ВСТУП

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ТЕОРІЇ СТРУКТУРАЦІЇ Е. ГІДДЕНСА

1.1. Витоки теорії структурації Е. Гідденса

1.2. Методологічні і теоретичні підстави теорії структурації

РОЗДІЛ 2. КАТЕГОРІЇ ЧАСУ ТА ПРОСТОРУ У ТЕОРІЇ СТРУКТУРАЦІЇ ЕНТОНІ ГІДДЕНСА

2.1. Поняття часу та простору в теорії структурації

2.2. Недоліки теорії структурації Е. Гідденса

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Одним із найбільш знаних авторів у сучасній соціології є Ентоні Гіденс (1938 p.), який прагне подолати штучно створену розбіжність між макро- і мікросоціологією та інтегрувати їх задля вивчення соціальної реальності.

Аналізуючи праці класиків соціології — К. Маркса, Е. Дюркгейма та М. Вебера — Е. Гіденс робить спробу поєднати їхні концепції, знайти те спільне, що їм притаманне.

Визначаючи фундаментальні характеристики суспільства епохи модерну, він намагається сконструювати підстави для нової соціологічної концепції. Новим інструментом соціального пізнання повинна стати викладена ним теорія структурації. Поняття «структурації» дає можливість описати взаємодію структур і соціальної дії.

Актуальність теми. Упродовж останніх років у соціології спостерігається постійний інтерес до теоретичних концепцій, зосереджених на розв'язанні проблеми поєднання агента (тобто індивіда як суб'єкта дії) та соціальної структури. Зокрема, сюди можна віднести теоретичні побудови М. Арчер, П. Бурдьє, Е. Гідденса, Д. Локвуда, Н. Моузеліса, П. Штомпки та ін. Загалом ці теорії постулюють себе як такі, що запропонували адекватне пояснення взаємних конституюючих впливів людей/агентів та суспільства/соціальної структури, без надання засадничої переваги тій чи іншій стороні. Звичайно, питання адекватності таких пояснень залишається відкритим і потребує критичного розгляду. Проте відразу слід зазначити, що насамперед увагу дослідників привернула концепція структурації Е. Гідденса, котра, як на мене, є найбільш провокативною та контроверсійною.

Отже, пропоновану роботу присвячено розгляду теорії структурації Гідденса

Об`єктом дослідження є методологічні та теоретичні аспекти теорії структурації Е. Гідденса.

Предметом дослідження є теорія структурації Е. Гідденса.

Мета: розкрити сутність теоріїструктурації Е. Гідденса.

Завдання роботи:

• показати методологічні аспекти вивчення теорія структурації Е. Гідденса;
• охарактеризувати категорії часу і простору у теорії структурації Е. Гідденса;
• окреслити недоліки теорії структурації Е. Гідденса.

РОЗДІЛ 1

МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ТЕОРІЇ СТРУКТУРАЦІЇ Е. ГІДДЕНСА

1.1. Витоки теорії структурації Е. Гідденса

Ідеї рефлексивності знань – тобто таких теоретичних висновків, які спираються самі на себе й не потребують безпосереднього емпіричного підтвердження, в останні роки здобули широкого поширення в соціальній теорії. Вони експлуатують тези про можливість обгрунтування соціологічних укзагальнень переважно соціально-гносеологічними чинниками.

В такому ключі вдаються до аналізу сучасних процесів модернізації такі знані теоретики, як У.Бек, А.Гіденс, С.Леш, Дж.Діленті та інші. Відомі праці і концепції У.Бека “Суспільство ризику” (1992), А.Гіденса “Третій шлях” (1998), С.Леша “Інша модерність, відмінна раціональність” (1999), та їхня спільна робота “Рефлексивна модернізація” (1994), Дж.Діленті “Соціальна теорія у світі, що змінюється” (1999) та інші втілюють саме цей підхід, де пропонується нова інтелектуальна модель для реінтерпретації процесів модернізації, з наголошенням на її проблеми, загрози, недоліки тощо, породжувані цими процесами, що й дозволяє віднести названих соціологів до табору постмодерної аналітики сучасного суспільного розвитку [9, с. 215].

В 80-90-х роках ХХ ст. формується когнітивний підхід до культури і соціальних явищ, конструктивістський погляд на взаємовідносини між соціальними акторами і культурою. В якості базового принципу соціології знання, як відомо, стверджується те, що знання є соціальною категорією, яка відбиває конкретно-історичні характеристики соціуму, що когнітивна система конструює соціальну реальність.

У найрадикальнішому вигляді цей підхід втілено в концепції Бергера і Лукмана: “реальність є соціально конструйованою” [9, с. 216]. Йдеться про те, що соціальні діячі як компетентні носії знань використовують їх в наявних культурних формах, моделях і кодах для комунікативної взаємодії; саме когнітивна практика є конститутивною для суспільства. Подальший розвиток ця тенденція набула, з деякою корекцією, в положеннях рефлексивної соціології.

Важко не погодитися з С.Лешем щодо його загальної оцінки сучасної соціологічної теорії, що вживання в ній поняття “рефлексивності” є подібним до використання в класичній соціології поняття “раціональність” [9, с. 216]. Власне рух від домінування “природнього підходу” (natural attitude) до поширення “рефлексивного підходу” (reflexive attitude) визначає нинішній стан соціологічної аналітики. Така оцінка об’єднує багатьох провідних теоретиків наших днів попри різні теоретико-методологічні уподобання і висновки.

“Рефлексивний поворот” в соціології та теорії культури, підтриманий перерахованими вище теоретиками, супроводжується й залученням ідей класичної філософії ХІХ ст. – зокрема критика І.Кантом “чистого розуму” [9, с. 217], абстрактних наукових категорій, які складали ядро позитивізму в соціальному знанні, й протиставлення їм естетичних критеріїв. Кант одним з перших звернув увагу на те, що детерміністські положення і формальна логіка недостатні для охоплення всієї складності соціальних явищ. Детерміністські висновки виходять із попередньо-вироблених узагальнень, тоді як рефлексивний підхід грунтується на необхідності вироблення таких узагальнень в процесі самої рефлексії над специфічним, партикулярним явищем, що має бути поясненим. І якщо в першому проблема полягає головним чином в площині можливостей пізнання, то у другому – це проблема естетичних і етичних оцінок.

Ця думка Канта, яку взяли на озброєння критики сучасного позитивізму, зводиться до висновку, що рефлексивні судження відносно специфічних і неповторних явищ соціального світу важко підвести під будь-які універсальні закономірності, що варто говорити лише про партикулярні закономірності, і це співзвучно лейтмотивам постмодерного бачення соціальної науки взагалі. Тобто Кант завбачив тенденцію розвитку знань в гуманістиці, яка розгортається в епоху завершення модерності. Кант, як відомо, вбачав три площини аналітичного відношення до явищ: перша – когнітивна (що зформувалася в позитивістські канони), друга – морально-практичної критики (яка вилилася в опозиційну, антипозитивістську соціологічну гуманістику), третя – яка прикликана примирити дві перші, зняти їхні крайнощі, грунтується на поєднанні існуючого і належного, детермінованого і відносно незалежного [9, с. 218]. Це і є по суті рефлексивний підхід.

