Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Кримінально-правова охорона правопорядку у сфері медичної діяльності

Актуальність теми. Забезпечення громадян якісною медичною допомогою, безпечними медичними послугами є одним з показників створення державою умов для досягнення їх фізичного й психічного благополуччя, повноцінного життя, тривалої соціальної активності. Останнім часом в Україні це питання набуває стратегічно важливого значення, оскільки показники рівня здоров’я населення суттєво знижуються. Подолати негативні тенденції, що складаються в сфері охорони здоров’я, можна лише комплексом соціально-економічних й організаційно-правових заходів, в тому числі забезпеченням високих стандартів роботи медичних працівників, чіткою регламентацією їх професійної діяльності, вдосконаленням механізмів їх відповідальності за невиправдане створення загроз життю й здоров’ю людини, недбале чи несумлінне ставлення до виконання професійних обов’язків, злочинне використання можливостей медицини.

Хоч серед зареєстрованих в країні злочинів посягання, що стосуються сфери медичної діяльності, обіймають незначне місце, однак є підстави вважати це наслідком значного ступеня латентності таких правопорушеннь. Працівники правоохоронних органів часто стикаються з проблемами при юридичній оцінці дій (бездіяльності) в медицині у випадках заподіяння шкоди об’єктам, що охороняються законом. Причинами цього є недостатні обсяги наявних у правознавців спеціальних знань, проблемність доказування «медичних» злочинів, недоліки у нормативному забезпеченні охорони відносин в сфері медицини, складність, або неузгодженість і суперечливість деяких правових (регулятивних та охоронних) норм, що діють в цій галузі. З іншого боку, є потреби правових гарантій професійної діяльності медичних працівників, щоб загроза відповідальності (в т.ч. кримінальної) реалізувалася лише там, де в їх поведінці наявний склад передбаченого законом правопорушення.

Деякі аспекти злочинів у сфері медичної діяльності досліджено Ф.Ю. Бердичевським (1970 р.), Й.І. Гореліком (1971 р.), А.Н. Язухіним (1985 р.). В Україні аналіз кримінально-правових проблем забезпечення охорони життя та здоров’я особи в галузі медицини здійснено В.О.Глушковим (1987 р., 1990 р.), В.М. Смітієнком (1989 р.). Окремі питання кримінально-правової характеристики правопорушень у сфері медичної діяльності розглядали Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, М.І.Бажанов, В.І.Борисов, Ю.В. Баулін, В.К. Грищук, Н.О. Гуторова, О.М. Джужа, М.І. Дурманов, О.О. Дудоров, М.І.Загородніков, О.Г. Кібальник, М.Й.Коржанський, Н.Є. Крилова, В.І. Касинюк, В.М.Куц, П.П.Матишевський, В.О. Навроцький, Б.С. Никифоров, Н.В. Павлова, С.В. Расторопов, Г.Р. Рустемова, Я.В. Старостіна, В.В. Сташис, І.М. Тяжкова, Є.В. Фесенко, В.В. Флоря, М.Д.Шаргородський та ін. Ряд злочинів, що безпосередньо входять до посягань в сфері медичної діяльності, досліджено в дисертаційних дослідженнях О.В. Сапронова (2005 р.), А.О. Байди (2006 р.), С.В.Гринчака (2007 р.), В.О. Єгорової (2010 р.). Проблеми юридичної відповідальності медичних працівників аналізували й представники медичної науки (О.П. Громов, Ю.П. Едель, І.А.Концевич, І.Ф. Крилов, І.Ф. Огарков та ін.). Питання правової оцінки результатів медичної діяльності досить активно розробляються в межах інших юридичних галузей (З.С. Гладун, Р.Ю. Гревцова, В.М. Пашков, І.Я. Сенюта, С.Г. Стеценко, В.Ю. Стеценко та ін.). Праці згаданих й інших дослідників, безумовно, сформували значну науково-теоретичну базу для розв’язання багатьох питань охорони порядку відносин в сфері медичної діяльності. Однак, при цьому комплексного, всебічного спеціального наукового дослідження проблем кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності в українській кримінально-правовій науці дотепер не виконувалося. Це свідчить про актуальність проведення поглиблених теоретико-правових досліджень, спрямованих на вивчення й вдосконалення процесів кримінально-правової охорони сфери медичної діяльності, вироблення концепції забезпечення такої охорони.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дослідження відповідає плановим темам Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України                  № РК 0106U004753 на 2006 — 2008рр. «Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку», № 0108V010353 на 2009р. «Протидія корупції засобами кримінальної юстиції (концептуальні питання)» та         №  РК 0110V002173 на  2010 – 2012 рр. «Протидія злочинам у сфері службової діяльності (кримінологічні, кримінально-правові і кримінально-процесуальні проблеми)».

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у створенні сучасної концепції забезпечення кримінально-правовими засобами охорони правопорядку в сфері медичної діяльності як однієї з передумов побудови в Україні ефективної моделі охорони життя і здоров’я людини.

Для досягнення цієї мети автором дослідження були поставлені наступні задачі: 1)  на основі узагальнення й синтезу міждисциплінарних положень різних юридичних наук створити модель сфери медичної діяльності як об’єкта правового регулювання та з’ясувати його зв’язки з об’єктами, охорона яких входить до завдань кримінального права; 2) обґрунтувати доцільність визнання правопорядку в сфері медичної діяльності як самостійного об’єкта кримінально-правової охорони та з’ясувати його компоненти; 3)  проаналізувати тенденції, результати та перспективи криміналізації суспільно небезпечних діянь в сфері медичної діяльності; 4) визначити та уточнити зміст підстав кримінальної відповідальності за злочини у сфері медичної діяльності, визначити загальні ознаки та систему таких злочинів за чинним кримінальним законодавством; 5) здійснити детальну кримінально-правову характеристику складів злочинів у сфері медичної діяльності; 6) з’ясувати, з урахуванням сучасного стану кримінального законодавства й правозастосовної практики, способи забезпечення кримінальним правом охорони правопорядку у сфері медичної діяльності в Україні й напрямки їх реалізації; 7) розкрити механізми впливу на забезпечення правопорядку у сфері медичної діяльності та його охорону таких кримінально-правових інститутів, як обставини, що виключають злочинність діяння, покарання й звільнення від нього, звільнення від кримінальної відповідальності; 8) виявити тенденції розвитку вітчизняного кримінального законодавства щодо злочинів, які здатні загрожувати правопорядку у сфері медичної діяльності, узагальнити позитивний зарубіжний досвід кримінально-правової протидії посяганням на зазначений об’єкт.

Об’єктом дослідження є правопорядок у сфері медичної діяльності та суспільні відносини, що складаються з приводу його охорони засобами кримінального права.

