Вступ

Проблема взаємозв`язку логіки і філософії завжди викликала інтерес представників філософської думки протягом усього розвитку філософського знання. Можна виділити дві традиції щодо вирішення цієї проблеми. Відповідно до першої – дослідників цікавило яким чином можна застосувати логічні методи для вирішення філософської проблематики, представники ж другої точки зору, навпаки, розрізняли ці дві науки і намагалися знайти суттєві риси кожної з них.

В наш час ця проблематика також залишається актуальною у двох аспектах: по-перше, у загально філософському аспекті і, по-друге, в історико-філософському аспекті. Вирішення проблеми взаємозв`язку логіки і філософії сприяє як розвитку філософської думки в цілому, так і систематизації історичних етапів розвитку філософського знання.

Для філософської думки актуальність цієї проблеми полягає у визначенні взаємозв`язку логіки і філософії на певних історичних етапах розвитку логічного знання, застосуванні ідей і технічного апарату логіки до аналізу філософської проблематики.

Для логічного знання подібне дослідження є актуальним з таких причин. По-перше, логіка не залишається осторонь суттєвих зрушень у філософії. Перш за все, про це свідчить історико-філософський аналіз становлення некласичної логіки, яка передусім спрямована на аналіз гуманітарного знання. По-друге, в зв`язку з бурхливим розвитком сучасної логіки постають питання, які вимагають філософського осмислення.

1. Проблема взаємозв`язку логіки і філософії

Якщо проаналізувати концепцію засновника логіки Арістотеля то ми побачимо, що його заслуга полягає не стільки в тому, що він вперше систематизував прийоми міркування, які у його попередників залишалися не ясними і не сформульованими, а в тому, що він вперше зробив ці прийоми предметом наукових досліджень. На підставі аналізу його логічних праць можна зробити висновок про те, що логіка в Арістотеля не виступає як окрема наука, а як знаряддя, органон усякої науки, в тому числі і філософії. Логіка відноситься до останньої так само як і до інших дисциплін, які йдуть за нею в ієрархії наук: вона визначає, на думку Арістотеля, шлях доведення, метод вирішення будь-якої філософської проблеми.

Концепція логіки стоїків характеризується тим, що філософське вчення за їх словами, поділяється на три частини: фізику, етику і логіку. Вони вперше стали вживати термін “логіка” для означення окремої філософської науки, але цей термін вони вживали в ширшому смислі, ніж той, в якому він став використовуватися пізніше. Справа у тому, що стоїки включали до логіки і науку про мову (граматику), в розробці якої їм належить велика заслуга. Логічну частину стоїки поділяють на дві науки: риторику і діалектику. Віднесення обох цих дисциплін до логіки обумовлено, з їх точки зору, нерозривним зв`язком між думкою і мовою. Отже, логіка в концепції стоїків включається до системи філософського вчення, але не виступає окремою наукою. Оскільки, всі предмети у стоїків визначаються саме через логічний розгляд, навіть якщо вони належать до галузі фізики, чи етики, не кажучи вже про логіку [1, c. 1, c. 82].

Аналіз епікурейської концепції логіки свідчить про те, що вони, як і стоїки, також поділяли філософію на три частини: каноніку, фізику і етику, причому канонікою в їх вченні виступала та частина філософії, яка вказує шляхи наукового пізнання. Проте, за Демокрітом, епікурейці включали каноніку до фізики, як її першу частину, яка трактує критерії істини і основні положення філософії. Отже, якщо в центрі логіки Арістотеля стояло вчення про категоричний силогізм, а в логіці стоїків – вчення про гіпотетичний (умовний) умовивід, то в епікурейській логіці центральне місце посідає індукція з аналогією і гіпотеза. В цьому полягає своєрідність епікурейської школи, і її глибока відмінність від арістотелівської і стоїчної логіки. На підставі цього робиться висновок про те, що епікурейці вважали логіку (каноніку) частиною фізики. Для них логіка є вступом до фізики, що трактує критерії істини і основні положення філософії [3, c. 13].

2. Середньовічні концепції взаємозв`язку логіки та філософії

В Середньовічної існували вві основні парадигми взаємозв`язку логіки та філософії щодо вирішення проблеми взаємозв`язу логіки та філософії. До першої парадигми належать концепції таких авторів як М.Псьол, Ф.Аквінський та ін. Характериним для цих концепцій було те, що вони вважали логіку наукою про мову, що є знаряддям, інструментом вирішення будь-якої проблеми в будь-якій галузі знання: вона не встановлює принципи якоїсь науки в розумінні їх доведення, логіка навчає, як можливо отримати обґрунтований висновок із істинних засновків (М. Псьол). Однак, в зв`язку з тим, що дослідження природи відсувається в середні віки на другий план і галузь наукового знання обмежується тут переважно релігійними питаннями, розвитком релігійних догматів, логіка як метод наукового пізнання фактично перетворюється в спеціальне керівництво міркування і суперечок про релігійні проблеми, аналіз яких і представляв у той час саме філософське дослідження. З появою (з кінця ХП ст.) нової логічної літератури починають розроблятися саме логічні питання, які відмежовуються від філософських, однак традиція тісного зв`язку логіки і філософії не згасає. В цей період поряд з розвитком формальної проблематики термінологія традиційної логіки стала регулярно використовуватися до вирішення філософських проблем (Ф.Аквінський та ін.).