Зверненя до рефлексивного осягнення амбівалентної соціальної реальності виправдовується його прихильниками поширенням іноваційних явищ, великою кількістю новітніх, небачених раніш фактів і чинників. Для С.Леша та його прихильників – для суспільств нових ризиків, для життя з неуникненною “амбівалентністю й преривністю”, що спонукає до руйнації звичних соціальних інституцій і організацій, до невідповідності дотихчас вживаних моделей і критеріїв знання, — рефлексивний підхід найбільш прийнятний і виправданий. Подібний підхід до модернізаційного розвитку, за Лешом, не є анти-раціоналістичним чи раціоналістичним, а таким, що базується на раціональних принципах рефлексивності [9, с. 219].

Бачення сучасного соціологічного теоретизування у вигляді суспільного дискурсу рефлексивності, яке відповідає нинішньому стану соціального світу – суперечливому, світу амбівалентності й нерозв’язаності, де все можливе, не пов”язане з попереднім, і т.п. – стає найпопулярнішим серед провідних соціологів нашого часу.

Можна зробити висновок, що ідея рефлексивності набула значення однієї з центральних в соціальній теорії останніх років ХХ ст. Вона є впливовим доповненням постмодерного підходу і пропонує нову інтеллектуальну площину для реінтерпретації модернізації. Остання взагалі може іменуватися “рефлексивною модернізацією” (Дж.Діленті). саме під таким кутом зору вона вимальовується в аналітиці таких авторів як Гіденс, Бек, Леш та ін. [9, с. 220]

За свідченями оглядачів сучасного теоретичного руху в соціології, ідея рефлексивності є вихідною для цілої низки концепцій, які пропонуються широким спектром теоретиків від Габермаса до постмодерністів, таких різних, як Льотар, Бауман, Турен та Мелуччі. Особливо вона до вподоби соціологам, які займаються новими соціальними рухами, процесами демократизації, колективної ідентифікації тощо. Але найважливішою ця ідея представляється для соціологів, що розглядають проблеми суспільної трансформації у широкому, загальному підході. В цьому випадку ідея рефлексивності постає в якості нового взаємозв’язку між дією і структурою, що виникає на сучасному етапі суспільного розвитку.

Зокрема Гіденс виявляє інтерес до рефлексивності індивідуальних соціальних акторів, до теми індивідуалізації, а також до рефлексивності соціальних інститутів, суспільної комунікації. Аналіз означених тем, на думку Гіденса та його прибічників, є вирішальним для адекватного витлумачення соціальності сьогодні. Модерність оголила суперечності взаємозв’язків між вже існуючими культурними формами і потребами соціального оновлення (або демократизацією і капіталізмом, свободою і дисципліною). У більш загальному сенсі, за Гіденсом, – це ніщо інше, як дуалізм дії та структури, відлуння давніх дискусій в соціологічній теорії між прибічниками примату індивідуалізму чи примату соціальності. Ця проблема лежить в самих підвалинах осмислення процесу модернізації і в останні роки перейшла в фазу розгляду можливості медіації цих суперечливих чинників. Власне гіденсовська реконцептуалізація модернізації спрямована на пошук розрішення цієї проблеми. Його теорія структурації була, за висновком багатьох аналітиків, спробою подолати дуалізм дії та структури [9, с. 221].

Роботи Гідденса були висвітлені і аналізувалися в літературі. Проте досі не стали предметом самостійного аналізу зміст і внутрішня логіка, методологічні основи, можливості та межі теорії структурації.

Ця теорія є зразком виходу з кризового стану в соціології, становленням нової — некласичної соціологічної парадигми. «Теорія структурації, — пише Гідденс, — основана на таких положеннях: соціальна теорія… повинна мати розуміння людської поведінки як дії: таке розуміння має бути сумісно зі сфокусированністю на структурних компонентах соціальних інститутів чи суспільств: поняття влади й панування пов'язані з поняттями дії і структури» [9, с. 222].

1.2. Методологічні і теоретичні підстави теорії структурації

Загальновідомо, що пізнавальна установка і пояснювальні ідеали математично-природничої грамотності багато в чому визначили розвиток класичних соціологічних уявлень, зокрема позитивістської доктрини. Принциповою особливістю соціології під час її зародження було прагнення описувати суспільство «як воно є саме по собі», незалежно від людини, яка його пізнає. Саме тому об'єктне бачення суспільства становить головне устремління соціологічних уявлень, а внутрішні наукові критичні процедури не віходять за рамки пізнавальної діяльності в побудові позитивної картини суспільства. Внаслідок цього більшість концепцій і систем класичної соціології основну увагу приділяє власне гносеологічній проблематиці.

Хоча у роботах Гідденса можна виявити безліч важливих зауважень щодо природи й критичної рефлексії соціологічного дискурсу, він не поділяє цей переважний інтерес більшості соціологів до питань епістемології і гносеології. Соціологія, передусім, цікавиться виробленням концепцій людського існування і дії, соціального відтворення й соціальних перетворень. Отже, першою передумовою теорії структурації виступає утримання від гносеології, переключення на питання онтологічного порядку [3, с. 37].

Онтологічно таке переорієнтування соціологічної теорії призводить до того, що поняття, які традиційно описують суспільство як природну даність, переформулюються з погляду онтологічних передумов — історичної навантаженості об'єкта дослідження. Саме в залежності від останніх ставиться гносеологічне питання про ідентифікацію об'єкта дослідження. Останній визначається не способом завдання певного критерію (тобто обмеження), а навпаки: саме історична динаміка, соціальна практика, здійснювана індивідами, ідентифікує об'єкт [3, с. 37].

Об'єктивація об'єкта виробляється самими людьми, а не соціологами-професіоналами.

Опис соціальних явищ в онтологічних термінах явно спрямований проти позитивістських упереджень до метафізики і метафізичних тез. Теорія структурації загалом розвивається у руслі постпозитивістської революції і включає відому різницю між онтологічними поняттями фундаментальних сутностей теорією і емпіричними дослідженнями. Онтологія описує конститутивні потенціали суспільного життя, преосвітні людські можливості і умови виробництва соціальних явищ у різних емпіричних контекстах.

Онтологічні постулати емпірично незаперечні, оскільки формулюються безвідносно до маніфестації в емпіричних умовах.

Теорія покликана визначити, яким чином соціальні явища реалізують власні онтологічні потенціали. Тож на відміну від онтології, теорії підлягають емпіричному спростуванню. З урахуванням даного розрізнення, формулювання онтологічних категорій допускає широкий спектр можливостей розвитку соціальних процесів.

Тому спочатку виключається виділення універсальної траєкторії розвитку тих чи інших явищ, гіпостазоване пояснення того чи іншого явища дією якихось трансцендентних сил чи механізмів.

