Вступ

Література ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витіснили духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністських ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного “я”, втрати індивідуальності.

Література ХХ ст. буквально пронизана контрастами. Нестримні експерименти — і дбайливе збереження традицій, поява принципово нових жанрів; і розвиток всіх, раніше вироблених літературною історією, високе розуміння призначення письменника; і тотальна комерціалізація [12, с. 218].

В прозі ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчуженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття — кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів — багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства.

Передусім, на відміну від живопису, скульптури й архітектури, у літературному процесі значимість колишніх досягнень — реалізму, психологізму, соціального аналізу — не тільки не згасала, але ніколи не виходила на другий план. В одному ряду з шедеврами соціально-психологічної романістики XIX ст. стоять “Жан-Крістоф” Ромена Роллана у Франції, “Будденброки” Томаса Манна у Німеччині, “Сага про Форсайтів” Джона Голсуорсі в Англії, “Тихий Дон” Михайла Шолохова в Росії. Найширшу панораму життя американського півдня Сполучених Штатів у циклі романів дав один з найбільших романістів сторіччя У. Фолкнер. Філігранно і дбайливо використовували слово видатні російські письменники І.О.Бунін, К.Г.Паустовський, В.В.Набоков.

Натуралізм в літературі склався в останній третині ХІХ століття. Він прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності. Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм грунтується на позитивізмі О.Конта та естетиці французького філософа мистецтвознавця І.Тена, який ввів в естетику принцип “природного детермінізму”. Сама ж теорія натуралізму була розроблена французьким письменником Е.Золя в працях “Експериментальний роман”, “Романісти-натуралісти” та інші. В середині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа (Гі де Мопасан, Е.Гонкур, А Доде), яка проіснувала до кінця 80-х років.

На відміну від реалізму, проникнутого духом соціальності, натуралізм зводив людську сутність і сенс існування лише до біологічних мотивів, пояснював формування характеру і долі безпосередньо впливом побутового оточення людини. Натуралістична естетика не піднімалася вище “правди факту”, зосереджуючись на одиничному, частковому, індивідуальному, відмовляючись від типізації чи якоїсь іншої форми художнього узагальнення, задовільняючись зображенням явища як такого.

Яскравим явищем у світовому літературному процесі другої половини сторіччя стала латиноамериканська література. На основі іспанської літератури і місцевого багатонаціонального фольклору (індіанців, африканців, європейців) виріс заворожуючий образний світ, самобутні характери книг Хорхе Луїса Борхеса, Хуліо Кортасара (Аргентина), Жоржі Амаду (Бразилія), Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія).

Іспанська література пережила черговий підйом у першій половині XX ст. (так званий "другий золотий вік"). Відродження національної літератури починають письменники "покоління 1898 року", до яких відносяться Мігель де Унамуно (1864-1936), Рамон дель Вальє Інклан (1869-1936), Піо Бароха (1872-1956), Асорін (1874-1967); лауреат Нобелівської премії (1922) драматург Хасинто Бенавенте (1866-1954); поети Антоніо Мачадо (1875-1939) і лауреат Нобелівської премії з літератури за 1956 р. Хуан Рамон Хіменес (1881-1958). За ними в літературу вступила блискуча плеяда поетів так званого "покоління 1927 року": Педро Салінас (1892-1951), Хорхе Гільєн (нар. 1893), Вісенте Алейксандре (1898-1984), що отримав Нобелівську премію у 1977 році, Рафаель Альберті (нар. в 1902), Мігель Ернандес (1910-1942) і Федеріко Гарсіа Лорка (1898-1936). Натуралістичні і реалістичні тенденції виявилися в творчості романістів Емілії Пардо Басан (1852-1921) і Вісенте Бласко Ібаньєса (1867-1928).

Тема: „Кров і пісок” В. Б. Ібаньєса, як зразок психологічної прози”.

Мета: дослідити роман В.Б.Ібаньєса на тлі романістики автора в рамках етнокультурного контексту його творчості.

Завдання роботи:

— показати життєвий і творчий шлях Вісенте Бласко Ібаньєса;

— розкрити ознаки соціально-психологічного роману в творі В.Ібанеса „Кров і пісок”.

— охарактеризувати психологію мас в романі Бласко Ібаньєса.

РОЗДІЛ І. Життєвий і творчий шлях Вісенте Бласко Ібаньєса

1.1.Життєвий шлях В.Б. Ібаньєса

Вісенте Бласко Ібаньєс (ісп. Vicente Blasco Ibáñez; 1867-1928) — великий іспанський письменник ХХ століття. Видатний соціальний романіст, молодший представник плеяди письменників-реалістів другої половини ХХ століття. Саме Бласко Ібаньєс найяскравіше втілював у творчості принцип демократичної критики дійсності.

Відомий також як перекладач Е. Золя, А. Франса, Л. Толстого, М. Горького.

Вісенте Бласко Ібаньєс народився у Валенсії, 29 січня 1867 року, у сім`ї комерсанта. Після закінчення гімназії він за бажанням батьків влаштувався на юридичний факультет. Проте, залишивши рідне місто і поселившись у Мадриді, він присвятив себе журналістиці та літературі. У 1881 році Бласко Ібаньєс створює наразі і редагує прогресивну газету «El pueblo». Політична діяльність письменника породила постійні переслідування з боку уряду.

