Вступ

Розвитком буржуазних відносин, що підривали основи феодалізму, культурним відродженням, поширенням ідей Реформації та гуманізму, соціальними та національними революціями позначено в європейській історії ХУІ-ХУІІ ст.

На Сході Європи ці процеси були ускладнені й загальмовані наслідками монголо-татарського завоювання. До того ж, землі України – тодішньої Південно-Західної Русі – стали об’єктом гострого суперництва сусідніх держав – Польщі, Литви, Московського князівства, Кримського ханства. Як в таких умовах український народ вів боротьбу за своє визволення і державність, в чому полягав його суспільно-політичний та етнічний розвиток, що згодом привів до національної революції середини ХУІІ ст., чим було викликано та як відбувалося становлення її майбутнього лідера – козацтва.

Історія України XIV – першої половини XVIІ ст. — це історія колоніальних захоплень українських земель сусідніми державами, розвитку феодальних відносин, боротьби українського народу за незалежність, проти соціального і релігійного гноблення.

У ХІV ст. українські (давньоруські) землі представляли собою території, роздрібнені на окремі князівства і ослаблені золотоординським ігом. Саме тому вони стали об’єктом експансії декількох феодальних країн – Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, Московського князівства, Кримського ханства і Туреччини.

1. Загарбання українських земель Литвою та Польщею

У ХІІІ – першій половині ХІV ст. продовжувачем державності Русі на її південно-західних землях та провідною силою опору іноземній агресії виступало Галицько-Волинське князівство. Жорстока поразка, завдана 1323 р. руським військам ординським ханом Узбеком, підірвала воєнну і політичну міць Галицько-Волинської держави. Смерть загиблих в бою князів Андрія та Лева припинила князівську династію Романовичів, які протягом більш як 120 років вели боротьбу за незалежність і державну єдність Південно-Західної Русі. Втрачаючи власне політичне значення, осередок української державності став предметом гострого суперництва Польщі та Литви. В результаті остання закріпила за собою Волинь, а польський король у 80-х рр. ХІУ ст. остаточно утвердив свою владу в Галичині. Буковина з середини ХІУ ст. опинилася в складі Молдавського князівства, Закарпаття ще раніше захопила Угорщина.

Іноземне поневолення західноукраїнських земель перервало процес формування незалежної державності українського народу. Економічно слабкі, роз’єднані, політично занепадаючі руські князівства Подніпров’я і Поділля перебрати на себе роль збирання та визволення українських земель з-під монгольського іга не могли. Зате мету підпорядкувати собі “всю Русь” поставив володар сусідньої Литовської держави великий князь Ольгерд (1345-1377).

Литовські племена здавна були північно-західними сусідами східних слов’ян. В “Повісті минулих літ” вони згадуються як такі, що не мали власної політичної організації і платили данину Києву. “Литва з болота на світ не показувалася”, — вказував в середині ХІІІ ст. автор “Слова про загибель руської землі”. Однак саме тоді в Поніманні склалась раньофеодальна держава – Литовське князівство [9, с. 82].

Вже за Міндовга (1230-1263) Литва включила в себе Чорну Русь, головне місто якої Новгород-Литовський (нинішній білоруський Новогрудок) на певний час став столицею держави. Зростаючи й далі за рахунок західних руських земель, Литва переймала їх більш високу культуру і досвід політичної організації. Це обумовило зближення литовської і руської знаті, “ослов’янення”, “обрусіння” литовських князів, які одружувалися з руськими княжнами й бояринями, переходили у православну віру, переймали місцеву мову, побут та звичаї. Тому далекосяжні плани великого литовського князя Ольгерда зустріли скоріше співчуття, ніж протидію українського населення, що сподівалося таким чином звільнитися від більш обтяжливої залежності від монголо-татар.

В кінці 1350-х рр. Ольгерд зайняв Брянськ і просунувся на сіверські землі. У 1362 р. добровільно визнав владу Литви київський князь. Поповнені киянами литовські війська того ж року зайняли Переяславщину, на Правобережжі розбили невеликі орди подільських татар, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою, і зайняли Поділля.

