Вступ

Естетика XX ст. — складне і суперечливе явище, її розвиток має як самобутні риси, так і певні загальні ознаки, обумовлені поняттям сучасність. У широкому обсязі всю естетику XX ст. називають сучасною. Але в це поняття включається і більш конкретний смисл – маються на увазі теоретичні і художні проблеми конкретних десятиліть. Отже, реконструюючи теоретико-методологічні пошуки в естетиці XX ст., необхідно через реалії конкретних десятиліть вийти на теоретичні узагальнення, і на ідеї, які мають не випадковий, а закономірний характер, на ідеї, сукупність яких є концептуальним надбанням естетичної науки XX ст.

XX ст. позначене тенденцією активної взаємодії філософського, естетичного і художнього процесів, становленням «філософії мистецтва» та «мистецтва філософії», утвердженням нових форм філософсько-естетичного аналізу дійсності і мистецтва.

На наш погляд, хронологічна реконструкція теоретичних пошуків естетики XX ст. має спиратися на становлення тих філософських концепцій, які безпосередньо вплинули на естетику кінця XIX — початку XX ст., стали теоретичною основою авторських концепцій XX ст., позначилися на долі сучасного мистецтва. Серед таких філософських течій відзначимо марксизм, позитивізм, психоаналіз та інтуїтивізм.

Тема:«Марксистська ідеологія радянської естетики».

1. Марксизм і марксистсько-ленінська естетика

Поняттям марксизм охоплюється передусім теоретична спадщина К. Маркса і Ф. Енгельса — засновників діалектичного й історичного матеріалізму, керівників перших міжнародних пролетарських організацій. Марксизм був пануючою філософією в умовах радянської влади і виступав як теоретико-методологічне обгрунтування всіх прикладних наук, у тому числі й естетики.

Марксизм виник у контексті всієї світової культури і враховував досягнення попередньої філософської, економічної, соціальної думки. Свідомий інтерес до досягнень гуманітарних наук, зокрема етики, естетики, теорії і історії мистецтва, дав йому змогу відтворити досить повну картину руху творчої активності людини від міфо-символічного бачення світу до становлення соціального роману XIX ст.

З численних творів Карла Маркса (1818–1883 рр.) виділимо працю «До єврейського питання» (1843 р.) та «Економічно-філософські рукописи» (1844 р.). Період 1843–1844 рр. слід розглядати як період переходу К. Маркса від ідеалізму до матеріалізму, від революційного демократизму до комунізму. У статті «До єврейського питання» він визначає різницю між буржуазною («політична емансипація») і пролетарською («людська емансипація») революціями, а у статті «До критики гегелівської філософії права» він формулює ідею про історичну місію пролетаріату [10, с. 45].

З 1844 р. К Маркс працює разом з Ф. Енгельсом (1820–1895 рр.). Першим наслідком теоретичного співробітництва стає книга «Святе сімейство» — гостра критика младогегельянства і розробка деяких принципів матеріалістичного розуміння історії.

У період 50-70-х років XIX ст. Маркс і Енгельс осмислюють широке коло проблем, пов'язаних з процесом становлення людини як соціального суб'єкта, досліджують механізм формування її ставлення до дійсності. При цьому особлива увага зверталася на роль створеного предметного світу як «дійсної» природи людини, в умовах якої відбувається її життєдіяльність.

Загалом високо оцінюючи політичні й економічні розробки Маркса і Енгельса, дослідники не раз опинялися перед дилемою: як розглядати їхню спадщину? Як філософську систему і спиратися на марксистську методологію в процесі дослідження естетичних проблем? Народник М. Михайловський наполягав на точці зору, згідно з якою відсутність систематизовано викладеної філософської концепції взагалі знімає питання про її існування. Він вважав, що К. Маркс повинен був викласти свої ідеї приблизно так, як це робив Ч. Дарвін у праці «Походження видів» [9, с. 29].

Близькі до позиції М. Михайловського М. Покровський та В. Фріче, які в період 20-30-х років XX ст. стверджували, що марксистську теорію мистецтва, теорію художньої творчості слід створювати, бо її ще немає.

Ми переконані, що теоретичне осмислення й оцінка марксизму робитимуться неодноразово. В умовах 90-х років, тобто у період розпаду СРСР і гострої критики «радянської» моделі соціалізму, викладемо лише окремі факти щодо теоретичного становлення і розвитку марксистсько-ленінської естетики.

Після жовтневих подій 1917 р. в Росії були вперше опубліковані такі рукописи К. Маркса і Ф. Енгельса, як «Німецька ідеологія», «Нариси критики політичної економії 1857-1858 рр.», «Діалектика природи». Ці праці дали змогу реконструювати процес становлення марксизму в цілому, в тому числі і естетичну концепцію [9, с. 30].

