• IV — V ст. — період імператора Костянтина Великого;
• VI — VII ст. — період Юстініана I. Перші два періоди — етапи формування культури. Характеризуються розпадом рабовласницького і розвитком феодального ладу, формуванням християнського світосприйняття;
• 726 — 843 рр. — період іконоборництва;
• IX — Х ст. — період Македонського відродження;
• XI — XII ст., що характеризується першими хрестовими походами на візантійські території;
• I половина XIII — IV хрестовий похід призводить до захоплення Константинополя;
• кінець XIII — XV — палеологівське відродження — правління останньої Візантійської династії.

Загальна характеристика

Невід’ємною частиною європейського середньовіччя є історія Візантії — тисячолітньої імперії, єдиної держави, яка проіснувала всі середні віки — з IV по XV століть. У той же час її культура мала значні особливості в порівнянні із західноєвропейською. Якщо в раннє середньовіччя Захід занепадає, то колишня Східна Римська імперія продовжує процвітати (назва «Візантія» склалася від першої, грецької, назви столиці — Візантій, перейменованої пізніше на Константинополь). Культура Візантії, яка була прямою спадкоємицею Стародавньої Греції і Риму, увібрала в себе багато чого і з культур східних народів, які її населяли.

Західну Європу і Візантію об’єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства, хоч є деякі відмінності:

• богословські — католицька церква дотримується догмату про те, що Святий Дух сходить від Отця і від Сина, а православна — тільки від Бога-отця; православ’я заперечує віру в чистилище й інш.;
• культові — католицизм забороняв переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності давали всісвященики, а в православ’ї використовувалися національні мови, священики мали сім’ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада. Патріарх константинопольський по відношенню до імператора займав підлегле становище. Загалом же у Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.

Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому етапі одна з сторін висувалася на перший план, або навпаки — придушувалася. Ці процеси, які проходили у всіх, без винятку, сферах культури, склали принципову лінію розвитку візантійської культури. Так, у філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було канонізоване вчення Аристотеля. В XI столітті видатний вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а в останнє століття існування Візантії знову зростає популярність античних мислителів.

У Візантії збереглися центри античної науки й освіти, хоча дуже болюче позначилася втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі на початку V століття. У Константинополі вже в IX столітті створюється Магнаврська вища школа з викладанням богослов’я і світських наук, а в XI ст. — університет з філософським і юридичним факультетами. Зберігалися античні системи уявлень в астрономії, медицині, хімії, хоч вони весь час зазнавали критики. Про успіхи хімії говорять технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід знаменитого «грецького вогню» — запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

Багата і візантійська історіографія. Історики жили і працювали, як правило, при дворі імператора, і їх творчість повинна була відповідати державним інтересам. Імператор Костянтин Багрянородний сам був автором декількох книг. Дуже цікава особистість історика Прокопія Кесарійського. Він жив у часи максимальної політичної могутності Візантії, коли правив імператор Юстиніан (VI століття). У офіційному творі «Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами» Прокопій вихваляє імператора, детально описує його перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва «Таємна історія», він висловлює абсолютно інші погляди, вважає Юстиніана вискочкою (Юстиніан походив з селянської сім’ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька, зведеного на престол солдатами), гостро критикує його. Завдяки тісним контактам Візантії зі слов’янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.

У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і розвиток художні і технічні ідеї античності. Візантійські архітектори в пошуках нових форм храму вирішили складне творче та інженерне завдання — об’єднали прямокутну в плані базиліку і центричний храм. Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір візантійської архітектури — храм Святої Софії (Софія — символ божественної мудрості) в Константинополі, побудований усього за п’ять років за наказом Юстиніана. Рідкий для середньовіччя випадок, коли нам відомі імена архітекторів — Анфімій з Трал та Ісидор з Мілету. У плані храм являєпрямокутник, його центральна частина перекрита куполом, до якого примикають ще два напівкуполи. Головним же в задумі була організація внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий інтер’єр собору. Біля основи купола по колу розташовано сорок вікон, так що для тих людей, які перебувають внизу, частину стіни між вікнами не видно, і купол, здається, летить у повітрі. Пізніше складеться хрестово-купольне планування храмів.

