Вступ

Гуманісти і подвижники, які відрізняються піднесеним чутливим почуттям душевного становища іншої людини, ніби відчувають іншого, полегшуючи душевні і тілесні страждання, їх сила — в вірі в своє призначення, в любові до людей і всього живого, до активних дій. Такі люди зробили справою свого життя милосердя (лікар, філософ-гуманіст Альбер Швейцер, лікар-гуманіст Федір Гааз, лікар-філософ Микола Амосов, мати Тереза, філософ Анрі Дюнан та ін.).

Заслугою Гіппократа було звільнення медицини від впливу жрецького, храмового цілительства і визначення шляху її самостійного розвитку. Він вчив, що лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого, беручи до уваги індивідуальні особливості організму і навколишнє середовище. Він виходив з думки про визначальний вплив на формування тілесних (конституція) і душевних (темперамент) властивостей людини факторів зовнішнього середовища (клімат, стан води, ґрунту, спосіб життя людей, закони країни та ін.)

1. Гіппократ як перший лікар-філософ та батько медицини

Давньогрецький лікар, реформатор античної медицини. Медичну освіту здобув під керівництвом свого батька Геракліда, а мати, Фенарета, була повитухою. Вважають, що Гіппократ відносився до 17-го покоління сім’ї лікарів. Вів життя мандрівного лікаря в Греції, Малій Азії, Лівії, відвідав береги Чорного моря, був у скіфів, що дозволило йому ознайомитися з медициною народів Передньої Азії і Єгипту.

Гіппократу найчастіше приписують такі твори: «Про повітря, воду та місцевість», «Прогностика», «Дієта в гострих хворобах», 1-а і 3-я книги «Епідемії», «Афоризми», «Вправлення зчленувань», «Переломи» ,«Рани голови».

Гіппократ став родоначальником медичної географії. Розрізняв за конституцією чотири основних типи людей (сангвініки, холерики, флегматики і меланхоліки). Розробляв питання етіології, заперечуючи при цьому надприродне, божественне походження хвороб. Встановив основні стадії розвитку хвороби, вивчав методи діагностики. Висунув чотири принципи лікування: приносити користь і не шкодити, протилежне лікувати протилежним, допомагати природі і, дотримуючись обережності, щадити хворого.

Гіппократ відомий і як видатний хірург: він розробив способи застосування пов’язок, лікування переломів і вивихів, ран, фістул, геморою, емпієм. Йому приписують текст так званої лікарської клятви («Клятва Гіппократа»), яка стисло формулює моральні норми поведінки лікаря (хоча початковий варіант клятви існував ще в Єгипті). Гіппократа називають «отцем медицини».

