Феноменологія деструктивних форм міжособнстісної взаємодії включає в себе залежні й снівзалежні відносини як у рамках подружніх стосунків, так і поза ними, проявляючись у віктимній поведінці особистості жінки — потенційній здатності опинитися в ролі жертви образливих подружніх стосунків в результаті негативної взаємодії особистісних якостей з зовнішніми факторами, та характеризується відчуттям приреченості особистості жінки, пристосуванням до інцидентів та власного стану байдужості, почуттям нетерпимості до власних помилок, самозвинуваченням. У зв’язку з цим, віктимна поведінка жінок у сімейних відносинах перетворюється на «трагедію цілого життя», коли нічого не збудовано, але багато чого поруйновано — душевне та фізичне здоров’я, можливості інших відносин.

Отже, фактори формування та психологічні передумови віктимної поведінки особистості включають у себе широке коло явищ, факторів, а також сукупність зовнішніх та внутрішніх чинників, що обумовлюють психологічні особливості прояву віктимної поведінки. Узагальнений вигляд детермінант віктимної поведінки жінок представлений на схемі. Загалом, проведене емпіричне дослідження механізмів формування віктимної поведінки жінок дозволяє припустити, що досвід переживання як фізичних, так і психологічних образ з боку батьків у дитинстві має сильний віктимізуючий вплив на особистість дівчинки. Причому вирішальним для віктимізації є вплив не окремого інциденту, а накопичувальний ефект, який створює клімат і можливості для подальших образ. Батьківське відношення, яке характеризується: фізичними образами, емоційною відчуженістю та ігноруванням дитини, постійною критикою та невдоволеністю пригнічує афективну сферу дитини, що обумовлює відчуття безпомічності і неповноцінності та деформує когнітивну сферу, створюючи передумови для розвитку внутрішньої конфліктності особистості. Саме модель дисфункціональної сім’ї часто стає детермінантою цілого ряду емоційних, когнітивних, поведінкових порушень у її членів, що може виступати предметом корекції при втручанні.

Існує низка категорій дітей і дорослих, які є реальними або потенційними жертвами соціалізації через умови їхнього розвитку та життя і які у зв’язку з цим потребують спеціального вивчення і специфічних способів соціальної та педагогічної допомоги. До них відносять дітей-інвалідів, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, які внаслідок збігу обставин стали бездоглядними та безпритульними, дітей з неблагополучних сімей з низьким економічним рівнем, аморальною або кримінальною атмосферою та інше. Також це групи мігрантів, яких можна розглядати як потенційних жертв соціалізації.

Ознаки й обставини, що дають змогу віднести людину до числа жертв соціалізації, можуть мати як постійний характер (сирітство, інвалідність), так і проявлятися з часом (соціальна дезадаптація, наркоманія, алкоголізм та ін.); деякі з них не можна усунути (сирітство), іншим можна запобігти або змінити їх (різні соціальні відхилення, протиправна поведінка та ін.). Такі типи жертв, як інваліди та сироти, наявні в кожному суспільстві, але умови їхньої соціалізації та життя можуть бути різними залежно від рівня економічного розвитку та соціальної політики держави. Інвестиції у сферу соціальної реабілітації повинні здійснюватися регулярно, треба організовувати професійну підготовку (перепідготовку) та працевлаштування, має проводитись ретельна робота в галузі законодавства, для того щоб воно регулювало права цих категорій громадян та обов’язки стосовно них громадських і державних інститутів.