У 30-і роки радянські вчені М. Ліфшиць та Ф. Шиллер при підтримці і під редакцією А. Луначарського підготували і видали хрестоматію «К. Маркс и Ф. Энгельс об искусстве» (1933 р.). Відтоді естетичні погляди Маркса і Енгельса увійшли в загальні надбання марксистської науки. Доповнювалися вони теоретичними розробками проблем класовості і партійності мистецтва, співвідношення таланту і світоглядної позиції митця, критикою формалізму, представленими в роботах В. Леніна [9, с. 34].

Слід також підкреслити, що з кінця 20-х до другої половини 50-х років, тобто в період панування сталінської ортодоксії, естетика потрапила до числа тих наук, які не «вкладалися» в методологію «Короткого курсу історії ВКП(б)» [9, с. 35].

Основоположники марксизму були противниками існування ідеології як суспільного явища, бо наявність ідеології вважались показником фундаментальної розколотості суспільства на антагонічні соціальні класи, коли домінуюча суспільна група зображує свої партикулярні інтереси у вигляді загальносуспільних, загальнонаціональних, загальнодержавних чи навіть загальнолюдських. Всяка ідеологія ілюзорна і брехлива в своїй основі – така позиція основоположників марксизму. В розряд ідеологічних форм свідомості, які ніби то слугували економічному пануванню домінуючих класів, поряд із правом, мораллю, релігією потрапляла також філософія. Ідеологічним виявився не тільки ідеалізм, що фігурував поряд із релігією, а й матеріалізм, бо навіть в своєму антропологічному варіанті (Л. Фейєрбах) він поставав у Маркса як некритична апологія становища індивіда в громадянському суспільстві. Маркс орієнтував на те, що майбутня революція знищить в своєму горнилі злиденне становище пролетаріату, ліквідує його як клас в формуванні безкласового суспільства, але при цьому філософія в її окремішному вигляді з властивою їй ідеологічною тяглістю теж зникне. Місце останньої займуть позитивна наука про суспільні процеси (теорія історичного матеріалізму) плюс діалектика з логікою. Філософські теорії та системи – це вже здобуток історії. Не було потреби писати власну теорію діалектики: досить того, що зроблено, потрібно лише навички матеріалістичного розуміння тих досягнень діалектичного мислення, що вже наявні [6, с. 117].

Звичайно, світоглядна орієнтація марксизму органічно пов’язана із ідеологією марксизму. Концепція марксизму зазнала жорстких спрощень і вульгаризацій вже після смерті Маркса, для чого основоположник сам давав достатньо підстав. Марксизм перетворився в профетичну ідеологію. Класичний марксизм ілюзорно вбачав свою неординарність, як такий, що заперечує в собі політику та ідеологію, реально даючи підстави для нових ідеологій. Пізніше ленінізм виявився більш послідовним, заявивши про принципову ідеологічність і партійність свого політичного руху, а виниклі на його основі тоталітарні суспільства виявились "ідеократичними" (А. Безансон). Тепер вже ніхто не ставив питання про самозаперечення філософії, її самоліквідацію: філософія діалектичного та історичного матеріалізму сприймались як складова частина ідеології марксизму. Але філософія марксизму у випадках, коли ідеологія марксизму виявлялась провальною в очах громадської думки, використовувала резерв для маневрування. Вона скоріше показувала і пропонувала себе в якості світогляду, акцентуючи на своїй світоглядній компоненті та за рахунок сором’язливого дистанціювання від ідеологічної складової [6, с. 118].

2. Ідеологія „західного марксизму”

Не випадково тенденції та ідеї "західного марксизму" і "гуманістичного марксизму" в країнах Східної Європи були співзвучними. "Західний марксизм" ще з 20-30 років минулого століття не мав нічого спільного з політичними інституціями, що виступали від імені робітничого класу і керувались догматичною марксистською ідеологією. "Західний марксизм" тут був принципово антиідеологічним: ідеологія для нього, як і для молодого Маркса, асоціювалась із станом самовідчудження, вважаючи, що всяке тоталітарне суспільство інтегрується на базі ідеології. Ідеологічний ефект тоталізації в сучасних суспільствах вбачається не тільки у впливі засобів пропаганди, скільки у впливі інститутів, які маніпулюють потребами, смаками, громадськими настроями, коли навіюється думка (швидше настанова), що навколишній світ, природа, і власна природа також, можуть бути об’єктами володіння. Західний марксизм переорієнтовував на уміння жити всупереч ілюзії всевладності, яке передбачає здатність перманентно протистояти наявному буттю теперішнього суспільства, що нав’язує пануюча система [5, с. 231].