Литовським успіхам в Україні сприяли феодальні усобиці в Золотій Орді (там в 1359-1361 рр. змінилося сім ханів). Однак монгольська держава не настільки ослабла, щоб так легко змиритися з втратою українських земель. Швидше за все, відношення між Ордою і Литвою в цей час грунтувалися на договірній і взаємовигідній основі: монголи погодилися на поширення політичного контролю Литви на всю Південно-Західну Русь за умови збереження данинної залежності цієї території від Орди. Не дарма один з руських літописців, відзначивши, що Ольгерд “багато земель і країв завоював, і гради, і княжіння узяв собі… і збільшилось княжіння його більше всіх”, підкреслював, що литовський володар “не стільки силою, скільки мудрістю воював” [5, с. 97].

Приєднавши більшість сучасних українських, білоруських і частину російських земель, Литва стала великою феодальною державою, яку самі литовці називали Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське. Руські землі становили 9/10 загальної площі князівства і мали великий вплив на суспільно-політичне й культурне життя Литви. Руська мова тут стала мовою державною; чимало норм “Руської правди”, місцеві назви суспільних станів, урядових посад були сприйняті литовцями. Був відновлений адміністративно-територіальний устрій, характерний для Київської Русі. Територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення.

Місцева руська знать мала майже ті самі права і привілеї, що й литовська: князі і бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в адміністрації та війську, охоронялися майнові права феодалів. Протягом перших десятиліть литовського володарювання привілейоване становище мала православна церква.

Однак на відміну від Київської Русі державна влада концентрувалася в руках великого литовського князя, який одноособово розпоряджався військовими силами і матеріальними засобами країни. Місцеві князі були лише дорадниками і виконавцями його волі, бо земельні володіння мав тільки той, хто служив великому князю. Українські удільні князівства користувалися самоуправлінням, але поширювалося воно лише на господарські відносини, суд, релігію і в жодному разі не на державну адміністрацію. Нарешті, у відновлених українських уділах – Київському, Переяславському, Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівську владу отримали не нащадки Рюриковичів, а сини і племінники литовського князя – Ольгердовичі [9, с.84]. Таким чином, хоча центральна влада постійно підкреслювала, що литовці “старовини не рушать і новини не вводять”, насправді відбулися суттєві зміни. Литовська держава не була державою українською. Значний на перших порах політичний вплив українських князів і бояр був обумовлений не організацією державних структур, а лише зближенням литовської і української знаті. Удільні Ольгердовичі використовували прагнення місцевих феодалів до автономії для протистояння централізаторській політиці Вільна. Зміцнення влади великого князя чи зовнішньополітична переорієнтація Литви за таких умов становили пряму загрозу державницькому становищу українських уділів.

2. Литовські князі на українських землях

Так воно і сталося після Кревської унії Литви з Польщею (1385 р.), коли значно посилилися польсько-католицькі впливи на литовську знать і, відповідно, опір руських аристократів. Енергійний великий князь Вітовт на початку 90-х рр. збройною силою усунув “за непослух” кількох удільних князів та передав їх володіння своїм прибічникам. Посилилась феодальна залежність селян та жителів міст. За словами сучасника, Вітовт тримав підвладні руські землі в “залізних кайданах” [5, с. 103].

Однак плани великого литовського князя сягали ще далі. Скориставшись тим, що усунутий від влади в Золотій Орді хан Тохтамиш шукав притулку в Південній Русі, Вітовт домігся від нього зняття данинної залежності з руських земель, тим самим остаточно закріпивши їх за Литвою. Крім того, як стверджує один з літописців, “радився Вітовт з Тохтамишем, кажучи: “Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві на великому княжінні на всій Руській землі”.

Честолюбні наміри литовського князя дорого коштували Україні. 12 вересня 1399 р. в гирлі Ворскли 80-тисячна русько-литовська армія разом з татарами Тохтамиша зазнала нищівної поразки від 100-тисячного війська хана Тимур-Кутлука. Ламаючи відчайдушний опір населення (вистояли тільки потужні фортеці – Кам’янець-Подільський, Кременець, Луцьк), ординці спустошили Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Так, за висловом одного з польських істориків, “ у потоках крові потонули мрії Вітовта про об’єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи” [5, с. 105].

Однак згодом великий литовський князь все ж вирішив кілька важливих зовнішньополітичних завдань. Перемога в липні 1410 р. об’єднаних слов’янсько-литовських сил над Тевтонським орденом під Грюнвальдом завдала нищівного удару німецько-католицькій агресії, припинила її розгортання на південь і схід. У 20-х рр. завдяки дружнім стосункам з Ордою, Вітовт розширив кордони своєї держави аж до Чорного моря, зміцнив їх системою замків.