Онтологичне переорієнтування передбачає відмову від натуралістичних принципів, які передбачають наступність суспільства і природи і тотожність методів природничих і соціальних наук. Гідденс виходить із фундаментальної різниці між суспільством і природою, і зосереджується повністю на характеристиках соціальної діяльності. «Різниця між суспільством, і природою у тому, що природа не створена людиною. Звісно, люди змінюють природу, і це є як умовою суспільного існування, і двигуном культурного розвитку. Але природа не виробляється людиною — суспільство виробляється. Не створене ніким окремо, суспільство виробляється і відтворюється хіба що від початку учасниками соціальної події. Виробництво суспільства — суть вміле конструювання, що забезпечується і реалізується людськими істотами. Воно стає можливим тільки тому, що кожен член суспільства є практикуючим соціальним теоретиком: здійснюючи будь-які взаємодії, він звертається до своїх до знань та теорій, і саме використання цих практичних ресурсів є умовою здійснення взаємодії взагалі» [2, с. 365].

Соціальні практики слід аналізувати як використовувані акторами методи чи техніки. «Усі компетентні члени суспільства дуже знаючі у практичному виконанні соціальної роботи і є експертами-соціологами». Знання, якими вони володіють, не є випадковими стосовно постійного моделювання соціального життя, але фактично є інтегральною його частиною» [2, с. 367].

Основа для розрізнення природи й суспільства складається з умінь і ресурсів, необхідних для здійснення соціальної практики, що передбачає тематизацію людської свідомості. Гідденс виділяє практичну і дискурсивну свідомість. Відмінною рисою практичної свідомості є те, що для здійснення соціальної практики досить рефлексивного моніторингу індивідами власних умінь і здібностей.

Методологічні передумови теорії структурації тягнуть низку істотних наслідків, які Гідденс формулює у вигляді «нових правил соціологічного методу». Гідденс попереджає, що йдеться лише про виділення деяких дослідницьких тем, покликаних позначати лінії розриву і протистояння класичним соціологічним уявленням [3, с. 39].

Суть «нових правил соціологічного методу» ось у чому. Перше правило належить до предмета соціології — впровадженню й відтворенню суспільного життя. Предметом соціології є суспільство, створене активною діяльністю суб'єктів. Індивіди перетворять природу соціально, і «олюднюючи» її, перетворять себе. Люди не виробляють природний, об'єктний, незалежний від їх існування світ. Перетворюючи цей світ, вони створюють історію, і живуть в історії. Виробництво і відтворення суспільства суть і результат людської соціальної діяльності [3, с. 39].

Друге правило говорить про можливості і межі соціальної участі й способів дослідження виробництва та відтворення суспільства. Гідденс вважає, що галузь людської участі обмежена. Люди створюють суспільство, але не по власному вибору, а як історично обмежені актори. Структури слід концептуалізувати непросто які обмежують, а й ті, що дають можливість людській діяльності. Це Гідденс називає «дуальністю структури». Структури слід концептуалізувати в термінах структурації як ряд відтворювальних практик [3, с. 40].

Третє стосується способів спостереження та опису. Соціолог спостерігає суспільне життя упереджено, тобто покладаючись на знання і набутий ресурси, внаслідок чого він конституює її як об'єкт дослідження. У цьому сенсі позиція соціолога не відрізняється від позиції іншого члена суспільства: для осмислення діяльності актори використовують «взаємне знання» — інтерпретативні схеми. «Занурення» до форми життя — необхідний та єдиний спосіб, завдяки якому спостерігач здатний описувати суспільство. Проте «занурення» не означає становлення як повноправного члена суспільства, коли, скажімо, йдеться про іншу культуру. Пізнання іншої форми життя (культури) передбачає дослідження способів власного становлення у житті, і навіть спроможність приймати участь у ній як в ансамблі практик. У цьому і полягає для соціолога виробництво описів і переклад в категорії соціонаучного дискурсу [3, с. 40].

У четвертому правилі йдеться про специфіку формулювання понять у межах соціальної науки як метамови. Соціологічні поняття піддаються «подвійний герменевтиці». Соціологія має справу з світом, підданим первинній інтерпретації самими акторами, і переінтерпретує їх у власних теоретичних схемах, використовуючи при цьому спеціальну мову. У результаті, завданням соціологічного аналізу є герменевтична інтерпретація різних форм життя у рамках описових метамов соціальних наук й у інтерпретації виробництва життя як результату людської діяльності.

Критичне осмислення і методологічне переорієнтування соціологічного дискурсу дозволяє Гідденсу розвинути засадничі поняття й положення «теорії структурації». У соціології термін «структура» використовують в основному у двох впливових школах: в функціоналізмі і структуралізмі. У функціоналізмі «структура» передусім описовий термін, тоді як основне пояснювальне навантаження доручається поняттю «функція». У структуралізмі ж, «структура» є пояснювальними принципом. Структурний аналіз, незалежно від того, застосовується він при аналізі мови, міфу чи ширшому контексті соціальних взаємодій, «переглядає» залежності з іншого боку поверхневих очевидностей. Мова йде про те, що будь-яке соціальне явище пояснюється лежачим в його основі певним перетворенням його структурних елементів [7, с. 128].

На перший погляд, «структури» і відповідні поняття, які відстежують її пояснювальний потенціал, мають не багато спільного з поняттями, використовуваними функціоналістами. Тим більше що, і структуралізм, і функціоналізм дотримуються загальних тем, певне, внаслідок безсумнівного впливу Дюркгейма на обидві школи. Гідденс критикує функціоналізм і структуралізм через те, що вони протиставляють синхронічний і діахронічний виміри; ототожнюють систему і структуру (ці аспекти є й в функціоналімі, й у структуралізмі, оскільки методологічна ізоляція синхронічного виміру суть основи для визначення характеристик структури/системи); вважають владу вторинним феноменом, а предметом соціології — норми, чи цінності; нездатні концептуалізувати договірний характер норм. Найголовніше, у чому Гідденс їх дорікає, — що в них індивіди завжди виявляються придатками системи [7, с. 129].

Гідденс переконаний, жодна соціологічна теорія неспроможна адекватно пояснити конституювання життя як виробництво діяльних суб'єктів. Саме для того, щоб показати діяльнісний характер виробництва життя, Гідденс і вводить поняття структурації як пояснювального локусу структурного аналізу.

Дослідження структури означає «спробу визначити умови, управляючі наступністю і перетворенням структур чи типів структур. Інакше висловлюючись: дослідження процесу відтворення означає встановлення зв'язоку між «структурацієй» і «структурою». Гідденс розмежовує «структури» і «соціальні системи», маючи при цьому на виду людські колективи, які залишаються стабільними в часі та у просторі [7, с. 130].

Структура належить до «структурних якостей» чи «структуруючим якостям», які забезпечують «зв'язність» простору й часу у соціальних системах. Ці якості слід розглядати, як правила і ресурси, рекурсивно вплетені у відтворення соціальних систем [7, с. 130].

