Вступ

Менталітет – це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому.

Соціальний менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний «автоматизм» інтелектуального та духовного життя.

Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) – це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це «перетинається» та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях.

Характерно, що менталітет – це не пасивний об'єкт, своєрідний еквівалент сумарної дії всіх названих чинників. Він сам є трансформуючим фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки імпульси, які їм транслюються етносу чи окремій людині йдуть з глибини історії і навіть майбутнього. І тут не може бути нічого дивного, оскільки вони – ці імпульси – генеруються архетипом нації, який належить «тонкому світу», що характеризується для нас поки ще незрозумілими просторо-часовими характеристиками.

Тема: „Менталітет східних слов`ян”.

1. Поняття „менталітет”

Якщо звернутися до поняття "менталітет", то перш за все хотілось би зазначити, що слово "менталітет" у зарубіжній науці не використовується, а слово "mentality", яке, здавалось би, має йому відповідати, не виступає як термін і не має закріпленого за ним визначення. Словник суспільних наук визначає його через багатозначний термін, близький до поняття установки, розумової функції та навіть мислення. Це поняття практично відсутнє у лексиці антропологів, але зустрічається у деяких істориків, послідовників Школи "Анналів" [6, с. 58].

Тільки у 1944 р. російські вчені зробили перші спроби дати цьому терміну адекватне наповнення. Якщо намагатися знайти синонім терміну "менталітет", то ми натрапимо на кілька понять. Можна було б зупинитися на слові "психіка", але воно викликає певні медичні асоціації, тому в антропологічній, соціологічній та історичній літературі воно не використовується. "Свідомість" також могла б виступити замінником, якби не виникало логічного ланцюгу "свідоме — несвідоме". Спробуємо знайти таке визначення, де б "менталітет" виступав у парі з поняттям "традиція", оскільки під ним розуміють рухливість, співвіднесеність із минулим і теперішнім, можливість скільки завгодно глибоких внутрішніх протиріч. Наприклад: "Менталітет — це складова традиції, яку не можна матеріалізувати." [6, с. 59]Вийшло просто й красиво. Але занадто вже широко.

Російські історики Л.Н.Пушкарьов і А.А.Горський намагалися передати поняття "менталітет" через терміни "світосприйняття" і "самосвідомість", які доповнюють одно одне. Учені звернули увагу не тільки на картину світу, яка існує у свідомості людини, але й на активне сприйняття її людиною. Учені відзначили існування певного "елементу двобічності": світ впливає на людину, а людина, у відповідності до свого сприйняття світу, формує свою поведінку в ньому. А отже, "людина усвідомлює свою роль та місце в оточуючому світі та в суспільстві" [2, с. 27].

Г.Лозко визначає менталітет як національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності та становить той феномен, який можна назвати "духом народу" [2, с. 27].

Крім того, "менталітет" розуміють як основу для самоорганізації суспільства, каркас для культурної традиції. В образному вигляді менталітет можна уявити будівельною конструкцією, фундамент якої — сфера "колективного несвідомого", а дах — рівень самосвідомості індивіда. "Структуру менталітету створюють "картина світу" і "кодекс поведінки". Поле їх перетину, очевидно, і є тим, що називають "парадигмою свідомості" [2, с. 28], — вважає дослідник Ф.Бок.

За С.Лур'є, менталітет — це "сукупність свідомих та несвідомих установок, поєднаних з етнічною традицією". А дослідниця Н.Мечковська визначає менталітет як "культурно-психологічну своєрідність народу" [2, с. 28]. Отже, у цьому контексті поняттю "менталітет" близьке поняття етнічної картини світу (структуроване уявлення про світобудову, характерне для членів того чи іншого етносу, яке, з однієї сторони, має адаптивну функцію, а з іншої — втілює в собі ціннісні домінанти, властиві культурі даного народу).