Друга парадигма представлена концепціями У.Оккама, Р.Луллія та ін., які виступали проти “метафізичної логіки” або “логізованої метафізики”, і вважали, що плутанину логіки і метафізики необхідно усунути чітко визначивши предмет обох наук. В результаті проведеного аналізу робиться висновок , що вже в рамках схоластичної логіки намічаються два шляхи вирішення проблеми взаємозв`язку логіки і філософії. Перший полягає у визнанні за логікою статуса всезагального наукового метода, і перш за все, метода вирішення філософських проблем, які тут часто співпадають з богословськими. Другий – чітко розмежовує логічну і філософську проблематику, заперечує можливість експлікаціїї засобами логіки питань філософії [3, c. 14].

Перші представники гуманістичного напрямку (Петрарка, Л.Бруні та ін.) негативно відносилися до схоластичної логіки. Вони взагалі заперечували наукову значимість логіки як науки, вважаючи її псевдонаукою. Для них, логіка – це тільки пропедевтична дисципліна, наука на якій не треба надто довго зупинятися, не потрібно обтяжувати себе пустими, беззмістовними питаннями, які піднімаються в творах англійських логіків, бо вони є зовсім не корисними для активної людської діяльності. Більш пізні представники цього напрямку (Л.Валла, Р.Агрікола, П.Рамус та ін.) поряд з критикою схоластичної логіки дали позитивне вирішення низки логічних питань. На їх думку, логіка також не може бути наукою в повному розумінні цього слова. Вона скоріше за все є інструментом ораторського мистецтва. Результати логіки самі по собі ще нічого не означають, доти поки вони не отримали застосування у риториці. Основна функція логіки і полягає у тому, щоб виражати і прикрашати ідеї риторики.

В епоху Відродження існувала і інша концепція логіки, яка суттєво відрізнялася від зазначеної вище (М.Кузанський). За характером поставлених М.Кузанським проблем і способом їх вирішення його можна віднести до середньовічної схоластики. Центральною проблемою його філософії є відношення бога до світу, де догма ще повністю не поступилася своїм місцем науковому дослідженню. Логіка як властивість розуму, яка дана людині від природи, виконує важливу функцію в процесі осмислення будь-якої наукової проблеми: за її допомогою розум може дискурсивно рухатись, досліджуючи та будуючи ланцюжок думок за допомогою умовиводу.

Звідси, можна зробити висновок, що в епоху Відродження також існували різні точки зору стосовно вирішення проблеми взаємозв`язку логіки і філософії. Що і є підтвердженням головної тези дисертаційного дослідження щодо двох парадигм в історії розвитку логічного знання. З одного боку (філософи-гуманісти ХІУ-ХУ ст.) – значимість логіки як наукової дисципліни тут або зовсім заперечувалася, або робилася спроба створити для схоластичної логіки “риторичний” стиль діалектики (так гуманісти називали логіку). Це свідчило про заперечення зв`язку логіки і філософії, оскільки ці дві дисципліни, в рамках цієї парадигми, ніяким чином між собою не пов`язані і не мають ніяких точок зіткнення. З другого боку (М.Кузанський) – логіка, за часів Відродження, виступала як своєрідний метод вирішення філософських проблем, певний засіб філософування [8, c. 35-36].

3. Тенденції розвитку проблеми взаємозв`язку логіки і філософії у Новий час

В рамках концепцій філософів Нового часу можна виявити деякі відмінності, але спільним для них є те, що вони визначають логіку як всезагальний метод наукового пізнання та повертають їй статус “науки наук”, який намагалися викоренити представники гуманістичного напрямку.

Розглядаючи філософське вчення Ф.Бекона в дисертації зазначається, що на його думку, задача логіки полягає у розробці наукового методу, який вказує правильний шлях до відкриття істини. В його розумінні логіка повинна стати логікою наукових відкриттів і винаходів, слугувати інструментом для цієї мети. Таким методом, на його думку, є індукція. В класифікації наук Ф.Бекона філософія тлумачиться досить широко. Вона має предмет який складається із трьох частин: вивчення бога, природи і людини. В зв`язку з цим існує три філософських вчення: вчення про божество або природна теологія, вчення про природу або природна філософія і вчення про людину. Над усіма науками, за Ф.Беконом, стоїть перша філософія – всезагальна наука, матір інших наук. Вона складається з двох розділів: перший – присвячений вивченню таких аксіом і принципів, які застосовуються як загальні і основоположні в різних науках, другий – це дослідження привхідних якостей сущого, які він називає транценденціями. Ці поняття відрізняються всезагальністю та широким розповсюдженням і, тому, на думку Ф.Бекона, з самого початку ретельнішим і уважнішим чином необхідно встановити чітку різницю між ними. Для того, щоб запобігти змішуванню та зміщенню меж визначень і розподілів, ці поняття з необхідністю експлікуються засобами логіки.