• Безпричинна втома віщує хворобу.
• Хворий повинен разом з лікарем боротися з хворобою.
• Марення, яке буває разом зі сміхом, менш небезпечне, але марення серйозне більш небезпечне.
• У найсильніших хворобах потрібні і методи найсильніші.
• У всякій хвороби не втрачати присутності духу і зберігати смак до їжі — хороша ознака, протилежне — погана.
• Лікар — філософ; адже немає великої різниці між мудрістю і медициною.
• Гімнастика, фізичні вправи, ходьба повинні міцно ввійти в повсякденний побут кожного, хто хоче зберегти працездатність, здоров’я, повноцінне і радісне життя.
• Дії дієтичних засобів тривалі, а дії ліків — швидко минають.
• Домагатися у хворобах двоякого: приносити користь або не нашкодити.
• Якщо сон полегшує страждання, хвороба не смертельна.
• Є люди, які виявляють своє мистецтво в лихослів’ї мистецтв.
• Життя коротке, шлях мистецтва довгий, зручний випадок швидко минає, досвід оманливий, судження важке. Тому не тільки сам лікар повинен вживати в справу все, що необхідно, але і хворий, і оточуючі, і всі зовнішні обставини повинні сприяти лікарю в його діяльності.
• З двох страждань, що відбулися в один час, але не в одному і тому ж місці тіла, більш сильне послаблює інше.
• Як сукнороби чистять сукна, вибиваючи їх від пилу, так гімнастика очищає організм.
• Хто часто тримає себе в теплі, у того відбуваються наступні шкідливі наслідки: зніженість м’язів, слабкість нервів, тупість розуму, кровотечі, непритомність; все це має наслідком смерть.
• Лікує хвороби лікар, але виліковує природа.
• Медицина воістину є найблагороднішою з усіх мистецтв.
• Наші харчові речовини повинні бути лікувальним засобом, а наші лікувальні засоби повинні бути харчовими речовинами.
• Не нашкодь (хворому).
• Ні насичення, ні голод і ніщо інше не добре, якщо переступає міру природи.
• Пиття вина втамовує голод.
• Корисніше обирати і питво, і їжу менш гарні за якістю, але більш приємні, ніж кращі за якістю, але неприємні.
• Поспішність і надмірна готовність, навіть якщо бувають дуже корисні, зневажаються.
• Ледарство і байдикування тягнуть за собою порочність і нездоров’я — навпроти того, устремління розуму до чого-небудь приносить за собою бадьорість, вічно спрямовану до зміцнення життя.
• Звиклі нести звичайну працю, навіть якщо вони будуть люди слабкі або старі, переносять цю працю легше, ніж люди міцні і молоді, але без звички.
• Протилежне виліковується протилежним.
• Пияцтво — причина слабкості і хворобливості дітей.
• Скільки зірок на небі, стільки обманів таїть жіноче серце.
• Сон і безсоння, якщо те й інше надмірно проявляється, — поганий знак.
• Люди похилого віку (…) менше хворіють, ніж молоді. Але якщо у них бувають будь-які хвороби хронічні, ці останні здебільшого закінчуються разом з життям.
• Люди похилого віку досить легко переносять пост; в другу чергу — люди дорослі, важче — люди молоді, а всіх важче — діти, і з цих останніх — ті, які відрізняються дуже великою жвавістю.
• У всіх, хто, страждаючи якою-небудь частиною тіла, не відчуває зовсім страждання, у тих хворий розум.
• Чого не виліковують ліки, виліковує залізо. А чого залізо не виліковує, виліковує вогонь. А чого вогонь не виліковує, то повинно вважатися невиліковним.
• Що б при лікуванні (…) я ні побачив або ні почув відносно життя людського з того, що не слід коли-небудь розголошувати, про те я промовчу, вважаючи подібні речі таємницею.
• Я направлю режим хворих до їхньої вигоди (…), утримуючись від спричинення всякої шкоди і несправедливості [2, c. 35-36].

2. Філософські погляди філософів-лікарів

Медична наука протягом свого розвитку впродовж тисячоліть багата на особистості, які стали етапними на шляху її стрімкого еволюційного розвитку.

Клавдій Гален (Yalenus Claudius) (129-201, за іншими даними 130-200, 131-201) – філософ, природодослідник, класик античної медицини, найвидатніший лікар-учений імператорського Риму, грек за національністю, енциклопедист, праці якого користувалися безприкладними в історії медицини авторитетом у всіх наступних поколінь лікарів протягом 13 століть, аж до епохи Відродження.

Гален народився в м. Пергамі (Мала Азія), був сином відомого архітектора Нікона, людини високоосвіченої не лише в своїй галузі. Гален готувався до діяльності філософа, але по випадковій причині (неправильно тлумачений один його сон) він став медиком, хоча все життя зберігав інтерес до філософії. У себе на батьківщині в Прегамі дістав гарну філософську освіту. Він вивчав грецьку і римську філософію, парці чотирьох найважливіших шкіл того часу: стоїчної, платонівської, перипатетичної та епікурейської. Його керівниками були філософи Евдем і Олександр Дамаскін. Ні одна з шкіл не дістала у нього переваги. Може власне тому, що вчителями молодого Галена були представники різних філософських шкіл, він не став послідовником ні одної з них. І все ж таки вченню перипатетиків він віддавав перевагу і називав Аристотеля своїм великим вчителем. Лише вивчивши філософію гален у 17 років почав вивчати медицину. Багато подорожує і продовжує навчання в Смірні, Коринфі, Александрії – центрі медичної науки того часу.