На відміну від архітектури у візантійському образотворчому мистецтві доля античної спадщини була іншою. Елліністичне начало яскраво проявлялося у ранніх фресках і мозаїках — жанрові сцени, реалістичне зображення людей, правильні пропорції. Однією з вершин є мозаїки храму Святої Софії. Надалі оформлюється так званий візантійський канон, що передбачає площинне зображення, регламентовані релігійні сюжети. Сувора система існує і для розміщення сюжетів монументального живопису в храмах. Біблійна тематика стає переважаючою. Виникає особливий жанр живопису — іконопис (від грецького «ікона» — картина), в якому всі канони дотримуються дуже суворо. У нашій національній історії особлива роль належить привезеній до Києва в XII столітті візантійській іконі, яка пізніше отримала назву «Володимирська Богоматір».

До великих художніх висот піднялося у Візантії мистецтво оформлення книги. На книжковий живопис вся суворість канону не поширювалася. Цим пояснюється більший реалізм і виразність книжкових мініатюр, що виконувалися з великою живописною майстерністю і тонкощами (слово «мініатюра» походить від назви червоної фарби — «мініум»). Художники розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему взаємозв’язку тексту і мініатюр, їх розташування, домагаючись художньої єдності.

Важким для образотворчого мистецтва виявився так званий «іконоборчий» період (VIII століття), коли імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень Христа і святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки декоративним орнаментом. На початку IX століття заборони були відмінені, але до цього часу не тільки багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі було знищено.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після перетворення Константинополя в столицюОсманської турецької імперії вона набрала подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому числі українського, де поширилася разом з християнством.

Культура Візантії: період Раннього Середньовіччя

Візантійці зберегли безпосередній зв’язок з культурними та ідеологічними традиціями античності, які, щоправда, піддавалися принциповому переосмисленню. Завдяки цьому зв’язку середньовічна культура Візантії завжди мала у своєму річищі так званий антикізуючш струмінь, що дало підстави вести мову про численні періоди передвідродження (македонське, комнінське, палеологівсь-ке — назви за династіями візантійських імператорів). Насправді ж у Візантії античні традиції ніколи повністю не зникали, відтак відроджуватися й не мали підстав. На вулицях візантійських міст продовжували стояти численні елліністичні статуї, поети продовжували писати традиційні дифірамби й поеми, імперія не полишала надій на відновлення політичної єдності з Заходом. Тут продовжувало діяти кодифіковане в VI ст. імператором Юстиніаном римське право, працювали успадковані від пізньої античності школи (хоча філософські школи, включаючи Афінську Академію, було примусово закрито тим самим Юстиніаном). Визначний церковний і культурний діяч Григорій Богослов (IV ст.) називав традиційну освіту найдорогоцін-нішою спадщинокххристиян від минулого. Власне, завдяки використанню в навчальному процесі та певному інтересу до збереження культурної традиції твори античних письменників і мислителів змогли дійти до нашого часу. Візантійці вперто іменувалися «ромеями»,

тобто римлянами, хоча користувалися модернізованим варіантом класичної грецької мови та іншими набутками елліністичної культу—ри. На іконах візантійських храмів нерідко зображували деяких античних філософів, найчастіше Платона. У щільному зв’язку з традиціями античної філософії відбувався розвиток філософії християнської (вчення про Логос Геракліта, епікурейське вчення про душевні насолоди, стоїчна етика і теорія цінностей, кінічні за походженням крайній аскетизм і юродство, неоплатонічне вчення про ієрархічну будову всесвіту, про еманації Та ін.). Природничі знання базувалися на античних традиціях і розвивали їх.

Культура Візантії: епоха Палеологів

Взаємний вплив західної та візантійської культур підготував ґрунт для подальшого їх зближення в пізній Візантії епохи Палеологів.

Епоха Палеологів

Династія Палеологів — остання в історії Візантійської імперії. Цей період умовно називається палеологовский Відродженням (1261-1453).

