Ментальність стародавніх греків за поемами Гомера „Іліада” та „Одіссея”

ВСТУП

Актуальність теми. За свідченням авторитетних знавців міфології та літератури Арський Ф.Н, Кун М.А., Тахо-Годі А.А., антична міфопоетична думка є протореною дослідницькими стежками значно густіше, аніж епос будь-якого іншого народу. Дослідників – психологів, мовознавців, філософів, істориків – приваблювали розсипи викладок про побут, політичну та моральну культуру, історичні події, інтуїтивні прозріння метафізичного характеру. Все це відображено у величезному за обсягом корпусі дослідницьких праць і літературних есе.

Зокрема, інтерес викликають виявлені дослідниками в текстах давньогрецького епосу уявлення стародавніх авторів про регулятивні начала людського життя. Ще Г.-Е. Лессінг здійснив небезуспішну спробу проникнути в глибинні шари мотивацій учинків давньогрецьких міфологічних і епічних героїв. Найрізноманітніші основи моделей поведінки героїв епосу розкривали вчені різних поколінь і культур ХІХ та ХХ ст.

В.Вундт та В.Віндельбанд говорили про афекти, Р.Грейвс – про спосіб життя та історичні традиції, а О.Лосєв у багатьох своїх глибоких і новаторських працях – про багатоструктурний феномен міфу і міфічної свідомості. Пізніше Ж.-П. Вернан звернув увагу на конститутивну роль первісних вірувань у діях міфоепічних персонажів.

П.П. Гайденко та І.В. Бичко тлумачили незвичні для радянської філософії ідеї про такі рушійні сили міфоепічної свідомості, як прорив до трансцендентного й свободу.

Дещо осторонь лишався розгляд такої важливої проблеми, як виявлення сутнісних сил людини в текстах міфопоетичної спадщини античної епохи. Водночас постановка й розроблення цієї проблеми надали б можливість дослідникам глибше розкрити парадигмальні умови соціального й духовного становлення особистості на ранніх історичних етапах, а також збагатити знання про світоглядні уявлення людей до релігійних епох, що було б досить цікавим для етнографів та етнологів.

Тому на сьогодні актуальним є зібрати розрізнені дослідження, що вивчають проблему ментальності, зокрема характерні риси світосприйняття давніх греків.

Мета: розглянутиментальність стародавніх греків за поемами Гомера „Іліада” та „Одіссея”.

Завдання роботи:

розкрити поняття „ментальність”, його етимологію, генезу та сферу вживання;
виокремити особливості культури давніх греків, що мали безпосередній вплив на формування їхньої ментальності;
визначити характерні риси світосприйняття давніх греків;
показати специфіку відображення світогляду у Гомера
проаналізувати твори Гомера щодо зазначеної проблематики;.

Об’єктом дослідження є ментальність стародавніх греків

Предметом дослідження є теоретичні основи вивчення ментальності стародавніх греків за поемами Гомера „Іліада” та „Одіссея”.

Методи дослідженнябазуються на загальнонаукових підходах до дослідження об’єкта (системний, структурний, модельний), які грунтуються на принципах історизму та наукової об’єктивності. Використано також історико-порівняльний, хронологічний методи.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ «МЕНТАЛЬНІСТЬ»: ЕТИМОЛОГІЯ, ГЕНЕЗА ТА СФЕРА ВЖИВАННЯ

1.1. Історія становлення поняття «ментальність»

Велика кількість праць (у тому числі й експериментальних), які дозволяють робити серйозні висновки про своєрідність тієї чи тієї ментальності, написані лінгвістами та психолінгвістами (Потебня А.А.). І це зрозуміло: адже де, як не в мові найповніше представлено внутрішній світ людини. Мовна ментальність — це спосіб поділу світу за допомогою мови, він відповідає усталеним уявленням про світ. Оскільки головними чинниками мовної ментальності є соціокультурні фактори (а вони доволі мінливі), то й мовна ментальність також мінлива [див.8, с. 9].

Ж. Ле Гоф характеризує етапи становлення історії ментальності, починаючи з виникнення самого цього поняття. Маючи свій корінь від латинського слова mens прикметник mentalis народився у XIV ст. у мові середньовічної схоластики. Іменник mentality виник тільки через 300 років у Англії, він — плід англійської філософії ХVІІІ ст. Але там він так і залишився філософським терміном, тим часом як у Франції з`явився у повсякденній мові (завдяки Ф. М. А. Вольтеру). Але й на початку XX століття, зазначав Ж. Ле Гоф [див. 8, с. 10], слово “ментальність” усе ще вважалося неологізмом, маючи навіть зневажливий відтінок. Той самий відтінок певної другорядності зберігав й тоді, коли це слово ввійшло в науку. В етнології воно вживається для визначення та позначення свідомості дикуна (Л. Леві-Брюль), у психології — свідомості дитини (А. Валлон).

Наукову біографію поняття “ментальність” вивчено достатньо добре. Але існує й інший бік справи. Смисловий заряд слова сформувався раніше, коли воно ще знаходилось у межах буденної мови. Це слово опинилось у фокусі ідейної та політичної боротьби. Те, що наука на початку ХХ ст. виявила архаїчний пласт у свідомості людини, на думку У. Раульфа, було наслідком раптового соціального виявлення цього архаїзму. Йдеться про драматичний момент в історії Франції, коли внаслідок розгорнутої у 1897 — 1899 роках боротьби за перегляд вироку у справі офіцера генерального штабу — єврея А. Дрейфуса, якого було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, країна розкололась на два табори і фактично була на порозі громадянської війни. За лічені місяці змінився звичний культурний ландшафт. Класові та релігійні протиріччя перестали відчуватися, їх змінили нові, а точніше — стародавні ідеологічні та афективні комплекси. Антидрейфусівська ненависть зблизила думки буржуазних родин з аристократичними. Католики, вище офіцерство, більша частина середніх прошарків, прості верстви населення об`єдналися проти “ворогів” Вітчизни та віри — інтелектуалів, соціалістів, масонів, євреїв, германофілів, узагалі — “напівфранцузів”. Усіх їх праві вважали тепер за “меншини”, що несуть загрозу “французькій душі”. Ось тут і заговорили про те, що німці окупували не тільки територію, а й французьку ментальність. Слово одразу набуло ідеологічної гостроти. Ментальність розумілася як цінне національне надбання, як антитеза інтелектуалізмові, що роз'їдає націю. Одночасно почали вживати слово “ментальність” у негативному смислі, перш за все маючи на увазі чужі ментальності — німецьку та іудейську. Німецька “темна” романтика протиставляється “світлий” французькій класиці, а в іудейській ментальності знаходили “фермент” бунтарства [див. 8, с. 12].