Структури припускають існування, по-перше, знань – «відбитків у пам'яті» — із боку суб'єктів, по-друге, соціальних практик, організованих через рекурсивную мобілізацію цього знання, і по-третє, здібностей, які необхідні для здійснення цих практик. Структури – «правила і ресурси, що приймають участь у відтворенні соціальних систем» [7, с. 130].

Структура існує лише у вигляді відбитків у пам'яті – органічного базису людського знання і набутій в миті її опредмечуванн дії.

Гідденс стверджує, що поняття структури може вивчатися в соціології за аналогією з структурними властивостями мови. «Мова» в контексті цієї аналогії означатиме дію і їхню взаємодію. По-перше, мова ситуативна, тобто просторово і тимчасово локалізована, тоді як «язык» «віртуальний і позачасовий». По-друге, мова передбачає якогось суб'єкта, тоді як «язык» — несуб`єктний, навіть коли він «виробляється» суб'єктом, говорить. По-третє, мова завжди потенційно визнає присутність іншого, а «язык», як якась структура не є результатом намірів суб'єкта і не орієнтований на іншого [3, с. 42].

Соціальні системи включають регулярні відносини взаємозалежності між індивідами чи групами, аналізовані як повторювані соціальні практики. Системи є структурами: вони володіють структурними якостями. Структури, будучи якостями систем, характеризуються «відсутністю суб'єкта». «Аналіз структурації соціальних систем означає вивчення способів, якими виробляються і відтворюються такі системи, засновані на свідомій діяльності акторів, які покладаються на правила і ресурси у всьому різноманітті контекстів дії». Що означають правила і ресурси?

По-перше, Гідденс відкидає різницю між «конститутивними» і «регулятивними» правилами, які є висхідними до Канта. Усі соціальні правила однаково конститутивні і регулятивні, оскільки регулятивне розпорядження передбачає конституювання певних цінностей, тоді як конститутивні правила припускають певні санкції.

По-друге, відповідно до Гідденса, треба бути обережними у використання правил ігор, скажімо гри акторів-професіоналів у шахи, як приклади, характеризуючих соціальні правила, оскільки правила гри в шахи досить формалізовані, які припускають певний лексикон, а найголовніше, що ніколи не підлягають обговоренню щодо їх легітимації, що може бути з соціальними правилами.

Правила скоріше потрібно концептуалізувати відповідно до вислову Вітгенштейна: знання правила означає „здатність продовжувати” [3, с. 43].

Правила — це не узагальнення практик, а засіб виробництва та відтворення практик. Проте, не потрібно ототожнювати знання правил зі знанням, як сформулювати ці правила. „Здатність продовжувати” зовсім не передбачає здібності дискурсивного формулювання правила. Дитина у природних умовах завжди говорить правильно на своїй рідній мові (що, напевне, передбачає знання правил цієї мови), але не зможе сформулювати цих правил.

По-третє, більш коректним буде посилання на правила дитячих ігор для концептуалізації структур як правил. Річ у тім, що у дитячих іграх відсутній жорсткий лексикон формальних правил. Суть цих правил у тому, що вони принципово невизначені. І не в силу обмеженості суб'єктивних можливостей цих дітей або навіть дорослих у визначенні цих правил, а в силу того, що ці правила як такі виключають правило доцільність. Зрозуміло, що, наприклад, гру в смерть (у трагічному повсякденні — гри акторів-професіоналів у хованки) неможливо концептуалізувати як правила: немає правила, за яким можна було б відігравати в смерть, і тим більше для дітей — це більш ніж банальність [3, с. 43].

Під ресурсами Гідденс розуміє „трансформативную здатність” індивіда, інакше кажучи, здатність „діяти інакше”. Звісно, головне тут — поняття влади. Влада передбачає не опис якоїсь наявної ситуації, а якусь здатність до ситуації. Відповідно до Гідденса, ресурси — це „носії” влади, які включають відтворювані в дуальності структури відносини панування і підпорядкування. Так само як і правила, ресурси характеризують структурні властивості соціальних систем, що зовсім значить, що вони надають зовнішній тиск на виробництво практик [3, с. 44].

Ключовим в теорії структурації є положення про „дуальність структури”, під якою Гідденс розуміє взаємозалежність структури та дії. „Дуальність структури” необхідно розташовуватися на рекурсивном характері людської діяльності. „Під дуальністю структури я маю на увазі, що структурні якості соціальних систем є засобом і разом з тим результатом практики, яка конституює ці системи [2, с. 379].

Теорія структурації, таким чином, відкидає поділ на синхронію і діахронію чи статику і динаміку. Структуру не можна ототожнювати з обмеженням: вона не лише обмежує, але й дає можливості. Завданням соціальної теорії є вивчення умов, управляючих взаємодією цих двох моментів” [2, с. 380].

Дуальність структури забезпечує наступність соціального відтворення у просторі й часі, що, в свою чергу, передбачає рефлексивний моніторинг акторів в потоці повсякденної діяльність. „Потік дій безперервно виробляє наслідки, які є не передбачуваними, і ці непередбачені наслідки можуть також формувати нові умов дій у вигляді зворотного зв'язку. Історія є інтенціональною діяльністю, а не інтенціональним проектом” [2, с. 380].

В теорії структурації переформулюється і поняття „система”.

Соціальні системи, на противагу структурам, охоплюють дії людей, розташовані в часі та у просторі. Соціальні системи, відтворювані в контексті обмежених умов раціоналізації поведінки, конституюються через взаємозалежність акторів чи груп. Ступінь взаємозалежності Гідденс позначає термінами „інтеграція” чи „системність”. „Інтеграція” позначає регулярні зв'язки, взаємозумовленість практик між акторами чи коллективностями. „Взаємозумовленість практик” тлумачать як регулярні відносини автономії і підпорядкування. Слід, проте, відмітити, що „інтеграція” зовсім не означає „узгодженість” чи „згоду” [3, с. 45].

Гідденс розрізняє соціальну і системну інтеграції. Соціальна інтеграція описує „системність” лише на рівні безпосередньої взаємодії „обличчям до обличчя” і підкреслює значення простору в соціальних відносинах. Системна інтеграція описує „системність” лише на рівні відносин між коллективностями. „Соціальна інтеграція — це взаємозумовленість акторів в контекстах співприсутності (відносини автономії/залежності). Системна інтеграція — це взаємозумовленість акторів чи колективів в роздвинутих просторово-часових проміжках (відносини автономії/залежності) [3, с. 45].

Системність на рівні соціальної інтеграції реалізується через рефлексивний моніторинг дії і раціоналізацію поведінки, а ще через зворотний зв'язок непередбачених наслідків і неусвідомлених умов, які пов'язують із системною інтеграцією.

Гідденс виділяє три рівні системної інтеграції:

1. гомеостатистичні причинні петлі;
2. саморегуляція через механізм зворотного зв'язку;
3. рефлексивна саморегуляція [3, с. 46].

