Вступ

Праксеологія – це наука про діяльність. Праксеологія твердить, що дія лежить в основі розвитку людини. Праксеологія – це філософська дисципліна, яка стосується загальних законів будь-якої роботи чи діяльності людини; праксеологія виступає загальною роботою ефективної організації діяльності.

Завданням праксеології є ознайомлення людей з основами досконалої, тобто бездоганної діяльності, таким же чином, як граматика і стилістика знайомлять з основами правильного вживання та написання слів. Праксеологія займається певним видом людської діяльності, а саме – цілеспрямованою діяльністю. Праксеологія розуміє дії людей дуже широко, всупереч тому переконанню (як дехто вважає) ,що наприклад, розмови , — це «ніяка не діяльність».

З точки зору праксеології не завжди так, бо люди, які зовні байдужі, сидять бездіяльно, не рухаючись і нічого не кажучи, з точки зору праксеології також можуть діяти, якщо вони, наприклад, доглядають за чим-небудь або ж, думають. Тільки людина, позбавлена ​​свідомості — сплячий, що знаходиться під наркозом або в стані сп’яніння — в розумінні праксеологія не діє. Навіть якщо він щось і робить несвідомо, така «діяльність» праксеологія не цікавить. Таким чином, праксеологія не розглядає, наприклад, напади божевілля у алкоголіка, що влаштовує розгром у квартирі, вчинки божевільних, поведінка маленьких дітей і т. п. Розуміння діяльності в праксеологія цілеспрямовано включаються тільки свідомі дії, тобто такі, в яких дійова особа повністю віддає собі звіт і які воно виконує відповідно з власною волею. Справа в тому, що граматика дії, тобто праксеологія, цікавиться цілеспрямованою діяльністю людини, причому з точки зору її досконалості.

Отже, предмет праксеологія – людська діяльність як така ,але за умови , що вона свідома і цілеспрямована.

1. Поняття соціально-комунікаційної праксеології та її методи

Термін праксеологія (від грецьк. — діяльність) був запроваджений в рамках практичної соціології поляком Тадеушем Котарбінським, який вперше сформулював і розвинув разом зі своїми колегами проблеми дослідження ефективності діяльності праці колективів, аналізував форми організації праці, взаємодію і комунікацію індивідів, індивіда і колективу в процесі виробництва [18].

В цьому методологічному контексті сформулюємо поняття соціально-комунікаційної праксеології як напряму соціальної комунікації, який досліджує практичні проблеми вивчення, аналізу і управління соціально-комунікаційною сферою суспільства, під якою ми розуміємо інтегральну, матричну, взаємозалежну сукупність соціально-комунікаційних структур, соціально-комунікаційних відносин, суспільної свідомості і соціально-комунікаційної діяльності [4].

Всі перераховані сектори соціально-комунікаційної сфери перетинаються між собою, впливають один на один, і можуть бути керовані наступними видами соціальних норм-регуляторів:

• соціально-правовими,
• соціально-економічими, соціально-політичними і соціально-психологічними.

Відповідно до згаданих вище особливостей здійснення управлінських впливів на соціально-комунікаційну сферу суспільства варто виокремити наступні види соціально-комунікаційної праксеології: правова, економічна, політична і психологічна.

В цьому зв’язку, враховуючи ієрархічні рівні керування соціально-комунікаційною сферою суспільства, правова соціально-комунікаційна праксеологія має використати методологічний і методичний потенціал наступних галузей інформаційного права:

• глобальне інформаційне право (ще тільки формується на ґрунті міжнародного права);
• цивілізаційно-територіальне інформаційне право (яке базується переважно на релігійних засадах: іудео-християнське, православне, буддиське, ісламське тощо );
• державно-національне інформаційне право (інформаційне право націй-держав — за аналогією із господарським, цивільним чи кримінальним правом);
• регіональне інформаційне право (наприклад, інформаційне право Євросоюзу);
• інформаційне право місцевого управління та самоврядування (регламентує права органів місцевого управління та самоврядування в галузі соціальних комунікацій).

Економічна соціально-комунікаційна праксеологія повинна користуватися методологічними і методичними наробками економічного регулювання інформаційно-комунікаційної діяльності суспільства, оскільки сучасне інформаційне суспільство має велику частку працездатного населення, що працює в інформаційному секторі економіки, а інформаційний сектор економіки (виробництво, зберігання, обробка, передача і споживання інформації) є одним з найважливіших видів суспільної діяльності, який виступає рушійною силою науково-технічного, соціально-економічного і культурно-освітнього прогресу [3].

Політична соціально-комунікаційна праксеологія, насамперед, має скористатися методологічними та методичними підходами, напрацьованими в дослідженнях політичних культур різних суспільств, які регламентують політичну сферу своїх суспільств соціально-комунікаційними нормами-регуляторами (традиціями, звичками, релігійними, етнічними, регіональними, локальними та іншими груповими нормами).