Образ майбутнього, до переживання якого спонукав західний марксизм, був потрібен задля утвердження в суспільстві розуміння цінності соціальної держави. Суспільство стало сприймати останню, з властивими їй соціальними обов’язками та пріоритетами, як щось самоочевидне і достовірне, що вочевидь відповідає суспільній природі держави. Соціальна держава опинилась в центрі леґітимації суспільства пізнього капіталізму. Звичайно, подібне ставлення до держави стало можливим завдяки зустрічним взаємопорозумінням провідних соціальних груп, завдяки компромісам і солідарності. Але вплив лівих, роль їх світогляду не підлягає сумніву. Це чимось нагадує ставлення до праці, до демократичних інститутів, які в першу чергу відстоював протестантський світогляд, але зрештою внаслідок компромісів і взаємопорозумінь стали загальним надбанням суспільств раннього капіталізму. Далеко не все, що пропонувалось світоглядом протестантів, утвердилось в житті, хоча протестанти продовжували жити і вірити в свій образ світу, в свій ідеально вибудуваний зразок. Те ж само відбувалось із західним марксизмом. Хоча світоглядний образ омріяного майбутнього в тому і в іншому випадках розрахований на "свою" спільноту, реалії співжиття, співіснування і співпраці в межах громадянського суспільства заставляють викристалізовувати загальнозначущу цінність, розуміння якої інтегрує в реальне суспільство, а не в уявну спільноту [5, с. 233].

Квазі-науковий образ майбутнього суспільства в межах догматичного марксизму поставав як самодостатній. В образ вірили так, як він того вимагав у властивій йому квазі-науковій упаковці. Від образу відсікалось те "інше", до чого він по суті відсилав. Світоглядний образ символічний, а отже подвійний: в ньому є те, про що він прямо говорить, але за ним приховується інтенція іншого порядку: для одних ця мотивація зосереджена на доступності системи розподілу і споживання, для інших – на ціннісних засадах самоорганізації суспільства. Для перших достатньо асоціацій, щоб уявити собі принадний образ майбутнього, що пропонується світоглядом. Для других подібний образ тягне зусилля розуміння, щоб усвідомлювати, повноважним представником якого ряду цінностей є сповідуваний в світогляді образ. Цікаво, що догматичний марксизм не допускав ніяких натяків на те, що пропонований ним спосіб переживання належного майбутнього пов’язаний хоча б як-небудь із моральною належністю. В марксизмі немає ні грана етики – ленінський вердикт однозначний [5, с. 234].

Парадоксальність догматичного марксизму полягала в тому, що він заперечував і відрубав те, що його в межах світогляду могло символічно пов’язувати з глибинними ціннісними параметрами суспільної самоорганізації. Зацикливши світоглядний ряд на економічних мотиваціях і очікуваннях, позбувшись прив’язки, світогляд легітимував для себе позаморальну цілераціональність, коли все, ідеологія, сам світогляд, а головне люди, стали заручниками революційної, політичної доцільності. Світогляд догматичного марксизму став одномірним, "площинним", позбавившись від того глибинного виміру, який зберігав західний марксизм [5, с. 235].

В західному марксизмі внаслідок свідомих відмежовувань від ідеології мінімально предоставлений ідеологічний елемент, але він достатньо вагомо транслює і проповідує, наскільки це можливо в жанрі світогляду, ціннісний ряд, без чого він втратив би всяку привабливість в громадянському суспільстві. В радянському марксизмі домінування ідеології не тільки не скасовувалось, але навіть не ставилось під питання. Не дивно, що філософія була наскрізно ідеологічна і примітивна в своїх основах. Ленінсько-сталінські засади були по суті антифілософськими. Ми цілковито можемо говорити про феномен "не-філософії", – подібно поняттю "не-право" (Unrecht) у Г. Гегеля, – що зображував себе в вигляді філософії. Можливість самостійного критичного мислення убивалась уже в самому зародку. Лише з наступом хрущовської відлиги, коли ідеократична влада відчула, що в суспільному загалі відбулись деякі необоротні зрушення, що з людьми вже неможливо було поводитись як із безголосою масою, широкі репресивні заходи відійшли в минуле. Потрібно було рахуватись із запитами і потребами різних соціальних груп та верств населення. Зросла кількісно та якісно інтелігенція, яка потребувала добротних видань художньої літератури, публіцистики, і зрештою якоїсь менш заангажованості філософії. В суспільстві з’явився неконтрольований владою громадський резонанс, на стан якого неможливо було не реагувати. Поскільки в країні функціонували тисячі науково-технічних і освітніх закладів, це теж впливало на мотиваційне тло громадської думки. Наукова діяльність потребує здатності критичного мислення, тим більше, коли інституціонально підтримується комунікативна мережа критичного мислення. Не допускаючи проявів критичного мислення та ініціативи в політиці, партноменклатура каналізувала його на рівень неформального спілкування, яке було складовою наукового, творчого, освітнього життя. Зазначені обставини змушували правлячу номенклатуру іти на тактичні поступки: задля ідеологічного впливу на суспільство в цілому, варто було розвивати гуманітарно-соціальні науки, і філософію, щоб ті в дещо послабленому ідеологічному режимі могли задовольнити запити інтелігенції і завдяки цьому тримати громадський резонанс в допустимих межах ідеократичної системи. Філософії в такий спосіб був подовжений "поводок", — з дозволу ідеології вона могла маніфестувати свою світоглядну роль [5, с. 240].