Іншу точку зору щодо вирішення проблеми взаємозв`язку логіки і філософії знаходимо у Т.Гоббса. Логіка в нього безпосередньо не входить до системи філософського знання, вона “як світло розуму” стоїть попереду всіх наук, у тому числі і філософії. Т.Гоббс визначає філософію, як пізнання яке досягається засобами правильного міркування, і яке пояснює дії чи явища, із відомих нам причин. Він зазначає, що для того щоб наше міркування з приводу того чи іншого питання філософії було правильним, людині необхідне знання логіки, і перш за все, знання основних правил методичного доведення, під якими розуміється силогізм або ряд силогізмів.

Його підтримує П.Гассенді. В класифікації наук П.Гассенді логіка, як і в концепції Т.Гоббса, безпосередньо не входить до системи філософського знання. Під філософією, зазначає він, розуміється “любов до мудрості”. Вона складається з двох частин – фізики , предметом якої є істина, і етики, чий предмет – доброчесність. Логіка як всезагальна наука, яка не відноситься до жодного особливого предмета є їх пропедевтикою. Іншими словами, логіка в концепції П.Гассенді, як і в розглянутих вище концепціях, є знаряддям, інструментом філософії, певним методом вирішення її проблем [3, c. 14-15].

Ще один представник філософії Нового часу Г.Лейбниць, щодо питання взаємозв`язку логіки і філософії, зазначав, що істинна логіка є не тільки інструментом, але й істинним методом філософування, оскільки дає ті загальні правила, дотримуючись яких можна відрізняти істинне від хибного і, прилучаючи до них лише деякі дефініції і експерименти, довести всі висновки.

Підсумовуючи вище сказане, приходимо до висновку, що хоча концепції логіки створені у Новий час, і відрізняються одна від одної та загальним для них виступає те, що логіка тут не відривається від філософії, а навпаки, простежується тісний зв`язок цих двох наук. Однією із основних вимог до філософського знання, як показує проведений аналіз, була вимога доведеності і обгрунтованості філософських положень. Логіка уточнює, експлікує категорії філософії в концепції Ф.Бекона, вона є істинним методом філософування у Т.Гоббса, П.Гассенді, Г.Лейбниця [7, c. 55-56].

4. Логіка в концепціях представників німецької класичної філософії

В рамках німецької класичної філософії переважає друга парадигма у вирішенні питання щодо взаємозв`язку логіки і філософії. Однак, в концепціях філософів цього періоду цей зв`язок не просто заперечується, а логіка виступає як пропедевтика філософії.

Аналізуючи філософські праці І.Канта зазначається, що для нього, загальна логіка – це наука, яка вивчає логічну форму між думками в будь-якому міркуванні про будь-який предмет. У зв`язку з цим закони цієї науки забезпечують істинність мислення тільки з боку його логічної форми, але не з боку його змісту. Виходячи з різкого протиставлення змісту мислення і його форми у визначенні предмета формальної логіки, І.Кант переосмислює методологічну функцію формально-логічного знання. Якщо у праці “Критика чистого розуму” І.Кант взагалі заперечує методологічну цінність загальної логіки, то в трактаті “Логіка” він лише суттєво обмежує її методологічні функції. З одного боку І.Кант кваліфікує традиційну логіку як канон, а не органон мислення, оскільки як метод пізнання вона може бути тільки логікою уявної істинності. З іншого, зазначає, що загальна логіка однак є корисною і необхідною як критика знання, або для оцінки як звичайного, так і спекулятивного розуму, але не для того щоб його навчать, а лише для того щоб коректувати і узгоджувати з самим собою. Він вважав, що логіка з часів Арістотеля досягла такого усталеного стану, що більше не змінюється. Формальна (загальна) логіка в концепції І.Канта виступає як пропедевтика будь-якої науки. Звідси випливає, що в його концепції формальна логіка є непридатною для вирішення філософських проблем, вона не може виступати певним способом, методом філософування [3, c. 15].