Предметом дослідження є основні доктринальні, законодавчі та правозастосовні положення, сформульовані у монографічних та інших наукових джерелах, а також у чинному кримінальному законодавстві України та інших країн, у судовій практиці, які стосуються проблем забезпечення кримінально-правовими засобами охорони правопорядку у сфері медичної діяльності.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої в роботі мети та завдань дослідження, його об’єкта й предмета. Діалектичний метод було використано при визначенні сутності, змісту й структури правопорядку в сфері медичної діяльності, формулюванні поняття злочинів у сфері медичної діяльності, підстав кримінальної відповідальності за них, вивченні інших проблем у їх розвитку та взаємозв’язку. При дослідженні загальних проблем правопорядку у сфері медичної діяльності у зв’язку зі зверненням при цьому до категорій «система», «порядок», «нестабільність» тощо було застосовано синергетичний метод. Проаналізувати зміст елементів й ознак складів злочинів у сфері медичної діяльності дозволив системний підхід. Для аналізу окремих норм діючого КК про відповідальність за злочини у сфері медичної діяльності з точки зору дотримання при їх конструюванні правил законодавчої техніки було використано логіко-догматичний метод. При дослідженні й тлумаченні формулювань, викладених у нормах національного кримінального закону й законах іноземних держав, інших нормативних й правових актах, що впорядковують відносини у сфері медичної діяльності використовувався герменевтичний метод. Порівняльно-правовий метод – дозволив виявити спільні та відмінні положення щодо забезпечення правопорядку у сфері медичної діяльності кримінально-правовими засобами в України та зарубіжних країн, історичний та історико-порівняльний – прослідкувати формування правопорядку у сфері медичної діяльності та його ґенезу як об’єкта правового регулювання й захисту, з’ясувати тенденції у створенні інституту кримінально-правої охорони правопорядку у сфері медичної діяльності.

Нормативну базу дослідження складає Конституція України, КК України, нормативні акти інших галузей права, що стосуються сфери охорони здоров’я й медичної діяльності (адміністративного, цивільного, міжнародного права), нормативні акти МОЗ України та інших органів влади, міжнародно-правові документи, кримінальні закони ряду іноземних держав.

Теоретичним підґрунтям роботи послужили праці з кримінального права, кримінології, загальної теорії держави і права, адміністративного, цивільного, трудового, медичного права, філософії, медицини.

Емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять матеріали кримінальних справ про діяння, що містили ознаки злочинів у сфері медичної діяльності, які розглядали суди АР Крим, Харківської, Одеської областей протягом 2006-2010 років. Крім цього, проаналізовані матеріали судової практики, розміщеної в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Загалом вивчені матеріали 40 кримінальних справ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням теоретичних і прикладних проблем кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності. Комплексний їх аналіз дозволив сформулювати висновки й пропозиції, які, на думку дисертанта, удосконалюють механізми охорони засобами кримінального права функціонування сфери медичної діяльності, що в сучасних умовах перебуває в нестабільному стані.

Найбільш важливими результатами, що відображають наукову новизну дисертаційного дослідження, є наступні положення:

Вперше:

1) обґрунтовано розуміння сфери медичної діяльності та правопорядку в ній як самостійного об’єкта кримінально-правової охорони, визначено компоненти цього об’єкта та розкрито їх зміст;

2) сформульоване визначення правопорядку у сфері медичної діяльності як такого стану упорядкованості врегульованих правовими й іншими актами та міжнародними документами суспільних відносин, що виникають з приводу надання медичної допомоги та медичних послуг, який відповідає завданням збереження життя й відновлення або покращення здоров’я людини медичними засобами;

3) механізм кримінально-правової охорони зазначеного об’єкта представлено з врахуванням двох рівнів функціонування – захисту сфери медичної діяльності від деструктивних проявів поведінки її учасників, що загрожують життю і здоров’ю людини, та забезпечення законних інтересів цих учасників шляхом конкретизації меж їх правової поведінки;

4) в межах родового об’єкта злочинів, передбачених розділом ІІ Особливої частини КК, виділено видовий об’єкт – урегульований правовими нормами порядок (тобто правопорядок) суспільних відносин, що складаються з приводу збереження життя та здоров’я людини медичними засобами. Згруповано посягання, які створюють загрозу даному об’єкту як злочини у сфері  медичної діяльності (ст.ст. 131, 132, 134, 138-145 КК). Розкрито їх ознаки: (1) наявність у складі злочину ознак спеціального суб’єкта – медичного працівника, (2) обумовленість злочинного діяння виконанням (невиконанням) цим суб’єктом своїх професійних або службових обов’язків у сфері медичної діяльності, (3) безпосередній зв’язок суспільно-небезпечного діяння зі сферою медичної діяльності;

5) сформульовано дефініцію цих злочинів як передбачених КК України суспільно небезпечних винних діянь, що вчиняються: а) медичними працівниками у зв’язку з виконанням (невиконанням чи неналежним виконанням) ними своїх обов’язків з надання медичної допомоги чи медичної послуги або б) особою яка не має права на зайняття медичною діяльністю, але здійснює її, завдаючи шкоду правопорядку у сфері медичної діяльності;

6) здійснено класифікацію злочинів у сфері медичної діяльності залежно від аспекту медичної діяльності, якої стосується злочин: (1) злочини, що полягають в невиконанні або неякісному виконанні професійних обов’язків в сфері медицини; (2) злочини, що вчиняються при медичному експериментування; (3) злочини, пов’язані із незаконним використанням можливостей медицини; (4) злочини, пов’язані з незаконним використанням трансплантології та донорства крові.

7) розкрито складний (комплексний) характер структури видового об’єкта злочинів у сфері медичної діяльності, яка зумовлюється зв’язком категорій „правопорядок”, „медична діяльність” та „здоров’я і життя людини”, на підставі чого визначено особливості характеру суспільної небезпечності цих злочинів та сформульовано нові положення, що розкривають зміст основних безпосередніх об’єктів цих злочинів, як порядку суспільних відносин у сфері медичної діяльності;

8) обґрунтовано необхідність кримінально-правової оцінки якості медичної допомоги, сформульовано пропозиції щодо юридичної оцінки т.з. «необґрунтованого медичного втручання» як окремої підстави кримінальної відповідальності за умисне або необережне необґрунтоване медичне втручання, яке заподіяло шкоду  здоров’ю пацієнта;

9) на підставі аналізу мотивів і цілей злочинів у сфері медичної діяльності обґрунтовано необхідність врахування таких їх видів як використання ембріону або його тканин, або клітин з комерційною метою при проведенні аборту, збут крові при насильницькому донорстві як особливо кваліфікуючі ознаки таких злочинів;

10) наведено аргументи, що виконання професійних функцій медичним працівником є специфічною обставиною, яка визначає правомірність його дій при наданні медичної допомоги (послуги) і, відповідно, виключає їх протиправність і суспільну небезпечність;