Звичайно, догматична марксистська ідеологія намагалась бути світоглядною і раніше, з самого початку, про що ми вже говорили. Намагаючись спонукати своїх прихильників щиро вірити в свої догми, вселити в їх очікування впевненість і рішучість, ця ідеологія пропонувала себе як світогляд. А тому і держава, і суспільство, подібно "світоглядній державі" у націонал-соціалістів, повинно бути світоглядно спрямованими. Апологетична функція світогляду поряд із ідеологією в тоталітарних суспільствах безсумнівна. Саме в цій жорсткій ідеологічній модуляції світогляд зорієнтований на спільноту, він бачить перспективу в перетворенні загалу в соціально однорідне суспільство ( по суті в не-суспільство), в однорідний народ, де всі діють як одна сім’я під чутливим "батьківським керівництвом". Але світоглядна модуляція філософії після-хрущовської доби починає в деяких моментах принципово трансформуватись. Хоча ідеократичне суспільство залишатиметься тоталітарним в своїх основних параметрах і ніколи не допустить перетворень себе в громадянське суспільство, але система мусила рахуватись із суспільними настроями, де поціновувались сам факт людського існування, людська гідність, почуття справедливості, соціальний статус моральної оцінки і т.д. Змушена силою обставин повернутись до громадських настроїв філософія повинна була підвищити свій світоглядний статус за рахунок певного відсторонення від безпосереднього виконання апологетичних функцій. Світоглядна філософія пізнього марксизму, але в східно-європейському варіанті, – скоріше компромісне явище між владною ідеологією і суспільством, яке абсолютно повно ідеологія вже не могла тримати під контролем [5, с. 242].

3. Методологія марксистської естетичної науки

Як справедливо зазначають дослідники, «наприкінці 20-х років в СРСР відбувалися процеси подальшої деградації марксизму у напрямі остаточної втрати тих істотних гуманістично-екзистенціальних моментів, які становили філософське ядро вчення Маркса. Силою нав'язуючи країні і міжнародному комуністичному рухові (через Комінтерн) ленінізм як сучасну (епохи імперіалізму і пролетарських революцій) «єдино істинну» модель марксизму, Сталін утверджував вкрай догматизовану, фанатично непримиренну до будь-якого «інакомислення» версію марксизму — сталінізму» [7, с. 60].

Така методологія більш ніж на два десятиліття загальмувала теоретичний розвиток естетичної науки, зруйнувала ті надбання щодо аналізу чуттєвої природи людини, специфіки художньої творчості, плюралізму художніх напрямів, безпосередніх контактів із західними теоретичними школами кінця XIX — початку XX ст., які були властиві першим пожовтневим рокам. Нагадаємо, що тоді в країні широко видавалися твори Ф. Ніцше, 3. Фрейда, А. Бергсона, Б. Кроче та багатьох інших європейських теоретиків, відбувалися теоретичні дискусії, зберігалися принципи спадковості з гуманістичними традиціями XIX ст. Ідеологізація, політизація культури Сталіним, Бухаріним, а пізніше А. Ждановим практично перетворили 30-50-і роки на «білу пляму» в історії естетичної науки [7, с. 61].

Неприязнь Маркса і марксистів до всього, що стосується художньої діяльності, добре відома. Бадью взагалі вважає, що марксизму так і не вдалося осмислити особливості мистецтва [7, с. 61]. Як відомо, у Маркса немає окремої роботи про мистецтво.

