Вступ

У період національної культурної розбудови Української незалежної держави особливого значення набувають загальнокультурні фактори, які впливають на формування національної свідомості, патріотизму, гідності та об’єктивного розуміння глобальних процесів. Тому актуальність науково-дослідної роботи «Національна культура в системі українознавства» полягає у відновленні історичної справедливості й наукової об’єктивності щодо місця і ролі національної культури в контексті (системі) українознавства з урахуванням нових тенденцій її розвитку як в Україні, так і поза її межами. Одним із завдань системи українознавства є виявити та висвітлити місце і роль культури в розвитку української нації, держави та суспільства, а також того, як культура відображає і творить образ України та світового українства. Зміст українознавства як науки та навчальної дисципліни ґрунтується на засадах української національної культури, всотуючи в себе найбільш актуальні традиції українського народу.

Культура як продукт суспільної практики є наслідком дії поколінь і в той же час здійснює активний вплив на людей, на їх буття та свідомість, а також на процеси націо- та державотворення.

Стан сфери національної культури і мистецтва на сучасному етапі їх розвитку не дає змоги задовольняти потреби культурного і духовного розвою українського суспільства початку XXI ст. Особливо це стосується ролі національної культури, культурної спадщини, сучасних індустрій (аудіо-та відео-продукції, кінематографії) у розбудові й наповненні національним продуктом інформаційно-культурного простору України, у справі виховання молодого покоління і формування національної свідомості.

1. Головні константи національної культури

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

Проблеми становлення сучасної української нації значною мірою пов’язані з труднощами формування спільної для українського соціуму культури. Саме національна культура єднає населення країни в цілісну систему, яка функціонує як самодостатній організм, інколи всупереч діям влади та зовнішнім чинникам. З огляду на сказане, актуальним у теоретичному й практичному плані є питання про зміст, шляхи та способи формування модерної української національної культури.

Національна культура істотно відрізняється від етнічної. Якщо етнічна культура властива аграрному суспільству, характеризується територіальною розмаїтістю і локальною замкненістю, консервативністю, то національна -спільнотам індустріальної доби, ґрунтується на досягненнях сучасної науки, відкрита для інших культур, швидко адаптується до нових умов, спрямована у майбутнє.

Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня культура йде своїми коренями в глибину життя народу і є єдиним носієм національної своєрідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні національної культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психологічної відчуженості від рідного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей [4, с.17].

Невичерпний потенціал народної культури, по-перше, включає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріальної і духовної діяльності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емоційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу (нації чи народності). По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам’яті усвідомлення інтересів і цілей народу. Народний потенціал завжди був головним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомості.

У формуванні і розвитку національної культури і національної самосвідомості велику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія. Останні не можуть існувати поза об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискорити той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його. Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток національної культури і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування національної культури і національної самосвідомості завжди існують об’єктивні закономірності і суб’єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неоднозначним. Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє піднесенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей. Крім того, в культурі, у тому числі в національній культурі, завжди існував могутній соціальний потенціал, що сприяв формуванню і розвитку націй і народностей. Культура виконувала роль не тільки духовного, але і матеріального стимулу у збереженні і зміцненні стійкості національних особливостей, психологічного складу, традицій і обрядів. Це підсилювало вплив національної культури на національну самосвідомість.

Пробудження національної самосвідомості вимагає активної дії національної культури, цінностей. У свою чергу, ріст національної самосвідомості сприяє зростанню духовних потреб. Потім останні породжують нові прогресуючі сили в розвитку національних культур. Таким чином, даний процес перебуває у постійному русі, завжди взаємозалежний і взаємообумовлений.

Розвиток національної культури і національної самосвідомості – це об’єктивна закономірність. Природно, що протиріччя в даному процесі будуть існувати і вимагати свого вирішення або переростуть у конфлікти. При своєчасному вирішенні вони будуть відігравати роль індикатора національного розвитку.

Ще однією важливою рисою культури як носія національної самосвідомості є те, що вона виступає імпульсом, імперативом спонукальних засобів і сприяє виявленню особливостей внутрішнього і духовного світу різних націй і народностей.

Крім того, у культурі існують якості національного почуття, що сприяють порушенню національної емоційності. Остання відіграє як позитивну, так і негативну роль у розвитку: у першому випадку як вираження національного інтересу, а в другому – як фактор гальмування національного розвитку.

Взаємозв’язок і взаємозалежність національної культури, національної самосвідомості і національних почуттів є основним чинником збереження і розвитку націй. Поки існує нація, потреба в національних цінностях буде зростати.