11) установлено, що практика криміналізації суспільно-небезпечних діянь у сфері медичної діяльності в Україні спрямована перш за все на захист правопорядку у сфері медичної діяльності від «традиційних» злочинів в цій сфері. При цьому недостатньо приділяється увага питанням кримінально-правової охорони суспільних відносин у сфері використання новітніх біомедичних технологій (клонування людини, генетичні маніпуляції тощо);

12) сформульоване загальне визначення об’єктивної сторони злочинів у цій сфері: це система передбачених кримінальним законом ознак, якими характеризується зовнішнє вираження посягання суб’єкта на правопорядок суспільних відносин у сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я особи медичними засобами;

13) обґрунтовано доцільність уніфікації меж санкцій, встановлених в нормах розділу ІІ Особливої частини Кримінального кодексу України за необережне заподіяння шкоди життю або здоров’ю людини та санкцій за злочини у сфері медичної діяльності, що заподіюють такі ж наслідки при необережному ставленні до них;

14) запропоновано при вирішенні питання про можливість звільнення від відбування покарання засуджених за злочини у сфері медичної діяльності більше уваги приділяти не лише позитивним особистим характеристикам засудженого  (що є типовим для судової практики по цій категорії злочинів), а також тяжкості вчиненого злочину, діям, спрямованим на мінімізацію заподіяної злочином шкоди здоров’ю людини, причинам скоєння цього злочину тощо).

Удосконалено:

15) систему чинників, що зумовлюють криміналізацію та декриміналізацію діянь у сфері медичної діяльності. Доводиться, що найважливішим з них є суспільна небезпечність діяння. Саме ця ознака може претендувати на роль універсальної підстави криміналізації дії або бездіяльності в сфері медичної діяльності;

16) елементи вчення про об’єктивну сторону злочину в частині розуміння такої ознаки «медичних» злочинів, як «тяжкі наслідки» (ст.ст. 138, 139, 140, 141, 145 КК) – обґрунтовано доцільність віднесення до них лише негативних змін, що відбуваються у сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я особи медичними засобами; наслідки, що не зачіпають цих об’єктів (майнові втрати, втрата роботи) мають розглядатися лише як обтяжуючі обставини;

17) об’єктивну сторону передбаченого ст. 139 КК злочину, яку розкрито як невтручання медичного працівника без поважної причини в розвиток загрозливих для життя або здоров’я іншої людини явищ, породжених обставинами, ліквідація, локалізація чи мінімізація яких належить до його професійної компетенції. Наголошується на наявності в складі цього злочину обов’язкової ознаки «обстановка вчинення злочину» (при якій хоча б одна особа може вважатися хворою та потребує медичної допомоги);

18) правила кримінально-правової оцінки випадків неналежного виконання професійних обов’язків медичними та фармацевтичними працівниками. Обґрунтовано необхідність обов’язкового співвіднесення процесів і результатів поведінки цих осіб зі стандартами лікування, впровадженими в сучасній медицині;

19) зміст ознаки «незаконність», яка характеризує передбачені ст.ст. 132 та 145 КК злочини, як (1) повідомлення цих відомостей в будь-який спосіб (усно, письмово, шляхом демонстрації відеозапису, кінозйомки, надання аудіозапису) хоча б одній не уповноваженій на те особі; (2) недотримання правил зберігання в таємниці відомостей, що становлять лікарську таємницю або відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, або захворювання на СНІД, його результатів (утримання медичних документів, інших носіїв інформації таким чином, який надає можливість вільного ознайомлення з ними зацікавленій особі); (3) незабезпечення анонімності пацієнта при використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі.

20) соціальну сутність незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 КК) як такої, що відрізняється від діяльності медичної не за фактичною, а за юридичною стороною (має ознаки медичної, однак здійснюється з порушенням умов її легалізації);

21) характеристику необережної вини у формальних складах злочинів у сфері медичної діяльності й підкреслено, що у випадках, коли злочинне діяння є порушенням спеціальним суб’єктом певних правил, видом необережної вини у сфері медичної діяльності може бути виключно злочинна недбалість;

22) тлумачення інтелектуального моменту умислу в злочинах у сфері медичної діяльності з «подвійною протиправністю» й доведено, зокрема, що «усвідомлення суспільної небезпечності діяння» при вчиненні злочинів, передбачених ст. 131, 140 КК означає знання медичним працівником, яких саме вимог, щодо своїх професійних обов’язків він не дотримується;

23) кримінально-правову характеристику медичного працівника як спеціального суб’єкта злочинів у сфері медичної діяльності (ст. 131, 132, 139, 140 КК), який визнається таким за умови, що на час скоєння злочину він виконував професійну діяльність з надання медичної допомоги чи послуги;

24) характеристика причин настання несприятливих (у т.ч. таких, що мають ознаки суспільно небезпечних наслідків) результатіврозвиток хвороби и та б) знак злочинів вки: медичної діяльності. Запропоновано ці причини розподілити на групи: 1) природний розвиток хвороби чи кількох хвороб; 2) ятрогенії як наслідки самої медичної допомоги; 3) умисні діяння, спрямовані на заподіяння шкоди здоров’ю або життю людини. Наголошено, що в кримінально-правовому сенсі в ролі причини слід розглядати лише певну поведінку (діяння) суб’єктів, щодо яких може бути вирішене питання про притягнення до кримінальної відповідальності.

25) характеристику підсистеми обставин, що виключають у сфері медичної діяльності злочинність діяння медичного працівника. Обґрунтовано, що такими обставинами є: (1) загальні, що можуть бути використані при оцінці заздалегідь не визначеного кола випадків заподіяння шкоди у сфері медичної діяльності у неординарних, екстремальних, конфліктних ситуаціях (діяння, пов’язане із ризиком, крайня необхідність); (2) передбачені Особливою частиною КК (спеціальні) – поважні щодо невиконання професійних обов’язків причини (ст. 139), згода пацієнта або його законного представника (ст. 141); (3) обставина, передбачена іншим (не кримінально-правового характеру) нормативним актом – положення Закону про трансплантацію, в якому визначено умови правомірності останньої;

26) санкції охоронних норм Особливої частини КК (ст.ст. 131, 132, 134, 138-145 КК) з точки зору реальних можливостей забезпечення ними охорони правопорядку у сфері медичної діяльності та реалізації цілій покарання. Запропоновано додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю застосовувати тільки  з метою усунення умов, пов’язаних з професійною діяльністю засудженого.