«Починаючи з 1891 року, моє життя було сповнене різними подіями: нерідко я брав участь у ризикованих заговарах і пропагандистських виїздах, мітингах і судових процесах. А скільки разів встановлювали заборону на мою газету, підрахувати неможливо. Більшу частину часу — дні, тижні, місяці -я провів у в'язниці. Можу впевнено сказати, що третина цього героїчного етапу в моєму житті я або був у в'язниці, або змушений був бігти за кордон. Мене заарештовували майже тридцять разів» [1, с. 46].

Востаннє письменник вийшов із в'язниці в 1898-му році, коли Валенсія обрала його депутатом, і його мали були звільнити згідно із законом депутатської недоторканності.

У 1924 видав памфлет проти диктатора й короля Іспанії «Здемаскований Альфонс XIII», після чого змушений був емігрувати до Франції.

Твори Ібаньєса перекладались багатьма мовами. Ряд його творів вийшов окремими виданнями у перекладах В. Самійленка українською мовою — повість «Хатина», збірка «Валенсійські оповідання», памфлет «Здемаскований Альфонс XIII». Поема Самійленка «Спритний ченчик» за своїм сюжетом близька до оповідання Бласко Ібаньєса «Біля райських воріт».

Помер Бласко Ібаньєс 28 січня 1928 року, у Франції, у вигнанні, власне — напередодні того, як йому виповнився 61 рік.

1.2. Творчість письменника

Перший роман Бласко Ібаньєса «Arroz y tartana» (Відчайдушне життя) з`явився у 1894 році, але минув непоміченим, як і такий «Flor de Mayo» (1895), нині всесвітньо відомий.

Літературний дебют Бласко Ібаньєса відбувся на поч. 90-х pp. XIX ст. У перших прозових спробах письменника поєдналися натуралістичні та реалістичні тенденції. Упродовж 1894-1902 pp. Б. І. створив "валенсійський цикл" романів, в яких відтворив побут та звичаї рідної для нього провінції Валенсії: "Безтурботне життя"("Arroz у tartana", 1894), "Травнева квітка" ("Flor de mayo", 1895), "Хутір" ("La barraca", 1898), "В апельсинових садах"("Entre naranjos", 1900), "Намул і очерет" ("Carlas у barro", 1902) та ін. Уже в цьому циклі творів він вийшов далеко за межі вузько регіонального, характерного для "обласної" літератури, підходу, намагаючись порушувати соціально-економічні та політичні проблеми, характерні для всього іспанського суспільства [6, с. 544].

Славу Бласко Ібаньєс завоював своїм романом «La barraca», перекладеними відразу ж французькою. З того часу Бласко Ібаньєс надрукував понад тридцять романів, ряд збірок оповідань та новел, кілька описів своїх подорожей, переклав іспанською мовою багато творів європейського мистецького середовища і історичної літератури.

Поруч із літературної діяльністю Бласко Ібаньєс вів енергійну і уперту суспільно-політичну роботу, незмінно захищаючи і пропагуючи програму республікансько-демократичної партії. Понад тридцять раз, попри звання депутата, він піддавався тюремному ув'язненню, кілька разів висилався з Іспанії, поки в 1923 році, після затвердження диктатури Прімо де Рівера і розгрому республіканської партії, не емігрував до Франції. Звідти, спільно з емігрантами-республіканцями, Бласко Ібаньєс вів енергійну боротьбу з фашистським режимом в Іспанії; випустив, зокрема, гучний політичний памфлет «Викритий Альфонс XIII» [6, с. 545].

Новий період творчості Б.І. відкрив цикл його соціально-тенденційних романів, створених на початку 1900-х років: "Непроханий гість " ("Elintraso", 1904), "Винний склад" ("La bodega", 1905) та ін. Як стверджував письменник: "Усі ці книги я писав щиро та захоплено. Ми саме пережили тоді колоніальну катастрофу. Іспанія опинилася в принизливому становищі, і я різко виступив проти деяких проявів сонного животіння нашої країни, сподіваючись, що це спричинить якусь реакцію у відповідь…" [1, с. 47]. Центральне місце в усіх цих романах займає народ, який починає усвідомлювати своє право на свободу і більш гідне життя.

У новому циклі романів, створених упродовж 1906-1909 pp. ("Маха гола" — "La maja desnuda", 1906; "Кров і пісок" — "Sangre y arena", 1908; "Мертві наказують" — "Los muertos mandan", 1909), письменник звернувся вже до зображення долі окремої людської особистості. Головний конфлікт цих романів зумовлений суперечностями, що виникають між обдарованою молодою людиною і несправедливо влаштованим суспільством. У філософсько-психологічному романі "Маха гола "відображений конфлікт із суспільством і самим собою художника Реновалеса, який змушений малювати картини на замовлення багатіїв, але мріє створити свою "Маху голу" — аналог знаменитої однойменної картини Ф.Гойї, на якій зображена оголена аристократка, котра вдає з себе маху, мадридську простолюдинку. її оголеність для Гойї — виклик пуританській релігійній моралі; для Реновалеса така картина символізує вихід за межі міщанських забобонів, є виявом його мистецької свободи. Але до кінця реалізувати свій намір героєві так і не вдається [1, с. 48].