Гомеостатистичне системне відтворення включає дію причинних петель, тобто. циркулярні причинні відносини, в яких непередбачені наслідки перебудовують початкові умови.

Саморегуляція через механізм зворотного зв'язку представляє більш високий рівень системної інтеграції. На відміну від гомеостатистичних процесів, механізм передбачає спрямовану, контрольовану зміну. Рефлексивна саморегуляція включає операцію селективного „інформаційного фільтрування”, через посередництво якого актори рефлексивно регулюють умови системного відтворення з метою підтримки дійсного стану або зміни його.

З погляду дуальності структури Гідденс виділяє інституціональний аналіз стану та аналіз стратегічної поведінки. Розрізнення це має методологічний характер і свідчить про два різних способи дослідження системного відтворення. Отже, лише за допомогою метода накладення ми можемо досліджувати стратегічну поведінку окремо від інституціонального аналізу, і навпаки.

Конституювання соціальних систем як стратегічної поведінки означає дослідження способів, правив і ресурсів у соціальних відносинах. Структура виступає тут як мобілізація дискурсивної і практичної свідомості з боку акторів.

Якщо йдеться щодо правил, аналіз стратегічної поведінки передбачає аналіз взаємного знання — про ресурси; воно означає аналіз діалектики контролю – здібності індивідів впливати на поведінку інших і умови відтворення соціальної системи. З іншого боку, інституціональний аналіз утримується від аналізу стратегічної поведінки, розглядаючи правила і ресурси як постійно відтворювані властивості соціальних систем [3, с. 46].

Отже, аналіз стратегічної поведінки й інституціональний аналіз представляють собою дуальність структури, а не дві сторони дуалізму. Гідденс розрізняє три виміри «дуальності структури»:

• сигніфікацію (позначення),
• панування,
• легітимацію [3, с. 47].

Сигніфікація виникає внаслідок комунікативних процесів. Панування — слідство владних відносин, що виникають з асиметричного доступу до ресурсів. Легітимація виникає внаслідок затвердження певних форм поведінки.

Те, що Гідденс називає модальностями структурації, представляє собою головні розмірності дуальності структури у взаємодії. У процесах соціального відтворення модальності опосредуют відносини між взаємодією (інтеракцієй) і структурою.

Комунікація припускає використання інтерпретативних схем, з допомогою яких актори осмислюють те, що роблять и говорять. Застосування таких схем грунтується на «пізнавальному порядку», який розділяє все співтовариство, і водночас реконструює його. Відносини влади припускають використання здібностей чи засобів для впливу на поведінку інших. Використання здібностей грунтується на регулярних відносинах панування і підпорядкування й водночас відтворює порядок панування. Таким чином встановлюється відношення між моральністю, нормами і легітимацією. Так само як комунікація, влада і моральність — основні елементи взаємодії; сигніфікація, панування і легітимація — це тільки аналітично розрізнені властивості структур [3, с. 47].

Отже, ми простежили систематичний взаємозв'язок і взаємозалежність методологічних і теоретичних підстав теорії структурації. Однак найбільш, мабуть, значним досягненням цієї теорії є те, що вона підриває три аксіоматичні риси класичного соціологічного мислення. По-перше, природничо-науковий характер його раціональності, його об`єктність. По-друге, потребує перегляду гносеологічних коренів соціологічного знання про те, щоб якомога більше відобразити конститутивні потенціали соціальних явищ. По-третє, теорія структурації знімає традиційну для соціологічного мислення опозицію структури та дії, макро- і мікроаналітичних рівнів. І найголовніше — Гідденсу вдалося подолати консервативно-охранительну орієнтацію класичної соціології [3, с. 48].

РОЗДІЛ 2

КАТЕГОРІЇ ЧАСУ ТА ПРОСТОРУ У ТЕОРІЇ СТРУКТУРАЦІЇ ЕНТОНІ ГІДДЕНСА

2.1. Поняття часу та простору в теорії структурації

Відразу слід зазначити, що хоча більшість дослідників і говорить про концепції часу та простору як про «критично важливі змінні теорії Гідденса» [14, с. 8], у критичних дослідженнях вони розглядаються лише побіжно чи фрагментарне. Концепція часу в теорії Гідденса розглядається у двох аспектах:

— як один із складників концепції «часу/простору»;

— як «внутрішній» елемент теорії структурації.

Проте насамперед буде доречним визначити головні поняття теорії структурації Ентоні Гідденса. Відразу варто сказати, що ця теорія проголошує подолання трьох головних дихотомій: між детермінізмом та волюнтаризмом, суб'єктом та об'єктом і, що найважливіше для нашого аналізу, між статикою і динамікою та синхронією і діахронією (через запровадження концепції «часу/простору») [14, с. 8].

Центральними тут є поняття структури та власне структурації. На противагу функціоналістським та структуралістським підходам у соціології та соціальних науках взагалі Гідденс визначає структури як такі, що «можуть бути аналізовані як правила та ресурси… існують у просторі/часі лише як моменти, включені у продукування соціальних систем 2… і мають тільки віртуальне існування» [14, с. 9]. У той же час, на думку Гідденса, правила та ресурси є структурними, чи навіть структуруючими властивостями. Іншими словами, структура (що розглядається як правила та ресурси) існує парадигматичне та віртуальне й актуалізується, тобто набуває «теперішньості» лише у своїй інстанціації в моменті конституювання соціальної системи [14, с. 9], тобто здійсненні агентом (людиною чи групою людей тощо) дій (practices).

Таким чином, відбувається перехід до поняття структурації, яке містить у собі принцип дуаль ності структури, що виражає взаємну та постійну залежність структури та агента. При цьому під дуальністю структури розуміється те, що «структурні властивості соціальних систем (правила та ресурси) є як засобом, так і результатом практик, що конституюють ці системи» [14, с. 9]. Важливо наголосити, що діяльність або практики можуть відбуватися лише в контексті актуалізованих структурних властивостей, тобто правил і ресурсів, що «перекриваються», і не можуть бути ані аналітично розділені, ані існувати окремо одні від одних. Тобто у своїх практиках та взаємодії агенти звертаються до структурних властивостей (ресурсів та правил), актуалізуючи їх у моменті дії — «теперішньому» контексті часу/простору, але в той же час реконституюючи їх у процесі такої взаємодії [14, с. 10].

Як уже було зазначено вище, проголошуючи подолання «основних теоретичних» дихотомії, Гідденс приходить до дуальності структури та агента (тобто практик), а не до дуалізму. Це розрізнення є принциповим, тому що не тільки включає в себе розуміння структури і агента як «двох сторін одної монети» 3, тобто, як пише М. Арчер, «амальгамації різних сторін одного і того ж» [14, с. 10], а й упроваджує погляд на суспільство не як на серію окремих дій (acts), поєднаних разом, але як на нескінченний і постійний потік вчинків (conducts), що змінюють чи підтримують потенційно мінливий соціальний світ [14, с. 10].