Ліві в цьому протистоянні були стороною, що захищалася, причому вони теж узяли на озброєння слово “ментальність”, вбачаючи, втім, головні риси французької ментальності в іншому — в дусі терпимості та лібералізму. Вони, в свою чергу, звинуватили “патріотів” у розколі нації та національної душі.

У науковий обіг слово “ментальність” залучили саме ліві. Воно отримало своє місце в науковому гуртку Е. Дюркгейма, а потім у його журналі з'явилась рубрика “Групова ментальність”. Е. Дюркгейм використовував це поняття у своїх пошуках основ солідарності людей [див. 15, с. 23].

Взагалі поняття “менталітет”, “ментальність”, вважає Фр. Граус, емігрант із Чехословаччини, важко визначити, як і поняття “культура” чи “ідеологія”, але це не означає, що його не можна розглядати взагалі. На його думку, менталітет — це загальний тонус довготривалих норм поведінки та поглядів індивідів у межах груп. Менталітет не може бути монолітним, він дуже часто суперечливий та створює специфічні вживані зразки, стереотипи думок та дій, він виявляється у нахилі індивіда до певних типів реакцій та є їхнім механізмом [див. 15, с. 24].

Менталітет відрізняється від вчень, ідеологій тим, що він ніколи не може бути відрефлексованим та сформульованим. Питання “Який ваш менталітет?” не має сенсу. Менталітет не тотожний виказаним думкам та образам дії, він змінюється з часом, при цьому різні думки та зразки поведінки мають не однакову життєстійкість.

З точки зору Юргена Мітке, німецького дослідника, менталітет — це саморозуміння групи, про нього можна казати тільки при дослідженні групової поведінки. “Коли я говорю про менталітет пустельника, я маю на увазі його саморозуміння, типове для пустельників, тобто розглядаю його як представника групи чи класу індивідів”[15, с. 25]. Виявляється ж цей менталітет не в помітних діях та індивідуальних уявленнях, а в повсякденній, напівавтоматичній поведінці та мисленні. Отже, йдеться про щось, що передує особистій свідомості.

У фундаментальній праці “Історія ментальностей у Європі. Нариси з основних тем” під редакцією П. Динцельбахера до переліку великих тем, що їх повинна розглядати дана дисципліна, залучені такі: індивід, сім'я та суспільство, сексуальність та любов, релігійність, тіло та душа, хвороба, вік, смерть, острахи та надії, радість, смуток та щастя, робота і свято, комунікація, чуже і своє, влада, право, природа та навколишнє середовище, простір, час та історія. Сучасний американський філософ Р. Рорті, немов пояснюючи таку методологію, пише, що ми не можемо надати будь-якого смислу розумінню “ментальних сутностей” як сутностей онтологічно окремого виду без залучення “феноменологічних сутностей” [16, с. 37], таких, як біль тощо. Він стверджує, що навіть якщо тіло буде винищено, ментальні сутності або стани якимось чином переживуть його [див. 16, с. 38].

За П. Динцельбахером, ментальність — це сполучення способів та змістів мислення та сприйняття, визначальних для даного колективу в даний час. Ментальність виявляється у діях, її історія, — це щось більше, ніж вивчення інтелектуальних кондицій еліт чи окремих діячів та мислителів, це більше, ніж історія релігії та ідеологія, це більше, ніж історія емоцій та уявлень, бо все зазначене вище — це свого роду допоміжні дисципліни до вивчення ментальності. Тільки тоді, коли результати, отримані в рамках цих дисциплін, дають у поєднанні певну унікальну комбінацію характерних взаємопов`язаних елементів, можна сказати, що зазначена певна ментальність.

Під змістом та уявленням розуміють загально важливі для даної культури базові переконання: ідеологічні, політичні, релігійні, етичні, естетичні та інші концепції, що ними просякнуті релігія, культура, мистецтво в тій мірі, в якій вони усвідомлюються. Тут до поняття “ментальність” дуже близько підходить поняття “народна мудрість”. Як ми вже писали, спеціалізований рівень суспільної свідомості передбачає більш-менш чітку диференціацію знань і форм духовної діяльності. В народній мудрості, як і в ментальності, все взаємозалежне та взаємообумовлене: естетичні та моральні регулятиви, філософські “осяяня” та практичні навички. Все це теж перебуває в єдності та може бути розділене тільки для аналітичних цілей [див. 9, с. 40]. Ці складові можуть бути вербалізовані і ставати предметом для дискусійної рефлексії. Саме тут закладено своєрідність дефініції П. Динцельбахера, бо більшість прийнятих у західній науці визначень ментальності якраз виключають із неї ділянку свідомого, вважаючи, що вона відноситься до галузі вивчення історії ідей чи історії духу. З точки зору П. Динцельбахера, поведінка людини в значній мірі формується саме за рахунок невідрефлексованого привласнення — інтеріоризації розумового багажу [див. 9, с. 42]. Зміст ментальності, як це витікає з самої етимології слова, міститься в когнітивній галузі та визначається перш за все тими знаннями, якими володіє спільнота, що вивчається.

1.2. Особливості смислового тлумачення «ментальності»

Разом з віруваннями, знання створюють уявлення про довколишній світ і є підгрунтям ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту.