Посилення впливу католицької церкви, яка після Кревської унії стала державною, дискримінація та феодальні утиски руського населення викликали його зростаюче незадоволення. В 1430-1440-х рр. Русь охопило масове повстання проти литовсько-польського панування. Політичним прапором руху, основною силою якого були жителі міст та дрібна православна шляхта, стали “зрусілі” Ольгердовичі, які після смерті Вітовта боролися за великокнязівську владу з прихильниками пропольської орієнтації [4, с. 75].

Обрання (1430 р.) великим литовським князем відомого своїми антипольськими поглядами Свидригайла Ольгердовича викликало польську збройну агресію на Волині і Поділлі. Розпочалася народна війна проти загарбників. Міщани Луцька під керівництвом воєводи Юрші, захисники Олеського замку на чолі зі старостою Іваном Преслужичем не тільки витримали облогу поляків, а й значно стримали їх наступ.

Налякані розмахом визвольної боротьби в Україні, великі литовські феодали у 1432 р. скинули Свидригайла й проголосили великим князем брата покійного Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Сигізмунд відновив унію з Польщею за зверхності її короля.

Майже всі руські землі – Вітебська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Полоцька, Волинь, Брацлавщина – не визнали влади Сигізмунда. Свидригайло оголосив ці території “Великим княжінням Руським”, а себе – його великим князем. Місцеві урядові посади все більше перебирала православна знать.

В політичній боротьбі удільної Русі цілком певно визначились дві протилежні тенденції: прагнення до повної автономії – і намагання литовських властей ліквідувати її. Все вирішували сила і єдність як українського суспільства, так і литовсько-польської унії, що відроджувалася.

Однак єдності у повсталої Русі не було. Після того, як польський король урівняв у правах з католиками тих православних аристократів, які стали на бік Сигізмунда, руська знать почала відмовлятися від боротьби. Внаслідок жорстокої поразки під Вількомиром 1435 р. та інших невдач Свидригайло зрікся титулу великого руського князя. Вперта боротьба українського міщанства та шляхти була придушена збройною силою, але примусила власті зберегти Київське та Волинське удільні князівства. Привілей короля Казимира ІV 1447 р. розширив права всіх феодалів, звільнив їх від деяких державних повинностей, гарантував шляхті особисту недоторканність. Це послабило незадоволення українського служилого стану, шляхта слідом за князями і боярами все більше переходила від конфронтації з польсько-литовською владою до її підтримки. Таким чином було підготовлено остаточну ліквідацію удільного устрою – Волинського (1452 р.) та Київського (1470 р.) князівств. І хоча кияни двічі не пускали до міста призначеного їм воєводу Мартина Гаштовта, захистити втрачені залишки руської автономії це вже не могло [4, с. 77].

Московське князівство, остаточно звільнившись від монголо-татар (1480р.), вогнем і мечем приєднало основний масив великоруських земель і перетворилось на могутню централізовану державу. Великий князь Іван ІІІ “богом дарованим з діда-прадіда правом” проголосив себе “государем всієї Русі” [4, с. 77]. Підпорядкування всіх земель колишньої Київської Русі стало центральним завданням московської зовнішньої політики. Протягом кінця ХV-ХVІ ст. відбулася серія війн за українські володіння Литви, в результаті яких Москва захопила Чернігівські і Сіверські землі, а значна частина українських та білоруських князів і бояр перейшла на службу до московського князя. Вони не без підстав сподівалися на те, що здобути “милості” в Москві легше, ніж відстояти власні інтереси в Литві. Втім, і ті українські аристократи, що залишилися, теж більше розраховували на ласку Литовського князя і польського короля.

3. Люблінська унія 1569 р.

В липні 1569 р. Литва та Польща підписали Люблінську унію, за якою було утворено нову державу – Річ Посполиту з одним монархом – королем польським і великим князем литовським одночасно, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом. Разом з тим обидві частини держави зберігали окремі уряд і адміністрацію, суд, фінанси, власне військо та законодавство [7, с. 62].

