Національні проблеми Кримської АРСР періоду 20-30-х років ХХ століття значною мірою схожі із сучасними проблемами. На початку 1920-х років було поставлено питання про створення кримської автономії. У минулому і тепер велися і ведуться дискусії про принципи, на яких виникла ця республіка. Деякі представники громадськості кримських татар стверджують, що проголошена в 1921 році Кримська АРСР була національним утворенням. Підстави для таких висновків представникам кримських татар надала політика коренізації, що проводилася в Криму протягом 1920-х – на початку 1930-х років. Нині вони вимагають відродження кримськотатарської національної автономії. Питання про статус кримськотатарського народу свого часу стало предметом розгляду з боку Верховної Ради України.

Коли радянська влада остаточно закріпилася в Криму, перед ЦК РКП(б) постало питання про подальшу долю півострова. Було вирішено створити на автономну республіку, яка входила б до складу Російської Федерації. Більшовики України, яких попередили про ці наміри, слухняно погодилися. 12 листопада 1920 р. на засіданні членів ЦК КП(б)У, що були в наявності (а саме: у присутності С. Косіора, Терлецького, В. Мануїльського та Мініна) було ухвалено рішення: «Крим перебуває поза компетенцією ЦК КПУ”.

В Криму 21 січня 1921 р. відбулось спільне засідання членів Кримревкому та кримського обласного комітету РКП(б). Були присутні А. Лідє, Ю. Гавен, С. Давидов-Вульфсон, С. Ідрісов, С. Меметов, І. Фірдевс, Н. Бабахан та В. Ібраїмов. Розглядалося лише одне питання: «Про політичні взаємовідносини Криму з РСФРР та УСРР”. У прийнятій постанові зазначалося: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві на становищі автономної одиниці, привласнити їй назву “Кримська автономна область”. Приймаючи постанову про автономний статус Криму, учасники засідання виходили з “далекого окраїнного положення Криму з його внутрішньою національною структурою та соціальних й економічних обставин, а також беручи до уваги українське черезсмужжя”. У протоколі зазначалося: “Ю.Гавен залишається при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, й тому Кримську автономну область треба назвати “Кримською Комуною”.

Ввечері 20 лютого з Москви до Сімферополя приїхав новий голова Кримревкому та член кримського обласного комітету РКП(б) М. Поляков. Під його головуванням 21 лютого відбулось засідання Кримревкому. Через декілька днів в газеті “Красный Крым” було надруковано звіт про хід цього засідання. Крім іншого, в звіті зазначалося: “…В адміністративному положенні Крим буде підпорядкований Москві. Щодо його майбутньої долі, то вона буде вирішена трудовими масами Криму, але ЦК стоїть за створення автономної області”.

Після закінчення громадянської війни і проголошення в жовтні 1921 року Кримської АРСР почалася нова історична смуга в житті Криму. Багатоетнічний склад його населення, неоднаковий соціально-економічний стан національних меншин, прагнення деяких представників громадськості кримських татар до національного самовизначення і створення на території Криму своєї національної державності зумовило появу в періодичній пресі вже на початку 1920-х років ряду публікацій з національного питання. Їх авторами були, в основному, особи, що посiдали в столиці Криму та на районному рівні керівні партійні, державні і громадські посади. Центральне місце в їхніх публікаціях займало питання про характер державного устрою Криму.

Представники радянської влади доводили доцільність проголошення на півострові нової республіки на інтернаціональній основі з наданням усім її громадянам рівних прав незалежно від національності. Протилежну позицію займали деякі автори кримськотатарської національності, наполягаючи на національному самовизначенні “корінного народу” Криму, проголошенні кримськотатарської національної республіки, наданні кримським татарам можливості зайняти в її владних структурах і управлінському апараті чільне місце. Крім дискусійного питання про характер Кримської АРСР у публікаціях 1920-х років активно популяризувалися чергові завдання в національному будівництві республіки.

З приходом до влади в Росії більшовики свідомо віддали забуттю колишні теоретичні установки з національного питання і вирішували його з класових позицій, цілком ігноруючи загальнолюдські цінності і національні інтереси окремих націй і народностей. Яскравим свідченням повного розриву між більшовицькою теорією і практикою з національного питання є створення трьох кримських радянських республік у 1918, 1919, 1921 роках. Їхня поява викликалася конкретною політичною та геополітичною обстановкою тих років, політикою лавірування більшовицької партії, націленою на збереження і зміцнення радянської влади.