Загалом, у марксизмі на мистецтво дивляться крізь призму класового підходу: мистецтво історичне, виникає з класовим розподілом суспільства, з появою дозвілля. Оскільки мистецтво історичне, воно зникне. Форми мистецтва залежать від форм соціальності: мистецтво є автономним і незалежним, але є формою, зміст якої — соціально-економічні процеси. Як зауважує англійський мистецтвознавець Гордон Грем, хоча сам Маркс мало говорив про мистецтво, на фундаменті його понять було розроблено марксистські теорії мистецтва. Альтюсер взагалі вважав, що справжнє розуміння мистецтва можливе тільки через марксистські поняття. Марксизм насамперед цікавить практично-політичний вплив мистецьких творів і чи слід їх з огляду на це прийняти чи відкинути. Отже, увага — до соціо-економічного контексту та політичного впливу мистецтва. Революційне мистецтво як інструмент радикальних змін суспільства оголює реальність, руйнуючи хибні ідеологічні переконання глядача. Тут варто зробити важливе зауваження. Якщо соціальна теорія марксизму помилкова, то помилкова і марксистська теорія мистецтва, але навіть якщо марксистська соціальна теорія істинна, то її застосування до мистецтва все ж таки може бути помилковим. Таким чином, можна досліджувати марксистську естетику незалежно від загальної теорії марксизму. «Мистецтво» для марксистської теорії мистецтва — як «держава»: це одне з тих абстрактних визначень, які не мають відношення до справжньої соціальної дійсності, тому марксисти послідовно домагаються «зникнення мистецтва». Якщо справжній сенс творів мистецтва полягає в їхній соціальній функції, то він виводиться не за допомогою дослідження їхніх змісту чи форми, а за допомогою марксистського аналізу ролі мистецтва в суспільстві. Марксистські теоретики можуть створити власний матеріал, який співвідноситься з тим, що можуть створити художники. Фактично не тільки суть роботи, а й сама робота залежить від того, що про неї скаже марксистська критика. Оскільки мистецтво — хибна абстракція, яку треба подолати, не може бути ніякої теорії мистецтва, включно з марксистською.

Доведений до логічного кінця, марксизм щодо мистецтва є не іншим методом, а відмовою від будь-якого методу взагалі. Теорію мистецтва потрібно замінити дослідженням суспільства. Послідовний марксизм означає не ревізію, а кінець естетики [7, с. 64].

50-60-і роки стали періодом нового відкриття теоретичної спадщини К. Маркса і Ф. Енгельса з намаганням використовувати її як методологічну основу естетичної науки.

Які проблеми естетики привернули увагу Маркса і Енгельса, як позначилися вони на теоретичних розробках радянських вчених 60-90-х років? Слід передусім виділити факти, що пов'язані із загальною оцінкою естетики, з розумінням її ролі і значення. Так, у 1857 р. американський видавець Чарльз Дана запропонував К. Марксу написати для «Нової американської енциклопедії» статтю «Естетика». Звертаючись до Енгельса, Маркс роздратовано писав про нереальність поставленого завдання –«фундаментально» викласти естетику на одній сторінці, В іншому випадку він різко критикував «спекулятивну естетику» младогегельянців («Святе сімейство»). У свою чергу, Енгельс в листі до Конрада Шмідта рекомендував тому познайомитися з естетикою Гегеля, яка, за його висловом, «вражає» [7, с. 66].

Інтерес до естетичної проблематики живився власною літературною творчістю, яка для Енгельса мала принциповий характер. Ще у 1838 р. він видрукував вірш «Бедуїни», в якому прагнув дати морально-психологічну оцінку одному з древніх народів світу, проаналізувавши його долю. Енгельс активно співробітничав з літературним товариством «Молода Німеччина», яке склалося під ідейним і художнім впливом видатного німецького поета Г. Гейне. Члени товариства намагалися перетворити літературу у дієве знаряддя перебудови суспільства, наголошували на соціальному призначенні мистецтва. Саме Ф. Енгельс через оцінку творчості К. Бека, Л. Бьорна, Л. Уммермана добивався чіткості щодо теоретичних програм і художніх спрямувань «Молодої Німеччини» [7, с. 66].

Пов'язуючи спрямованість предмета естетики з аналізом людської чуттєвості, Маркс і Енгельс значну увагу приділили розробці чуттєвого опанування людиною навколишнього світу, ролі і значенню системи «зовнішніх» і «внутрішніх» почуттів людини. Але здатність чуттєво ставитися до світу визначається не фактом існування у людини органів чуття, а формуванням такої здатності в акті чуттєвого споглядання, яка сприяє розпредмеченню суспільне значущого предмета. Такий розвиток у людини специфічного потенціалу чуттєвості Маркс визначав як перетворення людського у «теоретичне почуття» [7, с. 67].

Осмисливши загальну природу чуттєвості як основи формування естетичного почуття, марксизм зробив багато плідного в царині удосконалення понятійно-категоріального апарату естетики, розгляду естетичних проблем у контексті культурно-історичного процесу. Маркс застосовував принцип історизму до аналізу прогресу і регресу в мистецтві, а це давало можливість як об'єктивно оцінити, скажімо, роль і значення міфологічної свідомості людства, проаналізувати специфіку міфа, причини досконалості античного мистецтва, так і розкрити суперечливість культурного розвитку в XIX ст., визначити історичну долю реалістичного мистецтва тощо.

4. Поняття „змісту” і „форми” в радянській естетиці

В історії естетичної думки це значення форми відповідало її трактуванню як укладові певних частин та співвідносилось не з поняттям змісту‚ а з поняттям елементу‚ частини. У радянській естетиці до зовнішньої форми віднесли також і матеріал. В історії ж естетичної думки „матеріал”‚ або „матерію”‚ називали протилежністю „форми” в значенні „контур предмета” (у теорії пластичних мистецтв) або в арістотелевому значенні.