Дуже ослаблена Лівонською війною з Московською державою та пропольською опозицією всередині країни Литва не змогла відстояти від зазіхань польської шляхти свої українські володіння. Всі вони перейшли до Польщі. На засіданнях польського сейму було вибудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна належала польським королям – внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання або успадкування. Ці твердження прямо перегукувалися із претензіями на спадщину Київської Русі московських володарів. Таким чином, слідом за московською з’явилася ще одна, польська доктрина, яка позбавляла українців права на власну державність. Представники української шляхти, що прибули на сейм, не протестували. За дотримання мінімальних вимог (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідування, руської мови в офіційному діловодстві) вони підтримали ідею приєднання до Корони.

Після 1569 р. українські землі були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське та Чернігівське (утворене 1635 р. після того, як “істинно польські” Чернігівщина та Сіверщина були відібрані у Москви). На їх території (крім Галичини) діяло не польське, а литовське право (Статути 1566 та 1588 рр.), великі міста керувалися положеннями магдебурзького права. Однак, незважаючи на це, польські феодали поширили своє панування на більшу частину України [7, с. 63].

На час Люблінської унії та після неї для економічного та соціально-політичного життя українських земель найбільш характерними були такі явища:

1. Інтенсивне зростання великого феодального землеволодіння – насамперед на Волині, в Галичині (за станом на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів засереджувалося ¾ селянських господарств воєводства). Але й придбані внаслідок унії землі Придніпров’я король щедро роздавав магнатам, при цьому дещо перепадало й українській знаті. Так, черкаський староста князь Вишневецький випросив у короля привілей на “пустинь, звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю” до московського кордону – на 40-і роки ХVІІ ст. Вишневецькі мали тут 40 тис. селянських дворів, 56 міст і містечок.
2. Розвиток товарно-грошових відносин, втягування українських земель через Польщу в європейську торгівлю хлібом. Це зумовило появу і різке зростання фільварків, тобто власного господарства феодалів, спрямованого на виробництво хліба на продаж та власну переробку сировини і заснованого на постійній щотижневій панщині; зміцнення феодальної власності на землю.
3. Посилення феодального гноблення селянства внаслідок формування фільваркової системи, розвитку панщини, здачі феодалами своїх маєтків в оренду та під заставу, зменшення селянських наділів.

В 20-х рр. ХVІІ ст. панщина на Волині складала 4-5 днів, на Київщині – 2-3 дні на тиждень від господарства. 1588 р. ІІІ Литовський статут остаточно ввів кріпацтво; власник отримав право на власний розсуд регламентувати повинності селян.

4.Розширення території проживання українського народу, господарське освоєння Східного Поділля, Південної Київщини, Лівобережжя, початок колонізації Слобожанщини. На нових землях вдосконалювалась техніка землеробства, розвивались ремесла, торгівля. Сюди тікали селяни з усієї України, заохочені звільненням від повинностей і податків на 20-40 років у так званих “слободах”. Тут складався новий тип господарства, заснованого на вільній праці козака-власника або вільнонайманого робітника, формувалися економічні і соціальні підвалини майбутньої Визвольної війни.

5. Поглиблення суспільного поділу праці, зародження мануфактурного виробництва (ХVІІ ст.), розвиток старих і виникнення нових міст, особливо на Наддніпрянщині протягом другої половини ХУІ – першої половини ХVІІ ст. Гальмування процесів урбанізації всевладдям шляхти (заборона зовнішньої торгівлі для міщан, звільнення шляхти від мита і т.ін.). Дискримінація українського міщанства (обмеження при вступі до цехів, податкові пільги іноземцям, перешкоди у виборі місця проживання) та феодальна експлуатація городян (чинш, церковна десятина).

6.Розвиток започаткованої в ХІV-ХV ст. станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків (на відміну від класів, які відображають економічне становище певних соціальних груп). Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. розмежування між основними станами – шляхтою, міщанством, духовенством, селянством стало спадковим і майже непроникним. Закріплена розвинутим кодексом законів (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) станова організація суспільства мала значний вплив на правову свідомість українців. Усвідомлення цінності закону, гарантії прав поєднувало їх із західноєвропейською правовою і політичною думкою. Московська держава, навпаки, формувалась як деспотична монархія, в якій воля царя є єдиним законом для підданих. В цій відмінності – корінь протиріч, з якими зіткнулись українці в стосунках з Москвою в часи Хмельниччини і пізніше.

7.Ополячення, окатоличення українських феодалів, викликане, з одного боку, появою більш привабливої західноєвропейської культурно-релігійної альтернативи, а з іншого — політикою національної дискримінації, яку проводив польський уряд. Це була фактична втрата українцями своєї аристократичної еліти, що жила за формулою “русин за походженням, поляк за національністю” [7, с. 65].

