати ці частинки підвладно також тільки розуму. Що стосується людини, то Анаксагору належить доволі цікаве припущення, про яке повідомляє Арістотель: “Анаксагор вважає, що людина є найрозумнішою серед тварин, внаслідок того, що має руки” [1, c. 75]. Адже руки – це знаряддя, а природа, подібно до розумної людини, наділяє кожного тим, чим він уміє користуватися. На фоні широких природничо-наукових пошуків відомого дослідника ранньої грецької філософії Демокріта, який був автором атомістичного вчення, не можна не зауважити його інтересу і до проблеми людини. У деяких фрагментах, які збереглися від цього мислителя, зустрічаються роздуми про сутність людського буття, про призначення людини, її щастя, а також проблеми стосовно виховання. Намагаючись збагнути, що таке людина, Демокріт зазначає, що вона є “малим космосом”, а тому нагадує “великий космос”. Її тіло виникло з води і землі в природний спосіб, подібно ж виникали й інші види живих істот. При цьому він визначає людину як “…тварину, що від природи здатна навчатися, і таку, що має руки, які їй в усьому допомагають, а також розсудок і розумову гнучкість” [8, с. 555]. В процесі навчання і виховання людина має здатність змінювати свою природу, творячи неначе другу натуру, а також виховувати в собі певні моральні якості, насамперед доброту. Демокріт намагається відшукати критерії моральної поведінки людей, а також і ті чинники, які б робили людину щасливою, поміркованою, доброзичливою до інших людей.

Водночас, як зазначає філософ, щастя не в багатстві, не в золоті і не в грошах. Воно – певний духовний стан людини.

Отже, ранньогрецька філософія, від Фалеса до Демокріта, не була лише філософією природи, ця філософія залишила значний світоглядний матеріал, який свідчить про немалий інтерес до людини. Під час вирішення світоглядних проблем філософи цього періоду намагалися обґрунтувати норми людського життя, визначити становище людини в світі і навіть вказати шляхи до особистого щастя. На основі пояснення походження світу ранньогрецькі мислителі намагалися також пояснити і походження людини. Віра в існування душі не тільки поєднувала людину зі живою природою, але в ній ми знаходимо розумний початок. Спрямованість на людський розум була протиставлена попередній міфологічній традиції, згідно з якою боги вважалися джерелом знань та благ. Вже Ксенофан доходить висновку, що люди самі визначають, що для них краще, створюють свою культуру. При осмисленні космологічних чи натурфілософських проблем відчувається присутність людини, гармонійна взаємодія людини зі світом, природою. При цьому “зберігалася орієнтація на людський розум як на засіб життя “по природі” [4, с. 288].

Висновки

Майже у всіх грецьких авторів можна знайти тенденції звертання до природи, космосу. Однак підхід міфології і перших філософів до даної проблематики відрізняється докорінно. Відповідно до Гегеля, філософія у власному змісті слова виникає разом у постановкою питання про сутність, що не тільки сформульований, але і вирішений поза рамками методології і термінології міфологічного мислення. Виникнення філософії зв’язане з визначеним рівнем абстрактного (раціонального мислення), що здатне відбити дійсність іншим способом, чим за допомогою чи алегорії міфологічної персоніфікації. Отож у джерел власне грецької філософії стоїть прагнення раціональне відповісти на питання, що є основним принципом світу (чи космосу) і які чи принципи сили визначають його розвиток.

Список використаної літератури

1. Антология мировой философии: Античность / [Ответствн. за выпуск Ю.Г. Хацкевич]. – Мн.: Харвест, М.: ООО “Издательство АСТ”, 2001. – 960 с. – (Философские учения греков. – Ч. 1).
2. Аристотель. Метафизика / Аристотель. – М.: Мысль, 1975. – 550 с. – (Философское наследие. Сочинения в 4-х т.; Т. 1).
3. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитих философов / Диоген Лаэртский. – М.: Мысль, 1979. – 620 с. – (Философское наследие).
4. Драч Г.В. Рождение античной философии и начало антропологической проблематики / Г.В. Драч. – М.: Гардарики, 2003. – 317 с. – (Научное издание). 5. Гомперц Т. Греческие мыслители / Т. Гомперц. – Минск: Хавест, 1999. – 749 с. – (Научное издание).
5. Кессиди Ф. От мифа к логосу: становление греческой философии / Ф. Кессиди. – СПб.: Алетейя, 2003. – 360 с. – (Серия “Античная библиотека. Исследования”).
6. Лосев А.Ф. История античной эстетики (ранняя класика) / А.Ф. Лосев. – М.: Высш. шк., 2000. – 622 с. – (Серия “Вершины человеческой мысли”).
7. Лурье С.Я. Демокрит / С.Я. Лурье. – Л.: Наука, 1970. – 664 с. (Тексты. Перевод. Исследования).
8. Таранов П.С. 120 философов (Жизнь, судьба, учение, мысли) / П.С. Таранов. – Симферополь: “Реноме”, 2002. – 682 с. – (Универсальный аналитический справочник по истории философии: Учеб. пособие. – Т. 1).
9. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие [для философ. факультетов и отдел. ун-тов ] / А.Н. Чанышев. – М.: Высш. шк., 1981. – 374 с.