Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження влади  та ЗМІ

1.1.    Влада як суспільне явище

1.2.   ЗМІ як суспільне явище

Розділ 2. Технологічне забезпечення взаємодії ЗМІ та влади

2.1. Технологія маніпулювання громадською думкою

2.2. Проблема реклами в ЗМІ

2.3. Цільова орієнтація ЗМІ

2.4. Проблема професіоналізму в ЗМІ

2.5. Технології роздержавлення ЗМІ

2.6. Якість інформаційних  послуг

Розділ 3. Шляхи подолання проблем між ЗМІ та владою

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Сьогодні інформаційний стан суспільства став визначальним фактором економічного і соціального розвитку, від того, як функціонують системи передачі інформації, залежать державне управління та взаємини влади і суспільства. Особливе значення в умовах побудови в Україні демократичного суспільства набуває проблема ступеня відкритості інформаційних систем, оптимального для збереження суверенітету національного інформаційного простору. Основна роль мас-медіа в суспiльствi полягає в тому, що вони виступають посередником між суспільством (в тому числі громадськими організаціями та окремими громадянами) i державно-владними інститутами.

Загалом діяльності ЗМІ присвячено багато досліджень у різних сферах науки: філософії, соціології, політології, історії, психології тощо. В останні роки нагромаджено багато емпіричного матеріалу. Та все ж публікації з цієї проблематики носять переважно загальнотеоретичний характер. Серед українських досліджень помітними є праці В. Шкляра, А. Чічановського, Д. Дуцик. За рубежем дістали резонанс, зокрема, праці К. Кроса, Р. Гакета, С. Холдара [20, c. 4]. Але здебільш проблеми діяльності ЗМІ, як правило, розглядаються не стільки як складова загальнополітичного процесу, скільки як її ілюстративна складова (праці, наприклад, Е. Мамонтової, А. Приходченко, О. Гриценко, Т. Петріва). Серед зарубіжних досліджень слід відзначити також розвідки М. Анохіної, Дж. Лалла, Д. Коен, Є. Арато. Такі підходи, зрозуміло, мають право на життя, оскільки слугують досить переконливою аргументацією різних інвектив, але недостатні для поглибленого „внутрісистемного” аналізу діяльності ЗМІ.

Проблема взаємовпливу владних структур і засобів масової інформації багатоаспектна. В демократичному суспільстві діяльність ЗМІ – один з найвпливовіших чинників впливу на політичне середовище. Сьогодні, коли якість інформаційних технологій та їх використання дедалі більше визначають характер політичного життя, питання про взаємовплив політики та ЗМІ, ступінь свободи ЗМІ від політичних еліт (тих, що перебувають при владі чи в опозиції) і держави (особливо держави, яка претендує на демократичний статус) набуває значної актуальності. Під „ступенем свободи” тут і далі матиметься на увазі особливий формат відносин між суспільством, владою, державними органами та ЗМІ, що дозволяє мас-медіа не тільки збирати, опрацьовувати й поширювати інформацію, а й впливати на політичне середовище країни через формування громадської думки, використовуючи принцип зворотного зв’язку.

Тема: «Мас-медіа та влада: технологія взаємин».

Мета: розкрити технології взаємин влади і мас-медів.

Завдання роботи:

• показати владу і ЗМІ як суспільні явища;
• розкрити технологічне забезпечення взаємодії ЗМІ та влади: маніпулювання громадською думкою, реклама, цільова орієнтація, проблема професіоналізму, технології роздержавлення, якість інформаційних послуг;
• визначити шляхи подолання проблем між ЗМІ та владою.

Об`єкт дослідження – влада і засоби масової інформації.

Предметом дослідження  є теоретичні аспекти дослідження взаємодії сучасних мас-медіа та влади.

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження влади  та ЗМІ

1.1.        Влада як суспільне явище

Влада є одна з фундаментальних початків людського суспільства. Слово влада — грец. — панувати, управляти, володіти. Влада — право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі. Коли американського президента Річарда Ніксона спіймали на брехні стосовно скандальної події в готелі «Уортергейт», спалахнула політична криза і, не чекаючи процедури відречення президента від посади конгресом, Річард Ніксон пішов у відставку. Чому на такий крок іде людина, яка є главою держави? Адже президент мав переважну законність, символ суверенітету великої держави, в його руках зосереджені важелі і механізми управління, але Річард Ніксон не дає відчути суспільній думці свою владу, а покірно йде у відставку? Влада — не здатність конкретних лідерів змусити підкорятися собі. Та сприймаючи владу лише як потенціал примусу і насилля, не можна зрозуміти, чому в історії сучасного суспільства можливі і такі парадокси. Якщо міра законності — показник ступеня поваги суспільства до уряду, а забезпечити суверенітет — показник поваги до держави, то влада — це повага конкретного політичного лідера її здійснюючого, повага народу [7, с. 55].

Влада — організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з важливіших і найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкретним життям людини. Влада безперечно засіб здійснення політики. Влада має універсальну властивість: загальність функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, зв’язувати людей, суспільні соціальні верстви і групи і протиставляти їх, має і єдиний принцип діяльності — командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі об’єднання людей: в сім»і, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.

Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, пояснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно, в повсякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми, пре владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебуває поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадянами та ін. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між собою мають мало спільного. Слово влада в буденному вживанні визначається і як суспільні відносини і установи (дійсну владу в місті має міська Рада та ін.). Тому-то, влада стає особливим видом суспільних відносин — відносин влади. їм властиві цілеспрямований вплив суб’єкта влади або виконавця владних функцій на об’єкт влади, причому владний вплив є тільки тоді, коли об’єкт і суб’єкт влади перебувають у відносинах панування і підкорення. Джерело будь-якої влади — реальне панування однієї частини явища над іншою. Саме ж поняття влада — стародавньогрецьке — органічно зв’язано з поняттям володіння майном. Влада означає один з атрибутів приватної власності. Поняття влада надто широке, полісемантичне, має багато відтінків і нюансів. Існують в науці найрізноманітніші визначення влади. Пояснюється це складністю, багатоаспектністю самого явища суспільного життя — влада. Кожне з визначень влади звичайно акцентує увагу на тій або іншій стороні, на окремих проявах влади в повсякденному житті.

По-перше, з точки зору мети визначення влади характеризує здатність досягнення поставленої мети, одержання намічених результатів. Англійський політолог Бертран Рассел відмічає, що «влада може визначатись як реалізація наміченої мети» [7, с. 60]. Визначення влади, з точки зору мети, дається досить широко, розповсюджується не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодії людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою). Та визначення влади з точки зору мети відображає лише одну її сторону, лише один з її аспектів.

По-друге, влада розглядається як особливий тип поведінки за яким одні люди командують, інші підкоряються. З позиції поведінки людини підхід до визначення влади індивідуалізує розуміння влади, зводить її до взаємодії реальних осіб, звертаючи особливу увагу на суб’єктивні мотиви влади. Американський політолог Гарольд Лассуелл відмічає, що початкові імпульси для виникнення влади дає властиві індивідам прагнення до влади і володіння політичною енергією. У владі людина бачить засіб поліпшення життя, надбання багатства, завоювання престижу, свободи, безпеки тощо. По-третє, з позицій психології влада розглядається як індивідуальна поведінка. Не обмежуючись тлумаченням змісту і суті волі до влади, як її джерела, Гарольд Лассуелл звертався до психоаналізу, намагаючись з’ясувати психологічні основи волі до влади, визначав прагнення до влади як прояву, сублімацію, тобто піднести подавлене лібідо, що підтверджує трансформацію потягу переважно чуттєвого або ж психічну енергію взагалі (Зігмунд Фрейд, Карл Юнг) [7, с. 62]. Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виявляє функцію суб’єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Влада виникає як взаємодія волі до влади — одних і готовності до підкорення, добровільному рабству — інших. У психіці людини, вважає Зігмунд Фрейд, є структури, що роблять її схильною до віддання переваг свободі від рабства заради особистої захищеності і заспокоєння з допомогою любові до володаря. Психологічний підхід до визначення влади допомагає виявити механізми мотивів влади як командування і підкорення.

По-четверте, існує і системний, структуралістський підхід до визначення влади. Такий підхід протилежний підходу з позиції поведінки людини і психологічному баченню влади. І якщо при підході з позиції поведінки людини і психологічному до визначення влади виходять з розуміння влади знизу вверх, від індивідів до суспільства, реальним проявом влади, то системний підхід у визначенні влади виходить з похідності влади, а тлумачення її випливає не з індивідуальних відносин, а соціальної системи як властивості системи, що проявляється у взаємовідносинах частин і цілого. Американський політолог Толкотт Парсонс визначає владу як «здатність системи забезпечувати виконання її елементами взятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективної мети системи» [7, с. 65]. Інші представники системного підходу (Карл Дойч, Ніклас Лукас) поясняють владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати інтеграцію суспільства.

По-п’яте, існують і структурно-функціоналістські і реляційні інтерпретації влади. Структурно-функціоналістські інтерпретації влади визначають її як властивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації спільності людей, що заснована на доцільності поділу функцій управління і підкорення. Релятивістське визначення влади розглядає її як відносини між двома партнерами: один з них впливає визначально на іншого. Влада є взаємодією її суб’єктів і об’єктів. Аналіз влади — глобального, виняткового, незвичайного явища, властивого і природі і людському суспільстві показує, що влада має давню традицію в історії суспільної думки. Ще Арістотель висловлював думку, що початки владарювання і підкорення універсальні, охоплюють не тільки світ живих істот, але й неживу природу. Відносини влади Арістотель розглядав як природну необхідність одних людей підкорятися, а інших — панувати, управляти, владарювати [7, с. 67]. Тут існують різні крайності, винятково до утвердження, що відносини влади існують не тільки у тварин, але навіть у комах; більше сприймаємо твердження, що основа влади полягає у природі людини як біологічної істоти. Влада ж суспільне явище, характерне лише для людського суспільства. Влада є ядром політики.