Визначення ментальності можна поділити на кілька типів. Р. Додонов у статті “До проблеми визначення поняття “ментальність” [6, с. 12] налічує шість типів визначень. Перший — описові дефініції. У визначеннях цієї групи акцент робиться на перелікові всього того, що входить у ментальність (ментальність — сукупність уявлень, способів поведінки і реакцій, які безсвідомі та невідрефлексовані (Г. Теленбах). Другий тип — психологічні дефініції. Вони, в свою чергу, поділяються на два типи. Перший робить акцент на безсвідомому рівні психіки (поняття “ментальність” означає певну сукупність неусвідомлених форм світосприйняття, що вже склалися та притаманні певній групі людей, які визначають спільні риси, відносини та поведінку цих людей стосовно феноменів їхнього буття (В. Нестеренко). Другий тип психологічних дефініцій відображає думку, що менталітет — це прояв свідомого рівня психіки (ментальність — це узагальнення всіх притаманних розуму характеристик (Дж. Чаплін); ментальність — це якість розуму, що характеризує окремого індивіда або клас індивідів (більшість англомовних психологів). Третій тип — нормативні дефініції, що визначають ментальність як норми реакції, характерні для даного соціального чи етнічного утворення (ментальність — це поняття, яке визначає систему звичок свідомості (А. Дж. Тойнбі). Четвертий тип — структурні дефініції, де увага акцентується на структурі ментальних процесів (ментальність — наповнення глибинним смислом структури кількісного пояснення дійсності (Ф. Селлін); ментальність — структура, склад душі людини, соціуму, етносу, співвідношення її елементів та стан останніх (Ю. Канигін, М. Холодна). Не всі ці визначення повністю охоплюють складний феномен — ментальність. Дуже часто вони ігнорують такі його об`єктивні характеристики, як геосередовище, економічні, соціальні, політичні чинники розвитку суспільства. Останні два типи дефініцій ментальності — генетичний та історичний — намагаються уникнути такої однобокості. Генетичні дефініції концентрують увагу на походженні цього феномену. Дослідники перелічують чинники, які детермінують процес зародження та подальшого розвитку етнічної ментальності, відзначають, що природжені та соціальні чинники закріплюються в генотипній інформації, передаються спадково, забезпечуючи тим самим ментальну спадкоємність. Щодо цього термін “ментальність” близько підходить до смислу юнгівського поняття архетипу (ментальність — етнічний та пізнавальний код (Е. Шулін)). Історичні дефініції позначають ментальність як прояв історичної пам`яті, як осад історії (ментальність — своєрідна пам`ять народу про минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, за будь-яких обставин вірних своєму кодові, що склався історично (І. Пантін)) [див. 6, с. 13].

Усі ці типи визначень певним чином доповнюють один одного та сприяють подальшому розгляду цього суперечливого та складного феномену.

Як бачимо, проблема ментальності завжди була у полі зору українських дослідників (нехай навіть вона формувалася за допомогою інших термінів — “самосвідомість народу”, “національна ідея”). Але особливої гостроти набула вона в останні п'ять років, про що свідчить і кількість праць, присвячених ментальності (Конференція — “Духовність. Ментальність. Саморозвиток особистості." — Луцьк, 1994; “Українська душа” (збірка) — Київ, 1992; “Культурне Відродження в Україні” — Тернопіль, 1993; “Політична культура сучасної молоді” — Київ, 1996; “Категорія ментальності та її прояви в українській культурі: культурологічний аспект” (Колісник О.В.); “Генезис менталітету особистості в національній культурі” (Поплавська Т. Н.); “Ментальність як парадигма буття” (Буяшенко В.) тощо. Саме тому ця проблема і стала предметом нашого розгляду.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ СВІТОПРИЙНЯТТЯ ДАВНІХ ГРЕКІВ

2.1. Специфіка Давньогрецької культури

Світова історія дуже високо оцінює культуру Давньої Греції. Практично всі відомі мислителі, незалежно від приналежності до різних епох, переконані в тому, що давньогрецька культура за правом посідає особливе місце. „Грецьким чудом назвав цивілізацію давньої Еллади французький історик XIX століття Ернест Ренан .Здавалося б, що Давньому Сходові треба було б віддати пальму першості. Наприклад, Давньому Єгиптові або цивілізації вавилонян. „Чудо” грецької цивілізації пояснюється надзвичайно швидким її розквітом. Давній Єгипет знаходився вже на початку III тис. до н. е. на такому ступені розвитку, що дає право вважати її перехідною від варварства до цивілізації. У VII-V ст. до н. е., у так званий період „культурного перевороту”, створюється грецька цивілізація. Саме в Греції виникає перша в історії демократії нова форма держави. Греція випередила всі давньосхідні держави в усьому: у науці, у філософії, у літературі, в образотворчому мистецтві. І це незважаючи на те, що ці цивілізації вже розвивалися протягом трьох тисяч років [див. 7, с. 89].

Ніхто поки ще не зміг пояснити загадку такого швидкого розквіту грецької культури. Перші спроби були здійснені самими греками вже в V ст. до н.е. греки були впевнені, що багатьма досягненнями своєї культури вони зобов'язані саме Давньому Єгиптові. Серед перших греків, які визнали вплив Єгипту на грецьку культуру, був відомий історик Геродот. Він високо цінував досягнення єгиптян. Сократу належить твердження, що Піфагор повинен бути вдячний філософам Єгипту за розшифровку багатьох понять. Арістотель був упевнений, що саме ця країна стала батьківщиною теоретичної математики. Фалес, родоначальник грецької філософії, за походженням;був фінікійцем. Йому пощастило побувати в Єгипті, де він учився в жерців, запозичив у них уявлення про воду як першооснову всього сущого, а також знання з геометрії й астрономії.

Схожі відомості ми зустрічаємо про Гомера, Лікурга, Демокрита, Геракліта й ще про багатьох інших видатних діячів грецької культури.

Спробуємо знайти причини такого поклоніння давньосхідній цивілізації, їх існує кілька. Греки, знайомлячись із культурою країн Давнього Сходу, справді намагалися багато чого запозичити, їх приваблювало й те, що вони знаходили між своєю та давньосхідною культурою риси подібності, їм було відомо про те, що східна цивілізація має набагато глибші корені, ніж їхня власна.

Другою причиною пошуків був той факт, що давні греки дуже поважали старовину. У результаті цього вони готові були віддати пальму першості Сходові, приписуючи йому й свої власні досягнення.

У сучасній науці є й інші пояснення походження давньогрецької цивілізації. Учений Ренан бачив причину такого глобального розквіту грецької культури у властивостях, що, на його думку, присутні в арійських мовах. Це абстрактність і метафізичність. Учені вбачали як одну з можливих причин і неймовірну обдарованість давніх греків. Деякі вчені вважають, що причини слід шукати в конкретній історичній дійсності першого тисячоліття до н. е. Є вчені, що не вбачають у культурі Греції ніякого „чуда”. Відомий учений зі Швеції Андре Боннар пише у своїй книзі, що культура греків грунтувалася на рабстві. І взагалі, грецького народу не минули ті етапи, що їх пройшли у своєму розвитку всі народи. Учений пише: „Відправною точкою й об'єктом усієї грецької цивілізації є людина. Вона виходить із її потреб, вона має на увазі її користь і її прогрес. Щоб їх досягти, вона зорює одночасно і світ, і людину, один за допомогою іншого. Людина й світ в уявленні грецької цивілізації є відображенням один одного — це дзеркала, поставлені одне навпроти одного, які взаємно читають одне в одному” [7, с. 92].

