1. Економіка підприємства:

1. Охарактеризуйте відрядну систему оплати праці по підприємстві

Переважною системою оплати праці є відрядна система заробітної плати. Вона дозволяє працівнику своїми зусиллями збільшувати продуктивність праці і відповідно підвищувати розмір своєї заробітної плати.

При відрядній системі оплати праці заробіток нараховується за виконаний обсяг роботи, вироблену продукцію за відрядними розцінками, обчисленими виходячи з установлених тарифних ставок і норм виробітку або часу.

Застосування відрядної системи заробітної плати доцільно тоді, коли є практична можливість обчислити обсяг виконуваної роботи в натуральних показниках, що відображають фактичні витрати праці та її результати; застосувати норми виробітку чи норми часу і обчислити їх виконання: збільшити обсяг виконуваних робіт у порівнянні з установленими нормами.

Відрядна система заробітної плати за способом обліку має декілька різновидів: пряма відрядна система, відрядно-прогресивна система заробітної плати, акордна система заробітної плати і побічно-відрядна система заробітної плати. При цьому відрядна система заробітної плати може бути індивідуальною і колективною.

Пряма відрядна система оплати полягає у тому, що кожна одиниця продукції оплачується за незмінною відрядною розцінкою незалежно від рівня виконання норми виробітку чи норми часу. Порядок визначення відрядної розцінки залежить від того, що покладено в основу нормування праці.

2. Розкрийте сутність та охарактеризуйте структуру та методи оцінки основних фондів підприємства

Основні фонди (засоби) – це сукупність засобів праці, матеріально-майнових цінностей, які функціонують у натуральній формі як у сфері матеріального виробництва так і у невиробничій сфері протягом тривалого часу і вартість яких поступово зменшується у зв’язку зі зносом.

До основних засобів відносять будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби та інші матеріальні цінності вартістю 500 грн. за ціною придбання і терміном служби більше одного року.

Основні засоби класифікують за наступними ознаками:

1. За функціональним призначенням розрізняють:

– основні виробничі фонди (виробничі корпуси, обладнання, транспортні засоби). Основні виробничі фонди функціонують в сфері матеріального виробництва та обслуговують постачальницьку, збутову та комерційну діяльність підприємства;

– основні фонди невиробничого призначення (адміністративні будівлі, складські приміщення, оргтехніка, об’єкти соціально-культурного та побутового обслуговування). Основні фонди невиробничого призначення функціонують в сфері нематеріального виробництва, створюють умови для нормального виробництва та відтворення робочої сили.

Виробничі основні фонди є частиною основних фондів, яка бере участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих фондів переноситься на вироблений продукт поступово, частинами, .у міру використання. Поновлюються основні виробничі фонди через капітальні вкладення.

Невиробничі основні фонди — це житлові будинки та інші об'єкти соціально-культурного й побутового обслуговування, які знаходяться на балансі підприємства.

На відміну від виробничих основних фондів невиробничі основні фонди не беруть участі в процесі виробництва і не переносять своєї вартості на вироблений продукт. Відтворюються вони тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Незважаючи на те, що невиробничі основні фонди безпосередньо не впливають на обсяг виробництва, збільшення цих фондів пов'язане з поліпшенням добробуту працівників підприємства. Це в кінцевому рахунку позитивно позначається на результатах діяльності підприємства. На зростанні продуктивності праці.

2. За галузями народного господарства:

– промисловість;

– сільське господарство;

– зв’язок;

– транспорт.

3. За ознакою належності: власні, орендовані;

4. За натурально-речовими ознаками: будови, споруди, передаточне обладнання, машини і обладнання, транспортні засоби, вимірювальні і регулюючі прилади та ін.

5. За використанням: діючі, недіючі, запасні.

6. За роллю і виробництві продукції:

– активні – безпосередньо впливають на предмет праці (машини, механізми, виробниче обладнання);

– пасивні – забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу (будівлі та споруди виробничого призначення).

3. Оборотні засоби підприємства: сутність, структура, джерела утворення

Оборотні засоби — це сукупність оборотних фондів і фондів обігу

Оборотні засоби у процесі кругообороту проходять три стадії: запасів; залишків незавершеного виробництва, напівфабрикатів; надходження до сфери обігу у вигляді готової продукції, грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства.

На кошти, отримані від реалізації продукції, підприємство купує потрібні предмети праці, які, у свою чергу, здійснюють кругооборот.

У складі оборотних засобів, що перебувають у сфері виробництва, найбільша частка припадає на запаси сировини, матеріалів, палива, запасних частин для ремонту тощо. У промисловості вони становлять більше ніж половину матеріальних цінностей.

Показники і шляхи прискорення оборотності оборотних засобів

Оборотні засоби підприємства перебувають у постійному русі, переходять зі сфери обігу до сфери виробництва і у формі готової продукції знову повертаються у сферу обігу. Оборотність оборотних засобів характеризується такими показниками, як коефіцієнт оборотності за певний період, середня тривалість обороту, віддача.

Джерела утворення оборотних засобів — це фінансові ресурси за рахунок яких вони формуються.

Оборотні засоби підприємства формуються з різноманітних джерел до яких належать власні та прирівняні до них засоби, питома вага яких в загальній сумі всіх джерел становить приблизно 97%, і джерела позичених засобів (приблизно 3-5%).

Велике значення в джерелах формування оборотних засобів підприємства відіграють прирівнювані до власних фінансові кошти, до яких належать стійкі пасиви.

Стійкі пасиви — це засоби, що юридичне не належать підприємству, але постійно перебувають у господарському обігу і використовуються фірмами.

До них належать:

• мінімальна заборгованість підприємства по резерву майбутніх платежів, тобто витрати, що належать до витрат виробництва, але які не застосовуються для безпосереднього виготовлення продукції;

• стійка перехідна заборгованість постачальникам по акцентованих розрахункових документах;

• мінімальна заборгованість за заробітною платою та відрахування на соціальне страхування;

• залишки амортизаційних відрахувань на запаси матеріалів для капітального ремонту, виконаного господарським способом;

• кошти підприємства, що покриваються кредитом банку та авансами замовників;

• тимчасово вільні засоби спеціальних фондів та ін.

Раціональне використання власних та позичених засобів дає змогу підприємствам не звертати особливої уваги на тимчасові труднощі і більш ефективно використовувати оборотні засоби підприємств.

4. Назвіть показники використання оборотних засобів та шляхи прискорення їх обіговості

Швидкість обороту оборотних засобів підприємства є однією з якісних характеристик фінансової політики підприємства. Чим більша швидкість обороту, тим ефективніше працює підприємство.

Тому абсолютне чи відносне зростання оборотних засобів може свідчити не тільки про розширення виробництва або дію факторів інфляції, але й про уповільнення їх обороту, що викликає збільшення їх маси.

Коефіцієнт оборотності оборотних засобів (Ко) — це відношення виручки (валового доходу) від реалізації продукції, без урахування податку на додану вартість та акцизного збору, до суми оборотних засобів підприємства.

Час обороту вказує на кількість днів, що були необхідні підприємству для поповнення його оборотних засобів.

Важливими показниками ефективності використання активів є оборотність запасів та тривалість одного обороту запасів.

Коефіцієнт оборотності запасів (Коз) визначається як відношення собівартості реалізованої продукції до середньої вартості запасів:

Значення Коз вказує, скільки разів у середньому поповнювались запаси підприємства протягом звітного періоду.

5. Розкрийте сутність та значення нематеріальних активів підприємства

Нематеріальні активи — це немонетарні активи, які не мають матеріальної форми та контролюються підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, для адміністративних потреб чи надання в оренду іншим юридичним або фізичним особам.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 "Нематеріальні активи" № 242 від 18.10.99 р. визначає методологію обліку нематеріальних активів, придбаних чи створених підприємством, яка включає:

— порядок їх визначення та оцінки;

— нарахування їх амортизації;

— списання з балансу;

— розкриття" інформації.

Нематеріальні активи, до всього іншого, мають додаткові характеристики, що відрізняють їх від матеріальних активів:

1) наявність великого ступеня невизначеності з приводу майбутніх вигод, що можуть походити з факту використання нематеріального активу;

2) вартість нематеріальних активів має більш широку амплітуду, тому що в значній мірі залежить від конкуренції;

3) нематеріальні активи можуть мати цінність тільки для одного підприємства.

6. Розкрийте сутність та методи визначення продуктивності праці на підприємстві

Всі методи визначення продуктивності праці поділяються на визначення прямих та обернених показників.

До прямих показників належить виробіток продукції, безпосередньо продуктивність праці. Продуктивність праці, в свою чергу, визначається в натуральних, вартісних і нормативних показниках.

До обернених показників належить трудомісткість, що поділяється на планову, фактичну і нормативну.

Загальний виробіток продукції — це кількість продукції, що випустило підприємство за розрахунковий період. Але для докладного економічного аналізу ефективності діяльності підприємства слід визначити, скільки виробила продукції окремо взята людина, яку кількість продукції виготовлено за одиницю часу і скільки продукції за певний період виготовляє одиниця устаткування. Таким чином, цікаво визначити саме продуктивність індивідуальної праці.

1) Визначення продуктивності праці в натуральних показниках.

• Показник, що характеризує продуктивність окремо взятого робітника:

q=QPср.об

де Q — кількість випущеної продукції в натуральних одиницях по підприємству або його структурному підрозділу;

Р_СР.ОБ. — середньооблікова чисельність працюючих на цьому підприємстві;

• Показник, що характеризує кількість продукції, яку випускає одиниця устаткування за певний проміжок часу:

q=QAоб

де АОБ – облікова кількість устаткування, питома вага якого на цьому підприємстві найбільша (основне устаткування). Такий показник має ще другу назву: технологічна продуктивність, яка зазначається в технічному паспорті основного виробничого фонду.

7. Заробітна плата: сутність та функції

Функція заробітної плати – це її призначення, роль, складова сфери практичної діяльності в узгоджені і реалізації інтересів головних суб’єктів соціально-трудових відносин – найманих працівників і роботодавців.

Винятково важлива роль заробітної плати в механізмі функціонування ринкової економіки зумовлена тем, що вона має виконувати такі основні функції: відтворювальну, стимулюючу, оптимізаційну, регулювальну, соціальну.

Відтворювальна функція полягає у забезпеченні працівників та членів їх родини необхідними життєвими благами для відновлення витраченої в процесі виробництва робочої сили та для відтворення поколінь. Реалізація цієї функції забезпечується встановленням державою гарантованого мінімуму заробітної плати та прожиткового мінімуму.

Стимулююча функція заробітної плати полягає у встановленні залежності розміру заробітної плати від особистого вкладу працівника та результатів діяльності всього колективу підприємства. Ця залежність повинна постійно стимулювати працівника в покращенні результатів своєї діяльності. Реалізація цієї функції забезпечується розробкою на підприємстві ефективних систем оплати та преміювання праці, залученням працівників до управління підприємством та ін.

Оптимізаційна функція забезпечує певні пропорції в зростанні рівнів заробітної плати та продуктивності праці. Призначення цієї функції на рівні держави полягає в зв’язку платоспроможного попиту та товарної пропозиції, а на рівні підприємства – в забезпеченні ефективності виробництва на засадах випереджаючого зростання продуктивності праці над зростанням заробітної плати. Реалізація цієї функції здійснюється запровадженням заходів, які забезпечують зниження заробітної плати в розрахунку на одиницю продукції.

Регулювальна функція вирішує проблеми регулювання вартості робочої сили на ринку праці під впливом співвідношення її попиту та пропозиції і розподілу трудових ресурсів за регіонами, галузями, підприємствами з урахуванням як особистих інтересів працівника щодо сфери прикладання своєї праці та інтересів ринкового виробництва, зумовлених економічною кон’юнктурою.

Соціальна функція покликана забезпечити рівну заробітну плату в однакових умовах праці та усунення будь-якої дискримінації в оплаті праці. Реалізація цієї функції забезпечується поєднанням державного та договірного регулювання заробітної плати.

Крім вищезазначених функцій, які відображають сутність заробітної плати, розглядаються ряд інших: вимірювально-розподільча, ресурсно-розміщувальна та функція формування платоспроможного попиту населення.

Вимірювально-розподільча функція заробітної плати спрямована на відображення міри живої праці при розподілі фондів споживання між найманими працівниками та власниками засобів виробництва. За допомогою заробітної плати визначається індивідуальна частка в фонді споживання кожного учасника виробничого процесу відповідно до його трудового внеску.

Ресурсно-розміщувальна функція спрямована на оптимізацію розміщення трудових ресурсів по регіонах, галузях економіки, підприємствах. У сучасних умовах, коли державне регулювання в сфері розміщення трудових ресурсів мінімальне, а формування ефективного ринку праці можливе лише при наявності вільного вибору працівником місця праці, намагання підвищити свій життєвий рівень, зумовлює переміщення з метою пошуку роботи, яка би максимально задовольнила його потреби.

Функція формування платоспроможного попиту населення. Оскільки платоспроможний попит формується під дією двох основних чинників – потреб та доходів суспільства, то з допомогою заробітної плати в умовах ринку встановлюються необхідні пропорції між товарним попитом та пропозицією.

Механізм реалізації основних функцій заробітної плати включає визначення їх цільової спрямованості, принципів реалізації, напрямів реалізації, критеріїв реалізації.

8. Охарактеризуйте сучасні форми організації оплати праці на підприємстві

У відповідності до ст. 97 КЗпП оплата праці працівників здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці. Оплата може провадитися за результатами індивідуальних і колективних робіт.

Зупинимось на основних системах оплати праці.

Тарифна система є основою організації оплати праці на підприємстві, яка включає: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники). Тарифно – кваліфікаційні характеристики (довідники) розробляє Міністерство праці України. Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт за їх складністю, а працівників залежно від їх кваліфікації й відповідальності за розрядами тарифної сітки. Вона служить підставою для формування і диференціації розмірів заробітної плати.

Формування тарифної сітки (схеми посадових окладів) провадиться на основі тарифної ставки робітника першого розряду, яка встановлюється у розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати, та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів).

Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів і присвоєння кваліфікаційних розрядів робітникам провадиться власником або уповноваженим ним органом згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником).

Кожний розряд тарифної сітки має свій коефіцієнт, який показує, у скільки разів оплата праці робітника певного розряду вище оплати праці робітника 1-го розряду.

Тарифна ставка норма оплати праці робітника відповідної спеціальності та кваліфікації за одиницю часу.

Тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів встановлюються підприємствами, установами, організаціями в колективному договорі із дотриманням норм, передбачених законодавством, галузевими (регіональними) угодами. Галузева (регіональна) угода передбачає обов'язкове для використання на підприємствах, що підпадають під дію такої угоди, тарифних сіток для оплати праці робітників та схем посадових окладів керівників, професіоналів, спеціалістів та технічних працівників.

Тарифна система, що її ми назвали основою організації оплати праці робітників виробничого підприємства, не може, проте, забезпечити повних розрахунків місячного заробітку цієї найбільшої за кількістю категорії персоналу, оскільки не бере до уваги реальної результативності їхньої діяльності за відповідний проміжок часу. Цим пояснюється об'єктивна необхідність проведення розрахунків абсолютної величини заробітної плати, виходячи з фактичних результатів (затрат) праці протягом одного місяця. Такі результати (затрати) праці можна визначити за допомогою конкретних форм і систем заробітної плати робітників виробничих підприємств чи виробничо-експериментальних підрозділів науково-технічних та інших подібних організацій.

Основними вимірниками результатів (затрат) праці є кількість виготовленої продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких працівник фактично був зайнятий (працював) на підприємстві (в організації). Такому поділу вимірників затрат праці відповідають дві форми заробітної плати, що базуються на тарифній системі, – відрядна та почасова.

За почасової форми заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом.

Почасова форма заробітної плати застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи (наприклад, операції контролю за якістю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскільки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються (роботи з ремонту та налагодження устаткування, обслуговування внутрішньозаводського транспорту, дослідно-експериментальні роботи тощо).

За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, установленими на підставі розряду працівника. Кваліфікаційний (тарифний) розряд працівника передбачає виконання роботи відповідної складності.

Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання випуску продукції та існування реальних можливостей підвищення виробітку на конкретному робочому місці.

9. Сутність та складові собівартості продукції підприємства

Собівартість продукції є найважливішим показником економічної ефективності її виробництва. Від рівня собівартості продукції залежать фінансові результати діяльності підприємства, темпи розширеного відтворення, фінансовий стан суб'єктів господарювання, конкурентоспроможності продукції.

Собівартість продукції — один з найважливіших показників економічного аналізу. У ньому фокусуються у грошовому вираженні витрати матеріально — технічних, трудових та фінансових ресурсів у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва та реалізацією продукції. Собівартість належить до вирішальних чинників, що впливають на прибуток підприємств і показники рентабельності.

Як економічна категорія собівартість:

— є основою для обліку та контролю за рівнем затрат на випуск і реалізацію продукції;

— служить базою ціни товару і її нижньою межею;

— визначає прибуток і рентабельність;

— відображає ефективність використання виробничих ресурсів, удосконалення системи організації та управління виробництвом;

— є важливим елементом економічного обгрунтування управлінських та інвестиційних рішень.

Об'єктами аналізу собівартості є такі показники:

— витрати на одну гривню продукції;

— виробнича собівартість продукції за калькуляційними статтями та за елементами витрат;

— собівартість одиниці окремих видів продукції.

10. Наведіть класифікацію витрат на виробництво продукції

Витрати, що зумовлюються основним видом діяльності підприємства (виробництвом продукції, наданням послуг, виконанням робіт), або такі, що забезпечують її здійснення, називаються операційними.

Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, підприємство здійснює при довготерміновому вкладанні капіталу з метою отримання прибутку (капітальне будівництво, розширення та розвиток виробництва, придбання цінних паперів тощо).

Витрати, пов'язані з фінансовою діяльністю, підприємство здійснює в разі сплати відсотків за отримані від інших юридичних і фізичних осіб фінансові кошти у вигляді кредитів та позик, при первинному розміщенні на ринку цінних паперів акцій, облігацій власної емісії тощо.

Найбільшу питому вагу в загальних витратах підприємства мають операційні витрати. За функціями розрізняють витрати на виробництво, управління (адміністративні), збут та інші.

За економічним змістом розрізняють такі операційні витрати підприємства:

•матеріальні;

•на оплату праці;

•на соціальні потреби;

•амортизаційні відрахування;

•інші.

За способом віднесення на окремі види продукції витрати поділяють на прямі та непрямі.

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на одиницю продукції. Якщо на підприємстві виробляється один вид продукції, то всі витрати на її виробництво є прямими. Якщо ж виробляється кілька видів продукції, то окремі витрати неможливо прямо віднести до виробництва якогось одного виду продукції. Ці витрати називаються непрямими. Наприклад, амортизація виробничого обладнання, енергія, спожита на технологічні цілі, тощо.

Виробничі витрати традиційно поділяють на основні й накладні.

Основні витрати — це сукупність прямих витрат на виробництво продукції. Розрізняють прямі матеріальні витрати, на оплату праці та інші.

До прямих матеріальних витрат належать вартість витрачених матеріалів, які стали частиною готової продукції і можуть бути прямо віднесені до певного виробу. Наприклад, вартість витрачених дощок на виготовлення меблів.

Прямі витрати на оплату праці включають заробітну плату робітників, які безпосередньо виготовляють продукцію. Витрати на оплату праці інших категорій працівників, які забезпечують або обслуговують виробничий процес, належать до вирббнйчих накладних витрат.

Інші прямі витрати — це ті, що не належать до прямих матеріальних витрат і прямих витрат на оплату праці. Наприклад, це амортизація або платежі за оренду спеціального виробничого обладнання, нарахування на заробітну плату робітників, які безпосередньо виготовляють продукцію (відрахування на соціальні потреби).

Виробничими накладними називають витрати, пов'язані з процесом виробництва, які не можуть бути віднесені прямо до певного виду виробу. Це витрати матеріалів, на утримання, ремонт і амортизацію приміщень виробничих цехів, витрачена з технологічною метою енергія та ін.

Виробничі накладні витрати розподіляють за видами виробів пропорційно вибраній базі розподілу.

11. Розкрийте сутність доходу і прибутку та назвіть джерела формування їх

У реальній дійсності прибуток — кінцева мета і рушійний мотив ринкової економіки, головний стимул і основний показник ефективності функціонування будь-якого підприємства (фірми). Одночасно можна стверджувати, що прибуток — зворотний бік витрат виробництва.

Головними чинниками, які впливають на норму прибутку, слід вважати:

· величину маси прибутку;

· структуру авансованих на виробництво факторів (засобів) як у грошовій, так і натуральній формах;

· економію витрат на засобах виробництва.

Щодо джерела прибутку серед економістів різних шкіл та напрямів немає єдиної думки. Різні теорії по-різному трактують джерело прибутку. Однією з перших була теорія прибутку меркантилістів, згідно з якою прибуток виникає в зовнішній торгівлі в результаті продажу товарів за межами країни за вищими цінами, ніж ті, за якими товар куплено.

Сутність прибутку повніше виявляється через функції, які він виконує. Як уже зазначалося, прибуток є головною метою діяльності підприємця (фірми). Чим більший обсяг прибутку, який отримує підприємець (фірма), тим ефективніша робота підприємця (фірми), повніше реалізується мета підприємницької діяльності. Отже, однією з функцій прибутку є та, що прибуток є показником оцінки діяльності підприємця (фірми). В Законі України «Про підприємства в Україні» зазначається, що на всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (доход).

12. Розкрийте сутність рентабельності як відносного показника ефективності діяльності підприємства

Показники рентабельності являються відносними характеристиками фінансових результатів та ефективності діяльності підприємства. Вони вимірюють доходність підприємства з різних та групуються в співвідношенні інтересами учасників економічного процесу, ринкового обміну.

Показники рентабельності є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку (та доходу) підприємства. З цієї причини вони є обов'язковими елементами порівняльного аналізу та оцінки фінансового стану підприємства. Рентабельність підприємства (загальна рентабельність) визначають як відношення балансового прибутку до середньої вартості основних виробничих фондів і нормованих оборотних коштів. Відношення фонду до матеріальних і прирівняним до них витратам відображає прибутковість підприємства.

Рівень загальної рентабельності — це ключовий індикатор при аналізі рентабельності підприємства. Але якщо потрібно точніше визначити розвиток фірми виходячи з рівня її загальної рентабельності, необхідно обчислити додатково ще два ключових індикатора: рентабельність обороту і число оборотів капіталу.

Рентабельність обороту відображає залежність між валовою виручкою (оборотом) підприємства і його витратами. Чим більше прибуток в порівнянні з валовою виручкою підприємства, тим більше рентабельність обороту.

Число оборотів капіталу відображає відношення валової виручки (обороту) підприємства до величини його капіталу. Чим вища валова виручка фірми, тим більше число оборотів її капіталу.

13.Охарактеризуйте методи ціноутворення на продукцію підприємства

Найпростіший метод ціноутворення полягає у розрахунку ціни за формулою: середні витрати виробництва плюс прибуток. Другий доданок іноді називають націнкою. її розмір залежить від виду товару, попиту на нього, вартості товарної оцінки, обсягу продажу тощо.

Для багатьох підприємців зручним є метод ціноутворення на основі рівноваги попиту та пропозиції, про досягнення якої свідчить стійкий попит на певний вид товару.

Застосовують також метод розрахунку ціни на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку. Цей метод ґрунтується на вивченні графіка беззбитковості. Покриття валових витрат виробництва потребує певного обсягу виробництва товарних одиниць. Такий метод ціноутворення передбачає аналіз різних варіантів цін, їхнього впливу на обсяг збуту. Він потрібний для подолання рівня беззбитковості та отримання валового прибутку.

У ринковій економіці дедалі ширше застосовується метод встановлення цін на основі відчутності та цінності товару. Сутність його полягає в тому, що головним чинником ціноутворення є не витрати продавця, а купівельне бажання покупця, врахування обставин, в яких здійснюється купівля-продаж. Наприклад, чашка кави у престижному ресторані коштує дорожче, ніж у звичайних закусочних.

Метод встановлення цін з урахуванням рівня поточних цін користується широкою популярністю. На думку підприємців, рівень поточних цін відображує справжню норму прибутку, гарантує певну рівновагу в межах галузі.

В окремих випадках ціни встановлюють на закритих торгах. Цей метод ціноутворення зумовлений конкурентною боротьбою, прагненням отримати замовлення. Якщо фірма зацікавлена в укладанні контракту з вигідним клієнтом, вона може піти на деяке зниження ціни. Проте тут діє певне обмеження: ціна не може бути нижчою, ніж собівартість, бо значне зменшення прибутку загрожує фінансовому стану виробництва.

Встановлення цін на новий товар також належить до методів ціноутворення. Якщо ціна встановлюється на товар, який раніше не вироблявся, то спочатку вона висока. Проте це можливо тільки за певних умов: існування великого попиту на товар, відповідність рівня цін якості товару, відсутність деякий час конкурентів.

14. Наведіть типову номенклатуру калькуляційних статей витрат підприємств різних галузей

Типова номенклатура калькуляційних статей витрат:

Сировина і матеріали;

Поворотні відходи (зі знаком “мінус”, бо вони віднімаються від вартості використаних сировини і матеріалів);

Куповані комплектуючі вироби і напівфабрикати;

Послуги сторонніх організацій, спожиті безпосередньо у виробництві продукції;

Паливо та енергія, спожиті в технологічних цілях (цю статтю можна об’єднати з попередньою);

Заробітна плата працівників, зайнятих у виробництві (основна і додаткова);

Відрахування на соціальні цілі;

Амортизація основних засобів, що експлуатуються безпосередньо в процесі виробництва;

Витрати на підготовку й освоєння виробництва (в частині їх списання зі статті витрат майбутніх періодів);

Витрати на утримання й експлуатацію обладнання;

Загальновиробничі витрати;

Адміністративні витрати;

Втрати від браку;

Інші виробничі витрати;

Поза виробничі витрати (витрати на збут).

З перерахованих калькуляційних статей суто елементами є такі:

Матеріальні затрати;

Сировина і матеріали;

Поворотні відходи;

Куповані комплектуючі вироби та напівфабрикати;

Заробітна плата працівників, зайнятих у виробництві;

Відрахування на соціальне страхування працівників, зайнятих у виробництві;

Амортизація основних засобів, що експлуатуються безпосередньо у процесі виробництва;

Послуги сторонніх організацій, спожиті безпосередньо у виробництві продукції;

Паливо й енергія, спожиті в технологічних цілях;

Витрати на підготовку й освоєння виробництва;

Загальновиробничі витрати;

Витрати на утримання й експлуатацію обладнання;

Адміністративні витрати;

Втрати від браку;

Інші виробничі витрати;

Поза виробничі витрати (витрати на збут).

До кожної з цих статей можуть входити будь-які з перерахованих вище економічних елементів.

15. Назвіть основні джерела формування прибутку підприємства та напрямки його використання

Прибуток є основне джерело розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування.

Прибуток як важлива категорія ринкових відносин визначає такі функції:

1) характеризує економічний ефект – вона служить кінцевим фінансовим результатом. Разом з тим на величину прибутку, його динаміку, які залежать і не залежать від підприємства. Практично поза межами підприємства знаходяться кон’юнктура ринку, рівень ціни на матеріально-сировинні і паливно-енергетичні ресурси, норми амортизації.

Від підприємства залежить рівень цін на реалізовану продукцію, зарплату, рівень господарювання, компетентність керівників, конкурентоспроможність продукції, організація виробництва і праці, продуктивність праці, фінансове планування.

2) прибуток відіграє стимулюючу функцію – він одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства. Самофінансування визначається отриманим прибутком. Доля чистого прибутку має бути достатньою для фінансування виробничої діяльності соціального розвитку колективу і матеріального стимулювання.

3) прибуток джерело формування бюджетів різних рівнів. Він поступає в бюджет у виді податків і використовується для фінансування державних, інвестиційних, виробничих, науково-технічних і соціальних програм.

Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Він характеризує перевищення надходжень над витратами, характеризує мету підприємницької діяльності і береться як головний показник результативності підприємства.

Існує декілька видів прибутку:

загальний – це весь прибуток від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. Інакше – це балансовий прибуток.

прибуток після оподаткування – це прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства. Це є чистий прибуток.

2. Маркетинг:

1. Маркетингові стратегії встановлення ціни на вже наявні на ринку товари та послуги

Для реалізації на сформованому ринку збуту товарів і послуг рекомендуються вісім основних маркетингових стратегій ціноутворення, які забезпечують підвищення конкурентоспроможності підприємства.

1. Змінно-спадна ціна на вироби та послуги — встановлюється залежно від співвідношення попиту й пропозиції, поступово знижуючись при насиченні ринку.

2. Довгострокова ціна — така, що тривалий час майже не змінюється.

3. Ціна споживчого сегмента ринку — ціна на приблизно однакові види виробів і послуг, що реалізуються різним групам споживачів (залежно від сегментування конкретного ринку за споживачами).

4. Еластична ціна — встановлюється залежно від зміни співвідношення між попитом і пропозицією.

5. Переважна ціна — передбачає певне зниження цін на свої вироби фірмою, яка домінує на ринку і може забезпечити значне зниження витрат виробництва за рахунок збільшення обсягів збуту й економії на витратах, пов'язаних з реалізацією продукції.

6. Ціна на знятий з виробництва виріб, випуск якого вже припинено.

7. Ціна, що встановлюється нижчою, ніж у більшості фірм на ринку.

8. Договірна ціна — встановлюється на спеціально вибрані види виробів або на певні групи виробів однієї чи кількох фірм і гарантує значні знижки порівняно зі звичайною ціною на однакові вироби при виконанні споживачами певних умов під час купівлі товару.

2. Методи прогнозування попиту на продукцію підприємства

У найпростішому випадку попит на товар або послугу дорівнює обсягу продажу в конкретному місці і в певний період часу. Розрізняють два рівні попиту: сумарний (первинний попит на ринку), тобто загальний обсяг продажу на ринку в певний період часу для сукупності марок товару або конкуруючих виробників; попит на продукцію конкретної організації (попит на марку).

Первинний попит, як і попит на продукцію конкретної організації, залежить від багатьох чинників, які називають детермінантами попиту. Розрізняють детермінанти двох типів: неконтрольовані чинники середовища (покупці, конкуренти, постачальники) і маркетингові чинники (сукупність маркетингових зусиль, які прикладаються конкурентами на ринку). Маркетингові чинники створюють маркетинговий тиск.

Отже, при цьому ж рівні маркетингового тиску первинний попит буде вищий у період розквіту економіки та нижчий у період її спаду.

Під час прогнозування попиту застосовують суб'єктивні методи, при цьому до експертизи залучають не тільки менеджерів, але й працівників торгівлі, покупців. Участь цих працівників у процесі прогнозування створює додаткові можливості для складання прогнозу для кожного товару в малих сегментах на рівні окремої території або окремого клієнта. Вивчення намірів покупців полягає в прямому їх опитуванні: ставиться запитання (наприклад, чи плануєте Ви придбати автомобіль протягом найближчих шести місяців) і подається п'ять-шість варіантів можливих відповідей з певною числовою оцінкою (наприклад, ні — 0 балів, велика ймовірність — 0,60 балів, впевнений — 1,0 бал). Однак задовільні результати опитування отримують здебільшого тільки для дорогих покупок, а для решти випадків доцільно застосовувати суб'єктивні методи, поєднуючи їх з об'єктивними.