Романи Бласко Ібаньєса можуть бути поділені на такі групи:

1. побутові романи, які змалювують життя та працю населення провінції Каталонії (батьківщина письменника).

Найвідоміші з них: «Arroz y tartana» (Відчайдушне життя, 1894),

«La barraca» (Клятий хутір, 1898). Дія роману відбувається у валенсіанському селі. У ньому зображуються відносини між поміщиком, який при цьому займається лихварством, та його орендарями.

«Entre Naranjos» (У апельсинних садах, 1900). У центрі книги — відносини молодого адвоката і політичного діяча Рафаеля Брулля, члена впливової сім'ї міста, і знаменитої співачки Леонори. Як і в інших книгах, Бласко Ібаньєс описує кілька поколінь сім'ї Бруллей — діда, батька, сина. Дід, дон Хаїме, колишній дрібний чиновник, піднявся службовими східцями і розбагатів за допомогою лихварства. Його син — дон Рамон — деспот і жінколюб. Їх сім'я — консервативна і релігійна, користується особливою повагою у місті.

Їй протиставлений незалежний інтелігент, лікар і музикант, республіканець за переконаннями, доктор Морено. Його дочка Леонора, артистка, внутрішньо вільна, артистична і багата почуттями жінка, приваблює і зачаровує душевно зашкарублого, але щиро захопленого нею Рафаеля. Любов до Леоноре — вищий злет його людської натури. Проти цієї любові постає передусім хранителька засад і престижу сім'ї, мати Рафаеля [7, с. 214].

«Canas y barra» (Тростник і мул, 1902);

Сам Бласко Ібаньєс вважав нього своїм найкращим твором. У романі зображено життя трьох поколінь рибалок на березі озера Альбуфера.

Дід Палома, один із найстаріших рибалок селища, носій рибальських традицій і захисник честі сім`ї — тип хвацького і вправного рибалки. Його син Тоно — порядна і працьовита людина, кидає професію свого батька й починає обробляти землю. Нарешті, син Тоно, Тонет — ледар, нездатний ні до якої праці і проводить час у тавернах і гулянках [7, с. 215].

2. соціальні романи:

«El catedral» (1903),

«El intruso» (1904),

La bodega» (1905) і

«La horda» (1906) (російські переклади під назвою: «Толедский собор», «Батьки єзуїти», «Винний склад», «Дика орда»);

3. психологічні романи, у тому числі найбільш значними:

«Sangre y arena» (Кров і пісок, 1908),

«Los muertos mandan» (Мертві велять) і

«Luna Benamor»;

4. романи з епохи імперіалістичної війни:

«Los catro jinetes de Apocalipsis» (Чотири вершника Апокаліпсиса, 1916) і «Mare nostrum» (Наше море, 1918).

Окремо стоїть античний роман «Куртизанка Сонника».

Це історичний роман, у якому Бласко Ібаньєс намагається воскресити далеке минуле. Дія роману відбувається під час Другої Пунічної війни. Карфагенський полководець Ганнібал бере в облогу місто Сагунт. Він втілює у романі брутальну й варварську силу, що руйнує вроду й радість життя. Героїня роману, грецька куртизанка Сонника і її коханий грек Актеон, прибічники філософії насолоди, шанувальники краси [2, с. 4].

Грецька колонія Сагунт — символ античної культури, радісної і витонченої. Її жителі воліють спалити і себе й своє надбання тому, щоб опинитися в руках ворога.

Бласко Ібаньєс прагне протиставити багну й жорстокості, варварству і несправедливості вроду й насолоду. Ця думка виступає вже у романі «Під апельсинами». У цьому сприйнятті краси, як порятунку від дисгармонії життя проявився естетизм, характерний для модерністської літератури XX століття.

По прийомам свого письма Бласко Ібаньєс — типовий натураліст; французька критика вважали його наслідувачем Золя. В основі натуралістичного світогляду знаходиться ідея природної цілісності світу. Виходячи з цієї ідеї, вирішується світоглядна проблема №1 "Чи є соціальне природним, чи соціальне не є природним?". Натуралізм — літературний напрямок, що склався в західній літературі в останній третині ХІХ століття .

Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився скрізь через призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалися зробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дна, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички. Найяскравіші представники — брати Гонкури, Золя [9, с. 236].

У порівняно відсталій економічно Іспанії 90-х рр. ХІХ століття і на початку XX ст. не було ще наявно тих соціально-економічних умов, у яких могло би створитися витончене «модерністичне» мистецтво (воно стало пізніше, від імені Піо-Бароха ) [9, с. 237].

Естетика Бласко Ібаньєса діаметрально протилежна естетиці модерністів. Він бачить мету мистецтва у можливо точному і всебічному зображенні довкілля, де живуть та діють окремі особистості і народні маси. Жанрові картини побуту — одна із найбільш сильних сторін творчості Бласко Ібаньєса. Подібно Золя, він всебічно, майже науково вивчає теми власних творів.