Його підтримує Г.Гегель, який розглядає логіку як науку з двох сторін: як науку про абсолют і як науку про людське мислення. Хоча Г.Гегель і критикує кантівську оцінку традиційної логіки, але багато в чому їх точки зору співпадають. По-перше, вони позбавляють формальну логіку будь-якої перспективи розвитку. Для І.Канта традиційна логіка – це завершена наука, що не потребує подальшого розвитку, для Г.Гегеля – традиційну логіку, навпаки, необхідно переглянути в плані її вдосконалення. Цей перегляд закінчується створенням зовсім нової “спекулятивної логіки”, яка, на думку Г.Гегеля, і є єдино можливою наукою логіки, так як у мисленні наявні тільки її закони. Тим самим формальна логіка і у Г.Гегеля як історично пройдений етап не має ніякого подальшого розвитку. Хоча висновок про повне заперечення ним формальної логіки був би не правомірним. Він розглядає логіку не тільки як науку про абсолют, але і як науку про людське мислення. Таким чином, формальна логіка в системі Г.Гегеля не може виступати органоном або інструментом вирішення філософських проблем. Єдине що вона може дати філософському пізнанню – це надати чіткості і ясності його поняттям. Тут вона виступає певною основою філософського знання, точніше, його пропедевтикою, хоча сам Г.Гегель не вживає цього терміна.

Цю точку зору поділяють Й.Фіхте і Ф.Шеллінг. Однак, якщо розглядати логіку як пропедевтику філософського знання, то цим самим заперечується спроможніть останньої до вирішення філософських проблем [3, c. 16].

5. Проблема взаємозв`язку логіки і філософії у ХІХ столітті

Хибне розуміння взаємозв`язку логіки і філософії спричинює появу точки зору на зв`язок між цими двома дисциплінами, яка отримала назву психологізму в логіці. Тому, що тут логіка повністю відокремлюється від філософії і йде шляхом зближення з психологією (Дж.Ст.Мілль, Х.Зігварт, Ердман, Т.Ліпсс, М.Я.Грот та ін.). Т.Ліппс зазначав, що логіка – це фізика мислення або ж логіка взагалі не існує. На думку Дж.Ст.Мілля, логіка – не відокремлена від психології, а співпідпорядкована їй наука. Вона є частиною або гілкою психології, своїм теоретичним підгрунтям цілком зобов`язана психології. Мислення є психічним процесом, і логіка вивчає закони і форми цього процесу. Так звана психологічна логіка, повністю знімала питання про відношення мислення до буття, і таким чином, виключала можливість з`ясування природи логічних законів і форм логіки.

Протилежним психологізму був антипсихологічний напрямок представники якого Б.Больцано, Гербарт, Ф.Брентано, Е.Гуссерль та ін.заперечували зв`язок логіки і психології. Однак, незважаючи на це, було б неправомірним говорити, що подальший розвиток логічної науки вони вбачали на шляху її зближення з філософією. Вони намагалися обгрунтувати сувору розподіленість психології і логіки, виходячи саме із нормативного характеру логіки. Психологія, на їх думку, розглядає мислення як воно є, а логіка – яким воно повинно бути. Перша розглядає природні закони мислення, остання – його нормативні закони.

Недосконалість традиційної логіки спровокувала виникнення ще одного напрямку в розвитку логічної науки, який грунтувався на зближенні логіки з філософією і сформувався у вигляді гносеологічної логіки. Представники цього напрямку дотримувалися точки зору, відповідно до якої логіка не може існувати як самостійна, відмінна від гносеології наука. Вона або включає в себе теорію пізнання (В.Віндельбанд), або є її частиною (О.І.Введенський), або складає з нею єдине нерозривне ціле (А.Шуппе). Отже, в рамках гносеологічних концепцій логіки прослідковуються дві точки зору щодо поставленої проблеми. З одного боку, проблеми логіки і гносеології представляються як проблеми однієї науки – теорії пізнання, тобто формальна логіка позбавляється своєї самостійності. Тут вона представляється як частина філософії як науки. З іншого боку, логічна проблематика відрізняється від філософської, хоча логіка в цьому випадку тісно пов`язана з теорією пізнання: вона є її частиною. Тут логічне знання – це пропедевтика, основа будь-якого філософського дослідження.

В цей період розвитку логічного знання також домінуючою є друга парадигма у вирішенні поставленої проблеми. Згідно з якою зв`язок між логікою і філософією заперечується, і логіка виступає частиною математики. Автором розглядаються три напрямки (формалізм, логіцизм, інтуіціонізм), які були своєрідним розвитком сучасної логіки, математики і певним філософським осмисленням логічної і математичної проблематики [6, c. 68-69].