Якщо узагальнити всі метаморфози, що відбулися з поняттями „форма” та „зміст” у радянській естетиці, то ми отримаємо таку картину. По-перше, у поняття „зміст” перейшло те значення, що вкладав у поняття „форма” Арістотель, а поняттю „матерія”, що в історії філософської та естетичної думки завжди протистояло „формі”, надали значення „форми”, причому сама матерія була розподілена на дві сфери: це матеріал як речовина, що використовується в процесі творчості (зовнішня форма), і життєвий матеріал, який було віднесено до одного з рівнів змісту мистецтва. Якщо звернутися до арістотелевої концепції форми, де форма протистоїть матерії, то ми побачимо, що деякі важливі риси форми, зокрема, її пріоритет стосовно матерії, були перенесені на зміст. Отже, з поняттєвих пар „уклад – елемент”, „контур – матерія”, „форма – матерія” були вилучені поняття „уклад”, „контур”, „матерія” та об’єднані в понятті „форма”, де „контур” та „матерія”, а також „зовнішня даність” як традиційна протилежність „змісту”, опинилися разом у понятті „зовнішня форма”, а поняття „уклад” було віднесено до внутрішньої форми [8, с. 29].

Зазначена смислова еклектика зумовлює необхідність визначення меж застосування певних категорій та їхніх смислових значень. Ураховуючи смислову багатозначність поняття „форма”, не можна встановити певні загальні закономірності щодо „форми взагалі”, оскільки те, що буде правильним для форми в одному смислі, буде неправильним в іншому смислі. Інакше кажучи, зв’язок між формою та змістом в одній смисловій площині не є тотожним їхньому зв’язку в іншій площині [8, с. 30].

Одним з найважливіших моментів‚ що характеризують еволюцію поняття форми‚ є трактування її як сутнісної риси мистецтва. Теоретичні пошуки сутності мистецтва‚ його неповторного характеру в системі культури‚ часто приводили дослідників до розуміння мистецтва як творення форми. Але й у цій позиції можна виявити певні варіанти, залежно від того, як розуміти форму. Звільнення від догматичного тиску марксистських ідей у пострадянській естетиці спричинило більш пластичний підхід до вирішення проблеми взаємозв’язку форми і змісту й‚ зокрема‚ активізувало увагу до категорії форми. У певному сенсі можна сказати про повернення до традиції розуміння мистецтва як формотворення. Між тим у цьому прагненні дослідники стикаються з труднощами, пов’язаними з тиском певних традицій, що склалися в естетиці. Наприклад‚ для О.О. Кривцуна поняття художньої форми є синонімом художності взагалі (художнього начала як такого)‚ і „означає самовизначення твору мистецтва‚ його виразно-смислову цілісність”‚ а не просто елементи мови‚ засоби художнього втілення [7, с. 209]. У книзі „Естетика” вчений уточнює цю думку‚ стверджуючи‚ що „процес художнього формоутворення – потужний фактор структурування світу‚ здійснення засобами мистецтва загальних цілей культурної діяльності людини – перетворення хаосу на порядок‚ аморфного – у цілісне” [8, с. 31]. „З речовини життя” – розрізненого‚ еклектичного‚ клаптикового – художник створює „речовину форми”. Але в тому самому дослідженні О.О. Кривцун уживає поняття форми в зовсім іншому значенні, а саме – у тому‚ що сформувалося в радянській естетиці і є для неї хрестоматійним. Зовнішню форму він трактує як чуттєву оболонку образу‚ що безпосередньо звернена до сприйняття (колір‚ світло‚ тембр‚ звук‚ зовнішність актора‚ костюм)‚ тобто мовні засоби різних видів мистецтв; до внутрішньої форми відносить засоби розробки‚ організації та перетворення мовних засобів (композиційні прийоми в живопису‚ літературі‚ музиці‚ принципи монтажу‚ поліфонії‚ способи руху та декламації в сценічних видах мистецтв і т.п.) [8, с. 34]. У цих судженнях ми маємо ситуацію зіткнення різних смислових значень категорії „форма”. У першому значенні форма як „виражально-смислова цілісність” – то є фактично органічна єдність змісту та форми в іншому значенні‚ де смисл дорівнює змісту‚ а виражальні засоби складають форму. Але зрозуміло‚ що „форма” в значенні „засоби” не вичерпує сутності мистецтва й не може бути синонімом художності.

Отже, ураховуючи тенденцію повернення в естетиці до традиції розуміння мистецтва як формотворення, необхідно зазначити, що ця ідея буде продуктивною й матиме сенс, якщо їй відповідатиме значення „форми” як „виразно-смислової цілісності” художнього твору [8, с. 35], якому, проте, суперечить значення „форми” як мовних засобів та композиційних прийомів мистецтва. Останнє значення цієї категорії „не працює” також і на вирішення проблеми співвідношення внутрішніх та зовнішніх чинників розвитку мистецтва.