2. Основні чинники в формуванні національної культури

Сучасні національні процеси показують, що, по-перше, економічний і соціально-політичний фактори є важливою основою для розвитку нації, але неврахування росту національної самосвідомості може чинити гальмівний вплив на ситуацію. Тобто нехтування ролі зворотного впливу може призвести до небажаних результатів у розвитку суспільства. По-друге, поки існує нація, тенденція росту національної самосвідомості має стійкий характер. З цього випливає, що в умовах «залишкового» економічного, соціально-політичного потенціалу кожна нація має прагнути до самозбереження. Це прагнення є також результатом зростання національної самосвідомості. Останнє буде відігравати роль важливого фактора для існування і розвитку нації.

Духовними основами національної самосвідомості є: а) власна культурна спадщина кожної нації, народності як корінь їх подальшого розвитку; б) духовні цінності народів світу як джерело збагачення перших; в) культурний обмін між націями і народностями як фактор формування і розвитку національних культур; г) задоволення культурних духовних запитів націй і народностей; ґ) ідеологія національного визволення як ідейна основа формування світогляду нації.

Людині дістаються традиції і звичаї, перевірені суспільством, тобто вона отримує «естафетну паличку» від предків. На основі національних традицій і звичаїв відбувається формування її особистісних якостей з раннього віку. Але це не означає, що індивід за допомогою традицій включається просто в дану національну спільність людей. Засвоєння цих традицій має світоглядний характер, через них формуються потреби, моральні ідеали, переконання, бачення світу. Водночас на їх основі індивід дістає перші уроки моральності, зразки поводження в родині і суспільстві, виробляє манери. З початку дослідники тільки описували національні традиції, не намагаючись розібратися в їх сутності. Потім була почата спроба загальносоціологічного підходу до вивчення цього соціального явища. Наприклад, А. Чотонов визначає національні традиції так: «Це звичаї, які склалися історично, відзначаються наступністю і стійкістю і захищені силою суспільної думки, правилами поведінки людей, характерними для побуту нації, груп народів, близьких за своїм історичним минулим, мовою і культурою» [8, с. 21]. Інше визначення дає І.Ф. Дроздов: «Національні традиції – це складний комплекс історично сформованих, повторюваних елементів суспільних відносин, звичаїв, психологічних рис, характерних для визначених націй» [9, с. 36]. На наш погляд, національні традиції – це історично сформовані, відносно стійкі, повторювані соціальні явища, які виникають у сферах національного життя, властиві національним особливостям, ментальності, психології тієї чи іншої нації, що передаються з покоління в покоління і закріплюються за допомогою суспільної свідомості.

Наступною закономірністю формування і розвитку національної культури є взаємовплив, взаємозбагачення національних культур. З історії розвитку світової культури відомо, що середньовічний Схід своїми культурними досягненнями впливав на Захід, коли почалася криза культури його народів. Захід, у свою чергу, своїми культурними досягненнями впливав на Схід.

Поняття взаємовпливу і взаємозбагачення національних культур діалектично взаємозалежні. У процесі взаємозбагачення кожна культура розвивається і стає багатшою. У цьому процесі кожна національна культура піднімається на новий рівень розвитку. Під взаємовпливом у розвитку національних культур розуміється такий процес, що йде не тільки в прямому, але й у зворотному напрямку, а також з декількома національними культурами одночасно. Отже, кожна національна культура, впливаючи на інші національні культури, сама в свою чергу збагачується і розвивається.

Процес взаємовпливу і взаємозбагачення національних культур є джерелом збагачення національних культур, він спрямований на взаємний прогрес. Треба пам’ятати, що більш розвинута культура має більший вплив, ніж слабка. Г.В. Плеханов писав, що «вплив літератури однієї країни на літературу іншої прямо пропорційний подібності суспільних відносин цих країн. Це вплив односторонній, коли один народ через свою відсталість не може нічого дати іншому, і взаємний, коли внаслідок подібності суспільного побуту і культурного розвитку кожний із двох народів, що обмінюються, можуть що-небудь запозичити в іншого» [1, с. 65].