А.Я.Гуревич у своїй відомій праці "Исторический синтез и Школа "Анналов" зазначає, що "вивчення ментальностей дає можливість ближче підійти до розуміння соціальної поведінки людей — поведінки індивіда в групі, групової поведінки, адже ця поведінка формується під сильним впливом ментальних структур". Далі він дає визначення поняттю ментальності: це "теоретичний рівень суспільної свідомості, на якому думка не відокремлена від емоцій, від латентних звичок ментальних прийомів свідомості". Шукаючи близькі за значенням слова, які б могли принаймні частково описати поняття менталітету, Гуревич звертається до понять "світобачення", "умонастрій", "розумові установки", "колективні уявлення", "уява", "склад розуму". При цьому дослідник звертає увагу на те, що культура, традиція, мова, образ життя і релігійність створюють свого роду "матрицю", в рамках якої формується ментальність. Саме ж поняття виражає сферу емоцій та світобачення [2, с. 29].

Навіть при досить зрозумілому полі значення поняття "менталітет", знайти йому точне визначення виявляється досить важкою справою. Дослідники починають шукати визначення з виділення синонімів або більш-менш тотожних "менталітету" понять. Однак, значення цього слова настільки широке, що знайти йому відповідники майже неможливо, адже кожний з них висвітлює тільки якусь одну сторону значення. Отож, можна зробити висновок, що задовільного визначення поняття "менталітет" поки не існує.

2. Особливості українського менталітету

Ми розумітимемо під поняттям «менталітет» сукупність генетично і соціально зумовлених ознак, які властиві певній етнічній спільноті й визначають форми її соціокультурної активності, способи колективного і групового реагування в тих чи інших ситуаціях. Крім того, менталітет є певною абстракцією, вмістилищем ознак та характеристик, які для окремої людини чи соціальної групи формуються у відповідний тип, залежно від комбінацій складових елементів (рис), які наповнюють це поняття. У кожної нації певні ментальні ознаки є визначальними відносно інших і становлять неповторний склад душі народу [4, с. 146].

Прийнято виділяти такі риси українського менталітету: індивідуалізм, емоційність, релігійність. Однак у цьому питанні існують розбіжності. Деякі дослідники до цієї групи додають ще прив’язаність до землі, ґрунту (І.Мірчук), схильність до ідеалізації, «пафос причетності до Бога» (М.Юрій), кордоцентричність (О.Киричук) та ін. Ми спробуємо проаналізувати кожну з цих рис, порівнюючи відмінні та спільні погляди різних мислителів, висвітлюючи й власну позицію.

Більшість дослідників сходяться на тому, що однією з домінуючих рис українського менталітету, як і західноєвропейського загалом, є індивідуалізм. Думку про індивідуалізм як одну з домінант характеру українця розвивали такі мислителі і діячі, як М.Грушевський («Хто такі українці і чого вони хочуть?»), В.Янів («Релігійність в житті українського народу»), М.Костомаров («Две русские народности»), І.Мірчук («Світогляд українського народу. Спроба характеристики») та ін. Крім вітчизняних авторів, на цю рису українського менталітету звертали увагу й зарубіжні автори. Зокрема, Г.Тільтман у праці «Хліборобська Європа» акцентує увагу на індивідуалізмі, який, на його думку, властивий українцям: «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом – символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту» [4, с. 147].

Індивідуалізм властивий і західноєвропейцям. Проте, опираючись на дослідження І.Старовойта, який здійснив ґрунтовний порівняльний аналіз західноєвропейського та українського менталітетів, зазначимо, що український індивідуалізм відрізняється від західноєвропейського. Різниця полягає у виборі шляхів досягнення власного успіху.

Справа в тому, що індивідуалізм у свідомості західноєвропейця – це налаштованість на досягнення особистого успіху чи високого соціального становища чесними і легітимними способами за допомогою власних здібностей, наполегливої праці та цілеспрямованості. Лише за таких умов особа зможе досягнути суспільного визнання.