Прогноз попиту може здійснюватися також евристичними методами, які застосовують тоді, коли прогноз ґрунтується на об'єктивній маркетинговій інформації. Найчастіше з них використовують методи ланцюгових відношень, індикатора купівельної спроможності, аналізу і декомпозиції трендів, експоненціального згладжування та експлікативні моделі.

Метод ланцюгових відношень базується на послідовній декомпозиції абсолютного потенціалу ринку аж до визначення оцінки попиту на конкретний товар або марку. Складність цього методу полягає у виборі відповідних часток ринку за відсутності точних оцінок, тому його слід використовувати разом з іншими методами прогнозування.

Метод індикатора купівельної спроможності передбачає визначення привабливості ринку за середньозваженим значенням його трьох основних компонент: кількістю споживачів, купівельною спроможністю цих споживчих одиниць, їх готовністю до витрат. При цьому застосовують два підходи: використання стандартного індексу купівельної спроможності (ІКС) чи спеціального ІКС для певного сектора чи групи товарів.

3. Розкрийте сутність, етапи та завдання маркетингових досліджень

Маркетингові дослідження надають підприємству цінну інформацію, яка служить основою маркетингової діяльності підприємства. Маркетингові дослідження включають виділення, збір, аналіз і розповсюдження інформації, необхідної для виявлення і вирішення проблем в маркетингу.

Розрізняють два типи маркетингових досліджень: дослідження для ідентифікації проблеми і дослідження для вирішення проблеми. Дуже часто проект маркетингових досліджень містить обидва типи досліджень.

Дослідження для ідентифікації проблеми направлені на виявлення проблем, які реально існують або можуть виникнути в майбутньому. Це найбільш поширений тип маркетингових досліджень. Він використовується для оцінки навколишнього оточення і виявлення проблеми. Інформація про зміни на ринку указує на потенційні можливості і проблеми. Розгляд економічних, соціальних, культурних тенденцій і тенденцій реакції споживачів на товар може сприяти виявленню таких можливостей або проблем.

Дослідження для вирішення проблеми направлені на пошук вирішення певної маркетингової проблеми. Вони робляться кожного разу, коли виявлена проблема або можливість. Дослідження для вирішення проблеми включають наступні етапи:

· сегментація ринку;

· дослідження товару (визначення дизайну товару; тест упаковки; позиціонування торгової марки; тестування збуту; тестування системи управління замовленнями);

· дослідження цін;

· дослідження реклами (визначення бюджету на рекламу; знаходження оптимального поєднання різних видів і засобів реклами; оцінка ефективності реклами);

· дослідження розподілу продукції (визначення типу розподілу; визначення розташування роздрібних і оптових продавців).

Маркетингові дослідження допомагають керівництву підприємства бути в курсі того, наскільки ефективно функціонують всі ланки бізнесу.

Весь процес маркетингового дослідження складається з шести етапів, які і визначають перелік завдань, що вирішуються за допомогою маркетингового дослідження:

· постановка завдання (яка мета дослідження і які суміжні питання, супроводжуючі дослідження);

· розробка підходу до рішення проблеми (формулювання аналітичної бази і моделей, питань для дослідження і гіпотез);

· розробка проекту дослідження (докладний опис процедур, необхідних для отримання інформації);

· збір даних (польові дослідження);

· підготовка і аналіз даних (редагування, кодування і перетворення даних; перевірка на точність; аналіз даних за допомогою статистичних методів);

· підготовка і представлення звіту (освітлення всього процесу дослідження; презентація отриманих результатів).

Маркетингові дослідження проводяться з однією метою — допомогти в ухваленні більш грамотного маркетингового рішення. Тому при проведенні маркетингового дослідження треба прагнути «грати на випередження» подій, а не реагувати на наслідки цих подій.

4. Методи проведення маркетингових досліджень

Первинна інформація збирається шляхом опитування, спостереження, імітації й експерименту.

Спостереження – реєстрація (запис) обставин і фактів (поведінки), що сприймаються органами чуття дослідника або механічними пристроями.

Об'єкти спостереження: поведінка споживачів, реакція споживачів, продуктова політика, рекламна компанія й ціни конкурентів.

Методи спостереження:

· Польове (у реальних умовах) і лабораторне (у штучно створених умовах).

· Пряме (безпосередньо під час подій, що відбуваються) і непряме (за результатами подій, що відбулися).

· Відкрите й приховане.

· Структуроване (за чітко визначеною схемою) і неструктуроване (без чіткого плану).

· Людське (спостерігач – людина) і механічне (за допомогою електронних чи механічних пристроїв).

Експеримент – дослідження, в якому визначається, як зміни одного чи декількох незалежних факторів впливають на одну або декілька (залежних) змінних.

Завдання експерименту – отримання завчасної інформації про успіх або невдачу окремих альтернативних варіантів поведінки фірми на ринку.

Види експериментів:

· польові (тест ринку) – випробування елементів комплексу маркетингу в реальних умовах на певному географічному просторі;

· лабораторні (тест продукту) – випробування окремих атрибутів продукту (властивостей, дизайну, упаковки тощо) в штучно створених умовах.

Імітація – метод, який ґрунтується на застосуванні ЕОМ і дослідженні зв’язків між різними маркетинговими змінними на відповідних математичних моделях, а не в реальних умовах.

Опитування – отримання даних (відповідей респондентів на запитання) з використанням спеціальних прийомів.

Підготовка збирання інформації за допомогою опитування передбачає розв’язання наступних завдань:

· вибір способу зв’язку з аудиторією;

· розробка анкети;

· проведення тестування анкети.

Розрізняють три основних способи зв’язку дослідника з об’єктом дослідження при проведенні опитувань: по телефону; поштою; особисте інтерв’ю.

5. Критерії відбору цільових ринків, вибір спеціалізації

Вибір цільового маркетингу означає, що підприємство повинно розбити весь ринок на локальні часткові ринки — сегменти. При цьому кількість, склад і розміри отриманих сегментів будуть залежати від використовуваних методів і критеріїв сегментування. Попередні типи не вимагають сегментування.

Вибір концепції цільового маркетингу і прийняття рішення щодо сегментування ринку передбачає вибір стратегії сегментування або стратегії охоплення ринку. Можна назвати такі три стратегії: 1) сегментування за демографічними критеріями; 2) сегментування за психографічними критеріями; 3) сегментування за комбінованими критеріями або повне сегментування. У результаті сегментування підприємство отримає моделі утворених сегментів, тобто виражений у відповідних показниках портрет однорідної групи споживачів конкретного сегмента.

У маркетинг-міксі інвестиційних товарів ринки сегментуються в основному за психографічними критеріями, які характеризують позицію або очікування покупців відносно відповідних продуктів або продуктових груп, їх поведінку.

Всіх споживачів обладнання, тобто підприємства можна поділити на дві великі групи: які орієнтовані на якість і для яких головним критерієм вибору є доступна ціна.

Кінцевий вибір робиться на основі сукупності критеріїв. Знаючи переліктаких критеріїв і їх відносну важливість для покупців при прийнятті рішень про покупку, підприємства-виробники можуть сегменту вати ринок споживачів і розробляти свій маркетинг-мікс стосовно кожного сегмента (приклад наводиться нижче).

Такого роду сегментування дозволяє виробнику чітко уявити портрет споживача на кожному сегменті і зробити свідомий вибір на користь орієнтації на той чи інший сегмент.

Отримані в результаті цього сегменти можуть бути для підприємства по-різному цікаві. Тому необхідно вирішити, скільки сегментів підприємство буде охоплювати (покривати) своєю маркетинговою діяльністю.

6. Види маркетингових цінових стратегій

Розглянемо варіанти цінових стратегій.

Стратегії ціноутворення, орієнтовані на витрати.

Стратегія високих цін, або стратегія "збирання вершків" — товари спочатку продаються за високими цінами, що значно перевищують ціни на виробництво, а потім фірми поступово знижують їх, пропонуючи товар новим сегментам ринку.

Стратегія характерна для ринкової ситуації, при якій:

· продаються товари-новинки, захищені патентами;

· попит перевищує пропозицію;

· фірма є монополістом на ринку;

· низька еластичність попиту — група споживачів, що першою купує товар, менш чутлива до ціни, ніж інші групи;

· покупці сприймають високу ціну як свідоцтво високої якості товару;

· обмежена конкуренція.

Стратегії, орієнтовані на попит.

Стратегія диференційованих цін передбачає встановлення знижок або надбавок до середнього рівня цін для різних ринків, їх сегментів та споживачів: з урахуванням місцезнаходження ринку, його характеристик, часу здійснення покупок, варіантів товарів та їх модифікацій.

Стратегія диференційованих цін бажана в таких випадках:

· ринок легко сегментується;

· конкуренти не можуть продавати товари за низькими цінами в тих сегментах, в яких фірма продає товари за високими цінами;

· витрати на впровадження політики диференційованих цін перекриваються додатковими надходженнями від їх встановлення;

· введення диференційованх цін не суперечить діючому законодавству, а також не викликає у покупців почуття не приязні та образи.

7. Охарактеризуйте специфіку сегментування споживчого ринку

Вивчення попиту на товар та аналіз ринкових можливостей виробника цього товару тісно пов'язані з дослідженням ринкової сегментації. Через політику сегментації ринку, що її проводить підприємство чи фірма, втілюється у життя найважливіший принцип маркетингу — орієнтація на споживача. Тому виробникам варто поділити ринок на певні сегменти за цими мотивами та іншими ознаками, а вже потім пропонувати цільовим споживачам товар, вироблений із максимальним урахуванням цих ознак.

До проблем, що їх розглядають у ході комплексного дослідження ринку, належать визначення місткості ринку та окремих його сегментів, кон'юнктурні та прогнозні дослідження обсягів збуту, аналіз практики діяльності конкурентів та ін. У ході дослідження важливо визначити привабливі напрями майбутніх маркетингових зусиль підприємства, а також окреслити зони підвищених ризиків і небезпек, яких треба уникати.

8. Фактори внутрішнього середовища маркетингу

Аналіз внутрішнього середовища підприємства має здійснюватися з урахуванням тенденцій, що склалися в зовнішньому середовищі. У процесі цього аналізу перевіряється вся система господарювання підприємства та окремих його підсистем щодо реалізації можливостей, які зовнішнє середовище надає підприємству, а також вживаються заходи щодо запобігання й послаблення загрози його існуванню, тобто виявляються сильні та слабкі сторони з оцінкою ймовірності реалізації перших і подолання останніх.

Чинники внутрішнього середовища маркетингу поділяються на ті, що підконтрольні вищому керівництву підприємства, і на ті, що контролюються службою маркетингу.

Фактори внутрішнього середовища підприємства: а) його виробничий потенціал; б) кадрово-управлінський потенціал; в) конкурентоспроможність продукції і конкурентний потенціал; г) організація маркетингу і збуту; д) фінансовий стан; е) ефективність виробництва; є) стратегія, місія і цілі; ж) організаційна структура і культура; з) організація виробництва і праці; к) мотиваційні механізми; л) екологічність виробництва; м) соціальна ефективність; н) імідж підприємства тощо.

9. Види реклами залежно від каналів її розподілу

Засоби реклами (канали поширення рекламних звернень) вибираються таким чином, щоб ефективно досягти уваги цільової аудиторії. Причому основними критеріями при виборі каналів поширення рекламних послань є забезпечення максимального охоплення цільової аудиторії, відповідність вартості розміщення реклами з рекламним бюджетом і відповідність характеру рекламного повідомлення особливостям каналу. Крім того, вибір засобів реклами виробляється таким чином, щоб забезпечити необхідне географічне охоплення споживачів і бажану частоту й форму подачі матеріалу. Крім того, при виборі засобів поширення рекламних послань варто мати на увазі, що разовий, одиничний контакт з потенційним покупцем не має практичної комерційної цінності. Результат може принести тільки систематична рекламна робота, причому важливо, щоб виникаючі контакти не були відділені один від одного занадто великими проміжками часу: оптимальним вважається щотижневий контакт, рідкі контакти сприймаються як разові й мають дуже низьку комерційну цінність. Найчастіше запорукою високої ефективності рекламного повідомлення може послужити комбінація використовуваних засобів поширення інформації.

За цією ознакою реклама поділяється за такими напрямами:

· реклама в засобах масової інформації;

· пряма реклама;

· реклама на місці продажу;

· особистісна реклама;

· персональний продаж.

10. Види цінового стимулювання збуту продукції

До кожного з них у покупця є своє ставлення. Найбільш спокусливим, але й найбільш підозрілим є зниження цін. Покупця приваблюють товари, ціну на які тимчасово знижено. Із аналогічних товарів різних марок він вибере найдешевший. Водночас, як ми вже неодноразово зазначали, він з підозрою ставиться до товарів, які постійно пропонуються зі знижкою. Таку двоїстість психології основної маси споживачів обов'язково треба враховувати в процесі рекламних комунікацій.

Зниження цін на товари практикується за кордоном уже давно. Особливо часто влаштовується сезонний розпродаж за зниженими цінами. Багато покупців чекають такого розпродажу і роблять більш-менш значні покупки тільки там. На такий розпродаж часто приїздять покупці та посередники навіть з інших країн. Головним недоліком такого виду стимулювання продажу є те, що він не створює постійної клієнтури: покупець кидається від однієї марки товару до іншої, шукаючи чогось дешевшого. Цей вид стимулювання руйнує імідж товару та імідж його виробника, створює тільки миттєвий сплеск попиту, який негайно спадає, оскільки покупець користується запропонованою йому можливістю та робить покупки наперед. Дивлячись на натовп, який заповнює магазин, маркетолог не повинен плекати ілюзій, що він залучив безліч нових покупців. Досвід незаперечне свідчить, що знижкою користуються, як правило, ті самі постійні покупці.

До зниження цін завжди готові як виробники, так і торговці. Виробник бажає збільшити обсяги продажу товарів або кількість покупців, а торговець — перетворити свою крамницю на осередок ефективної купівлі товару. При цьому виробник може пропонувати знижку торговому підприємству, а останній, у свою чергу, погоджується частково відступити її покупцю. Крім того, розміри знижок мають бути достатньо відчутними (на цьому можна побудувати рекламне звернення), такими, що достатньо стимулюватимуть попит. Але треба добре все порахувати, щоб збільшення попиту не обернулося на втрату зиску.

Коли стимулювання відбувається з ініціативи торговельної мережі, покупців сповіщають по радіо, через пресу або за допомогою зовнішньої (щитової) реклами.

Звернімо увагу на такі види цінового стимулювання, які зовсім не використовуються в Україні, хоча є дуже поширеними в економічно розвинутих країнах. Це, передовсім, так зване стимулювання з відстрочкою. Існують такі його різновиди:

• зниження ціни відбувається не в момент купівлі, а через певний час, коли покупець надішле купон, який надає право на знижку. Сума знижки повертається покупцеві банківським чеком(!);

• знижка надається після пред'явлення кількох доказів покупки. Цей прийом використовують для створення кола постійних покупців. Доказами можуть бути елементи упаковки, вкладиші в коробку з товаром, якісь спеціальні корки від пляшок. Переваги такого стимулювання полягають у дуже простій процедурі перевірки результатів акції, дуже сильній мотивації повторної купівлі, що дає значний ефект у боротьбі з конкурентами. З-поміж недоліків цього виду стимулювання можна назвати такі: він потребує досить тривалого часу, аж поки покупець назбирає потрібну кількість упаковок, талонів тощо, а також точного контролю дат початку і закінчення акції;

• об'єднане стимулювання з відстрочкою, коли поєднуються кілька товарів різних виробників у рамках однієї акції стимулювання. Як правило, покупцеві пропонують до десяти різних товарів. Доказом купівлі є купон, що видається разом з товаром. Суму знижки повертають банківським чеком;

• перехресний купонаж. Це стимулювання з відстрочкою купівлі двох дуже різних товарів, які не продаються в одній торговій точці;

• зниження цін, яке сполучається із суспільне корисним заходом (з охорони довкілля, наведення порядку на вулицях, спорудження громадських будівель тощо). Покупець отримає знижку, якщо подасть докази купівлі певної кількості товарів виробника ПІД час цих акцій;

• стимулювання натурою, тобто пропонування покупцеві додаткової кількості певного товару. Спеціалісти в галузі маркетингу називають такі форми стимулювання натурою: премії, котрі видають в момент купівлі товару, премії з відстрочкою, тобто за умови пред'явлення покупцем одного чи кількох доказів купівлі, а також видачу покупцеві безоплатних зразків товару з тим, щоб він міг його спробувати на смак або перевірити в роботі.

11. Основні типи та характеристика організацій роздрібної торгівлі

Для здійснення торговельної діяльності у сфері роздрібної торгівлі формується роздрібна торговельна мережа. Вона включає сукупність стаціонарних пунктів роздрібного продажу, так звану магазинну торгівлю та дрібнороздрібну торговельну мережу.

Дрібнороздрібна торговельна мережа складається із наметів, кіосків, інших нестаціонарних торгових одиниць, які не мають торговельної зали для покупців, та пересувної мережі — спеціально обладнаних різних пристосувань для дрібної торгівлі: автомагазини, ятки, розвозки тощо.

Для характеристики форм організації магазинної роздрібної торгівлі використовують класифікацію роздрібних магазинів, в основу якої покладено низку ознак, що характеризують різні аспекти діяльності торгового підприємства. До цих ознак належать: обсяг послуг, що надаються, асортимент пропонованих товарів, товарна спеціалізація, відносний рівень цін, форма торгівлі.

Організаційно-правові форми суб’єктів господарювання, що здійснюють роздрібний продаж, досить різноманітні. До них належать:

господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства роздрібної торгівлі;

громадяни, які здійснюють господарсько-торговельну діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення торговельної діяльності без статусу юридичної особи.

12. Планування маркетингової діяльності підприємства

Навколишнє середовище постійно впливає на функціонування підприємства. А це вимагає прийняття різного роду управлінських рішень. Деякі підприємства ведуть свою маркетингову діяльність без усяких планів. Як аргумент подається думка, що ринок змінюється дуже швидко, тому від планів немає ніякої користі.

І все ж формальне планування може надати багато переваг всім типам підприємств, великим і малим. Воно побуджує керівництво постійно думати про майбутнє, змушує постійно визначати свої цілі і політику, призводить до більш скоординованої роботи. Крім того, старанне планування допомагає передбачати зміни середовища і оперативно реагувати на них, а також готує до непередбачуваних обставин. Успішні компанії працюють у відповідності з планом, але він складається таким чином, щоб не обмежувати підприємницької ініціативи.

Планування — це особлива форма діяльності, спрямована на підготовку і упорядкування рішень про цілі, засоби і дії(заходи), які повинні забезпечити виробництво і реалізацію продукції, задоволення існуючого попиту і майбутніх потреб. План включає систему заходів, необхідних для досягнення цілей, іх зміст, забезпечення ресурсами, а також обсяги, методи, послідовність і строки виконання робіт різного характеру. За допомогою планування досягається узгодженість і координація діяльності в системі горизонтального і вертикального рівнів управління. Ціль планування — зменшення підприємницьких ризиків за рахунок зниження невизначеності умов діяльності і концентрації ресурсів на найбільш перспективних напрямках.

Основні принципи, на яких будується планування — системність, комплексність, обмеженість ресурсів, варіантність, оптимальність, узгодженість, динамічність, адаптивність.

Планування маркетингу — це впорядкована сукупність етапів і дій, що пов’язані с аналізом оточення, постановкою цілей маркетингу розробкою заходів для їх досягнення.

Маркетинговий план — це документ, в якому сформульовані основні цілі маркетингу і шляхи їх досягнення.

13. Назвіть основні функції маркетингу та розкрийте їх сутність

Загальні функції маркетингу.

1) аналіз і дослідження ринку;

2) прогнозування попиту;

3) планування асортименту продукції;

4) організація маркетингових комунікацій (реклама, пропаганда, стимулювання збуту, паблік рилейшнз, персональний продаж);

5) ціноутворення;

6) розподіл товару;

7) маркетингове планування.

Очевидно, що маркетинг охоплює всі аспекти діяльності підприємства.

Основні напрями маркетингової діяльності:

• управління і контроль за виробництвом;

• планування асортименту товарів і послуг на підставі вивчення попиту;

• розроблення політики ціноутворення на підставі аналізу цін конкурентів і можливостей формування цін на готову продукцію на підприємстві;

• матеріально-технічне постачання на основі аналізу процесу постачання сировини (рівень цін, якість постачання, відстань доставки тощо);

• відновлення основних виробничих фондів;

• вивчення і впровадження нових технологій у виробництві товарів і послуг.

14. Назвіть фактори зовнішнього середовища маркетингу

Зовнішнє середовище підприємства — сукупність суб'єктів господарювання, економічних, суспільних і природних умов, що діють у глобальному оточенні. Залежно від характеру впливу різноманітних факторів зовнішнє середовище поділяють на макро- і мікросередовище.

Макросередовище охоплює матеріально-технічні й економічні умови, суспільні відносини та інші чинники, що впливають на діяльність підприємства опосередковано. До них належать демографічні, економічні, політичні та інші чинники, що постійно змінюються і є джерелом постійного занепокоєння для фірми.

Фактори зовнішнього середовища найчастіше класифікують за такими групами:

1. Економічні — фактори, що пов’язані з обігом грошей, товарів, інформації та енергії.

2. Політичні — фактори, що впливають на політичні погляди та поділяють людей на окремі політичні групи і знаходять вираження в діяльності та прийнятті рішень місцевими органами влади та уряду.

3. Соціально-демографічні фактори, які впливають на рівень і тривалість життя людей, а також формують їхню ціннісну орієнтацію.

4. Технологічні — фактори, що пов’язані з розвитком техніки, обладнання, інструментів, процесів обробки та виготовлення продуктів, матеріалів і технологій, а також know-how.

5. Конкуренція — фактори, які відбивають майбутні та поточні дії конкурентів, зміни в частках ринків, концентрації конкурентів.

6. Географічні — фактори, пов’язані з розміщенням, топографією місцевості, кліматом і натуральними ресурсами (зокрема, корисними копалинами).

15. Методи оцінювання стану маркетингового зовнішнього середовища

При побудові системи факторів для аналізу зовнішнього середовища потрібно враховувати такі властивості:

взаємозв’язок факторів, що характеризуються силою, з якою зміна одного фактора впливає на інші фактори зовнішнього середовища;

складність системи факторів, що впливають на організацію, зумовлена кількістю, різноманітністю зв’язків і наслідків впливу;

динамічність і рухомість, тобто відносна швидкість і різні темпи змін факторів середовища;

невизначеність інформації про середовище та невпевненість у її точності.

Треба зважати й на те, що взаємодія організацій чи окремих підприємств з оточенням має певну специфіку: окремі компоненти середовища по-різному впливають на окремі підприємства. Ступінь впливу залежить, як правило, від розмірів і галузевої належності підприємства, територіального розміщення та якості управління тощо. Головний висновок тут такий: кожне підприємство має з’ясувати для себе, які саме із зовнішніх факторів найсуттєвіше впливають на їхню діяльність, і ретельно досліджувати їх.

Кожну складову зовнішнього середовища можна аналізувати різними способами: побудова сценаріїв і економіко-математичних моделей для виявлення взаємовпливу факторів тощо. Найпоширенішою є таблична форма, що використовується для концентрації інформації, дібраної з періодичних видань, отриманої в ході співбесід, конференцій, із письмових довідок експертів тощо.

16. Назвіть основні аспекти дослідження ринку (кон'юнктури і місткості ринку, конкурентного середовища, поведінки споживачів та ін.)

Центральне місце в маркетинговій діяльності займає дослідження ринку. Адже саме на ринку найбільш чітко виявляються попит на ті чи інші товари, інтереси і потреби споживачів. Вивчення їх є головним завданням для кожного підприємця.

На ринку завжди присутні чотири "господарі": попит, пропонування, ціна, конкуренція. Однак жоден з них не піддається строгому плануванню. Наприклад, попит як представлену на ринку потребу в товарах не можна планувати хоча б тому, що він включає в себе не лише матеріально-вартісні, а й духовні засади. Попит формується під впливом великої кількості факторів, частина яких не може бути виміряна на стадії розробки плану (мода, психологічні, естетичні, соціальні фактори). Він походить від людини, в поведінці якої на ринку дуже багато суб'єктивного, непередбаченого.

Можна виділити такі основні етапи дослідження маркетингу:

1. Обґрунтування необхідності проведення дослідження.

2. Аналіз факторів, що обумовили потребу в інформації, і формулювання проблеми.

3. Чітке формулювання цілі дослідження.

4. Визначення необхідних вихідних даних, методів їх збору і видів аналізу, які слід провести.

5. Збір даних: а) складання плану вибіркового обстеження (при використанні вибіркового методу); б) збір даних з другорядних джерел інформації — публікації в пресі і звітність підприємства, а також з первинних джерел — на місцях шляхом особистих інтерв'ю, опитування по телефону і розсилання поштою анкет.

6. Систематизація й аналіз даних.

7. Інтерпретація результатів і формулювання висновків і результатів.

8. Підготовка звіту про результати дослідження.

9. Аналіз прийнятих на основі дослідження заходів. До початку складання плану дослідження необхідно вивчити головні аспекти проблеми на основі аналізу вузького кола джерел даних і архіву підприємства, опитати керівництво підприємства і фінансові підрозділи. Інколи цінну інформацію вдається виявити навіть при поверховому перегляді опублікованих матеріалів. Одержавши необхідні дані, можна розробити детальний план із зазначенням видів інформації та джерел її одержання і скласти програму дослідження.

Загалом групи і спеціалісти відділу дослідження маркетингу мають проводити роботу за такими напрямами:

1) дослідження ринку;

2) аналіз і прогнозування збуту;

3) дослідження товару;

4) аналіз діяльності конкурентів.

17. Сутність маркетингової товарної політики та її структура

Маркетингова товарна політика – це комплекс заходів, у межах яких один чи декілька товарів використовуються як основні інструменти виробничо-збутової діяльності фірми.

Основним завданням товарної політики є створення такого товару чи послуги і таке управління ними, щоб інші елементи маркетингової діяльності або були непотрібні взагалі, або ж використовувалися мінімально як допоміжні для досягнення поставлених фірмою цілей.

Товарна політика передбачає певний курс дій товаровиробника або наявність у нього наперед обдуманих принципів поведінки. Вона покликана забезпечити прийняття рішень стосовно формування асортименту й управління ним; підтримання конкурентоспроможності товару на певному рівні; знаходження для товарів оптимальних товарних ніш (сегментів); розробка та реалізація стратегії упаковування, маркування, обслуговування товарів.

Розробка й здійснення товарної політики вимагають дотримання наступних умов: чіткої уяви про мету виробництва й збуту на перспективу; наявності стратегії виробничо-збутової діяльності підприємства; хорошого знання ринку й характеру його вимог; чіткої уяви про свої можливості й ресурси (дослідницькі, науково-технічні, виробничі, збутові) нині та на майбутнє.

18. Конкурентоспроможність продукції: сутність та методи визначення

Для визначення конкурентоспроможності товару здійснюються такі кроки:

1) вибір цільового ринку;

2) вибір товару-аналога (бази для порівняння);

3) визначення набору параметрів товару для порівняння та моделей, за допомогою яких здійснюватимуться розрахунки;

4) порівняння товарів, визначення кількісних значень обраних параметрів;

5) розрахунок інтегрального показника конкретного товару.

Потрібно розрізняти параметри та показники конкурентоспроможності.

Параметри конкурентоспроможності — це кількісні характеристики властивостей товару, які враховують галузеві особливості оцінки його конкурентоспроможності.

Розрізняють окремі групи параметрів конкурентоспроможності: технічні, економічні, нормативні (різних типів).

Технічні параметри є характеристикою технічних і фізичних властивостей товару, що їх визначають особливості галузі та способи його використання, а також функції, які виконує товар у процесі його використання.

Економічні параметри визначають рівень витрат на виробництво та ціни споживання через витрати на купівлю, обслуговування, споживання, утилізацію товару.

Нормативні параметри визначають відповідність товару встановленим нормам, стандартам і вимогам, установленим законодавством та іншими нормативними документами.

19. Розкрийте сутність маркетингової стратегії встановлення ціни на нову продукцію

Нові товари — поняття відносне, оскільки поява товару означає, що розпочалось його старіння. І якщо фірма не опікувалася його патентним захистом або аналогічний товар пропонують підприємства-конкуренти, фірма має вдатися до політики прориву. Основними маркетинговими стратегіями встановлення ціни на новий товар є:

1. "Збирання вершків" — встановлення високої ціни від початку просування на ринок нового або вдосконаленого продукту. У цьому разі сподіваються на споживачів, здатних купити продукт за такою ціною. Вона прийнятна тоді, коли попит на товар дуже високий за великої кількості покупців; якщо витрати дрібносерійного виробництва потребують негайного поновлення; як механізм "знищення" конкурентів, які не витримують цінового тиску. Висока ціна підтверджує якість.

Стратегію "збирання вершків" головні фірми галузі застосовують у таких випадках:

• виходячи на ринок з абсолютно новими виробами, що не мають аналогів і перебувають на початковій стадії життєвого циклу;

• формуючи новий товар;

• працюючи на сегменті ринку, де попит не залежить від динаміки цін. Така стратегія виправдана тоді, коли є гарантія, що найближчим

часом на ринку не загостриться конкуренція. Це можливо в таких випадках: нові продукти захищені патентами; в основу їх виробництва покладено значні винаходи або результати великомасштабних і дорогих науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок; конкуренти вважають надто високими витрати на освоєння нового ринку (реклами); сировина та матеріали, що необхідні для виробництва, надаються в обмеженій кількості. У цьому разі підприємства-виробники є монополістами і їх мета — максимізувати короткостроковий прибуток доти, поки новий ринок не стане об'єктом конкурентної боротьби.

2. Упровадження продукту на ринок — встановлення нижчої ціни, ніж на аналогічні товари на ринку. Ціна продукту, що впроваджується на ринок, заздалегідь занижена. В окремих ситуаціях така стратегія ціноутворення зумовлена прагненням підприємства збільшити свою частку на ринку. З огляду на фінансовий аспект діяльність підприємства, яке обрало таку стратегію, може характеризуватися як збільшенням розміру прибутку й прибутку на вкладений капітал, так і значним зниженням рентабельності.

3. "Психологічні ціни" — дещо нижчі від певної суми (наприклад, 99 грн); така ціна створює у споживача психологічне враження нижчої ціни.

4. Лідерство на ринку або в галузі — встановлюється відповідно до ціни, запропонованої головними конкурентами на ринку, — переважно провідною фірмою галузі. Ціна лідера не допускає встановлення ціни на нові вироби відповідно до рівня цін головної компанії на ринку. Ціна на новий виріб може відхилятися від ціни компанії-лідера лише в певних межах, що визначаються якісною та кількісною перевагою продукції підприємства над виробами головних фірм на ринку.