І. Скурту, аналізуючи поняття «юридична жертва» та «психологічна жертва», зазначає, якщо юридична жертва завжди пов’язана лише з насильницькими діями проти неї, то психологічна жертва — більш складне новоутворення, що включає онтогенетичні комплекси та стійкі індивідуально-особистісні конструкти, закріплені в соціальних ситуаціях, що неодноразово повторюються й підкріплені ззовні, виявляючись у посиленні психологічної залежності, певній маніпуляції оточенням, обмеженні просоціальної активності тощо. «Більш того, — продовжує дослідник, — навіть з юридичних позицій, як пише, вчинок людини не можна розглядати як просту реакцію на зовнішнє середовище. Кінцева ситуація породжує вольовий акт не сама по собі, а лише у взаємодії з особистістю певної людини, заломлюючись через її інтереси, погляди, звички, особливості психіки й інші індивідуальні риси. Саме сукупність цих властивостей людини, яка реагує на відповідну ситуацію, і визначає зміст і спрямованість вчинку».

Отже, з психологічного погляду віктимність залежить від мотиваційних, пізнавальних, емоційних і вольових якостей особистості; від психічних станів, які домінують у момент конкретної загрози; від рівня спеціальної тактичної підготовки до дій у небезпечних ситуаціях. До чинників віктимізації людини можна віднести всі фактори соціалізації: мікрочинники — сім’я, групи однолітків і субкультура, мікро- социум, релігійні організації; мезофактори — етнокультурні умови, регіональні умови, засоби масової комунікації; макрофактори — космос, планета, світ, країна, суспільство, держава.

Вітчизняні автори, вивчаючи віктимність, указують на різноманітні фактори її формування, дотримуючись синергетичного підходу у дослідженні схильності особистості до віктимної поведінки. Головними наслідками причин формування уразливої особистості й віктимної поведінки є такі: дефіцит досвіду позитивної, активної, просоціальної поведінки, пов’язаної з відстоюванням свого «Я», утворювання почуття власної неповноцінності й неспроможності, психологічного й соціального статусу невдахи, формування свого роду «жертовного стилю поведінки». Але також автор говорить, що, аналізуючи психологічні особливості особистості, неможливо ігнорувати вроджені особливості (висока чутливість, більш високий рівень нейротизму, низький рівень емоційної стійкості та ін.), які дезорганізовано позначаються на адекватності поведінки й особливостях психічної адаптації. До вроджених факторів слід віднести також потерпілих із затримкою психічного розвитку і психічними відхиленнями. Характерні для них труднощі осмислення нової інформації, малий запас знань, конкретність і примітивність суджень, порушення критики, дуже слабкі прогностичні здібності — усе це сприяє віктимогенній схильності.

Суттєву роль у процесі віктимізації поведінки відіграють саме індивідуально-психологічні властивості, які зумовлюють особливості віктимної поведінки і без з’ясування котрих не можуть бути розкриті повністю конкретні обставини, причини та умови віктимізації. Це припущення збігається з даними деяких дослідників (О. Дроздов, М. Скок та ін.) , котрі вважають, що серед детермінант віктимізації чільне місце посідають саме віктимогенні характеристики особистості, які є первинними передумовами і зумовлюють вектор поведінки потенційної жертви, а ситуація має вторинне значення.

На наш погляд, саме комплексно-синергетичний підхід є найпридатнішим до дослідження схильності особистості до віктимної поведінки, включаючи в себе окремі положення різних підходів, зокрема, 1) уявлення неофрейдистів (К. Хорні, Д. Боулбі, Г. Салліван та ін.), які вбачають причини відхилень у дефіциті емоційного контакту, теплого спілкування з матір’ю в перші роки життя; 2) концепцію А. Адлера, який виокремлює сім’ю як важливий фактор формування особистості і говорить про те, що різна позиція дитини в цій структурі та відповідний тип виховання здійснюють значний, а іноді й вирішальний вплив на виникнення девіантної поведінки; 3) положення особистісного підходу, в межах якого досліджуються наявні в конкретної людини властивості суб’єктивного характеру (соціальні, біофізичні та психологічні) як фактори схильності до віктимної поведінки; 4) когнітивний підхід, у межах якого йдеться про уявлення особистості про себе, позитивне чи негативне сприйняття світу, необхідність усвідомлення власної віктимної поведінки тощо.