З появою в суспільстві нерівності людей, їх різних інтересів виникає і влада. Панівні соціальні спільності ставали фактором відчуження частини суспільства або іншого соціального утворення, інтереси якого перебували в підкоренні або не ураховувались представником панівних інтересів влади. Політичне відчуження основної маси населення від влади перетворилось в норму політичного життя, причому навіть в демократичних державах. До виникнення класів державна влада мала суспільний характер: відсутність апарату насилля над суспільством, особливі примусові установи. В первісному родовому суспільстві влада здійснювалась всіма членами роду, племені, які обирали старійшину. З появою класів, приватної власності і держави кровні, родові зв’язки руйнуються, замість морального авторитету старійшини роду виникає, формується авторитет публічної влади, яка виділилась з суспільства і стали над суспільством.

Політична влада, що сформувалась у стародавніх народів, сягала корінням в міфологію, уявленнями про те, що земні порядки тісно зв’язані з світовими космічними порядками, є їх невід’ємною частиною, маючи божественне походження, початок, тобто на Землі влада від Бога.

Відхід же від міфології про владу до раціональності зв’язаний з іменами Заратустри (Персія) і принца Сіддхартха, прозваного Буддою (Просвітлений) в Індії. Будда відкидає думку про Бога як верховного, морального володаря світу, джерела закону. Людські справи, вважає Будда, залежать від власних зусиль людей. Відхід від міфології влади і формування філософських, політичних підходів до Світу, влади дало основу для теорії політики, влади і держави. В Китаї велику роль відіграло філософське вчення Копфуція (VI-V ст. до н. е.). В Стародавній Греції в історії виникнення і розвитку політичних поглядів виділяється три періоди — ранній ІХ-Х стст. до п. є. зв’язки з становленням стародавньогрецької державності, раціоналізацією політико-правових уявлень, формуванням філософського підходу до держави і влади; другий — V-IV стст. до п. є. — період розквіту стародавньогрецької філософії і політичної думки і третій – IV-II стст. до н. є. — період еллінізму, занепад стародавньогрецької державності. В Стародавньому Римі виділяється три періоди: царський (754-510 pp. до п. є.), республіканський (509-28 pp. до и. є.) і імператорський (27 р. до н. є. — 476 р. и. є.). Єдина Римська імперія в 395 р. п. є. поділена на Західну (Рим) і Східну (Константинополь) імперії. Східно-Римська Візантійська імперія проіснувала до 1453 р. В ученні про політику істотним внеском стали знамениті Закони XII таблиць, праці Тіта Лукреція Кара (99-55 pp. до н. є.), вчення про владу і державу Ціцерона та іп. Аналізуючи різні форми державної влади, Ціцерон виділяє форми державного устрою: царська влада, аристократична і народна (демократична) влада [7, с. 70].

В Стародавній Русі утворення держави супроводжувалось появою і розвитком політико-правової ідеології, особливо після прийняття в 988 р. християнства, що санкціонувало розвиток феодалізму і сприяло посиленню влади князя. Проблеми влади і держави знайшли тоді відображення в праці Ілларіона «Слово о законе и благодати», літописі «Повесть временных лет», «Русская правда», «Слово о полку Игореве», «Послание князя Владимира» та іп. Обґрунтовується тоді і соціальна база влади (дрібні і середні феодали, на які опирався князь). В XIV ст. радикальні течії (Матвій Башкіп, Феофан Косой та in.) заперечували церковну владу, виступали за усунення земної влади, володіння Бога [7, с. 71].

В епоху Відродження в Західній Європі значний внесок у формування концепцій влади внесли Нікколо Макіавеллі, пізніше вчення про владу Шарля Монтеск’є, а потім своєрідні підходи до влади і держави здійснили філософи Томас Гоббс, Джон Локк, Гуго Гроцій, Іммануїл Кант, Фрідріх Фіхте, Георг Гегель, Карл Маркс та ін., російські мислителі Олександр Герцеп, Микола Чернишевський, а пізніше в кінці XIX ст. — на початку XX ст. філософи Володимир Соловйов, Микола Бердяев та ін., Українські мислителі Феофан Проконович, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський та іп. Проблеми влади перебувають в центрі уваги сучасної західної науки про політику Вільфредо Парего, Гаетапо Моска, Роберта Міхельса, Макса Вебера, Моріса Дюверже та ін. [7, с. 72] І лише з утвердженням політичного режиму — демократичного всю повноту стала проблема розвитку теорії влади і держави.

Уявлення про головну роль політичної влади в суспільстві розвивав ще англійський філософ Томас Гоббс. Державну владу Томас Гоббс називав «Особу або збори, волі яких підкоряються всі інші» [7, с. 75]. Влада є об’єднанням волі громадян в єдину волю. Влада безмежна, абсолютна, якими б не були її форми. Влада тримає людей в страсі, спрямовує їх дії до спільного блага. Влада є сила. Хто не володіє силою, той не володіє владою. Томас Гоббс пояснював необхідність влади в основному соціальними причинами, хоча і зв’язував це з бажанням позбутися панівної в природному становищі війни всіх проти всіх. Ідея політичної влади як панування спільної волі, що опирається па насилля, сприйнята і марксизмом. Та вже суб’єктом спільної волі тут виступає економічно панівний клас. Політична влада визначається, по суті, як об’єктивна влада капіталу. Не відступав від традиційного розуміння політичної влади і Макс Вебер, який підкреслював, що головний засіб політики — сила. Політика ж означає прагнення до участі у владі або впливати на розподіл влади, чи то між державами, чи то усередині держави між соціальними спільностями людей тощо. В сучасній науці про політику підкреслюється, що будь-яка політична влада має своїм завданням забезпечити порядок, тримати під контролем напруженість, зберігати статус-кво суспільства, реформувати його або революціонізувати (Флоріан Бро) [7, с. 78]. Іспанський політолог Хосе Ортега-і-Гассет аналізує економічну, військову, інформаційну влади і владу страху (фобократію) [7, с. 78]. В характеристиці економічної влади (або плутократії) відмічається, зокрема, що економічна влада є багатство перетворене в знаряддя панування в суспільстві Іншими словами це влада, засіювана на багатстві. її головний засіб — гроші. В сучасних умовах економічна влада досягла виняткової консолідації. Економічна влада як така і сама по собі «не вдається до насилля» що не вона здатна безсоромно нехтувати всі божественні і людські норми Економічна влада диктує поведінку діючих осіб на суспільній сцені.

1.2. ЗМІ як суспільне явище

В суспільстві, що трансформується, роль засобів масової інформації значно посилюється, оскільки саме в такі періоди зростає потреба громадян точніше, об’єктивніше оцінювати суспільні явища і події. Сучасні мас-медіа значною мірою нівелюють соціокультурне відтворення окремої особистості, орієнтуючи її на масове споживання створюваних стереотипів, що підриває основу індивідуальності.

Дослідження ролі ЗМІ в житті суспільства, особливості їх функціонування не є новими для вітчизняної науки. В останні роки з’явилось чимало праць українських дослідників, присвячених аналізові різних аспектів функціонування ЗМІ в суспільстві. Це, зокрема, праці Н. Костенко, де розглядаються теоретичні та методологічні засади функціонування ЗМІ, цінності і символи у масовій комунікації, місце та роль мас-медіа у виборчих кампаніях. Проблеми глобального розвитку комунікаційних систем розглядаються у розвідках О. Зернецької. В працях О. Піронкової, Н. Лисиці, Л. Федотової аналізуються сучасні тенденції розвитку комунікативних систем. Особливостям діяльності ЗМІ в контексті паблік рілейшнз присвячені праці В. Королька, Г. Почепцова [3, с. 9].

Сучасне суспільство живе в умовах глобального зростання обсягів виробництва і споживання інформації. За останні 30 років вироблено інформації більше, ніж за попередні 5 тисяч років. А. Тофлер вважає, що ми стали свідками виникнення нового типу цивілізації – цивілізації, основою якої є інформація [3, с. 11]. Відбувається справжня революція в інформаційних технологіях, які грунтуються на досягненнях електроніки, математики, філософії, психології, економіки. Сучасне суспільство наповнене плином інформації, що потребує спеціального осмислення.

Насичення світу потужними інформаційними джерелами призвело до виникнення нових проблем, пов’язаних з використанням у ЗМІ таких новітніх інформаційних технологій, як електронні засоби збереження, опрацювання та поширення інформації, телекомунікаційні, комп’ютерні технології, web-технології тощо. Сформувалася нова система інтеграції різних засобів комунікації (комп’ютерні, телекомунікаційні) із своїми інтерактивними особливостями. Ця система мультимедіа охоплює на Заході практично всі сфери життя людини, вносячи суттєві зміни в культуру і перетворюючи її на інформаційну культуру – своєрідну суміш традиційної культури та електронних засобів інформації. На думку фахівців, новітні електронні засоби не відокремлюються від традиційних культур – вони їх абсорбують. Прикладом може бути японське караоке, що інтенсивно розповсюджується у всьому світі.