Початок кризи феодалізму і культури. У XIII ст. Константинополь був захоплений хрестоносцями і з 1204-1261 рр.. припинилося існування Візантії. Колишня імперія являла собою мозаїку з невеликих держав. Період характеризується спадом у розвитку її культури.

Варварськи знищувалися культурні цінності, відбувалася напружена боротьба візантійських вчених з «латинянами». Тому в XII-XIV ст. розроблялися в основному богословські проблеми та історичні. Найбільш великий історик цього періоду — Микита Хоніат, автор великого праці з 21 книги, що охоплює період з 1180 по 1206 рр.. Праця містить цінні відомості про четвертий хрестовий похід і завоюваннях Візантії хрестоносцями і оцінку «латинського» завоювання, що опинився згубним для Візантії. Никифор Влеммід автор творів з географії «Історія Землі» і «Загальної географії». Криза феодалізму посилив боротьбу церкви з наукою та науковими знаннями. Містицизм наповнює всі галузі науки, догматичні міркування заповнюють навіть математику. Через протидії церкви не було проведено в життя новий календар Никифора Григора (1236-1360). У той же час зародження в містах капіталістичних відносин посилює інтерес до досягнень науки. У країні була добре розвинена математика, про що свідчать твори з геометрії, тригонометрії, астрономії, геодезії. З’являються елементи гуманістичного світогляду. Георгій Пліфон (1335-1452) ставить завдання перед наукою зрозуміти і пояснити природу як людини, так і систему Всесвіту.

Медична наука включає в себе анатомію, фізіологію, фармакологію. На медичному факультеті Паризького університету до XVII ст. застосовувалося посібник з фармакопеї, складене у XIII ст. візантійським лікарем Миколою Мірепзосом.

Історичні праці відображали інтереси різних релігійно-політичних угруповань в середовищі панівного класу Візантії.

Розвиток науки загальмувало турецьке завоювання 1453г., Що знищило паростки капіталізму і повернувшись суспільний лад держави назад. У філософії посилюються містичні течії. Представники: Григорій Синаїт (рубіж XIII-XIV ст.), Микола Кавасила (XIVв.), Григорій Палама (ок.1297-1360). Одночасно зароджується нове, споріднене західноєвропейському гуманізму, філософський напрямок, видну роль в якому грав Георгій Пліфон.

Література. Візантійська література не втратила свого оригінальності при Палеологах. Сформовані форми візантійської культури повніше і глибше, ніж попередній період, переробляли і асимілювали зовнішні впливи. Представники літератури цього часу — Никифор Григора, Лапіти, АКіндін, придворні поети Мануїл Олабол і Мануїл Філ. Дійшли до нас романи «Іліада» Гермоніака, «Ахіллеїда» та інші. Мануїл Хрісолор, Пліфон, Вассаріон Нікейський є представниками течії, схожого за типом з ставленням до класичної спадщини перших італійських гуманістів.

Культурне життя візантійського суспільства набуває нових обрисів: формується самосвідомість ромеїв як середньовічної народності, що має єдиний грецьку мову і багате культурне минуле. Наступність античної та середньовічної культури знайшла вираження у філософії Михайла Пселла, який захищав необхідність вивчення античної спадщини та відбору з нього тих положень, які узгоджуються з християнськими догмами, фактично відстоював необхідність синтезу античного і християнського поглядів.

Висновок

Візантійська культура в цілому мала значний вплив на формування італійського Ренесансу. Після IV хрестового походу (1204г.), що призвів до падіння Константинополя, Візантія фактично перетворилася в аграрно-сировинний придаток італійських міст. Реальним спадщиною візантійської епохи стало становлення грецького народу та новогрецької мови, культурно-релігійної спільності православного світу.

Візантія мала духовно-культурний вплив на Київську Русь. Русь прийняла християнство православне і хрещення у 988 році за князя Володимира. Візантійський вплив проникає в давньоруський церковний спів. Слов’янські країни перейняли в образотворчому мистецтві традиції з’єднання небесної і земної влади, поєднання височини й урочистості.