По поверненню в Пергам, Гален став лікарем гладіаторів протягом шести років. Практика в школі гладіаторів збагатила його знання: він міг бачити різні травми, спостерігати за хворими та пораненими, слідкувати за перебігом різних хвороб.

В 164 році Гален відправився в Рим, де провів більше 30 років. У своїй практичній діяльності користувався винятковою популярністю, був двірським медиком кількох імператорів. За блискуче виконання своїх обов’язків лікаря імператор Марк Аврелій нагородив його золотою медаллю на золотому ланцюжку.

Гален розглядав медицину не як звичайне ремесло. Справжній лікар, вважав він, повинен бути освіченою людиною, філософом (Quod optimus mecus sit – quoque philosophus). Щоб опанувати медицину, потрібно довго і наполегливо вчитися. Учнів медичної школи методиста Фессала в Римі, які навчались основ медицини за 6 місяців, він називав “фассалівськими віслюками” [7, c. 84-85].

Гален зневажливо ставився до своїх колег, називав їх неуками, шахраями. “Між робійниками і римськими лікарями не існує іншої різниці, як тільки та, що перші в горах, а другі в Римі роблять свої ганебні вчинки”, — писав він про них. Взагалі, скромність не була йому властива. У свої працях він багато говорить про свої блискучі діагнози і безпомилковість. “Займаючись медициною до старості, я до цього дня не мав приводу червоніти за призначене мною лікування і діагноз – що, як бачив, бувало з найславнозвіснішими лікарями”.

Свої праці він порівнював з працями Гіппократа. “Гіппократ накреслив шляхи в медицині, а я виправив і удосконалив їх, як цезар Троян удосконалив комунікаційні шляхи в римській державі”.

На противагу Епікурові й Асклепіду, які вважали, що організм людини, як і все в природі, є випадковим скупчення атомів, що утворилося без участі надприродних сил, Гален дивися на організм, як на дивне творіння, побудоване з майстерністю, що перевищує всі людські можливості і є найкращим підтвердженням існування вищого розуму. Як і Аристотель, він вважав, що все в природі розумне, все має свої призначення.

Гален багато займався дослідженнями, чим значно розширив і поглибив пізнання в області анатомії і фізіології. Анатомічні знання того часу дістались в більшості під час розтину тварин при жертвоприношеннях, так як внаслідок пересудів народних мас і релігіозних заборон е дозволялось проводити розтини трупів людей. До часу перебування Галена в Александрії і там не було дозволено розтини трупів навіть страчених злочинців. В Римі Гален вивчав анатомію людини на поранених гладіаторах, на тілах мертвих новонароджених, викинутих на вулицю, на страчених злочинцях і на трупах під час війни. Частину своїх анатомічних знань Гален набрав, розтинаючи трупи тварин, особливо мавп.

