Вступ

Протягом існування людської цивілізації проблеми культури мали першочергове, по суті, провідне значення — передусім тому, що культура завжди була могутнім фактором соціального розвитку, відбивала якісну характеристику суспільного життя, уособлювала в собі специфічний спосіб людської життєдіяльності, зафіксований в результатах праці, в системі соціальних норм і закладів.

Зауважимо, що основне в змісті культури — не речі, а людина, суспільство. Усі її види — культура виробництва, культура управління, політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, екологічна тощо — утворюють єдине ціле як форми існування й розвитку людської природи, а отже, — суспільства.

Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності — від основ матеріального виробництва й елементарних людських потреб до найвеличніших виявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності — працю, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет.

Культура набуває соціального впливу передусім як необхідний аспект діяльності суспільної людини. Вона ґрунтується на соціальних засадах і передбачає організацію спільної діяльності людей, а отже, регулювання цієї діяльності певними правилами, нормами, акумульованими в традиціях, знакових і символічних системах тощо. Зміст культури впливає не лише на темпи діяльності, прискорюючи чи уповільнюючи їх, але й визначає її змістовне цілеспрямування. Думки, погляди, рішення, які зумовлюють різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури. 

1. Людська природа та культурна диверситивність

Культурна диверситивність (з англ. diversity – розмаїтість) це – різноманітність людей, їх потреб, інтересів, звичаїв, орієнтацій, уявлень, поглядів тощо. Культура – це особливості поведінки, установки, звичаї, уявлення, які є спільними для великої групи людей і передаються з покоління у покоління. Однак кожна культура містить внутрішню диверситивність, а також є диверситивною у порівнянні до інших культур. Велика кількість мов, звичаїв і форм поведінки вказує, що культурна диверситивність впливає на людину. Як цікаво зауважив соціолог Я. Робертсон «…американці їдять устриці, але не їдять равликів. Французи їдять равликів, але не їдять коників. Зулуси їдять коників, по не їдять рибу. Євреї їдять рибу, але не їдять свинину. Індуси їдять свинину, але не їдять яловичину. Росіяни їдять яловичину, але не їдять равликів. Китайці їдять равликів, але не їдять людей. Плем’я жалі в Новій Гвінеї, вважає людське м’ясо делікатесом»[1].

Якби різні етнічні групи жили компактно в ізольованих регіонах миру, як живуть дотепер деякі етноси, культурні відмінності не мали б безпосередньо відношення до нашого повсякденного життя. У Японії, де проживають 126 мільйонів чоловік, з яких 125 мільйонів — японці, внутрішні культурні відмінності мінімальні у порівнянні, наприклад, з Лос-Анджелесом, де в державних школах навчаються носії понад 80 мов.

Культурна диверситивність навколишнього світу є доволі помітною в епоху постіндустріального суспільства. Можливості високих технологій дозволяють легко побачити всю розмаїтість світу, налагоджуючи найширші зв’язки у межах планети. Культурне розмаїття виявляється і в межах окремих держав. Трапляється, що різноманітність людей сприймається як відмінність у неґативному сенсі цього слова. У багатонаціональних державах надмірний акцент на відмінностях може набувати форм боротьби за домінування, доказів більших прав власної групи, чи її більшої унікальності. Жителям країн Середнього Сходу, Північної Ірландії і Косово добре відомо, що породжувані там конфлікти нерідко перетворюються на хронічне протистояння. Міжкультурні конфлікти були названі «СНІДом міжнародної політики», який може ніяк не виявлятися до певного часу, а потім спалахує і охоплює цілі країни.

У наші дні міґрація і потоки біженців перемішують культури інтенсивніше, ніж будь-коли раніше. Проте сьогодні Схід і Захід, Північ і Південь зустрічаються постійно. Італія стала другою домівкою для багатьох албанців та українців, Німеччина – для турків, Англія — для пакистанців і вихідців з Вест-Індії. Для жителів Північної Америки і Австралії їх рідні країни все більш перетворюються, якщо не на «плавильні казани» різних культурних традицій, то на „салатні вази” (де співіснують етнічні „групи своїх”). Кожен шостий канадець – еміґрант. Працюючи, розважаючись і живучи пліч-о-пліч з носіями різних культурних традицій, люди починають розуміти, яким чином ці традиції впливають на них, і усвідомлювати значення культурних відмінностей. У світі, що роздирається конфліктами, справжній мир неможливий без поваги до існуючих між людьми відмінностей і розуміння того, що їх об’єднує.