Власне тут, на мою думку, і криється головна проблема із застосуванням концепції часу як «внутрішнього» елемента теорії структурації. Проте спочатку мені видається доцільним розглянути розуміння Гідценсом «часу/простору» як окремого поняття. Перше, що слід наголосити, це відмова від розгляду часу (і простору) як зовнішніх щодо об'єкта чи то соціального світу. Натомість Гідденс наголошує, що вони є інтегральними частинами об'єкта як такого за його природою.

З цього безпосередньо випливає відмова від беззастережного застосування «вимірюваного годинникового» часу, що є, на його думку, притаманним західній культурі. У своїх розміркову ваннях він спирається на філософію Хайдеггера, зокрема постулюючи, що час і простір не є простими рамками (соціальної) взаємодії [14, с. 11].

Більше того, Гідценс наполягає на неприйнятності розділення часу на минуле, теперішнє і майбутнє у будь-який простий спосіб через неможливість стандартизації часових інтервалів. Тобто часові інтервали — це не проміжки часу, що минають в пустоті, а структурні розрізнення (differences), що задають форму контексту, як, наприклад, музичний ритм. Виходячи з цього, стверджується постійна «теперішність» часу, його динамічність та здатність змінюватися.

Отже, повсякденне сприйняття («інтервальне») є неприродним та соціальне сформованим і замінюється циклічним — від довготривалих циклів суспільних змін до життєвих циклів організму і, нарешті, повсякденної (day-to-day) діяльності. При цьому адекватна теорія потребує взаємопоєднання всіх трьох типів циклів.

З іншого боку, сприйняття часу є поєднаним із поняттям простору. Тут не можна не зазначити того впливу, який справили на формування даної концепції представники т. зв. time geography.

Детально аналізуючи їх внесок [14, с. 12], Гідденс розвиває далі ідею, за якою простір, як і час, не може використовуватись у соціальній теорії тільки для «означення якоїсь "точки у просторі" [14, с. 12].

Таким чином, він говорить про концепцію присутності (presence) чи, скоріше, взаємного поєднання присутності й відсутності як про одночасно темпоральну і просторову. Як результат, формулюються поняття локальностей (використання простору для формування оточення (settings) інтеракції, яке, у свою чергу, є принциповим для виокремлення її контекстуальності), потенціалу присутності, регіоналізації (не тільки локалізації у просторі, а й як зонування у часі/просторі відповідно до рутинізованих соціальних практик).

Принциповим є акцентування саме на рутинізованих практиках. Більше того, властивістю кожної соціальної інституції є здатність впроваджувати та здійснювати рутинізовані соціальні практики і взаємодії, що відділені від щоденної взаємодії і локалізовані в часі та просторі, регулювати розподіл останніх.

Ширше влада та контроль соціальних інституцій знаходять своє вираження саме у зонуванні та регіоналізації діяльностей (розподілі часу та простору) та у підтримці рутинізованих соціальних практик. Тут відразу впадає у вічі певна подібність соціальних інституцій Гідденса та дисциплінарних інституцій Фуко. Проте, на відміну від останніх, для здійснення контролю та регулювання у межах соціальних інституцій принципове значення мають рефлексивність агентів взаємодії-контролю.

Загалом концепція «часу/простору» виглядає досить логічно побудованою і, взята як самодостатня, успішно використовується Гідденсом для аналізу соцієтальних змін та модернізації [14, с. 13].

Проте використання цієї концепції в рамках теорії структурації викликає, через низку невідповідностей, деякі запитання. Вище вже були розкриті погляди Гідденса на структуру, дуальність структури та особливості процесу структурації. Принциповими є його розуміння як цілісного нескінченного процесу поведінки (conducts), в якому поєднуються та інстанціалізуються агент і структура, що є його різними сторонами. У цьому контексті цікаво визначити, що власне вкладається в поняття агента дії/соціальних практик та його властивостей. Поперше, Гідценс говорить про неможливість розрізнення та окремого аналізу дії (action) та агента. Основними властивостями агента є його рефлексивність, інтенціональність та схильність до раціоналізації дії. Однак це зовсім не означає, що наслідки дії є цілком передбачувані [14, с. 13]. Більше того, ані мотивації, ані інтенціональність агентів не є «однозначно присутніми», такими, що «ховаються» поза людською діяльністю, але рутинно та хронічно (потягом duree щоденної діяльності) інстанціоналізуються в такій діяльності.

Загалом потрібно зробити наголос на таких моментах:

— Інтенціональний характер людської діяльності має розглядатися не як артикуляція окремих та визначених «інтенцій», а як нескінченний потік інтенціональності в часі, що, втім, не може сприйматися як певний «набір» станів свідомості, які супроводжують дію. «Інтенціональність свідомо артикулюється лише у рефлексивному акті уваги: як правило, у межах дискурсу» [14, с. 14].

— Рефлективний моніторинг дій відбувається у зворотному до раціоналізації дій (тобто до аналізу та виокремлення мотивацій) напрямку. Як правило, він є дискурсивним (тобто пов'язаним із дискурсивною свідомістю — знанням, навичками тощо, які людина може пояснити) і спрямованим на перетлумачення практичної свідомості — знань, навичок, досвіду, механізму яких людина не може пояснити словами.

— Сприйняття (якому властива вибіркова увага) розглядається як частина локалізованої в часі і просторі діяльності людей, як те, що агенти роблять в межах нескінченного потоку дій/вчинків [14, с. 14].

Результатом застосування цих концепцій стає повне «виведення», елімінація минулого часу. Розглядаючи структурацію як дуальність структури/агента, потік дій/вчинків, у якого немає остаточного результату, а є лише «постійність існування», Гідденс наголошує на постійній присутності в цьому процесі «теперішнього часу».

Тут виникають дві головні проблеми:

1. Яким чином, за відсутності будь-яких «попередніх станів» та минулого, агент набуває досвіду, знань, отримує доступ до ресурсів та знання правил.

2. Яким чином формуються правила і розподіляються ресурси. Першу із зазначених проблем Гідценс намагається розв'язати за допомогою поняття «пам'яті» (memory). Проте пам'ять, відповідно до засадничих положень своєї теорії, він розуміє як «…спосіб опису здатності володіти знанням (knowledgeability), що притаманна агентам», і далі: «пам'ять так само не позначає минулий досвід, як і свідомість — теперішній» [14, с. 15]. Тобто пам'ять є темпоральним вираженням свідомості.

Тут і криється одне з головних внутрішніх протиріч: визначаючи таким чином пам'ять, Гідденс говорить про спогад як про такий спосіб охоплення та «притягнення» минулого досвіду, що фіксує його на континуальності дії. На мою думку, таке розуміння спогаду хоча і дозволяє більшменш адекватно пояснити появу досвіду та попередніх знань, однак абсолютно не узгоджується ані з наведеним розумінням пам'яті чи свідомості, ані із сприйняттям часу як виключно теперішнього.