Культура й філософія давніх греків сприяли розвитку й європейської культури. Саме Давня Греція показала людину як досконалий і прекрасний витвір природи. В усіх сферах духовного й соціально-політичного життя проявився геній, талановитість грецької цивілізації. Його можна простежити й у поезії, архітектурі, скульптурі, живописі, політиці, науці й праві. Грекам вдалося створити науку, що дотепер допомагає вченим робити все нові й нові відкриття. Європейці перейняли спадщину мікенської цивілізації.

Світосприйняття античних героїв

Антична література — перший щабель у культурному розвитку світу, тому вона й впливає на всю світову культуру. Це помітно навіть у побуті. Багато предметів також називаються античними словами, наприклад, бачок із краном для нагрівання води називається «Титан». Більша частина архітектури так чи інакше несе в собі елементи античності [див. 17, с. 25-26].

Образи античної літератури входять у сучасну літературу, у них ховається глибокий зміст. Іноді вони входять у крилаті вислови. Античні міфологічні сюжети часто переробляються й знову використовуються.

Періодизація:

1. Архаїчний період (7 століття до нашої ери — 5 вік до нашої ери). Характерно: гострота в соціальному відношенні, тому що йде руйнування родової громади й становлення полісів. У громаді на чолі стояв цар, потім родова знать, у полісі походження не мало значення. Ніцше називає цей період трагічним.

Розвивається усна народна творчість, але в грецькій міфології відсутні казки. Із грецьких казок до нас дійшла тільки одна, та й про неї ведуться суперечки, чи не була вона більш пізньою вставкою. Вона дійшла до нас у складі «Метаморфоз» Апулея — «Казка про Амура і Психею». У грецькому мистецтві казку витісняє міф, у нього найбільш значима роль. Також розвивається байка, що охоплює величезний конгломерат. Езоп — родоначальник байок, він виходець із Малої Азії. З'являються епічні, архаїчні, героїчні поеми, з яких до нас дійшли тільки гомерівські. Про інші ми можемо судити тільки з уривків. На зміну Гомеру приходить дидактичний епос Гесіода, що бажає утримати старі моральні норми. У цей же період з'являється й архаїчна лірика [див. 7, с. 90].

2. Класичний (аттичний) період. У цей час центр культурного життя перебуває в Афінах. Після Греко-перської війни почався розвиток Афін, які незабаром стало прикладом для всієї Греції. Розвивається театр драматургії, вважається, що театр завжди розвивається в трагічну епоху. Спочатку з'являється трагедія, потім комедія. Розвивається лірика й ораторське мистецтво, риторика. У четвертому столітті починає розвиватися проза. Спочатку з'являється історична проза, потім філософська.

3. Елліністичний період (з 4 століття до нашої ери по 1 століття до нашої ери). У цей період Греція завойовується спочатку Філіпом, потім Олександром Македонським. Полісна система віджила себе. В Олександра є велика ідея — нести грецьку культуру варварам. З'являється поняття «космополіт». Потім Олександр розуміє, що грецька культура – не єдина конкурентноздатна у світі. Еллінізм — симбіоз грецької й інших культур. Культурний центр переноситься в Єгипет, в Олександрію. Там виникає гуманітарна наука [7, с. 91].

Характерна пильна увага до людини. Розвиваються малі жанри лірики, наприклад, епіграма. Втрачає значення висока комедія, з'являється новоаттична комедія про родину, про дім. У самому кінці періоду з'являється грецька повість або грецький роман.

4. Період грецької літератури епохи римського панування (1 століття до нашої ери — 476 рік нашої ери). Приклад: Апулей «Золотий осел (Метаморфози)». Розвивається історичне знання, наприклад, «Життєписи» Плутарха.

2.3. Грецька міфологія

У грецькій мові існує три слова для позначення поняття «слово» — «епос», «логос» й «мютосміф». Епос — слово вимовлене, мова, оповідання. Логос — слово в науковій, діловій мові, риториці. Мютос — слово-узагальнення. Тобто міф — це узагальнення в слові почуттєвого сприйняття життя [див. 17, с. 49].

Не існує єдиного визначення міфу, тому що це дуже ємне утворення. Лосєв і Тахо-Годі дають філософське визначення. Але є й неправильні визначення. Міф — це не жанр, а форма думки. На цю сторону міфу вперше звернув увагу Фрідріх Вільгельм Шеллінг. Він говорить про те, що міфологія є передумовою як грецького, так і світового мистецтва [див. 17, с. 50].

У всіх своя мова й своя міфологія, виходить, міфологія пов'язана зі словом — таку думку розвиває Потебня А.А. [див. 17, с. 50].

Саме Шеллінг заговорив про нову міфологію — вона постійно міняється. Новий час міфологізує на ґрунті історії, політики, соціальних подій.

У родовому суспільстві міфологія є універсальною, єдиною, нерозчленованою формою суспільної свідомості, що відбиває дійсність чуттєво-конкретних і персоніфікованих образів.

Дуже довго міфологія залишається єдиною формою суспільної свідомості. Потім з'являється релігія, мистецтво, політика, наука. Сутність грецької міфології зрозуміла тільки за урахування особливостей первіснообщинного ладу греків. Греки сприймали світ як одну велику родову громаду, спочатку матріархальну, потім патріархальну. Тому в них і не виникає ніяких моральних сумнівів, коли вони чують міф про Гефеста — коли слабку дитину скидають зі скелі [див. 17, с. 51].

Алегорія відрізняється від міфу тим, що в алегорії означуване не дорівнює означнику, а в міфі дорівнює.

Міф не релігія, тому що він з'явився до поділу віри й знання. Кожна релігія встановлює культ (дистанція між богом і людиною). Це не казка, тому що казка — це завжди свідомий вимисел, її складають, але не вірять. Міф набагато древніший. Казка часто використовує міфологічне світосприймання. У казці багато чарівного, умовне місце дії, а в міфі все конкретно. Це не філософія, тому що філософія завжди прагне пояснити, вивести певну закономірність, а в міфі все сприймається як безпосередня даність — запам'ятати, а не пояснити.

Періодизація:

Докласична (архаїчна). (3 тисячоріччя до нашої ери).

Класична (олімпійська).

— рання класика

— пізній героїзм (кінець 3 тисячоріччя — 2 тисячоріччя).

3. післякласичний (самозаперечення) (кінець 2 тисячоріччя — початок 1 тисячоріччя — 8 вік до нашої ери).

Докласична епоха. (Архаїчна епоха) [див. 17, с. 54].

