Вступ

Історіософія (філософія історії) — складова частина філософії, наукове призначення якої — тлумачення історичного процесу й історичного пізнання.

Зумовлені зростанням міст, розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі, буржуазні соціально-економічні відносини (які почали складатися в добу Відродження) сприяли розвитку раціоналістичного погляду на історію як на процес здійснення «природного закону», розуму; сприяли зосередженню уваги на людині, її діях та посиленню інтересу до суспільно-політичної сфери життя. Історія стала історією людських пристрастей, які розглядались як необхідний вияв людської природи. Ренесансний історизм у розглядуваний час набув рис секуляризованої і гуманістичної філософії історії з «притаманним йому визначенням мінливості стану речей як суспільних процесів. Останнє було кроком уперед порівняно з «пласкою середньовічною ідеєю «мінливості речей» (mutatio rerum), яка використовувалась для відтінення марності мирських починань і есхатологічної інтерпретації земного світу й часу.

Гуманісти доби Відродження охоче зверталися до греко-римської античності зокрема й античної історіографії, яка була для них культурно-історичним еталоном, неоціненною скарбницею вивірених освіченим розумом неперехідних норм.

1. Історіософські погляди гуманістів

В епоху Відродження розробка історіософської проблематики починає займати одне з центральних місць. Саме гуманісти цієї доби створили нову пояснювальну схему в термінах раціонально інтерпретованого людського досвіду, що надало історизму рис секуляризованої філософії історії. Вони ж заклали підвалини для запанування ідеї об’єктивного характеру історичної закономірності, яку розвинув згодом у головний принцип своєї філософії видатний італійський історик Дж. Віко. Гуманісти почали розглядати історію як особливий тип або форму пізнання зі своїм специфічним предметом.

Історіософські погляди гуманістів були зумовлені до певної міри соціально-економічними процесами, які відбувалися в тодішній Європі. Це був, як відомо, період розпаду феодального ладу і зародження елементів нового, буржуазного устрою, для якого стали вже неприйнятними старі світоглядні уявлення, коли головною рушійною силою історії вважалося божественне Провидіння; а історичний процес розглядався як здійснення Божої волі, як реалізація передбаченого наперед Божественного плану «врятування» людини і розумівся як шлях до есхатологічного «царства Божого». На теренах України, як складової частини Європи, відбувалися подібні соціально-економічні і культурні процеси. Проте визначальними рисами перших історіософських шукань українських гуманістів стало усвідомлення історичної дистанції між сучасністю і минулим свого народу, прагнення пізнати і наслідувати це минуле, замилування героїчними вчинками пращурів.

Погляди гуманістів епохи Відродження на історію суттєво відрізнялися від тих поглядів, які домінували в античності та середньовіччі. Античність, як відомо, не відчувала неповторності історії. Остання асоціювалася для греків і римлян з циклічним повторним круговим обертанням небесних сфер, які, як їм здавалося, і визначали неповторні долі людських душ і душ цілих народів. Середньовіччя ж з притаманним для нього домінуванням теологічної логіки, як вже зазначалося, у створеній ним вічній ідеальній історії не знайшло місця для людини і не виявило особливого інтересу до її справ.

Натомість гуманісти епохи Відродження, залишивши небесам кінцеву причинність історії, відкрили глибину історичного часу, з’ясували змістову відмінність окремих етапів історичного процесу, відродили прагматичну історіографію, тобто історію діянь, покликану слугувати практичним цілям.

Вони зосередили увагу на світській історії, вважали останню вчителькою життя, створили науково-критичний метод її осмислення, використовуючи широкий спектр історичних жанрів, вивчаючи й імітуючи античних авторів. Ренесансні гуманісти відмовилися від двох форм квазіісторії, які панували на Близькому Сході і почасти у Греції — від теократичної історії та міту, де головними персонажами виступали боги, що діяли у непевному минулому. Від греко-римської історіографії вони запозичили характерний для неї патетичний драматизм, принцип сценічного зображення і опрацювання історії. Це була оповідь про «людську історію, історію людських діянь, історію мети, успіхів і невдач. Вона допускала, звичайно, божественне втручання, але воно було суворо обмеженим». Разом з тим ренесансні мислителі скористалися також здобутками середньовічної історіографії. Їм, зокрема, імпонувало її конституювання історії як об’єктивного процесу; прагнення писати історію не якогось окремого народу, а всього світу в цілому; підняття значимості історичних діячів як виконавців божественних накреслень; універсалізація християнських стосунків: всі люди рівні в очах Бога, для якого нема обраного, привілейованого народу тощо.