Проголошена з ініціативи ЦК РКП(б) у жовтні 1921 року Кримська АРСР була за своїм характером інтернаціональною, на території якої проживали представники 79 національностей. У документах, що проголошували кримську автономію, цілком були відсутні які-небудь посилання на програмне ленінське положення про обласні (територіальні) автономії. Не було ніяких підстав вважати її національною, тим більше що Ленін і більшовики вкрай негативно ставилися до гасел “національна культура” і “культурно-національна автономія”.

Сутність національного питання стосовно Кримської АРСР полягала насамперед у здійсненні коренізації органів влади, засобів масової інформації, культпросвітніх установ, переведення їх діловодства на татарську мову.

Проведення політики татарізації в Кримській АРСР офіційно пояснювалося необхідністю підняття економічного і культурного рівня відсталих татарських мас. У дійсності ж, як свідчать колишні секретні архівні матеріали 1920-х років, вона переслідувала зовсім інші цілі – за допомогою кримських мусульман просувати ідеї світової революції на Схід. Саме цим зумовлювалося надання кримським мусульманам – татарам ряду економічних і політичних переваг у порівнянні з іншими національними меншинами республіки. Органи влади Криму повною мірою використовували при проведенні татаризації адміністративні примусові заходи для її здійснення. Але ця політика і дії влади суперечили інтересам переважної більшості кримського населення, що зрештою визначило крах політики татаризації, дискредитувало її та довело до абсурду. Наприкінці 1930-х років питома вага кримських татар у керівництві державних, партійних, кооперативних та громадських організацій знизилася порівняно з серединою 1930-х і навіть з кінцем 1920-х років.

Політика і практика татарізації послужили ґрунтом для формування у частини татарського населення півострова уявлення про Кримську АРСР як національну, кримськотатарську республіку. Таке уявлення існує і понині, спонукаючи лідерів татарської громадськості вимагати визнання кримських татар єдиним “корінним народом Криму” і його державного самовизначення. Як показує аналіз практики татарізації і її підсумків, московські і кримські органи влади при проведенні національної політики в Криму допустили ряд грубих прорахунків, що призвели до серйозних негативних наслідків у сфері міжнаціональних відносин. До таких прорахунків можна віднести переведення посиленими  темпами офіційного діловодства на татарську мову, заміну в органах управління кримськими татарами представників інших національностей, ігнорування у ході татарізації інтересів інших національних меншин Криму тощо.

Проголошена у 1923 році XII з’їздом РКП(б) політика коренізації, за задумом більшовиків, повинна була сприяти зближенню русифікованого робітничого класу та мільйонних мас місцевого селянства, яке користувалося своєю рідною мовою, вирвати ґрунт з-під ніг націоналістичних елементів радянських республік. В Україні вона вилилася у форму українізації, проведення якої відповідало інтересам переважної більшості населення республіки. У Криму ж татарське населення було національною меншиною, не перевищуючи за чисельністю четвертої частини всього населення республіки. Татарiзацiя стала складовою частиною політики коренізації національних окраїн, що проводилася і в інших регіонах СРСР з метою активнішого залучення місцевого неросійського населення до соціалістичного будівництва.Отже, татаризація здійснювалася в інтересах меншості.

Трагічною сторінкою історії національного життя кримського населення постала практика вирішення єврейського питання. Під приводом долучення єврейських трудящих мас до сільськогосподарської праці в межах Криму за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) і інших владних органів СРСР і РРФСР Комітет землеустрою трудящих євреїв (КОМЗЕТ) здійснював переселення на півострів єврейських родин з території Центральної Росії, України і Білорусії. Заклопотані нестачею кримських фондів для задоволення земельних потреб місцевого селянства, владні структури Кримської АРСР намагалися протистояти переселенській політиці, але їхній опір центральною владою країни був зломлений. Опоненти політики переселення євреїв до Криму (В.Ібраїмов та ін.) піддавалися репресіям. Переселення євреїв до Криму зустрічало несприйняття і з боку місцевого населення. Земельні, економічні конфлікти переростали в національні. Завзятість владних структур у проведенні переселенської політики породжувало безліч нових проблем у сфері міжнаціональних відносин в республіці. Одним з наслідків адміністративного підходу до вирішення єврейського питання став прояв антисемітських настроїв у Криму.