5. Ціни з відшкодуванням витрат виробництва — встановлюються з урахуванням фактичних витрат на виробництво продукції й середньої норми прибутку на ринку або в галузі.

6. Престижні ціни — встановлюються на вироби найвищої якості, що мають особливі, неперевершені властивості.

20. Види реклами за призначенням та способом цільового впливу на аудиторію

За цією ознакою рекламу поділяють на раціональну та емоційну.

Раціональна, або предметна, реклама інформує, звертається до розуму потенційного покупця, наводить аргументи, щоб переконати його. На підтвердження своїх доказів рекламодавець може використати малюнки, креслення, схеми, фотознімки тощо.

Емоційна, або асоціативна, реклама звертається до почуттів, емоцій, підсвідомості. Основними засобами переконання тут є художні — малюнки, відеозображення, звуки. Логіка тексту, як правило, відіграє допоміжну роль.

Рекламні звернення рідко бувають суто раціональними чи суто емоційними. Звичайно в них комбінуються обидва види впливу.

За призначенням розрізняють товари широкого вжитку та товари промислового призначення. У свою чергу, товари широкого вжитку поділяються на підставі поведінки покупців:

на товари повсякденного попиту (товари, які споживач купує часто, без вагань і з мінімальними зусиллями для їх порівняння між собою; вони бувають постійного попиту, імпульсивної

купівлі, для екстремальних випадків);

товари попереднього вибору (товари, які споживач у процесі вибору та купівлі, як правило, порівнює між собою за показниками якості, ціни, зовнішнього оформлення тощо, причому вони можуть бути подібні один до одного або різні);

товари особливого попиту (товари з унікальними характеристиками чи окремі марочні товари, заради придбання яких значна кількість покупців готова витратити додаткові зусилля, як фізичні, так і матеріальні);

товари пасивного попиту (товари, про які покупець не знає або коли й знає, то заздалегідь не планує їх купівлі).

21. Маркетинг послуг, його особливості

Специфіка маркетингу послуг визначається особливостями їх ринку та характерними рисами самих послуг. Головна мета маркетингу послуг — допомогти споживачеві визначити організацію, ознайомитися з послугами, що вона пропонує, зробити вибір. Ключовими поняттями у маркетингу послуг є цільовий ринок, користь для споживача та просування послуг. Але перед тим як визначити свій цільовий ринок, необхідно проаналізувати зовнішнє середовище організації, яке впливає на її розвиток.

Маркетинг послуг — це процес розроблення, просування і реалізації послуг, орієнтований на виявлення специфічних потреб споживачів. Разом з тим, проблеми, які необхідно вирішувати на ринку послуг, ідентичні проблемам на товарному ринку та пов'язані між собою. В маркетингу розглядаються процеси створення, виробництва і реалізації товарів і послуг в інтегрованій сукупності, спрямованій на виявлення вимог споживачів і визначення можливості їх задоволення в конкретних умовах ринкового середовища. Зв'язок між виробниками послуг і споживачами та реагування на зворотну інформацію у цьому зв'язку є основним принципом на усіх стадіях маркетингу. Організація і управління виробництвом та збутом спрямовуються на забезпечення максимально можливої збалансованості попиту і пропонування в конкретних умовах ринкової кон'юнктури. Отже, маркетингу послуг властиві принципи, методи, засоби, прийому, притаманні сучасному маркетингу як системі знань. Вони аналогічні принципам, методам, прийомам традиційного маркетингу, але у їх співвідношеннях та впливі на характер маркетингової діяльності є відповідні особливості.

3.Основи менеджменту:

1. Розкрийте сутність та назвіть основні риси формальної організації

Формальну організацію характеризує певний порядок, зафіксований у статуті, правилах, планах, нормах поведінки, що дає змогу свідомо координувати соціальні взаємодії для досягнення конкретної загальної мети.

Формальна соціальна структура – це така структура, в якій соціальні позиції і взаємозв’язки між ними чітко спеціалізовані і визначені незалежно від особистісних характеристик членів організації, що займають ці позиції. Наприклад існують соціальні позиції директора, його замісників, начальників відділів і рядових виконавців. Директор може бути діловим і енергійним, таким, що повністю відповідає займаній посаді, а може бути й пасивним і некомпетентним – але все-одно формально він залишається директором.

Виконавець може бути надталановитим, але все ж таки буде займати нижче місце в структурі організації. Взаємозв’язки між позиціями формальної структури засновані на жорстких правилах, регламентах, положеннях і закріплені в офіційних в офіційних документах.

Таким чином формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове виробництво, фірма, університет, муніципальна структура (мерія).

Основою формальної організації є поділ праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального поділу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація – раціональна, для неї характерні службові зв’язки між індивідами; вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються стандартизовані відносини, засновані на формально-діловому спілкуванні.

2. Дайте визначення внутрішнього середовища організації та визначіть взаємозв'язок внутрішніх змінних

Внутрішнє середовище організації — це сукупність факторів, які формують її довгострокову прибутковість і перебувають під безпосереднім контролем керівників та персоналу організації.

Сучасна організація керування підприємством потребує чітких взаємозв'язків між органами керування виробництвом і раціонального документообігу на підприємстві, взаємозв’язки між структурними підрозділами повинні бути максимально простими й виключати всякі елементи дублювання.

Таким чином, у процесі створення й удосконалювання організації керування підприємством необхідно враховувати весь комплекс вимог, запропонованих до неї з боку виробництва. Тільки при цьому умові система керування буде відповідати завданням підвищення ефективності виробництва, висунутим у цей час у зв'язку з переходом до ринкових відносин.

Керована система підприємства поряд з іншими системами включає й технічну, котра, у свою чергу, ділиться на системи машин і механізмів різного призначення, види встаткування й т.д. Ця система найменш рухлива, повільніше адаптується до зовнішнього середовища, що, звичайно, не виходить, що вона незмінна. Науково-технічний прогрес впливає саме на цю систему у виробництві. Рухливість її визначається як фізичним спрацюванням устаткування, так і моральним старінням.

Технічна система вимагає специфічного керування. Під впливом сучасних темпів науково-технічного прогресу вона має потребу у вирівнюванні виробничих потужностей у процесі їхнього нарощування, модернізації встаткування, раціональної організації його ремонту.

Технологічна система виражається в послідовності операцій і процесів виробництва, у ході яких створюється продукція певних параметрів й якості. Керування технологічною системою складається в ретельній розробці технології виробництва, насамперед, з позицій його ефективності. Система містить у собі контроль над якістю роботи на окремих операціях і на зборці виробу.

Система організації виробництва дозволяє раціонально використати в сукупності працю, устаткування, предмети праці, заводські площі, словом, створювати умови для того, щоб процес виробництва здійснювався за допомогою найбільш прогресивних прийомів і методів і з найменшими витратами.

Система спільної праці являє собою необхідну організацію для досягнення певної мети, кількісні і якісні пропорції окремих видів праці, їхнє розчленовування й взаємні зв'язки в процесі виробництва. Пропорції окремих видів праці залежать від обсягів виробництва, його складності й інших особливостей.

Керуванню даною системою звичайно приділяється найбільший час й увага. Це розміщення людей і створення більших і малих колективів, де власне кажучи заставляється основа найбільш ефективного психологічного клімату, у величезній мері праці, що впливає на продуктивність.

Економічна система підприємства виражає єдність економічних процесів, а також економічних зв'язків всіх сторін виробництва. Вона вирішує завдання всебічного використання можливостей всіх систем виробництва для підвищення його економічного ефекту й одержання інтегрувального підсумку — прибутку.

Всі перераховані системи (технічної, технологічна, організації виробництва, економічна й ін.) взаємозалежні й тільки в єдності становлять підприємство як систему.

Підприємство, будучи частиною макроструктури народного господарства, саме є великою й складною системою. На це вказують його головні ознаки: різноманіття й розходження природи елементів, їх багато зв’язність, багаторазовість зміни складу й стану системи, безліч критеріїв її оцінки й інших.

Складність структури підприємства як системи характеризується більшою кількістю різноманітних по своїх завданнях цехів, служб, ділянок й інших елементів. Отже, підприємство володіє одним з ознак більших і складних систем — різноманіттям елементів або структур.

Багато зв’язність різних елементів як один з ознак великої й складної системи визначається не тільки наявністю безлічі елементів, але й однорівневими зв'язками між ними (наприклад, між цехами по ходу технологічного процесу). Варто також урахувати, що основне виробництво обслуговується підрозділами матеріально-технічного постачання, транспорту, ремонту встаткування й т.д. Вони зв'язані між собою й основними підрозділами. Все це показує багато зв’язність елементів підприємства.

3. Дайте визначення зовнішнього середовища організації та оцініть фактори його впливу на діяльність організації

Зовнішнє середовище організації – це сукупність елементів, які не входять до складу організації, але здійснюють певний вплив на неї.

Зовнішнє середовище організації прямого впливу – це середовище, яке включає в себе елементи, що безпосередньо впливають на операції організації та відчувають на собі прямий вплив операцій організації.

Зовнішнє середовище організації опосередкованого впливу – це сукупність факторів, які можуть не здійснювати прямий, тобто негайний вплив на операції організації, але з часом будуть відображатись на них.

До елементів зовнішнього середовища організації прямого впливу належать: споживачі, конкуренти, постачальники, закони і державні установи тощо.

Споживачі – це фізичні або юридичні особи, які використовують продукцію організації для особистих потреб або потреб своєї організації.

Конкуренти – це виробники подібної продукції на ринку.

Постачальники – це фірми або окремі особи, які здійснюють постачання машин, устаткування інших матеріальних ресурсів для задоволення технологічних або особистих потреб організації чи окремої особи.

Закони і державні установи – це правові та нормативні акти вищого органу законодавчої та виконавчої влад або їх спеціальні органи, які здійснюють нагляд за дотриманням державних вимог підприємствами, установами, організаціями, а також громадянами.

До факторів зовнішнього середовища організації опосередкованого впливу належать: стан економіки, науково-технічний прогрес, політичні та соціально-культурні зміни, вплив міжнародних подій тощо.

Стан економіки – це тенденції та рівень інфляції, ставки банківського процента, рівень безробіття та ін.

Науково-технічний прогрес – це розвиток технологічного процесу у конкурентів.

Політичні зміни – це тенденції у сферах законодавства, судової справи, політики, державного регулювання тощо.

Соціально-культурні зміни – це сукупність відносин, цінностей, норм, переконання, поведінки тощо.

Вплив міжнародних подій – це процеси, які відбуваються за межами країни і впливають на курс національних грошей, конкуренцію тощо.

4. Розкрийте сутність планування як функції менеджменту та дайте характеристику видам планування

Планування — процес визначення цілей діяльності організацій та прийняття рішень щодо їх досягнення.

Щоб спільні зусилля співробітників організації були успішними, вони повинні знати, що від них очікується. Для цього необхідно: сформулювати цілі, до яких прагне організація; визначити шляхи досягнення встановлених цілей; на закладі цього поставити задачі перед підрозділами організації та конкретними виконавцями. Все це в сукупності і характеризує в широкому розумінні сутність функції планування. Можна дати таке визначення функції планування: планування — це процес визначення цілей діяльності організації та прийняття рішень щодо шляхів їх досягнення. Зміст процесу планування полягає у пошуку відповідей на три ключових запитання: де організація знаходиться у даний момент? (який стан, яка ситуація) чого організація прагне досягти (куди вона прямує)? як організації потрапити звідти, де вона є, туди, де вона прагне опинитися? Мета планування полягає в створенні системи планових документів, які визначають зміст та певний порядок дій для забезпечення тривалого існування організації.

Види планування:

1. Перспективне планування:

— довгостроковий план – виражає стратегію підприємства та включає рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків.

— середньостроковий план – деталізований стратегічний план. Його складовими є детальна хронологізація проектів, конкретніші інвестиційні та фінансові показники

2. Поточне планування – розробка планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямами діяльності на більш короткі терміни (місяць).

5. Охарактеризуйте етапи процесу стратегічного планування

Процес стратегічного планування забезпечує основу для управління колективом фірм. Можна відзначити, що стратегічне планування стає дедалі більш актуальним і для українських підприємств, що вступають у жорстку конкуренцію як між собою, так і з іноземними компаніями.

Процес стратегічного управління протікає в три етапи: спочатку визначаються довгострокові перспективи розвитку підприємства, його основних підрозділів; на етапі реалізації планів розробляються заходи щодо здійснення фірмової стратегії; за допомогою контролю виявляються основні проблеми в області реалізації стратегії компанії.

Стратегічне планування визначає характер стратегічного управління. Реалізація стратегічних планів, стратегічний контроль і виявлення проблем, що виникають, відносяться до сфери оперативного управління і тому не можуть розглядатися як стратегічні фактори.

Підкреслимо слідуючі особливості стратегічного планування: воно орієнтується на довгострокову перспективу; стратегічні плани визначають основні напрямки розвитку підприємства; позначені певні "ніші" господарської діяльності надалі підлягають заповненню засобами оперативного планування; основна мета стратегічного планування полягає в забезпеченні майбутньої успішної діяльності підприємства.

Процес стратегічного планування може бути представлений у вигляді послідовного вирішення стратегічних проблем. При цьому етапи їхнього вирішення розмежовуються таким чином, щоб на кожному могли бути використані свої специфічні методи.

На першому етапі встановлюються стратегічно важливі сфери діяльності підприємства, тобто ті, котрі керуються і плануються відносно незалежно від інших ринків і інфраструктур.

6. Охарактеризуйте стадії процесу стратегічного планування

Для підприємств, що давно діють на ринку і достеменно відомі з умовами функціонування, процес стратегічного планування слід починати з визначення стратегічних орієнтирів, які після проведення стратегічного аналізу можуть коригуватися. А для нових підприємств чи підприємств, що прагнуть суттєвих змін (наприклад, диверсифікації), початковим етапом повинен бути стратегічний аналіз, на основі якого формулюватимуться його стратегічні установки.

Таким чином, у процесі стратегічного планування підприємства пропонується виділяти 3 стадії:

1 стадія. Визначення стратегічних орієнтирів підприємства, що передбачає формування стратегічного бачення підприємства, розробку (перегляд) його місії, а також формування системи стратегічних цілей підприємства.

2 стадія. Проведення стратегічного аналізу умов діяльності підприємства. Стратегічний аналіз надає підприємству інформацію щодо суттєвих умов діяльності підприємства, а також його спроможності до функціонування у цих умовах. Всі сучасні вчені дотримуються єдиної точки зору, що стратегічний аналіз повинен охоплювати два напрямки: аналіз зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства. Оскільки при цьому не завжди враховуються майбутні умови функціонування підприємств, здатні вплинути на їх діяльність у перспективі, доцільно розширити ці категорії і здійснювати аналіз стратегічного клімату та стратегічного потенціалу підприємств на даний момент часу і у перспективі. Такий підхід дозволить виявити стратегічні розриви між тим, що має підприємство, та чого воно прагне, і розробити ефективні стратегії для ліквідації (заповнення) виявлених розривів.

3 стадія. Стратегічний вибір (розробка стратегій) є завершальним етапом стратегічного планування і передбачає генерацію стратегічних альтернатив, їх оцінку і вибір найбільш оптимальної альтернативи, з яких формується стратегічний набір підприємства — ієрархічна система взаємопов'язаних стратегій різних рівнів, які визначають напрямки всебічного розвитку підприємства у певний період часу і забезпечують досягнення його стратегічних цілей.

Стратегічне планування завершується саме розробкою стратегій підприємства і окресленням напрямку його поведінки у перспективі, а розробка стратегічних планів, тобто „начинка" стратегій, що передбачає визначення конкретних стратегічних рішень, розподіл ресурсів і відповідальностей між ними, формування системи заходів щодо впровадження стратегій, має місце на стадії реалізації стратегій. Хоча розробка стратегічних планів є логічним завершенням процедури стратегічного планування, конкретизацією розроблених стратегій.

7. Розкрийте сутність владних повноважень, обов'язків та відповідальності

Владні повноваження — це офіційне законне право менеджера приймати рішення, віддавати накази і розподіляти ресурси для досягнення бажаних організаційних результатів. Владні повноваження визначаються трьома характеристиками:

Владні повноваження детермінуються виключно посадою, а не особистими чи діловими якостями співробітника організації. Менеджери наділяються владними повноваженнями з огляду на їх позиції в організаційній ієрархії, і кожен, хто займає аналогічну посаду, повинен отримати ті самі права.

Владні повноваження менеджера приймаються підлеглими. Владні повноваження поширюються з вершини ієрархічної піраміди організації до її основи, але підпорядкованість, або підлеглість працівників грунтується насамперед на їх впевненості в легітимності наказів менеджерів. Реальні права керівника визначаються свідомим виконанням підлеглими його команд. Якщо співробітники відмовляються підкорятися розпорядженням, владні повноваження керівника втрачають силу.

Відповідальність — обов'язок виконувати поставлені завдання і забезпечувати їх задовільне розв'язання. Тобто, це зворотна сторона "медалі"

владних повноважень. Наприклад, призначені співробітнику обов'язки з вирішення робочих завдань або виконання певних видів діяльності. Як правило, владні повноваження менеджерів пропорційні відповідальності, яка на них покладена. Якщо відповідальність менеджера не підкріплюється достатніми повноваженнями, то виконання завдань можливе, але утруднене. В цьому випадку керівник повинен мати здібності до переконання колег і підлеглих. Коли владні повноваження менеджера "перевищують" відповідальність, виникає спокуса зловживань надлишком ресурсів, використання всієї повноти влади заради нічого не вартих результатів.

8. Визначте завдання йохарактеризуйте види управлінського контролю

Контроль може бути спрямований як на окремий вид діяльності в організації, так і на всю їх сукупність. Отже, існують різні ознаки класифікації систем контролю.

Випереджаючий контроль спрямований на контроль “входів” у систему і здійснюється ще до початку трансформаційного процесу. Його завдання – відслідковувати якість та/або кількість “вхідних” ресурсів в організацію (фізичних, людських, інформаційних, фінансових тощо), перш ніж вони стануть частиною системи організації.

Метою випереджаючого контролю є запобігання ситуаціям, які здатні завдати шкоду організації, а не “лікувати” такі ситуації.

Поточний контроль здійснюється безпосередньо в ході трансформаційного процесу. Він грунтується на вимірюванні фактичних результатів діяльності і оперативному реагуванні керівника на відхилення, що виникають. Звичайно, існує розрив у часі між моментами виникнення відхилення від стандартів трансформаційного процесу і коригуючими діями менеджера. Проте, такий розрив є мінімальним.

Поточний контроль дозволяє з’ясувати причини відхилень і тому широко використовується в процесі управління.

Заключний контроль проводиться вже після завершення трансформаційного процесу. Його об’єктом є “виходи” з організації. Основний недолік заключного контролю – це констатація відхилень від стандартів на завершальному етапі, коли збитки вже наявні. Разом з тим, для багатьох видів діяльності – це єдиний можливий вид контролю. Отже, ефективність заключного контролю нижча проти випереджаючого та поточного.

Заключний контроль виконує дві важливі функції:

1) забезпечує отримання інформації для удосконалення планування у майбутньому;

2) дозволяє побудувати ефективну систему мотивації.

9. Методи менеджменту та взаємозв'язок функцій та методів менеджменту

Менеджмент використовує різноманітні способи, підходи та прийоми, які дають можливість: упорядкувати, націлити (спрямувати) та ефективно організувати виконання притаманних йому функцій, процедур і операцій, необхідних для здійснення управлінського впливу. В сукупності способи здійснення управлінської діяльності, які застосовуються для визначення та досягнення її мети, виступають як методи менеджменту.

У загальноприйнятому розумінні методи — це способи (прийоми) цілеспрямованого впливу суб'єкта на об'єкт для досягнення поставленої мети. Усі методи управління використовуються в практичній діяльності керівником не як окремі, розрізнені й самостійні способи впливу, а як цілісна система взаємопов'язаних та взаємодіючих конкретних методів.

У методах менеджменту виражається сутність його принципів у конкретній формі, адаптованій до реалій господарської діяльності. З їхньою допомогою менеджери (керівники) забезпечують скоординовану діяльність в організації та єдність інтересів усього персоналу. Мета і методи взаємопов'язані між собою. Кожній меті відповідають певні методи її досягнення. Тому менеджеру важливо слідкувати за відповідністю мети методам своєї діяльності.

Методи управління ґрунтуються на дії законів і закономірностей управління, які одночасно враховують науково-технічний рівень розвитку виробництва і рівень розвитку відносин управління.

Методи менеджменту настільки ж різноманітні, як і інтереси людей, характер їхньої роботи. У них у конкретній формі, адаптованій до реальних ситуацій бізнесу, виражається сутність його принципів. Мета методів — забезпечення гармонії, органічного поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів.

Методи владної мотивації передбачають орієнтацію на дисципліну, організаційно-розпорядницькі документи та суворе виконання їх.

Організаційно-розпорядницькі методи базуються на об'єктивних законах організації спільної діяльності та управлінні нею, на природних потребах людей в упорядкованій взаємодії між собою, їхньою метою є впорядкування функцій управління, обов'язків і прав працівників, регламентація їхньої діяльності. Організаційно-розпорядницькі методи поділяються на три групи.

Організаційно-стабілізуючі методи, що встановлюють та визначають довгострокові зв'язки в системах управління між людьми і їхніми групами (структура, штати, положення про виконавців, регламенти діяльності, концепції управління).

Розпорядницькі методи забезпечують оперативне управління сумісною діяльністю людей та підприємств і представлені у формі договорів, наказів, розпоряджень.

Дисциплінарні методи призначені для підтримки стабільності організаційних зв'язків і відносин, а також відповідальності за визначену роботу.

Сутність соціально-психологічних методів зводиться до способів впливу на особистість та колективи з метою зміни ними своїх настанов у трудовій діяльності і творчій активності, а також на соціальні й психологічні інтереси фірм та їхній персонал (роль і статус особистості, групи, фірми, психологічний клімат, етика поведінки, спілкування та ін.).

10. Розкрийте поняття та охарактеризуйте різновиди комунікацій

Комунікація — це обмін інформації між людьми.

Однак, комунікації — це складний процес, що складається з взаємозалежних кроків, кожний з цих кроків дуже потрібний для того, щоб зробити наші думки зрозумілими іншій особі.

Кожен крок — це пункт, у якому, якщо ми будемо недбалі і не будемо думати про те, що робимо, — зміст може бути втрачений.

Основними групами комунікацій є усна, письмова та візуальна інформація.

Усна інформація – це інформація, передана словом.

Письмова інформація – це інформація, передана на листку паперу.

Візуальна інформація – це інформація, що передається жестами.

Основними видами комунікацій є: інформативна, експресивна, переконуюча, соціально-ритуальна, паралінгвістична інформація.

Інформативна інформація – це інформація, яка носить інформативний характер.

Експресивна інформація – це інформація, яка передається з силою почуттів, переживань тощо.

Переконуюча інформація – це інформація, яка передається із захопленням.

Соціально-ритуальна інформація – це інформація, яка обов’язково відповідає нормам звичаїв соціально-культурної поведінки країн, регіонів, організацій тощо.

Паралінгвістична інформація – це інформація, яка передається за допомогою міміки, рухів, поз тощо.

Основними формами комунікацій є офіційна або неофіційна інформація.

Офіційна інформація – це інформація, що передається формальними каналами за допомогою наказів, розпоряджень тощо.

Неофіційна інформація – це інформація, яка передається неформальними каналами за допомогою чуток, пліток тощо.

11. Охарактеризуйте методи вдосконалення комунікацій в організації

Для вдосконалення комунікацій рекомендується:

· забезпечити управління інформаційними потоками в організації, тобто чітко представляти потреби в інформації всіх рівнів управління і організувати потоки інформації відповідно до цих потреб;

· використовувати при передачі повідомлень паралельні декілька каналів зв`язку (наприклад, письмову і усну мову);

· проявляти постійну увагу до процесів обміну інформацією (зустрічі з підлеглими, обговорення майбутніх змін, звіти за результатами контролю);

· організувати системи зворотних зв`язків (опитування працівників, система збору пропозицій від працівників, ротація кадрів);

· практикувати випуск інформаційних бюлетенів;

· забезпечити підвищення кваліфікації працівників управління;

· використовувати сучасні інформаційні технології (відеоконференції і так далі).

Для успішного здійснення комунікації менеджери повинні керуватися наступними правилами:

1. Перед комунікацією чітко визначити ідеї, що вкладаються в послання. Необхідно враховувати цілі і установки тих, кому направлено послання, і тих, кого воно стосується.

2. Проаналізувати дійсну мету кожної комунікації. Слід визначити найважливішу мету, а потім адаптувати мову, інтонацію і підхід в цілому з тим, аби всі вони сприяли досягненню поставленої мети. Не слід добиватися дуже багато чого однією комунікацією.

3. Проаналізувати все фізичне і людське оточення при будь-якій комунікації. Велике значення мають: вибір часу комунікації, особиста або інша форма комунікації, соціальний клімат в організації, в підрозділі і так далі Комунікація повинна постійно пристосовуватися до умов середовища, що змінюються.

4. При планeванні комунікації необхідно консультуватися з іншими співробітниками; часто важливо добиватися участі інших співробітників. Це може додати додаткову переконливість і об`єктивність повідомленню. Часто ті, хто надав допомогу в планеруванні комунікації, нададуть їй активну підтримку.

5. Слід звернути найпильнішу увагу на інтонацію і основний вміст повідомлення. Це позначається на позиції людей, яким направлено повідомлення.

6. Слід скористатися можливостями, коли вони представляються, включити в повідомлення щось корисне і коштовне для його одержувача. Підлеглі з більшою готовністю відгукуються на такі повідомлення.

7. Необхідно встановлювати комунікацію не лише на сьогоднішній день, але і на майбутнє. Хоча комунікація направлена на вирішення в першу чергу безпосередніх завдань, вона має бути організована з врахуванням минулого досвіду і відповідати довготривалим інтересам і цілям організації.

12. Охарактеризуйте основні теорії лідерства в менеджменті

Існує три основних підходи до розуміння керівництва. Перший підхід заснований на тому, що вся увага приділяється рисам характеру керівника, а головне — підлеглих. При виборі керуючого в цьому випадку наголос робиться на природні риси його характеру.

Наступний підхід одержав назву поведінкового. Він заснований на тому, що вся увага приділяється типу поведінки майбутнього лідера. Нарешті третій підхід названий теорією випадків. Він заснований на переконанні в тому, що успіх будь-якого керівництва залежить від маси зовнішніх факторів, до яких варто пристосовувати будь-який тип характеру і поведінки.

Теорія рис характеру індивідуума

Спроби визначити, якими рисами характеру повинний володіти ідеальний керівник, складають основу даної теорії. Дослідники зупиняються на персональних якостях, фізичних характеристиках і розумових здібностях потенційного керівника.

Усі дослідження, проведені з метою визначити, якими фізичними якостями повинен володіти лідер, показав, що немає чітких фізичних розходжень між лідером і нелідером. Ні вага, ні зріст, ні стать, ні вік, ні зовнішні дані не впливають на можливий успіх чи провал будь-якого підприємства.

Теорія поведінки

Недоліки досліджень у рамках теорії рис характеру з'явилися причиною розширення сфери пошуків, оскільки багато економістів прагнули все-таки створити універсальний метод добору керівників до того, як вони включаються безпосередньо в роботу. Так зародилася основа теорії поведінки. Цей підхід базується на вивченні життєвого досвіду майбутнього керівника, на тому, наскільки успішні чи безуспішні його дії в різних сферах.

13. Охарактеризуйте методи управління конфліктами в організації

Існує безліч методів управління конфліктами. Загалом їх можна поділити на кілька груп, кожна з яких має свою сферу застосування:

· внутріособистісні;

· структурні;

· міжособистісні;

· переговори;

· відповідні агресивні дії.

Внутріособистісні методи впливають на окрему особу й полягають у правильній організації своєї власної поведінки, в умінні висловити свою точку зору, не викликаючи захисної реакції з боку опонента. Методи використовуються для передання іншій особі персонального ставлення до певного предмета без обвинувачень і вимог, але з метою зміни індивідуального ставлення іншої людини (так званий спосіб «Я — висловлювання»). Методи дозволяють людині відстояти свою позицію, не перетворюючи опонента на супротивника. «Я — висловлювання» особливо ефективне, коли людина розлючена, невдоволена.

Структурні методи впливають переважно на учасників організаційних конфліктів, що виникають через неправильний розподіл функцій, прав і відповідальності, погану організацію праці, несправедливість системи мотивації і стимулювання працівників та ін. До таких методів відносять: роз’яснення вимог до роботи, використання координаційних механізмів, розробку чи уточнення загальнорганізаційних цілей, створення обґрунтованих систем винагороди.

Роз’яснення вимог до роботи вважається одним із ефективних методів запобігання та врегулювання конфліктів. Кожен працівник повинен чітко уявляти собі свої обов’язки, відповідальність і права. Метод реалізується на основі складання відповідних посадових інструкцій (опис посади) і розробки документів, що регламентують розподіл функцій, прав і відповідальності за рівнями управління.

Використання координаційних механізмів полягає в залученні структурних підрозділів організації та посадових осіб у процес управління, в разі потреби втручання в конфлікт і допомоги у розв’язанні спірних питань між сторонами-конфліктерами. До найпоширеніших механізмів відноситься ієрархія повноважень, що впорядковує взаємодію людей, прийняття рішень та інформаційні потоки всередині організації. За наявності розбіжності уявлень співробітників з якогось питання конфлікту можна уникнути, звернувшись до загального керівника з пропозицією прийняти необхідне рішення. Принцип єдиноначальності полегшує використання ієрархії для управління конфліктною ситуацією, тому що підлеглі зобов’язані виконувати рішення свого керівника.

Розробка чи уточнення загальноорганізаційних цілей дозволяє об’єднати зусилля всіх співробітників організації, направити їх на вирішення оперативних завдань.

Створення обґрунтованих систем винагороди також можна використовувати для управління конфліктною ситуацією, оскільки справедлива винагорода позитивно впливає на поведінку людей і дозволяє уникнути деструктивних конфліктів. Важливо, щоб система винагороди не заохочувала негативну поведінку окремих осіб чи групи осіб.

Міжособистісні методи передбачають необхідність вибору адекватної форми впливу на етапах виникнення конфліктної ситуації або розгортання конфлікту для корекції стилю індивідуальної поведінки його учасників з метою запобігання шкоди особистісним інтересам. Поряд із традиційними стилями конфліктної поведінки, до яких належать пристосування (поступливість), відхилення, протиборство, співробітництво та компроміс, варто звернути увагу на примус і вирішення проблеми.

14. Концепції сучасної науки менеджменту: процесний підхід; системний підхід; ситуативний підхід

Для сучасної фази характерним є застосування «суворих» методів дослідження, які ґрунтуються на формалізації процесів управління і є складовими частинами таких наук, як математико, статистика, інженерні науки. Для сучасного стану розвитку теорії та практики менеджменту визначальним є концептуальний підхід па основі взаємного погодження принципів та інструментів управління. Сучасні концепції менеджменту можна звести до трьох видів (підходів): процесний, системний, ситуаційний.