Поважне місце у філософії історії займає інтерпретація історичного процесу, який виступає і неперервним, транзитивним (оскільки є спадкоємною єдністю духовного, політичного і економічного поступу людської цивілізації), і перервним, бо ґрунтується на різних за своєю суттю і хронологічними межами подій у різних народів. Антична історіографія черпала свої уявлення про загальну природу історичного процесу і про людину як його діючу особу із відповідних філософсько-мітологічних передумов, які ще не склались у закінчену систему поглядів. Античному мисленню була також чужою думка про певну спрямованість історичних змін. Досягненням середньовічної історіографії стало уявлення про історичний процес як універсальне явище. Символом універсалізму стало прийняття єдиної системи відліку часу для всіх історичних подій. Разом з тим історичний процес розглядався як реалізація не людських, а Божих планів і мети. А перетворення Бога (у формі Провидіння) на рушійну силу історії по суті означало, що історичний процес уявлявся чимось зовнішнім стосовно людства.

Гуманісти доби Відродження, відмовившись від християнської ідеї руху часу по прямій лінії (яка вела до його закінчення в майбутньому) і, повернувшись до циклізму античності, додали До останнього «невеличкий» нюанс: цей рух часу уявлявся не по колу, а по спіралі, що відкривало можливість безкінечного розгортання історичного прогресу. На зміну середньовічній християнській теології історії (згідно з якою людство рухається від створення Адама, гріхопадіння до спокутування гріхів і страшного суду) приходить уявлення про діалектичну єдність всезагальної змінності історичних подій і постійності законів, за якими живуть люди й держави. Рух історії та відповідно до нього зміни обумовлені не тільки політичною і військовою, але й інтелектуальною діяльністю людей. Гуманісти висунули поняття природного закону історії і прогресу, вважаючи, що людське суспільство прогресує і що наука історія увічнює цей прогрес (Ж. Боден). Погляди українських гуманістів на історичний процес формувалися, спираючись не лише на традиції західноєвропейської думки, але в значній мірі на осмислення історичних подій своїми вітчизняними попередниками — мислителями Київської Русі. Тлумачення руху історії українськими інтелектуалами княжої доби попри їх близькість з тим його розумінням, що побутувало тоді на європейському Заході мало такі свої характерні риси: 1) усвідомлення неперервності історичного процесу й цінності історичного факту самого по собі; 2) уявляння про рух історії в часі, що органічно поєднується з освоєнням простору як глибинного змісту історії, яка сама виступає простором, що рухається в часі; 3) осмислення історії як процесу, здійснюваного хоч і згідно з передвизначеням «зверху», однак завдяки реальним, земним зусиллям людей (Іларіон); 4) сприймання історичного процесу дидактично, як повчального; 5) перцепція історії як жорстко детермінованого, цілеспрямованого прогресуючого процесу; 6) уявлення про те, що ходом історії управляє Бог, але він певним чином співвідноситься з уявленням про реальний хід історії; 7) протиставлення двох етапів історичного розвитку людства: епох Старого заповіту, з його рабством, невіглаством, та «Нового», де панують буцімто свобода, рівність, благодать.