Від слова «архес» — початок. Доолімпійська, дофессалійська епоха (Фессалія — область у Древній Греції, де розташовується Олімп). Хтонічна епоха, від слова «хтонос» — земля, тому що обожнювалася насамперед земля — Гея. Тому що на чолі всього стояла мати-земля, тож це матріархальна міфологія. Поклонялися фітаморфним (рослинним) істотам і зооморфним (тваринним), а не антропоморфним (людиноподібним). Зевс — це дуб, Аполлон — лавр, Діоніс — виноградна лоза, плющ. У Римі — фігове дерево, смоківниця. Або Зевс — бик, Афіна («совоока») — сова й змія, Гера («волоока») — корова, Аполлон — лебідь, вовк, миша. Чудовиська – це тератоморфні істоти (потвори), наприклад, Химера, і міксантропічні істоти (покручі людини з тваринами: сирени, сфінкс, єхидна, кентавр) [див. 17, с. 55].

Виділяються дві епохи: фетишистська й анімістична.

Фетиш — це предмет, істота, наділена магічною силою, чудо вічного існування. Все може бути фетишами — камені, дерева й т п. Гера — це необроблена колода. Фетишами є лук Геракла й Одіссея — вони підвладні тільки їм. Спис Ахілла підвладний тільки йому й Пелею.

Гамадріади — душі дерев. Сформувалося уявлення про душу, дух. В архаїчний період боги ще не стали антропоморфними до кінця.

Естетичний ідеал у ту епоху: стихія, що б'є через край, а не простота й гармонія.

Космогонічні міфи — міфи про походження світу й перших богів. Перший тип таких міфів: усе має початок з Хаосу — величезної розверстої пащі, що позіхає. Другий міф (пелазги): спочатку був океан, потім на поверхні океану танцює богиня Еврінома, і народжується все живе.

Титаномахія — битва богів і титанів за владу над світом. У класичній міфології діє друге покоління олімпійців.

Класична міфологія. (Олімпійська, фессалійська, антропоморфна, патріархальна).

А) Рання класика. У ній дві теми — боротьба із чудовиськами й встановлення космосу (упорядкованості). Боги породжують героїв, що мають допомогти їм у боротьбі із чудовиськами [див. 17, с. 58].

Герой — прабатько, дитя богів і людей. Герой прагне зробити подвиг, щоб здобути собі безсмертну славу.

Молодше покоління олімпійців — Гефест, Афіна (з голови Зевса, розум, мудрість і справедлива війна), Арес (несправедлива війна), Аполлон (світло, мистецтво, пророцтво, ілюзії), Артеміда (полювання, місяць), Афродіта. Кілька версій появи Афродіти — її мати Діона, вона з'явилася з морської піни або із крові Урана. Гермес, Геба, Ніка.

Мойри – уявлення греків про долю. Три мойри, старша пряде нитку людського життя, середня — із закритими очами встромляє руку в глечик і дістає жереб. Мойри не несуть у собі фатального, а персоніфікують долю.

Герої розділяються на кілька типів. Є герої загально-грецького значення: Геракл, Ясон, Тесей. Є більш локальні. Деякі герої зробили подвиги сили (архаїчні герої — Геракл, Ахілл, Тесей). Є культурні — зробили щось суспільно корисне, створили суспільні норми або вчили греків творенню. Приклад — Тріоптолем, що дав притулок Деметрі, і вона навчила його вирощувати хліб. Дедал — винайшов слюсарні інструменти. Інтелектуальні герої — Едіп, розгадав загадки та Одіссей — межовий герой, інтелект і сила [17, с. 59].

Насамперед у цей період відбуваються подвиги сили — знищення чудовиськ. Мотивація вчинків — герої шукають вічної слави, тому що їм відмовлено у вічному житті. Але це з'явиться й у пізньому героїзмі.

Б) Пізній героїзм. Міняються стосунки з богами, це викликано соціальними процесами. Важка епоха, ідуть у минуле родові взаємини. Раніше на чолі стояв цар, знатна людина. На чолі стають завдяки розуму. З'являються міфи про родове прокляття, щоб це пояснити. Міфи про провину першопредка, з поколіннями вина накопичується. Грек не мислив себе поза колективом, тому рід осмислювався ним як щось неподільне, тому всі якості бачилися у всіх членів роду. Спокуту не може одержати ніхто. Приклад: Танталіди — Атріди. Є ще прокляття Лабдакідів [див. 17, с. 60].

Крім родових проклять виступають міфи про змагання смертних і безсмертних. Усвідомлюється цінність своєї особистості. З'являються жінки-героїні. Гармонія перемагає стихійність, але не завжди справедливо.

Післякласичний період (самозаперечення). У цей період з'являються міфи про загибель кращих родів Еллади — міфи про війни (Троянська, Фіванська). Міфи про світові катастрофи — Атлантида. Міфи про Прометея й Діоніса. Стара думка: олімпійці — зосередження справедливості. Нова: це не зовсім так. Культ Діоніса з'явився пізно. Виноград став вирощуватися в 8-7 столітті до нашої ери. Доля Діоніса співзвучна долі еллінів. Діоніс персоніфікує ще й стихійні сили природи. У фігурі Діоніса грек узагальнював свої уявлення про трагізм життя. За походженням Діоніс — не бог. Народився у Фівах, мати — Семела, на ньому лежить родове прокляття Кадма. Діоніс — улюбленець середнього класу, мало місце зіткнення з культом Аполлона. Діоніс – покровитель театру й трагедії [див. 17, с. 61].

Отже, міфологію не можна пригадати спеціально — її створює народ на певній стадії свого розвитку. Тому міфологічні сюжети й схожі, адже вони пов'язані з певними етапами світогляду.

РОЗДІЛ 3. СПЕЦИФІКА ВІДОБРАЖЕННЯ СВІТОГЛЯДУ У ПОЕМАХ ГОМЕРА

3.1. Специфіка або особливості епічних поем «Іліада» й «Одіссея»

Автором двох епічних поем «Іліада» й «Одіссея» традиційно вважається Гомер. Авторство не доведене, як не доведене і його існування. Він стає легендою вже в античності. Майже всі поліси сперечаються про право вважати себе його батьківщиною. Епічна поезія виникла в 10 столітті до нашої ери, поезія Гомера — рубіж 9 й 8 століття. Це перші письмові твори, з яких почалася європейська література. Швидше за все, це не початок традиції — автор посилається на попередників і навіть включає в текст уривки з поем-попередників. «Одіссея» — Демодок, Фамір Фракійський. Потім на гомерівські поеми з'являються пародії — «Батрахоміомахія» — боротьба жаб і мишей [див. 12, с. 18].