Значимість культурно-спадкових функцій ЗМІ широко обговорювалася вченими ще в 1960 – 1980 роках. Окремі аспекти цих дискусій відбиті в емпіричних дослідженнях, що проводилися під керівництвом та В. Оссовського в Україні та Б. Грушина в Росії [3, с. 14].

Сучасні ЗМІ значною мірою нівелюють соціокультурне відтворення окремої особистості, орієнтуючи її на масове споживання створюваних стереотипів і тим самим підриваючи основи її індивідуальності.

Основною функцією ЗМІ є, безумовно, маніпулювання суспільною свідомістю, відвертання її уваги від реальності, створення віртуального світу, якому ніщо не відповідає в об’єктивній соціальній дійсності. Як відомо, в сучасному суспільному житті значне місце посідають симулякри – копії неіснуючих речей і явищ [3, с. 14]. Відбувається заміщення почуття реальності оточуючого світу завдяки електронним ЗМІ: людина втрачає об’єктивізований критерій істини, оскільки практика як критерій істинності її суджень про світ має не матеріальний, а інформаційний характер. Значення тієї чи іншої події визначається тепер не її реальними наслідками, а домінуючими в медіа-просторі судженнями: людина співвідносить себе не з реальністю, а з функціонуючими в її оточенні уявленнями про цю реальність. В результаті, будучи фізичною істотою, людина водночас звикає усвідомлювати себе у віртуальному інформаційному світі, який являє собою світ оцінок і міркувань.

Новітні тенденції взаємодії ЗМІ та аудиторії особливо помітні в діяльності телебачення, яке відіграє провідну роль у ЗМІ. Воно найсильніше впливає на аудиторію, пропонуючи візуальну картинку, яку люди сприймають як доволі достовірну. Зорові образи запам’ятовуються краще, ніж вербальні, і довше зберігаються в пам’яті. Телебачення здатне в різних соціальних умовах, переслідуючи різні цілі, або стимулювати соціальну активність людини, або перетворювати людину на бездумного споживача. Роль телебачення багатоаспектна і визначальна в багатьох випадках завдяки тому, що воно здатне певним чином „конструювати” специфічну соціальну реальність, беручи участь у формуванні економічної, правової, історичної свідомості, вводячи в повсякденне життя конкретні наукові знання, уявлення, розширюючи аудиторію спілкування [3, с. 17].

В міру того, як інформаційний вік поступово реорганізує повсякденне життя людей, вивчення новітніх тенденцій взаємозв’язку ЗМІ набуває все більшого значення. Це відбувається не лише через те, що зростає кількість інформації, а й тому, що люди використовують як старі, так і нові медіа-технології у їх все складнішій формі. Люди часто включені одночасно в кілька медіа-оточень. Це особливо стосується молоді, яка може одночасно слухати, скажімо, плеєр і читати пресу.

Глобалізаційні процеси створюють нові можливості для одержання інформації за допомогою ЗМІ, що, у свою чергу, сприяє формуванню певних аудиторій. Аудиторія – це сукупність людей, до яких звертаються ЗМІ, і які сприймають звернену до них інформацію. Аудиторія є не лише об’єктом впливу, але й безпосереднім учасником комунікації. На момент сприйняття звернення аудиторія розділена на групи людей. Не завжди можна сказати, який розмір аудиторії того чи іншого видання чи телеканалу, вона невизначена, анонімна, роззосереджена, проте при всьому цьому має типові характеристики, вивчення яких украй важливе для налагодження комунікативного процесу. Аудиторія рухлива, тому велике значення має постійна фіксація її мінливості. При цьому суттєвого значення набувають не об’єктивно знеособлені характеристики, а соціально-психологічні [3, с. 18].

Ріеліті ТБ почало розвиватись в 1990-х роках. Його метою було таке оновлення телепрограм, яке дало б глядачам відчуття безпосередньої участі в реальному часі протягом перегляду телепередачі. Цей новий жанр спрямовувався на дослідження інтересів глядацької аудиторії щодо реальних життєвих історій. Цьому передувала зацікавленість глядачів спільним англо-австралійським проектом „Sylvania Waters”, де висвітлювалися події кожного дня у звичайній родині з Сіднея. Глядачі стали свідками реальних життєвих подій, і це їм подобалось. Це дало імпульс для подальшого вдосконалення передач, у яких „експерименти” підсилювались екзотичними місцями дії, привабливими і розкутими учасниками. Спостерігалося також зниження рівня продюсерського контролю за втручанням у „створену ТБ-реальність”. Нашому глядачеві теж уже відомі подібні „життєві шоу”: прикладом „реального телебачення” є передача „За склом” [15].

Нові тенденції взаємодії ЗМІ та аудиторій свідчать, що потрібні інші підходи до дослідження різних ланок такої взаємодії, враховуючи особливості як комунікатора, так і специфіку аудиторії. Навіть сама назва „засоби масової інформації” в такому контексті буде неточною, оскільки плин інформації характеризується односпрямованістю – преса, радіо, телебачення інформують аудиторію про певні події, не розраховуючи на її відповідь. Проте механізм зворотного зв’язку, якому стали надавати все більше уваги, особливо на телебаченні, дозволяє перетворити просте інформування на взаємодію. Тому, з огляду на це, термін „засоби масової комунікації” досить часто вживається нарівні з „засобами масової інформації” [15].

В зарубіжних дослідженнях уточнюється поняття аудиторії ЗМІ. Підкреслюється, що це групи людей, які мало пов’язані між собою, але мають спільний інтерес до якогось виду ЗМІ. Крім того, зарубіжні вчені звертають увагу на те, що поняття „аудиторія” стосується також людей, яких об’єднують тривалі соціокультурні зв’язки: субкультури, фан-культури, етнічні культури, культури релігійних спільнот тощо. Ці соціальні групи з їх уподобаннями існують незалежно від ЗМІ. Проте бути аудиторією означає більше, ніж бути просто групою. Це означає групуватися, часто-густо об’єднуватися віртуально відповідно до чинників, які характеризують „інформаційний вимір” тієї чи іншої події [20, с. 32].

Певний інтерес становить дослідження проблем причинного зв’язку впливу ЗМІ на аудиторію. Це викликається зростанням криміногенної активності в різних країнах, особливо серед молоді. Хронологічний розвиток парадигми „причини – наслідки” впливу ЗМІ на аудиторію демонструє шлях, який пройшли дослідники різних країн від ранніх теорій, в котрих стверджувалося, що існує простий однобічний вплив ЗМІ на аудиторію, через заперечення пасивності аудиторії до серйозного занепокоєння впливом медіа-змісту з елементами насильства на кримінальну активність молоді, її агресивність і в цілому на формування девіантної поведінки.

Незважаючи на те, що інформаційний вік приніс у наше життя нові види ЗМІ і дозволив людям самоорганізовуватися як аудиторії новими способами, інструменти дослідження мас-медіа лишилися старими (опитувальники, інтерв’ю, спостереження, фокус-групи), хоча тепер можемо аналізувати результати досліджень, виходячи з нових реалій. Більше того, нові медіа-засоби зовсім не заперечують старих: тоді як Інтернет пропонує нові можливості взаємодії з аудиторією, традиційні ЗМІ (ТБ, радіо, преса) не втрачають своєї впливовості. Це підтверджують дані соціологічних опитувань. Так, результати загальноукраїнського моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, проведеного 2003 року, у якому брали участь 392 особи віком до 30 років (загальна вибірка становила 1800 осіб) свідчать, що щодня 80,4 % респондентів дивляться телевізор, 46,9 % – слухають радіо і 17,6 % – читають пресу [15]. Орієнтації молоді у сфері телебачення такі: найбільшою популярністю користуються телеканали УТ – 3 (Інтер), УТ – 2 (1+1), Новий канал (відповідно 68,5 %, 68,2 % та 37,5 % відповідей). Динамічні соціально-політичні трансформації, яких зазнало українське суспільство на межі 2004 – 2005 років, найактивніше висвітлювалися 5-им каналом, популярність якого значно зросла в цей період.

Ці дані, безумовно, не відображають в цілому картини культурних запитів молоді, але дають можливість фіксувати певну тенденцію, яка полягає в тому, що, по-перше, немає прямої кореляції між декларованими культурними уподобаннями та їх реалізацією і, по-друге, для реалізації культурних запитів у країні ще не створено достатніх умов. Молоді люди, як і більшість інших вікових груп, перебувають в нелегкому економічному стані і тому вільний час використовують для відновлення фізичних сил, пасивного відпочинку з переважанням розважальних форм у художньо-культурному споживанні. Телевізор дивляться близько 3 годин на день у будні 23,6 % опитаних, а у вихідні – до 5 годин на день 20,5 %. Не дивляться телепередач у будні 2,3 % респондентів, а у вихідні – 0,8 % [15].

Що стосується радіоуподобань, то найчастіше слухають FM-станції (72,0 %), найменше – міжнародні радіостанції іноземними мовами (0,9 %). Відповідно, найбільше довіряють інформації FM-станцій (так відповіли 60,7 % респондентів).

У порівнянні з телебаченням та радіо, преса є менш значущим видом ЗМІ для молоді. 11,5 % опитаних її практично не читають. Значна частина респондентів (25,1 %) читає газети та журнали два дні на тиждень. Найбільшою популярністю користуються газети „Аргументы и факты” (22,2 %), „Бульвар” (11,7 %), „Факты и комментарии” (11,2 %), а найменшою – „Демократична Україна”, „Киевский телеграф”, „Известия – Украина” (0,3 %). Серед всіх газет найбільше довіряють газеті „Аргументы и факты” (18,1 %), а найменше – газетам „День”, „Столичные новости” (по 0,3 %) [15].