В українському варіанті шлях формування індивідуалістичного начала дещо відмінний від західноєвропейського. На думку І.Старовойта, прихильність українських князів до Візантії, після розколу між Римом та Константинополем, вплинула на успадкування такої риси візантійської культури, як підпорядкування індивіда колективу. Однак дослідник С.Кримський вважає, що в часи існування Київської Русі панування колективу над індивідом якраз і не було прийняте: «Засвоївши на початку своєї історії візантійську культуру, Київська Русь, проте, не прийняла основного принципу візантинізму: панування загального над індивідуальним» [4, с. 149]. А за часів українського козацтва існували вільні землевласники, і у свідомості українського господаря домінували риси приватника.

Прив’язаність до землі, ґрунту є важливою складовою менталітету українців. Як вважає І.Мірчук, психологічний стан українців слід розглядати, враховуючи їх спорідненість із землею. Цей чинник часто називають аграрним, або селянським. У науковому дискурсі сформувалося два табори. Перший зводить українську культурну традицію до сільської (П.Куліш і його «хуторянство»), а другий вважає її міською (Ю.Липа, О.Забужко та ін.) [4, с. 150].

Земля завжди мала сакральне значення для українського господаря, а органічна залежність від ґрунту простежується в пісенному фольклорі та народних звичаях. Шанобливе ставлення до природи було закладене ще язичництвом і вкорінилося у свідомості українців-землеробів. Поступово формувалися відносини власності, а добрий господар схвалювався селянською громадою, ставав у молоді зразком для наслідування. Проте згодом обставини змінилися, аграрно-общинна політика, яку проводила Російська імперія, негативно вплинула на формування українського індивідуалізму. Земля ставала власністю колективу, а не окремого індивіда, і, як наслідок, права особи таким ладом нівелювалися. Політика всенародної «зрівнялівки», ліквідації приватної власності й перетворення її у колективну була чужою для українців [5, с. 37].

Політична верхівка Російської імперії робила усе для того, щоб позбавити українського господаря землі і придушити у ньому навики приватника, з яких формувалися «небезпечні» риси індивідуалізму, непокори, прагнення свободи, а також неприйняття деспотизму та колективізму. Адже й зараз більшість дослідників сходяться на тому, що відносини приватної власності та хазяйновитість українського господаря лягли в основу розвитку індивідуалізму.

Любов до землі, що носить сакралізований характер і виступає своєрідною іманентною настановою українського духу, безумовно, свідчить про селянський вектор української етнопсихології. Враховуючи позитивні якості, які несе в собі селянська соціопсихологічна настанова українців (працелюбність, хазяйновитість, гостинність тощо), варто говорити про негативні аспекти, набуті в умовах політичного поневолення. Йдеться про безініціативність та безвідповідальність у праці – ментальні риси, набуті у ХХ ст. через ведення аграрно-общинної політики в Радянському Союзі, створення колгоспів та нищення інституту приватної власності. «Селянський» темперамент українців під впливом соціально-історичних чинників набув негативних рис. Постає проблема поступу України в сучасних умовах розвитку індустріального суспільства, коли пріоритетними стали наполегливість, ініціативність, креативність та відповідальність за свою працю [5, с. 39].

Про наявність в українській душі індивідуалістичного начала, а в російській – колективістського духу зазначає ряд філософів, зокрема професор І.Мірчук: «Російський дух наставлений колективістично в тому розумінні, що йому ненависні особиста свобода, приватна власність, особисті угоди між одиницями та що він схиляється в бік колективних форм господарювання, які виказала нам у минулому питома російська «община». Події найновіших часів, ті колективістичні експерименти, які проводились Совітами й приносили мільйони людських жертв, найкраще свідчать про те, що зроблене урядом в самій Росії не стрічало великого спротиву, тоді як український селянин готовий був вести і вів боротьбу на життя і смерть за збереження засад приватної власності, як підстави західної культури, незважаючи на своє, часом надто розпачливе становище» [5, с. 40].