Дістали подальший розвиток ідеї і положення:

27) щодо кваліфікації злочинів у сфері медичної діяльності з урахуванням специфіки їх об’єктивних і суб’єктивних ознак, відмежування їх від злочинів, які загрожують шкодою життю або здоров’ю людини (умисного та від необережного убивства, заподіяння тілесних ушкоджень тощо);

28) про розуміння механізму впливу злочинів у сфері медичної діяльності на об’єкти кримінально-правової охорони через руйнування елементів системи забезпечення своєчасної, повної необхідної медичної допомоги чи надання безпечної медичної послуги, або через використання медицини всупереч її соціальному призначенню, з порушенням засад надання медичної допомоги чи медичних послуг;

29) наукове положення щодо визнання предметом злочину інформації певного змісту та правового режиму (лікарської, медичної таємниці та їх конкретних видів);

30) про передчасність, з урахуванням сучасних можливостей медицини, визнання життя плоду автономним об’єктом кримінально-правової охорони (в контексті ознак передбаченого ст. 134 КК незаконного проведення аборту).

31) про особливості кримінально-правової характеристики й систематизації поважних причин для ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК), на такі як: (1) стан медичного працівника; (2) наявні його об’єктивні й суб’єктивні персональні можливості  надати допомогу; 3) наявність будь-якої визначеної законом обставини, що виключає злочинність діяння; (4) відсутність згоди хворого або його законного представника за відсутності реальної загрози життю хворого; (5) результат сортування потерпілих, який вимагає негайної, першочергової медичної допомоги іншому хворому; (6) наявність загрози для життя медичного працівника;

32) про кримінально-правову оцінку порушень прав пацієнта та незаконних дослідів над людиною з урахуванням розрізнення дослідів над людиною, що заборонені законом (не допускаються в жодному разі) та досліди, які законом можуть бути дозволені з необхідністю дотримання певних умов їх здійснення;

33) про варіанти кримінально-правової оцінки такого дефекту надання допомоги (послуги), як «медична (лікарська) помилка» й обґрунтовано можливість визнання її за наявності певних ознак необережним злочином у сфері медичної діяльності або невинуватим заподіянням шкоди (казусом);

На підставі проведеного дослідження сформульовано низку пропозицій, спрямованих на вдосконалення норм Особливої частини КК, що забезпечують кримінально-правову охорону правопорядку у сфері медичної діяльності.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки та пропозиції дисертанта можуть бути використані у

— законотворчості – при вдосконаленні окремих положень КК України, інших законів та підзаконних актів;

— правозастосуванні – при вирішенні проблем кваліфікації злочинів, що вчиняються у сфері медичної діяльності;

— науково-дослідницькій роботі – в процесі подальшої розробки теоретичних та прикладних проблем забезпечення засобами кримінального права правопорядку у сфері медичної діяльності;

— навчальному процесі – при викладанні курсів Загальної і Особливої частин кримінального права, а також в ході підготовки спецкурсів, присвячених проблемам кримінальної відповідальності за злочини проти життя та здоров’я особи, курсів медичного права, для підвищення рівня правових знань медичних працівників, при підготовці навчальної й навчально-методичної літератури з кримінального та медичного права;

— правовиховній діяльності – в процесі надання правових знань особам, що займаються медичною діяльністю, надають або отримують медичну допомогу й медичні послуги.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження оприлюднювались на 11 науково-практичних конференціях та семінарах, у тому числі міжнародних: «Реалізація національних економічних інтересів України в рамках євро інтеграційних процесів» (м. Сімферополь, 24-25 квітня 2008 р.); ІІІ з’їзд трансплантологів України (м. Донецк, 6-8 жовтня 2004 р.); Третій міжнародний науковий семінар «Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку» (Партеніт, 17-19 квітня 2008р.); «Від громадянського суспільства – до правової держави» (Харків, 24 квітня 2008); «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Прогалини у кримінальному законодавстві» (Львів, 12-13 вересня 2008 р.); «Від громадянського суспільства – до правової держави» (Харків, 24 квітня 2009); «Дні порівняльного правознавства» (м. Київ, 8–11 квітня 2009 року); «Реалізація національних економічних інтересів України в рамках євро інтеграційних процесів» (м. Сімферополь, 15 травня 2009 р.); «Дні порівняльного правознавства» (м.Яремча, 22 – 25 квітня 2010 р.); «Механизм уголовно-правового влияния: украинский и зарубежный опыт» (Одеса, 9-10 квітня 2010 р.); «Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке» (м. Москва, 27-28 січня 2011 р.); «Політика в сфері боротьби зі злочинністю: актуальні проблеми сьогодення» (м. Івано-Франківськ, 25-26 лютого 2011 р.).

Публікації. За результатами дослідження дисертантом підготовлено та опубліковано 1 монографія,  1 підрозділ у колективній монографії, 20 наукових статей у виданнях, визнаними ВАК України фаховими, 11 тез наукових доповідей у інших виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, шести розділів, що включають дев’ятнадцять підрозділів та вісім пунктів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації становить 458 сторінок, з них обсяг основного тексту – 377 сторінок, додатків — 25 сторінок, список використаних джерел складає 553 найменування на 56 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ 

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, формулюються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, наводяться його методи, розкрито наукову новизну дослідження, розкриваються їх практичне значення й напрямки впровадження.

Розділ 1 «Кримінально-правовий аспект забезпечення правопорядку у сфері медичної діяльності» складається із трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 «Механізм правового регулювання медичної діяльності в Україні» розкрито соціальну й правову сутність категорій „медицина”, „медична діяльність”, зміст відповідних відносин, показано вплив на них правових положень.

Визначено медичну діяльність як регламентовану Основами законодавства України про охорону здоров’я, іншими нормами законодавства з питань охорони здоров’я, нормативно-правовими актами Міністерства охорони здоров’я України діяльність з надання громадянам лікувально-профілактичної допомоги.

Сфера медичної діяльності показана як сукупність упорядкованих певним чином суспільних відносин, що існують з приводу надання фізичним особам, врегульованих законодавством України про охорону здоров’я, видів медичної допомоги та медичних послуг, що здійснюється на основі професійної діяльності осіб, які мають відповідну кваліфікацію або осіб, яким за законом дозволено діяльність у галузі нетрадиційної медицини. Визначене коло нормативно-правових й нормативних актів, які мають предметом регулювання чи охорони сферу медичної діяльності. Наголошено на важливій ролі методик, стандартів лікування конкретних захворювань, що затверджуються МОЗ. Дисертант підтримує ідею відокремлення у вітчизняній правовій системі самостійної юридичної галузі – медичного права.