Зокрема, політична соціально-комунікаційна праксеологія повинна реалізовуватися через вивчення, аналіз та управління функціонуванням наведених нижче секторів культури:

• соціально-комунікаційної культури функціонування суспільних структур:

—         електоральної (технологій та процедур формування керівних органів);

—         сприйняття та врегулювання соціально-політичних конфліктів;

—         ухвалення і реалізації важливих суспільних рішень.

—         культури суспільних відносин:

—         міжособистісних;

—         групових і міжгрупових;

—         міждержавних;

—         ієрархічних (індивід-група-держава); соціально-комунікаційної культури суспільної свідомості:

—         цінностей, традицій, звичаїв, норм;

—         уявлень та переконань;

—         настанов;

• соціально-комунікаційної культури суспільної діяльності:

—         бюрократичної (апаратної);

—         депутатської діяльності;

—         економічної діяльності;

—         політичної діяльності;

—         громадської діяльності.

Психологічна соціально-комунікаційна праксеологія, на нашу думку, найкраще зможе допомогти у реальній суспільній діяльності через вивчення та аналіз структури й особливостей суспільної свідомості суспільства в цілому, і, зокрема, етносів, класів, груп (у тому числі й політичних та правлячих еліт), а також окремих індивідів.

Зокрема, реальна суспільна свідомість масової спільноти людей віддзеркалюється через суспільні думки, суспільні настрої та дії мас. Групова суспільна свідомість (великих і малих груп) теж є узагальненою суспільною свідомістю, а ось індивідуальна політична свідомість конкретного громадянина (складається з пізнавальних, мотиваційних та ціннісних компонентів) забезпечує пізнання суспільної сфери та участь у суспільній діяльності цієї особистості.

Відповідно, буденна суспільна свідомість характеризується несистематизованістю, фрагментарністю, суперечливістю, емоційністю та інерційністю і віддзеркалюється через соціальну психологію. А науково-теоретична суспільна свідомість носить цілісний, систематизований та прогностичних характер і віддзеркалюється через ідеологію.

Загалом соціально-комунікаційна праксеологія має спиратися на методологічні та методичні розробки в галузі інформаційно-комунікаційного менеджменту, соціальних комунікацій, паблік рилейшнз і т.ін.

В даному контексті дуже важливе значення мають конкретні дослідження інформаційно-комунікаційної сфери суспільства. Зокрема, якщо в будь-якому виді суспільної діяльності не враховувати вплив тих чи інших каналів надходження інформації, їхньої аудиторії, ефективності проведення інформаційної кампанії за допомогою певних засобів масової комунікації (ЗМК), говорити про успішність цієї суспільної діяльності не доводиться.

Навіть достатньо ефективна робота тих чи інших суспільних структур (владних, бізнесових, громадських), не висвітлена належним чином через мас-медіа, не може вважатися корисною з точки зору суспільної думки, якщо про це не знає більшість громадян.

Відтак, конструювання, налагодження і здійснення симетричних двосторонніх соціальних комунікацій в суспільстві, є не тільки і не стільки предметом теоретичних пошуків, скільки нагальною проблемою суспільної практики, нагальними потребами ефективного функціонування суспільної сфери суспільства як такої.

Суспільна сфера суспільства, зокрема, суспільне життя і суспільний процес можуть бути досліджені через такі ключові категорії, як ідеологеми та міфологеми, що взаємно перетинають, доповнюють і, певною мірою, конкурують між собою.

Ідеологеми мають ціннісну, раціональну природу уявлення про побудову майбутнього життя суспільства певними політичними силами і соціальними групами.

Сучасні дослідники, зокрема, виокремлюють такі види ідеологем:

• глобальні ідеологеми (демократичні, тоталітарні, глобалістські, антиглобалістські, урбаністичні);
• ідеологеми політичного розвитку суспільно-державних інституцій (консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, неолібералізм, соціал-демократія, комунізм, націонал-демократія, анархізм, фашизм, фундаменталізм, лівий і правий радикалізм);
• прикладні ідеологеми (є специфічною комбінацією різних видів ідеологем, які використовуються суб’єктами влади на нижчому рівні в конкретній діяльності органів влади або інших суспільних інституцій).

Досліджуються ідеологеми через процедури вивчення цінностей, співвідношення ролей держави та індивіда, форм та методів здійснення політичної влади, ставлення до основних суспільних інститутів, бачення шляхів майбутнього розвитку суспільства та методів реалізації намічених цілей з точки зору різних суб’єктів політики, економіки, соціальної, духовної сфери тощо.