Гален був не лише сміливим експериментатором, а й сміливим досвідченим хірургом. Яскраво свідчить про це його опис виконаної ним операції розтину середостіння. “Молода людина дістала удар під час гімнастичних вправ у грудину. Біль спочатку був незначним і лікування проводилось не адекватно. Через чотири місяці на місці удару розвинувся абсцес. Практикувались розрізи, поліпшення наставало швидко, але тривало не довго: новий абсцес утворювався ще до повного закриття рани. На консиліумі одноголосно було вирішено, що в процес втягнуто грудину, але ніхто не насмілився зважитися витнути уражену кістку, оскільки зліва було помітно пульсацію серця: всі боялися перфорації грудної клітки. Що ж до мене, то я сказав, що готовий виконати цю резекцію, хоч, безперечно, є велика небезпека перфорації, що зазначили всі лікарі, адже не можна точно сказати, наскільки процес поширився по внутрішній поверхні кістки. Я, проте, утримався дати запевнення щодо можливості повного одужання. Коли я детально оглянув місце ураження, мені здалося, що процес у кістці не поширюється за межі, які модна визначити із зовні, і я остаточно вирішив, що необхідне хірургічне втручання, оскільки в захворювання не втягнуті позаду грудини вени і артерії. Коли я витнув уражену кістку в частині, де безпосередньо бере початок верхівка перикарда, переді мною було оголене серце, оболонки його – некротизовані, і тому я був песимістом щодо долі оперованого юнака. Однак у короткий час настало повне одужання. Цього не було б, якби не знайшлася людина, що зважилася на резекцію кістки”.

Висловлюючи цілком виправдане гордовите самозадоволення успіхом виняткової для тих часів операції, Гален закінчує свій опис справедливим зауваженням: “Отже, нічого такого не можна було б зробити, не знаючи досконало анатомії.”  [1, c. 41-42]

Можна лише дивуватися надзвичайно тонкому для того часу знанню Галеном анатомії, яке він виявив при лікуванні софіста Павзанія, що описано ним в “De locis affectis”. Павзаній втратив чутливість на двох пальцях і в половині середнього пальця лівої кісті. До того як звернувся до Галена, він протягом 30 днів лікувався у різних лікарів, які застосовували “розсмоктувальні засоби на пальцях”. Розпитавши хворого, Гален дізнався, що той перед захворюванням упав з воза на гострий камінь і забив спину. Перші дні був сильний біль, який з часом заспокоївся, пізніше з’явилась знечулення на пальцях. Гален поставив діагноз скірозного запалення, на місці виходження нерва вище VІІ шийного хребця, призначив розсмоктувальну терапію не на пальці, а на місці удару. Чутливість у пальцях відновилась. С.Ковнер грунтовно розглядаючи анатомічні праці Галена, вважає, що гален “хоч нерідко ідучи від тварин, робить висновки щодо людей, проте він безсумнівно робив розтини і людських трупів”. Можливо, гален відкрито не заявляв про такі свої розтини, оскільки в його часи, це не тільки не схвалювалось, а й було небезпечно.

Гален не носив ім’я Клавдія. Це ім’я з’явилося в результаті неправильно розшифрованого титулу “світліший”, “славніший” (Clarissimus – скорочено Cl.), яке друкувалося на його працях починаючи з епохи Середньовіччя.

Гален написав більше 400 трактатів по медицині та філософії. Природньо, що вчені з такою підготовкою, з такими даними відобразив в своїх працях нові закономірності, нові явища. В своїх працях він узагальнив досвід багатьох поколінь медиків, починаючи з Гіппократа. Багато загублених творів медиків Александрії були відображені в книгах Галена і таким чином збереглися. Гален систематизував основні положення античної медицини в області анатомії, фізіології, поняття хвороби, терапії та попередження захворювань і створив систему медичних поглядів. Ця система в силу її теологічного напрямку дістала підтримку церкви і в трансформованому вигляді впливала на розвиток медицини на протязі майже півтори тисяч років.

Положення Аристотеля “природа все робить доцільно” було для Галена основним. З нього він виходив у своїй дослідницькій роботі, у трактаті “Про доцільність частин людського тіла”, який складається з 17 великих розділів, досліджуючи функцію того чи іншого органа, того чи іншого життєвого процесу, він не ставив для себе питання, чому і як відбувається цей процес, а намагався лише з’ясувати, для чого він призначений вищим розумом [8, c. 84-85].