Об’єктивними закономірностями розвитку національних культур, взаємовпливу і взаємозбагачення є тенденції їх інтернаціоналізації. Хоча останнім часом поняття «інтернаціоналізація», «інтернаціоналізм» набули негативного звучання, цей процес виявляється загальною закономірністю розвитку людства і світової культури, має зворотний характер у розвитку національних культур. Інтернаціоналізація народжується, по-перше, на основі національного, тільки через його накопичений досвід чи ігнорування невизнанням цього дуже важливого складного процесу породжується національна відчуженість, ізольованість, тенденції до соціально-політичної і духовної відособленості; по-друге, вона формується на основі синтезу нових процесів і явищ, що відповідають потребам розвитку націй і народностей. Як і всі інші явища, процес формування і розвитку національних культур теж має свої суперечливі моменти і тенденції.

3. Реалізація національної духовної культури

З погляду концепції націєгенези на основі демотичного етносу шляхом народнокультурної мобілізації в українців також є як здобутки, так і певні проблеми у формуванні національної культури. Українська інтелектуальна еліта ще на початку 90-х pp. минулого сторіччя провела значну роботу з відродження історичної пам’яті народу та формування активних політичних уявлень, що стають основою національної самосвідомості. Це дало змогу мобілізувати народ на переможні революційні дії у 1991 та 2004 роках. Однак рівень національного самоусвідомлення серед значної частини населення, особливо в Східній та Південній Україні, залишається низьким. Це проявляється у байдужому ставленні до відродження української мови та культури, підтримці комуністичних псевдоінтернаціоналістичних та ліберально-космополітичних сил, ностальгії за Радянським Союзом тощо. Тому еліта й українська держава повинні продовжувати формувати активну національну самосвідомість широкого народного загалу, національну гідність та гордість українців, усього населення держави.

Працюючи над питаннями, що стосуються сфери національного становлення особистості, зокрема національної свідомості педагогічних працівників, ми звернули увагу на те, що в науковій літературі ця проблема не знайшла належного висвітлення. Зокрема, потребують глибшого вивчення питання, пов’язані з вихованням національних почуттів (свідомості і самосвідомості, світогляду, гідності і т. ін.) і взагалі національного виховання дітей, оскільки педагогічні працівники, що сьогодні працюють в освітньо-виховних установах, не завжди готові (як морально, так і за браком відповідних знань про життя, діяльність, історичний і культурний розвиток своєї нації) до здійснення національного виховання дітей. Саме з цієї причини, сучасна наукова педагогічна думка має допомогти як нині працюючим, так і майбутнім педагогам пробудити власне почуття національної свідомості і самосвідомості, національної гідності і гордості, сприяти формуванню в них національного характеру та національних світоглядних позицій.

Для формування національної свідомості особистості, на нашу думку, важливим є не лише розуміння того, хто і які ми є, що об’єднує нас, але й знання про те звідки ми, які наші корені, які здобутки нашого народу в сфері матеріальної та духовної культури та їх значення для розвитку світової цивілізації. Велике значення в цьому плані відіграють знання про націогенез українського народу. Особливо важливого значення для формування національної свідомості набувають знання з історії та культури свого народу, оскільки вона, як сказано в Малій енциклопедії етнодержавознавства, «є виявом специфіки.,, етносу в сфері культурних досягнень і включає у себе особливості національного менталітету, психології, традицій, мистецтва, міжетнічних відносин тощо. Вона є надбанням історичного розвитку нації, виробленням і закріпленням у свідомості етносу тих рис, які притаманні саме цій, а не іншій нації. Національна культура може бути критерієм ідентифікації нації, але у той же час вона не є суто автономним, ізольованим явищем. Навпаки, національна культура акумулює у собі надбання світової культури, науки, мистецтва, які нерідко стають здобутком кожної окремої нації'» [4]. Утворена нація тримається, існує насамперед завдяки самосвідомості людей, їх самоототожненню з культурою своєї нації, любов’ю до неї.

Таким чином, вивчення історії української культури, ознайомлення із здобутками українського народу як в сфері матеріальної, так і духовної культури, повернення до невичерпних джерел народної творчості дозволить впливати на формування національної свідомості і самосвідомості, допоможе подолати зневажливе ставлення до української культури та мови, створить умови для посилення почуття національної гордості та гідності, сприятиме інтелектуальному, патріотичному, морально-етичному, естетичному та емоційному розвиткові особистості, інтернаціональних традицій в нових демократичних умовах — якостей, без яких не можливо уявити сучасного педагога-вихователя.