Аналізуючи філософсько-естетичну традицію дослідження поняття „форма”, необхідно зазначити, що філософи не вживали поняття „внутрішня форма” та „зовнішня форма” майже до ХХ століття. Ці поняття з’явилися у ХІХ столітті у сфері теоретичного мовознавства, зокрема, у творчості В.Гумбольдта та О.О. Потебні. Оскільки радянська естетика більшою мірою ґрунтувалася на висновках літературо- та мовознавства, то поняття „внутрішня” та „зовнішня форма” увійшли в її понятійний апарат, але їхній теоретико-естетичний смисл нічого спільного не має з відповідними поняттями в лінгвістичній теорії.

Ідея органічного зв’язку форми і змісту в мистецтві та неможливості існування художнього змісту поза художньою формою в історії естетики знайшла свої різноманітні варіації залежно від дослідницьких позицій. Наприклад, Б. Кроче ототожнював відношення між двома парами категорій „форма і матерія” та „форма і зміст”, що означало фактично ототожнення понять „матерія” і „зміст”. Розуміючи під „матерією” „естетично необроблену емоційність або враження” [8, с. 37], а під „формою” – „духовну активність” [8, с. 37], Б. Кроче підкреслював, що „в естетичному факті виражальна активність не просто приєднується до факту вражень, – ці останні перероблюються нею та оформлюються. Вони знов з’являються, так би мовити, у вираженні, як вода, котра, проходячи через фільтр, з’являється знов, залишаючись тією ж і разом з тим стає іншою, з іншого його кінця. Естетичний факт являє собою, таким чином, форму і тільки форму” [8, с. 38].

„Зміст, справді, припускає перетворення на форму; але оскільки він не перетворений у неї, він не має ніяких певних якостей; ми про нього не знаємо нічого. Він стає естетичним змістом не раніше того, коли виявляється дійсно перетвореним” [8, с. 38].

5. Естетична спадщина К.Маркса і Ф. Енгельса

В естетичній спадщині К. Маркса і Ф. Енгельса важливе місце посідає їхнє полемічне листування з Фердинандом Лассалем щодо його п'єси «Франц фон Зікінген» (березень-травень 1859 р.). У цих листах містяться перші тези майбутньої полеміки марксизму з лассальянством, аналізується специфіка трагічної колізії в реальній історії та мистецтві, даються оцінки творчій спадщині конкретних авторів, талант яких дозволяв їм працювати у жанрі трагедії, осмислюється проблема творчого методу. Пізніше, у листуванні з Маргаритою Гаркнесс (квітень 1888 р.), Енгельс проаналізував поняття «тенденційний роман» і визначив реалізм як метод, в межах якого є крім «правдивості деталей правдивість відтворення типових характерів у типових обставинах» [11, с. 298].

Естетику К. Маркса і Ф. Енгельса було покладено як методологічну основу у теоретичні розробки естетиків СРСР. Слід зазначити, що з середини 50-х років і до кінця 80-х радянська естетика розвивалася досить активно, наголошуючи на найважливіших теоретичних проблемах. Так, протягом кількох десятиліть вчені Росії, України, Грузії, Білорусії розробляли понятійно-категоріальний апарат естетики, кількісно збагачуючи традиційну категоріальну систему, запропоновану ще у часи античності, і якісно обґрунтовуючи категоріальний статус таких понять, як гармонія, міра, героїчне, драматичне тощо. Ця проблематика вимагала і вимагає сьогодні значної уваги передусім тому, що понятійно-категоріальний апарат відбиває динаміку історичного розвитку науки, процес її теоретичного збагачення.

У межах марксистської методології формувалися авторські концепції, які розширювали уявлення про природу чуттєвого пізнання, про складну внутрішню структуру естетичного процесу.

Надбанням естетичної науки 70–80-х років слід вважати інтегративні процеси, які привели до зближення естетики з етикою, психологією, мистецтвознавством і культурологією. Складалася своєрідна міжпредметна теоретична площина, що давала змогу виокремити і всебічно проаналізувати проблеми художньої творчості, художньо-естетичної цінності, специфіки сприймання мистецтва, його функціональність, проблеми синтезу мистецтв тощо. Плідно розроблялася історія естетичної науки, висвітлювалися естетичні погляди конкретних персоналій.

Слід зазначити, що розвиток естетичної проблематики в період 50-80-х років відбувався у гострих теоретичних дискусіях, які свідчили про принципово різне розуміння окремих положень марксизму, про намагання творчо мислячих естетиків подолати вульгарно-спрощене, декларативне тлумачення і принципу історизму, і діалектики об'єктивно-суб'єктивних відношень, і співвідношення матеріального та ідеального (дискусія «природників» і «суспільників», критика аксіології в естетиці, полеміка щодо оцінки нереалістичного мистецтва) [11, с. 299].