4. Державний устрій та соціально-економічні зміни в Україні XIV–XVII ст.

У Великому князівстві Литовському спочатку державотворення відбувалося на досвіді Київської Русі, аж доки в останній чверті XV ст. не було зруйноване останнє удільне князівство – Київське. Литва з федерації удільних князівств поступово перетворювалася в централізовану феодальну державу. За формою правління Литовсько-Руська держава спочатку була ранньофеодальною монархією, а з часом трансформувалася у монархію станово-представницьку.

На чолі Великого князівства Литовського стояв великий князь. Він зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову влади, був верховним начальником збройних сил, вів дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав одного із синів спадкоємцем. З 1440 р. великого князя почали обирати на раді, що складалася з нащадків удільних князів, бояр, намісників, духовних ієрархів, вищих двірських і земських урядовців (пани-рада). З 1492 р. пани-рада приймала політичні рішення за відсутності великого князя.

У період формування Литовсько-Руської держави великий князь роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям за умовою несення військової служби. Подальше поширення феодальної власності на землю призвело до встановлення ієрархічної васальної залежності з великим князем на чолі. До кінця XIV ст. Литва складалася з уділів, очолюваних князями-намісниками, що призначалися великим князем із нащадків давньоруських князів або членів великокнязівської сім’ї. У XVI ст. держава була вже поділена за польським зразком на воєводства. 13 воєводств, у свою чергу, поділялися на повіти на чолі зі старостою. Старост обирала шляхта повіту, а князь їх тільки затверджував. У старост були помічники – хорунжі і городничі, тіуни, дітські та інші. Староста – ключова особа місцевого управління – виконував адміністративні, судові функції, збирав податки, організовував оборону краю. Великий князь призначав воєводу у кожне воєводство. Воєвода окрім адміністративних функцій ще й командував військом, що складалося з військових підрозділів повітів, очолених повітовими хорунжими і маршалками. Магнати посилали до війська лицарів відповідно кількості власної землі, середня шляхта – 2-4 лицаря, а дрібна – особисто відбувала військову службу. Функції народного ополчення значно скоротилися у військових діях [8, с. 44].

Центральний апарат управління Великого князівства Литовського підпорядковувався великому князеві. Першою особою після князя був земський маршалок, який був заступником князя в раді під час голосування; канцлер займався закордонними справами і завідував державною канцелярією, земський підскарбій переймався фінансами, військовими справами – гетьман тощо. На момент укладання Люблінської унії Литва завершила перетворення в станово-представницьку монархію: влада великого князя була вже обмежена Віленським вальним сеймом, у ньому засідали як великі магнати, так і представники середньої і дрібної шляхти.

Суспільний і державний устрій Великого князівства Литовського визначав судову систему держави. З кінця XIV ст. існували різні судові установи. Найвищою установою був суд великого князя, поруч з ним існував і суд ради. Крім того, судові функції виконують намісники, а потім воєводи та старости. У середині XV ст. визначилася компетенція панських (доменіальних) судів, і тепер пан-шляхтич одноособово вершив суд над селянами-кріпаками. Серед українського населення існував ще й копний суд; копа – сходка дієздатних селян, яка вирішувала цивільні й кримінальні справи жителів. За Статутом 1566 р. Литва поділялася на 30 судових повітів. У кожному повітовому місті було створено три судові установи – земські, гродські і підкоморські суди. У містах з магдебурзьким правом судові справи розглядала автономна судова колегія, яка вирішувала лише справи міщан [8, с. 45].

Джерелами права в українських землях доби були звичаї, міждержавні договори, привілейні грамоти, земські статути та збірники законів. До кінця XV ст. діяло старе українське звичаєве право, і литовські князі сприяли його розвиткові. Привілейними грамотами князь надавав окремим особам, містам або станам привілеї або імунітети, звільняючи їх від юрисдикції державного суду, адміністрації, податків, або ж наділяючи їх певними правами. Земські статути – це законодавчі акти, які видавалися великим князем і стосувалися всіх станів тієї або іншої землі. Збірники законів з’явилися, коли виникла потреба кодифікувати законодавство для зручнішого його використання в суді. Так, Литовський статут у редакціях 1529, 1566 і 1588 рр. виник тоді, коли на політичну арену виходить шляхта і намагається підірвати владу магнатів. Якщо перша редакція Статуту захищає права магнатів і узаконює права селян, то третя редакція цієї збірки законів юридично оформляє панівне становище шляхти і закріпачує селян, у ній майже не йдеться про права міщан і духовенства. Остання редакція Литовського статуту була однією з найбільш досконалих збірок європейських кодексів законів. Він діяв до першої чверті XIX ст. Розробленими «галузями» права доби можна назвати шлюбно-сімейне право, право власності і кримінальне право [8, с. 46].