Авіценна — «князь вчених», як його називали сучасники, коментував і поглиблював філософське вчення Арістотеля, розроб­ляв проблеми гносеології та логіки, розмірковував над питанням про взаємини Бога та світу, душі та тіла, справедливості та моралі.

Ібн-Сіна намагається відродити інтерес до філософського пізнання природи, вивільнити науку з обіймів теології. Однак фі­лософські погляди Ібн-Сіни — суперечливі. У них органічно переплітаються наукові і позанаукові (теологічні) тенденції. Світ, вважав філософ, виникає шляхом еманації з Божества, але не за волею Бога, а в силу природної необхідності. Бог є абстракт­ним і невиразним, природа — матеріальна і не менш вічна, ніж Бог. Полемізуючи з Арістотелем, Ібн-Сіна вважав форму невід­дільною від матерії, заперечував «перший двигун», висловив нову для тих часів думку про те, що рух потенційно знаходиться в самій матерії. Філософ намагався проникнути в таїнство взаємозв’язку часу і руху; підкреслював, що в природі панує закономірність, яка аж ніяк не порушується божественним впливом.

Відомий німецький філософ і психіатр Карл Ясперс вважав, що мистецтво лікування ґрунтується на двох основах, однією з яких є природниче пізнання та її практичне застосування, іншою — етика людяності. Лікареві ніколи не слід забувати про гідність хворого, який сам вирішує свою долю, та про цінність життя кожної людини. Слід сказати, що ці слова можна віднести лише до лікаря, сповненого ідеалів. Науковий аспект медицини вивчають у вищій школі, і вона доступна для вивчення. Що стосується людяності лікаря, то її не можна ні навчити, ні навчитися; вона є традицією, яка передається з першого ж дня викладання медицини на прикладах і образах та поступово укорінюється в майбутньому лікареві, поки він не сповниться нею і не стане лікарем, наступником Гіппократа.

До речі, ще Гіппократ висловив припущення, що лікар, який є філософом, стає богоподібним. Звичайно, він мав на увазі не філософські знання чи вчення, а діяльність таких лікарів, які виконують свій обов’язок, мислячи і вкладаючи в це душу. Одних пригнічує та обставина, що вони залишаються незрозумілими, інші шукають порятунку в самообмані, але багато з них ледь розуміють, що означає бути лікарем, бути людиною. Карл Ясперс виразив це так: «Найбільше, що лікареві іноді вдається, — це зробитися супутником хворого на все його життя як людина поруч із людиною, у незлічимих проявах дружби, яка виникає між лікарем і хворим… Тоді лікар, зрештою, все ж таки стає ідеальною фігурою. Він повинен бути особистістю, яка все це здійснює, не обманюючи, більше того безпосередньо цього не бажаючи. Усьому іншому — застосуванню лікарських засобів і методів можна навчитися. Але навчитися великому не може ніхто, в тому числі й лікар. Лише повсякденна робота, спілкування з хворим дає уявлення про внутрішній світ лікаря та вказує, до якої групи лікарів він належить».

Творчість Авіценни — а його науково-філософська спадщина налічує понад 200 праць, провідними серед яких є «Книга зцілення», «Книга спасіння», «Книга знання» та «Медичний канон» — вважають вершиною арабомовної філософії Близького Сходу. Після смерті Авіценни спостерігався її певний спад. І лише через 100-150 років, уже в далекій Іспанії, заполум’яніла нова філософська зірка. Арабський світ, а згодом і весь світовий філософський загал, почули ім’я великого кадія (судді) Кордови, лікаря й радника халіфа Абу-аль-Валіда Мухаммада ібн- Ахмада-ібн-Рушда (Аверроеса) [3, c. 54-55].