Починаючи з епохи Відродження у боротьбі з середньовічною концепцією розуміння історії формувалася світська філософія історії, куди великий вклад внесли Ж. Боден, англійські філософи XVII ст. (Ф. Бекон, Т. Гобс та інші), а особливо Дж. Віко. Але вони мали своїх попередників, одним із яких був український мислитель С. Оріховський, який значною мірою сприяв формуванню нової історіографії з виразним національним змістом. Ренесансно-гуманістичне трактування історії передбачало перетворення історії із служниці теології на світське знання, відкидало віру в чудеса, у потойбічні сили, які нібито втручаються у діяльність людини і в хід історії. Зумовлені зростанням міст, розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі, буржуазні соціально-економічні відносини (які почали складатися в добу Відродження) сприяли розвитку раціоналістичного погляду на історію як на процес здійснення «природного закону», розуму; сприяли зосередженню уваги на людині, її діях та посиленню інтересу до суспільно-політичної сфери життя. Історія стала історією людських пристрастей, які розглядались як необхідний вияв людської природи. Ренесансний історизм у розглядуваний час набув рис секуляризованої і гуманістичної філософії історії з «притаманним йому визначенням мінливості стану речей як суспільних процесів. Останнє було кроком уперед порівняно з «пласкою середньовічною ідеєю «мінливості речей» (mutatio rerum), яка використовувалась для відтінення марності мирських починань і есхатологічної інтерпретації земного світу й часу. Але, незважаючи на перелічені позитиви, які з’явились у ренесансній історіографії порівняно з попередніми часами, незважаючи на зростання значення реального історичного досвіду та істотне зниження апеляції до Біблії, при тлумаченні історичних подій у поглядах гуманістів на історію й надалі переважав здебільшого так званий риторичний напрям, — коли на історію дивилися як на ілюстративний матеріал, корисний для вправ із граматики й риторики, або для пояснення норм моральної філософії.

2. Місце людини в історії у вченні гуманістів

Ренесансні гуманісти вважали історію вчителькою життя, яка особливо потрібна для виховання молоді. Тому їм імпонувала думка Ціцерона, який писав, що незнання всього того, що відбувалося до народження, робить людину схожою на дитину й оповиває її густим туманом невігластва. Мета історії, на думку мислителів Відродження, полягає в тому, щоб відтворити минуле і завдяки цьому зрозуміти свій час, розширити горизонти його бачення і уможливити вираження побаченого, засвоїти досвід сторіч і на основі фактів минулого встановити істину. Вважаючи людську істоту історичною, оскільки в ході історії і за допомогою неї вона пізнає довколишній світ і себе саму в ньому, гуманісти на практиці відродили прагматичну історіографію, тобто історію діянь, покликану служити практичній меті в житті людини. При цьому вважалося, що справа історика — знати минуле, а не майбутнє. Якщо ж хтось «береться визначити майбутні події — то це є певна ознака хибності самої його концепції історії».

Світська ж історія вважалась плодом «мудрування» людини і вже з цієї причини не йшла ні в яке порівняння зі священною історією і не розглядалась як істинне знання. Періодизація світської історії ґрунтувалася як вже зазначалося на ідеї «чотирьох монархій», згідно з якою в історії людства «чотири світові монархії» приходили на зміну одна одній, і четвертій із них випадало стати останньою, за якої земні царства припинять своє існування. Відомими були в середні віки й інші варіанти періодизації світової історії: поділ на шість віків (згідно з 6 днями творення світу Богом); поділ на три періоди (царювання Бога-Отця, тобто дохристиянська ера), царювання Бога-Сина (християнська), царювання Святого Духа (яке має початись у майбутньому); поділ історії згідно з шістьма періодами життя людини (дитинство, отроцтво, юність, друга юність, зрілість, старість). Зрештою, досить популярним був поділ історії і на періоди, згідно з поділом Біблії на Старий і Новий заповіти. При цьому перший був символом «старого світу», насильства, жорстокості, а другий — «нового світу», рівності і братерства, «царства Христа».

Так, не заперечуючи відмінність між душею і  тілом, “внутрішньою” і “зовнішньою” людиною, ренесансна філософія зняла їх протиставлення. Вона поставила людину в центр світу й оголосила, що  це місце людина посідає з власної природи. Залишаючись щирими християнами, гуманісти розглядали людину не у вимірі її гріхопадіння і порятунку, а в аспекті її творчого ставлення до себе самої і до всього, що її оточувало.

Проблема людини, її соціального буття, морального світу виявилася чи не визначальною і в Україні. Спираючись на здобутки своїх попередників, вітчизняні ренесансні митці XVI ст. розвивали ідеї гуманістичного антропоцентризму з його трактуванням людини як найвищої цінності, обгрунтовували стихійне самоутвердження особистості в її чисто земному втіленні. Особливе місце в ренесансному осмисленні проблеми людини належить ще й досі недостатньо дослідженим філософським та теологічгим трактатам латиномовних авторів, передусім Ст.Оріховського.