Що стосується Польщі, то абсолютна монархія, притаманна країнам феодальної Європи, у Польщі так і не склалася. Королівська влада була дуже слабкою. Король, якого обирали, був заручником волі й інтересів класу феодалів, в якому точилися постійні суперечки і змагання. Король фактично вважався головою своєрідної шляхетської республіки, не мав постійної армії, і повністю залежав від шляхетського ополчення. Його фінанси і землеволодіння були дуже обмежені.

Елементом станової демократії були сеймики, які періодично скликалися у воєводствах і повітах місцевою шляхтою для розгляду і вирішення своїх питань та вибору депутатів до центральних органів влади. До кінця XV ст. остаточно організується вальний сейм, тобто загальний для всієї країни, який складався з двох палат. Верхня – коронна рада, або сенат. Тут засідали можновладці – магнати і вищі сановники держави. У нижній палаті – посольській ізбі – збиралися депутати від шляхти, вибрані на сеймиках.

Адміністративне управління у Польському королівстві складалося з центральних і місцевих структур. Королівські урядовці мали посади воєводи, канцлера, скарбника (завідував казною), гетьмана (керівник війська), підкоморія (контролював королівські маєтності), судді тощо. Воєводи призначалися для керівництва територіальними одиницями – воєводствами. На місцях у королівських містах, замках центральну владу представляли каштеляни (від лат. castella – замок). Їм належала військова і суддівська влада, збір королівських доходів і управління королівськими маєтками. Кандидати на урядові й адміністративні посади висувалися сеймиками і сеймом із шляхетсько-магнатського стану та затверджувалися королем [8, с. 46].

Організація державного управління у Польській Короні була відмінною від руських традицій. Тому досить швидко на завойованих Польщею українських землях ці традиції були знищені. Запанувала шляхетська державність.

Територія Речі Посполитої поділялася на великі адміністративно-територіальні одиниці – воєводства. На українських землях було створено 7 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Підляське (Дорогочин), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав, пізніше – Вінниця), Київське (Київ). На початку XVII ст. на відвойованих від Росії північно-східних українських теренах було створено Чернігівське воєводство [8, с. 46].

Економічний розвиток України у польсько-литовський період визначався впливами кількох факторів: пагубні наслідки монголо-татарського панування, зміна економічної ситуації в Європі, де швидко зростає попит на сільськогосподарську і промислову продукцію. Феодальне господарство повільно набуває ознак товарного, втягується в ринкові відносини. Найкращі можливості брати в них участь мали магнати. Шляхта, як завжди, змагається з ними, а також з містами і досягає своїх інтересів. Шляхетско-магнатська влада проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою і сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільварків. Фільваркова система господарювання почала складатися у XIV ст. у Галичині. Фільварок – панський маєток, що виробляв товарну продукцію, але використовував працю залежних селян-кріпаків (панщина). Помірна панщина і фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю Європи, джерело збагачення польських, литовських і українських феодалів.

Складовими панського господарства у XVI ст. стають рільництво, тваринництво і промисли. На українських промислах кінця XVI – першої половини XVII ст. зароджуються елементи мануфактурного способу виробництва: об’єднання робітників, ручна праця, її розділ на окремі процеси.

Поряд з сільськогосподарською діяльністю і промислами в Україні розвиваються ремесла. Ремісництвом займаються і сільські майстри, але основна маса продукції вироблялася у містах. У XV–XVII ст. в Україні було понад 270 ремісничих спеціальностей, об’єднаних у цехи. Найбільшого поширення у містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м’ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, кравців, ткачів, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. У XVI ст. у Львові, Луцьку та Києві діяло по 15-30 цехів [8, с. 48].