Бласко Ібаньєс — яскравий представник іспанської ліберальної дрібної буржуазії. Цим пояснюється викриття у творах «хвороб» сучасної Іспанії, особливо настільки ненависного Бласко Ібаньєсом клерикального режиму. Цим самим обумовлюється інтерес Бласко Ібаньєса до зображення трудящих класів у романах (селянство, рибалки, робітники і т. буд.) і соціальних низів столичних центрів.

Найбільш вдалі у Бласко Ібаньєса сторінки, присвячені психології мас: психічні струми, виникаючі серед глядачів бою биків («Кров і пісок»), серед населення яке молиться занепадають міста («У апельсинних садах»), нарешті, серед охопленого повстанням народу («Винний склад», «Вторгнення») — зображені у Бласко Ібаньєс з майстерністю, яка не поступається Золя.

З іншого боку, улюбленою темою Бласко Ібаньєса була боротьба сильної й вільнодумної особистості проти гніту побутових і соціальних умов. Ці особистості — чи підприємці, які домагаються багатства і могутності, чи завойовники політичної влади, зрештою артисти і митці.

У психологічному романі "Кров і пісок" Бласко Ібаньєс намагається позбавити героїчного ореолу матадорів, стверджуючи, що корида — це лише один із засобів правлячої влади відвернути увагу народу від його злиденного становища і спрямувати її у безпечніше русло [1, с. 50].

До значних здобутків пізньої прози Бласко Ібаньєса відносять також романи "Чотири вершники Апокаліпсису" ("Los cuatro jinetesdel Apocalipsis", 1916), "Його морська святість" ("El papa del mar", 1925), "Біля ніг Венери "("A los pies de Venus", 1926) та ін.

Бласко Ібаньєс — романтик індивідуалізму, у плані якого він вирішує все соціальні й психологічні конфлікти у своїх романах. У цьому плані Бласко Ібаньєс — спадкоємець іспанських революційно-буржуазних традицій на початку ХІХ ст.; при блискучому знанні і розумінні рідного побуту, національної психології всіх класів іспанського суспільства усе ж таки не зумів розпізнати в сучасності основних шляхів соціальної боротьби [1, с. 50].

Новели Бласко Ібаньєс («Посадове обличчя» та інших.) — зазвичай психологічні етюди, що зображують гострі душевні конфлікти; динамічність фабули, як та скрізь у Бласко Ібаньєса, не не грає великої ролі.

Бласко Ібаньєс був одним з тих представників ліберальної європейської інтелігенції, котрі за почину Ромена Роллана, Анрі Барбюса та інших, виступили з відозвою на захист Радянської республіки; він не втрачав нагоди висловити своє співчуття Жовтневій революції.

Екранізації романів «У апельсинних садах» (1998), трьохсерійний телефільм іспанського режисера Жозефіни Моліни; «Кров і пісок» (1989), режисер Хав'єр Елорр`єта, в ролях: Крістофер Райделл і Шэрон Стоун; «Спокусниця» (1926), режисер Фред Нібло, в ролях: Грета Гарбо і Антоніо Морено; «Чотири вершника Апокаліпсиса» (1921), режисер Рекс Інгрем, в ролях: Рудольф Валентино і Еліс Террі; «Чотири вершника Апокаліпсиса» (1962).

РОЗДІЛ ІІ. Соціально-психологічні проблеми в романі Вісенте Ібаньеса „Кров і пісок”

2.1.Ознаки соціально-психологічного роману в творі В.Ібанеса „Кров і пісок”

Життєпис тореро Хуана Гальярдо починається у той час, коли герой перебуває у зеніті слави. Не знає поразок, улюбленець публіки приїжджає з рідної Севільї до Мадрида для відкриття весняного сезону.

Це не перший виступ Гальярдо у столиці, і удача незмінно супроводжує його. Втім, як повинно бути, перед коридою тореро нервується, старанно приховуючи це від натовпу його шанувальників. Єдиний, кому він радий, — це доктор Руїс, відомий лікар, тридцять років життя віддавший лікуванню та виходжуванню матадорів і шанований усіма ними. Гальярдо блискуче проводить бій; його викликаюча поведінка на арені, його відвага викликають захоплення вимогливої мадридської публіки, яка майже одностайно визнає його кращим тореро у світі.

Відразу після кориди Хуан Гальярдо наказує своєму вірному супутнику і помічникові Гарабато послати телеграму додому, щоб заспокоїти близьких, іншу — доньї Соль, знатній севільській дамі, прихильністю якої тореро дуже пишається.

Поступово перед читачем розгортається все минуле життя Хуана Гальярдо. Він народився в бідній сім'ї шевця, яка ледь зводила кінці з кінцями. Коли помер його батько, матері Хуана, доньї Ангустіас, довелося непереливки: в неї на руках залишилось двоє дітей — дванадцятирічний Хуан та його старша сестра Енкарнасьон. Хуана віддають в підмайстер`я до одного з кращих кравців Севільї, але замість того, щоб справно ходити у майстерню, хлопчик тікає на бійню, де разом із друзями дражнить волів червоною ганчіркою, наслідуючи матадорам.