Для античності не характерне звичайне визначення «епосу». «Епос» — «мова, розповідь». Він з'являється як форма побутової розповіді про важливі для історії племені або роду події. Завжди поетичне відтворення. Предмет зображення — історія народу на базі міфологічного сприйняття. В основі художніх древніх епосів лежить велична героїка.

Досліджуючи мову гомерівських поем, учені прийшли до висновку, що Гомер був вихідцем з іонійської аристократичної родини. Мова «Іліади» й «Одіссеї»» — штучний піддіалект, на якому в житті ніколи не говорили. До 19 століття панувала точка зору, що зміст обох поем — це поетичний вимисел. В 19 столітті заговорили про реальність подій, після того як дилетантом Генріхом Шліманом була відкрита Троя (в останній чверті 19 століття) [див. 3, с. 6].

Носіями гомерівського мови вважаються дві категорії людей: аеди й рапсоди. Аеди — оповідачі казок, творці поем, напів-імпровізатори, у них високе положення в суспільстві, тому вони мали право щось змінювати в поемах. Гомер згадував про Демодока й Фаміра Фракійского. Мистецтво аедів таємниче, тому що дуже складно запам'ятати таку кількість тексту. Мистецтво аедів кланове, кожен клан мав власні секрети запам'ятовування. Відомі деякі родини: Гомеріди й Креофіліди. Найчастіше вони були сліпі, «Гомер» — виходить, сліпий. Це ще одна причина того, що багато хто вважають, що Гомера не існувало. Рапсоди — тільки виконавці, не могли що-небудь міняти [див. 3, с. 8].

Стосовно епосу поняття фабули й сюжету сильно розрізняються.

Фабула — природний прямий часовий зв'язок подій, складова змісту дії літературного твору. Фабулою гомерівських поем є троянський цикл міфів. Він зв'язаний майже з усією міфологією. Сюжет локальний, але часові рамки невеликі. Більшість мотивувань учинків героїв перебуває за рамками твору. Про причини троянської війни написана поема «Кіпрії».

Причини війни: Гея звертається до Зевса із проханням очистити землю від частини людей, тому що їх стало занадто багато. Зевсу загрожує доля діда й батька — бути скинутим власним сином від богині. Прометей називає богиню Фетіду, тому Зевс терміново видає її заміж за смертного героя Пелея. На весіллі з'являється яблуко розбрату, і Мом — злослівний радник – радить Зевсу використати Париса.

Трою інакше називають царством Дардана або Іліоном. Дардан — засновник, потім з'являється Мул і засновує Іліон. Звідси назва поеми Гомера. Троя — від Троса. Іноді Пергам, за назвою палацу. Один із царів Трої — Лаомедонт. При ньому побудувалися стіни Трої, які неможливо зруйнувати. Цю стіну будували Посейдон й Аполлон, люди над ними сміялися, Лаомедонт обіцяв нагороду за роботу. Еак добре ставився до богів, тому він побудував Скетські ворота — єдині, які можна зруйнувати. Але Лаомедонт не заплатив, боги розгнівалися й прокляли місто, тому воно приречене на загибель, незважаючи на те, що це улюблене місто Зевса. У війні вціліють тільки Анхіз й Еней, які не з роду Лаомедонта [див. 3. с. 9].

Єлена — внучка Немезиди, богині відплати. В 12 років її викрав Тесей. Потім усі хотіли взяти її в дружини, Одіссей порадив батькові Єлени дати їй вибрати самій й взяти з наречених клятву допомогти родині Єлени у випадку лиха.

«Іліада» охоплює події протягом незначного періоду часу. Це усього 50 днів останнього року війни. Це гнів Ахілла і його наслідки. Так поема й починається. «Іліада» — військово-героїчна епопея, де центральне місце займає розповідь про події. Головне — гнів Ахілла. Аристотель писав, що Гомер геніально вибрав сюжет. Ахілл — особливий герой, він заміняє собою ціле військо. Завдання Гомера — описати всіх героїв і побут, але Ахілл затьмарює їх. Тому Ахілла треба вилучити. Усе визначається однією подією: у земному плані все визначається наслідками гніву Ахілла, у небесному — волею Зевса. Але його воля не всеосяжна. Зевс не може розпорядитися долями греків і троянців. Він використає золоті терези долі — долі ахейців і троянців.

Композиція: чергування земної й небесної лінії сюжету, які до кінця змішуються. Гомер свою поему на пісні не розбивав. Уперше її розбили олександрійські вчені в третьому столітті до нашої ери — для зручності. Кожну главу назвали за буквами грецького алфавіту [див. 3, с. 11].

У греків починає формуватися свідомість цінності своєї особистості. Гомер показує, що родова колективність іде в минуле, починає формуватися нова моральність, де на перший план виходить уявлення про цінність власного життя.

Поема закінчується похоронами Гектора, хоча по суті доля Трої вже вирішена. У плані фабули (міфологічної послідовності подій) «Одіссея» відповідає «Іліаді». Але вона оповідає не про військові події, а про мандрівки. Учені називають її: «епічна поема мандрівок». У ній оповідання про людину витісняє розповідь про події. На перший план виходить доля Одіссея — прославляння розуму й сили волі. «Одіссея» відповідає міфології пізнього героїзму. Присвячена останнім сорока дням повернення Одіссея на батьківщину. Про те, що центром є повернення, свідчить початок [див. 3, с. 11].

Поема складніше не тільки композицією, але й з точки зору психологічної мотивації вчинків.

Значення гомерівських поем закладено в моральних цінностях, вони їх нам представляють. У цей час саме формувалися уявлення про моральність. Героїзм і патріотизм — не головні цінності, які цікавлять Гомера. Головне — проблема сенсу людського життя, проблема цінності людського життя. Тема людського боргу: перед батьківщиною, перед плем'ям, перед предками, перед померлими. Життя у всесвітньому масштабі представлене як вічнозелений гай. Але смерть не привід для горя — її не можна уникнути, але треба гідно зустріти. Формуються уявлення про людську дружбу: Одіссей і Діомед, Ахілл і Патрокл. Всі вони врівноважені. Проблеми — що є боягузтво? Хоробрість? Вірність дому, народу, чоловіку? Вірні дружини: Пенелопа, Андромаха [див. 4, с. 7].

Як уже говорилося раніше, у гомерівських героях збиралися узагальнені риси всього народу, що вони представляли. Образи воїнів відрізнялися різноманіттям. У Гомера ще не було уявлення про характер, але у нього немає двох однакових воїнів. Вважалося, що людина вже народжується з певними якостями, і протягом життя нічого змінитися не може. Цей погляд змінюється тільки в працях Теофраста — учня Аристотеля. Дивна моральна цілісність гомерівської людини. У них немає рефлексії або роздвоєності — це в дусі гомерівського часу. Доля — це доля. Тому приреченості немає. Учинки героїв не пов'язані з божественним впливом. Але існує закон подвійної мотивації подій. Як народжуються почуття? Легше всього пояснити це божественним втручанням. Талант Гомера: сцена з Ахіллом і Пріамом [див. 4, с. 7].