З розвитком промислів і ремесла збільшувалася і кількість товарної продукції, яка йшла на внутрішній і на зовнішній ринок. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб, і його надходження весь час зростало. Внутрішній ринок у XVI ст. поширився, організувався, зміцніли економічні міжрегіональні зв’язки, збільшилася кількість постійно діючих торгів. Складалися традиційні центри ярмаркової торгівлі – Київ, Луцьк, Броди, Львів, Ярослав та інші. У справи торгівлі підключалася і держава. Великі князі ретельно створювали митниці.

У цілому, фільваркове господарство на кріпосній праці, елементи мануфактурного виробництва, розвиток ремесла і торгівлі, збільшення ролі міст прискорили економічний розвиток України, а також змінювали соціальну структуру українського суспільства.

За умов феодалізму суспільство набуває станово-корпоративної структури. Стани поєднують людей за громадськими функціями, правами, обов’язками та пільгами: ті, що воюють і мають землю і владу; ті, що моляться за людську спільноту; ті, що трудяться. Протягом ХIV – XVI ст. тривало формування військово-політичного стану – шляхетства. Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. (У Польщі згодом шляхта звільнилася від будь-яких податків). Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Шляхетство було не однорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні групи – дрібна шляхта, середня й магнати [8, с. 49].

Як серед шляхетського стану, українці були представлені і поміж магнатів.

Досить впливовим станом українського суспільства було духовенство. Після Брестської унії панівною ідеологічною силою стало католицьке й уніатське духовенство. Доля православної церкви стала спільною турботою патріотичних сил України, надихала визвольну боротьбу козаків, міщан, селян, шляхти.

Абсолютну більшість українського народу становило селянство. У литовську добу вільні селяни мали свої землі, господарства. За характером повинностей вони поділялися на різні категорії: а) тяглі селяни, б) чиншові або данники, в) слуги путні.

Тяглі селяни обробляли землю пана своєю худобою (тяглом), працюючи спочатку 8-10 днів на рік, а в подальшому 2-4 дня на тиждень. Тяглі сплачували ще й податки: «подимщину» – пану, а «серебщину» – державі. Селяни відбували ще й особисту службу (відробки). З 1457 р. усі пани одержали право юрисдикції над селянами. Відбувається закріпачення селян [8, с. 49].

Селяни чиншові або данники платили певну натуральну данину відповідно до кількості землі, а також надавали харчі князеві і його супроводжуючим під час їх перебування на їхніх землях.

Путні слуги – це селяни, які служили на кордоні або охороняли фортеці. Вони об’єднувалися у сотні на чолі із сотником.

Усі селяни об’єднувалися у сільські громади (общини). На сході громади обирали керівництво на один рік – старосту (або отамана) і громадську раду. Староста разом з «добрими людьми» чинив копний суд. Громада несла відповідальність за вчасну сплату податків та видання злочинців.

Одиницею оподаткування селян вважалося дворище (на Київщині їх називали хуторами) – кілька господарств споріднених родин. Представником дворища був голова. Кілька дворищ об’єднувалися в село, а декілька сіл становили волость.

Реформа 1528 р. встановила кожній родині наділ – «волоку» – 19,5 десятин. З волоки кожне господарство мало платити певний натуральний і грошовий чинш і відробляти панщину. Устава на волоки 1557 р. значно обмежила право селян на перехід до іншого пана. Але головне, що селяни втратили юридичне право власності на землю, яка віднині могла належати виключно державі, знаті і містам. Був зроблений рішучий крок до закріпачення селянства. Феодальна залежність селянства поступово переростала на залежність кріпосну [8, с. 50].

Одночасно з шляхетським станом формується стан міщан. Центром економічного і культурного життя стають магнатські і шляхетські маєтки. Щоб підтримати міста князі вдаються до заохочення сюди колоністів. Значні німецькі колонії з’явилися в Галичі, Холмі, Львові, Володимир-Волинському. Цим містам надавали право самоврядування у формі магдебурзького права.

Усі міщани об’єднувалися в професійні об’єднання – цехи та гільдії: купців, різноманітних ремісників, лікарів, аптекарів та інші. Цех був самоврядною громадою з власним статутом, судом і виборним майстром на чолі. Проте, євреї-іудеї послідовно не допускалися до цехів, складаючи разом з бідними українськими кустарями прошарок позацехових майстрів – т. зв. партачів – жорстких конкурентів цеховиків.