В XVI ст. українські мислителі, як і їхні західноєвропейські колеги, трактували людину  як найвищу цінність, розглядали її не як маріонетку в руках Творця, а як його відповідального співробітника. В центрі філософських роздумів перебувала проблема співвідношення Бога і людини, акцентувалася увага на здатності людського розуму осягнути істину, проникнути навіть у зміст священних текстів (Л.Зизаній, Ю. Рогатинець). Велику увагу проблемі людини приділяли С.Оріховський, К. Сакович, К.Транквіліон-Ставровецький. Ці та інші мислителі сповідували вчення про людину як мікрокосм (малий світ), який повторює образ макрокосму (великого світу). В дусі антропоцентризму з його кваліфікацією людини як найвищої цінності розмірковували над визначенням місця людини у світі (Віталій Дубненський, Фікара, І.Копинський). Вони були переконані, що спасіння досягається насамперед повноцінним, творчо-активним земним життям (С.Оріховський). Однією з основних чеснот у вченні про людину вони вважали здатність до самопізнання, яке допомагає людині досягти внутрішнього, духовного оновлення, морального самовдосконалення.

Крім того, українських мислителів цікавила проблема свободи волі, яку вони розглядали не тільки щодо створеного природного порядку, випадковостей фортуни, а й стосовно Бога, його задуму. Розмірковуючи над співвідношенням душі і тіла, розуму й відчуттів, говорили про їх гармонійну єдність (Транквіліон-Ставровецький). Душа мислилася безсмертною, розлитою по всьому тілу, даною Богом при народженні.

Висновки

Отже, ренесансні мислителі надавали великого значення теперішньому часові («віку нинішньому», «новому віку»). Прагнення не змарнувати його для земних справ — цим ренесансне світовідчуття принципово відрізнялося від середньовічного. Однак мета «схопити» теперішнє (carpe diem), вичерпати можливості, що в ньому містяться, була досяжною лише при врахуванні минулого і майбутнього. Тим самим виникає уявлення про зв’язок модусів часу, що є першим кроком до відчуття історичного часу і до принципово нового типу історичної свідомості. Ідеалом гуманістів була минувшина, але не середньовічна, а антична, від якої «нинішній вік» відрізняється новизною не стільки часу, як перевагами звершень.

Історія розглядається ними не як реалізіція наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії. Гуманісти звеличували людину – творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам людей, які стають активними суб’єктами дії.

Вітчизняні гуманісти допускали можливість пізнання людиною довколишнього світу з допомогою розуму і відчуттів. Займалися осмисленням людини як творчої особистості, здатної творити себе і змінювати світ. Сенс життя вбачався ними у здійсненні людиною свого земного призначення (С.Пекалід, К. Транквіліон-Ставровецький, М.Смотрицький). Людину вони вважали творцем свого щастя, здатним зрозуміти й повернути собі на благо все багатство і розмай навколишньої природи, спроможним творити духовні цінності. Посилаючись на закон природи, вони прославляли любовні почуття і родинне життя, виступали проти целібату (С.Оріховський) та релігійного фанатизму (Л.Зизаній, К. Транквіліон-Ставровецький, М.Смотрицький).

Список використаної літератури

1. Кислюк К. Історіософія в українській культурі: від концепту до концепції: монографія / Харківська держ. академія культури. — Х. : ХДАК, 2008. — 288с.
2. Литвинов В.Д. Ренесансний гуманізм в Україні (Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії ХV – поч. ХVІІ ст.). – К.: Основи, 2000. – 472 с.
3. Потульницький В. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII-XX століть. — К. : Либідь, 2002. — 480с.
4. Тельвак В. Історіософія та методологія історії: Конспект лекцій / Дрогобицький держ. педагогічний ун-т ім. Івана Франка; Дрогобицький осередок Українського Історичного Товариства ім. М.Грушевського. — Дрогобич, 1999. — Ч. 1 : Історіософія. — Дрогобич, 1999 — 106с.