Потім він починає брати участь у капеях — аматорських корридах, які влаштовуються на майданах малих міст і селищ, іноді Хуан зникає з дому кілька днів, чим і викликає обурення матері. Ні її сльози, ні побої не діють.

Поступово у Хуана з`являються друзів серед тореро, він обзаводиться багатим покровителем і створює зі своїх однолітків квадрилью, яка супроводжує його на всі навколишні капеі. Нарешті, Хуану представляється випадок виступити на севільській арені для бою биків на новільяді. Невтримна відвага і витримка допомагають Хуану здобути перемогу і відразу привертають до нього увагу публіки, улюбленцем якій він стає.

Усього півтора року знадобилося Хуана Гальярдо, щоб прославитися, хоча він ще й значиться новачком, а не професійним тореро. Разом із славою приходять і гроші — сім'я перебирається до будинку побільше, дена Ангустіас більше не працює, а сам Хуан, як повинно бути справжньому тореро, купує помітні коштовності і жваву гніду кобилу. І тепер збувається заповітна мета Хуана — йому дають можливість виступити на арені Севільї разом з професійним тореро; Хуан здобуває перемогу, і уславлений маестро вручає йому свою шпагу і мулету — Хуан Гальярдо отримує офіційне звання матадора чи еспади, яке він невдовзі підтверджує на арені у Мадриді.

Тепер у нього немає відбою від бажаючих побачити його на арені — пропозиції і контракти сиплються немов із рогу достатку. Щоб вести всі справи, Хуан наймає дона Хосе, нехтуючи послугами Антоніо, свого шурина, а щоб винагородити скривдженого родича, Хуан доручає йому нагляд за будівництвом нового багатого будинку, де патіо буде викладено мармуровими плитами, а всередині — розкішна обстановка. А сам тореро вирішує одружитися і зупиняє свій вибір на дівчині Кармен, яка живе поруч, і з якою колись у дитинстві вони разом грали. Тепер дівчина перетворилася на рідкісну красуню з добрим характером, слава про неї іде у всій окрузі.

Весілля відбувалося разом із новосіллям. Але якщо мати Хуана радо зустрічає невістку, то його сестра Енкарнасьон і її чоловік Антоніо ставляться до неї насторожено, вбачаючи у Кармен і їх майбутніх дітей загрозу своїм п'яти нащадкам, яких утримує Хуан.

Проте проходять 3 роки, а дітей в молодої пари немає. Сеньйора Ангустіас пояснює це тим, що Кармен постійно терзає страх за Хуана. Справді, в день кориди — в їх у молодого тореро за сезон більше, ніж в інших в Іспанії, — молода жінка не знаходить собі місця, очікуючи телеграми, і проводить весь ранок у церкві в ревній молитві, боючись згубити бодай слово, щоб цим не нашкодити Хуана.

Чотири року після одруження тореро вже може дозволити собі придбати багатий маєток Ринконада, де колись він разом із голодними товаришами показував хазяїну своє мистецтво початківця тореро.

Одного разу після закінчення сезону, коли Хуан Гальярдо насолоджується відпочинком після важких корид і вимотуючих переїздів по всій Іспанії, він знайомиться в Севільї з доньєю Соль, племінницею маркіза Морайми, одного з знатних людей міста. Ця блискуча жінка об'їхала зі своїм чоловіком, дипломатом, майже всі столиці світу, кружляючи своєю красою і освіченістю голови навіть коронованим особам. І тепер, овдовівши і вирішивши трохи пожити на батьківщині, вона продовжує виписувати туалети з Парижа, що не заважає їй захоплюватися народною музикою і танцями, які вона знаходить дуже екзотичними, і навчається грі на гітарі.

Хуана як місцеву знаменитість запрошують до маєтку маркіза на полювання на биків, під час якого донна Соль виявляє необережність, — життя її рятує Хуан. Після цього в них починається бурхливий роман, але якщо тореро повністю поглинається почуттям, яке його охопило й цілком перебуває у владі цієї жінки, то для доньї Соль це не більш як чергова іграшка.

"Он был красив, молод, и глядел на меня обожающими загадочными глазами дикого животного, а я находила его смешным и смеялась каждый раз, когда онъ лепетал по-английски какой-нибудь восточный комплимент. Он дрожал от холода, кашлял от тумана, двигался, как птица под дождем, размахивая своими одеждами, как мокрыми крыльями. Когда он мне говорил о любви, глядя на меня влажными глазами газели, мне хотелось купить ему пальто и шляпу, чтобы он не дрожал. И все таки я утверждаю, что он был красив и что он мог на несколько месяцев дать счастье женщине, жаждущей чего-нибудь необычайного — это был вопрос обстановки, театральной инсценировки. Вы, Гальярдо, не знаете, что это значит" [8, с. 544].

Забувши про родину і маєток Ринконада, Хуан проводить чимало часу в доньї Соль, не соромлячись роз'їжджати разом верхом. Хуан пишається цим відкритим зв'язком, хоча він і приносить йому багато гіркоти: донна Соль примхлива, мінлива і норовлива.