Отже, традиційні, „старі” засоби масової інформації не втрачають своєї значущості, про що свідчить те, що ЗМІ є найвпливовішим чинником формування свідомості сучасної молоді, її внутрішнього світу. В нашу епоху людина живе у світі різних подій, потрясінь, катаклізмів та сенсацій. Інформація, яка часто має негативний характер, іноді повністю заповнює внутрішній світ молодої людини, і тому все актуальнішою стає потреба звернення мас-медіа до гуманістичних цінностей людського буття. ЗМІ є порівняно автономною силою, вони виконують інформативну і контролюючу функцію, і, водночас, покликані брати участь у вихованні та освіті молодіжної аудиторії, виконувати профілактичну роботу у таких сферах, як наркоманія, токсикоманія, девіантна поведінка. Однак головною функцією ЗМІ лишається формування громадської думки щодо цих негативних явищ нашого життя.

Розділ 2. Технологічне забезпечення взаємодії ЗМІ та влади

2.1. Технологія маніпулювання громадською думкою

Управління громадською думкою включає в себе усі дії з впливу на ставлення і об’єктивні міркування аудиторії і складається з громадської дипломатії, психологічних операцій, інформування громадськості, введення в оману і таємних операцій. Коренем слова маніпуляція є латинське слово manus – рука. Маніпуляція – це вид психологічного впливу, майстерне використання якого призводить до прихованого збудження у іншої людини намірів, що не співпадають з її актуально існуючими бажаннями [20, с. 44]. Для досягнення успіху маніпуляція повинна залишатися непомітною. Успіх маніпуляції гарантований, коли той, ким маніпулюють вірить, що все що відбувається природно і неминучо. Маніпуляція свідомістю, що робиться завжди потайки, позбавляє індивідуума волі набагато більшою мірою, ніж прямий примус. Жертва маніпуляції цілком утрачає можливість раціонального вибору, тому що її бажання програмується ззовні.

Засоби маніпуляції зазвичай поділяються на три типи: візуальні, слухові і змішані.

До візуальних створення необхідно віднести газети, книги, урядові документи, випущені окремим виданням, плакати, лозунги, значки, хужожня і публіцистична література. Слухові – радіо, CD-записи. Змішані — телебачення, відеофільми, кінофільми, кінохроніка [20, с. 45].

Найефективнішим засобом маніпуляції світовою спільнотою є ЗМІ. До технологій маніпулювання відносять:

1) створення стереотипів, використання зорових образів, мови чисел, звуків (напр., інтонація дикторів, акустика репортажу), маніпулювання почуттями (страх, жаль);

2) маніпулювання уявою, увагою, свідомістю через пам’ять, апеляція до емоційної сфери [20, с. 46].

Звернення до імоцій не вимагає ніякого раціонального обгрунтування своїх аргументів. До того ж будь-які образи, пов’язані з сильними емоціями, надовго затримуються в пам’яті людей. Такі емоції, як страх, ненависть, зневага, збентеження і, навпаки почуття патріатизму, гордості, почуття власної гідності ефективно використовуються для формування потрібних образів і стереотипів.

Дуже важливим механізмом маніпуляції політичним сприйняттям є психологічний тиск, надавлювання на особистість. Практично це зводиться до закріплення одних і тих самих умовних рефлексів. Образи і стереотипи постають в деякій мірі стимулами, що покликані викликати нескладні і негайні реакції. Необхідно, щоб вплив на свідомість людей був інтенсивним і постійним, непреривним впродовж деякого періоду часу.

До опосередкованих механізмів, що сприяють створенню тих чи інших образів і стереотипів належить механізм дегуманізації установок по відношенню до інших, а іноді і к собі. Зазвичай до цього способу звертаються в період, що передує тій чи іншій військовій акції, котру має намір здйснити уряд. У цей час з особливою силою в масову свідомість насаджуються негативні образи ворога, позитивні образи солдат власних військових сил, націоналістичні і патріотичні стереотипи і образи. (напр., операція США в Іраку. Взагалі технології маніпулювання світовою громадськістю необхідно розглядати на конкретних прикладах. Під час війни в Іраку метою маніпуляції з боку США на світову громадську думку було відвернення уваги від перебігу подій в Іраку, зосередження акцентів на створенні демократичних принципів в Іраку, а також сприяння формуванню симпатій до США.) [20, с. 47]. Стереотипи об’єктивно виникають завдяки двум характерним рисам людської психіки – тенденція до спрощення і до конкретизації. Спрощення – це виділення декількох або єдиної неважкої ознаки для обозначення важких явищ реальності. Конкретизація – поєднання більш чи менш абстрактних понять з яким-небудь конкретними, звичними образами [20, с. 47].

Важливою технологією маніпулювання громадською думкою є сприйняття своєї держави і “чужих”, що має відверто етноцентристський відтінок. Кожен крок суперника оцінюється стандартно. Навіть добрі діяння його вважаються шахрайством, мета якого – обманути нас і світ. У той час погані вчинки, здійснені нами, вважаються необхідними і виправдовуються тими благородними цілями, яким вони служать.

Технологія загальносуспільного та глобального маніпулювання грунтується базових соціальних міфах, що втлумачуються у суспільну свідомість за доп. таких способів маніпулювання:

— Брехня (Версія іспанського уряду про причетність ЕТА до терактів у Мадриді в березні 2004 напередодні виборів, хоча ніяких доказів цього вони не мали);

— Замовчування (адміністрацією Буша про підготовку і фінансування талібів і Бен Ладена для боротьби в Афганістані);

— Напівправда („В Іраці гинуть американські солдати, але їх одиниці”);

— Упровадження іміджів і кліше („Саддам розробляє зброю масового враження”);

— Навішування ярликів (Одним из наиболее действенных орудий политического языка являются манипулятивные термины, или «ярлыки», которые «навешиваются» политическим оппонентам. Опасность их в том, что, входя в широкий обиход благодаря СМИ, они приживаются надолго, становятся привычными, повседневными словами.) [20, с. 50]

Особливу роль у процесі підготовки громадської думки до реалізації певної події і взагалі маніпулювання відіграють ЗМІ.

Виокремлюють такі етапи маніпулювання:

— Вивчення ідеологічних і соціально-психологічних настанов громадськості.

—     Дослідження характеристик образу реального суб’єкта/явища.

—    Відповідно до перших 2-х пунктів формування нового образу, тобто „упаковки” об’єкту.

—  Розробка форм, методів і засобів використання ЗМК для подання громадськості об’єкту.

—   Власне подання [20, с. 51].

Розподіл на такі етапи американські консультанти з питань суспільних досліджень взяли з маркетингових досліджень. Звідти ж і використовуваний метод контрольної групи — дискусія щодо певної політичної кампанії / заходу для виявлення психологічної інформації, емоційних особливостей сприйняття, мотивації. Визначаються також „цільові групи”, тобто яким надають перевагу, оцінюють характерні тенденції у зміні громадських настроїв у окремих регіонах, на основі яких створюються комп’ютерні банки даних, що зберігають характерні приклади політичної поведінки громадян різних регіонів у тих чи ін. ситуаціях.

2.2. Проблема реклами в ЗМІ

У сучасний період розвитку українського суспільства успішне вирішення політичних, економічних і соціальних завдань все більше залежить від дії такого суб’єктивного чинника як соціальна активність особистості. Важливу роль у формуванні активності грають засоби масової інформації. Про зростаючу роль газет, журналів, радіо і телебачення в суспільному житті країни свідчать їхнє бурхливе зростання, поширеність і активність масової інформації. Друковане й усне слово, телевізійне зображення здатні в найкоротші терміни досягти найбільш віддалених районів, проникнути в будь-яке соціальне середовище.

Широкі можливості засобів масової інформації викликають необхідність вивчати механізми їх функціонування і розвитку, ефективність впливу на аудиторію.

Сучасні ЗМІ неможливо собі уявити без реклами, яка необхідна їм для вирішення різних завдань – інформаційних, соціальних, іміджових, але, перш за все, економічних, бо реклама є суттєвою фінансовою підпиткою засобів масової інформації.

Сучасні ЗМІ  –  газети,  журнали,  телебачення,   радіо  –  пропонують різноманітні можливості для реклами. Потужним засобом реклами є газетна  або журнальна  публікація.  Її  переваги  полягають  у  своєчасності,   широкому охопленні ринку. Однак газетна реклама відрізняється  від  журнальної  більш високою оперативністю. Газетній  рекламі,  крім  того,  властиві  великі,  у порівнянні з  журнальною,  можливості  проникнення  в  усі  соціальні  групи населення.  Журнальній   рекламі   властиво   відносно   велика   тривалість функціонування,  більш  високі  технічні   можливості    репродуціювання   і використання кольорового друку.  Але  журнальна  реклама  відрізняється  від газетної більш високими витратами праці і часу на підготовку.

Відмінною  рисою  радіореклами  є  використання    живої   мови.   При підготовці  реклами  на  радіо  прагнуть  того,  щоб  текст  був  стислим  і обгрунтованим, складеним у дотепній формі. Фрази повинні  бути  короткими  і містити не більше однієї думки. Важливо заволодіти увагою  слухачів  уже  на початку  звернення.  Велике  значення  в  радіорекламі  має  музика.   Добре підібрана, вона допомагає сприйняттю тексту. Але, у той  же  час,  не  можна припускати, щоб музичний супровід, акустичні  ефекти  відривали  радіо-  або телеглядача від суті оголошення.

