Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Культура України за кордоном. Збереження спадщини

Вступ

Актуальність теми дослідження. Унікальна, самобутня культура українського народу в ХХ в. розвивалася під впливом багатьох факторів, але визначальної став політичний. Тобто  після революцій 1917 р. їй властиві два напрямки розвитку — в Україні й у діаспорі. Після проголошення незалежності у всіх сферах громадського життя почалися динамічні зміни, чітко простежується тенденція до об’єднання в єдине русло української культури, що активно розвивається як культура демократичної, європейської держави, незважаючи на кризові явища інститутів суспільства. Важливе значення для комплексного, синтетичного дослідження історичного минулого українського народу має виявлення й наукова обробка всієї сукупності документальних джерел, що зберігаються не тільки в Україні, але й за її межами, зокрема  в країнах розселення численної української діаспори.

У зв’язку із цим особливу актуальність здобуває вивчення діяльності українських суспільних і наукових інститутів у світі по зборі й збереженню національної історико-культурної спадщини в українських архівних, музейних і бібліотечних центрах.

Матеріали, представлені в цих колекціях, є надзвичайно коштовним джерелом по багатьом проблемам суспільно-політичної, соціально-економічної, церковної історії зокрема , а також історії української науки й культури в цілому. Створені українські архівні центри й колекції є невід’ємним компонентом загальносвітового культурного процесу — вони відіграють важливу роль не тільки в збереженні й вивченні історичної спадщини українського народу, але й у поширенні й популяризації знань про Україну, а також про життя й діяльність української діаспори.

1. Культурна спадщина України

В останні роки вітчизняні вчені демонструють зростаючий інтерес до розвитку науки в діаспорі, що дозволяє розглядати український історіографічний процес цілісно. Джерелознавча база таких досліджень у силу різних причин залишається малодоступної, тому повернення в Україну безцінних фондів, хоча б в оцифрованому виді, може вирішити цю проблему. Політичні події ХХ в. привели до того, що за межами України перебуває близько 40 % соціально, політично й історично значимих архівних документів — це значний шар культурних (духовних) цінностей, створених українською діаспорою.

Сьогодні понад 2,5 млн осіб українського походження живуть за межами України. З погляду етнічної самосвідомості їх умовно можна поділити на три групи. Перша складається з тих, чиї предки покинули батьківщину три, чотири або навіть п’ять поколінь назад. Як правило, вони вже не говорять українською мовою, мало контактують або взагалі не пов’язані з українськими громадськими організаціями й часто мають досить неясне подання про свої етнічні коріння. Представники другої групи, що мають за плечима одне-два покоління емігрантів, звичайно знайомі з українською культурою й навіть небайдужі до неї, але майже нічого не роблять для її збереження. Третя група — це активна меншість, віддана ідеї збереження своєї етнічної спадщини. Складаючись в основному з політемігрантів третьої хвилі і їхніх дітей (а частково — з емігрантів попередніх поколінь), вона фактично є серцевиною українських громад на Заході.

Цілком природно, що найбільш численні, добре організовані й самі динамічні українські громади зосереджені в США й Канаді. Якщо говорити про американських українців, то сильною стороною їхньої громади є насамперед  її відносна численність. Більшість українців, що залишили батьківщину, направляли свої стопи саме в США, і ця еміграція була досить тривалою. Перші прибульці склали організаційну основу громади — церкви й братні організації, які згодом уже розвивали емігранти другої хвилі. Третя хвиля нахлинула саме  вчасно, щоб прийняти естафету в «старих» емігрантів. Маючи основу у вигляді вже створених їхніми попередниками установ і організацій, вони могли зосередитися на створенні нових. Таким чином, українські емігранти в США змогли забезпечити наступність і прогрес у розвитку своєї громади. Їм пощастило жити в суспільстві, що надало численні можливості й засоби для цього.

Однак тим, хто хотів зберегти свою національну особу, довелося стикнутися із серйозними труднощами. Економічні умови змушували українців селитися в більших містах, де дуже складно було дотримуватися традицій селянства. Ще зовсім недавно американська система утворення мала яскраво виражений асиміляторський характер. Будучи самими численними в порівнянні з іншими українськими громадами Заходу, американські українці, втім, становлять відносно незначну етнічну групу в США. У кількісному відношенні вони займають двадцять перше місце в країні й дев’яте — у середньо атлантичних штатах, де вони в основному й зосереджені. Що ж стосується їхнього політичного впливу, то воно навіть менше, ніж можна було б очікувати. У загальному досить позитивний ефект щодо цього  приніс великий наплив «переміщених осіб» після другої світової війни. Він значно пожвавив українську громаду й розширив число активістів. У той же час високий рівень політизації біженців (особливо пов’язаний з розбратами між бандерівцями й мельниківцями) зробив українську громаду в Америці однієї із самих фракційних на Заході.