Так проходять осінь і зима; починається новий сезон кориди. Хуан знову переїжджає із міста у місто, а донна Соль вирушає за кордон, на модні курорти, і тореро не отримує від неї листів, що призводить його у розпач. І вона повертається — ненадовго — в Севілью. Хуан відразу ж біжить до коханої жінки, але зустрічає холодний прийом світської дами. Так триває кілька днів, і потім донна Соль висловлює бажання з'їздити разом із Хуаном в Ринконаду: її притягує думка про вторгнення в мирний сімейний затишок тореро. Про поїздку стає відомо доньї Ангустіас і Кармен, і новина ця новина викликає в них бурхливе обурення. Поступово, мир в домі відновлюється, проте Кармен продовжує жорстоко страждати. Але звинувачує вона переважно себе: у домі немає дітей, отже, немає і щастя.

Страждає і Хуан, але не з порушеного спокою сімейного вогнища: після поїздки до Ринконаду донна Соль зникла з Севільї, і Хуан почувається глибоко зачепленим.

Душевний стан віддзеркалюється на професійну майстерність тореро, і в наступній кориді в Севільї він вперше отримує важке поранення. На його прохання телеграмою викликають доктора Руїса; той приїжджає наступного ранку й залишається біля тореро десять днів, доки не переконується, що головна небезпека минула. Але Хуану знадобляться ще два місяці, щоб остаточно відчути себе здоровим. Протягом часу хвороби в домі запановує повний мир, і щоб доставити задоволення матері і дружині, Хуан Гальярдо разом із жителями свого кварталу бере участь у процесіях Страсного тижня.

Набравшись сил за зиму, Хуан вирішує розпочати виступати, хоча після події вихід на арену лякає його.

Перший бій тореро проведе у рідний Севільї. Але хоч і вбиває бика, колишня відвага і відчайдушність залишили його, що не скривається від очей вимогливої публіки, яка вимагає від тореро постійного смертельного ризику. Це глибоко вражає матадора, та його страх перед биком лише посилюється. Його наступна корида — у столиці, але тепер вже насторожі вороги Хуана, котрим стала відомо стосовно невдачі тореро у рідній Севільї, — вони починають йому мстити за колишню славу, розпускаючи чутки про боягузливість Гальярдо; не відстають і побратими по ремеслу, які завжди заздрили Хуану.

Нервозний стан тореро погіршується зустріччю з доньєю Соль, котра виходить з екіпажу з блискучим супутником біля одного з центральних готелів міста. Упевнений, що колишні стосунки відновляться, Гальярдо вирушає до неї з візитом. Проте донна Соль приймає його з недбалістю знатної дами та повною байдужістю. Коли ж Хуан починає казати про своє кохання, він зустрічає лише холодність і глузування. Тореро розуміє, що це остаточний розрив.

Тим часом Кармен в Севільї з`їдає занепокоєння по чоловікові, і вона шле йому один за одним тривожні листи, благаючи негайно кинути кориду і зажити спокійно разом із сім'єю в Севільї. Але розмірене життя Гальярдо не по душі, при цьому він звик не знати рахунку грошам і не мислить собі іншого життя. Тому тореро вирішує спробувати повернути собі втрачену любов публіки, стати для неї колишнім Хуаном Гальярдо. З цим рішенням і вирушає на чергову кориду. У відповідальний момент бою Хуан помічає серед глядачів донью Соль і її супутника; тореро охоплює нестримне бажання показати цій гордовитій жінці, на що він здатний. І Хуан забуває про будь-яку обережність, це стає фатальним для нього. Перший невдалий випад тореро викликає град глузувань з глядацьких трибун, що перенести тореро нездатний. Він втрачає будь-яку обачність — і бик піднімає його на роги [12,c. 169].

Ця корида виявляється останньою для Хуана Гальярдо: спішно викликаний доктор Руїс вже неспроможний йому допомогти. Останнє, що чує умираючий тореро, — ревіння глядачів, які чекають нових жертв.

2.2. Психологія мас в романі

Найбільш вдалі у Бласко Ібаньєса в романі «Кров і пісок» сторінки, присвячені психології мас: психічні струми, виникаючі серед глядачів бою биків.

Розглянемо філософську сутність «маси», «натовпу».

Маса – це велика кількість людей, які певний час перебувають у безпосередньому контакті (наприклад, пікет, маніфестація, мітинг, демонстрація). До поняття “маса” близькі, хоч і не тотожні йому, поняття “натовп”, “юрба”. Разом з тим і масу, і натовп утворюють відчужені людські індивіди, що мають особисті інтереси, які не збігаються з інтересами інших людей. Отже, це “тимчасова спільнота” людей, об`єднання яких є випадковим, стихійним, короткочасним [3, с. 30].

Термін “маси” в суспільствознавстві вперше з`являється в контексті аристократичної критики соціальних змін в ХVІІ – ХІХ ст. Першим теоретиком мас в кінці ХІХ ст. став Г.Лебон. Він чи не найдосконаліше характеризує масу, вважаючи, що маса нічого не робить навмисне; не здатна до довготривалого бажання; між бажанням і його здійсненням не допускає ніякого часового відсрочення; підвладна магії слова; не може обійтися без вождя.

Маса, натовп небезпечні тим, що людина в них втрачає власні риси і властивості, почуття відповідальності. Тут діє психологія непереборної сили, здатної на те, на що окрема особа ніколи не наважиться.