Марксистська естетика розвивалася і в інших країнах соціалістичної орієнтації, зокрема, теоретично перспективними були дослідження естетиками Болгарії і Польщі проблеми прекрасного, широкого кола проблем специфіки естетичних цінностей, співвідношення художнього і естетичного, психології художньої творчості.

Марксизм не був єдиною філософією XIX ст., яка трансформувалася в естетику і протягом кількох десятиліть визначала її розвиток. У середині XIX ст. теоретично оформився позитивізм, в межах якого відбувалося становлення й естетичних принципів натуралізму.

Висновки

Традиції німецької класичної філософії розвивали К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820–1896). Вони вписали проблематику естетики в широкий контекст соціальної дійсності, показавши, що вирішальною умовою і необхідною передумовою естетичного відношення людини до дійсності є соціальні відносини, що склалися в тому або іншому типі суспільства. У противагу старому антропологізму вони перенесли центр ваги в розкритті сутності людини з біологічної на її соціальну природу. Цей принцип був ними поширений і на галузь естетики з урахуванням її специфіки.

Основи марксистської естетики викладені у творах «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «До критики політичної економії», в листах ф. Енгельса до М. Каутської і М. Гаркнесс, у листуванні К. Маркса і ф. Енгельса з Ф. Лассалем із приводу його трагедії «Франц фон Зіккінген» та ін. У цих працях із позицій діалектичного й історичного матеріалізму розроблені корінні проблеми естетики: виникнення естетичних почуттів і спроможностей на основі суспільно-історичної практики; надбудовний характер і класовість природи мистецтва і його місце в житті суспільства; народність художньої творчості; історичні закономірності естетичної діяльності; сутність реалізму; природа творчості за законами краси; закономірності функціонування художнього ринку в капіталістичному суспільстві.

Завершеної естетичної системи ні К. Маркс, ні ф. Енгельс не створили. Ідеї Маркса і Енгельса стосовно окремих питань літератури і мистецтва розвивали Г.В. Плеханов, Ф. Мерінг, П. Лафарг, Р. Люксембург, а в XX ст. А.В. Луначарський, В.В. Боровський, М.С. Ольминський, А. Грамші, К. Кодуелл та ін. Проте в силу орієнтованості послідовників Маркса на класову боротьбу, соціальну революцію проблемам естетики в марксизмі, особливо в другій половині XX ст., серйозної уваги не приділялося, естетика розглядалася в контексті ідеологічної боротьби в якості спекулятивної системи догматичного нормування як художньої творчості, так і (більш широко) — чуттєвого пізнання в цілому.

Сучасні проблеми марксистської естетики полягають у теоретичній реконструкції естетичних поглядів Маркса, що потребує їхнього очищення від наступних спекулятивних нашарувань, з одного боку, і вписування їх у широкий контекст немарксистських естетичних систем XIX-XX ст. — з іншого.

Список використаних джерел

1. Борев Ю. Б. Эстетика: монографія. — Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. — 699, с.
2. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук: Пер. с нем.: В 3 т. – Т. 1: Наука логики. – М.: Мысль, 1974. – 452 с.
3. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: Пер. с нем.: В 4-х т. – М.: Искусство, 1968 – 1973.
4. Домбровская Т. И. Эстетическое сознание и некоторые закономерности его развития в социалистическом обществе: монографія. — К.: Вища шк., 1986. — 153, с.
5. Естетика /Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 2000. — 398, с.
6. Из истории советской эстетической мысли, 1917-1932: Сб. материалов / Сост. Г. А. Белая. — М.: Искусство, 1980. — 455 с.
7. Кривцун О.А. Эстетика. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 434 с.
8. Кроче Б. Эстетика как наука о выражении и как общая лингвистика. – М.: Intrada, 2000. – 160 с.
9. Лукин Ю. А. Основы марксистско-ленинской эстетики:. — М.: Высш. шк., 1988. — 286, с.
10. Марксистско-ленинская эстетика: Учеб. пособие для вузов /Л. В. Алехина, В. Р. Аронов, М. Н. Афасижев; Ред. Михаил Овсянников,. — М.: Высш. шк., 1983. — 544 с.
11. Черноуцан И. С. Живая сила ленинских идей: Марксист. концепция искусства и проблемы лит. критики.. — М.: Сов. писатель, 1985. — 320 с.
12. Этика и эстетика: Материалы для самостоятельной работы. Ч. 3. Дискуссии о проблемных вопросах этики и эстетики / М-во образования и науки Украины, Гос. летная академия Украины; сост.: Е. И. Скловская, В. И. Аксёнова. — Кировоград : ГЛАУ, 2008. — 167, с.