Процесний підхід був значною віхою у розвитку управлінської теорії, а його основні складові застосовуються нині в практиці управління. Вперше поняття процесного підходу було запроваджено прихильниками школи адміністративного управління, які намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції розглядалися авторами як незалежні одна від одної. На противагу цьому, процесний підхід у нинішньому розумінні розглядає функції управління як взаємопов'язані.

Системний підхід ґрунтується на теорії систем, яка вперше була застосована в точних науках і в техніці, а наприкінці 50-х років – і в теорії управління.

Системний підхід до управління — це не набір правил чи принципів, якими мають керуватися управлінці, а загальний спосіб мислення і підходу щодо організації і управління. Суть системного підходу полягає у пошуку простого у складному, декомпозицією проблеми на складові частини, аж до виходу на прості запитання типу: «Є- потрібно визначити».

Ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес управління і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник повинні змінюватися залежно від ситуації. Сутність ситуаційного підходу можна краще усвідомити у процесі співставлення принципового та ситуаційного мислення. Об'єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі в управлінні ситуаційні зміни, зокрема у сферах лідерування, побудови організаційних структур, кількісних оцінок тощо. Ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес однаковий, специфічні засоби, які повинен використовувати керівник можуть значно варіювати.

15. Охарактеризуйте етапи підготовки ділових зустрічей

Алгоритм професійних переговорів являє собою процес, що складається з чотирьох послідовних етапів.

I етап — Підготовка переговорів

II етап — Проведення переговорів

III етап — Вирішення проблеми (завершення переговорів)

IV етап — Аналіз підсумків ділових переговорів

Усі види діяльності підготовчого етапу ведення переговорів можна об’єднати в чотири групи:

Першу групу діяльності пов’язано з ініціативою проведення та складання плану переговорів. Вона передбачає:

· попередній аналіз учасників переговорів, теми й ситуації;

· визначення завдань переговорів для утримання ініціативи в їх проведенні;

· вибір стратегії й тактики ведення переговорів;

· підготовку докладного плану проведення переговорів із чіткою програмою дій для забезпечення взаємозв’язку між видами діяльності, обсягами робіт, кількістю та якістю необхідної інформації; визначення тимчасових рамок, витрат на підготовку й реалізацію планів із залученням відповідних працівників.

Другу групу діяльності пов’язано з оперативною підготовкою переговорів. Вона передбачає:

збирання матеріалів, куди входить: пошук можливих джерел інформації (щодо особистих контактів, аналітичних досліджень, публікацій і т. д.); визначення попередніх критеріїв добору матеріалів; формування матеріалів та інформації, які може бути використано в підготовці переговорів;

добір і систематизацію матеріалів, що мають істотне значення для підготовки та проведення переговорів;

аналіз зібраного матеріалу, що дозволить визначити взаємозв’язок явищ, створити визначену систему, зробити висновки, підібрати аргументацію та звести усе докупи;

підготовку робочого плану переговорів, де зібраний матеріал, ідеї й міркування, висунуті завдання та вимоги (тобто стратегія й тактика) компонуються в єдине логічне ціле, що складає остаточний варіант структури ведення переговорів.

Третю групу діяльності пов’язано з процесом редагування. Вона включає: контроль підготовки переговорів, що передбачає шліфування й наступне доопрацювання ділової бесіди, у першу чергу, заключних положень; представлення остаточної форми ведення переговорів, що передбачає, перш за все, стислість і чіткість представлених пропозицій та висновків.

Четверту групу діяльності пов’язано з обробкою процесу ведення переговорів. Вона включає: уявну репетицію; усну репетицію; репетицію ведення переговорів у формі діалогу зі співрозмовником.

16. Класифікація інформації, її сутність та значення в менеджменті

Інформацію, що використовується в управлінні, класифікують за різними ознаками:

1) за формою відображення — візуальна (графіки, таблиці, табло та ін.), аудіо інформація (сприймається на слух завдяки звукозапису), аудіовізуальна (поєднує інформацію у формі зображення і звуку);

2) за формою подання — цифрова, буквена і кодована;

3) за порядком виникнення — первинна і похідна;

4) за характером носіїв інформації — документована і недокументована;

5) за призначенням — директивна (розпорядча), звітна і довідково-нормативна;

6) за напрямом руху — вхідна і вихідна;

7) за стабільністю — умовно-перемінна, умовно-постійна;

8) за способом відображення — текстова (алфавітна, алфавітно-цифрова) і графічна (креслення, діаграми, схеми, графіки);

9) за способом обробки — що піддається і що не піддається механізованій обробці.

Залежно від функції, яку виконує інформація в управлінському циклі, вона буває розпорядчою, зворотного зв´язку, запам´ятовуючою та ін.

У процесі управлінської діяльності використовують науково-технічну, адміністративно-правову, метеорологічну, агробіологічну та інші види інформації. Наукову інформацію, у свою чергу, поділяють на економічну, соціально-політичну, ідеологічну та ін. Найбільшу питому вагу у загальній кількості інформації мають економічні дані.

17. Організація проведення ділових зустрічей

Він складається з п’яти фаз, завдання яких формують і відповідні принципи.

Перша фаза — початок ведення переговорів. Завданнями даної фази є:

· установлення контакту з партнерами;

· створення приємної атмосфери для ведення переговорів;

· залучення уваги;

· пробудження інтересу;

· «перехоплення», у разі потреби, ініціативи в процесі переговорів.

Для створення сприятливого клімату на початку переговорного процесу необхідно не випускати з виду деякі важливі дрібниці, зокрема, варто користуватися ясними, стиснутими та змістовними вступними словами й поясненнями; звертатися до співрозмовників за ім’ям; мати відповідний зовнішній вигляд; виявляти повагу до особистості партнера тощо.

Друга фаза — передавання інформації. Вона має виконувати такі завдання:

· збирання спеціальної інформації щодо проблем, вимог і побажань партнера та його організації (фірми);

· виявлення мотивів і цілей партнера;

· передавання запланованої інформації;

· формування основ для аргументації чи попередньої перевірки правильності вузлових пунктів власної аргументації;

· аналіз і перевірку позиції партнера;

· попереднє визначення напрямків наступної діяльності, що в остаточному підсумку спростить останню фазу — прийняття рішень.

Третя фаза — аргументування. На цій фазі формується попередня думка, визначається позиція щодо даної проблеми, яка влаштовує обидві сторони. Тут можна спробувати змінити, в разі потреби, вже сформовану думку (позицію), закріпити те, що вже сформувалося чи змінилося, на нову думку. На цьому етапі можна усунути чи пом’якшити суперечності, що позначилися до переговорів чи виникли у процесі їх проведення, критично перевірити власні положення й факти, викладені партнером.

Розрізняють такі види аргументування:

1) доказову аргументацію — необхідність перевірки, чи точними є власні зведення, чи правильними є власні висновки, чи немає у власній аргументації суперечностей, чи можна навести придатні приклади й порівняння;

2) контраргументацію — необхідність перевірки, чи не з’являються суперечності; чи немає фактів або пропозицій партнера, які можна заперечити; чи не наведено невдалий приклад (порівняння); чи не зробив партнер помилкового висновку; чи не занадто просто представив партнер проблему і чи не випливає з цього необхідність показати іншу сторону; чи не дав партнер неправильну оцінку та ін.

Для досягнення успіху в переговорах в аргументації необхідно використовувати правила культури й етики проведення:

· варто оперувати простими, ясними, точними й переконливими поняттями;

· темп і способи аргументування варто вибирати з урахуванням особливостей характеру та звичок партнера;

· аргументація повинна бути коректною стосовно партнера;

· варто уникати неділових висловів і формулювань, що ускладнюють сприйняття сказаного, але загалом мова повинна бути образною, а аргументи — наочними.

Четверта фаза — спростування аргументів партнера. Найважливішими завданнями даної фази є:

· розмежування окремих заперечень щодо суб’єктів, об’єктів, місця, часу і наслідків;

· прийнятне пояснення висловлених чи невисловлених заперечень, зауважень, сумнівів;

· нейтралізація зауважень партнера, якщо для цього є можливості, спростування заперечень партнера.

Під час вирішення зазначених завдань варто дотримуватися логічної структури спростування зауважень і аргументів партнера, зокрема, локалізувати кожне зауваження чи аргумент; проводити аналіз зауважень; виявляти справжні причини; вибирати тактику спростування; вибирати метод спростування; проводити оперативне спростування зауважень.

П’ята фаза — прийняття рішень. До основних завдань даної фази можна віднести:

· досягнення основної, чи, у найгіршому випадку, запасної (альтернативної) мети;

· забезпечення сприятливої атмосфери наприкінці переговорів;

· стимулювання партнера до виконання намічених дій;

· складання всеосяжного резюме переговорів, зрозумілого для всіх учасників, із чітко виділеним основним висновком;

· підписання угоди за результатами переговорів.

18.Ефективність менеджменту організацій

Оцінювання ефективності менеджменту охоплює такі компоненти: визначення змісту ключових понять; вибір критеріїв оцінювання; розроблення методології оцінювання.

Ефективність менеджменту – це результативність управлінської діяльності, що визначається як відношення отриманих результатів від реалізації певних управлінських рішень до витрат, які їх супроводжують. У менеджменті виділяють економічну, організаційну та соціальну ефективність.

Економічна ефективність менеджменту відображає економічні результати діяльності організації при певній системі управління. Її доцільно розглядати у двох аспектах – з одного боку, економічна ефективність характеризується показниками, які відображають побудову та функціонування систем менеджменту, зокрема: рівнем автоматизації робочих місць управлінців, рівнем розробки інструктивного та нормативного матеріалу, загальним діапазоном менеджменту, рівень технічної озброєності управлінців тощо.

З іншого боку, ефективність систем менеджменту характеризується показниками, що відображають результати виробничо-господарської діяльності. До таких показників можна віднести: величину прибутку, собівартість та обсяг виготовленої продукції, обсяг реалізації продукції, рентабельність виробництва, фондомісткість, рівень ліквідності, рівень ризику, коефіцієнти автономії, фінансової стійкості, маневрування, оборотності тощо.

19. Конкурентоспроможність продукції та її оцінювання

Виразом конкурентоспроможності підприємства є продукція, яку воно виготовляє.

Це означає, що у процесі добору з метою купівлі певного товару покупцем «виграє», тобто купується, той товар, в якого відношення корисного ефекту до витрат на купівлю та використання є найбільшим порівняно з іншими аналогічними товарами. Це співвідношення і є умовою конкурентоспроможності продукції.

Для визначення конкурентоспроможності товару здійснюються такі кроки:

1) вибір цільового ринку;

2) вибір товару-аналога (бази для порівняння);

3) визначення набору параметрів товару для порівняння та моделей, за допомогою яких здійснюватимуться розрахунки;

4) порівняння товарів, визначення кількісних значень обраних параметрів;

5) розрахунок інтегрального показника конкретного товару.

4.Операційний менеджмент:

1. Розкрийте сутність та етапи розробки операційної стратегії організації

Формування стратегії підприємства є процесом, який проходить певні етапи.

На першому етапі розробки стратегії підприємства здійснюють аналіз середовища, прогнозують його майбутній розвиток, виявляють можливості і загрози, сильні і слабкі сторони, оцінюють конкурентоспроможність і прогнозують її зміни.

На другому етапі або паралельно (на новоствореному підприємстві — на першому) визначають місію, мету і цілі підприємства.

На третьому етапі здійснюють стратегічний аналіз, який полягає в порівнянні мети і цілей з результатами аналізу середовища, виявленні і усуненні розривів між ними і, головне, у виробленні альтернативних стратегій — варіантів стратегічного розвитку.

На четвертому етапі моделюються варіативні сценарії розвитку подій (оптимістичний, песимістичний та найбільш вірогідний) і досліджується вплив кожного на сформульовані альтернативні стратегії.

Визначається конкурентоспроможність підприємства у разі реалізації тієї чи іншої стратегії за певним сценарієм.

На п'ятому етапі здійснюється вибір найбільш прийнятної стратегії з альтернативних.

На шостому — готується кінцевий варіант стратегічного плану підприємства.

На сьомому етапі на базі стратегічного плану розробляються тактичні середньострокові плани.

Нарешті, на восьмому етапі розробляються оперативні плани та проекти, і на цьому процес стратегічного планування завершується. Розпочинається процес реалізації стратегічного плану, тобто процес стратегічного управління. Він передбачає не лише організацію реалізації стратегії (9-й етап) але і її практичну оцінку, контроль за виконанням (10-й етап).

2. Визначте сутність операційного менеджменту, операційної функції, операції

Операційний менеджмент — це наука для тих, хто бере безпосередню участь у процесі виробництва продукції або надання послуг. Операційні менеджери найнижчого рівня управління повинні вміти визначати найбільш раціональну структуру побудови і забезпечення операційних процесів і управління ними. Старші операційні менеджери відповідають за розробку стратегічного напрямку компанії із самого початку операційного процесу. Вони вирішують, які технології повинні використовуватися у виробництві, як варто розмістити виробничі потужності для виготовлення товарів або надання послуг, а також розробляють стратегію управління цими виробничими потужностями. Операційний менеджмент являє собою сферу діяльності, у якій наука управління людьми поєднується з різними способами використання новітніх технологій. Основна його ціль полягає в розробці і застосуванні максимально ефективних методів і інструментів створення благ для забезпечення споживачів якісною продукцією і послугами. У наш час операційний менеджмент глибоко проникнув в усі аспекти бізнесу, а також інтегрований з високими технологіями і наданням високоякісних послуг.

Розвиток будь-якої фірми і рівень її конкурентоздатності у величезному ступені залежать від того, наскільки вдало організоване управління її виробничими ресурсами. Саме в цьому і полягає основна задача операційного менеджменту.

Операційний менеджмент займається розробкою організаційних систем, що забезпечують максимально ефективне використання матеріалів, людських ресурсів, устаткування і виробничих приміщень у процесі виготовлення продукції або надання послуг і управління ними.

Операції — процес, метод чи ряд дій, головним чином практичного характеру.

З врахуванням вищесказаного:

Операційний менеджмент — це діяльність по управлінню процесом придбання матеріалів та їх перетворення в готовий продукт з постачанням цього продукту покупцеві.

Операційний менеджмент — це всі види діяльності, пов'язані з запланованим перетворенням матеріалів, інформації та покупців.

3. Розкрийте сутність функцій операційного менеджменту

Функції операційного менеджменту можна поділити на технологічні і управлінські. Технологічна функція пов’я зана з технологічною діяльністю, не має прямого відношення до управлінської функції. До управлінської функції відносится необхідність використання матеріальних, фінансових і людських ресурсів. На відміну від працівників виробництва, які не мають відношення до управління і виконують тільки виробничо-технологічну функцію, в обов’язки менеджера входять не тільки вирішення управлінських задач, а й виробничих: по плануванню (стратегічному, перспективному, поточному і оперативному); по реалізації виробничих процесів на перспективу їх розвитку на прогнозний період (10 і більше років), на 5-ти річну перспективу, поточну-річну перспективу і оперативну-поквартальну-помісячну реалізацію планів по всім видам робіт, ресурсів і організаційних заходів, необхідних для отримання запланованого прибутку; по організаційним питанням — організаційні заход, щодо реалізації інвестиційних і інноваційних прогнозів,особливостям управління інноваційною системою в менеджменті операційної системи підприємства, управління підготовкою і забезпечення оновленого підприємства; по координаційним питанням — координанаційні заходи щодо організації управління оновленою операційною системою в системі менеджменту інноваційного персоналу і економічного обгрунтування управлінських рішень в умовах подолання підприємством економічних ризиків і небезпеки кризових явищ і ситуацій; по мотиваційним питанням – мотиваційні заходи щодо врахування матеріально-соціально-психологічних особливостей людини (винагорода, задоволеність роботою, гарні умови праці, високий статус на підприємстві, висока зарплата, можливість службового росту, зручна система відпусток, заслужена похвала колег і інше, і іншу сторону мотивацій становлять заслужені покарання працівників в тому чи іншому виді); контрольні заходи менеджера щодо своєчасного виявлення небезпеки економічних ризиків, різних конфліктів на підприємстві і їх своєчасних подолань, а також відхилення від існуючих нормативів Держстандарту якості продукції і іншого і ліквідації цих негараздів.

Менеджери виконують наступні функції:

Планування: менеджери визначають цілі та виграші для організації, здійснюють політику організації.

Організація: Менеджери розвивають структуру груп, відділів, підрозділів для виконання задач.

Штати: Менеджери визначають потребу в робочій силі, прийом кадрів, навчання, збільшення персоналу.

Керівництво: менеджери керують, стимулюють персонал до виконання функцій.

Контролінг: менеджери розвивають стандарти, комунікаційні мережі і т.д.

4. Визначте місце операційного менеджменту в системі менеджменту організації

Операційний менеджмент (Operations Management) — це діяльність, зв'язана з розробкою, використанням і удосконаленням виробничих систем, на основі яких виробляються основна продукція або послуги компанії. Подібно маркетингу і фінансам, операційний менеджмент являє собою область бізнесу з явно вираженими управлінськими функціями. Цю думку варто зрозуміти особливо чітко, оскільки операційний менеджмент (ОМ) нерідко плутають з такими дисциплінами, як дослідження операцій (Operations Research — OR), наукова організація управління (Management Science — MS) і інженерні розробки (Industrial Engineering — IE). Основна відмінність у даному випадку полягає в тім, що ОМ є частиною менеджменту, у той час як OR/MS представляють сферу застосування кількісних методів, використовуваних у процесі ухвалення рішення в будь-яких галузях, a IE — це чисто інженерна дисципліна.

Таким чином, хоча операційні менеджери нерідко користуються у своїй роботі методами й інструментами OR/MS (наприклад, при графічному визначенні критичного шляху) і займаються питаннями, зв'язаними з інженерними розробками (наприклад, проблемами автоматизації виробництва), суто управлінська роль операційного менеджменту відрізняє цю область від інших згаданих тут дисциплін.

Виробництво — це створення товарів та послуг. Виробничий та операційний менеджмент — є діяльністю, яка належить до створення товарів та послуг шляхом перетворення входів (необхідних ресурсів всіх видів) у виходи (готові товари та послуги).

5. Розкрийте сутність основних принципів операційного менеджменту

Цілеспрямованість управління — будь-який процес має бути спрямований на досягнення конкретних цілей.

Функціональна спеціалізація в поєднанні з універсальністю — до кожного об'єкта управління повинен бути свій підхід, який враховує його специфіку.

Послідовність управлінських процесів — будь-який управлінський процес будується у відповідності з принципом послідовності, тобто елементи або стадії повинні прямувати один за одним у визначеній послідовності.

Регулювання і саморегулювання систем — поведінку об'єкта необхідно постійно контролювати і у випадку виходу параметрів із завданих норм, відрегулювати систему.

Забезпечення відповідності прав, обов'язків і відповідальності — перевищення прав призводить до управлінського свавілля, недостатність паралізує ділову ініціативу, тому необхідно дотримуватись раціонального співвідношення.

Забезпечення загальної зацікавленості всіх учасників управління — кожний учасник управління повинен мати зацікавленість у кінцевій меті (гроші, стан і т.д.).

Забезпечення конкурування учасників управління — завжди необхідна здорова конкуренція при заміщенні посад у сфері управління.

6. Сучасні форми та методи постачання підприємства матеріальними ресурсами

Для безперебійного функціонування виробництва необхідно добре налагоджене матеріально-технічне забезпечення (МТЗ), що на підприємствах здійснюється через органи матеріально-технічного постачання.

Головною задачею органів постачання підприємства є своєчасне й оптимальне забезпечення виробництва необхідними матеріальними ресурсами відповідної комплектності і якості.

Вирішуючи цю задачу, працівники органів постачання повинні вивчати і враховувати попит та пропозиція на всі споживані підприємством матеріальні ресурси, рівень і зміна цін на них і на послуги посередницьких організацій, вибирати найбільш економічну форму товароруху, оптимізувати запаси, знижувати транспортно-заготівельні і складські витрати.

Підприємства самостійно визначають види необхідних ресурсів, їх обсяги, вибір конкретних постачальників, формують портфель замовлень.

В процесі аналізу:

1) обґрунтовується вибір партнерів та характер ділового співробітництва з ними;

2) перевіряється наявність і обґрунтування плану забезпечення підприємства матеріальними ресурсами.

З цією метою:

а) установлюється, чи по всій номенклатурі матеріальних ресурсів, які споживаються, існує план забезпечення;

б) на скільки обґрунтоване планове споживання. Для цього аналізується правильність розрахунків по окремим видам матеріальних ресурсів у відповідності з окремими видами матеріальних ресурсів та у відповідності з обсягами виробництва і якістю, відповідність норм рівню техніки і технології;

в) чи доводиться план забезпечення до цехів, ділянок, служб;

г) перевіряється наявність договорів з постачальниками і своєчасність їх укладання;

3) дається загальна оцінка виконання плану забезпечення найважливішими видами товарно-матеріальних цінностей, в тому числі по особливо дефіцитним матеріалам визначається виконання договірних зобов’язань.

Оцінка надається в натуральному і вартісному показниках. Для цього:

а) зіставляються фактичне надходження з плановою потребою, із заключеними договорами по поточній номенклатурній позиції матеріальних ресурсів в цілому і в розрізі постачальників;

б) виявляються відхилення від плану, причини їх виникнення і взаємозв’язок відхилень з обсягом виробництва;

4) здійснюється оперативний контроль і аналіз надходження матеріальних ресурсів.

7. Охарактеризуйте фактори, що визначають організаційну структуру управління операційною системою

Виходячи з вимог сучасного виробництва інфраструктура підприємства повинна відповідати таким основним вимогам:

попереджати можливі порушення нормального та безперебійного ходу основного виробництва; мати профілактичний характер;

забезпечувати гнучкість, наступність і мінімальну перебудову при переході в основному виробництві з одного продукції на іншу;

сприяти впровадженню технологічної та організаційної регламентації допоміжних процесів;

сприяти випуску високоякісної продукції з найменшими витратами.

До складу підрозділів виробничої інфраструктури підприємства, як правило, входять допоміжні цехи (інструментальний, ремонтно-механічний та ін); обслуговуючі господарства (складські, транспортні та ін.); служби і ділянки в основних виробничих цехах (інструментальні комори, заточувальні та інструментальні ділянки , ремонтно-експлуатаційний персонал).

Склад і розмір цих підрозділів залежать від виду і характеру продукції, що випускається, типу і обсягу виробництва, спеціалізації цехів основного виробництва, наявності в даному регіоні сервісних підприємств з проведення ремонтів технологічного обладнання, виготовлення оснащення і т. п.

8. Охарактеризуйте методи операційного менеджменту

Розроблені чотири групи методів управління операційними системами:

1. організаційні

2. адміністративні

3. економічні

4. соціально-психологічні

Організаційні методи. Сутність в тому, що перед тим, як будь-яка діяльність буде здійснюватись, вона повинна бути оптимально організована. Необхідно спочатку створити цех, дільницю підприємства, розробити правила їх діяльності, підібрати людей, дати їм завдання, потім керувати їх діяльністю.

Адміністративні методи або методи керівної мотивації — відкрите примушення людей до тієї чи іншої діяльності. Ці методи широко застосовувались на промислових підприємствах і в сфері послуг при командно-адміністративній системі.

Економічні методи: витісняють адміністративні, виражають непрямий вплив на об'єкт, та економічну зацікавленість людей.

Соціально-психологічні методи застосовуються для творчих людей (інтелектуальних професій), для яких гроші — важливий, але не головний стимул до праці.

Концептуально вони зводяться до двох основних напрямків:

1. Формування сприятливого морально-психологічного клімату в колективі.

2. Виявлення і розвиток індивідуальних здібностей людини.

9. Визначте роль і завдання управління матеріальними ресурсами підприємства

Сутність управління матеріально-технічними ресурсами полягає в управлінні (плануванні, організації і контролі) матеріальними, інформаційними та іншими потоками, які орієнтовані на ефективне використання потенційних можливостей, засобів і зусиль для вирішення комплексу задач пов'язаних з багатьма аспектами роботи організації. Щоб здійснювати ефективне управління матеріально-технічними ресурсами необхідно розв’язувати питання покращення планування, обліку і використання матеріально-технічних ресурсів, ритмічності постачання контролю та реалізації, нормуванню запасів, покращення складського господарства та інших важливих питань. Іншими словами здійснення ефективного управління матеріально-технічними ресурсами необхідно розробити визначений інструментарій, що дозволяє досягти поставлених цілей.

10. Охарактеризуйте методи управління запасами в організації

На всіх виробничих підприємствах формуються певні запаси товарно-матеріальних цінностей. Мета створення запасів полягає у створенні певного буфера між послідовними поставками матеріалів задля виключення необхідності безперервних поставок. Виділяють три основні типи запасів: 1. Виробничі запаси — запаси сировинних та матеріальних ресурсів, комплектуючих деталей та готових виробів, що витрачаються для створення буфера між обсягом закупок та обсягом щоденного споживання матеріалів у виробництві. 2. Запаси так званого незавершеного виробництва, що створюють певний буфер між послідовними виробничими операціями. 3. Запаси готової продукції, які є буфером між продуктивністю операційної системи та швидкістю відвантаження чи продажу продукції. Двома основними системами управління запасами з незалежним попитом є система «з фіксованим часом» (з фіксованою періодичністю замовлення) та система «з фіксованою кількістю» (з фіксованим розміром замовлення). У системі «з фіксованою кількістю» постійно контролюють рівень запасів. Коли кількість знижується до певного рівня (точки замовлення), видається чергове замовлення на поповнення запасів при чому замовляється завжди одна й та сама кількість. Фіксованими величинами в цій системі є рівень, за якого повторюється замовлення тобто — точка замовлення та обсяг замовлення. Інша назва "системи з фіксованим розміром замовлення" — двобункерна система, оскільки весь запас поділяється на дві частини (немов би зберігається у двох бункерах): перша частина — запас, що забезпечує роботу операційної системи від моменту поставки до точки замовлення; друга частина — запас, що забезпечує роботу операційної системи від моменту розміщення замовлення на поповнення запасу до дати здійснення поставки. У системі «з фіксованим часом» замовлення на поповнення запасів розміщуються з заданою періодичністю, наприклад, раз на два тижні. Обсяг, що замовляється, щоразу інший і залежить від залишка, який лишається на складі. Фіксованими величинами у цій системі є інтервал замовлення та максимальний рівень запасу на складі.

11. Розкрийте сутність функцій оперативного управління організацією

До функцій системи оперативного управління виробництвом відносяться: керівництво як процес прийняття рішень; планування як процес визначення лінії поведінки об'єкта управління для досягнення даної мети; облік як процес контролю, аналізу і виявлення відхилень від заданої планом лінії поведінки об'єкта; регулювання як процес локалізації виникаючих відхилень і збереження заданої лінії поведінки керованого об'єкта.

Система ОУОВ включає об'ємне і оперативно-календарне планування, облік і диспетчирування.

12. Охарактеризуйте складові операційної системи: підсистему переробки, забезпечення, планування та контролю

Операційна система створюється та функціонує, враховуючи стратегію операційної діяльності, яка, в свою чергу, є однією з функціональних стратегій (субстратегій) розвитку організації. Стосовно промислового підприємства повна система виробничої діяльності називається операційною системою. Банк або лікарня також мають операційні функції, хоча не мають нічого спільного з технологією обробки матеріалів або конвеєром. Тому управління операціями аналогічне до управління виробництвом, за виключенням того, що управління операціями охоплює більш широке коло проблем і використовується в організаціях, діяльність яких не має нічого спільного з технологією підприємств обробної чи будь-якої іншої галузі промисловості. Однак є певна схожість у підходах, принципах діяльності менеджера промислової фірми, страхової компанії, банку, клінічної лікарні тощо.

Переробна підсистема здійснює продуктивну діяльність, пов'язану безпосередньо з перетворенням вхідних величин у вихідні результати.

Підсистема забезпечення не пов'язана прямо з виробництвом виходів, але виконує необхідні функції забезпечення переробної підсистеми.

Підсистема планування та контролю отримує від переробної системи інформацію про стан системи. Інформація надходить із мікросередовища (цілі, політика, персонал тощо) та із зовнішнього середовища (попит на продукцію, вартість ресурсів, тенденції розвитку техніки тощо).

13. Проаналізуйте основні фактори забезпечення якості продукції підприємства

Якість — як економічна категорія, відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють ступінь її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення.

На якість продукції впливає значна кількість факторів, які діють як самостійно, так і в взаємозв'язку між собою, як на окремих етапах життєвого циклу продукції, так і на кількох. Всі фактори можна об'єднати в 4 групи: технічні, організаційні, економічні і суб'єктивні.

До технічних факторів належать: конструкція, схема послідовного зв'язку елементів, система резервування, схемні вирішення, технологія виготовлення, засоби технічного обслуговування і ремонту, технічний рівень бази проектування, виготовлення, експлуатації та інші.

До організаційних факторів належать: розподіл праці і спеціалізація, форми організації виробничих процесів, ритмічність виробництва, форми і методи контролю, порядок пред'явлення і здачі продукції, форми і способи транспортування, зберігання, експлуатації (споживання), технічного обслуговування, ремонту та інші.

Організаційним факторам, на жаль, ще не проділяється стільки уваги, скільки технічним, тому дуже часто добре спроектовані і виготовленні вироби в результаті поганої організації виробництва, транспортування, експлуатації і ремонту достроково втрачають свою високу якість.

До економічних факторів належать: ціна, собівартість, форми і рівень зарплати, рівень затрат на технічне обслуговування і ремонт, ступінь підвищення продуктивності суспільної праці та інше.

Економічні фактори особливо важливі при переході до ринкової економіки. Їм одночасно властиві контрольно-аналітичні і стимулюючі властивості. До перших відносять такі, що дозволяють виміряти: затрати праці, засобів, матеріалів на досягнення і забезпечення певного рівня якості виробів. Дія стимулюючих факторів приводить як до підвищення рівня якості, так і до його зниження. Найбільш стимулюючим фактором є ціна і зарплата. Правильно організоване ціноутворення стимулює підвищення якості. При цьому ціна повинна покривати всі витрати підприємства на заходи по підвищенню якості і забезпечувати необхідний рівень рентабельності. В той же час вироби з більш високою ціною повинні бути високої якості.

В забезпеченні якості значну роль відіграє людина з її професійною підготовкою, фізіологічними і емоціональними особливостями, тобто мова йде про суб'єктивні фактори, які по-різному впливають на розглянуті вище фактори. Від професійної підготовки людей, які зайняті проектуванням, виготовленням і експлуатацією виробів, залежить рівень використання технічних факторів. Але якщо в процесі функціонування технічних факторів роль суб'єктивних слабшає, тому що на цій стадії процес проходить з використанням сучасної техніки і технології, яка максимально звільняє технологічний процес від участі людини, то в організаційних факторах суб'єктивний елемент відіграє вже значну роль, особливо коли мова заходить про способи і форми експлуатації і формування виробів.