Основоположником математичної логіки вважається Дж.Буль. Він спробував “алгебризувати” логіку засобами числення класів. Для нього, логіка є допоміжною до математики дисципліною. Створена ним алгебра логіки була першою системою математичної логіки, в якій алгебраїчна символіка застосовувалася до логічних виводів в операціях з поняттями, які розглядаються з боку їх обсягів. Дж.Буль ставив перед собою завдання вирішити логічні задачі за допомогою методів, які застосовувалися в алгебрі. Його ідеї отримали подальшу розробку в працях Джевонса, Шрьодера, Ч.Пірса, які також вважали символічну логіку розділом математики. В протилежність Дж.Булю, інший представник класичної логіки Г.Фреге спробув вивести всю змістовну математику із формальної логіки. Але його ідея (логіцизму) не була успішною. Оскільки математика не може бути виведена із формальної логіки, тому що, для побудови математики необхідні аксіоми, які встановлюють певні факти області об`єктів, і, насамперед, — існування в останній певних об`єктів, але такі аксіоми мають вже не логічну природу. Аналізуючи концепцію логіцизму стосовно вирішення проблеми взаємозв`язку логіки і філософії можна стверджувати, що в ній простежується скоріше спроба вирішення питання відношення логіки до філософії математики, як основної галузі застосування результатів і методів математичної логіки.

На основі розгляду концепцій Б.Рассела і Л.Вітгенштейна у дисертації робиться висновок, що хоча їхні погляди і відрізнялися, але спільним для них є те, що засобами логіки, вони намагалися вирішувати скоріше філософські проблеми математики, ніж проблеми взаємозв`язку логіки і філософії.

Програма, висунута Д.Гільбертом обґрунтування математики, яка отримала назву формалістичної та вплив на неї теореми К.Геделя про неповноту, яка показала, що обґрунтування математики неможливе в рамках фінітної математики Д.Гільберта. І навіть якщо ідеї логіцизму є дещо відмінними від програми формалізму, однак поєднує їх те, що в них логіка вважається частиною математики. Автором дисертаційного дослідження робиться висновок, що концепції Д.Гільберта та К.Геделя є певним внеском у вирішення проблем філософії математики і ніяким чином не пов`язані з вирішенням проблем взаємозв`язку логіки і філософії.

Третій напрямок у розвитку класичної логіки був інтуїціонізм. Представники якого (Л.Брауер, Г.Гетінг та ін.) вважали, що оскільки логіка належить до окремого виду штучної мови, вона не може конкурувати з математичною інтуїцією, тобто не може бути надійним інструментом для відкриття математичних істин. Логіка, для них, похідна, залежна від математики, а не навпаки. Таким чином, різноманітність математичних конструкцій не може бути обмежена якоюсь фіксованою формальною системою [2, c. 148-149].

В класичний період розвитку логічного знання переважала друга парадигма у вирішенні проблеми взаємозв`язку логіки та філософії, то в некласичний – перша. Методи класичної логіки не могли бути використані для моделювання філософської проблематики, тоді як некласичні логічні системи навпаки, були спрямовані на аналіз гуманітарної галузі наукового знання, зокрема філософського.

Підтвердженням цього є логічні дослідження Г.фон Врігта, який один із перших обґрунтував необхідність розробки таких напрямків у логіці як деонтична логіка, логіка норм і дій та ін.. Характерним для нього є те, що його роботи визначаються спробою раціонально зрозуміти гуманітарну галузь науки і пов`язати з нею логіку. На підставі аналізу філософської спадщини Г.фон Врігта у дисертації робиться висновок, що в його роботах простежується яскраво виражений зв`язок між власне логічною проблематикою із більш широкою загально філософською проблематикою.

Його точку зору підтримує Я.Хінтікка. Аналізуючи роботи Я.Хінтіккі можна стверджувати, що він є впевненим прибічником союзу формальної логіки і філософії. Свідченням цього є його наукові дослідження в яких він показав, що різноманітні розділи логічної науки, її нові методи викликаються глибокими філософськими проблемами. Це відноситься не тільки до таких нових її галузей як модальна, епістемічна логіка або логіка запитань, але якоюсь мірою і до класичної логіки.

Отже, вищезазначені концепції дають змогу зробити висновок, що логіка спроможна вирішувати деякі питання, які поставлені філософією, але взагалі вона є лише більш чи менш зручним засобом, за допомогою якого подібні питання ставляться і вирішуються. Таким чином, некласичні логічні системи виступають певним  інструментарієм для вирішення філософських проблем.

Отже, логіка протягом більш ніж двохтисячолітнього розвитку вступала в складні зв`язки з різними галузями наукового знання. Однак, найглибшим і найпліднішим є взаємозв`язок логіки з філософією[5, c. 59].

6. Сучасні зв’язки логіки та філософії та їх сучасне використання

Розглядаючи зв’язок логіки з філософією, ми виділяємо два плани, два кола проблем: питання обґрунтування логічних систем і роль логіки в аналізі глобальних філософських питань (роль «логічної сітки»).