Рішення про переселення євреїв до Криму по лінії Комзету приймалися в Москві у глибокій таємниці від народів країни. Як свідчать архівні матеріали, вони були націлені на створення кримської єврейської республіки, ініціаторами появи якої виступали американо-єврейські фінансові і політичні кола. Радянське керівництво вело з ними закулісні переговори, що свідчить про безпринциповість його дій у сфері розв’язання національного питання. Уряд СРСР створював сприятливі умови для діяльності на території Кримської АРСР американо-єврейської агрономічної корпорації “Агро-Джойнт”, що фінансувала переселення євреїв до Криму і облаштування їх на півострові. Примітно те, що в Криму про плани створення єврейської республіки лише здогадувалися. Центральна влада не рахувалася з тим, що тут існувала Кримська АРСР, діяла її Конституція. Плановане відчуження частини Криму чи повне його використання під “Кримський проект” було не тільки протизаконним, але і могло на довгі роки перетворити його територію у своєрідний запал етнічної напруженості. Тут штучно зіштовхувалися інтереси ісламу, іудаїзму, православ’я, протестанських релігій. Така ситуація безпрецедентна у світовій історії.

Протягом 1930-40-х років кількість публікацій з національного питання в Криму різко зменшилася. Було видано кілька ювілейних збірників, брошур і статей до 10-річчя і 20-річчя встановлення радянської влади в Криму. В них наводилися факти про досягнення в національних сферах життя, в той же час про якіcь недоліки у практичній діяльності органів влади з регулювання національного питання в країні в цілому й у Кримській АРСР зокрема, не йшлося.

Найважливішим напрямком національної політики в Криму було земельне облаштування національних меншин. Протягом 1920-х років у Криму здійснювався міжселищний і внутріселищний землеустрій, у ході якого норми землекористування, що встановлювалися владою, багаторазово змінювалися. У процесі цих змін найбільш сильно постраждало в порівнянні з іншими нацменшинами німецьке населення, наймогутніше в економічному відношенні. Позбавлене колишніх земельних фондів та володіючи порівняно високою культурою землеробства і необхідними засобами виробництва, німці відкрито висловлювали протест проти земельної, продовольчої і податкової політики радянської влади, яка свідомо обмежувала їхні матеріальні можливості, перетворювала на стан незаможних.

Дуже складно розвивалися відносини між владними структурами Криму, татарським і німецьким населенням республіки у 1930-ті роки. Тоді як представники татарської опозиції вимагали продовження коренізацації та посилення її темпів, кримські німці, за прикладом татар, також стали заявляти про свої претензії на національне самовизначення, домагатися створення на півночі Криму німецької автономії. Не схвалювали і не підтримували національної політики радянської влади в Заходи влади щодо нового землеустрою на селі призвели до того, що німці й “інші” малі нацменшини втратили частину своїх земель, представники інших етнічних груп – збільшили свої наділи. Великі земельні фонди були надані Комзету для єврейських переселенців. Але це не розв’язало проблем, що раніше існували у міжнаціональних відносинах, вони ще більше загострилися, виникли нові, у тому числі антисемітські настрої.

Криму і представники інших національних меншин: греки, болгари, вірмени. Протягом 1930-х років виявлялися їхні еміграційні настрої, що послужило однією з основних причин депортації ряду народів Криму в ході війни 1941–1945 років.

Для врегулювання міжнаціональних відносин, що загострювалися, влада використовувала всекримські національні безпартійні конференції, жіночі делегатські збори, періодичну пресу, школи різних типів, культурно-просвітні заклади.

Політична ситуація в республіці ще більш ускладнилася через переселення до Криму єврейських родин з інших регіонів СРСР. Владні структури розцінювали невдоволення переселенською політикою з боку кримського населення як прояв буржуазного націоналізму, протиставляли йому пролетарський інтернаціоналізм, організовували при сільрадах і органах кооперації групи селянської бідноти, направляючи їх на злам опору заможних верств селян.

Наприкінці 1920-х та у 1930-х роках влада широко використовувала для подолання негативних тенденцій у розв’язанні національного питання командно-адміністративні методи: позбавлення виборчих прав, виселення за межі Криму, судові процеси. Але ці заходи не тільки не сприяли вирішенню поставлених завдань, а породжували нові проблеми у відносинах між національними меншинами і владою.