Щоб зрозуміти вплив власної культури, досить поспілкуватися з носіями інших культурних традицій. Німецькому студенту, який дотримується статусного спілкування з «паном професором», здається дивним, що в американських університетах студенти можуть частіше неформально спілкуватися з викладачами. У багатьох куточках земної кулі найвитонченіші манери будуть сприйняті як серйозне порушення етикету. В Японії іноземцям часто дуже важко дотримуватися прийнятих там правил співтовариства, вони до ладу не знають, коли слід роззуватися, як наливати чай, коли підносити і відкривати подарунки, як поводитися з людиною, яка займає вищий або нижчий статус в соціальній ієрархії.

Кожній культурі властиві свої власні норми – правила, що визначають прийнятну й очікувану поведінку. Культури також відрізняються один від одного нормами, регулюючими експресивність і персональний простір. Індивідууму, вихованому в традиціях формалізованої культури У середині ХХ ст. американський антрополог Т.Холл досліджував просторові потреби людини. Виник термін „проксиміка” (від англ. proximity – близькість), який вказував на культурно-обумовлену „територіальність” психіки людини. Особиста територія або простір – це буферна зона, яку людина створює між собою та іншими. Величина простору залежить від ситуації. Спілкуючись з незнайомими людьми, особа тримається на шанобливій відстані від них (120 см або більше). В автобусі, де небагато пасажирів, або в суспільних місцях кожен захищає свій простір і виявляє повагу до особистісного простору інших. З друзями особистісний простір спілкування зменшується на відстань 60-90 см.

Люди відрізняються один від одного: одним потрібен більший особистісний простір, ніж іншим. Зокрема, це стосується вікових груп людей: дорослим потрібен більший особовий простір, ніж дітям. Чоловіки тримаються на більшій відстані один від одного, ніж жінки. З недосліджених причин вихідці з країн, розташованих поблизу екватора, віддають перевагу такій відстані, яка не заважає їм торкатися один до одного і обійматися.

Спостерігаючи, соціальні психологи помітили, що існує культурна специфіка щоденних інтеракцій між людьми: на вулицях, у транспорті, в магазинах. Наприклад, як часто „дотикаються” люди в кав’ярнях? Було помічено, що у кав’ярні за однаковий часовий проміжок (одна година) у Мехіко здійснюється 180 дотиків, в Парижі –110, в Флориді – 2, в Лондоні – 0[2]. Британці та жителі скандинавських країн віддають перевагу більшому особистісному простору, ніж французи та вихідці з арабських країн, а північно-американці – більшому, ніж латиноамериканці. 

2. Культура і людина в контексті соціально-економічного розвитку суспільства

Роль і місце культури в діяльності людини можна зрозуміти лише на основі уявлень про те, що діяльність виконує функцію відтворення. Існують простий, інтенсивний і деструктивний типи відтворення суспільства. Для першого характерні інертність та байдужість суб’єкта відтворення до якісних і кількісних змін, потреба локалізувати потік інновацій, передусім у сфері умов діяльності та новітніх засобів їх реалізації, у сфері вироблення нових цілей та їх досягнення.

Такий тип відтворення характеризується консерватизмом, прагненням суб’єкта відтворення не стільки підвищувати ефективність результатів своєї діяльності, скільки зберігати незмінною успадковану систему відношень. Цьому типові відтворення не чужий і розвиток, виникнення більш досконалого відтворення. Однак його зародки підпорядковані застою і виступають його побічним продуктом.

На певному етапі історичного розвитку певної цивілізації, держави, народу панівним стає інтенсивний тип відтворення. Йому притаманна спрямованість суб’єкта на підвищення ефективності результатів своєї діяльності, що органічно пов’язано з прагненням до якісних зрушень усіх параметрів суспільного відтворення. Різко зростає необхідність інновацій у сфері засобів, а потім і цілей виробництва. Панування цього типу відтворення не знищує простого, але тіснить його на задній план. Реальний відтворювальний процес у різних суспільствах може здійснюватись у вигляді проміжного варіанту як поєднання цих двох типів відтворення.

Для деструктивного типу відтворення характерна недостатня здатність суб’єкта в силу тих чи інших причин долати внутрішні й зовнішні суперечності, обмежувати потік деструктивних інновацій, забезпечувати інновації конструктивні, зберігати параметри простого І відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні, ефективність виробництва. Він характеризується занепадом культури, нездатністю знаходити ефективні засоби і цілі для стабілізації ситуації. Цей тип відтворення відрізняється від розглянутих вище тим, що ніколи не виступає позитивною цінністю.