Подібні невідповідності спостерігаються й у вирішенні другої проблеми. З одного боку, цілком незрозуміло, звідки агент «витягує» доступні ресурси і правила, якщо вони є наявними лише в моменті дії агента, що має загальний характер.

З іншого боку, соціальні позиції Гідденс розглядає як наслідки розподілу ресурсів і наявності правил, з чого є абсолютно незрозумілим (і знов-таки, непоясненим) механізм такого розподілу доступних ресурсів [14, с. 15].

Можна говорити, що Гідденс «збиває» два моменти існування структурних властивостей (правил та ресурсів) — тобто передуючий дії і змінений внаслідок дії — в один. Таким чином, якщо постає проблема аналізу якоїсь конкретної ситуації, наприклад стосунків між керівником та підлеглим, зовсім неможливим є виділення «початкового моменту» аналізу, того, що є «аналітичне пріоритетним» [14, с. 16]. Проблематичною також є власне постановка питання про репродукування правил та ресурсів у ході дій/потоку дій через незрозумілість механізму появи/продукування того (правил і розподілу ресурсів), що треба репродукувати. При цьому постає питання про саму можливість пояснення всіх цих моментів у межах теорії структурації.

Загалом ні щодо першої, ні щодо другої проблеми не вирішується питання «коли?»: коли фор мулюються досвід та знання, правила чи доступ до ресурсів.

2.2. Недоліки теорії структурації Е. Гідденса

Тут ми спробуємо проблематизувати деякі положення теорії структурації. По-перше, на наш погляд, її недоліки обумовлені тим, що Гідденс повторює відомі положення структуралістської методології.

Гідденс розуміє структуру як трансцедентальну умову реалізації життя. Тут байдуже, як розуміється структура – в сенсі обмеження чи можливостей для соціальної дії. І вже спочатку передбачається як реальність (навіть віртуальна) наявність структури у вигляді правил і ресурсів, то структурація передбачає структурацію — вже структури, і, відповідно індивіди досліджуються лише в тій мірі, в якій вони відтворюють установлену структуру.

Можливість іншого структурування відхиляється. Підтвердженням служить тільки, що Гідденс розуміє структурацію недостатньо онтологічно — більше у методологічному сенсі. Отже, всупереч усім стратегічним прагненням і очікуванням, хоч і парадоксально, не структурація, а структура виявляється методологічною і онтологічною константою життя.

Звісно, теорія структурації долає існуючий у класичній соціології розрив між структурою і дією, але в результаті весь простір і конститутивні можливості життя виявляються обмеженими взаємодією структури та дії. Онтологічні можливості соціальних явищ заздалегідь предустановлені віртуальної структурою.

Можливі два варіанта розгортання цього питання. Зрозуміло, що для Гідденса такі поняття, як «структура» і «структурация» не тотожні.

«Структурація» позначає реальний просторово-часовий процес реалізації структури. Структура віртуальна, і пердставляє призначення соціальних систем до певних дій — діям з впровадження свого ідеального (в термінах Гідденса — віртуального) покликання. Тепер структура як віртуальний порядок аналітично вирізняється і утверджується як пояснювальний принцип процесів структурування соціальної системи. Структурація, фактично, позначає реалізовану структуру. Тоді який сенс розмежовувати структуру і структурацію?

Гідденс одночасно висловлює два суперечливих положення. Якщо структура і структурація тотожні, то, на боці структури як віртуального порядку можна знайти якийсь надлишок, тобто структура не в повному обсязі редуцируєма до процесів структурації, і, отже, структурація передбачає структурацію наперед визначеної структури. Тому структура (так говоримо ми), а не структурація (як стверджує Гідденс) виявляється пояснювальним принципом [3, с. 50].

Якщо ж прийняти положення про тотожності структури та структурації, то знову виникає те ж: який сенс розмежовувати їх? Структура завжди надлишкова стосовно власне структурації. Зрозуміло, що структуру Гідденс використовує у ролі аналітичної моделі (як і Леві-Строс, якого він критикує за моделювання структури). Про людську історію ми можемо говорити лише тому випадку, якщо реалізувалася якась структура. Якщо структура незреалізувалася, немає жодної історії.

Проте, такий висновок проблематичний у двох відносинах. По-перше, він призводить до погляду на такі структури, які характеризуються сукупністю властивостей, всі елементи якої — просто форми прояву прихованої сутності. По-друге, реалізована структура описує ті практики, що з необхідністю відтворюють цю віртуальну структуру [3, с. 51].

Гідденс говорить щодо реалізованої структури. Він — пише: «При аналізі соціальних відносин необхідно визнавати як синтагматичну розмірність моделювання соціальних взаємин у просторі і часі, так і парадигматичну розмірність, що включає віртуальний порядок «способів структурування», повторюваних у тому відтворенні. У структуралістських традиціях немає однозначної відповіді на питання, чи належать структури до матриці допустимих трансформацій у системі або до правил трансформацій, управляючих матрицею. Я розглядаю структуру в її найбільш елементарному значенні, яка відноситься до таких правил (і ресурсів)» [3, с. 51].

Реалізована структура описує саме синтагматичну розмірність, тобто реальний просторово-часовий процес реалізації структури, залишаючи поза увагою парадигматичну, тобто віртуальний порядок «способів структурування». Але з наведеного уривкувидно, що найголовнішим питанням теорії структурації є можливість або засіб взаємозв'язку синтагматичної і парадигматичної розмірності структури.

Аналітичне вичленення парадигматичної розмірності дає розуміння структури як трансцендентальноїо умови, вичленення ж синтагматичної розмірності — реалізовану структуру. А, щоб пов'язати парадигматичну і синтагматичну розмірності структури, потрібно було б відмовитися від опозиції «язык/речь», запозиченої у Соссюра й успішно використовуваної структуралістами, де «язык» виступає власністю спыльносты чи суспільства, тоді як мова – власністю індивідуального суб'єкта. Певною мірою дана опозиція долається положенням про рекурсивність людської діяльності. Але потрібно сказати, що у теорії структурації відсутня якась систематизація положень про рекурсивний характер людської діяльності.

Відповідно до нашого погляду, який ми протиставляємо вищевикладеного, структури не повинні сприйматися як незалежно існуючі реалії чи віртуальний порядок. У процесах структурації відтворюється, насправді, не якийсь віртуальний порядок, а відсутність цього порядку.

Тому варто і тільки можна говорити про структурації, а не копіюванні структури.

Структура не відтворюється у віртуальному порядку відмінностей, а творить себе як система відмінностей. Рекурсивність свідчить, що у людській діяльності повторюється не якась сутність, а відсутність цієї сутності/структури. І оскільки повторюється відсутність структури, кожне повторення виявляється відмінним від попереднього, і, отже, структура творить себе як система відмінностей. Відсутність структури заміщується виробництвом структури через рекурсивність людської діяльності.