Підрозділ 1.2 «Методологічні засади дослідження проблем кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності» визначає теоретико-прикладний інструментарій, що служить для наукової розробки феноменів кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності. Наголошено на необхідності розрізняти методи дослідження  кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності та методи такої охорони (останні зумовлені функціями кримінального права та засобами їх виконання і самі по собі можуть виступати предметом дослідження юридичних наук). Дисертант наголошує, що сучасний стан розвитку правової науки  дозволяє визнати її особливістю розвиток методологічного плюралізму, у зв’язку із чим визнає плідними й апробовані юридичною наукою методи дослідження правових феноменів, так і відносно нові методи – зокрема, звернення до таких категорій, як «система», «порядок», «нестабільність» тощо вимагає застосування синергетичного методу пізнання.

У підрозділі 1.3 «Проблеми криміналізації суспільно-небезпечних діянь у сфері медичної діяльності» досліджені питання ефективності кримінально-правової охорони відносин у сфері медичної діяльності і їх порядку з огляду на якість нормотворчості в галузі кримінального права. Наголошено, що криміналізація у сфері медичної діяльності є не лише процесом, а й його наслідками (видання закону про кримінальну відповідальність).

Окремо розглянуто чинники, що впливають на криміналізацію у сфері медичної діяльності. Доводиться, що найважливішим з них є суспільна небезпечність діяння. Виявлено ряд приводів криміналізації діянь у сфері медичної діяльності (нагальні потреби забезпечення права громадян на охорону здоров’я шляхом посилення особистої відповідальності медичних й фармацевтичних працівників за наслідки професійної діяльності, результати науково-технічного прогресу в медицині, необхідність виконання міжнародно-правових зобов’язань).

Здійснено порівняння кримінально-правових заборон у сфері медичної діяльності за кримінальними законами різних років й виявлено наступність у підходах до криміналізації ряду діянь („традиційних” злочинів у сфері медичної діяльності – незаконного проведення аборту, ненадання допомоги хворому та ін.) й деякі нові результати криміналізації (неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником, порушення прав пацієнта, незаконне розголошення лікарської таємниці тощо).

Розділ 2 «Об’єкти злочинів у сфері медичної діяльності: визначення та класифікація» складається із двох підрозділів. У підрозділі 2.1 «Поняття та види злочинів у сфері медичної діяльності» окреслене коло злочинних посягань у сфері медичної діяльності, сформульовані їх кримінально-правова дефініція й ознаки, здійснено класифікацію. Обґрунтовано доцільність використання поняття «злочини у сфері медичної діяльності» для позначення посягань, які порушують порядок відносин в цій сфері. Їх визначено як передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння, яке вчиняється медичним працівником у зв’язку з виконанням, невиконанням чи неналежним виконанням своїх обов’язків з надання медичної допомоги чи медичної послуги, або собою, яка не має права на заняття медичною діяльністю, але здійснює її, завдаючи шкоду порядку суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом,

Виявлено родові й видові ознаки злочинів у сфері медичної діяльності (1) наявність у складі злочину ознак спеціального суб’єкта (медичного, фармацевтичного працівника); (2) обумовленість злочинного діяння виконанням (невиконанням) ним своїх професійних або службових обов’язків у сфері медичної діяльності; (3) безпосередній зв’язок суспільно небезпечного діяння (у т ч. і вчиненого суб’єктом, що не є медичним працівником), з особливою соціальною сферою – медичною діяльністю. При цьому перші дві ознаки притаманні більшості, але не всім з цих злочинів. Остання з них є обов’язковою.

Локалізація відносин сфери медичної діяльності формується навколо таких особистих благ, як життя та здоров`я людини, її тілесна недоторканість, фізичне й психічне благополуччя, тому дисертант вважає, що саме в межах ІІ розділу Особливої частини КК  мають розташовуватися норми про злочини у сфері медичної діяльності (ст.ст. 131, 132, 134, 138-145 КК). Залежно від того, в якому сегменті медичної діяльності здійснюється правопорушення, ці посягання класифіковано на групи: 1) злочини, що полягають в невиконанні або неякісному виконанні професійних обов’язків у сфері медичної діяльності (ст.ст. 131, 132, 139, 140, 145); 2) злочини, що вчиняються при медичному експериментуванні (ст.ст. 141, 142); 3) злочини, пов’язані із незаконним використанням можливостей медицини (ст.ст. 138, 134); 4) злочини, пов’язані з незаконним використанням трансплантології та донорства крові (ст.ст. 143, 144).

Підрозділ 2.2  «Загальна характеристика та види об’єктів злочинів у сфері медичної діяльності» містить чотири пункти. В пункті 2.2.1. «Правопорядок у сфері медичної діяльності як об’єкт кримінально-правової охорони» приділено увагу ряду загальних питань об’єкта правової охорони як фундаментальної категорії антикримінальної політики у сфері медичної діяльності. Не заперечуючи зв’язків об’єкта злочину і об’єкта кримінально-правової охорони, дисертант наводить аргументи щодо їх нетотожності. Доводиться, що кримінальне право зберігає в стабільному стані встановлений порядок суспільних відносин, який може визнаватися в числі об’єктів кримінально-правової охорони. Визначено правопорядок у сфері медичної діяльності як  стан упорядкованості врегульованих правовими й іншими актами та міжнародними документами, суспільних відносин, що виникають з приводу надання медичної допомоги та медичних послуг, який відповідає завданням збереження життя, відновлення або покращення здоров’я людини медичними засобами.

В пункті 2.2.2 «Об’єкт злочину: загальний огляд проблеми» розглянуто генезис поглядів на об’єкт злочину у вітчизняній кримінально-правовій доктрині, причини, що зумовлюють її значущість для кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності. Стверджується, що злочини завдають шкоди об’єктивно існуючим соціально позитивним суспільним відносинам, за негативний вплив на які законом встановлено кримінальну відповідальність. Пов’язавши наведену тезу із розумінням об’єкта кримінально-правової охорони як правопорядку, автор робить висновок, що злочини здатні заподіювати шкоди правопорядку, негативно (деструктивно) впливаючи на суспільні відносини.

В пункті 2.2.3 «Родовий, видовий та безпосередній об’єкти та предмети злочинів у сфері медичної діяльності» будуються кримінально-правові «вертикальні» і «горизонтальні» класифікації об’єктів щодо злочинів у сфері медичної діяльності. Підтримано думку про доцільність удосконалення «вертикальної» класифікації шляхом введення до неї видового об’єкта злочину.

Аналізуються доктринальні підходи до змісту родового об’єкта злочинів, описаних у розділі ІІ Особливої частини КК „Злочини проти життя та здоров’я особи” й визначено його як порядок суспільних відносин, що складаються з приводу збереження життя й здоров’я людини. З’ясовано особливості механізму посягань на нього при вчиненні злочинів у сфері медичної діяльності: руйнівний вплив проявляється в тому, що особа, зобов’язана вживати заходів до збереження життя (здоров’я) іншої людини, ухиляється від усунення небезпечних для цих благ обставин або недобросовісно виконує ці обов’язки, внаслідок чого пошкоджуються компоненти системи (медичної діяльності), яка забезпечує своєчасну, в повному обсязі медичну допомогу тим, чиє життя чи здоров’я опинилося під загрозою, або ж (при порушеннях порядку донорства й трансплантації, незаконному проведенні аборту) ці механізми використовуються суб’єктом всупереч їх соціальному призначенню. Видовим об’єктом цих злочинів визнано встановлений нормативними актами порядок суспільних відносин, що складаються у сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я людини медичними засобами.