Сучасна логіка є не тільки теорією дедуктивних способів міркування й не тільки теорією визначності й визначень, теорією індуктивних способів міркування. Значне місце в ній займає розробка процедур пошуку доказів. Цей аспект інтенсивно розробляється в цей час, особливо у зв’язку із проблемами, об’єднаними ім’ям «штучний інтелект». Але   чи не змушує звертання до проблем розробки методів пошуку доказу й ряду інших проблем «штучного інтелекту» залишити тверді антипсихологічні установки й повернутися до деякої нової версії психологізму?

Звертання до філософії є необхідною умовою прояснення підстав логіки. З іншого боку, застосування у філософії понять і методів логіки дозволяє глибше осмислити деякі філософські проблеми. «Філософська логіка» не є властиво логікою. Це — філософія, точніше окремі її фрагменти, але трактуємі із застосуванням не тільки природної мови, доповненого певною філософською термінологією, але й за допомогою штучних (формалізованих) мов логіки. Останні дозволяють додати ряду філософських проблем недостаючу їм точність, провести більше ясні границі між філософськими принципами, виявити логічні їхні зв`язки й т.п. Далеко не всі філософські проблеми допускають «логічну обробку», сама можливість останньої не означає, що проблема , що є по суті своєї філософської, перетворюється в проблему логіки. Із числа філософських проблем, під час обговорення яких варто використати логіку, можна згадати проблеми наукового закону, необхідності, причинності, детермінізму, пояснення й розуміння, зміни й становлення, штучного інтелекту, цінностей і моральних принципів й ін. Розгляд всіх цих тим із залученням логіки не означає підміни нею філософії. Логіка тільки надає кошти, що дозволяють філософії з більшою строгістю й переконливістю вирішувати свої проблеми. У свою чергу, логіка, використовувана у філософському аналізі, сама одержує потужні імпульси в результаті зворотного впливу своїх додатків. Має місце саме взаємодія логіки й філософії в дослідженні певних проблем, а не просте застосування готового апарата логіки до деякого зовнішнього для нього матеріалу.

Особливість науки логіки полягає в тому, що її практичне використання здійснюється у сфері мислення людини, коли мислення виконує свої головні функції — пізнавальну, прогнозуючу, створення ідеальних програм (моделей) практичної і теоретичної діяльності, вирішення практичних і теоретичних проблем, встановлення складних опосередкованих зв’язків та відношень між предметами і явищами об’єктивного світу [9, c. 100-101].

Теоретична логіка (сукупність логічних теорій) досліджує мислення в формальному аспекті, тобто вона абстрагується від його конкретного змісту і визначає інваріанти мислення, які є універсальними для всіх людей.

На підставі теоретичного вивчення форм і законів мислення теоретична логіка формулює принципи і правила логічного мислення.

Принципи логічного мислення (визначеність думки, несуперечливість, послідовність думки, обґрунтованість думки) формулюються на підставі логічних законів (іноді поняття «принцип мислення» і «закон мислення» ототожнюються).

На підставі законів у теоретичній логіці формулюються правила логічного мислення. Правила логічного мислення встановлюють умови, яких необхідно дотримуватися, коли людина виконує інтелектуальні (розумові) дії, тобто логічні операції з об’єктами мислення — поняттями, висловлюваннями, що виражені в знаково-символічній формі. До правил логічного мислення відносяться: правила здійснення логічних операцій над поняттями, над висловлюваннями; правила побудови умовиводів; правила доведення і спростування.

Всі ці правила систематизовані в курсі загальної і символічної логіки. Правила здійснення логічних операцій носять нормативний характер; вони показують як необхідно правильно виконувати логічні операції. Оскільки в логіці головним є визначення істинності думок, то, відповідно, логіка обґрунтовує, за яких умов можна досягти істинного значення висловлювань у процесі мислення. Такою необхідною умовою буде дотримання законів і правил логіки. В цьому відношенні наука логіка виступає як нормативна наука.

Нормативними є науки, які встановлюють принципи належного, тобто того, як повинно бути здійснено. Нормативними науками є логіка, етика (теорія моралі), граматика, педагогіка (теорія виховання). Кожна нормативна наука має свій теоретичний базис, тобто норми соціальної поведінки, норми виховання, правопису, логічного мислення, які виводяться на підставі загальних законів, принципів, аксіом, що формулюються теоретично, на підставі дослідження тих об’єктів, що вивчає дана наука.