Прояви індивідуалізму в культурно-політичному житті українців базуються на ідеї свободи, що також є сакральною. Прагнення до свободи проходить червоною ниткою через усю історію України. Утиски свободи в приватній та соціальній сферах викликали супротив, що виливався у різноманітні стани: від примирення з дійсністю, узалежненням та виробленням здатності підпорядковуватися (клієнталізм-патерналізм) до бунтівництва та свавілля (нігілізм-анархізм). Такої думки дотримується, зокрема, професор А.Карась, який здійснив ґрунтовний аналіз феномена свободи та громадянського суспільства.

«Традиції підданської психології» [5, с. 40] проявляються в українському письменстві, пісенному фольклорі та поезії. Прагнення «вислужитися перед паном» та хворобливе почуття «меншовартості» складають не найкращу характеристику українця, а тривале перебування під іноземним гнітом сприяло розвитку мімікрії – здатності пристосовуватися до існуючого порядку. Тема волі та підданства розкривається у творчості Т.Шевченка. Важливою рисою філософських, суспільно-політичних поглядів славетного українського Кобзаря була послідовна антикріпосницька спрямованість та непримиренна боротьба з самодержавною політикою національного гноблення народів. Вінець Шевченкової творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. Т.Шевченко розглядав свободу крізь призму звільнення від кріпацтва та національного гніту.

Нігілістично-анархічний тип дискурсивно-етичної практики в українському вимірі проявився в гайдамаччині. На такому стихійному рівні особа визнає свободу тільки як свободу і більше ніщо. Ще однією ділянкою у структурі дискурсивно-етичних практик виступає свобода-автентичність, що полягає у незалежності від будь-якої влади, від батьківської до політичної, та здійснюється лише на свідомому рівні. Свобода приймається на усіх рівнях, однак розуміння, якою вона повинна бути, є різним.

Наступною ознакою українського менталітету, яку виділяють дослідники, є емоційне, чуттєве, начало, яке превалює над раціональним. Емоційність українців спрямована на внутрішній світ. Неможливо говорити про емоційність і гіпертрофовану чуттєвість українців без згадки про так звану українську «філософію серця», представниками якої є Г.Сковорода та П.Юркевич [5, с. 42].

Одним із центральних положень духовно-філософської доктрини Г.Сковороди є заклик до самопізнання, яке означає пізнання Бога у собі. Принцип «пізнай себе» проходить крізь усі філософські твори філософа. Любов до Бога виступає любов’ю до самого себе. Ця любов розкривається через образ серця, який є символічним у філософській доктрині мислителя. У символіці приховується істина, виявивши яку, людина досягне щастя.

Схожі погляди поділяє й П.Юркевич. У центрі філософської доктрини мислителя постає людина з двома началами – розумом і серцем. Перший виступає тим проявом, який властивий всім людям, а другий є символом неповторності кожної окремої людини. Для філософа «серце» – багатозначний символ. Воно скеровує вчинки людини на добрі чи погані, здатне не лише переживати, а й пізнавати, а також виступає душевним станом людини [5, с. 42].

На духовно-емоційному началі акцентують філософи XVIII–XIX ст. Однак, за свідченням етнографічних матеріалів, домінування емоційних проявів було властиве для етнопсихології ще давніх русинів. Воно виражене в українській ліриці, поезії, фольклорі, образотворчому мистецтві. Так, наприклад, відомий історик М.Грушевський вважав однією із значимих психологічних характеристик слов’ян поетичність і музикальність. В українських народних піснях і думах часто зустрічаються слова, які відповідають експресивності та емоційності народу, це, зокрема, «журба», «доля», «серце», «любов» тощо [5, с. 43].