На основі концепції комплексної структури об’єкта злочину, дисертант обґрунтовує, що для злочинів у сфері медичної діяльності характерний складний об’єкт, оскільки категорії „медична діяльність”, „збереження здоров’я і життя людини” переплетені настільки, що розділити їх практично неможливо (перша є однією з передумов нормального, правильного існування другої). З урахуванням цього здійснено аналіз основних безпосередніх об’єктів різних груп злочинів у сфері медичної діяльності.

У пункті 2.2.4 «Проблеми визначення предметів злочинів у сфері медичної діяльності» досліджено склади злочинів у сфері медичної діяльності, у структурі яких наявна ознака предмету злочину (ст.ст. 132, 143, 144, 145). Дисертантом робиться висновок, що предмети, зазначені у ст.ст. 143, 144 – виступають матеріальним виразом суспільних відносин, що складаються у сфері медичної діяльності, а додержання стосовно зазначених в ст.ст. 132, 145 предметів особливого правового режиму визначає нормальне функціонування відносин у цій сфері.

Вказано на ознаки лікарської таємниці як предмета злочину, і зважаючи на те, що суб’єктами лікарської таємниці можуть бути не тільки лікарі, а й будь-який медичний персонал, допоміжні працівники, пропонується поняття «лікарська таємниця» замінити на «медичну таємницю» (ст. 145 КК).

Розділ 3 «Об’єктивна сторона злочинів у сфері медичної діяльності» містить п’ять підрозділів і чотири пункти. У підрозділі 3.1 «Проблеми змісту об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності» вказано ряд методологічних положень щодо характеристики юридично значущих ознак, властивих злочинним посяганням на правопорядок у сфері медичної діяльності. Сформульоване загальне визначення об’єктивної сторони злочинів у цій сфері: це система передбачених кримінальним законом ознак, якими характеризується зовнішнє вираження посягання суб’єкта на порядок суспільних відносини, що складаються у сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я особи медичними засобами, та є предметом його суб’єктивної оцінки.

Підрозділ 3.2 «Суспільно небезпечне діяння як ознака об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності» присвячено аналізу головної ознаки об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності. Підкреслено зумовлюючий зв’язок змісту такого діяння й об’єкта злочину: воно є дією (бездіяльністю) винного, яким порушується порядок суспільних відносин  з приводу збереження медичними засобами здоров’я (життя) іншої людини, або не виконується (неналежно виконується) обов’язок щодо забезпечення цього порядку, або використовуються медичні засоби, знання чи можливості поза встановленим законом порядком для досягнення суспільно небезпечних результатів. Здійснене групування злочинів, що посягають на правопорядок у сфері медичної діяльності лише дією (ст.ст. 131, 134, 142, чч. 2-4 ст. 143), що можуть бути вчинені альтернативно дією чи бездіяльністю (ст.ст. 132, 145, 139, 140, ч. 1 ст. 143). Зроблено висновок, що об’єктивній стороні деяких посягань на правопорядок у сфері медичної діяльності властива «змішана бездіяльність», коли без акту бездіяльності дії особи не мають значення в об’єктивній стороні злочину і навпаки (ст.ст. 138, 141, 144). Сформульовано рекомендації щодо кваліфікації таких злочинів з урахуванням зазначених особливостей.

Розкрите місце бездіяльності як характерної форми суспільно небезпечної поведінки в структурі злочинних посягань на правопорядок у сфері медичної діяльності й показано її негативний вплив на цей об’єкт: невтручання зобов’язаного суб’єкта в розвиток шкідливих процесів, що можуть виникати як за його безпосередньої участі, так і не бути пов’язаними з його попередньою поведінкою.

Підрозділ 3.3 «Суспільно небезпечні наслідки як ознака об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності» присвячено аналізу ознаки об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності, що мають матеріальний склад. Питання загального змісту їх наслідків вирішується у відповідності з розумінням об’єкта цих злочинів – їх визначено як шкоду, що заподіюється винним посяганням суб’єкта порядку суспільних відносин, які складаються у сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я особи медичними засобами. Визначено сутнісні властивості цих наслідків (вони є результатом такої дії або бездіяльності, що входить до об’єктивної сторони злочину у сфері медичної діяльності; проявляються в сфері об’єкта злочину, що посягає на правопорядок у сфері медичної діяльності; означають негативні зміни, що відбулися в такому об’єкті; входять до ознак, що характеризують склад злочину у сфері медичної діяльності).

Відзначено потребу розрізняти злочинну шкоду «медичних злочинів», що проявляється в сфері їх основного й додаткових безпосередніх об’єктів (негативні зміни в порядку суспільних відносинах, що складаються у сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я особи медичними засобами) і шкідливі наслідки, що не зачіпають цих об’єктів (великі майнові витрати, втрата роботи, погіршення суспільного статусу потерпілого від злочину тощо) і мають розглядатися лише як обтяжуючі обставини.

У підрозділі 3.4 «Проблема причинного зв’язку у злочинах в сфері медичної діяльності» обґрунтовано складність встановлення причинного зв’язку у справах про злочини у сфері медичної діяльності, що зумовлено настанням суспільно небезпечної шкоди в нестабільному, складному комплексі організму людини. На розвиток причинно-наслідкових зв’язків в медичній діяльності впливає й низка чинників (вік та стать особи, спосіб життя, строки звернення до медичного закладу з часу прояву хвороби, виконання вказівок лікаря, наявність супутніх захворювань, спроби самолікування тощо). У комплексі це створює меншу очевидність причинно-наслідкових зв’язків між медичними діями та їх наслідками й викликає помилки при кваліфікації «медичних» правопорушень.

З огляду на практичні потреби встановлення причинного зв’язку між явищами у сфері медичної діяльності, можливі причини настання несприятливих результатіврозвиток хвороби и та б) знак злочинів вки: розподілено на групи: 1) природний розвиток хвороби чи кількох хвороб; 2) ятрогенії як наслідки самої медичної допомоги; 3) умисні діяння, спрямовані на заподіяння шкоди здоров’ю або життю людини. Наголошено, що в кримінально-правовому сенсі в ролі причини слід розглядати лише певну поведінку (діяння) суб’єктів, щодо яких може бути вирішене питання про притягнення до кримінальної відповідальності.