Суб’єкти простого й інтенсивного відтворення мають специфічні орієнтації, цілі, цінності і потреби. Відмінність між суб’єктами цих типів відтворення настільки суттєва, що відбуваються якісні зміни місця і ролі культури у відтворювальному процесі. Якщо суб’єкт простого суспільного відтворення свою життєдіяльність підпорядковує завданням збереження усталених умов, засобів і цілей діяльності в їхній незмінності, то суб’єкт інтенсивного відтворення бачить світ своєї діяльності динамічним, постійно змінним. Він здатний вирішувати свої проблеми на всіх рівнях, постійно поліпшуючи умови, удосконалюючи засоби і, нарешті, формуючи більш глибокі і ґрунтовні цілі відтворення.

Соціальні групи, співтовариства, нації, особи виступають реальними суб’єктами суспільного відтворення, відбиваючи складний і суперечливий шлях свого розвитку. Звідси виникає проблема вивчення конкретно-історичного зв’язку людини (соціальних прошарків, груп) з типами відтворення.

Культура як необхідний елемент суспільного відтворення і одночасно важлива характеристика суб’єкта діяльності розвивається в єдності з відтворювальним процесом у цілому в усій його історичній конкретності. При переході від простого відтворення до інтенсивного тип культури якісно змінюється.

Просте відтворення співвідноситься з культурою панування домашнього виробництва і сільськогосподарської праці. У цій культурі суб’єкт відтворення націлений на незмінність масштабів відтворення, на максимальну адаптацію до природних ритмів, які диктують умови доурбанізованого землеробства. Для цієї культури характерні уявлення про навколишнє середовище як утворення зовнішніх сил, переконання, що вона не може змінюватись людиною, бо не людиною створена. У культурах цих типів навіть активність самої людини розглядається як результат, детермінований позалюдськими антропоморфними силами.

З інтенсивним типом відтворення пов’язаний якісно новий тип культури. На відміну від суб’єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих, існуючих ритмів, на систему незмінних смислів, суб’єкт динамічного типу культури націлений на удосконалення самого себе в єдності з удосконаленням людського світу, уже існуючого, створеного всією попередньою людською активністю. Людина в такому типі культури удосконалює те, що раніше організоване, переосмислює те, що раніше осмислене, перебудовує самі ритми навколишнього середовища.

Тим самим суб’єкт інтенсивного типу відтворення повинен володіти здатністю концентрувати для вирішення відповідної проблеми все необхідне багатство нагромадженої культури, осмислити й переосмислити її, щоб формувати нові ідеї, культурні інновації. Світ уже не аналізується як певна заданість, а виступає результатом відповідальної, напруженої відтворювальної діяльності людини.

Освоюючи цінності навколишнього світу, людина спирається на усталені в її культурі традиції, норми, звичаї і поступово формує систему основних і загальноприйнятих цінностей, що керують її життям. На цій основі в кожній культурі складається своя система цінностей, яка показує її специфічний стан у світі.

3. Культурні відмінності і їх вияви

Дослідження етнічних груп дає змогу чітко диференціювати культурні відмінності. Етнічна група — будь-яка група із загальними культурними традиціями і відчуттям ідентичності. її можуть об’єднувати історія і традиція, мова, географія, раса, релігія тощо.

Спостерігаючи поведінкові відмінності в етнічних групах, психологи можуть отримати уявлення про те, які види і форми поведінки змінюються від культури до культури, а які є відносно постійними і виявляються у всіх. Іноді результати таких порівнянь істотно впливають на погляди представників соціальних наук.

Зокрема, результати крос-культурних досліджень Маргарет Мід культури острова Самоа, опубліковані у збірці праць «З південних морів», кардинально змінили розуміння особливостей підліткового віку. До того вважали, що бурхливі емоційні процеси повинні супроводжувати активні фізіологічні процеси, і це є універсальною ознакою для будь-якої культури. Мід виявила, що на Самоа методики батьківського виховання дітей істотно відрізняються від прийнятих В американській культурі. Батьки самоанських дітей прагнули уникати конфліктів із ними, не обмежували ігор, не примушували силою виконувати які-небудь завдання. Тому між ними рідко виникали конфлікти й емоційна напруженість. Надалі правила та обмеження, оскільки їх встановлювали не батьки, а традиція, не викликали конфліктів та емоційного дискомфорту, а покарання не призводило до образ або ворожого ставлення. У результаті досліджень М. Мід постали нові питання: як багато в поведінці зумовлено культурою; що залежить уній від тілесної конституції тощо.