Перевага емоційно-чуттєвого начала над раціональним у структурі провідних ознак українського менталітету приймається багатьма вітчизняними дослідниками. Емоційна вдача українців яскраво виражена в українському фольклорі, народно-образотворчому мистецтві, поезії, тобто в усіх сферах духовного життя суспільства, яке накладає відбиток не лише на культурно-побутову, а й суспільно-політичну сферу. Превалювання почуттів над розумом, за І.Мірчуком, властиве не лише українцям, а всім слов’янським народам. У духовному житті професор виділяє три ділянки: почуття, любов і волю. Всі сфери перебувають у тісному взаємозв’язку, тому переважання однієї з них впливає на діяльність іншої.

Філософ вважає, що для слов’ян загалом і для українців зокрема характерне захоплення чимось і значна зневіра у власних можливостях при першій невдачі, що призводить до абсолютного занепаду і знеохочення до подальшої праці. Такий стан речей значно гальмує як поступ окремого українця, так і поступ загальнонаціональний.

Своєрідність української душі І.Мірчук порівнює з німецькою духовністю. Для німецького мислення характерна певна системність, тобто домінує переконаність у тому, що всю дійсність можна підвести під певну схему. Для українського світогляду, навпаки, характерна відсутність будь-якої системності. Другою відмінною рисою німецького духу є віра в силу розуму. Покладання на почуття як такі просто не береться до уваги. В українській вдачі почуттям відводиться неостаннє місце, спостерігається довіра інтуїції тощо [5, с. 45].

Стосовно такого розподілу пріоритетів автор досить гостро зауважує: «Сильні індивідуальності, спрямовуючи свою духовну енергію в одному напрямі, могли б дати твори світового масштабу, проте розгублюють свою енергію в різних ділянках і творять речі пересічні або не дуже вартісні, не завжди змушені зовнішніми обставинами. Не бачимо розумового, спертого на поняття підходу до теоретичних і практичних питань, а лише чуттєве схоплення дійсності, розв’язання навіть найтяжчих проблем безпосередньо на підставі почувань, і зрештою, змішуваність теорії і практики» [5, с. 46].

Про емоційність та чуттєвість українців говорив М.Костомаров, який пов’язував її із релігійністю. Продовжували і розвивали цю ідею П.Куліш, Д.Чижевський, Є.Маланюк, В.Янів, І.Старовойт, М.Попович та ін. Існує схильність сприймати цю рису українського характеру як щось негативне, таке, що гальмує поступ, оскільки заважає об’єктивно сприймати світ навколо себе. Однак такий погляд не зовсім справедливий, оскільки емоції лежать в основі духовності та забарвлюють життя людини.

Емоційність часто співвідносять із кордоцентричністю, яку пов’язують із так званою «філософією серця», про яку йшлося вище. В одній із своїх статей І.Бичко зазначає, що в емоційному світі українців «панує не холодний раціональний розрахунок «голови», а жагучий поклик «серця», – в зв’язку з цим говорять про кордоцентризм (від лат. cordis – «серце») української ментальності» [5, с. 46].

На думку О.Киричука, кордоцентризм проявляється у піснях, обрядах, любові до природи тощо. Однак автор розглядає емоційність та кордоцентризм як дві окремі характеристики українського менталітету, хоча їх інтерпретація фактично збігається. Така позиція є не зовсім прийнятною, радше доцільним було б розглядати кордоцентричність як ланку емоційного начала в українській етнопсихології.

Щодо такої ознаки характеру українців, як релігійність, варто зазначити, що релігія і духовність завжди посідали чільне місце в житті української нації. Ще до прийняття християнства життя наших предків було тісно пов’язане із культовою обрядовістю, поклонінням богам, одухотворенням природи, строгим сповідуванням прикмет та знаків, які виявляла природа. У 988 р. князь Володимир охрестив Київську Русь, однак ще довгий час люди поклонялися ідолам у капищах і не хотіли зрікатися язичницької віри. Ще до сьогодні в обрядовій культурі українців залишилися звичаї, які були елементами язичництва. Однак згодом християнство стало єдиною духовною підтримкою населення в умовах постійних нападів на територію України, а церква стала осередком збереження української культури. При церквах й тепер організовуються різноманітні дійства, гаївки, маївки, освячують зілля тощо.