Психологію маси, натовпу активно використовують у політичній боротьбі опозиційні, деструктивні сили. Найнебезпечніше при цьому те, що кожен член маси, цілковито впевнений у безкарності своїх дій. Ним керує енергія деструктивізму, свавілля, агресії, що становить елементарну загрозу як для інших людей, так і для суспільства загалом. Маса має специфічні психологічні особливості. Отже, йдеться про психологію масової свідомості [3, с. 31].

«Казалось, весь Мадрид двинулся в сторону Плаза де Торо. Бесконечный поток автомобилей, такси, автокаров, множество пешеходов. Все это медленно, под палящим августовским солнцем, двигалось в одном направлении, словно руководимое какой-то неведомой силой. Люди шли, перебрасывались шутками. Вдруг произошла заминка, и толпа зааплодировала: впереди с трудом пробирался большой автомобиль, в котором сидел матадор в ярком костюме и еще какие-то люди довольно мрачного вида с бритыми, сизыми лицами» [4, с. 406].

Маса, натовп небезпечні тим, що людина в них втрачає власні риси і властивості, почуття відповідальності. Тут діє психологія непереборної сили, здатної на те, на що окрема особа ніколи не наважиться. За визначенням Е. Канетті, 3. Фрейда, у масі, натовпі навіть інтелігентна людина стає варваром.

Феномен маси надто важливий, коли йдеться про втрату в ній індивідом власної індивідуальності.

У масі людина забуває про власну відповідальність, необхідність зважати на погляди інших. Вона сліпо підкоряється загальним інстинктам.

"Натовпом, — пише А. Кравченко, — керують пристрасті скоріше погані, ніж хороші. Можна висловитися інакше: натовп — простір почуттів, пристрастей, емоцій, одинокість — простір розуму і зібраності" [3, с. 32].

На думку окремих фахівців, сучасна людина — це здебільшого і є людина-маса. Вона має надто мало індивідуального, особливого, а ще точніше — не має певних можливостей для прояву цього особливого. Тому вона видається своєрідною одновимірною людиною.

Звернемося до зображення кориди та натовпу в романі Бласко Ібаньєса. «Нещасний бик! Нещасний тореро! … А натовп своїм радісним ревінням вже вітає продовження видовища. Ось справжній і єдиний звір!» [1, с. 53]

Роман про кориду і про тих, що виходять на арену під гучні оплески і улюлюкання натовпу. Про те, хто має померти. Зараз чи коли-небудь. Про миті слави, про героїв, яких забувають у ту саму годину, коли вони як ганчір'яна лялька злітають з рогів бика на пісок. Любителі кориди платять гроші, аби насолодитися картиною смерті биків» [1, с. 53].

У романі Бласко Ібаньєса — сміливі тореро, убиваючі бика потужним ударом шпаги, уткнутої в потилицю по самий ефес; бик, роздираючий труп убитої ним коня пікадора; зажарені заживо боягузливі бики, які не бажають нападати на учасників кориди, вони мечуться по арені від болю, від уткнутої у шию запальними бандерильи; невдалі атаки тореро, які можуть убити бика одним ударом шпаги, які мучать бідну тварину багаторазовими кривими ударами в шию.

Один з незаперечних законів кориди говорить, що бик завжди входить на арену уперше і востаннє. Тож уся ця справа закінчиться тим, що упряжка мулів уволоче з арени трупи нещасних тварин, залишаючи широкі смуги утоптаного піску і струмки крові. Ось чому автор вибрав назву роману „Кров і пісок”.

«А прибиральники з граблями і кошиками тирси швиденько наведуть порядок… І арена знову готова до продовження видовища. Саме любителі кориди створюють попит на професію тореро. Інтерес до вбивства. Який для бідняків був вибір? Або вмирати, працюючи інших, чи піти по єдиному шляху, який веде до багатства та слави: вбивати» [1, с. 54].

Хуан Гальярдо став тореро і вбивав биків, а Плюмітас став бандитом і вбивав людей — «злих багатіїв». Усі вони вибрали свій єдиний можливий шлях, щоб пробити собі шлях у життя і завоювати повагу оточуючих. Будь вовком і внушай страх, інші вовки стануть тебе поважати, а скотинка ще й подякує через те, що ти зжереш її. Така філософія того часу. Якщо ж побачать, що хтось злякався і знесилів, навіть вівці будуть мочитися тобі на голову [1, с. 54].

Потрібно, щоправда, віддати належне автору, який не вихваляє кориду, а показує звичаї того суспільства. У колишні часи відважні і чесні хлопці могли би записатись у солдати і вести війни у далеких країнах, заслужити повагу та багатство — стати намісниками за морями, у тій же Америці. Але часи відкриттів і завоювань пройшли. Нині вони стали тими, ким стали та намагаються здобути хвилини слави в натовпу.

А їх послідовники, бачать чужу славу, вже дихають їм у потилицю, що змушує чинного героя натовпу здійснювати дедалі більш божевільніші вчинки.

Однак одного чудового дня Бог втомиться від нього і залишить його своєю милістю, і тоді одного уб'ють і кинуть як скаженого пса, а іншого винесуть з арени ногами вперед [1, с. 55].