Важливим видом рекламних засобів є кіно- і відеореклама (телереклама), що має величезний психологічний вплив: зображення, звук,  колір,  театральна дія  й  умови,  коли  глядач  нічим  не  відволікається  від  екрану.  Однак недоліками телереклами є дещо  низька  оперативність  при  високій  вартості виготовлення і демонстрації, тому  телерекламу  доцільно  використовувати  у великих рекламних кампаніях тривалої дії.

Мовне маніпулювання — це використання особливостей мови і принципів її вживання з метою прихованого впливу на адресата в потрібному для  того,  хто говорить напрямку; прихованого —  виходить,  такого,  що  не  усвідомлюється адресатом [18, с. 140]. Іншими словами, коли приховані можливості  мови  використовуються тим, хто говорить для того, щоб нав’язати тому,  що  слухає  певне  уявлення про дійсність,  відношення  до  неї,  емоційну  реакцію  або  намір,  що  не співпадає з тим, яке той, хто слухає міг би сформувати самостійно,  прийнято говорити про владу мови, або мовне  маніпулювання.  Мова  в  таких  випадках використовується, за вдалим виразом одного з дослідників мовної  маніпуляції Р. Блакара, як «інструмент соціальної влади» [18, с. 141].

 2.3. Цільова орієнтація ЗМІ

Вплив медіа на формування громадської думки достеменно не вивчено. І не тому, що цими дослідженнями ніхто не займався. Ними цікавляться давно і багато, але остаточного висновку про силу впливу ЗМІ на суспільство дослідники не дійшли й досі. Майже сто років (вважається, що вивчення впливу ЗМІ на громадську думку офіційно започатковано у США після першої світової війни) напружених пошуків повернули дослідників практично на те місце, звідки їх було розпочато.

Прекрасна схема так званої «офіційної» історії наукового вивчення медіавпливу подається в роботі У. Северина і Дж. Танкарда (Severin & Tankard, 1992) (рис. 2.1.). Ця лінійна модель указує часову зміну громадської думки щодо ролі ЗМІ [15].

Так, спочатку учені-соціологи схилялися до думки, що нічого не підозрююча аудиторія піддається могутній дії ЗМІ. Ця теорія, що отримала назви «гіпердинамічної голки» або «чарівної кулі», залишалася провідною до закінчення великої депресії, коли результати емпіричних досліджень показали, що дія ЗМІ була не такою сильною, як раніше передбачалося. Дослідження Пола Лазарсфельда (Lazarsfeld, 1949) показали, що дія мас-медіа на індивідуальних споживачів масової інформації є обмеженою [15].

Дослідження ефективності ЗМІ і до сьогодні є ареною бурхливих дискусій між різними науковими школами та традиціями. Проте й надалі залишається поширеною думка, що ЗМІ мають низку характеристик, які роблять їх вагомою силою у сфері політики та культури – важливою складовою того середовища, у рамках якого діють і прагнуть осягнути поставлені цілі інші соціальні сили та інституції, у тому числі органи державної влади.

Ні для кого не є секретом, що володіння засобами масової інформації дає солідні особисті вигоди. Для суспільства ж найбільша вигода від ЗМІ криється у виконанні ними своїх головних функцій. Різні дослідники по-різному трактують головну роль мас-медіа, але в основному їхні точки зору збігаються. Зокрема, американці М. Гуревич і Дж. Блумлер визначили вісім функцій ЗМІ:

1. Спостереження за сучасними подіями.
2. Визначення ключових соціально-політичних проблем.
3. Надання трибуни для людей, що представляють і захищають інтереси аудиторії.
4. Передача різноманітної інформації як від різних сторін і груп політичного дискурсу, так і про них; обмін інформацією між потенційними представниками влади і широкими масами.
5. Спостереження за суспільними інститутами і органами влади з метою контролю їх дій.
6. Інформування і спонукання громадян до активної участі в політичних процесах.
7. Протистояння зовнішнім силам, спрямованим у першу чергу на знищення незалежності мас-медіа, усвідомлення, що це є головною умовою існування і функціонування інституту неупередженої громадської думки та плюралізму .
8. Шанобливі відгуки про аудиторію як про зацікавлених, розсудливих і активних громадян [20, с. 68].

Усі ці функції мають виключно суспільний підтекст і обминають один надзвичайно важливий аспект, який початково закладений у мас-медійній реальності, – дуалістичності їхньої природи: засоби масової інформації у своєму чистому вигляді одночасно виконують функції і суспільного суб’єкта, і суб’єкта підприємницької діяльності.

І не завжди інтереси суспільні будуть збігатися з інтересами приватного капіталу. Більш ніж вірогідно, що у ряді випадків приватні інтереси будуть переважати над суспільними. Це небезпечно.

Так небезпечно, але насправді то є лише вершиною айсбергу, бо основна загроза криється не у використанні ЗМІ як успішного бізнес-проекту і зведенні при цьому нанівець суспільних інтересів, а намагання використовувати мас-медійні засоби як інструмент для маніпуляцій свідомістю. При цьому виникає реальна небезпека для всієї політично-економічної системи країни.

З існуючих чотирьох моделей взаємодії між системами політики і ЗМІ (за класифікацією Теодора Патерсона та Вільбура Шрама): тоталітарної, авторитарної, ліберальної та соціально відповідальної, саме остання вважається вершиною сходження до ідеалу соціальноактивного громадського життя, де ключовим моментом постає відкрите громадянське суспільство, що інспірує процес комунікації та перетворює однобічні повідомлення на діалог у суспільстві [20, с. 69].

Щодо ліберальної моделі, яку донедавна вважали ледь не стандартом демократичних перетворень, то англійський дослідник Джон Кін у своїй праці «Мас-медіа і демократія» піддає її обґрунтованій критиці, небезпідставно зазначаючи небезпечність намагань регулювати діяльність засобів масової інформації виключно ринковими механізмами. Ринок мас-медіа, на його думку, є самопаралізуючим і без введення відповідних механізмів контролю та протидії концентрації неодмінно призведе до монополізації та пригнічення суспільних інтересів [20, с. 69].

Наші реалії наводять на думку, що історія розвитку українських мас-медіа застрягла десь між другою та третьою моделлю, істотно зменшивши вплив держави на засоби масової інформації у бік лібералізації. Але це лише поверхове враження. Насправді парадокс  полягає в тому, що власність держави у сфері засобів масової інформації залишається досить істотною, а її вплив у інформаційному просторі є надзвичайно слабким.

Так, щодо друкованих ЗМІ, то станом на 1 січня 2008 року в Україні видавалося 2974 газети, з них у 873-х засновниками (співзасновниками) є обласні, міські, районні органи представницької і виконавчої влади, тобто майже третина від всіх зареєстрованих видань належить до державної та комунальної форми власності. Згідно з даними загальнонаціонального опитування Інституту соціології НАН України близько половини з цих газет (46%) мали у засновниках місцеві районні ради, районні державні адміністрації та трудові колективи, райради та райдержадмістрації – 21%, райради та трудові колективи – 10% [19, с. 143]. Таким чином, практично в третині комунальних мас-медіа журналісти не мають навіть формальних прав на відстоювання власної точки зору. Ще гірша ситуація із розмежування власності редакцій між співзасновниками.

У переважній більшості діяльність цих газет є збитковою. Єдиною формою державної підтримки є дотації з місцевих бюджетів, що зрештою призвело до поширення практики надзвичайно легкого маніпулювання редакційною політикою в інтересах керівників місцевих органів влади. Де-юре ці видання є незалежними від держави, а де-факто вони абсолютно нездатні виконувати головні функції мас-медіа і часто стоять на сторожі інтересів владних осіб, а не суспільних чи, на крайній випадок, державних.

Не набагато кращою є ситуація з приватними газетами. Про результати їхньої фінансово-економічної діяльності немає жодних статистичних даних. Але навіть поверхове дослідження інформаційного наповнення їхніх сторінок наштовхує на невтішні висновки щодо економічної залежності від певних бізнес-груп. При цьому про суспільні інтереси також не йдеться.

Присутність держави у телерадіоефірі також є явищем досить примарним. Національна та обласні державні телекомпанії, Національна радіокомпанія дотуються з Державного бюджету, але мають одні з найнижчих рейтингів серед глядачів та слухачів.

Отже, доводиться констатувати, що найбільш поширене трактування визначення незалежності засобів масової інформації, як в першу чергу незалежності від урядових органів, потребує розширення. Вважається, що перший крок до незалежності ЗМІ пролягає через незалежність від уряду, але у нашому випадку саме уряд, як вищий орган виконавчої влади, не має практично ніякого впливу на мас-медіа. Державна інформаційна політика впроваджується в життя керівниками приватних структур та керівниками місцевих органів влади. До чого це може призвести? Швидше за все, до втрати навіть тих паростків свобод, які, незважаючи на всі перепони занадто тривалого перехідного періоду, змогли пробитись на поверхню суспільної свідомості.

2.4. Проблема професіоналізму в ЗМІ

Засоби масової інформації – важлива складова суспільної структури, соціальний інститут, який не тільки „транслює генералізовані коди влади”, але і є, як вважають соціологи, що цю проблему вивчають [15], „останнім соціалізатором” в українському суспільстві. У цьому розумінні ЗМІ інституюються і як експертні системи, і як „моральне підприємництво”. Вони одночасно впливають і на політиків, змушуючи прислухатися до того, що про них говорить преса, і на громадян, для яких ЗМІ є і джерелом політичної інформації, і тлумачем політичних кодів (посередником), і каналом прямого інформаційного контакту з представниками влади.