Міфологеми, з одного боку, виникають внаслідок фрагментарності і недостовірності отримуваної громадянами інформації, з іншого боку, в результаті цілеспрямованого конструювання і свідомих маніпуляцій політичною свідомістю з боку суб’єктів влади в цілому і суб’єктів політичного процесу зокрема.

Досліджуються вони через аналогічні процедури:       ідеологеми на основі конкретного, раціонального аналізу змісту суспільних (політичних, правових, економічних) документів, а міфологеми — через вивчення настанов суспільної свідомості.

У першому випадку суспільна комунікація (дискусія) на рівні конкретних суб’єктів суспільної діяльності (парламенту, уряду, політичної партії, бізнесової чи громадської організації) закінчується ухваленням документу, де чітко виписані певні ідеологічні настанови з того чи іншого питання.

В останньому випадку ми можемо говорити про вірогідний характер цих настанов, оскільки громадська думка ніколи не є одностайною, навіть, якщо характер політичного режиму і не дозволяє її висловлювати.

Зрозуміло, що методи дослідження суспільної свідомості відрізняються від дослідження певних документів, проте об’єднує їх методологія аналізу соціальних комунікацій.

2. Основні методологічні підходи аналізу соціальних комунікацій

1. Інституціональна методологія — характеризується застосуванням формально-правового аналізу встановленої “системи координат” та протікання в середині неї процесів соціальної комунікації. В рамках цього найстарішого методологічного підходу можна назвати такі напрямки:

• конституційні дослідження (на основі традиційного, правового аналізу соціально-комунікаційних інститутів (у т.ч. — структур), намагаються аналізувати ці інститути в динаміці);
• державне управління (здійснюється вивчення управлінських функцій державних структур у сфері соціальних комунікацій);
• новий інституціоналізм (прагне доповнити компаративістське вивчення політики у сфері соціальних комунікацій й адміністративної поведінки дослідженнями неформальних соціально-комунікаційних структур).

2. Біхевіористична методологія — дає змогу здійснювати аналіз не стільки держави, скільки влади і процесу соціальних комунікацій шляхом спостереження за соціально-психологічною поведінкою та комунікацією індивідів у формальних та неформальних групах. В межах цього методологічного підходу сформувалися такі напрямки аналізу:

• статистичні дослідження соціально-комунікаційної діяльності;
• анкетні дослідження і опитування громадської думки;
• лабораторні експерименти;
• застосування теорії ігор у процедурах прийняття рішень у сфері соціальних комунікацій.

Серед провідних методів біхевіористичного підходу в аналізі соціальних комунікацій використовують:

• контент-аналіз (дозволяє робити кількісний аналіз змісту оприлюднених текстів);
• фактор-аналіз (узагальнює, зводить безліч емпіричних даних до основних, які визначають базові характеристики суб’єктів соціальної комунікації);
• порівняльний аналіз (встановлює закономірності у різних типах соціальної комунікації);
• когнітивний карт-матричний аналіз (дозволяє дослідити, проаналізувати і спрогнозувати типові реакції лідерів та інших суб’єктів соціальної комунікації на певні ситуації);
• психоісторичний метод (досліджується політико-психологічна поведінка суб’єктів соціальної комунікації протягом певного історичного періоду);
• психобіографічний метод (сприяє вивченню та аналізу психологічних характеристик соціальної комунікації на основі дослідження біографічних даних індивіда та його оточення на певних етапах його життя) та ін.

3. Системна методологія була запозичена із соціології і спрямована на комплексне, системне вивчення структури соціальних комунікацій суспільства з подальшим аналізом функцій його складових елементів. В рамках системного аналізу виокремлюють: структурний, функціональний і структурно-функціональний види аналізу соціальних комунікацій.

Наприклад, прибічники структурно-функціонального підходу, окрім дослідження політичної системи з точки зору її цілісності, взаємопов’язаності (комунікаційних зв’язків) та функціональності (Д. Істон), вивчали і аналізували проблеми політичного рекрутування, політичної соціалізації, об’єднання за інтересами, ухвалення політичних рішень та їх виконання (Г. Алмонд та Дж. Б. Пауел).

4. Методологія раціонального вибору має за предмет аналізу модель соціальних комунікацій, в центрі якої знаходиться людина як незалежний актор. Прибічники цієї теорії намагаються аналізувати суспільну поведінку людини, відштовхуючись від цінностей та настанов, які вона поділяє.

Методологічне коріння теорії раціонального вибору знаходиться на перетині економії і психології (себто, в царині економічної психології), а метою такого запозичення було намагання подолати недоліки інституціоналізму, біхевіоризму і структурно-функціонального аналізу.