При аналізі значення і ролі духовної спадщини народів дуже важливо приділити увагу не тільки її внутрішньому потенціалу, а й здатності природної сприйнятливості зі «сторони». У світі немає культури з багатим потенціалом, що за своїм змістом і розмаїтістю була б «чистою». Духовна спадщина народів не є застиглою і обмеженою. У силу об’єктивних закономірностей взаємозв’язок, взаємозумовленість, взаємовплив і взаємозбагачення різних культур посилюють їх розвиток. Серед основних закономірностей формування і розвитку національної культури особлива роль належить творчому освоєнню культурної спадщини народу. Сутність культурної спадщини полягає в тім, що на кожному історичному етапі люди виробляють свої матеріальні і духовні (мораль, філософія, світорозуміння, вдача, звичаї, традиції і т.п.) цінності. Академік Д.С. Лихачов писав: «Одне з найважливіших свідчень прогресу культури – розвиток розуміння культурних цінностей минулого й інших національних цінностей, уміння їх берегти, нагромаджувати, сприймати як естетичну цінність» [5, с. 350]. У процесі суспільного і людського розвитку роль культурної спадщини зростатиме. З цього по-гляду не можна не погодитися з одним з відомих фахівців із проблеми наступності культурної спадщини Е.А. Баллером у тім, що «протягом століть поступово відбувається зростання ролі культурної спадщини в діяльності народу не тільки в силу природного процесу росту соціальних причин, що обумовлюють прискорення темпів суспільного проґресу. Ці процеси взаємозалежні: чим більше їх діяльність у цьому напрямку, тим більшого значення для них набуває культурна спадщина. І, навпаки, активне освоєння культурної спадщини робить культурну творчість народних мас більш безпосередньою за характером і більш масштабною за обсягом, більш вагомою за значенням» [6, с. 61].

Висновки

Узагальнюючи, можна сказати, що роль національної культури як носія національної самосвідомості виходить з наступного:

– наявності бази для забезпечення зростаючих духовних потреб;

– наявності стимулів і механізмів забезпечення стійкого характеру нації, її свідомості і діяльності порівняно з іншими сферами суспільства;

– наявності спонукальних якостей;

– наявності захисних і охоронних функцій.

Національна культура є першоджерелом формування і розвитку національної самосвідомості, яка орієнтована на вираження національних інтересів, а національна культура є важливим фактором зближення націй і народностей.

Щодо національної самосвідомості, важливо враховувати, що вона вже більш обмежена, ніж національна культура. По-перше, вона, природно, містить у собі тільки ті чи інші духовні феномени; по-друге, вона здійснює добір цінностей культури, обумовлений усякий раз конкретно-історичними умовами; по-третє, вона набагато рухоміша, змінна, ніж культура. Національна культура щораз ніби фокусується у національній самосвідомості. Рівень розвитку національної самосвідомості є характеристикою ступеня розвитку національної культури.

Роблячи висновки з усього сказаного, відзначимо, що національна культура і національна самосвідомість є основними ознаками нації, без яких вона не може існувати і розвиватися як єдине ціле. Національна культура і національна самосвідомість – це два крила одного цілого – духовного світу націй і народностей. Аналіз показує, що донині тут нерозкритих, невивчених сторін більше, ніж відомих.

Національна самосвідомість, як і інші явища, має свої суперечності. Вона формується на реальній економічній, територіально-державній, мовній і культурній базі народу. Природно, що ці бази за об’єктивними умовами і суб’єктивними факторами можуть знаходитися на різних рівнях взаємин між собою. І це перша причина, яка породжує суперечності в розвитку національної самосвідомості. Друга причина виникнення суперечностей у національній самосвідомості пов’язана з невідповідністю національного й інтернаціонального інтересів у рамках єдиної державності процесам зближення народів, наявністю різного роду помилок у взаєминах і збереженням по інерції старого типу відносин у національному розвитку з боку державних суспільних інститутів при новому стані національних процесів. Пробудження національних почуттів, звертання до успадкованих культурних цінностей, відновлення історичної пам’яті є прогресом, який має забезпечити відродження країни. Проте в тій же національній самосвідомості часто все обертається почуттями національної винятковості чи ворожнечі, розбрату, проявляючись міжнаціональними протиріччями, конфліктами, що породжують націоналізм у негативному розумінні цього слова.

Список використаної літератури

1. Альтер П. Нація: проблема визначення // У кн.:  Націоналізм. Антологія. К.: Смолоскип, 2005. С. 580-592.
2. Богуцъкий Ю., Андрущенко В., Безвершок Ж., Новохат ько Л. Українська культура в європейському контексті. К.: Знання, 2007.
3. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.
4. Гелиер Е. Нації та націоналізм. К.: Таксон. 2003.
5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.
6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.