Лідери країн світу, від найдемократичніших до тих, де десятиліттями панують авторитарні режими, категорично заперечують будь-які утиски преси. У жодній державі офіційно не дозволено тиснути на засоби масової інформації. Однак соціологічні дослідження доводять протилежне. Влада прагне контролювати пресу й керувати інформаційними потоками, що циркулюють усередині політичної системи. На цей процес вплинув швидкий розвиток інформаційних технологій, які стали невід’ємною частиною всіх сфер сучасного життя. Політичний ресурс не може повною мірою реалізуватися без інформаційного забезпечення, а тому зацікавленість влади в контролі над інформацією очевидна. Утім, сучасні геополітичні процеси змушують політичні сили шукати нові способи самореалізації. За демократії мас-медіа відіграють велику роль у здійсненні практичної політики, однак відмінність позицій робить їх і владу дуже часто конфліктними учасниками політичних процесів.

Як влучно зазначає професор, доктор політичних наук Анатолій Чічановський, хоча вони й назавжди «пов’язані» узами взаємної нелюбові, існувати окремо один від одного ці типи влади не можуть: ЗМІ – це душа влади, а дуже часто ще й її совість [20, с. 65].

Стан свободи слова в країні демонструє рівень розвитку відносин між мас-медіа та владою. Що більше кожна зі сторін усвідомлює важливість для успішного існування співпраці з іншою, то рівень вищий. Коли влада намагається взяти мас-медіа під свій контроль, автоматично падає рівень довіри і до ЗМІ, і до влади. Щорічні рейтинги стану свободи слова у світі оприлюднює міжнародна організація «Репортери без кордонів» [20, с. 65]. Як засвідчує звіт 2006 року, добре почуваються мас-медіа лише в державах Євросоюзу. До п’ятірки країн, де преса існує вільно, входять Фінляндія, Ісландія, Ірландія, Нідерланди та Чехія. Скандинави стабільно відзначаються високим рівнем свободи преси.

Україна в рейтингу лише на 105-му місці поряд із Індією. Після Помаранчевої революції умови для свободи преси значно поліпшилися. Однак попри демократичні зміни влада й досі цілковито не усвідомила надзвичайної важливості мас-медіа для здійснення практичної політики [17].

У жовтні 2004 року «5 канал», який розповідав про кандидата від опозиції Віктора Ющенка, намагалися закрити. 25 жовтня працівники канала розпочали голодовку. Через тиждень про тиск на канал заговорили решта мас-медіа. 28 жовтня чотири десятки журналістів із п’яти провідних телеканалів уголос заявили про своє небажання виконувати «темники» – так звані аналітичні рекомендації, які надходили з адміністрації тодішнього Президента Леоніда Кучми. Після Помаранчевої революції «темники» зникли, а глава держави заявив про дотримання демократичних принципів. Для ефективної співпраці з мас-медіа було створено інформаційну службу Секретаріату Президента. Однак доносити до людей усі месиджі в бажаному обсязі владі не вдавалося й не вдається досі. Більшість телевізійних каналів, хоча й не мають «темників», не позбулися бажання просувати інтереси певних політичних сил. Великою мірою на це впливають інвестори, які представляють певні політичні партії. Виникнення незалежної експертної ради не розв’язало всіх проблем [17].

Для сучасних мас-медіа головною з них залишається відсутність успішного менеджменту. Більшість ЗМІ не можуть чітко визначитися з цільовою аудиторією та стратегією розвитку, а тому легко потрапляють під вплив політичних сил. Експерт із журналістики Євген Глібовицький вважає, що нині багато медіа на ринку в Україні є своєрідними «страховими полісами» для своїх власників. Через контроль змісту мовлення останні мають можливість оприлюднювати потрібні для себе месиджі. «Прикладом може стати дореволюційний інформаційний продукт на телебаченні, який часто робився виключно «для Кучми». Зараз уже Кучми немає, але політичні інтереси заступають інтереси корпоративні» [17].

Міжнародні аналітики, які аналізують ситуацію в Україні, звертають увагу на низку нерозкритих політичних убивств. І передовсім нова українська влада так і не змогла з’ясувати всі таємниці вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.

Журналістам потрібна допомога професіоналів з інших галузей, щоб їхня робота була легшою. Потрібне законодавче поле, щоб мати закони, які б створювали міцні гарантії свободи інформації і які б працювали. Таким чином, буде легше діставати інформацію. Також потрібен високий професіоналізм серед журналістів, дуже добре навчання, а також можливості удосконалювати свої навички.

Потрібні організації, які б підтримували журналістів, зокрема асоціації журналістів. А також громадськість має розуміти роль журналіста. Цю роль також має розуміти влада і сприймати те, що журналісти мають право поставити запитання, на які не хочеться відповідати. Адже така роль журналіста – інформувати громадськість. І ця роль у демократичній країні є надзвичайно важливою.

2.5. Технології роздержавлення ЗМІ

Безперечно, існування і розвиток засобів масової інформації перебуває у певній залежності і від держави, яка встановлює певні правила їхнього функціонування, і від бізнесових структур, що оплачують рекламу, і від аудиторії, на яку розраховані інформаційні послуги. Збалансування цих, часто різноспрямованих інтересів, винайдення розумних підходів та зважених рішень є передумовою політичної та економічної стабільності в державі. Разом з тим, різні моделі медіа і поява нових (змішаних) форм продемонстрували, що зв’язок між ЗМІ і демократією значно складніший, ніж здавалося раніше. Будь-який економіст, переконаний в тому, що уряд, прагнучи перш за все підвищити добробут споживачів, обов’язково виступатиме за державну монополію на засоби масової інформації з двох причин.

По-перше, інформація – це суспільний товар. Після його надання обмеженому колу споживачів недопущення доступу до інформаційного продукту тих, хто за нього не платив, коштує дуже дорого. По-друге, збір і розповсюдження – дуже прибуткове заняття. Створення потенціалу збору і розповсюдження інформації вимагає значного об’єму постійних витрат, але після того як ці вкладення зроблені, витрати на розповсюдження інформації порівняно невеликі [18, с. 97]. Вищеназвані міркування є серйозним аргументом на користь державної монополії на ЗМІ.

Водночас варто згадати відомий вислів, автором якого є вищезгаданий Джон Кін: «У серцевині всіх демократичних режимів нині знаходяться зерна деспотизму» [18, с. 97]. Державна монополія на ЗМІ дає можливість уряду спотворювати відомості і маніпулювати ними, щоб уберегти владу від справедливої критики і врешті-решт призводить до підриву демократії і ринкової економіки. З іншого боку, приватні і незалежні ЗМІ знайомлять громадян з альтернативними думками і точками зору, даючи їм можливість вибору.

Незважаючи на гарячі суперечки з даного питання, фактичних даних про способи організації медійної індустрії в різних країнах і її якісні характеристики небагато. В роботі С. Джанкова, К. Макліш та ін. «Форми власності на ЗМІ і економічне процвітання», опублікованій у збірці «Право на свободу слова. Роль ЗМІ в економічному розвитку», зібрані відомості про форми власності медійних фірм (газет і телекомпаній) у 97 країнах [17].

Головний висновок полягає у такому: двома домінуючими формами власності на медійні засоби в світі є державна власність і власність, здійснювана концентрованою групою власників, тобто контрольована певною сім’єю (мається на увазі група людей з родинними зв’язками).

Впадає в очі перш за все досить велика частка державної власності на радіо і телебаченні, з чого напрошується висновок, що, здійснюючи контроль за інформацією, держава отримує для себе чималу вигоду. Водночас не можна з упевненістю сказати, чи керуються в даному випадку державні органи благородним бажанням усунути властиві ринку недоліки, які зумовлюють процеси корпоратизації та монополізації, або ж вони ставлять на меті менш благородні прагнення – направляти інформаційні потоки в потрібне для себе русло, таким чином нівелюючи головні завдання засобів масової інформації.

Спробуємо проаналізувати, як структури власності співвідносяться з різними характеристиками, і дослідити основні детермінанти, що визначають форми власності на ЗМІ: географічне положення, рівень розвитку, схильність уряду втручатися в економіку і існуючий політичний режим.

Так, найбільша частка державної власності на газети і телебачення характерна для країн Ближнього Сходу і Африки, за винятком Ізраїлю, де існує державна монополія на телемовлення, і частка державних видань у загальному тиражі газет становить в середньому 50% [20, с. 113]. Цікаво, що саме для бідних країн характерна більш висока частка державної власності на ЗМІ.

Це дає підстави для сумніву у справедливості позитивної оцінки ролі державної власності на ЗМІ. Частка державної власності в ЗМІ вище в менш розвинених країнах з інтервенційними і автократичними режимами. Не узгоджується із дійсністю твердження про те, що державна власність захищає економіку від недоліків вільного ринку. Все складається навпаки: усунення недоліків ринкового механізму за допомогою державної власності – завдання, що стоїть саме перед багатими, демократичними країнами.

Водночас сучасна тенденція до позбавлення держави регулятивних функцій врешті-решт призвела до появи низки проблем. З одного боку, впродовж всієї історії пресі доводилося боротися проти державного контролю, а з іншого – у більшості країн розвинутої демократії уряди намагаються протистояти проявам концентрації власності на засоби масової інформації.

Поширюється тенденція підпорядкування свободи слова та інших демократичних прав і свобод у сфері комунікації (таких, як право на доступ до інформації та право на її різноманітність) ринковій логіці комерціалізації. Зокрема є надто великі сумніви щодо спроможності ринку підтримувати у життєздатному стані суспільну думку.