З метою більш успішного завоювання національних меншин на бік радянської влади створювалися національні сільради і райони, діловодство яких перекладалося на національні мови. По суті справи Крим у 1920-30-ті роки став полігоном для іспитів на практиці установок партії з національних питань. Владні органи Криму багаторазово заявляли про розв’язання національних проблем у республіці. У дійсності ж ці заяви не відповідали реальному стану справ. Наприкінці 1930-х років органи влади чинили на національні меншини Криму переважно адміністративний вплив. Вищими органами влади СРСР і Криму видавалися закони й укази, що підлягали беззаперечному виконанню. Такий поворот у національній політиці не міг дістати підтримки серед національних меншин. З їхнього боку почалися численні протести, які призвели зрештою до трагічних наслідків – масової депортації народів у 1941 та 1944 роках.

Після проведення у 1944 році масової депортації з Криму представників ряду національностей, особливо кримських татар і ліквідації Кримської АРСР у 1945 році про стан справ у міжнаціональних відносинах серед кримського населення і про стан роботи серед національних меншин у літературі навіть не згадувалося. В історичних дослідженнях періоду 1950-70-х років аналізу практики вирішення національного питання в Кримській АРСР також не було. У них наводилися лише цифри і факти про досягнення у цій сфері, почерпнуті зі згадуваних вище ювілейних збірників Криму.

Виходячи з того, що було сказано вище, маємо повне право зазначити, що створення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки викликане зовсім не намаганням московського уряду надати півострову повну самостійність у вирішенні питань свого власного життя. Як й у всіх інших радянських республік, самостійність Кримської АСРР мала суто номінальний характер. Члени уряду автономної республіки, які знаходилися у повній залежності від “цінних вказівок”, що надходили з Москві, більшою частиною повинні були лише чітко виконувати всі інструкції, які вони звідти отримували. Тобто ЦК РКП(б) проводив у Криму політику, спрямовану тільки на закріплення свого власного положення.

Декларуючи створення самостійної республіки, більшовицьке керівництво розмірковувало таким чином погасити національно-визвольний рух кримських татар, адже їх національний рух в роки громадянської війни став могутнім фактором суспільно-політичного життя Кримського півострову. Намагання “приборкати” цей небезпечний для існування твердої більшовицької влади на півострові рух, спонукало їх центральний уряд до дій, спрямованих на “загравання” з місцевим корінним населенням. Саме так більшовики намагалися звести нанівець всі здобутки національно-визвольного руху татар Криму. Оманлива видимість того, що їх сподівання на існування власної держави нарешті виконуються, повинна була полегшити процес включення татар до складу прибічників радянської влади. Це, в свою чергу, робило їх апологетами більшовицького режиму.

Список використаної літератури

1. Лазор О. Основи державного управління та місцевого самоврядування [] : Навчально-методичний посібник / Оксана Лазор, Олег Лазор, Ірина Лазар,, 2007. — 311 с. (Введено зміст)
2. Малиновський, В. Державне управління [Текст] : навч. посіб. / Валентин Малиновський, 2009. — 606 с.
3. Методологія аналізу соціально-політичних проблем сучасного українського суспільства: Підсумкові матеріали круглого столу (17 червня 2004 року) / Нац. академія держ. управління при Президентові України, Дніпропетровський регіональний ін-т держ. управління. Кафедра філософії, соціології державного управління, 2004. — 99 с.
4. О национальной политике в Крымской АССР // Культура народов Причерноморья. – 1999. — № 8. – С. 201-205.
5. О теоретических и практических предпосылках образования Крымской АССР // Культура народов Причерноморья. – 1998. — № 5. – С. 313-317.
6. Политика коренизации на Украине и в Крыму: сравнительный анализ практики 20-х гг. // Культура народов Причерноморья. – 1999. — № 11. – С. 83-86.
7. Правова система України: історія, стан та перспективи [Текст] : у 5-ти т. / Акад. правових наук України; редкол.: В. Я. Тацій (голова) [та ін.]. Т. 5 : Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні / за заг. ред. В. В. Сташиса, 2008. — 839 с.
8. Теорія та історія державного управління [Текст] : навч. посібник / Галина Одінцова [та ін.]; за заг. ред. Г. С. Одінцової, О. Ю. Амосова, 2008. — 285 с.