14. Назвіть типи операційних процесів та охарактеризуйте їх

Операційний менеджмент — це наука для тих, хто бере безпосередню участь у процесі виробництва продукції або надання послуг. Операційні менеджери найнижчого рівня управління повинні вміти визначати найбільш раціональну структуру побудови і забезпечення операційних процесів і управління ними. Старші операційні менеджери відповідають за розробку стратегічного напрямку компанії із самого початку операційного процесу. Вони вирішують, які технології повинні використовуватися у виробництві, як варто розмістити виробничі потужності для виготовлення товарів або надання послуг, а також розробляють стратегію управління цими виробничими потужностями. Операційний менеджмент являє собою сферу діяльності, у якій наука управління людьми поєднується з різними способами використання новітніх технологій.

Основна його ціль полягає в розробці і застосуванні максимально ефективних методів і інструментів створення благ для забезпечення споживачів якісною продукцією і послугами. У наш час операційний менеджмент глибоко проникнув в усі аспекти бізнесу, а також інтегрований з високими технологіями і наданням високоякісних послуг.

5. Управління персоналом:

1. Розкрийте сутність психологічних теорій мотивації

Погляди на сутність і походження мотивації людини протягом усього часу дослідження цієї проблеми неодноразово змінювалися, але незмінно розташовувалися між двома філософськими течіями: раціоналізмом та ірраціоналізмом. Відповідно до раціоналістичної позиції, а вона особливо чіткою була в роботах стародавніх філософів і теологів аж до середини XIX ст., людина являє собою унікальну істоту особливого роду, яка не має нічого спільного з тваринами. Вважається, що вона і тільки вона наділена розумом, мисленням і свідомістю, має волю і свободу вибору дій. Мотиваційне джерело людської поведінки убачається виключно в розумі, свідомості і волі людини.

Ірраціоналізм як вчення поширюється в основному на дослідження тварин. Він підтверджує, що поведінка тварини на відміну від людини, невільна, нерозумна, керується темними, неусвідомлюваними силами біологічного плану, що мають витоки в органічних потребах.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася рядом видатних відкриттів у різних науках, у тому числі в біології — появою еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Вона зробила значний вплив не тільки на природознавство, але й на медицину, психологію та інші гуманітарні науки. Своїм вченням Ч. Дарвін ніби перекинув місток над прірвою, що багато сторіч розділяв людину і тварин на два несумісних в анатомо-фізіологічному і психологічному відношеннях табори. Він же зробив перший рішучий крок вперед у поведінковому мотиваційному зближенні цих живих істот, показавши, що в людини і тварин є чимало спільних форм поведінки, зокрема емоційно-експресивних виражень, потреб та інстинктів.

Намагаючись зрозуміти соціальну поведінку людини за аналогією з поведінкою тварин, примирити це розуміння з цікавими для багатьох вчених у той час відкриттями в галузі порівняльних досліджень інтелекту людини і людиноподібних мавп, 3. Фрейд і У. Макдауэлл зробили спроби зводити усі форми людської поведінки до природжених інстинктів. У теорії 3. Фрейда таких інстинктів було три: інстинкти життя, інстинкт смерті й інстинкт агресивності. У. Макдауэлл запропонував набір з десятьох інстинктів: інстинкт винахідництва, інстинкт будівництва, інстинкт цікавості, інстинкт утечі, інстинкт стадності, інстинкт забіякуватості, репродуктивний (батьківський) інстинкт, інстинкт відрази, інстинкт самоприниження, інстинкт самоствердження.

У 20-ті pp. XX ст. на зміну теорії інстинктів прийшла концепція, що спирається в поясненні поведінки людини на біологічні потреби. У цій концепції стверджувалося, що у людини і в тварин є спільні органічні потреби, що роблять однакову дію на їхню поведінку. Періодично виникаючі органічні потреби викликають стан збудження і напруження в організмі, а задоволення потреб — зниження (редукції) напруження.

Обидва поняття — “інстинкт” і “потреба” — мали один істотний недолік: їх використання не припускало наявності психологічних когнітивних чинників, пов'язаних із свідомістю, із суб'єктивними станами організму, що називаються психічними. У силу даної обставини ці два поняття були замінені поняттям потягу — драйва. Потяг — прагнення організму до якогось кінцевого результату, суб'єктивно подане у вигляді деякої мети, чекання, наміру, що супроводжується відповідними емоційними переживаннями.

Крім теорій біологічних потреб людини, інстинктів і потягів, у ці ж роки (початок XX в.) виникли ще два нових напрямки, стимульовані не тільки еволюційним вченням Ч. Дарвіна, але також відкриттями І.П. Павлова. Це поведінкова (біхевіористська) теорія мотивації і теорія вищої нервової діяльності. Поведінкова концепція мотивації розвивалася як логічне продовження ідей Д. Уотсона в теорії, що пояснює поведінку.

З 30-х pp. XX ст. з'являються і виділяються спеціальні концепції мотивації, що стосуються тільки людини. Однією з перших таких концепцій стала теорія мотивації, запропонована К. Левіном. Слідом за нею були опубліковані роботи представників гуманістичної психології, таких як А. Маслоу, Г. Оллпорт, К. Роджерс та ін.

Американський дослідник мотивації Г. Маррей разом з переліком органічних, або первинних, потреб, ідентичних основним інстинктам, виділеним У. Макдауэллом, запропонував список вторинних (психогенних) потреб, що виникають на базі інстинктоподібних потягів у результаті виховання і навчання. Це — потреби досягнення успіхів, аффіліація, агресія, потреби незалежності, протидії, поваги, приниження, захисту, домінування, привертання уваги, уникання шкідливих впливів, уникання невдач, заступництва, порядку, гри, неприйняття, осмислення, сексуальних стосунків, допомоги, взаєморозуміння. Крім цих двох десятків потреб, автор приписав людині такі шість: придбання, відхилення обвинувачень, пізнання, творення, пояснення, визнання й бережливість.

2. Оплата праці, як основний чинник мотивування індуктивності праці

Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або подані послуги.

Зарплата складається з основної і додаткової.

Основна зарплата – залежить від результатів праці працівника і визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, надбавками і доплатами, встановленими згідно чинного законодавства.

Додаткова зарплата – залежить від кінцевих результатів роботи підприємства у виді премій та інших компенсаційних і заохочувальних виплат.

Оплата праці тим краща, чим повніше вона виконує функції:

1) відтворювальна – передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання доходу.

2) стимулююча – рівень оплати має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці;

3) регулююча – реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю і складністю трудових завдань;

4) соціальну – однакова оплата за однакову роботу.

3. Охарактеризуйте методи соціального впливу та морального стимулювання

Науково-пошукові стимули пов´язані з аналізом та удосконаленням організації та управління, створенням нових організаційних структур, покращанням процесу керівництва в організації. Основним джерелом формування науково- пошукових стимулів є підвищення кваліфікації працівників, вивчення теорії та кращого досвіду управління трудовим колективом. Цей стимул спонукає до пошуку нових рішень та інноваційної діяльності. Вдале завершення процесу пошуку нових форм і методів роботи викликає почуття глибокого задоволення.

Послідовно ставлячи перед працівниками більш складні управлінські та технологічні завдання, менеджер поступово залучає їх до творчого процесу праці, розвиває потребу до досліджень та самостійного вирішення проблем. У працівників виникає внутрішня потреба для роздумів, аналізу, розроблення пропозиції для більш досконалої організації управління.

Почуття внутрішнього задоволення від творчого пошуку, повага колективу, результативність своєї праці від інноваційної діяльності дають могутній внутрішній імпульс, спонукаючи до подальшої організаційної творчості. Тут позитивні емоції одержують стійку психологічну направленість та зацікавленість до роботи. Так складається творча особистість працівника.

Естетичний стимул працівника виникає в процесі формування оригінального рішення, вдалого варіанту його виконання на рівні мистецтва та високої професійної майстерності.

Стимули конкурентоспроможності спонукають працівника до професійної майстерності та підвищення кваліфікації, бути кращим і зразковим у колективі організації. Цьому сприяють конкурси та огляди кращих працівників за професіями. Бути кращим серед інших — це природна потреба будь-якої людини.

Особливе місце у структурі духовних стимулів займають моральні стимули. Вони засновані на розумінні працівником необхідності своєї праці як справи честі, совісті і громадянства.

4. Розробка кадрової політики

Основними етапами побудови кадрової стратегії є:

Ø розробка нормативної бази в межах своєї компетенції;

Ø формування цілей, завдань і принципів системи кадрової політики, що випливають із концепції економічного розвитку;

Ø аналіз та облік зовнішніх факторів;

Ø програмування, що включає розробку системи процедур, заходів та кадрових технологій;

Ø моніторинг "людських ресурсів" (реалізація конкретних заходів та оцінка їх ефективності);

Ø контроль на всіх ієрархічних рівнях керування.

Стратегію кадрової політики визначає:

Ø пріоритетність напрямків розвитку економіки, об'єктивна потреба створення кадрової політики як складової частини реформування економіки, як наслідок, необхідність аналізу реального стану кадрового корпуса, виявлення в ньому позитивних та негативних тенденцій, перспектив розвитку;

Ø суб'єкти та об'єкти кадрової політики, їх взаємозв'язок і взаємини кадрових процесах;

Ø характеристика основних принципів в кадровій політиці держави, регіону, підприємства, та їхня взаємодія.

Для забезпечення ефективного керування системою формування кадрової політики в цілому необхідно підрозділити її на ряд підсистем. Ці підсистеми утворять механізм управління, що представляє собою сукупність органів управління, засобів, методів та інструментів, за допомогою яких вони впливають на об'єкт управління для найбільш ефективного досягнення цілей, які стоять перед соціальною системою.

5. Сучасні вимоги до кадрової політики підприємства

Кадрова політика — це сукупність соціально-правових, організаційно-економічних і психологічних заходів в держави з формування. Використання і відтворення трудового (кадрового) потенціалу.

Кадрова політика має за головну мету забезпечення сьогодні та у майбутньому кожної посади і робочого місця персоналом належної кваліфікації.

Основними завдання кадрової політики є:

— своєчасне забезпечення підприємства (організації) персоналом необхідної якості й у достатній кількості;

— забезпечення умов реалізації передбачених трудовим законодавством прав і обов'язків громадян;

— раціональне використання трудового потенціалу;

— формування і підтримання ефективної роботи трудових колективів.

6. Цілі, завдання і функції служби управління персоналом в організації

За статусом служба управління персоналом є самостійним структурним підрозділом підприємства. Керує діяльністю служби, як правило, директор з кадрів, у підпорядкуванні якого можуть знаходитися ряд відділів, секторів, або груп окремих працівників, утворених за функціональним принципом (відділ кадрів, сектор навчання і розвитку персоналу, група стимулювання і оплати праці, менеджер з комунікацій, інженер з техніки безпеки і т. д.).

Напрямки діяльності кадрової служби обумовлені тими ж чинниками, що і всього підприємства. Вони визначають функції служби управління персоналом.

До функцій кадрової служби підприємства належать:

• визначення потреби в кадрах, планування кадрового забезпечення і руху кадрів;

організація підбору, розміщення і виховання персоналу;

• дослідження і аналіз ділових, професійних і особистих якостей працівників підприємства;

• організація діловодства з роботи з персоналом;

• оцінка і атестація персоналу підприємства; організація навчання і підвищення кваліфікації персоналу;

• формування кадрового резерву, підготовка керівних кадрів і управління просуванням за службою;

• поліпшення умов роботи і рішення соціальних питань; розвиток мотивації, кар'єри працівників.

7. Етапи побудови кадрової політики на підприємстві

Основними етапами побудови кадрової стратегії є:

Ø розробка нормативної бази в межах своєї компетенції;

Ø формування цілей, завдань і принципів системи кадрової політики, що випливають із концепції економічного розвитку;

Ø аналіз та облік зовнішніх факторів;

Ø програмування, що включає розробку системи процедур, заходів та кадрових технологій;

Ø моніторинг "людських ресурсів" (реалізація конкретних заходів та оцінка їх ефективності);

Ø контроль на всіх ієрархічних рівнях керування.

8. Розкрийте цілі і завдання кадрового планування

Кадрове планування повинно дати відповіді на наступні питання:

скільки працівників, рівень кваліфікації, коли і де будуть необхідні (планування потреби в персоналі)?

яким чином можна залучити необхідний і скоротити зайвий персонал, з огляду на соціальні аспекти (планування залучення чи скорочення штатів)?

яким чином можна використовувати працівників відповідно до їх здібностей (планування використання кадрів)?

яким чином можна цілеспрямовано сприяти підвищенню кваліфікації кадрів і пристосовувати їх знання до вимог, які змінюються (планування кадрового розвитку)?

яких витрат зажадають плановані кадрові заходи (витрати по утриманню персоналу)?

Основні задачі кадрового планування:

розробка процедури кадрового планування, узгодженої з іншими його видами;

пов'язування кадрового планування з плануванням організації в цілому;

організація ефективної взаємодії між плановою групою кадрової служби і плановим відділом організації;

проведення в життя рішень, що сприяють успішному здійсненню стратегії організації;

сприяння організації у виявленні головних кадрових проблем і потреб при стратегічному плануванні;

поліпшення обміну інформацією з персоналу між усіма підрозділами організації.

9. Нормування і облік чисельності персоналу організації

Для визначення потрібної кількості облікового, контрольного і аналітичного персоналу застосовують норми, розроблені або в централізованому порядку, або на самих підприємствах. Іноді застосовують норми-аналоги.

Чисельність працівників для виконання облікових, контрольних та аналітичних робіт визначають здебільшого методом прямого розрахунку на підставі обсягу робіт і норм, тобто методом прямого розрахунку. Проте багато облікових, контрольних і аналітичних робіт не можна занормувати, окремі з них важко підлягають нормуванню. Наприклад, різні логічні роботи або інструктаж. Слід також враховувати, що робота бухгалтерського апарату є нерівномірною. Тому необхідну кількість працівників у бухгалтерії визначають непрямими методами.

Практичний досвід показує, що кількість працівників бухгалтерії найдоцільніше обчислювати за кожним топологічним підрозділом (основні засоби, матеріали, оплата праці тощо).

Для встановлення чисельності у кожному топологічному підрозділі визначають насамперед середньомісячну кількість документів. Найбільш придатними для цього є місяці квітень — травень або вересень — жовтень.

У кожному топологічному підрозділі документи групують щодо норм та кількісно-якісних характеристик: рядків, колонок, процента робіт, що передають на машинну обробку. Далі визначають загальну кількість працівників, необхідну для виконання обсягу робіт.

10. Сутність концепції неперервного навчання персоналу

Програма безперервної освіти повинна осмислюватися як форма управління процесами розвитку. Це вимагає відмови від багатьох уявлень, що склалися, та визначення нового підходу і нової ідеології в царині освіти.

Ідея безперервної освіти – це програма розвитку мислення та діяльності, в рамках якої розвиток людини і виробничих систем можуть виступати тільки як приватні, фрагментарні задачі. Це особлива політика не тільки в царині навчання, але і в сфері організації вільного часу людей, суспільних відношень та соціокультурних систем.

З точки зору індивіда та професійної організації мислення та діяльності, безперервність межує з підготовкою, що координується, та замкненістю її на формування цілісного типу мислення та діяльності.

З точки зору особистості, безперервна освіта виступає як відкрита (віртуальна) та варіативна освіта, що забезпечує максимальну свободу вхідного вибору і наступну мобільність особистості. На кожному кроці особистого розвитку така освіта повинна надавати кожному можливість вибору своєї траєкторії руху, як сфери ініціативи та відповідальності.

З точки зору суб'єкту свідомості, безперервна освіта виступає як постійна проблематизація, що зв'язує окрему людину з культурою, що робить її не тільки носієм мислення та діяльності, але й джерелом творчої еволюції.

11. Поняття і етапи ділової кар'єри персоналу

Ділова кар'єра в менеджменті безпосередньо пов'язана з умінням управляти людьми. Проте управляти собою та управляти іншими — речі різні. Якщо ви вивчили себе і знаєте свої слабкі та сильні сторони, тоді управління собою є діяльністю за завчасно складеним вами планом і найбільші труднощі — подолання особистих лінощів.

Управління іншими — це й організація їхньої праці, й стимулювання їх до того, щоб вони подолали свої лінощі, і турбота про їх інтереси й багато іншого. Проте не можна забувати, що менеджери управляють людьми не заради особистого задоволення, а заради розв'язання поставлених перед фірмою, підрозділом конкретних завдань (постачання, збут, виробництво, маркетинг тощо).

Керівнику підприємства необхідно думати про потребу ведення внутрішнього та зовнішнього обліку і контролю; про вчасну підготовку звітності та взаємовідносини з органами державної влади; про обладнання; про розширення або скорочення видів виробничо-господарської діяльності; про вибір постачальників, аудиторів тощо.

Інколи завзяті кар'єристи про це не думають і, досягнувши бажаної посади, не можуть упоратися зі своїми обов'язками. У такому разі може допомогти добрий заступник, котрий не лише хоче, а й може ефективно працювати.

Розрізняють два види кар'єри: професійну і внутрішньо-організаційну.

Професійна кар'єра характеризується тим, що конкретний працівник у процесі своєї професійної діяльності проходить різні стадії розвитку: навчання, початок трудової діяльності, професійне зростання, підтримка індивідуальних професійних здібностей, вихід на пенсію. Ці стадії можна пройти послідовно в різних організаціях.

Внутрішньоорганізаційна кар'єра охоплює послідовну зміну стадій розвитку працівника в межах однієї організації. Вона реалізується за трьома основними напрямами.

Прагнення зробити кар'єру тісно пов'язане з потребами. На різних етапах кар'єри людина задовольняє різноманітні потреби.

1.Попередній етап (до 25 років).

Необхідність у навчанні, випробуванні на різних роботах: моральні потреби — початок самоствердження; фізіологічні та моральні потреби — безпека існування.

2.Етап становлення (до ЗО років).

Необхідність оволодіння роботою, розвиток навичок, формування кваліфікованого фахівця та керівника: моральні потреби — самоствердження, початок досягнення незалежності; фізіологічні та моральні потреби — безпека існування, здоров'я, нормальний рівень оплати праці.

3.Просування (до 45 років).

Просування по службовій драбині, набуття нових навичок і досвіду, зростання кваліфікації: моральні потреби — зростання самоствердженості, досягнення більшої незалежності, початок самовираження; фізіологічні й матеріальні потреби — здоров'я, високий рівень оплати праці.

4.Збереження (до 60 років).

Досягнення вершини вдосконалення кваліфікації фахівця або керівника. Навчання молоді: моральні потреби — стабілізація незалежності, зростання самовираження, повага; фізіологічні й матеріальні потреби— підвищення рівня оплати праці, інтерес до інших джерел прибутку.

5.Завершення (до 65 років).

Вихід на пенсію. Підготовка до переходу на новий вид діяльності на пенсії: моральні потреби — стабілізація самовираження, повага; фізіологічні й матеріальні потреби — збереження рівня оплати праці й підвищення інтересу до інших джерел прибутку.

6.Пенсійний (після 65 років).

12. Основні і додаткові джерела кадрового забезпечення організації

Кадрове забезпечення — комплекс дій, направлених на пошук, оцінку і встановлення заздалегідь передбачених стосунків з робочою силою як в самій компанії для подальшого просування по кар'єрній драбині, так і поза її межами для нового найму тимчасових або постійних робітників.

Після закінчення контрактних договорів або в разі невідповідності вимогам компанії, функції кадрового забезпечення також включають звільнення. У сучасному бізнесі талановиті працівники особливо важливі для досягнення паритету і переваги над конкурентами.

6. Організація праці менеджера:

1. Розкрийте зміст організації роботи менеджера з документами

Усі документи (папки, папери) треба розташовувати таким чином, щоб вони мали постійне місце і їх можна було легко знайти. Папки з постійними документами повинні бути внесені в номенклатуру виробництва підприємства (підрозділу), зберігатися у визначеній шафі з вільним доступом співробітників. Папки, якими часто користуються протягом робочого дня, розташовуються в межах робочої зони співробітника (один-два кроки). Наприкінці робочого дня документи потрібно покласти у відповідні папки.

2. Сутність етики ділових відносин, використання її рекомендацій на практиці

Етика — це уявлення про правильну або неправильну поведінку під час досягнення конкретної цілі. Ділова етика — це система загальних етичних норм і правил поведінки суб'єктів підприємницької діяльності, їх спілкування і взаємодії. Вона виявляється як на мікрорівні — це моральні відносини в організаціях, так і на макрорівні — це моральні відносини між суб'єктами господарської діяльності. Ділова етика регулює відносини бізнесмена, підприємця, менеджера зі своїми партнерами, конкурентами, клієнтами, працівниками тощо. З огляду на неї відбувається:

• регулювання відносин між економічними суб'єктами ринку на підставі виконання договірних зобов'язань та дотримання права. Йдеться про виконання сторонами контрактних зобов'язань, покриття збитків партнеру в разі заподіяння шкоди, запобігання порушенням ділової практики та вільної конкуренції; додержання правил та норм, що стосуються реклами, використання товарних знаків, прав захисту промислової власності, справедливих умов здійснення спільної підприємницької діяльності. Окремі норми ділової етики включаються в умови договорів, як наприклад: сумлінне виконання зобов'язань, дотримання інтересів контрагента, умов договору, розумні дії та ін.;

• виконання норм та правил державного регулювання, що встановлюють заходи контролю з боку держави за додержанням законодавства, стандартів, постанов та розпоряджень з конкретних питань підприємницької діяльності. Повага до закону є одним з найважливіших життєвих принципів, яким повинен керуватися бізнес, бо він може нормально розвиватися тільки в правовій державі на основі розвиненого законодавства. Водночас держава повинна сприяти підвищенню етичних норм та культури бізнесу стимулюванням чесності, сумлінності і порядності та покаранням за порушення моралі відповідними санкціями;

• регулювання відносин бізнесу із споживачами. Йдеться про сумлінне ставлення до споживача. Реклама повинна мати чесний та достовірний характер, а також задовольняти вимоги споживачів щодо кількості, якості, асортименту, новизни, технічних характеристик товарів, що випускаються на ринок. Передбачається обов'язкове дотримання стандартів та вимог щодо сертифікації продукції, забезпечення інтересів споживачів;

• відносини бізнесу із суспільством. Передбачається, що керівники зобов'язані приймати рішення і здійснювати дії, спрямовані на підвищення рівня життя як працівників самої організації, так і суспільства загалом;

• культури ділового партнерства — дотримання партнерських відносин, побудованих на довірі, добропорядності, чесності, почутті обов'язку, вмінні тримати своє слово; виключення обману, безвідповідальності, зловживань довірою партнера та ін., а також забезпечення етичного ставлення підприємця до своїх працівників, повага до людей та почуття гуманності.

3. Розкрийте зміст організації управлінської праці менеджера

Управлінська праця – специфічний вид виробничої діяльності. Предметом управлінської праці є людина та її діяльність, а безпосередньою метою є координація зусиль колективу щодо забезпечення його узгоджених дій у досягненні поставлених цілей.

Ефективність (результативність) управлінської праці в значній мірі залежить від особистих ділових якостей керівника та його вміння використовувати існуючі методи організації роботи з колективом.

Організацією особистої праці керівника й підпорядкування йому фахівців потрібно починати з опису їхніх робочих місць і закріплення цього опису в посадових інструкціях. Опис робочого місця в апараті управління повинен містити чотири елементи:

· перелік завдань (функцій), для вирішення яких існує, або створюється робоче місце.

· опис обов'язків, які покладаються на працівника й випливають із завдань (функцій) на даному робочому місці;

· опис прав і повноважень, які забезпечують виконання завдань (функцій) і обов'язків;

· відповідальність, яка матиме місце у випадку невиконання обов'язків та

· перевищення прав.

7. Основи зовнішньоекономічної діяльності:

1. Суб'єкти, принципи та об'єкти зовнішньоекономічної діяльності

Поняття та види зовнішньоекономічної діяльності, розкриває Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ВВР, 1991, №29, ст.377). Зовнішньоекономічна діяльність — діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами (п.8 ст. 1).

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать:

1. експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

2. надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

3. наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

4. міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

5. кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

6. спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

7. підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

8. та інші види зовнішньоекономічної діяльності, передбачені вищеназваним законом та не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності е Україні є:

• юридичні особи, що зареєстровані як такі в Україні і мають постійне місце знаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно або капітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи;

• об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність та дієздатність згідно з законами України та постійно проживають на території України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають право на укладення зовнішньоекономічного договору, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України "Про підприємництво". Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання в Україні, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання, або громадянами якої вони є.

2. Методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Основними методами регулювання зовнішньоекономічної політики є: економічні, адміністративні та правові.

Зовнішньоекономічна діяльність переважно регулюється економічними методами за допомогою мита, податків, кредитів, дотацій та пільг.

До методів непрямого державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать оподаткування і кредитування зовнішньоекономічної діяльності.

До адміністративних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відноситься квотування, ліцензування експорту та імпорту. Перше означає дозвіл на ввіз іноземних товарів лише певної кількості на певний період часу. При ліцензуванні імпортер або експортер має одержати від державного органу спеціальний дозвіл — ліцензію на ввіз або вивіз товарів.

Квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг) вводяться з метою встановлення раціональної структури експорту та захисту внутрішнього ринку.За поданням Міністерства економіки України Кабінет Міністрів України визначає список конкретних товарів, які підпадають під режим ліцензування та квотування, та строки дії цього режиму. Квоти на експорт товарів (робіт, послуг) затверджує Кабінет Міністрів України. Реалізація квот і ліцензування експорту товарів і послуг здійснюються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків України.

Правові методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні грунтуються на використанні положень законодавчих актів та декретів Кабінету Міністрів України, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність. До них відносяться: Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Закон України "Про державне мито", декрети "Про оподаткування бартерних (товарообмінних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності", "Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товарів", "Про акцизний збір", "Про порядок обкладання митом предметів, які ввозяться (пересилаються) громадянами в Україну", "Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт і послуг)", "Про єдиний митний тариф України".

3. Пошук і оцінка зарубіжних партнерів

Вибір зарубіжного партнера залежить від сукупності чинників, які відповідають меті виходу підприємства на зовнішні ринки. При здійсненні ЗЕД вибір партнера, насамперед, визначається:

— видом майбутньої зовнішньоекономічної угоди (експортна, імпортна, ліцензійна, компенсаційна, страхування, кредитування тощо);

— предметом угоди (купівля-продаж товару чи надання

послуг);

— фінансово-економічними умовами угоди (наявність аван

сового платежу, купівля в кредит тощо).

При виборі партнера в першу чергу необхідно вивчити:

— технічний рівень продукції підприємства, рівень технологічної бази і виробничі можливості;

— організацію НДДКР і витрати на них;

— організацію управління підприємством, враховуючи ЗЕД;

— фінансове становище підприємства;

— норми і правила, що діють у цій країні і регулюють співробітництво з потенційним партнером.

У міжнародній практиці з урахуванням загальноприйнятих методик оцінки потенційних партнерів виділяють характеристики, які важливо враховувати при організації цієї роботи.

1. Ступінь солідності потенційного партнера. Під ступенем солідності підприємства розуміють кількісні показники діяльності, масштаб операцій, ступінь платоспроможності тощо. Для оцінки солідності підприємства можна використати й інші показники, такі як кількість зайнятих (в т. ч. в НДДКР), частка продукції, що цікавить, в загальному обсязі виробництва підприємства й галузі тощо.

2. Ділова репутація підприємства, яка визначається тим, наскільки воно добросовісно і скрупульозно виконує свої зобов´язання, який у нього досвід у конкретній сфері бізнесу, вміння вести переговори на цивілізованому рівні.

3. Досвід попередніх угод. За наявності рівних умов у потенційних партнерів перевага надається тому, хто добре зарекомендував себе при виконанні попередніх угод.

4. Позиції підприємства на зовнішньому ринку: чи є воно посередником, чи безпосереднім виробником (споживачем) продукції. Якщо підприємство є посередником, то слід серйозно підійти до вибору. Насамперед необхідно звернути увагу на його фінансове становище і, крім того, отримати інформацію про платоспроможність, з´ясувати характер товару, що продається, обсяг реалізації, наявність власної мережі збуту. Важливо звернути увагу і на особисті якості посередника.

Для докладного вивчення потенційних підприємств-парт-нерів потрібна відповідна інформація. На іноземних ринках є низка джерел, які містять інформацію про підприємства. Серед джерел найбільш цікавими є:

Пошук і оцінка закордонних партнерів

— довідники про підприємства;

— публікації підприємств (річні звіти, каталоги, ювілейні та рекламні видання, проспекти);

— матеріали спеціалізованих інформаційних компаній;

— матеріали періодичної преси;

— довідники банків;

— статистичні публікації окремих країн і спеціалізованих органів ООН з економіки та окремих галузей.

4. Системи оподаткування зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Принципи оподаткування при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності викладені в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Оподаткування суб'єктів ЗЕД України здійснюється за такими принципами:

— Україна самостійно встановлює і скасовує податки і пільги для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України;

— ставки податків встановлюються і скасовуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України;

— рівень оподаткування встановлюється виходячи з необхідності досягнення та підтримання самоокупності і самофінансування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та з метою бездефіцитності платіжного балансу України;

— стабільність кількості видів і розмір податків гарантуються державою на строк, не менш як 5 років;

— забороняється встановлювати інші податки крім тих, що затверджені Верховною Радою України;

— ставки податків є однаковими для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою: для одного і того ж товару діє єдина ставка податку;

— заохочення експорту готової продукції.

5. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Правову регламентацію митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності забезпечують в основному такі нормативні акти: Митний кодекс України від 11.07.2002, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність від 16.04.1991, Закон України «Про єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України» від 04.11.1999, Порядок митного оформлення імпортних товарів (продукції), що підлягають обов’язковій сертифікації в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 р. № 1211, Положення «Про порядок реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об’єкти інтелектуальної власності», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2001 р. № 412, Порядок справляння єдиного збору у пунктах пропуску через державний кордон, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2002 р.

№ 1569, Порядок проведення митними органами перевірки преференційних сертифікатів при ввезенні товарів на митну територію України на умовах угод про вільну торгівлю, затверджений Наказом Державної митної служби України від 13.10.2003 № 683, Конвенція про створення Ради Митного Співробітництва 1950 р.[1], Митна Конвенція про карнет А.Т.А. для тимчасового ввезення товарів 1961 р., Міжнародна конвенція 1973 р. щодо спрощення та гармонізації (узгодження) митних процедур (Конвенція Кіото), Митна конвенція про перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП (Конвенція МДП) 14.11.1975 р., Міжнародна конвенція про взаємну адміністративну допомогу у відверненні, розслідуванні та припиненні порушень митного законодавства від 09.06.1977.

Загальноправові засади організації та здійснення митної справи в Україні, питання регулювання економічних, організаційних, правових, кадрових та соціальних аспектів діяльності митної служби України визначає Митний кодекс України (далі — Кодекс) від 11.07.2002. Кодекс спрямований на забезпечення захисту економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та громадян, а також забезпечення додержання законодавства України з питань митної справи.

Відповідно до ст. 3 Кодексу порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів, митне регулювання, пов’язане з установленням та справлянням податків і зборів, процедури митного контролю та оформлення, боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил, спрямовані на реалізацію митної політики України, становлять митну справу.