Наступність структури забезпечується відсутністю предданной структури. У цьому контексті ми можемо говорити про історію. Без цього доповнення «структура» повисає у повітрі, представляється у вигляді чогось апріорного, сприймається як якась трансцедентальна умова, яка визначає упорядкованість (єдність) людського досвіду [3, с. 52].

Концепція «часу/простору» Гідденса окреслює можливості цікавих підходів до розв'язання опозицій статики/динаміки, темпоральності і просторовості і має досить широкі перспективи емпіричного використання, наприклад у дослідженнях життя соціальних організацій (тобто шкіл), однак специфічне розуміння часу в межах теорії структурації призводить до такої концептуалізації основних понять, яка має внутрішні протиріччя, що неможливо адекватно пояснити, не змінюючи онтологічних засад концепції (принаймні таке пояснення у Гідденса та його послідовників відсутнє) [3, с. 52].

Насамкінець слід зазначити, що існування в межах теорії структурації тільки «теперішнього часу» поряд із відсутністю попередніх (початкових) станів та наслідків дій ставить під сумнів валідність застосування концепту соціальних змін. Якщо під зміною мають на увазі різницю у зміні станів, і відсутність фіксованих (чи будь-яких) станів унеможливлює власне застосування цього терміна.

Більш доцільним (та консистентним щодо онтології теорії структурації) видається застосування поняття «флуктуації». На жаль, у роботах Гідденса відсутні спроби розв'язати зазначену проблему.

ВИСНОВКИ

Одним із найбільш знаних авторів у сучасній соціології є Ентоні Гідденс (1938 p.), який прагне подолати штучно створену розбіжність між макро- і мікросоціологією та інтегрувати їх задля вивчення соціальної реальності.

Аналізуючи праці класиків соціології — К. Маркса, Е. Дюркгейма та М. Вебера — Е. Гідденс робить спробу поєднати їхні концепції, знайти те спільне, що їм притаманне. Здійснюючи аналіз класової структури суспільства, Е. Гідденс доходить таких висновків:

— розподіл суспільства на класи є основною характеристикою суспільства епохи модерну (сучасного суспільства);

— класи є об'єктивними, інституціональними компонентами соціальних систем;

— класи — це лише підґрунтя для формування групи, що є водночас структурною основою для визначення групової приналежності.

Визначаючи фундаментальні характеристики суспільства епохи модерну, він намагається сконструювати підстави для нової соціологічної концепції. Новим інструментом соціального пізнання повинна стати викладена ним теорія структурації. Поняття «структурації» дає можливість описати взаємодію структур і соціальної дії. Головне значення її Е. Гідденс вбачає у таких положеннях:

— розгляд об'єктивного та суб'єктивного боків соціальної реальності з погляду «дуальності», що означає їхню взаємозалежність і взаємовплив, тобто структури роблять можливою соціальну дію, а соціальна дія створює ці ж структури;

— визначення суб'єкта дії, тобто соціального агента. Поняття «агент» предбачає людей, здатних змінити своїми діями довколишнє середовище та відтворити його. Діяльність агента безпосередньо пов'язана із системами й інститутами.

Соціального агента можна описати як стратифікаційну модель, яка має три рівні дії: мотивація, раціоналізація, рефлексивний моніторинг.

Рівень мотивації дії — це така частка духовного світу людини, що належить до свідомих і несвідомих бажань, які спонукають агента до дій.

Рівень раціоналізації дії — здатність індивідів виважено діяти та розуміти власні дії.

Рівень рефлексивного моніторингу дії — це постійне й неперервне відстежування індивідом своїх власних дій, дій інших людей, а також фізичних і соціальних умов дії.

Соціальна діяльність — це організована у просторі та часі самовідтворювана реальність. Відтворення здійснюється тими ж способами, якими люди реалізують самих себе.

Центральні поняття, за допомогою котрих описується теорія структурації: структури, система, структурація. За допомогою цих понять можна відтворити три аспекти соціальної реальності. Під поняттям «структури» автор розуміє відносини, котрі виробляють і відтворюють суб'єкти дії. Поняттям «системи» Е. Гідденс позначає відносини між індивідами та колективами, Що регулярно відтворюються. Поняття «структурації» відтворює умови, що керують спадковістю та перетворенням структур.

У своїх творах «Дослідження із соціальної та політичної теорії», «Центральні проблеми соціальної теорії», «Сучасна критика історичного матеріалізму», «Наслідки сучасності» та інших Е. Гідденс аналізує трансформацію предмета соціології як науки, критикує сучасний стан науки, котра неспроможна дати всебічний, ґрунтовний аналіз розвитку сучасних держав і міжнародних відносин, нездатна виробити практичні рекомендації щодо запобігання, а в разі виникнення, — то й розв'язання міжнародних конфліктів.

У статті «Дев'ять тез про майбутнє соціології» (1993 р.) Е. Гідденс націлює вчених-соціологів на поглиблення вивчення культурних вимірів людського життя, на осмислення процесів, які пов'язані з глобалізацією, подальшим розвитком міжнародних відносин і новим світопорядком. Він висловлює впевненість у тому, що соціологія як наука надалі набуде прикладного характеру, надасть допомогу в розв'язанні питань ефективного управління суспільством.

Подальшим розвитком системних уявлень про суспільство є теорія самореферентних систем Нікласа Лумана. Його праці «Соціологічні пояснення», «Теорія суспільства як соціальна технологія», «Структура суспільства і семантика», «Соціальна система» є подальшим розвитком системного аналізу, а також функціонального підходу до розуміння суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вербець В. В. Соціологія: курс лекцій: навчальний посібник для студентів вузів. — К.: Кондор, 2009. — 549, с.
2. Гіденс Ентоні.Соціологія = Sociology: монографія. — К. : Основи, 1999. — 726 с.
3. Керимова Л. М. Теория структурации Э.Гидденса: методологические аспекты //Социологические исследования. — 1997. — № 3. — С. 37-53
4. Макеєв С. Структурна перспектива в сучасній соціології //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 1-2. — С. 27-35
5. Матусевич В. Соціальний інститут: функція, генеза, структура // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2004. — № 4. — С. 43-57
6. Парсонс Талкотт. структуре социального действия. — М. : Академический Проект, 2000. — 879 с.
7. Патракова А. Структурні складові відчуття в соціальній ієрархії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2008. — № 3 . — С. 119-135
8. Ручка А.О. Курс історії теоретичної соціології. — К. : Наук. думка, 1995. — 222, с.
9. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія та методологія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. — К.: Атіка, 2009. — 491, с.
10. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії: Навчальний посібник. — К. : Атіка, 2007. — 480 с.
11. Соціологія: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2008. — 566, с.
12. Соціологія: Навчальний посібник. — К. : Знання, 2005. — 454 с.
13. Тард Габриэль. оциальная логика: монографія. — СПб.: Социально-психологический центр, 1996. — 548, с.
14. Тощенко Ж. Т. Парадигмы, структура и уровни социологического анализа // Социологические исследования. — 2007. — № 9. — С. 5-22