Висновки

Вісенте Бласко Ібаньєс — великий іспанський письменник ХХ століття. Видатний соціальний романіст, молодший представник плеяди письменників-реалістів другої половини ХХ століття.

Бласко Ібаньєс — яскравий представник іспанської ліберальної дрібної буржуазії. Цим пояснюється викриття у творах «хвороб» сучасної Іспанії, особливо настільки ненависного Бласко Ібаньєсом клерикального режиму. Цим самим обумовлюється інтерес Бласко Ібаньєса до зображення трудящих класів у романах (селянство, рибалки, робітники і т. буд.) і соціальних низів столичних центрів.

Представник плеяди письменників-реалістів другої половини ХХ століття.

По прийомам свого письма Бласко Ібаньєс — типовий натураліст; французька критика вважали його наслідувачем Золя.

Естетика Бласко Ібаньєса діаметрально протилежна естетиці модерністів. Він бачить мету мистецтва у можливо точному і всебічному зображенні довкілля, де живуть та діють окремі особистості і народні маси. Жанрові картини побуту — одна із найбільш сильних сторін творчості Бласко Ібаньєса. Подібно Золя, він всебічно, майже науково вивчає теми власних творів.

Найбільш вдалі у Бласко Ібаньєса сторінки, присвячені психології мас: психічні струми, виникаючі серед глядачів бою биків («Кров і пісок»), серед населення яке молиться, занепадають міста, («У апельсинових садах»), нарешті, серед охопленого повстанням народу («Винний склад», «Вторгнення») — зображені у Бласко Ібаньєс з майстерністю, яка не поступається Золя.

З іншого боку, улюбленою темою Бласко Ібаньєса була боротьба сильної й вільнодумної особистості проти гніту побутових і соціальних умов. Ці особистості — чи підприємці, які домагаються багатства і могутності, чи завойовники політичної влади, зрештою артисти і митці.

Бласко Ібаньєс — романтик індивідуалізму, у плані якого він вирішує все соціальні й психологічні конфлікти у своїх романах. У цьому плані Бласко Ібаньєс — спадкоємець іспанських революційно-буржуазних традицій на початку ХІХ ст.; при блискучому знанні і розумінні рідного побуту, національної психології всіх класів іспанського суспільства усе ж таки не зумів розпізнати в сучасності основних шляхів соціальної боротьби.

У психологічному романі "Кров і пісок" Бласко Ібаньєс намагається позбавити героїчного ореолу матадорів, стверджуючи, що корида — це лише один із засобів правлячої влади відвернути увагу народу від його злиденного становища і спрямувати її у безпечніше русло.

Список використаних джерел

1. Арсеньев К. Психология творчества в романах Бласко Ибаньеса // Вестник Европы . — 2005. — № 10 . — С. 45-57
2. Бласко Ибаньес Висенте. Куртизанка Сонника: Романы: Ист. очерк: Пер. с исп., нем. — М. : Octo print, 1994. — 541, с.
3. Васильченко Л. В. Психологія натовпу //Практична п сихологія та соціальна робота. — 2005. — № 11. — С. 30-34
4. Зарубежная эстетика и теория литературы ХIХ-ХХ вв.: Трактаты, статьи, эссе /Сост., общ. ред. Г.К.Косикова. — М.: Изд-во МГУ, 1987. — 510, с.
5. Зарубіжна література ХХ століття: /Авт. кол.: О.М.Ніколенко, Т.П.Маєвська, В.О.Пащенко та ін. — К. : Академія, 1998. — 316, с.
6. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. У 2 т. Т.1: 3-35 А-К/ За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2005. — 824 с.
7. Испанская новелла XIX века: Сборник: Пер. с исп. /Сост., предисл. и справки об авт. З.И. Плавскина. — Л.: Худож. лит. Ленингр. отд-ние, 1988. — 543, с.
8. Испанские писатели ХХ века: Пер. с исп. /Хуан Рамон Хименес, Антонио Мачадо, Федерико Гарсиа Лорка, Рафаэль Альберти, Мигель Эрнандес; Сост. И. Тертерян, Л. Осповата. — М.: Худож. лит., 1977. — 718 с.
9. История зарубежной литературы конца ХІХ- начала ХХ века: Учебник для филол. фак. ун-тов / Л.Г. Андреев, В.П. Неустроев, Р.М. Самарин и др. — 2-е изд. — М. : Высш. шк., 1998. — 470, с.
10. История зарубежной литературы ХХ века. Учебник для филол. спец. ун-тов / Л. Г. Андреев, С. В. Рожновский, А. А. Федоров и др. Под. ред. Леонида Андреева. — 2-е изд., испр. — М. : Высш. шк., 1980. — 392 с.
11. Іспанська новела /Пер. з ісп. М.Жердинівської. — К. : КМЦ "Поезія", 1998. — 137 с.
12. Історія новітньої зарубіжної літератури: навчальний посібник для студентів вузів /Галина Давиденко; М-во освіти і науки України, Глухівський держ. пед. ун-т. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 272, с.
13. Плавскин З. И. Испанская литература XIX-XX веков. — М. : Высш. шк., 1982. — 247 с.