Ці та подібні дослідження стали основою для обґрунтування психологами поняття «культурний детермінізм» — зумовленість вибору людини її належністю до певної культури.

Американська дослідниця Рут Бенедикт у праці «Моделі культури» стверджувала, що діти стають частиною своєї культури зі всіма її усвідомлюваними можливостями та обмеженнями, які спрямовують їх життя. Це означає, що вибір людини визначається культурою, до якої вона належить. Максимуму цей вплив досягає, коли дитині виповнюється п’ять років. Зіткнення з культурними нормами й очікуваннями часто викликає обурення і неприязнь дитини, бо вона прагне до автономії і вільного вираження спонук, що призводить до конфлікту з тими, хто виконує роль «агентів» культури, — батьками, рідними, старшими. Прийняттю культурних норм сприяють тісні емоційні зв’язки між дітьми і батьками. Загалом культурний детермінізм означає, що люди позбавлені можливості обирати свій життєвий шлях, він наперед визначений належністю до певної культури.

Міжкультурні відмінності можуть також спричинити культурний шок — тривогу, викликану втратою відчуття того, що, коли і як потрібно робити в новому для особистості культурному середовищі. Людина, що потрапила в чужу культуру, виявляє, що звичні орієнтири зникли і заміщені дивними або незнайомими. У неї можуть виникати найрізноманітніші стани — від почуття дискомфорту до цілковитої дезорієнтації, що вимагає перебудови мислення. Іноді поняття «культурний шок» використовують на позначення загальної ситуації, коли людина вимушена пристосовуватися до нового порядку, за якого не діють раніше засвоєні культурні цінності й моделі поведінки. Проблеми, спричинені культурним шоком, можна розпізнати, спираючись на такі ознаки:

1) зміна значення або відсутність звичних орієнтирів поведінки, очікуваної від людини;

2) втрата цінностей, які людина вважала справжніми, бажаними, привабливими і важливими;

3) виникнення тривоги, депресії, ворожості, що змінюється від легкого неспокою до люті;

4) незадоволення новим способом життя та ідеалізування старого;

5) недієвість звичних способів відновлення сил і душевної рівноваги;

6) відчуття, що цей стан перманентний і ніколи не мине.

Входження в нову культуру часто змушує людину негативно оцінювати її і свою колишню культуру. Донедавна була поширена думка, що культурний шок має лише негативні наслідки: напруженість унаслідок витрачання сил на психологічну адаптацію; почуття втрати друзів, статусу, роду занять і майна; неприйняття людини новою культурою і її неприйняття нею самою; втрату ясності стосовно ролі, рольових очікувань, почуттів і Я-ідентичності; здивування, неспокій, огида або обурення культурними особливостями нового і колишнього способів життя; усвідомлення власного безсилля внаслідок нездатності вписатися в нове навколишнє середовище. Однак нерідко він мобілізує, стимулює відчуття в собі нових особистісних сил і можливостей.

За моделлю П. Адлера переживання культурного шоку охоплює такі стадії:

— первинний контакт, коли новоприбулий переживає цікавість і збудження «туриста», але при цьому його базисна ідентичність все ще пов’язана з рідною країною;

— дезінтеграцію старої системи орієнтирів, за якої особа відчуває себе збитою з пантелику і пригніченою вимогами нової культури;

— реінтеграцію нових орієнтирів і поліпшене уміння функціонувати в новій культурі. Типові емоції, пов’язані з цією стадією, — гнів і образа на нову культуру як причину труднощів;

— продовження процесу реінтеграції в напрямі набування автономії і підвищення здатності бачити позитивні і негативні елементи як у новій культурі, так і в колишній;

— незалежність, тобто досягнення «бікультурності», здатності функціонувати і в старій культурі, і в новій.

Цю послідовність стадій (кроків) можна описати ( U-подібною або W-подібною кривою, коли процес пристосування повторюється в умовах колишньої культури. Попри певні недоліки, модель культурного шоку набула популярності серед учених.