Митна справа є складовою зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України. У митній справі Україна додержується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм і стандартів.

6. Транспортне забезпечення зовнішньоекономічної діяльності

Міжнародні перевезення — перевезення вантажів і пасажирів однієї країни в іншу на взаємопогоджених умовах та прийнятих міжнародних економічних і правових умовах.

Залежно від періодичності перевезень та форми організації перевезень їх можна поділити на регулярні і нерегулярні.

Регулярні перевезення — це перевезення вантажів та пасажирів по узгодженому графіку та типовому договору, якими визначено умови перевезень, тарифи і розклад руху транспортних засобів за визначеними маршрутами.

Нерегулярні перевезення — це перевезення вантажів та пасажирів за індивідуальними контрактами та взаємопогодженими умовами.

Для переміщення товару його потрібно підготувати таким чином щоб захистити від атмосферних та динамічних впливів під час транспортування, врахувати габаритні розміри та ряд інших вимог. В процесі проектування товару необхідно передбачити можливість раціонального транспортування. В транспортному процесі його учасники, виробники, замовники, покупці, транспортники, посередники, страховики, експедитори вступають у складні комерційні і економічно-правові відносини, які визначаються національними, міжнародними нормативно-правовими нормами, звичаями.

Транспортне забезпечення ЗЕД — це сукупність технічних, технологічних, економічних, комерційних, правових, організаційних дій, форм, методів управління транспортними операціями і процесами на всіх етапах виробництва, споживання та обробки продукції.

Транспортне забезпечення ЗЕД можна поділити на окремі етапи:

— підготовка товару до перевезення;

— упаковка та затарювання;

— складування;

— підготовка інформаційної документації;

— підготовка товаросупроводжуючої документації.

8. Основи менеджменту в охороні здоров’я

1. Менеджери та управлінці в галузі охорони здоров'я

Фахівці-менеджери охорони здоров'я є вкрай важливою і необхідною ланкою для медичної галузі нашої держави. Сучасна система охорони здоров'я потребує управлінців з новим економічним мисленням і сучасними підходами до керівництва.

Як відомо, реформування освітньої медичної системи в Україні спрямоване насамперед на підвищення якості підготовки медиків та європейський диплом „Доктора медицини" кожному випускнику 2010 року. З цією метою вже з нинішнього навчального року запроваджується сучасний навчальний план підготовки лікарів, який відповідає вимогам провідних європейських університетів.

Важливим кроком реформування післядипломної медичної освіти стане не тільки проведена МОЗ модернізація інтернатури і розширення до стандартів ЄС переліку лікарських спеціальностей, але й запровадження у подальшому резидентури та системи безперервного професійного розвитку лікаря, який повинен володіти усіма сучасними медичними технологіями.

2. Ринкова та соціальна моделі організації охорони здоров'я

Перед системами охорони здоров'я постають завдання щодо задоволення зростаючих потреб у медичній допомозі з одного боку та стабілізації чи стримуванні зростання витрат на охорону здоров'я — з іншого. Це вимагає або вдосконалення їх структурно-функціональних моделей, або створення принципово нових, що відповідали б сучасним вимогам.

У багатьох європейських країнах здійснюється переоцінка національних систем охорони здоров'я та доцільності застосування існуючих підходів до питань фінансування. Процеси реформування медичної галузі стосуються нормативного, економічного, організаційного та інших аспектів діяльності. Намагання досягти кращої результативності та ефективності поєднується з дотриманням етичних імперативів.

3. Суспільно-приватна модель охорони здоров'я

Модель системи охорони здоров'я визначається цілями, принципами та співвідношенням елементів системи, а також суспільним устроєм, політичним і соціально-економічним становищем, традиціями, культурою, релігією тощо.

Існують різні типи системи охорони здоров'я. Так, є країни з переважно державною системою охорони здоров'я (Велика Британія, Греція, Італія, Іспанія, Данія, Ірландія, Португалія), що ефективно працює за умови достатніх ресурсів держави. У таких країнах, як Австрія, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, Франція, система охорони здоров'я функціонує на засадах страхової медицини та за різних фінансових умов. А от у США, Південній Кореї та деяких інших країнах із переважно приватною системою охорони здоров'я медицина ефективно працює лише для заможних груп населення.

4. Медичне страхування як система організаційних та фінансових заходів

Страхова медицина базується на певних принципах, серед яких можна назвати забезпечення економічної та соціальної захищеності середніх і малозабезпечених верств населення, гарантованість прав кожного громадянина на якісну медичну допомогу, обов'язковість внесків як фізичних, так і юридичних осіб.

Важливим елементом системи страхової медицини є медичне страхування. Медичне страхування передбачає страхування на випадок втрати здоров'я з будь-якої причини. Воно має певні переваги перед державними і приватними системами, а також відомчою медициною, забезпечує більшу доступність, якісність і повноту щодо задоволення різноманітних потреб населення в наданні медичних послуг, є ефективнішим порівняно з державним фінансуванням системи охорони здоров'я.

Медичне страхування пов'язане із компенсацією витрат громадян, які обумовлені одержанням медичної допомоги, а також інших витрат, спрямованих на підтримку здоров'я.

5. Регулювання фармацевтичної діяльності в країнах ЄС

Одним із головних стратегічних напрямів розвитку держави є програма інтеграції України до Європейського Співтовариства, яка була проголошена указами Президента України від 24.02.98 #148/98 «Про забезпечення виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і вдосконалення механізму співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом)» та від 11.06.98 #615/98 «Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», а також постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.99 #1496 «Про концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу».

Найважливішим стратегічним документом у сфері обігу лікарських засобів є нова редакція Закону України «Про лікарські засоби», що була підготовлена широким колом провідних фахівців галузі, надрукована у засобах масової інформації та пройшла обговорення громадськості.

З метою гармонізації нормативно-правової бази України, що регулює обіг лікарських засобів, з директивними документами Європейського Співтовариства започаткована система стандартизації фармацевтичної продукції, розроблені настанови «Належна виробнича практика. Лікарські засоби» та «Належна практика дистрибуції. Лікарські засоби», низка інших документів, спрямованих на впровадження в країні європейських норм і правил фармацевтичного виробництва, перехід від контролю якості до Системи забезпечення якості лікарських засобів; відмінено ліцензування імпорту лікарських засобів та створено єдину міжвідомчу базу даних зареєстрованих в Україні лікарських засобів, інтегровану в систему митного оформлення вантажів Державної митної служби України.

6. Система охорони здоров'я України

Система охорони здоров'я (ВООЗ, 2005) — це сукупність усіх організацій, інститутів і ресурсів, головною метою яких є зміцнення, підтримка або відновлення здоров'я. Основними цілями системи охорони здоров'я є поліпшення здоров'я всього населення, відповідність запитам і потребам людей, забезпечення справедливості в розподілі фінансових ресурсів, доступності всіх до наявних ресурсів. Умовою для успішного функціонування СОЗ є нормативно-правова база, що включає комплекс ресурсів, таких як фінансові, кадрові, матеріально-технічні, управління та керівництво, технології, а основними цінностями є справедливість, солідарність, участь населення, етичний підхід до розвитку систем. Прогрес у досягненні основних цілей безпосередньо залежить від ефективного виконання ключових функцій: спрямовуючого керівництва, формування ресурсів, надання послуг, фінансування.

СОЗ певною мірою відображає стан суспільства, не лише орієнтуючись на цільові показники здоров'я, але й ураховуючи загальні цінності. Вони в своєму розвитку дотримуються універсальних принципів поліпшення здоров'я, справедливості, чутливості.

Умови успішності та ефективності реформування СОЗ:

— спрямованість реформ на «медичну галузь» — на тих, хто надає медичну допомогу, а не на споживачів медичних послуг (пацієнтів);

— держава планує та регулює (максимальне зменшення контролюючої функції). Реалізація через концепції, стратегії, програми, а також планування ресурсів, мережі, діяльності та результатів, стандартизація, державні гарантії, законодавство, координація;

— реформи через науково обґрунтоване, еволюційне та поступальне просування;

— збереження та розвиток охорони здоров'я громадського характеру (державне фінансування від 75–95 %).

7. Державне регулювання фармацевтичної діяльності в Україні

В умовах розвитку ринкових відносин актуальним шляхом підвищення якості фармацевтичної діяльності є державне регулювання ринку шляхом вдосконалення нормативно-правової бази і контрольно-дозвільної системи.

Свого часу з моменту набуття чинності Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» схоже питання піднімалося мною особисто перед Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва (Держкомпідприємництва), а також перед Міністерством юстиції України. Воно звучало так: чи достатньо підстав у Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення з моменту введення дії цього закону здійснювати контроль за додержанням ліцензіатами Ліцензійних умов? Це питання ставилося в контексті того, що повноваження будь-якого органу державного контролю повинні бути передбачені у спеціальному Законі.

Торгівля неякісними лікарськими засобами або такими, термін придатності яких минув, або на які відсутній сертифікат якості, що видається виробником, забороняється. Торгівля лікарськими засобами, виготовленими в аптеках з порушеннями умов виробництва, заборонена. Пункт 2.1.7. вимагає: «Суб’єкт господарювання повинен забезпечити: відповідність матеріально-технічної бази вимогам нормативних документів щодо виробництва, зберігання, контролю якості, торгівлі лікарськими засобами; дотримання вимог законодавства щодо якості лікарських засобів під час виробництва, транспортування, зберігання та торгівлі ними, а також наявності підрозділу чи фахівця з контролю якості лікарських засобів або наявності договору з акредитованою Державною службою лабораторією з аналізу якості лікарських засобів».

Безумовно, дотримання цих умов контролює орган ліцензування. Тож які ще правові повноваження необхідні? Хоча слід відверто визнати, що деякі питання, наприклад відбору зразків, залишаються відкритими. Проте давайте ще раз уважно переглянемо повноваження Держлікінспекції, визначені відповідним Положенням. Чому всі назву цього органу розуміють буквально? На мою думку, повноваження щодо контролю якості лікарських засобів при здійсненні торгівлі аптечними закладами — лише одна третина повноважень цієї організації. Якщо раніше більшість учасників ринку розглядали Держінспекцію МОЗ України з її структурними підрозділами прообразом вертикалі у фармації, то Держлікінспекція має навіть ширші повноваження.

8. Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів в Україні: державне регулювання реєстрації, виробництва та реалізації лікарських засобів

Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів МОЗ України (далі Державна інспекція МОЗ) була створена наказом Міністерства охорони здоров'я України в 1992 році. Повноваження, структура Державної інспекції МОЗ і права її посадових осіб були визначені Законом України “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 року N 123/96-ВР.

Згідно ст.14 Закону, спеціальним органом державного контролю якості лікарських засобів є Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів МОЗ України з безпосередньо підпорядкованими їй державними інспекціями з контролю якості лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів МОЗ України очолює Головний державний інспектор України — заступник Міністра охорони здоров'я України, який призначається на посаду і звільняється з неї Президентом України. Його заступники є заступниками Головного державного інспектора України з контролю якості лікарських засобів. Начальники державних інспекцій з контролю якості лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є одночасно головними державними інспекторами, а їх заступники — відповідно заступниками головних державних інспекторів з контролю якості лікарських засобів. Інші спеціалісти державних інспекцій, на яких покладено здійснення державного контролю за якістю лікарських засобів, одночасно є державними інспекторами з контролю якості лікарських засобів.

Положення про Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів було затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 16.02.1998 р. № 179.

Згідно ст. 15 Закону, посадові особи Державної інспекції МОЗ і територіальних державних інспекцій в межах компетенції, визначеної законодавством, мають право:

перевіряти додержання вимог законодавства щодо якості лікарських засобів під час їх виробництва, зберігання, застосування, транспортування та реалізації суб'єктами господарської діяльності;

безперешкодно проводити огляд будь-яких виробничих, складських, торговельних приміщень суб'єктів господарської діяльності (з урахуванням встановленого режиму роботи) за наявності рішення про перевірку;

одержувати від суб'єктів господарської діяльності необхідні відомості про додержання вимог стандартів, технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів, а також про забезпечення якості лікарського засобу під час виробництва, транспортування, зберігання, використання та реалізації;

відбирати зразки лікарських засобів для лабораторної перевірки їх якості. Вартість відібраних зразків та проведення контролю їх якості включається до виробничих витрат суб'єктів, у яких ці зразки відібрано. Порядок відбору зразків лікарських засобів визначений постановою Кабінетом Міністрів України від 26.04.2003 № 610;

давати обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів, а також про усунення порушень під час виробництва, зберігання, застосування, транспортування, та реалізації лікарських засобів;

передавати матеріали перевірок, що містять ознаки злочину, органам дізнання чи попереднього слідства;

накладати штрафи на суб'єктів господарської діяльності незалежно від форм власності у разі порушення ними стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів під час виробництва, зберігання, застосування, транспортування та реалізації лікарських засобів;

складати протоколи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні штрафи;

звертатися до органів, уповноважених видавати спеціальний дозвіл (ліцензію) на здійснення виробництва, оптову закупівлю, оптову та роздрібну реалізацію лікарських засобів, з пропозицією про скасування виданих ліцензій у разі порушення суб'єктами господарської діяльності умов, за яких видано ліцензії, а також стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів;

зупиняти чи забороняти виробництво лікарських засобів у разі систематичного або грубого порушення вимог стандартів та технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів;

забороняти зберігання, реалізацію та використання лікарських засобів, якість яких не відповідає встановленим вимогам.

9. Сутність та основні риси закладів охорони здоров'я

Заклади охорони здоров’я всіх форм власності, окрім державної і комунальної, можуть здійснювати свою діяльність у вигляді господарських товариств та приватних підприємств, що створені та зареєстровані у встановленому законодавством порядку.

Заклад охорони здоров’я — приватне підприємство забезпечує надання медико-санітарної допомоги, а також інші види діяльності, не забороненої законодавством, відповідно до ліцензії (дозволу, атестату).

Надання медико-санітарної допомоги визначається, як основний вид діяльності в установчих документах закладу охорони здоров’я — приватного підприємства, а здійснення інших видів діяльності не повинно перешкоджати наданню медико-санітарної допомоги.

Заклад охорони здоров’я — державне унітарне підприємство забезпечує надання медико-санітарної допомоги, медичних послуг та здійснює іншу діяльність у сфері охорони здоров’я, не заборонену законодавством.

10. Некомерційні заклади охорони здоров'я

Заклад охорони здоров’я — бюджетна установа забезпечує надання медичної допомоги, а також здійснення інших функцій, пов’язаних із забезпеченням медико-санітарного, санітарного та епідемічного благополуччя населення і створена у встановленому порядку органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень та повністю утримується за рахунок державного чи місцевих бюджетів і є неприбутковою.

Чинним законодавством України передбачається можливість існування закладів охорони здоров’я у вигляді державних некомерційних підприємств, які функціонують згідно із господарським законодавством і позбавлені багатьох обмежень, які властиві бюджетним установам.

Самостійний заклад охорони здоров’я може функціонувати більш ефективно та надавати більш якісні послуги в сфері охорони здоров’я.

11.Комерційні заклади охорони здоров'я

Відповідно до норм чинного законодавства України на сьогоднішній день державні та комунальні заклади охорони здоров’я України функціонують як бюджетні установи. Статус бюджетної установи суттєвим чином звужує набір управлінських інструментів, які керівник закладу може використовувати для успішного виконання поставлених перед закладом охорони здоров’я завдань. Так, наприклад, обмеженим є право керівника закладу охорони здоров’я — бюджетної установи:

визначати оптимальну штатну структуру закладу через існування нормативів штатного забезпечення, що розробляються МОЗ України;

визначати оптимальний ліжковий фонд для стаціонарних відділень закладу в силу нормативної прив’язки до цього показника чисельності штату;

запроваджувати додаткові стимули для персоналу через існування, з одного боку, жорстких тарифних ставок, а з іншого боку — жорстких нормативних обмежень можливості залучення додаткових фінансових надходжень до бюджету державного закладу;

раціонально використовувати коштовне медичне обладнання через штучне адміністративне розмежування відділень.

12.Організація та порядок надання послуг в закладах охорони здоров'я

Заклади охорони здоров’я мають право надавати медичні послуги спільно шляхом надання у використання обладнання, залучення медичних працівників, використання приміщень тощо.

При спільному наданні медичних послуг між закладами охорони здоров’я укладається угода, де фіксується участь кожної сторони та відповідальність кожної зі сторін. Розподіл витрат, пов’язаних із наданням медичних послуг, та одержаних доходів між учасниками угоди встановлюється окремим протоколом до цієї угоди.

При укладанні договорів щодо надання медичних послуг між суб’єктами, що здійснюють закупівлю медичних послуг, визначаються послуги, що надаватимуться спільно за участю кількох закладів — постачальників медичних послуг.

Законодавством України можуть бути передбачені випадки надання медичних послуг спільно кількома закладами охорони здоров’я, у тому числі при ліквідації наслідків стихійних лих, здійснення санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів, а також в інших випадках, коли існує загроза життю та здоров’ю населення. Питання використання майна кожного із закладів, залучення персоналу, а також розподіл фінансових ресурсів визначається у відповідності з прийнятими рішеннями про проведення таких заходів.

13.Зовнішнє середовище закладів охорони здоров'я

Модернізація охорони здоров’я – науково обґрунтована, підтримана суспільством спільна діяльність органів держави різного рівня, органів управління охороною здоров’я, медичної спільноти, що ґрунтується на реальному обліку наявних ресурсів та існуючих факторів зовнішнього середовища з метою переведення російської охорони здоров’я на рівень, який відповідає сучасним вимогам, що у свою чергу, узгоджуються із світовими стандартами, і надати їй сучасного вигляду.

14.Класифікація закладів охорони здоров'я за сферою діяльності

1. Залежно від форми власності заклади охорони здоров’я поділяються на:

· державні;

· комунальні;

· приватні;

· підприємства, засновані на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна державної та комунальної форм власності).

2. Залежно від організаційно-правової форми:

· бюджетні установи;

· державні комерційні підприємства;

· казенні підприємства;

· комунальні некомерційні підприємства;

· господарські товариства;

· приватні підприємства;

· об’єднання підприємств.

3. За типами організації медичного обслуговування (тип закладу охорони здоров’я):

Амбулаторія — заклад охорони здоров’я, що надає первинну медичну допомогу пацієнтам.

Аптека — заклад охорони здоров’я, основним завданням якого є забезпечення населення, закладів охорони здоров’я, підприємств, установ та організацій лікарськими засобами, виробами медичного призначення та іншою продукцією, що не заборонена законодавством, шляхом здійснення роздрібної торгівлі.

Госпіталь — заклад охорони здоров’я, який надає медичну допомогу ветеранам війни та прирівняним до них категоріям у визначеному законодавством порядку.

Лікарня — заклад охорони здоров’я, призначений для цілодобового надання спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги, а також для допомоги при пологах.

Медичний пункт — заклад охорони здоров’я, який надає долікарську медичну допомогу.

Медичний спеціалізований центр для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, — заклад охорони здоров’я комунальної або державної форми власності для медико-соціального захисту від народження здорових або з вадами фізичного та розумового розвитку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

Медичний центр — заклад охорони здоров’я, призначений для організації та/або надання медичної допомоги в амбулаторних умовах.

Поліклініка — заклад охорони здоров’я, що надає консультативну медичну допомогу хворим в амбулаторних умовах з багатьох лікарських спеціальностей.

Санаторій — заклад охорони здоров’я, що розташований на території курортів і забезпечує надання громадянам послуг лікувального, профілактичного та реабілітаційного характеру з використанням природних лікувальних ресурсів.

Склад лікарських засобів та виробів медичного призначення — заклад охорони здоров’я, розташований у спеціально пристосованих приміщеннях та призначений для прийому, зберігання та реалізації лікарських засобів, виробів медичного призначення та транспортних засобів.

Університетська лікарня — заклад охорони здоров’я, основним завданням якого є надання медичної допомоги населенню, підготовка працівників охорони здоров’я, розробка і впровадження нових методів діагностики та лікування.

Хоспіс — заклад охорони здоров’я, призначений для цілодобового перебування безнадійно хворих, що потребують догляду, основним завданням якого є полегшення їм останніх днів життя.

Центр державного санітарно-епідеміологічного нагляду — бюджетний заклад охорони здоров’я, основним завданням якого є організація санітарних та протиепідемічних заходів, спрямованих на попередження, виявлення, усунення або зменшення шкідливого впливу факторів середовища життєдіяльності людини на здоров’я населення, запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та радіаційних уражень людей, а також здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду (контролю) за дотриманням санітарного законодавства.

Центр судової експертизи — спеціалізований заклад охорони здоров’я державної або комунальної форми власності, що проводить судово-медичну та/або судово-психіатричну експертизи (-у) у визначеному законодавством порядку.

Центр профілактичної медичної дезінфекції — заклад охорони здоров’я, основним завданням якого є організація та проведення дезінфекційних заходів.

15.3апочаткування господарської діяльності з медичної практики, виробництва, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами

Заклади охорони здоров’я створюються та здійснюють свою діяльність з метою реалізації права громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування відповідно до Конституції та законодавства України про охорону здоров’я.

Захист прав громадян на отримання медичної допомоги у закладах охорони здоров’я забезпечується чинним законодавством України. Заклади охорони здоров’я провадять свою діяльність за умов дотримання санітарного законодавства, а також встановлених центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я нормативів.

Надання медичної допомоги в закладах охорони здоров’я усіх форм власності здійснюється відповідно до стандартів медичної допомоги та галузевих нормативів організації надання медичної допомоги.

Провадження господарської діяльності в галузі охорони здоров’я, яка відповідно до закону підлягає ліцензуванню, дозволяється лише за наявності ліцензії.

Господарські товариства у сфері охорони здоров’я можуть здійснювати лише підприємницьку діяльність, що пов’язана з наданням медико-санітарної допомоги населенню.

Учасники господарського товариства мають право брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, що безпосередньо стосуються професійної діяльності медичних, фармацевтичних працівників.

16.Ліцензування діяльності з медичної практики, виробництва, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами

Відповідно до абзацу 2 статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я, пункту 26 статті 9 Закону України „ Про ліцензування певних видів господарської діяльності” медична практика, як вид господарської діяльності, підлягає ліцензуванню.

Органом ліцензування медичної практики є Міністерство охорони здоров'я України (пункт 6 Переліку органів ліцензування, затвердженого постановою Кабінет Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698).

На Ліцензійну комісію Міністерства охорони здоров'я України покладено обов'язок по розгляду документів, поданих суб'єктами господарювання до МОЗ України для здійснення господарської діяльності з медичної практики, прийняття рішень щодо видачі, переоформлення та анулювання ліцензій на здійснення господарської діяльності з медичної практики, видачі дублікатів ліцензій.

Суб'єкти, господарська діяльність яких підлягає ліцензуванню.

Статтею 16, 17 Основ законодавства України про охорону здоров'я, статтею 2 Закону України „ Про ліцензування певних видів господарської діяльності” визначено, що ліцензуванню підлягають всі суб'єкти господарювання, які мають намір здійснювати медичну практику.

Здійснення медичної практики без отримання ліцензії – забороняється, особи, які здійснюють медичну практику без ліцензії притягуються до адміністративної, кримінальної відповідальності.

Документи, що подаються до органу ліцензування для отримання ліцензії на здійснення господарської діяльності з медичної практики.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити господарську діяльність з медичної практики особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до Ліцензійної комісії МОЗ України із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання – заявника:

найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код — для юридичної особи;

прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів — для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності – медична практика (повністю або частково).

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

17. Акредитація закладів охорони здоров'я як форма державного контролю якості надання медико-санітарної допомоги

Головна акредитаційна комісія при МОЗ України, здійснює акредитацію закладів охорони здоров'я державної, приватної форми власності, а також комунальних, що належать до сфери управління обласних державних адміністрацій, без виключення.

Акредитаційні комісії при МОЗ АР Крим та управліннях охорони здоров'я ОДА і міських держадміністраціях м. Києва та м. Севастополя (далі-територіальні акредитаційні комісії) акредитують лише комунальні заклади охорони здоров'я, крім тих, що належать до сфери управління обласних державних адміністрацій.

Відповідна акредитаційна комісія повинна у тримісячний термін з моменту реєстрації заяви на проведення державної акредитації та доданого до неї пакету документів, які надійшли від закладу охорони здоров'я, провести його акредитацію.

Акредитаційна комісія приймає рішення щодо проведення акредитації та віднесення закладу до відповідної категорії (друга, перша, вища категорії відповідно до набраних закладом балів), або про відмову у цьому.

Рішення територіальних акредитаційних комісій затверджується Головною акредитаційною комісією і повідомляється закладам у 10- денний термін. В зазначеному повідомлені повинна міститися інформація щодо дати на номеру протоколу Головної акредитаційної комісії, яким було затверджено рішення територіальної акредитаційної комісії.

18. Підприємництво в галузі охорони здоров'я: сутність, принципи, функції

Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19.11.92 №2801-XII, заклади охорони здоров'я — підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

Офіційним визнанням статусу закладу охорони здоров'я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності є державна акредитація закладу охорони здоров'я.

Функції законодавства в галузі охорони здоров’я тісно пов’язані зі структурою системи охорони здоров’я. В свою чергу, структура системи охорони здоров’я може мати публічний, приватний або змішаний характер. У публічних системах держава повністю відповідає за забезпечення охорони здоров’я населення. У приватних системах держава займається лише деякими проблемами, наприклад, боротьбою з інфекційними хворобами, і бере на себе відповідальність за розробку загальної політики.

Отже, правовою основою державного регулювання є, по-перше, функція управління, яка здійснюється прямими та непрямими засобами, по-друге — функція контролю, та по-третє — функція застосування адміністративно-господарських санкцій. При цьому основними засобами адміністративного регулювання можна вважати передбачені ст. 12 Господарського Кодексу України засоби регуляторного впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, а саме: ліцензування, патентування, сертифікація, стандартизація тощо. Крім того, створення суб’єкта господарювання або негосподарюючого суб’єкта неможливе без використання публічних засобів впливу, які використовують із метою реалізації публічних інтересів.

19. Бізнес-план медичного проекту

Бізнес-план – документ, що надає інформацію про виробничі та фінансові цілі компанії протягом певного періоду, а також заплановані дії досягнення поставлених перед компанією завдань.

Найбільш коротким визначенням «бізнес-планування» є: — це постановка цілей компанії, визначення шляхів та умов їх досягнення. Визначення цілей – це тільки початок шляху. Виходячи із загальної мети, необхідно визначити конкретні завдання кожного структурного підрозділу (та працівника), що спрямовані на її досягнення, оскільки саме в досягненні – цінність будь-якої мети.

Класичне планування базується на фактичному стані справ в компанії та на ринку, тенденціях, які можна накласти на часову карту (наприклад, циклічність чи сезонність бізнесу) та іншої інформації, що стосується діяльності підприємства (поведінка споживачів та ін.). Плануванням також є і процес збору та обробки інформації по створенню та розвитку нової бізнес-одиниці на ринку (найчастіше саме в даній ситуації працюють над документом «Бізнес-план»). Крім того, планування може бути і «змішаним», під час запуску нового проекту, який буде частиною загальної справи. Останній вид планування найчастіше використовується компаніями, що відносяться до «малих» та «середніх».

Важливо розділяти два основних типи документів, які називаються бізнес-планом: власне бізнес-план та техніко-економічне обґрунтування.

Техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) – це вивчення здійснимості та економічної доцільності проекту перед прийняттям рішення щодо фінансування чи запуску нового напрямку (підрозділу, продукту тощо). Фактично, ТЕО торкається економічної сторони кожного проекту (розрахунок та аналіз витрат проекту, дохідності, прибутковості, терміну повернення інвестицій).

Дуже часто під бізнес-планом і розуміють техніко-економічне обґрунтування, хоча ТЕО – це лише його невелика частина. Бізнес-план являє собою більш широкий та глибший за змістом документ, в якому повинно бути якомога більше початкової (базової) інформації, яка є основою для економічних розрахунків.

Бізнес-план медичного центру, крім загальноприйнятої структури, також повинен враховувати середовище, в якому функціонують медичні заклади (законодавство в сфері охорони здоров’я, умови оподаткування, ліцензування тощо). Крім того, однією із найважливіших частин бізнес-плану є дослідження ринку: розвиток ринку, бізнес тенденції ринку, визначення нових чи вільних ніш, епідеміологічні показники, думка експертів. Учасникам ринку медицини слід звертати особливу увагу на епідеміологічні показники, оскільки зміна в загальному стані здоров’я населення певного регіону може напряму впливати на ступінь потреби в певних групах послуг чи медичних напрямків.

20.Характеристика ринків в галузі охорони здоров'я

Ринкові перетворення в Україні передбачають проникнення духу та ідеї товарно-грошових відносин в усі ланки економічного комплексу, зміцнюють економічну, матеріальну та правничу базу з метою розвитку комерційних процесів. Унаслідок цього широкомасштабно активізується комерційна діяльність, об’єднуючи в собі багато напрямків і поширюючись за межі сфери товарного обігу, оскільки предмет купівлі-продажу — це не тільки товари, а й послуги, гроші, нові технології, продукти інтелектуальної діяльності людини тощо.

Ринок споживчих товарів та послуг, до якого належить і ринок лікарських засобів (ЛЗ), — один із найважливіших компонентів товарного ринку. Невід’ємною частиною цивілізованого ринку, свідченням його стабільності та життєздатності є стан суспільного виробництва. Конкретний прояв останнього — рівновага попиту і пропозиції, насичення ринку споживчими товарами та послугами.

На початковому етапі розвитку ринкових відносин становлення ринку ЛЗ відставало від розвитку інших секторів ринкової економіки у зв’язку з тим, що ринок ЛЗ має певні риси, які відрізняються від таких ринку інших товарів широкого вжитку.

Сучасний етап розвитку фармацевтичного ринку України характеризується, з одного боку, все більшим розвитком приватної ініціативи, з іншого — максимальним використанням державного регулювання та контролю.

На цей час ЛЗ — повноправний об’єкт економіко-правового обігу. Але така ситуація має свої суперечності. З одного боку, навколо ЛЗ утворюється складна система цивільно-правових відносин (державна реєстрація, правовий режим тощо), а з іншого — до них не привернута належна увага юридичної науки, що може призвести до неупорядкованого функціонування ринку ЛЗ, відсутності потрібної координації в цілісній господарсько-правовій системі.

21. Характеристика ринку медичних послуг

Динаміка ринку ЛЗ поділяється на три основні види:

• створення та реєстрація ЛЗ;

• виробництво або ввезення ЛЗ;

• реалізація ЛЗ.

Основні правові проблеми обігу ЛЗ на ринку України, що потребують пильної уваги:

• розроблення науково обґрунтованого визначення ЛЗ як об’єкта майнових прав, що задовольняє потреби цивільно-правового обігу;

• визначення загального правового режиму обігу ЛЗ;

• визначення правових режимів обігу ЛЗ залежно від їх груп щодо фармакологічних властивостей;

• створення правового поля для нормального функціонування видів діяльності, пов’язаних з обігом ЛЗ;

• система державного регулювання та контролю за обігом ЛЗ;

• порядок укладання договорів, пов’язаних з обігом ЛЗ.