На підставі загальних законів, принципів, правил, які сформульовані в теоретичній логіці, виводяться принципи належного, тобто норми (стандарти) логічного мислення. На підставі цих норм можна здійснювати логічний аналіз мислення конкретної людини і зробити висновок: логічно вона мислить чи нелогічно. Сформулюємо основні норми логічного мислення, які є загальними для всіх людей. Вони полягають у необхідності:

• дотримуватись у своєму мисленні законів логіки;
• здійснювати інтелектуальні дії (операції) відповідно до правил, які сформульованих у теоретичній логіці;
• виділяти із сукупності ознак і властивостей, притаманних об’єктам думки, суттєві ознаки у процесі пізнання;
• точно і адекватно підводити те чи інше явище, той чи інший предмет під категорію, тобто давати правильне найменування об’єктам пізнання і практичної дії;
• аргументувати свої положення (тези) істинними доказами;
• при побудові гіпотез (версій) враховувати як можна більш фактів і суттєвих ознак, щоб дана гіпотеза була більш ймовірною [8, c. 47-48].

Принципи і правила логіки або норми логічного мислення формулюються у всезагальній і абстрактній формі, тому їх може використовувати у своїй розумовій діяльності будь-яка людина, але, натомість ці принципи і правила потребують конкретизації залежно від специфіки (спрямованості) цієї розумової діяльності на певний об’єкт.

Конкретизація принципів і правил теоретичної логіки до рівнях практичного використання у процесі вирішення, наприклад, наукових проблем або особистих суб’єктивних питань, означає їх перетворення в метод пізнання, інтелектуального пошуку, прогнозування, вирішення задач і т.д.

При використанні логічних прийомів слід йти від загального до особливого і специфічного, тобто перетворювати загальну логічну теорію в прикладну логіку. Перерахуємо основні сфери діяльності, де теоретична логіка використовується як метод (органон) пізнання, метод пошуку, тобто набуває прикладного значення: — логіка-наука (всі науки — прикладні логіки); логіка-філософія; логіка-техніка; логіка-право; логіка-мовознавство; логіка-психологія; логіка, педагогіка та ін.

Оскільки під теоретичною логікою розуміють сукупність логічних теорій, то відповідно, кожна логічна теорія має свою особливість і межі практичного використання. Так, загальна, традиційна або арістотелівська логіка «ближче» до природного мислення людини, оскільки вона більш конкретна і враховує зміст висловлювань і тому, відповідно, має широке практичне значення в різних видах професійного мислення науковця, юриста, вчителя, лікаря і т.д. Крім того, на рівні повсякденного, емпіричного мислення, люди спираються, по-перше, на принципи і правила загальної логіки. Так, спираючись на загальну логіку, можна використати її принципи і правила при уточненні термінології, встановленні відношень між поняттями, перевірити логічними засобами істинність і хибність висловлювань при побудові умовиводів, доведенні і спростуванні, аналізі текстів, а також у наукових, філософських, політичних, юридичних, парламентських суперечках.

Більш складним є процес перетворення символічної логіки в практичний метод, тобто в прикладну логіку. Символічна логіка — дуже «сильна» абстракція або абстрактно-знакова модель, тому її практичне використання являє собою певну проблему. Для вирішення цієї проблеми, тобто для визначення смислу та значення формалізованої мови (формально-логічної теорії) був введений термін «інтерпретація» (лат. іпіегргеіаііо — роз’яснення, тлумачення). В сучасній логіці під інтерпретацією формальної системи розуміють встановлення певної відповідності між формалізованою мовою цієї теорії й певною предметною сферою, яка може бути зображена на цій мові. Предметною сферою, яка може бути зображена на мові класичної символічної логіки, є, по-перше, такі науки, які використовують формалізовану мову і прагнуть до точності, конкретності, однозначності формального виразу. До них відноситься математика, фізика, хімія та ін.

Іншою предметною сферою є техніка (яскравим прикладом практичного використання класичної символічної логіки є логічний аналіз роботи електричних схем з контактами) і, особливо, робота комп’ютера. Дослідники зазначають, що комп’ютер виник на підставі аналогії між логікою числень (математичною або символічною логікою) і роботою електричних мереж. Засобами класичної символічної логіки здійснюється аналіз програм для ЕОМ, для визначення несуперечливості цих програм, побудови мови програмування [5, c. 64-65].

Сучасна некласична логіка має дуже багато напрямів і кожна з некласичних логік (логічних теорій) має особливе і специфічне значення. Наприклад, такий розділ модальної логіки як деонтична логіка використовується при логічному аналізі нормативних висловлювань (норм права, норм моралі). Відповідно, для кожної сфери (науки, філософії, права, моралі і т.д.) кожний з напрямів некласичної логіки потребує побудови своєї системи правил використання, тобто розробки логічного методу.

Таким чином, практичне використання теоретичної логіки в різних галузях діяльності людей має таку послідовність: постановка мети діяльності; розробка практичного методу мислення (методології логічного мислення або системи правил логічного мислення); розробка методики використання логічних методів при рішенні конкретний задач (логічного аналізу текстів, аналізу мови, побудови моделей діяльності і т.д.); здійсненні конкретних інтелектуальних дій (операції) над поняттями і висловлюваннями на підставі принципів, законів і правил науки логіки [3, c. 16].