Деякі дослідники дійшли висновку, що сильний культурний шок (у тривалих зарубіжних відрядженнях) змушує людину продуктивніше працювати. Це узгоджується з позицією П. Адлера, який стверджував, що культурний шок стимулює процес міжкультурного научіння, який сприяє самопізнанню та особистісному зростанню.

Виникнення культур-шоку пояснюють географічним переміщенням, що викликає тугу з приводу втрачених зв’язків (це відбувається не завжди, і передбачити подібну реакцію і її глибину неможливо); фаталізмом, песимізмом, безпорадністю людини, що потрапляє в чужу культуру (це не розкриває відмінностей в ступені дистресу); процесом природного відбору, або виживання (таке пояснення дуже спрощене); надмірними очікуваннями (зв’язок між незадоволеними очікуваннями і поганим пристосуванням не доведений); негативними подіями та порушеннями щоденного розпорядку; розбіжністю цінностей через відсутність взаєморозуміння і конфлікти; дефіцитом соціальних навичок, соціальної підтримки.

Для подолання культурного шоку важливо мати кілька моделей адаптивної поведінки, враховуючи, що будь-яка важлива зміна в житті, як правило, спричинює стрес і дискомфорт. Тому особливо важливо зберегти особистісну цілісність і самоповагу.

На пристосування до нової культури потрібен час. Кожна людина пристосовується в індивідуальному темпі, залежно від ситуації. Допомагає й усвідомлення, що інші люди переживали культурний шок і подолали його.

Те, що людина легко пристосовувалася в рідній культурі, не означає, що адаптація до чужої культури буде простою. Особливо це відчутно, якщо у традиційній культурі жилося краще. До культурного шоку потрібно готуватися, що полегшить процес пристосування: вивчити мову, культуру, змоделювати ситуації тощо.

Отже, культурний шок є процесом научіння, іноді важким і неприємним, навіть шкідливим для здоров’я і психіки людини. Однак готовність до його переживання полегшує адаптаційні процеси.

Роль крос-культурних досліджень підвищуватиметься, оскільки все більше психологів прагне звільнитися від обмежень, накладених європейськими й американськими теоріями. Крос-культурні дані і факти можуть стати стимулом до нового мислення і побудови загальних і точніших теорій. 

Висновки

Культура відіграє все більшу роль у формуванні та зміцненні громадського суспільства, розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Культура впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності – праця, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості. Значення її у формуванні та розвитку способу життя людини виявляється у дії особисто–суб’єктивних факторів (настанови свідомості, духовні потреби, цінності та ін.), що впливають на характер поведінки, форми та стиль спілкування людей.

Культура представляє собою неоднорідне явище. Поряд із загальними рисами, їй притаманні і риси характерні для різних соціальних верств і груп. Системи специфічних культурних особливостей, характерних для деяких соціальних груп, називаються субкультурами. Так, своєрідність культурних запитів молоді дає підставу говорити про існування особливої молодіжної субкультури.

Нове покоління не тільки пасивно споживає вже створене культурне багатство, разом з тим воно вносить і свій внесок у скарбничку світової культури в залежності від того, що було успадковано ним від культури минулого. Таким чином, традиції і творчість у розвитку культури органічно взаємопов’язані. 

Список використаної літератури

1. Клаус Гюнтер Введение в дифференциальную психологию учения [] : [Пер. с нем.] / Гюнтер Клаус,, 1987. — 173,[1] с. с.
2. Кондрашихина, О. Дифференциальная психология [Текст] : учебное пособие для студентов вузов / Оксана Кондрашихина, 2009. — 230,[1] с.
3. Либин А. Дифференциальная психология: На пересечении европейских, российских и американских традиций [Текст] : Учеб. пособие для студ. вузов / Александр Либин,, 2004. — 527 с.
4. Либин, А. Дифференциальная психология: наука о сходстве и различиях между людьми [Текст] : учебное пособие / Александр Либин, 2008. — 573,[1] с.
5. Машков, В. Дифференциальная психология человека [Текст] : учеб. пособие / Валерий Машков, 2008. — 288 с. (Введено зміст)
6. Психология творчества: общая, дифференциальная, прикладная [Текст] / Яков Пономарев, И. Н. Семенов, С. Ю. Степанов; С. Ю. Степанов и др., 1990. — 222,[1] с. с.
7. Фельсер, Г. Психология потребителей и реклама [Текст] / Георг Фельсер ; науч. ред.: Петр Власов, Анна Киселева ; пер. с нем. Ольга Шипилова, 2009. — 702 с.