Суспільство, держава, суб’єкти господарювання та споживачі зацікавлені в упорядкуванні правової врегульованості обігу ЛЗ.

Специфічною особливістю маркетингового сегмента здоров'я на рівні системи охорони здоров'я є сутність і характеристика медичних послуг, спрямованих на збереження і підтримку станів щодо здорового організму (імунопрофілактика, диспансеризація й ін., тобто профілактика захворювань у широкому змісті слова).

Крім того, необхідно враховувати, що повне задоволення нестатків споживачів у маркетинговому сегменті здоров'я, у більшому ступені зв'язаний не з лікарською медичною діяльністю, а визначається іншими індивідуальними, природними і соціально-економічними факторами.

Необхідно помітити, що розширення маркетингового сектора здоров'я в остаточному підсумку скорочує потреби і попит на медичні послуги зокрема зв'язані з хворобами, тобто звужує пропозиції з продажу визначених специфічних видів медичних послуг в інших секторах ринку здоров'я.

22.Сегментація ринку медичних послуг

Відомо, що для споживчого ринку товарів групи клієнтів можуть формуватися за наступними критеріями: географічному, демографічному, психографічну, поведінковому й ін.

Щоб бути корисним з економічної точки зору сегмент ринку повинний мати наступними п'ятьма характеристики.

1.Повинна бути можливість його виміру, тобто може бути отримана інформація з принципових параметрів споживача.

2.Сегмент повинний бути досить широким і/чи умовно рентабельним, щоб для нього коштувало розробляти специфічний план маркетингу.

3.Можливість доступу тобто лікувально-профілактичне підприємство повинне мати можливість ефективно здійснювати свої вигідні зусилля в поле обраного сегмента.

4.Сегмент повинні бути дійсно специфічним, тобто відрізнятися один від іншого з погляду встановлених перемінних.

5.Повинна бути можливість виконання лікувально-профілактичним підприємством свого умовно вигідного плану.

23.Характеристика фармацевтичного ринку

Сучасний фармацевтичний ринок України формується за рахунок лікарських засобів, що виробляються вітчизняною промисловістю, централізованої закупівлі від іноземних компаній та країн СНД, а також внаслідок закупівель, які здійснюють посередники. Одним із джерел придбання імпортних лікарських засобів є їх закупівля на консигнаційній основі.

Виробництво ліків в Україні здійснюється майже на 40 підприємствах (у тому числі фармацевтичні фабрики). У минулі роки матеріально-технічна база виробничих підприємств не отримувала належного розвитку, у зв'язку з чим зараз промислові фармацевтичні підприємства та фармацевтичні фабрики потребують повної реконструкції. Технологічне обладнання, що використовується, морально і фізично застаріло. Це перешкоджає виробляти сучасну високоякісну фармацевтичну продукцію, раціонально використовувати лікарську сировину.

Окремими фармацевтичними підприємствами з залученням іноземних інвестицій та акціонерного капіталу розпочато будівництво та устаткування виробничих приміщень сучасним обладнанням відповідно до міжнародних вимог.

Україна має високий науковий потенціал, необхідний для розвитку фармацевтичної галузі. Розроблення лікарських засобів здійснюють Державний науковий центр лікарських засобів (ДНЦЛЗ), Український науко-во-дослідний інститут фармакології і токсикології (УНДІФТ), Харківський науково-дослідний інститут ендокринології та хімії гормональних препаратів, Інститут органічної хімії АН України, Інститут мікробіології та вірусології АН України ім. Д.К.Заболотного, Харківський науково-дослідний інститут мікробіології та імунології ім. І.І.Мєчникова, Українська фармацев-тична академія, медичні навчальні заклади та інші навчальні і науково-дослідні інститути, центральні заводські лабораторії.

24.Управління маркетингом на ринку медичних послуг

У сучасній Україні активізувався процес формування ринкового середовища. Спричинені ним перетворення охопили всі сфери господарювання, в т.ч. й систему охорони здоров’я (СОЗ), що вимагає проведення ефективних реформ у СОЗ, найважливішою з яких є створення ринку медичних послуг. Зарубіжний досвід засвідчує, що розвинений ринок медичних послуг забезпечує населенню належний доступ до якісних медичних послуг, опосередковано впливаючи на збільшення тривалості життя, поліпшення здоров’я, збереження генофонду нації. На жаль, в Україні ринок медичних послуг формується спонтанно і хаотично, а в деяких регіонах доволі повільно. Тому постає необхідність у створенні передумов та визначенні напрямів його формування і розвитку шляхом розроблення регіональної політики формування регіональних ринків медичних послуг (РРМП).

Формування в сучасній вітчизняній системі охорони здоров'я маркетингових відносин із пріоритетом економічних критеріїв в оцінці діяльності медичної праці змушує теоретиків і практиків охорони здоров'я, деякою мірою, по-новому глянути на проблему здоров'я, його визначення, параметричну складові й оцінку.

Спираючи на подібний підхід, представляється раціональним співвіднести, з одного боку, визначений сегмент ринку зі специфічними функціями лікарського (медичного) праці, з іншого боку – охарактеризувати ці функції не тільки з погляду гуманітарної місії охорони здоров'я (лікування), але і зрадити видам і визначеному набору медичних послуг економічні характеристики, що відповідають конкретному сегменту ринку. Подібне сегментування ринку здоров'я представляється обґрунтованим саме з погляду економічної доцільності, визначеної уніфікації і, зокрема, перспективного розрахунку рентабельності лікарської медичної діяльності,

25.Характеристика медичних послуг

У системах охорони здоров'я, побудованих по радянському зразку, обсяги і рівень надання медичної допомоги, при всім декларуванні рівності і соціальної справедливості, відрізнялися високим ступенем привілейованості. Була створена спеціальна система медичної допомоги для посібника партії і країни. При обмеженості ресурсів, виділюваних на охорону здоров'я, визначений пріоритет віддавався робітникам і дітям. Усе це і сьогодні не заважає затверджувати, що приступність кваліфікованої медичної допомоги забезпечувалася державою незалежно від соціального стану пацієнта, його місця проживання і т.п.

Принципова сутність сучасного періоду реформування вітчизняної системи охорони здоров'я, поряд з іншими, характеризується об'єктивними умовами, при яких медична послуга стає товаром, а відносини виробників і споживачів медичних послуг (зокрема, лікаря і пацієнта) по суті своєї починають визначатися як маркетингові c переважною роллю пацієнта.

Класичні цивілізовані ринкові відносини, як відомо, підлеглі економічним законам, специфічні в керуванні і входять у суперечність з методами адміністрування. У поле ринкових відносин медична допомога, як своєрідний вид виробничої діяльності, наповняється економічними характеристиками.

До того умовні групи пацієнтів (хворі однієї нозології, декретовані контингенти, обличчя диспансерних груп спостереження й ін.) починають співвідноситься з характерними для ринку структурами. Полем реалізації маркетингових взаємин у медицині стають визначені сегменти ринку медичних послуг, розмаїтість яких за формою і змістом відображає в охороні здоров'я, як у соціальній структурі суспільства, один із принципів демократичності.

Якість медичного обслуговування, вільний доступ до методів і форм лікування, природна можливість і реалізація вибору і звертання до будь-якого постачальника медичних послуг, можливість юридичного й економічного впливу при незадоволенні або неякісному задоволенні медичних потреб, заробіток медичного працівника зв'язаний з результатами праці і задоволеністю пацієнта, правова й економічна захищеність, як споживача, так і постачальника медичних послуг — далеко не повний перелік позитивних характеристик, властивим маркетинговим системам охорони здоров'я.

Медична послуга, будучи специфічною формою товару, по суті своєї визначає і специфічність сегментування ринку медичних послуг.

З обліком щодо рівнозначних характеристик споживачів медичних послуг фрагментація ринку може здійснюватися по двох основних напрямках:

· соціальним потребам,

· медичним потребам,

Фрагментація ринку по можливостях попиту на медичні процедури здійснюється відповідно до економічних груп, що характеризуються видом медичної послуги, медико-діагностичною групою, вартістю процедури, платоспроможністю й особистістю пацієнта.

26. Державне регулювання реклами лікарських засобів, товарів медичного призначення та медичних послуг на території України

По-перше, дозволяється рекламувати лише такі лікарські засоби, медичну техніку, методи профілактики, діагностики, лікування і реабілітації, що в установленому порядку дозволені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я до застосування в України (п.1 ст. 21 Закону України „Про рекламу”). Відповідно до п. 4 ст. 8 Закону України „Про рекламу” реклама повинна мати посилання на відповідні документи — номер спеціального дозволу, ліцензії, дату їх видачі та найменування органу, який видав спеціальний дозвіл, ліцензію.

До того ж, рекламувати можна лише такі лікарські засоби, які відпускаються без припису (рецепту) лікаря, та лише таку медичну техніку, методи профілактики, діагностики, лікування і реабілітації, застосування яких не потребує спеціальних знань та підготовки (п.1, 2 ст. 21 Закону України „Про рекламу”).

Відповідно п.3 ст. 21 Закону України „Про рекламу” забороняється реклама допінгових речовин та/або методів для їх використання у спорті.

Відповідно до п. 4 ст.21 Закону України „Про рекламу” реклама лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації повинна містити:

— об'єктивну інформацію про лікарський засіб і здійснюватися так, щоб було зрозуміло, що наведене повідомлення є рекламою і що рекламований товар є лікарським засобом;

— повну фармакологічну назву лікарського засобу та назву виробника;

— загальні застереження щодо застосування лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації;

— рекомендацію щодо обов'язкового ознайомлення з інструкцією до застосування, що додається до лікарських засобів.

Реклама лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації не може містити посилань на терапевтичні ефекти стосовно захворювань, які не піддаються або важко піддаються лікуванню (п. 5 ст. 21 Закону України „Про рекламу”).

Відповідно до п. 6 ст.21 Закону України „Про рекламу” у рекламі лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації забороняється розміщення:

— відомостей, які можуть справляти враження, що за умови вживання лікарського засобу чи застосування медичної техніки консультація з фахівцем не є необхідною;

— відомостей про те, що лікувальний ефект від вживання лікарського засобу чи застосування медичної техніки є гарантованим;

— зображень зміни людського тіла або його частин внаслідок хвороби, поранень;

— тверджень, що сприяють виникненню або розвитку страху захворіти або погіршити стан свого здоров'я через невикористання лікарських засобів, медичної техніки та медичних послуг, що рекламуються;

— тверджень, що сприяють можливості самостійного встановлення діагнозу для хвороб, патологічних станів людини та їх самостійного лікування з використанням медичних товарів, що рекламуються;

— посилань на лікарські засоби, медичну техніку, методи профілактики, діагностики, лікування і реабілітації як на найбільш ефективні, найбільш безпечні, виняткові щодо відсутності побічних ефектів;

— порівнянь з іншими лікарськими засобами, медичною технікою, методами профілактики, діагностики, лікування і реабілітації з метою посилення рекламного ефекту;

— посилань на конкретні випадки вдалого застосування лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації;

— рекомендацій або посилань на рекомендації медичних працівників, науковців, медичних закладів та організацій щодо рекламованих товару чи послуги;

— спеціальних виявлень подяки, вдячності, листів, уривків з них із рекомендаціями, розповідями про застосування та результати дії рекламованих товару чи послуги від окремих осіб;

— зображень і згадок імен популярних людей, героїв кіно-, теле- та анімаційних фільмів, авторитетних організацій;

— інформації, що може вводити споживача в оману щодо складу, походження, ефективності, патентної захищеності лікарського засобу.

У рекламі лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації забороняється участь лікарів та інших професійних медичних працівників, а також осіб, зовнішній вигляд яких імітує зовнішній вигляд лікарів (п. 7 ст.21 Закону України „Про рекламу”).

Забороняється вміщувати в рекламі лікарських засобів інформацію, яка дозволяє припустити, що лікарський засіб є харчовим, косметичним чи іншим споживчим товаром або що безпечність чи ефективність цього засобу обумовлена його природним походженням (п. 8 ст.21 Закону України „Про рекламу”) .

27.Технологічні принципи забезпечення високих показників якості медичної допомоги

Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” регламентує охорону здоров’я громадян як систему заходів, спрямованих на забезпечення, збереження й розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини за максимальної біологічно можливої індивідуальної тривалості життя.

Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення). Інше визначення трактує охорону здоров’я як систему заходів політичного, економічного, правового, соціального, культурного, наукового, медичного, санітарно‑гігієнічного та протиепідемічного характеру, спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я кожного громадянина, надання йому адекватної медичної допомоги у разі погіршення або втрати здоров’я.

Фактори, що впливають на якість медичних послуг:

1. Управління та контроль поточних процесів

2. Якість процесу (технології):

— Дотримання стандартів обсягів медичної допомоги

— Правильність вибору медичних технологій і дотримання їх якості

— Якість виконання роботи

3. Якість результату

4. Якість структури:

— Рівень організації роботи персоналу

— Кваліфікація персоналу

— Матеріально-технічне забезпечення, його відповідність стандарту

— Рівень фінансування

— Рівень забезпечення медикаментами.

28.Стандартизація медичної допомоги: сутність та функції

Необхідною передумовою надання медичної допомоги населенню України на європейському рівні є впровадження в практику науково та економічно обґрунтованих стандартів діагностики, профілактики та лікування більшості відомих захворювань. Ця проблема тісно пов'язана зі створенням і запровадженням формулярної системи і повинна об'єднати зусилля провідних фахівців, державних установ охорони здоров'я та прогресивної медичної громади країни. Відомо, що на сьогодні в Україні запропонована надзвичайна кількість стандартів, протоколів, нормативів, переліків медичних послуг, методичних рекомендацій, що намагаються впроваджувати на різних рівнях, проте проблема далека від вирішення. Відомо також, що в світі опрацьована методологія створення та оновлення клінічних рекомендацій і медичних стандартів на основі принципів клінічної епідеміології та доказової медицини, постійно обговорюються правові та економічні питання їх впровадження в практику охорони здоров'я. Зрозуміло, що євроінтеграція України передбачає і забезпечення прав громадян на якісну медичну допомогу

29.Інформаційні технології: мета, сутність, завдання

Системи охорони здоров'я навіть найбагатших країн (Україна — тим більше) стикаються з економічними і виробничими труднощами в своєму призначенні підтримувати якість медичної допомоги перед лицем вимог старіючого населення і збільшених можливостей, що ростуть, в лікувальній справі.

Намагаючись вирішити ці проблеми, охорона здоров'я все більше звертається до інформаційних технологій, в яких бачить можливість управління ресурсами, зменшення черг, виключення лікарських помилок і забезпечення сучасного рівня лікування для населення віддалених міст і сіл.

Український ринок медичних інформаційних систем в даний час представлений чималою кількістю учасників і рішень.

За моїми даними, перше дослідження ринку всього спектру програмного забезпечення (ПО) для медицини було проведено в 1998 р. У той час найбільше розповсюдження отримали програми для автоматизації фінансових і адміністративних служб (бухгалтерський облік) лікувально-профілактичних установ, а системи, призначені безпосередньо для лікувально-діагностичного процесу, складали лише 9,6% від всього ПО для медицини.

В даний час швидко розвиваються комплексні системи, що дають відчутний економічний ефект і позитивно впливаючи на медичне обслуговування в цілому.

Електронна медицина — це нові можливості лікувати, нова індустрія охорони здоров'я, яка базується на можливостях інформаційних технологій і розвиває інтелектуальне цілісне середовище, здатне повсюдно керувати наданням медичної допомоги населенню, допомагати лікарям, середньому медперсоналу у вигляді того, що приносить в клінічну практику новітніх методи діагностики, лікування і можливості спільної роботи лікарів, що знаходяться в різних географічних місцях.

30. Державна політика інформатизації охорони здоров'я України

Державна політика інформатизації (ДПІ) — це системно узгоджені концептуальні засади та принципи, які визначають і регламентують функції, форми і зміст правових, організаційних, економічних та інших дозволених чинним законодавством взаємовідносин між державою та суб’єктами, а також між самими суб’єктами у сфері інформатизації.

Метою політики інформатизації є:

пiдвищення рiвня iнформацiйного забезпечення особи та суспiльства;

використання засобiв iнформатизацiї для розвитку освiти, охорони здоров’я, науки, культури та iнших сфер суспiльного життя;

задоволення потреби в iнформацiйному забезпеченнi громадських органiзацiй, суб’єктiв господарської дiяльностi всiх форм власностi;

реалiзацiя структурної перебудови, модернiзацiї i технологічного оновлення засобiв iнформатизацiї та зв’язку;

розвиток iнформацiйної iнфраструктури;

iнформацiйне забезпечення вирiшення завдань нацiональної безпеки.

Основними завданнями державної полiтики у сферi iнформатизацiї є створення відповідних умов для досягнення поставленої мети. Зокрема, координацiя дiяльностi центральних органiв виконавчої влади з вирішення проблем інформатизації, виконання функцiй генерального державного замовника проектів Нацiональної програми iнформатизацiї (покладено на Державний комiтет зв’язку та iнформатизацiї), органiзацiя мiжнародного спiвробiтництва з питань iнформатизацiї тощо.

31.Інформаційні системи, пов'язані з використанням глобальної інформаційної мережі Інтернет

Вільний і швидкий доступ практично до будь-якої інформації, зручність користування є безперечними перевагами Інтернет, що залучають усе більшу кількість людей.

Інтернет перетворюється в багатофункціональний інструмент для спілкування, одержання і передачі інформації, невід'ємною частиною бізнесу. Медико-фармацевтична галузь не стала виключенням. Стрімкими темпами розвивається медичний Інтернет. Збільшення кількості і поліпшення якості ресурсів цього сегмента Мережі залучає усе більшу кількість медиків і фармацевтів, що відчувають потребу в одержанні спеціалізованої професійної інформації. У Росії до ресурсів Інтернет звертається близько 1% медичних працівників (www.medlіnks.ru), по іншим даної, 5-8% (з них 20% постійні користувачі) (www.comcon-2.com). Становить інтерес визначення затребуваності інформаційних ресурсів Інтернет фахівцями фармації і медицини в Україні.

Про високу оцінку потенційних можливостей Інтернет фармацевтами і медиками свідчить бажання 36% фахівців одержати доступ до Мережі найближчим часом. Не планує прилучитися до світових інформаційних ресурсів лише п'ята частина опитаних.

Але мати доступ в Інтернет зовсім не значить регулярно працювати в Мережі. Таку можливість активно використовує лише близько 16,3% фахівців (7,7% медиків і 8,6% фармацевтів). Двадцять три відсотки звертаються до Інтернет 1 раз у тиждень. По 20% склали групи фахівців, що працюють у Мережі 1 раз на місяць і рідше одного разу на місяць (велика частина користувачів цих груп вважає, що вона не має доступу до Мережі).

32.Телемедичні технології

Телемедицина — метод надання послуг з медичного обслуговування там, де відстань є критичним чинником. Надання послуг здійснюється представниками усіх медичних спеціальностей з використанням інформаційно-комунікаційних технологій після отримання інформації, необхідної для діагностики, лікування та профілактики захворювання.

Телемедична консультація – процес обговорення клінічного випадку за допомогою захищених телекомунікацій та інших комп’ютерно-інформаційних, програмно-апаратних засобів з метою прийняття лікарем найбільш оптимального та своєчасного клінічного рішення.

Телемоніторинг – процес одноразового або подовженого обстеження з використанням електронних діагностичних приладів у режимі реального часу або періодичною передачею даних в консультанту з метою накопичення, аналізу медичної інформації щодо фізіологічних функції та здійснення відповідних дій з надання медичної допомоги.

Як свідчить тематика конференції, основними напрямками національних програм в галузі телемедицини є:

– дистанційний моніторинг при лікуванні хронічних захворювань;

– розробка великих телемедичних мереж;

– технологія Mobile 2.0 при створенні телемедичних систем нової генерації;

– телемедицина при лікуванні діабету;

– телепсихіатрія;

– використання стільникового зв’язку в охороні здоров’я;

– протоколи доказової медицини в домашній телемедицині;

– телемедицина в офтальмології;

– інноваційні технології в телемедицині;

– телемедицина в неврології;

– покращення засобів комунікації при використанні телемедицини;

– юридичні питання телемедицини;

– проекти дистанційної хірургії;

– телемедицина в педіатрії;

– дистанційний аналіз медичних зображень;

– теледерматологія;

– телемедицина в реабілітації;

– дистанційне лікування травм.

33. Інформаційне забезпечення діяльності лікувально-профілактичного закладу

Діюча в державних медичних закладах система бухгалтерського обліку не відповідає вимогам інформаційного забезпечення їх діяльності. Адже при цьому необхідно мати чітку інформацію про рух коштів взагалі, і в розрізі кожного з джерел фінансування (бюджет, кошти страхових компаній, плата господарюючих суб'єктів за своїх працівників та оплата послуг безпосередньо громадянами), понесені витрати, вартість наданих послуг, одержані фінансові результати. При відсутності таких даних організувати дієвий контроль витрачання коштів, ефективності госпрозрахункової діяльності медичних закладів практично неможливо.

Отримуючи швидкий і легкий доступ до інформації за допомогою сучасної інформаційної системи, керівник контролює всі, навіть найвіддаленіші, куточки своєї установи, не виходячи з власного кабінету. Сучасний керівник отримує зараз такі механізми керування, за якими ми зовсім недавно спостерігали тільки в кіно.

Автоматизація полегшує життя не тільки керівникам, але й персоналу. Інформаційна система забирає всю, або майже всю, паперову роботу лікаря. Це є великим полегшенням. Лікар може присвятити увесь свій час творчій роботі, а не займатися діловодством та статистикою.

34. Медико-статистична інформація

Удосконалення управління охороною здоров'я на різних рівнях значною мірою залежить від медико-статистичної інформації.

Існуюча в даний час система організації статистичної служби в медичних закладах не забезпечує потребу в повних, достовірних даних про стан здоров'я населення. Отримання таких даних можливе за умов добре організованого статистичного обліку в медичних закладах, широкої інструктивно-методичної і аналітичної роботи.

Оргметодвідділи обласних лікарень проводять в основному методичне керівництво статистичною роботою в загальнолікувальній мережі і не приділяють уваги спеціалізованій медичній мережі.

Відсутність в областях правочинного органу з організаційного і методичного керівництва обліком і звітністю нерідко зумовлює отримання недостовірних звітних статистичних даних.

Недоліки в організації статистичної служби на різних рівнях негативно впливають на практичне використання даних про захворюваність населення і причини смертності, діяльність медичних закладів та використання ресурсів охорони здоров'я.

35. Інформаційно-документаційне забезпечення діяльності в галузі охорони здоров'я

Інформаційно-документаційне обслуговування виступає головною (основною) забезпечувальною (обслуговуючою) функцією управління, виконання якої потребує спеціальних — професійних знань. Від того, як поставлена ця робота, залежить оперативність, чіткість у діяльності будь-якого суб'єкта.

Інформаційно-документаційне забезпечення здійснюють спеціальні структурні підрозділи: управління справами, загальний відділ, канцелярія, секретаріат (або секретар-помічник). Ці підрозділи повинні бути укомплектовані спеціалістами.

Для цього робота повинна бути поділена на певні складові частини — від найбільш складних до найпростіших операцій. Кожну частину треба відпрацювати, тобто організувати якнайкраще, оскільки в будь-якій роботі немає дрібниць, все має бути продуманим. Із таких продуманих, правильно організованих операцій і складається наукова організація праці. Як правильно виконувати ту чи іншу роботу визначають нормативно-методичні документи.

36. Підготовка управлінських кадрів для галузі охорони здоров'я

Держава, декларуючи необхідність розвитку ринкових відносин, продовжує утримувати соціальну сферу в рамках залишкового бюджетного фінансування, ігноруючи механізми економічного та правового регулювання галузі. Збережений екстенсивний шлях розвитку вітчизняної охорони здоров'я практично вичерпав свої можливості. Досвід останніх років переконливо показав економічну й організаційну неспроможність цього напрямку розвитку галузі, що призвело до надлишку стаціонарних лікувальних закладів зі слабкою матеріальною базою та вираженим дисбалансом у системі підготовки і розподілу медичних кадрів.

Статистичні дані свідчать, що зростання рівня забезпеченості населення України лікарським персоналом водночас супроводжується невпинним зниженням аналогічного показника серед молодших медичних спеціалістів. Співвідношення чисельності лікарів і середніх медичних працівників щороку скорочується. Аналіз забезпеченості населення лікарями основних спеціальностей показує значну перевагу медичних спеціалістів у сфері стаціонарної допомоги.

Кадровий дисбаланс у співвідношенні працюючих лікарів і медсестер, що продовжує поглиблюватися, зумовлений наявністю низки нерозв'язаних проблем, таких як злиденна заробітна плата молодших медичних спеціалістів, незадовільна організація їхньої праці, нестача кваліфікованих медичних адміністраторів, залежне положення від лікаря середнього медичного персоналу, відсутність законодавства, яке підтримувало б цю професію. Усі ці чинники негативно позначаються на якості догляду за хворими в лікувальних закладах і в цілому на реалізації державних медичних програм. Подолання кадрового дисбалансу потребує збільшення частки молодших медичних спеціалістів у структурі трудових ресурсів галузі. Найреальнішим у цьому напрямку має бути процес застосування мораторію на зростання чисельності лікарських кадрів вузької спеціалізації у лікувально-профілактичних закладах із перепрофілюванням вакантних посад спеціалістів на медсестринські посади. Це потребує значної структурної трансформації (тобто скорочення) вітчизняної вищої медичної школи, зміни системи медичної освіти та розподілу кадрових ресурсів, які б знайшли своє місце в новій стратегії розвитку галузі та реальне втілення.

37. Система підготовки та допуск до роботи середнього медичного персоналу в Україні

На посаду медичної сестри допускаються особи, які пройшли підготовку в середніх медичних закладах, школах медичних сестер зі строком навчання не менше, як 2 роки, а також особи, які пройшли підготовку у вищих медичних навчальних закладах чи пройшли підготовку в обсязі їх повних 3 курсів (6 семестрів).

Медична сестра:

1. Забезпечує інфекційну безпеку (дотримується правил санітарно-гігієнічного і протиепідеміологічного режиму, асептики, правильно зберігає, обробляє, стерилізує і використовує вироби медичного призначення).

2. Здійснює всі етапи сестринського процесу при догляді за пацієнтами (первинну оцінку стану пацієнта, інтерпретацію отриманих даних, планування догляду разом з пацієнтом, підсумкову оцінку досягнутого).

3. Вчасно і якісно виконує профілактичні і лікувально-діагностичні процедури, призначені лікарем. Асистує при проведенні лікарем лікувально-діагностичних маніпуляцій і малих операцій в амбулаторних і стаціонарних умовах.

4. Надає невідкладну долікарську допомогу при гострих захворюваннях, нещасних випадках і різних видах катастроф з наступним викликом лікаря до пацієнта чи напрямком його в найближчу лікувально-профілактичну установу.

5. Вводить лікарські препарати, протишокові засоби (при анафілактичному шоці) хворим за життєвими показниками (при неможливості своєчасного прибуття лікаря до пацієнта) відповідно до встановленого порядку дій при даному стані.

6. Повідомляє лікарю чи завідувачу, а в їхню відсутність, черговому лікарю про усі виявлені важкі ускладнення і захворювання пацієнтів, ускладненнях, що виникли в результаті проведення медичних маніпуляцій чи про випадки порушення внутрішнього розпорядку установи.

7. Забезпечує правильне збереження, облік і списання лікарських препаратів, дотримання правил прийому лік пацієнтами.

8. Взаємодіє з колегами і співробітниками інших служб в інтересах пацієнта.

9. Веде затверджену медичну обліково-звітну документацію.

10. Систематично підвищує свою професійну кваліфікацію.

11. Проводить санітарно-просвітню роботу по зміцненню здоров'я і профілактиці захворювань, пропаганді здорового способу життя.

38. Післядипломна освіта середніх медичних працівників

Орієнтація післядипломної лікарської освіти на вузьку спеці-алізацію суперечила перспективним планам трансформації практичної охорони здоров'я в напрямку розвитку первинної медико-санітарної допомоги, профілактики і валеологічної діяльності.

Впровадження сестринського процесу в практичну медицину – це, перш за все впровадження якісно нових, терапевтичних взаємовідносин між медичною сестрою і пацієнтом.

Найважливішими професійними навиками для медичної сестри в недалекому майбутньому стануть: уміння, бажання і здатність надати пацієнту психологічну підтримку і допомогу.

Медична сестра майбутнього – це фахівець, який володіє навиками емпатії і асертивної поведінки, завжди проявляє доброзичливість і готовність співпереживати, здатність відстоювати свої права, не порушуючи прав інших.

39. Система підготовки та допуск до роботи лікарів

На посаді лікаря (спеціальність "лікувальна справа", "педіатрія") можуть бути допущені:

— особи, які пройшли підготовку в медичних навчальних закладах зі строком навчання не менше, як шість років, отримали диплом з присвоєнням кваліфікації лікаря, доктора медицини або іншого ступеня та право самостійної медичної практики;

— особи, які пройшли підготовку на лікувальних та педіатричних факультетах вищих медичних навчальних закладів країн СНД та пройшли інтернатуру до 1992 року чи мають стаж роботи за спеціальністю, або особи, які пізніше пройшли дво-трирічну післядипломну підготовку і мають право на самостійну медичну діяльність.

40. Післядипломна освіта лікарів

Тематичне удосконалення передбачає вивчення нових методів діагностики та лікування в різних галузях медицини. Це вимагає щорічної зміни тематики циклів залежно від інтересів практичної охорони здоров’я і, отже, тісної співпраці ФПО з органами охорони здоров’я.

Одним із затребуваних видів післядипломної освіти є вторинна спеціалізація.

Дистанційне навчання є досить важливим на фоні безперервного професійного розвитку (БПР) лікарів, який вважається сьогодні одним із пріоритетних напрямів роботи МОЗ. – Воно дає можливість більш якісно проводити навчання і підготовку фахівців. У вузі лікар тільки починає здобувати освіту, але вчитися він ніколи не повинен припиняти. Активне професійне життя лікарів триває 30-40 років, тож протягом цього часу вони мусять постійно вдосконалювати свої знання.

41.Система кваліфікаційних вимог до управлінського персоналу в галузі охорони здоров'я

Здійснює керівництво діяльністю головного управління, управління (самостійного відділу, служби) в галузі охорони здоров'я відповідно до чинного законодавства України та нормативно-правових актів, що визначають діяльність підприємств, установ і організацій охорони здоров'я.

Забезпечує ефективне виконання покладених на головне управління, управління (самостійний відділ, службу) завдань щодо реалізації державної політики у підвідомчій галузі управління.

Організовує лікувально-профілактичну, санітарно-епідеміологічну, фармацевтичну, фінансово-економічну, кадрову та адміністративно-господарську діяльність мережі закладів охорони здоров'я. Визначає ступінь відповідальності заступників начальника головного управління, управління, керівників підрозділів у складі головного управління, управління (самостійного відділу, служби).