В українських землях на чолі міст з магдебурзьким правом стояли бургомістри, ратмани чи війти, які завідували міськими доходами і витратами. Існувала лава з лавниками – становий суд присяжних. Виконавчою владою була рада і різні магістрати, зокрема, писар і шафарі. На практиці розмежування між лавою і радою ігнорувалися.

Користуватися магдебурзьким правом могли лише римо-католики, на православних право на самоврядування не повинно було поширюватися. Українці у багатьох містах могли жити лише на окремій Руській вулиці (як, наприклад, у Львові) і сплачувати польським ксьондзам за православний обряд. Обмеження і дискримінація міщан-українців об’єднували їх у братства для захисту своїх професійних, етнічних і релігійних інтересів.

Братства захищали православну церкву, домагалися її оновлення, боролися проти церковної унії. Найбільш старим і авторитетним було Львівське Успенське братство, оновлене 1585 р. На утриманні братства, у яке входили всього лише біля 30 сімейств, знаходилися школа, лікарня, друкарня, бібліотека. На початку ХVII ст. за зразком львівського створюються братства в містах Рогатин, Острог, Галич, Кам’янець-Подільський, Красностав, Самбір, Київ, Луцьк, Немирів, Вінниця й ін. Навколо братств об’єднувалися вчені, письменники, видавці, педагоги, політики і військові. Наприклад, у Київське Богоявленське братство з усім Військом Запорізьким у 1615 р. записався гетьман П. Сагайдачний [7, с. 74].

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи: патриціат, бюргерство, плебс. Плебс включав простих ремісників, дрібних торговців і селян. Їм діставався основний тягар податкового гніту.

Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, будували мости, греблі, вежі тощо. Крім того, міщани сплачували церковну десятину й виставляли певну кількість озброєних воїнів. Становище міського населення ускладнювалося, якщо міста передавали в оренду або вводили на постій війська.

Нарешті, відмінною особливістю соціальної структури України ХV — ХVII ст. стала поява козацтва.

 Висновки

Процес визволення та об’єднання земель Південно-Західної Русі, започаткований Галицько-Волинським князівством, в середині ХIV ст. був перерваний агресією сусідніх держав. Українські землі потрапили під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії, панівні верстви яких ліквідували залишки автономної української державності. Опір місцевої князівсько-боярської опозиції був придушений. Гнучка політика поступок руській аристократії, яку проводив литовсько-польський уряд та альтернатива служби московському князю започаткували процес відмови української знаті від власної державної дії.

В середині XV ст. на землях українського Півдня утворилося Кримське ханство — воєнно-феодальна держава, яка, як і Турецька імперія, здійснювала грабіжницькі напади на українські землі. Оборону українського народу від агресії взяло на себе козацтво – нова суспільна сила, що формувалася в Порубіжжі.

Виникнувши як колонізаційне явище, як прагнення суспільних низів звільнитися від феодальної експлуатації, в боротьбі з турками та татарами козацтво створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ, що поступово перебирала на себе деякі функції української держави.

Розвиток соціально-економічних відносин феодально-кріпосницької системи, посилення соціального та національно-релігійного гноблення після Люблінської унії 1569 р. викликали зростаючий опір українського населення. Разом з тим в усіх сферах життя формувалися зародки нового, буржуазного ладу. Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. завершилось формування українського народу, склалися передумови Визвольної війни – національної революції, що розгорнулась в середині ХVII ст.

Список використаних джерел

1. Бонь О. І. Історія України. Курс лекцій. — К. : Вища школа, 2008. — 462, с.
2. Гарін В. Б. Історія України. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 235 с.
3. Греченко В. А. Історія України. — Харків: Торсінг плюс, 2009. — 383 с.
4. Губарев В. К. Історія України. — Донецьк : БАО, 2009. — 622, с.
5. Історія України: джерельний літопис / ред., укл. В. І. Червінський, ред., укл. М. І. Обушний. — К. : Дирекція ФВД, 2008. — 799, с.
6. Король В. Ю. Історія України : навчальний посібник . — К.: Академія, 2008. — 495, с.
7. Левицька Н. М. Історія України. Україна в світі: історія і сучасність. — К.: Кондор, 2010. — 416 с.
8. Литовченко С. Д. Історія земель українських. — Харків: Фактор, 2008. — 197, с.
9. Мицик Ю. А. Історія України. — К.: Києво-Могилянська академія, 2010. — 594, с.
10. Світлична В. В. Історія України. — К.: Каравела, 2008. — 399 с.