Набір якостей у кожного воїна однаковий, але образи унікальні. Кожна з діючих осіб виражає яку-небудь одну сторону національного грецького духу. У поемі є типи: старці, дружини й т.д. Центральне місце займає образ Ахілла. Він великий, але смертний. Гомер хотів зобразити поетичний апофеоз героїчної Греції. Героїзм — усвідомлений вибір Ахілла. Епічна доблесть Ахілла: хоробрий, сильний, безстрашний, войовничий клич, швидкий біг. Щоб герої були різні, кількість різних якостей різна — індивідуальна характеристика. Ахілл імпульсивний. Характеристика Гомера: він уміє складати пісні й співає їх. Другий по силі воїн — Аякс Великий. У нього надмірно багато честолюбства. Ахілл швидконогий, Аякс неповороткий, повільний. Третій — Діомед. Головне у ньому — повна безкорисливість, тому Діомеду дарується перемога над богами. Епітети: в Ахілла й Одіссея більше 40. У битві Діомед не забуває про господарство. Проводирі походу зображені в суперечності з епічними законами. Автори епосу пишуть об'єктивно. Але в Гомера багато епітетів в улюблених героїв. В Атридів епітетів мало. Діомед дорікає Агамемнону «Доблесті ж не дав тобі (Зевс)». Інше ставлення до Нестора, Гектора й Одіссея. Гектор — один з улюблених героїв Гомера, він розумний і миролюбний. Гектор і Одіссей не сподіваються на богів, тому Гектору властивий страх, але цей страх не впливає на його вчинки, тому що Гектор має епічну доблесть, що включає в себе епічний сором. Він відчуває відповідальність перед народом, що захищає [див. 4, с. 9].

Прославляння мудрості. Старці: Пріам і Нестор. Нестор пережив три покоління людей. Нова мудрість: інтелект Одіссея. Це не досвід, а гнучкість розуму. Ще Одіссея відрізняють: всі герої прагнуть до безсмертя — йому воно двічі пропонується, але він міняє його на батьківщину.

Гомер уперше дає нам досвід порівняльної характеристики. 3 пісня «Іліади»: Єлена розповідає про героїв. Порівнюються Менелай й Одіссей.

Образ Єлени в «Іліаді» — демонічний. В «Одіссеї» ж вона домогосподарка. Описується не її зовнішність, а реакція старців на неї. Про її почуття ми знаємо дуже мало. В «Одіссеї» вона інша — нічого таємничого немає.

Таким чином, герої епосів персоніфікують собою цілі народи (Ахілл, Одіссей). Герой завжди сильний силою свого народу, персоніфікує як краще, так і гірше у своєму народі. Герой гомерівських поем живе в особливому світі, де поняття «всі» й «кожен» означають те саме.

3.2. Особливості епічного світогляду

Проаналізувавши особливості поем Гомера «Одісея» та «Іліада» з огляду на зазначену проблематику, можна виділити наступні важливі особливості, які дозволять зробити висновки щодо специфіки менталітету давніх греків.

Обсяг епічних поем завжди значний. Обсяг залежить не від бажання автора, а від поставлених автором завдань, які в цьому випадку вимагають великого обсягу. Друга особливість — поліфункціональність. Епос у древньому суспільстві виконував багато функцій. Розважальна — в останню чергу. Епос — сховище мудрості, виховна функція, приклади як себе потрібно вести. Епос — сховище відомостей по історії, зберігає уявлення народу про історію. Має наукові функції, тому що саме в епічних поемах передавалися наукові відомості: астрономія, географія, ремесло, медицина, побут. В останню чергу — розважальна функція. Все це називається епічний синкретизм [див. 7, с. 103].

Гомерівські поеми завжди оповідають про давнину. Грек песимістично дивився в майбутнє. Ці поеми покликані запам'ятати золотий час.

Монументальність образів епічних поем. Образи підняті над звичайними людьми, вони майже пам'ятники. Всі вони піднесеніші, гарніші, розумніші, аніж звичайні люди — це ідеалізація. Це і є епічна монументальність.

Епічна увага до речей пов'язана із завданням описати в повному обсязі все. Гомер фіксує увагу на звичайних речах: табуретки, гвіздки. Всі речі обов'язково мають кольори. Деякі вважають, що тоді світ описували двома фарбами — білою й золотою. Але це спростував Вількельман, він займався архітектурою. Насправді фарб багато, а статуї вибілені часом. Статуї одягалися, розфарбовувалися, прикрашалися — усе було дуже яскравим. Навіть титаномахія на Парфеноні була розфарбована. У гомерівських поемах все кольорове: одежі богинь, ягоди. Море має більше 40 відтінків [див. 7, с. 104].

Об'єктивність тону гомерівських поем. Творці поем повинні були бути гранично справедливими. Гомер необ'єктивний тільки в епітетах. Наприклад, опис Терсіта. Терсіт абсолютно позбавлений епічної доблесті.

Закон ретардації — навмисна зупинка дії. Ретардація, по-перше, допомагає розширити рамки свого зображення. Ретардація — це відступ, вставна поема. Оповідає про минуле або викладає погляди греків. Поеми виконувалися усно й під час ретардації автор і виконавець намагається збудити додаткову увагу до ситуації: наприклад, опис жезла Агамемнона, опис щита Ахілла (цей опис показує, як греки уявляли собі світобудову). Одруження діда Одіссея. У роді в Одіссея завжди був один спадкоємець. Одіссей — сердитий, і це випробовує гнів богів [див. 7, с. 105].

Закон хронологічної несумісності одночасних подій у часі. Автор епічних поем наївний, йому здається, що якщо він буде зображувати одночасно дві одночасних події, те це буде неприродно. Яскравий приклад: Пріам й Єлена розмовляють.