 Підрозділ 3.5 «Особливості змісту об’єктивної сторони окремих злочинів у сфері медичної діяльності» містить чотири пункти. У пункті 3.5.1 «Об’єктивна сторона злочинів, що полягають в невиконанні або неякісному виконанні професійних обов’язків у сфері медичної діяльності» розглянуто зовнішні ознаки злочинного ненадання допомоги хворому медичним працівником, неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником. Передбачене ст. 139 КК діяння розкрите як невтручання медичного працівника без поважної причини в розвиток загрозливих для життя або здоров’я іншої людини явищ, викликаних обставинами, ліквідація, локалізація чи мінімізація яких належить до його професійної компетенції, що може виражатися бездіяльністю чи неналежним виконанням дій, які вимагаються від медичного працівника в обстановці, коли хоча б одна особа може вважатися хворою й потребує медичної допомоги. Обстановка визначає й коло обов’язків, невиконання яких тягне відповідальність медика.

Неналежне виконання професійних обов’язків медичним чи фармацевтичним працівником розкрито як дії суб’єкта, які перебувають в межах професійних обов’язків суб’єкта у сфері медичної діяльності, і при цьому не відповідають встановленим щодо них вимогам. Наголошено на потребі звернення при кримінально-правовій оцінці таких порушень до стандартів лікування, впроваджених у сфері медичної діяльності.

Порушується питання протидії кримінально-правовими засобами необґрунтованого медичного втручання. Виділено умисні («зловживання медициною» – постановка завідомо неправильних діагнозів та схилення пацієнта до невиправданих чи непотрібних йому медичних процедур), та необережні (несумлінне чи недбале виконання професійних обов’язків медичним працівником) діяння.

У пункті 3.5.2 «Об’єктивна сторона злочинів, що вчиняються при медичному експериментуванні» аналізуються ознаки злочинних діянь у сфері медичної діяльності, що пов’язані із застосуванням нових засобів та методів лікування людини, з експериментуванням, об’єктом якого є жива людська істота. З урахуванням національних і міжнародних документів, які регулюють захист прав людини при проведенні медичних досліджень, наголошено на необхідності розрізняти досліди над людиною, заборона щодо яких абсолютна (мають ознаки катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження, здійснюються без суспільно корисної мети) та досліди, які дозволені з дотриманням умов їх здійснення, аналізуються ці умови правомірності науково-дослідного та терапевтичного експерименту).

Аналізується ознака «добровільність» згоди пацієнта та визначено випадки, коли вона виключається (уразливий стан особи).

З урахуванням стадій впровадження нових методів діагностики та лікування в медичній діяльності, визначено, що суспільно небезпечне діяння як ознака передбачених ст.ст. 141, 142 злочинів – це протиправне здійснення медико-біологічних (біомедичних) або клінічних досліджень на людині, які загрожують її життю або здоров’ю. При цьому ст. 141 передбачає відповідальність лише за протиправні дії, вчинені на стадії клінічного випробування лікарських засобів, ст. 142 – на стадії як клінічних, так і передклінічних (біомедичних) досліджень.

У пункті 3.5.3 «Об’єктивна сторона злочинів, пов’язаних із незаконним використанням можливостей медицини» розкрито об’єктивний бік таких посягань у сфері медичної діяльності, як незаконна лікувальна діяльність та незаконне проведення аборту. Доводиться, що відмінність між незаконною лікувальною діяльністю і медичною полягає не в фактичному (тут їх характеристики можуть повністю збігатись), а в саме в юридичному аспекті – діяння як ознака об’єктивної сторони передбаченого ст. 138 злочину є діяльністю, що хоч і має ознаки медичної, але здійснюється з порушенням умов її легалізації.

Незаконність аборту розкрито з урахуванням медико-правових актів про підстави й умови правомірності переривання вагітності в залежності від терміну останньої. Наголошено, що з огляду на конструкцію об’єктивної сторони незаконне проведення аборту, передбачене ч. 1 ст. 134, має формальний, а передбачене ч.2 цієї статті – матеріальний склад.

Пункт 3.5.4 «Об’єктивна сторона злочинів, пов’язаних із незаконним використанням трансплантології та донорства крові» присвячено аналізу зовнішніх ознак криміналізованих форм порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини й насильницького донорства. Дана оцінка складній архітектоніці норми ст. 143 та обґрунтовано наявність в ній ознак кількох основних юридичних складів злочинів: (1) порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини; (2) вилучення в людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації; (3) незаконної торгівлі органами або тканинами людини; (4) участі у транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, розкрито зміст відповідних діянь та зроблено висновки щодо особливості їх кваліфікації.

Розділ 4  «Суб’єктивні ознаки злочинів у сфері медичної діяльності» містить п’ять підрозділів. Підрозділ 4.1 «Вина, мотив, мета як ознаки суб’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності» висвітлює основні проблеми змісту суб’єктивної сторони злочинних посягань на правопорядок у сфері медичної діяльності. Підкреслено особливу значущість правильної оцінки суб’єктивних ознак поведінки медичних працівників для відокремлення злочинів у сфері медичної діяльності від невинуватого заподіяння шкоди людині, випадків, коли настання очікуваних від медичних працівників позитивних результатів професійної діяльності неможливе у зв’язку із обмеженими можливостями сучасної медицини.

Проаналізовано проблему необережної вини при формальних складах злочинів у сфері медичної діяльності. Робиться висновок, що за наявності діяння у виді порушення спеціальних правил, можливим видом необережної вини є лише злочинна недбалість, коли медичний працівник не передбачає необхідності вчинення (вчинення лише у відповідності з вимогами) певного діяння, хоч повинен і може це передбачити.

У зв’язку із досить високою нормативною «насиченістю», властивою соціальному регулюванню в сфері медичної діяльності, дисертант обґрунтовує, що в ряді злочинів, які посягають на правопорядок в ній, наявність умисної вини передбачає усвідомлення винним протиправності свого діяння, що може проявлятись у формі (1) достовірного знання про заборону діяння кримінальним законом; (2) усвідомлення протизаконності поведінки з позицій іншої галузі права (при умисному вчиненні злочинів, передбачених ст. 131 та 140 КК медичний працівник знає, яких саме професійних обов’язків ним не було дотримано); (3) розуміння, що ці дії заподіюють або загрожують заподіянням шкоди іншим членам суспільства.