Основна медична робота Ібн Сіни — «Канон лікарської науки”, над якою він працював багато років. «Канон” є фундаментальною енциклопедією медичних знань епохи Східного середньовіччя. В цій роботі викладена теорія медицини (анатомія, фізіологія, симптоматологія), вчення про лікарські речовини, приватна патологія та терапія. У ньому послідовно проводилась думка про запобігання організму від хвороб, про роль фізичних вправ в укріпленні здоров’я; викладаються питання гігієни ті дієтетики, гігієни житла, живлення; описані операції каменесічіння , лікування ран і травм, кровопускання (покази та протипокази, вибіх вен). Рани Ібн-Сіна рекомендував обробляти вином. Відомі грецьким, індійським лікарям давності, лікарські методи він доповнив новими, особливо ртуть в якості мінеральних засобів ( шляхом втирань) для лікування сифілісу. При обстеженні хворих Ібн-Сіна рекомендував вислуховувати груди вухом, вислуховувати живіт, розрізняв звук тупий і тимпатичний, майже на 1000 років перейшов методи аускультації та перкусії. Його робота «Канон” перевидавалася 35 разів у др. пол. 17 століття і була на рівні з роботами Галена основне керівництво якого велося викладанням медицини. Ібн-Сена також був талановитим популізатором науки, майстром поетичного складу [9, c. 42].

Висновки

Подвійну роботу виконав Гален в своїх працях: з однієї сторони він систематизував, звів в кодекс основні положення античної медицини, а з іншої сторони, дав цим відомостям нову основу у вигляді анатомії та фізіології. В цьому його заслуга і одночасно в тому же – корні тих протиріч, з якими кожний дослідник спадщини Галена зустрічався: цінність, впевненість анатомічних і фізіологічних поглядів Галена нерівнозначне. Анатомія Галена була значним кроком вперед.

У Галена вчились, з його концепцій виходили. Авторитет Галена довгі роки підтримується як повагою до його знань, що здобуті з допомогою експерименту, так і авторитетом католицької церкви, яка возвеличувала найбільші реакційні сторони вчення Галена і його помилки.

Дякуючи своїм експериментам і спостереженням Гален поставив анатомію і фізіологію на ведуче місце в медицині. В даному випадку не має великого значення та обставина що відкриття його в анатомії були великим кроком вперед і ввійшли в науку в той час як погляди на питання фізіології були невірними. Заслуга Галена в тому, що він обґрунтував необхідність в лікарській діяльності виходити з одних анатомії та фізіології.

Відповідно до поглядами давньогрецьких філософів про будову навколишнього світу Гіппократ і його учні стверджували, що тіло людини складається із твердих і рідких частин. Головну ж роль в організмі людини грають чотири рідини.

Навчання Гіппократа, як у галузі філософії, так і в області медицини, викликало величезний інтерес і справила великий вплив на уявлення геніальних умів, видатних діячів медицини наступних епох.

Гіппократ цінний для Ібн Сіни хірургією, прагненням до встановлення загального діагнозу, принципом лікування протилежним, а так само лікуванням виразок, ран, свищів.

Вивчає Ібн Сіна і всі види пов’язок: кругові, спіральні, висхідні і так звану ромбоподібну шапку Гіппократа.

Особливо зацікавило Ібн Сину вчення Гіппократа про формування людини зовнішнім середовищем, про природне походження психічних складів людей, про єдність природи і людини». Гіппократ визнаний родоначальником медичної науки.  Понад 100 медичних творів зібрано в так званому «гіппократівській збірнику», Вони приписуються за традицією превеликий лікаря давнину Гіппократу. У «Гіппократівська збірник» увійшли твори не тільки Гіппократа та його учнів, а й лікарів, які представляли інші напрямки давньогрецької медицини.

Оцінюючи роль Гіппократа в історії медицини, слід зазначити, що він значно піднявся над своїми сучасниками. Йому вдалося подолати містику, релігійність, антинаукове ідеалістичне сприйняття навколишнього світу, тим самим відкриваючи перед наступними поколіннями широкі можливості для справжнього наукового підходу до вивчення людини.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
6. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
7. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
8. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
9. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
10. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
11. Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.