В цей час самими міцними українськими інституціями в США є ті, що були засновані першими емігрантами: церкви й братніх асоціацій. Католицька церква включає близько 200 парафій і 285 тис. віруючих, православні організації, главою яких до своєї недавньої кончини був патріарх Мстислав Скрипник, нараховують близько 125 тис. парафіян, а баптисти — близько 50 тис. Серед братств найбільше й саме багате — «Український народний союз», що поєднує 85 тис. чоловік. Він видає найстарший і найбільш читаємий на Заході український щотижневик «Воля», а також інформативний англомовний «Український щотижневик». Близько 25 тис. членів нараховує «Український братський союз» (раніше відомий як «Українська робітнича асоціація»), що видає газету «Народна воля» і журнал «Форум». В «Асоціацію українських католиків» входять 19 тис. чоловік, вона видає щоденну газету «Америка». Список інших українських періодичних видань зайняв би занадто багато місця.

На відміну від своїх побратимів у США канадські українці розвили власну культурну традицію. Письменники, такі як Ілля Кіріяк, дали майстерні літературні версії (на українській і англійській мовах) історії освоєння  українцями диких прерій. Відомий всій країні художник Вільям Курилик часто використовує у своїй творчості національні мотиви.

Архітектор Радослав Жук сполучає  традиційні й модерністські елементи в архітектурі українських церков. Однак недоліком канадських українців, що особливо живуть на заході країни, є те, що у своїх підходах до розвитку національної культури вони занадто орієнтовані на фольклорність і патріархальність, не властиві українцям США. Можливо, це обумовлено тим, що Канаді дісталася менша, чим США, частка української інтелігенції.

2. Культурологічне надбання української діаспори

У проблематиці української культури провідними є питання національної культури та еволюції форм і способів культурної діяльності українського народу, як на етнічній території, так і за її межами. Тому в культурологічних концепціях митців української діаспори ІІ пол. ХХ ст. слід виокремити: 1) визначення особливостей українського національного характеру (функціонує на рівні історії ментальностей, заглиблення у світ психології людей та народів); 2) образ України (проявляється на рівні культурних кодів національної та іноетнічної культури); 3) особливості української культури, її архетипів та інституцій.

Загальна чисельність населення України складає приблизно 45 мільйонів осіб, а поза межами держави проживає понад 10 мільйонів людей — ці люди становлять українську діаспору. Термін «українська діаспора» охоплює усіх українців, які опинилися за межами історичної Батьківщини [2]. Таким чином, маємо говорити про існування української діаспори, як історичного та соціокультурного явища.

Перші діячі в еміграції, чиє творче станов-лення відбулося в Україні: І. Багряний, Т. Осьмачка, Д. Донцов, В. Липинський, І. Огієнко, Ю. Липа, С.          Томашівський, С. Рудницький, Д. Антонович, О. Домбровський та ін. До покоління перших діячів в еміграції приналежні чотири мисткині: Г. Журба, С. Парфанович, Д. Гуменна, М. Цуканова. Назва «Перші діячі в еміграції» є досить умовною, бо включає в себе три важливі аспекти: перше, діячі цього покоління є дійсно першими представниками політичної та ідеологічної еміграції сформованої за межами історичної Батьківщини; друге, термін «еміграція» можливо є не досить відповідним, бо існування незалежної української держави не було наявне та можливо говорити про те, що ці діячі української діаспори емігрували з України саме в час короткого існування УНР, й це дісно є еміграція; трете, деякі науковці кажучи про стан еміграції та діаспори розуміють, що вчені сформовані на Батьківщині є лише емігрантами у іноетнічному середовищі. Тоді як науковці, що перебули етап свого становлення не у межах рідного середовища вже є більш від’єднанні від історично-батьківської ментальності і вони є діаспорою.

Перше покоління української діаспори — ті, хто народився на Україні, але світоглядно сформувався в еміграції: Є. Маланюк, Д. Чижевський, І. Мірчук, Ю. Вассиян, М. Сціборський, Ю. Шерех, О. Тарнавський, Яр Славутич, Л. Полтава, Т. Карабович, М. Галичко, М. Шлемкевич, Б. Цимбалістий, Б. Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, В. Янів та ін. До цього покоління включаємо приблизно 20 письменниць: О. Теліга, О. Лятуринська, І. Книш, О. Мак, Г. Черінь, Ж. Васильківська, В. Вовк, Л. Богуславець, З. Когут, Н. Полонська-Василенко, М. Остромира, Е. Андієвська та ін. Це є дійсно представники власне української діаспори, бо творче становлення ці діячі проходять не у межах історичної Батьківщини, а у іноетнічному загалі. Вони є частково поєднані з Україною, одночасно, більш інтегровані до інонаціонального середовища.