Готує пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад керівників підвідомчих установ, підприємств, організацій згідно з чинним законодавством. Організовує розроблення проектів законодавчих і нормативних актів, державних програм у межах своєї компетенції. Здійснює аналіз стану й тенденції розвитку галузі охорони здоров'я, ходу виконання державних програм, діяльності головного управління, управління (самостійного відділу, служби) та приймає відповідні рішення щодо усунення недоліків і закріплення позитивних тенденцій, видає відповідні директивні документи з цього питання. Вживає заходів щодо вдосконалення співпраці головного управління, управління (самостійного відділу, служби) з іншими структурними підрозділами місцевої державної адміністрації, представницькими органами місцевого самоврядування, державного нагляду та контролю, забезпечує взаємодію мережі закладів охорони здоров'я. Організовує роботу з добору, розстановки і використання медичних кадрів, забезпечує своєчасне підвищення їх кваліфікації.

Сприяє створенню належних виробничих умов, забезпечує контроль за станом трудової та виконавчої дисципліни, додержанням співробітниками правил охорони праці та протипожежного захисту. Забезпечує захист державних таємниць у відповідності з чинним законодавством.

42.Система кваліфікаційних вимог до медичного персоналу лікувально- профілактичних закладів

Забезпечення закладів охорони здоров’я України кваліфікованими кадрами є одним з важливих чинників, який впливає на якість надання медичної допомоги населенню. Зазначена проблема набирає ще більшого значення в період реформування охорони здоров’я, оскільки в цей час змінюються правові, економічні та організаційні основи системи суспільних відносин, а також формування нових стереотипів професійної і соціальної поведінки медичних працівників.

Порівнюючи загальні тенденції розвитку медичної освіти в Україні та досвід розвинених країн можна зробити висновок, що незважаючи на значні позитивні зрушення, існуюча система підготовки медичних працівників досі не є оптимальною. Враховуючи те, що кваліфікація є вагомим важелем у підвищенні якості медичного обслуговування населення, питання щодо удосконалення професійної підготовки медичних кадрів залишається актуальним.

Чітке визначення критеріїв професійної компетентності медичних працівників, що повно враховують новітні досягнення науки, значимість фундаментальних наук та визначають обсяг знань та практичних навичок, якими повинен володіти кожний спеціаліст за своїм фахом, надає гарантії підготовки висококваліфікованого медичного працівника.

Підготовка сучасного висококваліфікованого медичного працівника зумовлює наявність кваліфікаційних характеристик, що визначають завдання, функціональні обов’язки, рівень теоретичних знань, кваліфікаційні вимоги до лікарів та середнього медичного персоналу.

43.Організація праці працівників закладів охорони здоров'я

Згідно чинного законодавства України про працю, регулювання взаємовідносин між працівником і власником підприємсва здійснює трудовий договір — трудова угода. Змістом трудового договору є умови, які визначають права і обов’язки сторін. Багато з таких умов не формуються сторонами, а визначаються законодавством і колективним договором (зокрема, тривалість щорічних вдпусток, правила охорони праці).

Умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим та іншим нормативним актам про охорону праці, що діють в Україні.

При укладанні трудового договору громадянин має бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров’я.

44.Оплата праці працівників державних закладів охорони здоров'я

Працівникам закладів охорони здоров'я, підпорядкованим окремим органам державної влади, можуть встановлюватись додаткові умови оплати праці, передбачені відповідними нормативно-правовими актами.

Умови оплати праці працівників науково-дослідних інститутів протезування, їх клінік та наукових підрозділів, зайнятих протезно-ортопедичним виробництвом встановлюються відповідно до умов оплати праці аналогічних категорій працівників протезно-ортопедичних виробництв, визначених згідно з галузевою угодою.

Визначені згідно з Умовами посадові оклади (тарифні ставки) є державними гарантіями мінімальних рівнів оплати праці для конкретних професійно-кваліфікаційних груп працівників, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров'я та установами соціального захисту населення всіх форм власності, при додержанні встановленої законодавством про працю тривалості робочого часу та виконанні працівником посадових обов'язків (норм праці).

Оплата праці керівників, фахівців, технічних службовців та робітників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення, що не передбачені цими Умовами (педагогічних працівників, працівників культури, сільського господарства та інших), здійснюється відповідно до умов оплати праці аналогічних категорій працівників відповідних галузей бюджетної сфери.

Розміри посадових окладів (тарифних ставок) визначаються за тарифними розрядами Єдиної тарифної сітки, які встановлюються професіоналам, фахівцям залежно від наявної кваліфікаційної категорії, робітникам — кваліфікаційного розряду у межах діапазону визначеного для цих посад (професій) Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників і відображаються у тарифікаційному списку (додаток 1).

Оплата праці працівників здійснюється за фактично відпрацьований час, виходячи з посадового окладу (тарифної ставки), або в залежності від виконання норм виробітку і відрядних розцінок з урахуванням підвищень, доплат та надбавок, передбачених діючим законодавством. Заробітна плата працівника граничними розмірами не обмежується.

45.Оплата праці керівників закладів та керівників структурних підрозділів в галузі охорони здоров'я

Заступникам керівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення, заступникам керівників структурних підрозділів цих закладів та установ посадові оклади, встановлюються на 5-15 відсотків нижче посадового окладу відповідного керівника (визначеного з урахуванням норм пункту 1.6 без урахування підвищень за кваліфікаційну категорію, шкідливі і важкі умови праці), а головному бухгалтеру — на 10-30 відсотків.

Головному бухгалтеру централізованої бухгалтерії посадовий оклад встановлюється на 10-20 відсотків нижче посадового окладу керівника закладу, установи з найвищою групою з оплати праці керівників закладів, установ, які обслуговуються централізованою бухгалтерією, а керівнику групи обліку посадовий оклад визначається за 10 тарифним розрядом.

Керівникам лепрозоріїв, пунктів охорони здоров'я (здоровпунктів), амбулаторій посадовий оклад визначається за 12 тарифним розрядом, керівникам жіночих консультацій, які не входять до складу інших лікувально-профілактичних закладів, — за 13 тарифним розрядом.

Керівникам республіканської (Автономна Республіка Крим), обласних, міських міст Києва і Севастополя ЦМСЕ — головним експертам медико-соціальної експертизи республіки, області, міста посадовий оклад визначається за 17 тарифним розрядом.

Керівникам структурних підрозділів — лікарям посадові оклади встановлюються, виходячи з тарифних розрядів лікарів відповідних спеціальностей та кваліфікаційних категорій (за умови, що спеціальність, за якою їм присвоєна кваліфікаційна категорія, відповідає профілю підрозділу, який вони очолюють), з урахуванням підвищення на 10-25 відсотків у залежності від обсягу роботи:

а) для завідувачів підстанцій (відділень) швидкої медичної допомоги — лікарів у таких розмірах:

— на 10 відсотків — якщо у штатному розписі є 2-5 виїзних бригад швидкої медичної допомоги (40-120 посад персоналу );

— на 20 відсотків — якщо у штатному розписі є 6-12 виїзних бригад швидкої медичної допомоги (120-240 посад персоналу);

— на 25 відсотків — якщо у штатному розписі є понад 12 виїзних бригад швидкої медичної допомоги (понад 240 посад персоналу);

б) для інших керівників структурних підрозділів (відділень, кабінетів, лабораторій, відділів тощо) — лікарів у таких розмірах:

— на 10 відсотків — при кількості посад лікарів в підрозділі згідно зі штатним розписом до 3 одиниць включно (з урахуванням посад керівників цих структурних підрозділів і без урахування посад лікарів-інтернів);

— на 20 відсотків — при кількості посад лікарів в підрозділі згідно зі штатним розписом понад 3 до 6 одиниць включно (з урахуванням посад керівників цих структурних підрозділів і без урахування посад лікарів-інтернів);

— на 25 відсотків — при кількості посад лікарів в підрозділі згідно зі штатним розписом понад 6 одиниць (з урахуванням посад керівників цих структурних підрозділів і без урахування посад лікарів-інтернів).

46.Оплата праці лікарів

Професіоналам з повною вищою немедичною освітою (психологи, біологи, ентомологи, зоологи та інші), посади яких введені замість посад лікарів, посадові оклади встановлюються за тарифними розрядами, передбаченими для лікарів інших спеціальностей відповідних кваліфікаційних категорій.

Лікарям медичних відділів протезно-ортопедичних підприємств та об'єднань посадові оклади встановлюються за тарифними розрядами, передбаченими для лікарів-хірургів відповідних кваліфікаційних категорій.

Лікарі-хірурги всіх найменувань: лікар-хірург, лікар-комбустіолог, лікар-хірург-проктолог, лікар-травматолог-ортопед, лікар-уролог, лікар-нейрохірург, лікар-хірург судинний, лікар-хірург серцево-судинний, лікар-хірург-онколог, лікар-хірург торакальний, лікар-радіолог, лікар-стоматолог-хірург, лікар-акушер-гінеколог; лікар-гінеколог-онколог, лікар-рентгенолог, який здійснює хірургічні втручання із застосуванням рентгенівської апаратури в умовах стаціонару; лікар-офтальмолог, лікар-отоларинголог, лікар-отоларинголог-онколог, лікар-ендокринолог, який здійснює оперативні втручання; лікар-онколог, лікар-трансплантолог, лікар-трансфузіолог, який здійснює заготівлю крові, її компонентів, клітин та їх трансфузіологію.

Лікарям, призначеним на посади лікарів загальної практики — сімейних лікарів, у тому числі на посади керівників підрозділів сімейної медицини та головних лікарів сімейних амбулаторій, зберігається протягом 3 років кваліфікаційна категорія за спеціальностями: “терапія”, “підліткова терапія”, “педіатрія”, “медицина невідкладних станів” та “суднова медицина”.

47.Підготовка провізорів в Україні

Сьогодні фармацевтів з ґрунтовними знаннями з клінічних дисциплін готує вища школа в Америці та Західній Європі. Вітчизняна клінічна практика також відчуває нагальну потребу в таких спеціалістах. В Україні вже існує юридичне підґрунтя для діяльності клінічного провізора, який може працювати в аптечних установах, лікувально-профілактичних закладах, науково-дослідних установах медичного та фармацевтичного профілю, у галузі фармацевтичного бізнесу.

В Україні вперше клінічна фармація як спеціальність була запроваджена в 1999 р. у Національному фармацевтичному університеті (Харків). На сьогодні клінічних провізорів готують ще декілька ВНЗ, серед яких Буковинський державний медичний університет (Чернівці), Дніпропетровська державна медична академія, Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького, Кримський державний медичний університет ім. С.І. Георгієвського (Сімферополь), Тернопільський державний медичний університет ім. І.Я. Горбачевського, Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова.

Підготовка провізорів здійснюється на двох обов'язкових етапах: додипломному і післядипломному. На етапі додипломної підготовки навчання здійснюється за освітньо-професійними програмами загальної підготовки фахівця освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст за базовою спеціальністю «Фармація». Після засвоєння освітньо-професійної програми загальної підготовки фахівцю присвоюється кваліфікація – «провізор» і йому надається право на виконання професійної роботи провізора-інтерна. На післядипломному етапі (в інтернатурі) навчання здійснюється за освітньо-професійними програмами підготовки фахівця з первинною спеціалізацією, відповідно до набутої базової спеціальності. Після підготовки в інтернатурі фахівцю присвоюється кваліфікація – «провізор» з певної спеціальності, що дає йому право займати адекватну посаду відповідно до затвердженого переліку (наказ МОЗ України від 22.06.95, № 114). Після засвоєння відповідних освітньо-професійних програм та успішної державної атестації фахівець отримує документ встановленого зразка: диплом, який свідчить про здобуття освіти і отримання кваліфікації лікаря (провізора) після завершення етапу додипломного навчання та сертифікат про отримання кваліфікації лікаря (провізора) з певної спеціальності після завершення етапу післядипломного навчання в інтернатурі чи резидентурі. Підготовка магістрів медицини (фармації) проводиться одночасно з підготовкою спеціалістів з певного лікарського (провізорського) фаху в інтернатурі і спрямована на поглиблену спеціальну, науково-практичну, педагогічну та дослідницьку підготовку з цієї ж лікарської (провізорської) спеціальності згідно з переліком лікарських (провізорських) спеціальностей, затвердженим наказом МОЗ України. До магістратури приймаються громадяни України, які мають кваліфікацію спеціаліста, рекомендацію вченої ради вищого закладу освіти на наукову роботу і зараховані на посади лікарів (провізорів) у базових закладах охорони здоров'я для навчання в інтернатурі. Навчання в магістратурі проводиться на тій самій кафедрі вищого закладу освіти, де інтерн проходить очну частину навчання в інтернатурі. Тривалість навчання в магістратурі визначається термінами навчання в інтернатурі залежно від спеціальності. Для лікарів (провізорів)-інтернів, які навчаються одночасно в магістратурі, тривалість очної частини навчання в інтернатурі на кафедрах вищих закладів освіти подовжується на 3 місяці за рахунок скорочення тривалості стажування в базових закладах охорони здоров'я. Прийом до магістратури проводиться за конкурсом на місця та спеціальності, які затверджені Міністерством охорони здоров'я України. Кожний вступник до магістратури проходить співбесіду і складає вступні іспити з спеціальності та з іноземної мови. Вступники зараховуються на навчання з 10 по 15 жовтня. Після зарахування до магістратури протягом 1 місяця лікарю-магістру вченою радою затверджується керівник, індивідуальний план роботи та тема магістерської роботи. Під час навчання в магістратурі лікарі-магістри оволодівають глибокими професійними знаннями, набувають навики самостійної науково-практичної, дослідницької, педагогічної та навчально-методичної роботи з відповідної лікарської (провізорської) спеціальності.

48.Підготовка фармацевтів в Україні

Ступенева фармацевтична освіта в Україні, відповідно до вимог Болонської декларації з напряму “Фармація” фармацевт (молодший спеціаліст ) підготовка здійснюється у ВФМНЗ І-ІІ рівнів акредитації Спеціальність “ФАРМАЦІЯ” фармацевт (бакалавр) провізор-магістр 2 роки навчання 1 рік навчання 3 роки навчання 2 роки навчання фармацевта-бакалавра 5 років навчання підготовка здійснюється у ВФМНЗ ІІ рівня акредитації, фармацевтичні (медичні) коледжі, які мають навчально-наукові комплекси з ВФМНЗ І V рівня акредитації підготовка здійснюється у ВФМНЗ І V рівня акредитації 1 рік навчання в інтернатурі 1 рік навчання в магістратурі.

Підготовка фахівців для галузі охорони здоров’я в Україні здійснюється у вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладах I-IV рівнів акредитації МОЗ України – серед них 64 медичних та фармацевтичних коледжів, 49 медичних училищ, два інститути медсестринства, 17 медичних університетів (академій), сім з яких мають статус національних та Національний фармацевтичний університет .

У вищих медичних навчальних закладах IV рівня акредитації МОЗ України навчається 24144 студентів за державним замовленням , 30734 за контрактною формою навчання, 12336 за заочною формою (фармація) та 1 61 64 іноземних громадян з 98 країн світу .

На підготовці медичних кадрів зосереджено потужний потенціал 1,7 тисяч професорів та докторів наук та понад 6,5 тисяч доцентів та кандидатів наук.

49. Система кваліфікаційних вимог до фармацевтичних кадрів

За вимогами Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), зроблено акцент на необхідність суттєво змінювати оволодіння глибокими фаховими знаннями з фармації, на вдосконалення особистісних якостей, які поряд з набутими професійними вміннями та навичками дозволять фахівцеві зайняти належне місце серед працівників системи охорони здоров’я. Виходячи з рекомендацій VII Наради з проблем фармацевтичної освіти ВООЗ, що відбулася 17–18 червня 2002 р., зазначено, що існують суттєві розбіжності в різних країнах щодо кваліфікацій, термінів і змісту навчання. У більшості країнах не входять до освітньо-професійної підготовки такі дисципліни, як клінічна фармація, навички проведення наукових досліджень, виготовлення ліків в умовах аптеки, управління колективом, забезпечення якості тощо. Такими знаннями й вміннями повинні володіти всі фармацевти і провізори.

Аналіз змісту підготовки фахівців для фармацевтичної галузі засвідчує, що професійна підготовка не передбачає формування навичок володіння комп’ютером, професійна робота в різних секторах фармацевтичної діяльності; знання фармакоекономіки; розробка методичних матеріалів, система реєстрації лікарських засобів, концепції первинної медико-санітарної допомоги, управління кадрами та фінансами, організаційне керівництво фармацевтичною діяльністю тощо. За результатами проведених досліджень і вимогами ВООЗ, до професійних компетенцій фармацевтів і провізорів можна віднести: · надання фармацевтичної допомоги будь-якій людині, що її потребує; · знання, вміння й навички з професійної області; · комунікативні вміння й навички, здатність вести бесіду, спілкуватись з відвідувачами аптечних закладів тощо. На думку експертів ВООЗ, необхідно передбачити в навчальних планах дисципліни та практику, які передбачали б роботу в поліклініках, зокрема і сільській місцевості, лікарську допомогу, терапевтичну практику, управління лікарським забезпеченням, раціональне використання лікарських засобів тощо. На державному рівні визначення кваліфікацій для освітньо-кваліфікаційних рівнів “бакалавр” і “магістр” зі спеціальностей напряму “Фармація” і первинних посад повинні вирішувати Міністерство охорони здоров’я, Міністерство освіти і науки та Міністерство праці і соціальної політики.

Визначення компетенцій є важливим на цьому етапі і вирішувати його треба спільно з випускниками та роботодавцями, щоб захистити випускника на ринку праці. Пропозиції щодо поліпшення плану базового навчання зроблені на підставі аналізу професійних і функційних обов’язків фармацевтів майбутнього. На підставі цього буде розроблено новий галузевий стандарт для освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавр і магістр, модель підготовки фахівців відповідно до Концепції реформування вищої фармацевтичної освіти.

50.Оплата праці працівників аптечних закладів

Наказом затверджені нові Умови оплати праці, а також надано право керівникам закладів охорони здоров’я та установ соціального захисту населення в межах фондів заробітної плати, передбачених у кошторисі доходів і видатків, установлювати підвищені посадові оклади, доплати, надбавки. А також надавати працівникам матеріальну допомогу, в тому числі на оздоровлення, затверджувати порядок і розміри преміювання працівників відповідно до їх особистого внеску в загальні результати роботи.

Посадові оклади керівних працівників аптечних баз, складів, обсяг роботи яких перевищує в 2 рази показники щодо I групи з оплати праці, підвищуються на 10 відсотків, а при перевищенні показників у 3 рази — на 15 відсотків вище розмірів окладів.

Наказом визначені певні умови підвищення посадових окладів. Керівникам закладів охорони здоров’я, установ соціального захисту населення та їх заступникам (лікарям, провізорам) схемний посадовий оклад, установлений за групою з оплати праці, підвищується за наявності кваліфікаційної категорії за спеціальністю «організація та управління охороною здоров’я». Схемний посадовий оклад фармацевтичних працівників установлюється з урахуванням кваліфікаційної категорії за умови їх роботи за тією спеціальністю, за якою присвоєно кваліфікаційну категорію. Схемні посадові оклади також підвищують за наявності наукового ступеня, почесного звання, а також за роботу в небезпечних для здоров’я особливо важких умовах праці та ін.

Наказом передбачені доплати за роботу в нічний час, за суміщення професій (посад), розширення зон обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт, за виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника та ін.

51.Моделі біоетики

У процесі формування національної системи охорони здоров’я України та реформування медичної науки перед органами державного управління постає необхідність розвитку біоетики, яка розглядає людину як особистість, передусім, з її духовними цінностями і потребами, слугує їй, є відкритою для нових наукових знань, ґрунтується на моральних засадах, зорієнтованих на пошану гідності людини, збереження її життя та здоров’я.

Науково-технічний прогрес спричинив зміну поглядів на морально-етичні відносини між лікарем і пацієнтом, що формувалися століттями. Поява складних досліджень та методів лікування, розробка і впровадження нових ліків, новітні досягнення науки вимагають морально-етичної і правової регламентації. Тут переплелись інтереси медиків, біологів і юристів, політиків та філософів, економістів і соціологів, тому це не можуть залишити поза увагою і органи державного управління.

Сучасні досягнення технічних наук, біології та медицини повинні слугувати на користь людству, а не бути інструментом маніпуляцій та зловживань, скерованих проти людей. Відбудеться це за умови, якщо здобутки людства ґрунтуватимуться лише на справжніх цінностях і об’єктивних моральних нормах.

Біоетика – порівняно молода наука, покликана вирішувати проблеми ставлення до людського життя у всіх його проявах, аналізуючи моральність людських дій як у біологічно-медичній галузі, так і в системі охорони здоров’я стосовно відповідності їх моральним нормам та цінностям. Ця дисципліна, за твердженням фахівців, опрацьовує методологію прийняття рішень, адекватних з соціальної, медичної, психологічної, правової точок зору.

52. Етико-правове і засади медичного втручання

Моральні критерії біомедичного втручання у людське життя та здоров’я містяться в людині як особистості. Саме тому, що людина є особистістю, вона є цінністю об’єктивною, надприродною і недоторканою.

Людина є суспільною істотою, її здоров’я й хвороби, погіршення чи покращення рівня життя позначаються на стані суспільства, а також є похідними від нього. Суспільству належить моральний обов’язок охороняти життя і здоров’я усіх членів спільноти. У понятті охорони життя і здоров’я людини може бути приховане втручання, яке не має нічого спільного з охороною, як це бачимо на прикладі деяких аспектів генної інженерії або клонування, а перед тим в експериментах та практиці нацистів і расистів.

53.Принцип поінформованої згоди

Всі різновиди процедур повинні здійснюватися за умови поінформованої згоди особистості.

Повнота поінформованості клієнта про застосовувані дії сприяє активізації його особистісного потенціалу. Дотримання даного принципу передбачає повагу прав клієнта та його гідності; зменшує можливість бездіяльності або здійснення помилкових дій з боку клієнта.

Інформована згода пацієнта – попередня умова будь-якого медичного втручання, що передбачає добровільне прийняття пацієнтом рішення про проведення курсу лікування чи отримання медичної процедури після надання йому лікарем достовірної і достатньої інформації в зрозумілій для нього формі, при умові незастосування медичним персоналом примусу, обману, погроз тощо при прийнятті пацієнтом зазначеного рішення.

Дуже важливе місце в галузі захисту прав пацієнтів займає принцип інформованої згоди, який має на увазі право кожного пацієнта на інформацію про стан свого здоров’я, а також на надання медичної допомоги лише на основі його добровільної згоди. Слід зазначити, що дане питання викликає багато спорів в середовищі лікарів, адже проблема лікарської етики дуже складна. З одного боку, в ситуації, коли лікар впевнений, що правдиве повідомлення про реальний стан здоров’я пацієнта може нанести йому серйозної шкоди, лікар вправі не надавати весь обсяг інформації. В цьому випадку він інформує близьких родичів пацієнта чи його законних представників. Це, до речі, закріплено новою Лісабонською декларацією.

З іншого боку, надаючи пацієнту неповну інформацію, лікар тим самим обмежує право хворого на можливість вибору. Тобто, пацієнт позбавляється права на отримання альтернативних методів лікування, додаткової консультації чи обстеження в іншому медичному закладі. Непоінформованість хворого також обмежує його право на перевірку якості заходів, здійснюваних медичним персоналом, на неправильний вибір методів лікування та на заходи реабілітації після лікування. Крім того, обмеження пацієнта в доступі до об’єктивної інформації про стан свого здоров’я позбавляє невиліковно хворих зробити останні розпорядження на випадок смерті.

54.Надання інформації пацієнтам при проведення наукових досліджень

Інформація пацієнту – надання пацієнту відомостей про стан його здоров’я, можливі ризики, викликані захворюванням або пропонованим лікуванням, а також відомості про освіту, кваліфікацію і компетенцію практикуючого лікаря і відповідного медичного персоналу, включаючи дані про медичні послуги та їх альтернативи і про те, яким чином ними можна скористатися в лікувально-профілактичній установі, що надає допомогу пацієнту.

Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

55.Надання інформації невиліковно хворим пацієнтам

Медичні працівники зобов'язані подавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку держави.

Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

56.Управлінські засади запобігання та лікування інфекційних захворювань

Профілактика інфекції є складною уже через свою багатоплановість, пов'язану з безліччю причин розвитку її та умов, що сприяють цьому.

Метою захисту населення від інфекційних захворювань був прийнятий закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб”.

Цей закон визначає основні принципи профілактики інфекційних хвороб:

визнання захисту населення від інфекційних хвороб одним із пріоритетних напрямів діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

дотримання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм при здійсненні будь-яких видів діяльності;

комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов'язковість їх фінансування;

безоплатність надання медичної допомоги особам, хворим на інфекційні хвороби, у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та в державних наукових установах;

соціальний захист осіб, які хворіють на інфекційні хвороби чи є носіями бактерій;

державна підтримка відповідних наукових розробок і вітчизняних виробників медичних імунобіологічних препаратів, лікарських і дезінфекційних засобів та виробів медичного призначення, що застосовуються для профілактики, діагностики та лікування інфекційних хвороб.

Організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема щодо санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та носіїв бактерій, виробничого контролю, у тому числі лабораторних досліджень і випробувань при виробництві, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини та іншої продукції, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

57. Етико-правові засади обов'язкової та примусової профілактики та лікування

Медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.

У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В цих випадках першу невідкладну допомогу також повинні подавати співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов'язок покладено законодавством і службовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад.

Подання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається насамперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих закладів охорони здоров'я в повному обсязі за рахунок централізованих фондів.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли поданню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну.

Відповідальність за несвоєчасне і неякісне забезпечення подання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи влади і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.

58.Етико — правові аспекти несприятливих наслідків медичної допомоги

З переходом із системи безоплатної охорони здоров’я до ринку платних медичних послуг медичні заклади вже не можуть просто виправдовувати професійні невдачі своїх працівниківлише дією «людського фактору» чи недосконалістю медичної науки. Правовідносини з надання медичних послуг передбачають наділення пацієнта додатковими правами споживчого та договірного характеру. Крім того, діють норми законодавства про цивільно-правову відповідальність за заподіяння шкоди, зокрема моральної.

Більшість постраждалих пацієнтів вважають, що медичний працівник повинен відповідати за свої помилки у будь-якому випадку, оскільки життя та здоров’я — найцінніші блага людини. Справді, ці блага перебувають під захистом не тільки моральних норм, але й норм законодавства, зокрема Конституції, Цивільного та Кримінального кодексів України. Але моральна та правова оцінка дій лікаря не завжди збігаються на практиці. Незважаючи на наявність шкоди здоров’ю, передбачені законом каральні санкції можуть бути застосовані не в усіх випадках. В рамках цієї статті ми спробуємо розібратися як кваліфікується поняття «лікарська помилка», чи більш точно — «медична помилка», у правовому сенсі.

Незважаючи на те, що погляди медиків та юристів майже діаметрально протилежні, істина знаходиться десь посередні. Ми вважаємо, що як медичну помилку слід розглядати дії або бездіяльність медичного працівника, які призвели до негативних для здоров’я чи життя пацієнта наслідків та які викликані об’єктивними чи суб’єктивними факторами. Ці дві групи факторів мають можуть бути покладені в основу класифікації медичних помилок.

До помилок, викликаних суб’єктивними факторами, відносяться помилки, яких припускаються медичні працівники, що необгрунтовано відступають від встановлених медичних стандартів, діють необережно, самовпевнено чи допускають необгрунтований ризик при недостатності досвіду чи знань. Такі помилки можливі, наприклад, при неуважному обстеженні, неадекватній оцінці клінічних та лабораторних даних, неврахуванні чи переоцінці результатів консультацій інших спеціалістів, а також при недбалому виконані операцій та інших лікувально-профілактичних заходів, догляді та спостереженні за пацієнтом, загальній незадовільній організації різних етапів медичної допомоги в медичному закладі, зокрема при веденні документації, при порушенні деонтологічних та інших вимог щодо інформування пацієнта про стан його здоров’я.

Як приклад цього типу помилок можна навести такий випадок із судової практики. До однієї з лікарень м. Одеси звернувся пацієнт С. з приводу інфікованої наскрізної колотої рани тканин плеча. При наданні медичної допомоги лікар припустився помилки: не передбачивши можливості розвитку анаеробної інфекції та неякісно провівши первинну хірургічну обробку рани, наклав на неї глухий шов, а пацієнта не залишив у лікарні. Через кілька днів розвиток анаеробної інфекції спричинив ендотоксичний шок у пацієнта. За висновками проведеної судово-медичної експертизи, лікар припустився грубої тактичної помилки. Незважаючи на те, що в загальній медичній практиці можливе накладання глухого первинного шва одразу після первинної обробки рани, у випадку інфікованих наскрізних колотих ран це не допустимо. За таку помилку лікар був притягнутий до відповідальності, оскільки не врахував особливості цього виду ран, тобто допустив необережність.

59.Дефекти надання медичної допомоги

Як вже зазначалося, негативні наслідки при наданні медичних послуг можуть виникнути через об’єктивні причини, які медичний працівник не міг передбачити. До таких випадків відносяться алергічні реакції на медичні препарати, особливості анатомічної будови тіла, функціональні особливості організму, які неможливо було встановити при належному проведенні діагностики та лікування. На нашу думку, цілком справедливо відносити подібні ситуації (які іноді розглядаються як медичні помилки) до категорії нещасного випадку або казусу, при настанні якого, на думку більшості науковців, надавач медичної послуги має бути звільнений від відповідальності. Разом з тим, цивільне законодавство України передбачає, що відповідальність медичних закладів, які надають медичні послуги за плату, при здійсненні ними підприємницької діяльності будується за принципом об’єктивної відповідальності, тобто незалежно від їх вини, за винятком настання обставин непереборної сили (ЦК, ст. 906).

60.Ятрогенії

У медико-деонтологічній літературі досить поширена думка про те, що в основі ятрогенних захворювань лежать хибні в медичному сенсі слова або дії лікаря, які шкодять хворому. Розуміння та психотерапевтична корекція негативного ятрогенного впливу на психіку хворого можливі тільки після встановлення зв'язку між причиною ятропсихогенії та індивідуальними особливостями лікаря і хворого. З цієї позиції ятропатогенію можна розглядати як негативний бік взаємостосунків лікаря і хворого, а не як безпосередній результат лише дії лікаря.

Ятропатогенія (ятропсихогенія негативного знаку) — це не короткочасна реакція хворого на неправильний, некоректний вислів або дію лікаря, а зафіксований невротичний розлад, який мас зазвичай реальні причини в особистості пацієнта і характері стосунків з лікарем. Негативні впливи лікаря на хворого можуть мати широкий патогенетичний діапазон: від явних ятрогеній (ефект, зумовлений в основному неправильною поведінкою лікаря) до псевдоятрогеній (ефект, зумовлений головним чином неправильним суб'єктивним сприйняттям хворим поведінки лікаря). Лікарю потрібно дотримуватись основних умов, що дають змогу уникати феномена ятрогенії у спілкуванні з хворим. Відсутність порозуміння й взаємної довіри лікаря і хворого — головні причини появи ятрогенії.