2.6. Якість інформаційних  послуг

Створення системи суспільно-правових засобів масової інформації — важливий засіб впливу на процеси демократизації суспільства, гарант забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Як записано у Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб —  на свій вибір [15].

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Не допускається використання засобів масової інформації для пропаганди війни, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, а також для поширення передач, що пропагують порнографію, культ насильства і жорстокості.

Основне призначення системи ЗМІ — безперервне відображення суспільного життя у всіх його діалектичних зв’язках і взаємозалежностях, протиріччях і конфліктах.

Таким чином, система засобів масової інформації входить як складова частина в систему більш широкого порядку — соціального управління суспільством.

Прискорений розвиток засобів масової інформації, бурхливі політичні процеси викликали чимало думок, які суперечать одна одній. Деякі, як, наприклад канадський професор Маршалл Маклюен, вважають, що з розвитком телебачення починається нова ера в житті суспільства, коли всі інші засоби, включаючи пресу, літературу, мистецтво будуть приречені. Це фальсифікаторська теорія [15].

Суть іншої точки зору полягає у твердженні, що існує певна суперницька несумісність між пресою, радіо і телебаченням. Справді, пресі, наприклад, властива більша аналітичність, радіомовленню — оперативність, телебаченню — велика сила емоційно-зорового впливу. Хоча нині цей поділ умовний.

Третя точка зору полягає в тому, що різні засоби спілкування не суперечать, а доповнюють один одного. Адже читачі газет водночас є і радіослухачами, і телеглядачами. І ця точка зору найбільш вірогідна.

ЗМІ складають переважну частину соціальної комунікації, прийнявши на себе її усні, писемні і візуальні функції, сфера використання яких має постійну тенденцію до розширення. Ця галузь успадкувала усе багатство «культури аргументації», коріння якої губляться далеко в історії людства. Приміром, реклама, яка черпає свої творчі ресурси в умілому використанні навичок класичної риторики, свідчить про великі можливості концепції аргументування, ключовим словом у якій є «переконання». Своєю популярністю ЗМІ зобов’язані стародавній традиції, підтриманій демократичним прагненням залучити якомога більше тих, хто бере участь у передачі інформації.

Телефонний зв’язок, і в більш широкому смислі, усі служби, що забезпечують передачу повідомлень, є другою складовою частиною соціальної комунікації. Телекомунікації успадкували традицію, коли панували пошуки у галузі кодування інформації, економії й надійності її передачі. Ця традиція бере свій початок з часів посольств і секретних служб, що використовували з давніх-давен техніку цифрових шифровок і навіть подвійне цифрове кодування, винайдене ще у ХУІІ ст. Френсисом Беконом [20, с. 101].

Третя територія, «окупована» сучасними технічними засобами комунікації, розташована навколо інформатики як технічного засобу опрацювання інформації. Використання обчислювальних машин — пряме народження «культури очевидності», яка виникла ще наприкінці середньовіччя. Інформатика — це, насамперед, роздуми з приводу людської мови та її логічних основ як з точки зору умов її створення, так і комунікативних функцій [20, с. 102]. Таким чином, будь-яка комунікація, передана за допомогою інформатики, буде мати логічні та філософські особливості, притаманні даному технічному засобу.

У нашу епоху відбувається складна еволюція кожної з трьох галузей комунікації, які, з одного боку, мають тенденцію до гомогенізації, в основному під впливом «цифрової парадигми», а з іншого зберігають колишні відмінності. Ці тенденції позначені взаємною грою, частково гармонійною, частково конфліктною, між культурою аргументації й культурою очевидності.Телекомунікації намагаються знайти свій шлях між культурою аргументації, що характеризує ЗМІ, і культурою раціональної очевидності, що породила інформатику.

У розвитку системи ЗМІ у наш час відбуваються карколомні зміни. Взяти, для прикладу, ту ж рекламу. Реклама сьогодні — складова частина маркетингу, що має за мету збути вироблену і заплановану для виробництва продукцію. І водночас сучасна реклама (як складова частина ЗМІ) широко використовується у передвиборних і інших політичних кампаніях, у справі поширення гуманітарних і соціальних цінностей. У ліберальних системах влада лідера узаконюється його красномовністю, здатність його до комунікації за допомогою ЗМІ стає неодмінною умовою процвітання у політиці. Громадська думка і реклама мають більше значення у формуванні іміджу політичного діяча, ніж зміст його програми. Можна сказати, що ми, як і Захід, вступаємо в епоху «політики надсучасної технології» [20, с. 103].

Сьогодні в українських мас-медіа спостерігається дефіцит матеріалів з якісною політичною аналітикою, внаслідок чого в кінці 1990-х рр. значного поширення набула масова бульварна преса, яка формує у людей примітивні і деструктивні за своїм спрямуванням уявлення про суспільні цінності, веде до розмивання гуманістичних традицій вітчизняної журналістики.

Розділ 3. Шляхи подолання проблем між ЗМІ та владою

Особливості діяльності мас-медіа в сучасних умовах значною мірою визначаються глобалізаційними процесами, які виявляються у зростанні світових комунікаційних конгломератів, що утворюють глобальний інформаційний простір.

Сьогодні інформаційний стан суспільства став визначальним фактором економічного і соціального розвитку, від того, як функціонують системи передачі інформації, залежать державне управління та взаємини влади і суспільства. Особливе значення в умовах побудови в Україні демократичного суспільства набуває проблема ступеня відкритості інформаційних систем, оптимального для збереження суверенітету національного інформаційного простору. Основна роль мас-медіа в суспiльствi полягає в тому, що вони виступають посередником між суспільством (в тому числі громадськими організаціями та окремими громадянами) i державно-владними інститутами.

Особливості сучасної медіакультури (насамперед її мультимедійність та інтерактивність, реалізовані в електронних ЗМК) суттєво збільшили можливості впливу мас-медіа на вибір певної моделі реальності, і перш за все – реальності соціально-політичної. У перехідному українському суспільстві зміст політичної культури визначається за допомогою мас-медіа правлячими елітами, які виступають у масовій свідомості уособленням соціальної влади, і саме тому контроль за діяльністю мас-медіа стає однією з основних передумов набуття політичної влади [17]. Хоча на законодавчому рівні проголошено свободу слова і незалежність українських ЗМК від державної влади, вони фактично не мають реальної юридичної та економічної захищеності, і це дає можливість фінансово-промисловим та політичним елітам використовувати мас-медіа у своїх інтересах. Шляхом вирішення цих проблем може бути публічна політика, що передбачає можливість вільного отримання громадянами інформації про діяльність політичних інституцій, сприяючи діалогу влади з громадськістю.

В останнє десятиріччя українське суспільство почало зазнавати деструктивного впливу з боку західної масової культури, яка має здатність досить швидко руйнувати створювані протягом сторіч національні традиції та системи цінностей, так само як і надбання національної культури. Проте, оскільки глобалізаційні процеси залучення національних суспільств до світового інформаційного простору є історично закономірними, вирішення зазначеної проблеми полягає не у поверненні до більшої інформаційної закритості, а у пошуку оптимального для українського суспільства співвідношення громадських ЗМК (в першу чергу – суспільного теле-, радіомовлення) та комерційних, оскільки саме надмірна комерціалізація ЗМК (насамперед – саме ефірних ЗМК) суттєво посилює деструктивний вплив західної масової культури на масову свідомість української аудиторії [17].

Сьогодні в українських мас-медіа спостерігається дефіцит матеріалів з якісною політичною аналітикою, внаслідок чого в кінці 1990-х рр. значного поширення набула масова бульварна преса, яка формує у людей примітивні і деструктивні за своїм спрямуванням уявлення про суспільні цінності, веде до розмивання гуманістичних традицій вітчизняної журналістики.

За останнє десятиріччя українські мас-медіа стали реальним засобом політичної комунікації між владою і суспільством. Проте, оскільки ЗМК стали активними учасниками політичної боротьби між різними партіями та громадськими організаціями, у сучасному українському суспільстві політична комунікація, що реалізується саме за допомогою мас-медіа, має суперечливий характер, досить часто призводячи не до інтеграції суспільства, а до драматичного напруження у протистоянні різних сил. У цьому проявляється бінарність сучасних мас-медіа, тобто їх конструктуюча та диструктуюча роль.

Аналіз теоретичних концепцій політичної комунікації (від класичних поглядів Ю. Габермаса до досліджень сучасних українських авторів) дозволяє дійти висновку про можливість виокремлення двох типів такої комунікації – “традиційної” політичної комунікації “згори”, ініціатором якої виступає влада, що інформує громадян про свої рішення (у більшості випадків не очікуючи на зворотний зв’язок з боку громадськості); та “альтернативної” політичної комунікації, ініціатором якої виступає громадськість у формі громадських об’єднань та організацій різного типу. Недостатня ефективність державного управління і, відповідно, політичної комунікації у її традиційній формі породжує проблему політичної відчуженості, втрати довіри до влади та ініційованої нею політичної комунікації – ця проблема властива не тільки Україні чи перехідним суспільствам, а й економічно розвиненим західним країнам, і відображає загальну тенденцію кризи тоталітарних і авторитарних систем соціального устрою та водночас підвищення значення альтернативної політичної комунікації, яка невіддільна від орієнтації на становлення громадянського суспільства, основним принципом якого є політична активність локальних та регіональних об’єднань громадськості [20, с. 167]. Особлива роль у цих процесах  належить ЗМК, які створюють у масовій свідомості модель політичної дійсності, сприяючи підвищенню загального рівня політичної культури.