Діячі української діаспори з «подвійною ідентичністю» — народжені в еміграції та сформовані, як діячі за кордоном: А. Мельничук, М. Царинник, Д. Рига, О. Субтельний та ін. Сюди відносимо наступних письменниць: Н. Королеву, Дж. Кулик-Кифер, М. Форчук-Скрипик, В. Лисенко. Лише Наталена Королева українка народжена в Іспанії, та певний час прожила в Україні. Інші письменниці

—      канадсько-українського походження. Культура предків діячам цього покоління не дуже цікава, нова культура їм ближче. За походженням представники цієї групи є українцями, що народжені на еміграції. Особливості діячів української діаспори з «подвійною ідентичністю» достатньо вичерпно дослідив емігрант «першого покоління української діаспори» Б. Цимбалістий в низці публікацій, зібраних під назвою «Проблема ідентичности Україна чи Америка?». Представники цієї групи намагаються засвоїти культурні надбання двох культур і асоціюють себе з подвійною націнальністю. Це покоління, наприклад, сприймає Америку (чи іноетнічну країну їх народження), як «фізичну Батьківщину», тобто країну їх народження, з якою пов’язані особисті ранні переживання, яку вони люблять конкретною любов’ю. Одночасно Україна може залишатися духовною батьківщиною

—      нацією, з якою вони почуватимуться пов’язанними походженням, духовним спорідненням. Україна може бути духовною батьківщиною в сенсі однієї з найвищіх моральних вартостей, яким підпорядковує своє життя [6, с. 26].

Еміграційна творчість є дуже своєрідним яви-щем на яке мають вплив найрізноманітніші фактори: соціокультурні, екзистенційні, інтелектуальні.

Безумовно, соціокультурною передумовою діяльності в діаспорі є творчість на пограниччі культур, приналежність до двох культурних сере-довищ (етнокультурного та іноетнічного). Відтак: 1) діяч-емігрант виступає природним і компетентним посередником між різними літературами і куль-турами, 2) емігрантська творчість тяжіє до синтезу елементів вітчизняної і чужих культур, 3) еміграційна інтеркультурність визначається комунікаційною і світоглядною амбівалентністю. Ось автентичне визначення Галини Журби в автобіографічній праці «Далекий світ»: «Випало на перехресті двох сторіч, двох завершених діб: багато доріг, культур, середовищ. Мій сполячений рід, виховне спрямовання моє і шлях, який я вибрала собі. Довкілля й дитинство на тлі доби та краєвиду. Світ психологічний. Типи людей і звірів. Притаманності сполячених родів українських. Українська природа, українське живло і на цьому тлі моя національна еволюція» [7, с. 9].

Висновки

Отже, в сучасних умовах перед українськими дослідниками коштує цілий комплекс завдань, від успішного рішення яких багато в чому залежить майбутнє вітчизняної науки, а надалі  — і збереження української пам’яті, культури, мови: налагодження постійних наукових і творчих контактів з українськими архівними центрами за рубежем; створення реєстру історичних пам’ятників, що зберігаються там; введення в науковий обіг джерел інформації архівів української діаспори; дослідження внеску українських організацій і установ США в справу збереження, вивчення й популяризації історико-культурної спадщини українського народу у світі.

Таким чином, відносини між батьківщиною й діаспорою, які могли б бути взаємовигідними (прекрасний приклад — Вірменія), не принесли ніякої користі українцям ні тої, ні іншої сторони. Радянські українці не могли скористатися українськими громадами за рубежем як вікном на Захід, настільки необхідним для них, а українська діаспора залишалася без культурного й демографічного підживлення, яку вона потребувала.

Незважаючи на те, що українці діаспори з головою занурилися в потік життя суспільств, де їм доводиться жити, і розчинилися в ньому, вони все-таки  усвідомлюють переваги приналежності до своєї етнічної групи. Однак час працює не на діаспору. Українці, що не бачили своєї історичної батьківщини й не підтримуючі з нею контактів, усе більше відчужуються від її. Процеси асиміляції набирають силу. Залишається тільки сподіватися, що із твердженням незалежності України українці в діаспорі й на батьківщині знайдуть сили й час для плідних взаємовигідних відносин.

Список використаної літератури

  1. Гумницька Н. Культурне надбання української діаспори – духовний фактор збереження і формування національної ідентичності / Н. Гумницька // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Острог, 2010. – Вип. 15. – С. 187–201.
  2. Денисенко Ю. М. Культурологічні концепції діячів української діаспори ІІ пол. ХХ ст. — [Електрон. ресурс.] – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&Z21ID=&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/had_2012_9_14.pdf
  3. Лопух В. В діаспорі продовжують дбати про українську науку / Василь Лопух – [Електрон. ресурс.] – Режим доступу: http://ukrainian.voanews.com/content/shevchenko-2010-05-24-94757309/230703.html.
  4. Субтельний О. Історія української культури / О. Субтельний.— К. : Либідь, 1991. — 500 с.
  5. Хоруженко К. М. Культурология. Энциклопедический словарь / К. М. Хоруженко. — Ростов-на-Дону : Феникс, 1997. — 640 с.
  6. Цимбалістий Б. Проблема ідентичності Україна чи Америка? / Богдан Цимбалістий. — Торонто : Сучасність, 1974. — 55 с.
  7. Шейко В. М. Культура незалежної України й еміграція: стан та перспективи / В. М. Шейко // Культура України. — 2010. — № 31. — С .8–16.