На думку авторів теорії раціонального вибору Е. Даунса, Д. Блека, Г. Симона, Л. Шаплея, М. Шубика, В. Райкера, М. Ослона, Дж. Бьюкенена, Г. Талока та ін. саме індивід творить своєю діяльністю інстититути та відносини. Індивід завжди прагне максимізувати власну вигоду, ґрунтуючись на своєму природному егоїзмові. На цьому, на їхню думку, ґрунтується і раціональність індивідів та їхня поведінка у процесі соціальних комунікацій та обміну діяльністю.

В рамках теорії раціонального вибору виокремлюють концепції соціальної комунікації на базі:

• теорії суспільного вибору (виходить з того, що в групі індивід поводить себе егоїстично і не буде докладати особливих зусиль для досягнення загальних цілей);
• теорії ігор (розглядає політичну боротьбу за виграш як гру з нульовою чи ненульовою сумою).

5. Дискурсна методологія соціальної комунікації (походить від латинського слова “discursus” — “міркування”) полягає в аналізі соціально-комунікаційних явищ, з одного боку, через призму міжперсонального діалогу (як “мовної події”), а з іншого боку, через соціальний діалог (що здійснюється через суспільні інститути між індивідами, групами, власне соціальними інститутами тощо).

Для того, щоб фрагмент дійсності став дискурсом, потрібно: щоб він складався із певних елементів-знаків, вони були пов’язані між собою і утворювали повідомлення від комунікатора — реципієнту.

Представники дискурсного підходу (П. Ласлет, Т. ван Дейк) наголошують на існуванні дискурса-рамки ( “мови”, “ідеології”) та дискурса-твору зі своїм сюжетом (дискурс певних парламентських чи президентських виборів). У першому випадку використовуються методи семіотичного аналізу, а в другому — риторики і літературознавства, а також політичної герменевтики.

Одним із напрямів політичного дискурсу є постмодерністський підхід, який полягає, на думку його представників, в необхідності пошуків змісту виключно в мові. Тільки в мові, яка є механізмом створення і трансляції уявлень індивіда, вони бачать адекватне віддзеркалення політики у політичній свідомості: мовляв, за межами мови ніякої реальності не існує… .

Підсумовуючи, зауважимо, що соціально-комунікаційна праксеологія ґрунтується, насамперед, на методології комплексного використання методів дослідження ролі суспільних норм-регуляторів у соціальних комунікаціях: політико-правових і соціально-економічних (інституціональна та системна методологія), політико-психологічних (біхевіористична методологія і методологія раціонального вибору); політико-комунікаційних (дискурсна методологія і частково — методологія структурно-функціонального аналізу в частині дослідження соціальних комунікацій).

Висновки

Отже, праксеологія — галузь наукових досліджень, яка вивчає умови і методи правильної, ефективної і раціональної людської діяльності.

Мотиви діяльності визначені всіма смисловими зв’язками, типом спілкування і світом людей, тому вони завжди мають суб’єктивний характер.

Сучасна концепція діяльності виходить із того, що визнається необхідність активності суб’єкта під час практичного й теоретичного відтворення дійсності.

І в матеріальному, і в духовному виробництві особисті якості, професійна компетентність, глибина мислення, а також моральне обличчя особистості справляють суттєвий вплив на його перебіг і результати.

Праксеологія як і всяка наука має свої первинні поняття. Поняття праксеології можна визначити за допомогою елементарного вислову праксеології: при обставинах А потрібно (достатньо) зробити В, щоб викликати С. Ця схема містить поняття простої дії, діяльного агента і довільного імпульсу.

З погляду праксеології основною оцінкою дії є ефективність. Дія ефективна тоді і тільки тоді, коли вона провадить до результату. Було б природно припустити, що дії підрозділяються на ефективні і неефективні щодо поставленої цілі. Однак Котарбінський приймає не дихотомічний розподіл оцінок, а трьохчленний. Він розглядає ефективні, неефективні і контрефективні дії. Визначення ефективної дії було дано вище. Дія називається контрефективною тоді і тільки тоді, коли вона утрудняє досягнення поставленої цілі. Можливі індиферентні дії відносно поставленої цілі, які не наближають до неї і не перешкоджають її досягненню.

Список використаної літератури

1. Бебик В. Політична діяльність як об’єкт політичного менеджменту // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. Політичний менеджмент. Спецвипуск. — К., 2008. — С. 4-25.
2. Бебик В., Бортніков В., Дегтерьова Л., Кудряченко А. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації в глобальному світі ; за ред. В. Бебика. — К., 2006.
3. Бебик В. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз. — К., 2005.
4. Бебик В. Політологія: наука і навчальна дисципліна. — К., 2009.
5. Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії (у співав.) ; за заг. ред. А. Кудряченка. — К., 2007.
6. Політологічний енциклопедичний словник. — К., 2004.