Здійснений аналіз актуальних проблем політичної теорії та практики в їх відображенні в засобах масової інформації суверенної України показує, що серед причин, які гальмують розвиток політичних ЗМІ в Україні та ведуть до обмеження їхньої реальної свободи, слід назвати:

1) економічну залежність ЗМК від держави та фінансово-політичних угруповань;

2) клановість української журналістики, що зумовлена її підпорядкованістю зазначеним політичним угрупованням, а також низькою професійною згуртованістю журналістів;

3) недостатню цілісність українського інформаційного простору;

4) відсутність дійсно популярних загальноукраїнських видань, які своїм впливом могли б охоплювати всю державу;

5) недостатню сформованість інформаційного ринку, внаслідок чого інформація ще не набула статусу товару (з усіма пов’язаними з цим правами і обов’язками);

6) відсутність реальної фінансової підтримки читачів, більшість з яких матеріально не спроможні передплачувати газети;

7) відсутність на ринку українських ЗМК серйозних іноземних інвестицій, здатних підняти професійний рівень мас-медіа, зберігаючи при цьому свободу слова [20, с. 171].

Все це підвищує актуальність вдосконалення державної інформаційної політики, що може сприяти подоланню проблем відчуження суспільства від влади і втрати довіри до влади, і тому створення концепції такої політики є сьогодні не менш важливим завданням, ніж створення концепцій політики економічної чи соціальної. Ефективна інформаційна політика може суттєво допомогти у вирішенні таких актуальних для нинішнього етапу розвитку реформ проблем, як вдосконалення державного управління і зміцнення української державності, боротьба з корупцією, а також проблем місцевого самоврядування. Проте, оскільки послідовна державна інформаційна політика покликана захищати суспільство від небезпеки обмежень свободи слова та політичної цензури, основною передумовою такої політики повинно бути збереження основоположних прав громадян на свободу поглядів і слова, на свободу доступу до інформації.

Розгляд стану сучасних українських ЗМК дав змогу виокремити комплекс питань, що потребують першочергового розв’язання (падіння тиражів друкованих видань, фінансова залежність ЗМК, витіснення українськомовних видань російськомовними, спроби запровадити обмеження електронних ЗМК (інтернетвидань) тощо), детально їх проаналізувати та навести рекомендації щодо їхнього врегулювання, зокрема зорієнтовані на використання зарубіжного досвіду регулювання діяльності мас-медіа.

Оскільки головно за допомогою ЗМК здійснюється політична комунікація, забезпечення свободи слова стає основною передумовою ефективності цієї комунікації, особливо якщо мова йде про альтернативні форми політичної комунікації “знизу”, ініційовані політичною активністю громадських об’єднань та організацій, без чого неможливе створення громадянського суспільства в Україні.

Таким чином, вищевикладене дозволяє дійти висновку, що демократичні трансформації українського суспільства, розвиток інформаційних технологій та інформаційного простору має наслідком появу у громадян нових можливостей одержувати інформацію про діяльність державно-владних інституцій, що призводить до формування якісно нового рівня політичної культури громадян, зростання їхньої політичної активності і, зрештою, поступового виникнення нового типу політичної комунікації (ініційованою активністю окремих громадян та їхніх об’єднань), що є найважливішою передумовою становлення в Україні громадянського суспільства.

Висновки

Сучасний розвиток суспільства потребує постійних корективів у відносинах між владою та засобами масової інформації. Запровадження інформаційних технологій дає змогу мас-медіа почуватися вільніше, що дратує політичні сили. Водночас уміння керувати інформаційними потоками та впливати на громадськість за допомогою ЗМІ виводить політичну діяльність на якісно новий рівень.

Професор Фордемського університету у США Робін Андерсен вважає найнебезпечнішими для преси власників мас-медіа, які, обстоюючи власні інтереси, забороняють друкувати журналістські розслідування [18, с. 89]. Доки обидві сторони – мас-медіа та влада – не усвідомлюватимуть життєвої важливості співпраці, доти існуватимуть утиски свободи преси. Утім, з огляду на постійне суперництво інтересів, ідеальну свободу преси важко уявити. Можна лише вести мову про якісно ліберальне співробітництво в одній інформаційно-політичній площині.

Особливості сучасної медіакультури (насамперед її мультимедійність та інтерактивність, реалізовані в електронних ЗМК) суттєво збільшили можливості впливу мас-медіа на вибір певної моделі реальності, і перш за все – реальності соціально-політичної. У перехідному українському суспільстві зміст політичної культури визначається за допомогою мас-медіа правлячими елітами, які виступають у масовій свідомості уособленням соціальної влади, і саме тому контроль за діяльністю мас-медіа стає однією з основних передумов набуття політичної влади. Хоча на законодавчому рівні проголошено свободу слова і незалежність українських ЗМК від державної влади, вони фактично не мають реальної юридичної та економічної захищеності, і це дає можливість фінансово-промисловим та політичним елітам використовувати мас-медіа у своїх інтересах. Шляхом вирішення цих проблем може бути публічна політика, що передбачає можливість вільного отримання громадянами інформації про діяльність політичних інституцій, сприяючи діалогу влади з громадськістю.

Отже, можемо зробити висновок, що політики поза ЗМІ не існує. Політик покликаний переконувати своє найближче оточення, опонентів, прихильників та народні маси. Відтак найбільшу увагу викликає та частина комунікативного процесу, що здійснюється в розрахунку на найширшу аудиторію, звернена до мас й одночасно до кожного індивіда. Саме в цьому проявляється політична влада як здатність політиків та ЗМІ ініціювати громадське обговорення потенційних політичних суперечок, впливати на громадську думку, приймати та реалізовувати рішення. Політична система задля забезпечення стабільності і раціонального соціально-політичного управління суспільством зобов’язана мати механізм адаптації до змін, що відбуваються в середовищі. Вона визначає і нормативно закріплює в цьому механізмі місце для засобів масової інформації.

Список використаних джерел

1. Анохина Н. В. Влияние средств массовой информации на электоральное поведение: основные подходы //Вестник Самарского государственного университета. — 2000. — № 1
2. Бир С. Мозг фирмы. — М.: 1993.- 563 с.
3. Гриценко О. Суспільство, держава, інформація. — К.: Національний університет ім. Т. Шевченка, 2001. — 165 с.
4. Гриценко О., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. – К.: ВПЦ „ Київський університет”, 2003. — 345 с.
5. Дуцик Д. Політична журналістика. – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2005 – 137 с.
6. Зернецька О. Політична комунікація та політичні ефекти новин // Новини vs. Новини. Виборча кампанія в новинах телепрограм: Наук. видання. — Косів: Писаний камінь, 2005. — С. 47 — 63
7. Коэн Д., Арато Э. Гражданское общество и политическая теория / Пер. с англ. / Общ. ред. И. И. Мюрберг. — М., 2003. — 784 с.
8. Крос К., Гакет Р. Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах / Пер. з англ. Р. Ткачук. – К., 2000. — 142 с.
9. Куляс І. Професійні стандарти новинного продукту //Новини vs. Новини. Виборча кампанія в новинах телепрограм. : Наук. видання. — Косів: Писаний камінь, 2005. — С. 32 — 43
10. Лалл Дж. Медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід / Пер. з англ. О. Гриценко, С. і Т. Гарастович, А. Гриценко. — К.: К.І.С., 2002. — 264 с.
11. Мадієвський С. Як це робилось в третьому рейху //Дзеркало тижня. — № 6 (635). — 2007. — С. 22.
12. Мамонтова Е. В. Преса в конституційному процесі України (1994 — 1998). — Одеса: Астро-Принт,1999. — 41 с.
13. Москаленко А. З. Теорія журналістики. — К.: Експрес — об’ява, 1998. – 348 с.
14. Петрів Т. І. Інформаційні процеси в контексті глобалізації. — К.: Грамота, 2003.- 47 с.
15. Подгорна В. Особливості функціонування мас-медіа в Україні. http://www.niss.gov.ua/Table/Ostrog/012.htm#a1 .
16. Посикера Л. Р. Политическая коммуникация в условиях избирательной компании: Анализ концепций и технологий. Автореферат диссертации. М. — Росс. Академия при Президенте РФ, 1994. — 45 c.
17. Підлуська І. Політична комунікація: український досвід // Аналітика № 5: http://old.europexxi.kiev.ua/ukrainian/analitika/05/001.html
18. Почепцов Г. Г. Теорія комунікацій. 2 вид., доп. — К.: ВЦ „Київський університет”. — 1999. — 307 с.
19. Приходченко А. Газетні публікації як засіб впливу на громадську думку // Вісник Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. – 2000. — № 1.- С. 141 – 149
20. Фінклер Ю.Е. Мас-медіа та влада: технологія взаємин: Монографія. – Львів: Аз-Арт , 2003.– 212 с.
21. Холдар С. Регулювання засобів масової інформації і вільна преса у демократичному суспільстві // Політичні права і свободи у демократичному суспільстві (досвід країн Європейського Союзу): Зб. Матеріалів круглого столу голов. ред. мас-медіа України , 6 квітня 2000 р. – К., 2000
22. Чічановський А. А. Новина в журналістиці. — К.: Грамота, 2006. — 46 с.
23. Шварценберг Р.-Ж. Политическая социология / Пер. с фр. — М., ч. 1. — 1992. – 342 с.
24. Шкляр В. Преса і влада: проблеми політичного маркетингу // Публіцистика і політика: Зб. наук. пр. — К., 2001.- Вип. 2. — С. 45 — 46