Із релігійністю пов’язана схильність до ідеалізації, що характерна для психологічного складу душі українців. Вона проявляється, зокрема, в ідеалізації поглядів на націю як на щось вище, що шукає засобів свого прояву зусиллями обраних (національних героїв, інтелігенції тощо). В основі такої ідеалізації лежить схильність до розірваності мрії і дійсності, що розуміє під собою віру українців у щасливе майбутнє і заслужене щастя на підставі того, що український народ багато пережив і натерпівся в ході своєї історії.

Професор М.Юрій означив цю рису менталітету «пафосом причетності до Бога» [6, с. 88]. Ця характеристика в основному проявляється у православ’ї. Суть ідеї полягає у вірі українців у їхню принципово християнську сутність. Також їм властива схильність до ідеалізації власної історії, власних національних якостей, підкріплена почуттям недооціненості.

З цією рисою тісно пов’язується й інша, яку М.Юрій визначив як «пафос жертвенності». Йдеться про високу готовність віддати усе заради щасливого завтра для своїх нащадків. Свідченням такої жертовності є непереборне бажання наших предків здобути свободу і незалежність. «Українська мрія подолання світу – це ідея, що передбачає досягнення всього не поступовою, багатолітньою працею, багатовіковим розвитком, а одразу – перескочивши через століття. Тільки такою мрією про майбутнє щасливе життя можна втішити рабів, які до того ж не відають іншого стану, крім примусової праці і зрівнялівки» [5, с. 49]. Як зазначає автор, з точки зору логіки, позитивні стереотипи («пафос причетності до Бога», «пафос жертвенності») повинні були б нівелювати негативні («комплекс малоросійства»), але внаслідок гіпертрофованості, перебільшеності, радше, викликають негативне враження.

Висновки

В національному характері українців виявляються такі риси, як чуттєвість, емоційність, любов до дітей, швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних та соціальних явищ, мрійливість, допитливість. На ці риси накладаються маргінальні, двоїсті, компоненти національного менталітету, обумовлені всесвітньо-історичною місією українського етносу, як Матері-Берегині європейської цивілізації, що простягла свої захищаючі руки між Заходом та Сходом. Цим компонентам притаманні поєднання індивідуалізму, характерного для західної ментальної орієнтації, і східної вразливості, колективізму, бурхливої реакції на соціальну несправедливість, частково перемішаної з наївною вірою в сильного правителя, «царя-батюшку».

Глибинні пласти українського менталітету, безумовно, закладені землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям арієзованого проукраїнського та українського етносів. Саме зв'язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію.

Підсумовуючи сказане, можна вивести структуру визначальних рис менталітету українців:

— соціальні – індивідуалізм (любов до землі та приватної власності); здатність до мімікрії та клієнталізму; релігійність, або духовність;

— психологічні – емоційність (кордоцентризм та ідеалізм).

Такий поділ, звісно, є умовним і не претендує на всеохопність.

Список використаних джерел

1. Вертій О. І.Народні джерела національної самобутності. Монографія. — Суми: Собор, 2007. — 447, с.
2. Зберігаючи українську самобутність / За ред. В. Б. Євтуха. — К., 1992. – 186 с.
3. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. — К.: АртЕк, 2001. — С.67
4. Макарчук С. А. Етнічна історія України: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2008. — 471, с.
5. Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії / За ред. Ю. Ю. Кондуфора. — К., 1990. – 314 с.
6. Юрій М. Ф. Етногенез та менталітет українського народу. Навчальний посібник — К.: Кондор, 2007 – 262 с.