Висновки

У результаті компаративістського аналізу філософських і логічних текстів традиційного етапу розвитку логіки робиться висновок, що в цей період можна прослідкувати наявність двох парадигм щодо вирішення досліджуваної проблеми. Перша парадигма характеризується тим, що логіка включалася до системи філософського знання, або виступала методом вирішення будь-якої філософської проблеми (Античність: Арістотель, Епікур, стоїки, та ін.; Середньовіччя: М.Псьол, П.Іспанський, Ф.Аквінський та ін.; Новий час: Ф.Бекон та ін.). Відповідно до другої – логіка витлумачувалася або як окрема наука, або як всезагальна наука, що стоїть попереду всіх наук і є їх пропедевтикою (Середньовіччя: У.Оккам, Р.Луллій та ін.; Відродження: Л.Бруні, Л.Валла, Р.Агрікола, П.Рамус та ін.; Новий час: Т.Гоббс, П.Гассенді, Р.Декарт, та ін.; німецька класична філософія: І.Кант, Г.Гегель, Й.Фіхте, та ін.). Однак, якщо розглядати логіку як пропедевтику філософського знання, то зазначена точка зору заперечує спроможність логіки до вирішення філософських проблем.

Щодо сучасного (класичного) етапу розвитку логічного знання, то можна стверджувати, що на цьому етапі домінуючою є друга парадигма згідно якої класична (математична) логіка була орієнтована на аналіз математичного знання, і вважалася розділом математики (Дж.Буль, В.Аккерман, П.Бернайс, Д.Гільберт, К.Гедель, О.де Морган, Б.Рассел, А.Уайтхед та ін.). Зв`язок логіки з філософією на цьому етапі повністю заперечується. Однак, незважаючи на таке заперечення логіка активно застосовується до аналізу філософських проблем математики (Г.Фреге, Д.Гільберт, К.Гедель, та ін.).

Якщо в класичний період розвитку логічного знання переважає друга філософська парадигма у вирішенні проблеми взаємозв`язку логіки і філософії, то в некласичний період розвитку – перша. Окільки, некласичні логічні системи, навпаки, спрямовані на аналіз гуманітарної галузі наукового знання, зокрема філософського. Вони представляють певний інтрументарій для вирішення філософських проблем, і досить плідно, у наш час, застосовуються науковцями (А.Андерсон, Г.Х.фон Врігт, Л.Вітгенштейн, В.Дубіслов, А.Ішмуратов, Й.Йоргенсен, Р.Карнап, С.Кріпке, Я.Лукасевич, І. Ніінілуото, П.Прайор, В.Рантала, Н. Туамелло, Я.Хінтікка та ін.).

Таким чином, ми маємо два альтернативних підходи до вирішення поставленої проблеми. На наш погляд, адекватнішим є вирішення, яке представлене в першій парадигмі. Дійсно, логіка тісно пов`язана з філософією, вона включається до системи філософського знання, її засоби і методи можуть бути застосовані до аналізу філософських проблем.

Однак, зазначимо, що визнання тісного зв`язку логіки і філософії зовсім не означає, що ми намагаємось якимось чином нівелювати специфіку обох наук. Навпаки, ми виходимо із того, що логіка і філософія – це дві самостійні дисципліни, які мають свої специфічні методи дослідження, свій предмет, свої основні категорії і поняття. Було б безглуздо стверджувати, наприклад, що метод формалізації, який є основним методом формальної логіки, є також і основним методом філософії, або що категорії обох наук мають однакову степінь спільності, і у будь-якому випадку можуть бути взаємозамінюваними.

Список використаної літератури

1. Вергаувен, Р.М.А. Проблема логического отрицания у Аристотеля и Васильева // Вопросы философии. — 2004. — № 8. — С. 82-98
2. Демірська І.О. Логіка і філософія: парадигми розвитку (історико-філософський аналіз). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2001.
3. Демірська І.О. Сучасна логіка і філософія: проблема взаємозв’язку [// Вісник Київського університету імені Т. Шевченка. — 1999. — № 29 : Філософія. Політологія. — С. 13-16
4. Зиновьев А. Комплексная логика // Вопросы философии. — 2003. — № 1. — С. 29-37
5. Карпенко А.С. Современные исследования в философской логике // Вопросы философии. — 2003. — № 9. — С. 54-75
6. Павлов К.А. На подступах к понятию логики // Вопросы философии. — 2009. — № 8. — С. 66-80
7. Пхиденко, Станіслав. Логіка і теологія за середньовіччя // Людина і світ. — 2004. — № 4. — С. 55-61
8. Смирнова Е.Д. Логика и философия // Вопросы философии. — 2000. — № 12. — С. 35-48
9. Стешенко Н.И. Философские основания логики // Вестник Московского университета. — 2009. — № 6 : Серия 7. Философия. — С. 100-117