Епічні поеми буяють повторами. До третини тексту доводиться на повтори. Кілька причин: через усність поеми, повтори — властиві усній народній творчості, фольклорний опис включає постійні формули, найчастіше це явища природи, спорядження колісниць, озброєння греків, троянців — трафаретні формули, епітети-прикраси, твердо закріплені за героями, предметами, богами (волоока Гера, Зевс-хмарогінний). Боги як досконалі створіння заслуговують епітета «золотий». Більше всіх із золотом зв'язана Афродіта — естетична сфера, у Гери це державність. Найбільш темним виявляється Зевс. Всі боги повинні бути розумними, всевідаючими. Промислитель — тільки Зевс, хоча й інші теж. Афіна: заступниця, захисниця, нескорима, незламна. Арес: ненаситний війною, згубник людей, заплямований кров'ю, нищитель стін. Часто епітети настільки зростаються, що суперечать положенню: шляхетні наречені в будинку Одіссея. Эгіст, що вбиває Агамемнона, — безвадний. Це всі фольклорні формули [див. 7, с. 106].

Епічні порівняння. Прагнучи до наочності зображення, поет прагне кожен опис перевести на мову порівняння, що переростає в самостійну картину. Всі порівняння Гомера з побутової сфери: бої за кораблі, греки тіснять троянців, греки боролися як сусіди за межі на сусідніх ділянках. Лють Ахілла — порівняння з молотьбою, коли воли топчуть зерна.

Гомер часто використовує опис й оповідання через перелічення. Не описує картину у всій цілісності, а нанизує епізоди — убивства Діомеда.

Сполучення вимислу з деталями реалістичної дійсності. Грань між реальністю й фантастикою стирається: опис печери циклопа. Спочатку всі дуже реалістично, але потім з'являється страшне чудовисько. Створюється ілюзія об'єктивності.

Поеми написані гекзаметром — шестистопним дактилем. Причому остання стопа усічена. Посередині робиться цезура — пауза, що ділить вірш на два піввірші й дає йому розміреність. Все античне віршування засноване на строго впорядкованому чергуванні довгих і коротких складів, причому кількісне співвідношення ударних і ненаголошених складів 2:1, але наголос не силовий, а музичний, засновано на підвищенні й зниженні тону [див. 7, с. 107].

Отже, проаналізувавши особливості епічного світогляду давніх греків, можна підвести наступні висновки: у гомерівських героях збиралися узагальнені риси всього народу, що вони представляли. Образи воїнів відрізнялися різноманіттям. У Гомера ще не було уявлення про характер, але у нього немає двох однакових воїнів. Вважалося, що людина вже народжується з певними якостями, і протягом життя нічого змінитися не може. Кожна з діючих осіб виражає яку-небудь одну сторону національного грецького духу.

ВИСНОВКИ

Провівши дослідження на основі робіт щодо давньогрецької культури, міфології, світогляду, проаналізувавши поеми Гомера, можна виокремити основні риси ментальності давніх греків, враховуючи, що ментальність — це сполучення способів та змістів мислення та сприйняття, визначальних для даного колективу в даний час. Ментальність виявляється у діях, її історія, — це щось більше, ніж вивчення інтелектуальних кондицій еліт чи окремих діячів та мислителів, це більше, ніж історія релігії та ідеологія, це більше, ніж історія емоцій та уявлень, бо все зазначене вище — це свого роду допоміжні дисципліни до вивчення ментальності.

Відправною точкою й об'єктом усієї грецької цивілізації є людина. Вона виходить із її потреб, вона має на увазі її користь і її прогрес. Щоб їх досягти, вона зорює одночасно і світ, і людину, один за допомогою іншого. Людина й світ в уявленні грецької цивілізації є відображенням один одного — це дзеркала, поставлені одне навпроти одного, які взаємно читають одне в одному.

„Іліада” і „Одіссея” — твори передусім художні, це давньогрецький епос. Проте, при аналізі тексту поем, ми можемо знайти чимало сюжетів, які розкривають суть міфологічного світогляду античних греків.

У гомерівських героях збиралися узагальнені риси всього народу, що вони представляли. Образи воїнів відрізнялися різноманіттям. У Гомера ще не було уявлення про характер, але у нього немає двох однакових воїнів. Вважалося, що людина вже народжується з певними якостями, і протягом життя нічого змінитися не може. Кожна з діючих осіб виражає яку-небудь одну сторону національного грецького духу

Поеми Гомера зіграли видатну роль у розвитку античної культури, у мистецькій формі висловивши міфологічний світогляд античних греків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Антична література. Греція. Рим: Хрестоматія / М-во освіти і науки України, Ніжин. держ. пед. ун-т ім. М. В. Гоголя ; укл. : Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 864 с.
Гомер. Илиада. Одиссея. – М., 1987. – 180 с.
Гомер. Илиада. — М. : Худож. лит., 1986. — 382, с.
Гомер. Одиссея / Пер. с древнегреч. В.Жуковский; Пpедисл. А.Нейхардт. — М.: Правда, 1985. — 317, с.
Динцельбахер И. История ментальности в Европе. Очерки по основным темам. — "История ментальностей. Историческая антропология." — М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории, 1996. – 315 с.
Додонов Р. А. К проблеме определения понятия ментальность // Придніпровський науковий вісник. — 1997. — № 14 (25) — С. 11 – 14
Европейский эпос античности и средних веков: /Сост., авт. предисл. и коммент. И. М. Нахов. — М.: Дет. лит., 1989. — 733, с.
Ле Гоф Ж.. Ментальность: двусмысленная история. — В кн. "История ментальностей. Историческая антропология." — М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории, 1996. – 288 с.
Левинсон К. А. Ментальности и средневековье. Концепции и практика. — В кн. "История ментальностей. Историческая антропология." — М.: РАН РГГУ, Ин-т Всеобщей истории, 1996. – 234 с.
Лессінг Г.Е. Лаокоон або Про межі малярства й поезії. – К., 1968. – 156 с.
Лосев А. История античной эстетики. Ранняя классика. – М., 1960. – 396 с.
Лосев А. Ф. Гомер: біографія окремої особи. — М. : Мол. гвардия: Соратник: ЖЗЛ, 1996. — 398, с.
Лосев А.Ф. Эрос у Платона. Философия. Мифология. Культура. – М., 1991. – 218 с.
Макаренко Э. Н. Особенности народной мудрости как вида духовной деятельности // Роботи міжнародної наукової конференції "Духовна діяльність та її специфіка". — Ч.1. — Запоріжжя: ЗДУ. — 1993. — С. 66 – 68
Митке Юр. Политическая теория и менталитет нищенствующих монахов. — В кн. "История ментальностей. Историческая антропология. — М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории. 1996. – 312 с.
Рорти Р. Философия и зеркало природы. — Новосибирск: Изд- во Новосибирского ун-та, 1997. – 244 с.
Содомора А. О. Жива античність, . — К.: Молодь, 1983. – 122 с.

Освіта та самоосвіта