Аналіз суб’єктивних ознак злочинів у сфері медичної діяльності дозволив констатувати характерну для них різноваріантність сполучення форм психічного ставлення суб’єктів до об’єктивних ознак відповідних посягань. Умисна вина властива насильницькому донорству, порушенню порядку трансплантації органів та тканин людини, незаконному проведенню аборту, некваліфікованому виду ненадання допомоги хворому медичним працівником, умисел  або змішана форма вини –  незаконному проведенню дослідів над людиною. Виною в формі необережності або змішаною характеризується суб’єктивна сторона неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником, незаконна лікувальна діяльність. Для інших видів посягань на правопорядок у сфері медичної діяльності (кваліфіковані види незаконного проведення аборту та ненадання допомоги хворому медичним працівником, порушення прав пацієнта) характерна лише змішана форма вини. Альтернативна вина властива злочину, передбаченому ст. 132 КК.

Звернено увагу на неповноту формулювання особливо кваліфікуючої ознаки насильницького донорства (ч. 3 ст. 144 КК) як мети продажу, обґрунтовано необхідність заміни її на мету збуту.

Для підвищення правових гарантій забезпечення медичної таємниці, обґрунтовано необхідність перегляду суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 145, та криміналізації розголошення лікарської (медичної) таємниці з альтернативною виною.

Звернено увагу, що у зв’язку із прогресом біомедичних технологій та зростанням попиту на біоматеріали однією з потенційних цілей незаконного проведення аборту, що істотно підвищує ступінь його небезпечності, є використання ембріону або його тканин чи клітин з комерційною метою. Обґрунтоване доповнення ст. 134 відповідною кваліфікуючою ознакою.

Відзначаючи дискусійні положення щодо виду вини стосовно наслідків ненадання допомоги хворому медичним працівником (загрози настання тяжких наслідків для хворого, тяжких наслідків, смерті потерпілого), дисертант не виключає неоднорідного психічного ставлення винного до діяння й суспільно небезпечного наслідку в цьому злочині.

Розглядаючи зміст суб’єктивної сторони неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником автор аналізує ознаки «недбалості» й «несумлінності» ставлення в контексті диспозиції ст. 140 як характеристик психічного ставлення суб’єкта до професійних обов’язків і вказує, що воно в цьому випадку стосується відношення винного лише до діяння.

У підрозділі 4.2 «Лікарська помилка» та проблеми її кримінально-правової оцінки» висвітлюються юридичні аспекти кваліфікації дефекту надання медичної допомоги (послуги), що за традицією медицини і права називається лікарською (медичною) помилкою. Дослідивши її поняття, юридичну й фактичну сторони як дефекту, несприятливого результату медичної діяльності, зроблено висновок про можливість розгляду «лікарської помилки» з позицій вчення про підстави кримінальної відповідальності та, за певних умов, оцінки її як необережного злочину у сфері медичної діяльності або як невинуватого заподіяння шкоди в медицині. Як необережний злочин рекомендовано кваліфікувати помилку, причиною якої є невігластво медичного працівника (він не передбачає негативних наслідків вчинених ним професійних дій внаслідок незнання обставин, які він повинен і міг знати як фахівець у певній галузі).

В підрозділі 4.3 «Проблеми визначення суб’єкта злочинів у сфері медичної діяльності» аналізується категорія «суб’єкт злочину», що в розрізі кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності розглядається як особа, яка вчинила в ній суспільно небезпечне протиправне діяння, підлягає кримінальній відповідальності за скоєне, а також як елемент складу злочину, що посягає на правопорядок у сфері медичної діяльності.

З урахуванням визначених в Загальній і Особливій частині КК ознак розглянуте питання мінімального віку, по досягненню якого особа може вважатися суб’єктом злочину у сфері медичної діяльності. Недоцільність пониженого, а в більшості злочинів – і загального віку відповідальності за ці діяння пояснюється складністю відносин в зазначений сфері, нездатністю неповнолітніх орієнтуватися у них, виступати їх активним учасником. Відзначено «підвищений» вік кримінальної відповідальності для суб’єктів низки злочинів, що посягають на правопорядок у сфері медичної діяльності.

Визначено можливість віднесення до медичних працівників осіб, які проходять навчання в навчальних закладах медичного профілю або мають незакінчену вищу медичну освіту.

Розуміння сфери медичної діяльності та її структурних частин дозволило вирішити дискусійні моменти в характеристиці спеціальних суб’єктів деяких злочинів аналізованої групи. Висновок про наявність в ст. 141 спеціального суб’єкта (лікар-дослідник, службова особа медичного закладу, що є керівником дослідження тощо) обґрунтовано тим, що проведення клінічних випробувань лікарських засобів – регламентована нормативно-правовими актами науково-дослідницька діяльність в сфері медицини, займатися якою можуть лише певні, а не будь-які особи. Наявність спеціального суб’єкта незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 142) пояснюється механізмом заподіяння шкоди об’єктові цього злочину – пошкодити його може лише особа, що є учасником відносин, із забезпечення такої безпеки, поведінка якої має відповідати певним нормам.

Підрозділ 4.4 «Медичний працівник як суб’єкт злочинів, що посягають на правопорядок у сфері медичної діяльності» присвячений розгляду найбільш характерного виду спеціального суб’єкта аналізованих посягань.

На підставі аналізу медичного законодавства, трудового і кримінального права зроблено висновок, що найчастіше спеціальним суб’єктом злочину у сфері медичної діяльності закон передбачає медичного працівника (ст. 131, 132, 139, 140), який: (1) виконуючи професійні обов’язки за відповідною медичною спеціальністю, безпосередньо, на професійній основі надає медичну допомогу чи надає медичні послуги, (2) перебуває в трудових відносинах з закладом охорони здоров’я або займається підприємницькою діяльністю та має ліцензію, (3) може підтвердити свою медичну кваліфікацію.

Здійснено класифікацію медичних працівників із визначенням відповідних ознак: лікарі, середні медичні працівники  та визначено можливість  визнання таким суб’єктом осіб, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн.

Підкреслено необхідність розрізняти безпосереднє надання особою медичної допомоги (послуги) та організацію такого надання, контроль за ним і обґрунтовано, що статус медичного (фармацевтичного) працівника – не службовий, а професійний, обумовлений виконання ним певних функцій (зайняттям медициною або фармацевтичною діяльністю як професією).

У підрозділі 4.5  «Інші спеціальні суб’єкти злочинів, що вчинюються у сфері медичної діяльності» виділено та проаналізовано ознаки, що визначають деяких інших (крім медичних працівників) осіб як спеціального суб’єкта злочинів, що посягають на правопорядок у сфері медичної діяльності. Ознаки суб’єкта «інший працівник» (ст. 131), визначено як особу, що здійснює діяльність, пов’язану з убезпеченням конкретних осіб від поширення СНІДу, інфекційних хвороб, зобов’язана дотримуватися медичних, санітарних нормативів, а тому у зв’язку із виконанням своїх обов’язків може контактувати з джерелами інфекції або здійснювати контроль за ними. Суб’єкт розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби «допоміжний працівник, який самочинно здобув інформацію» визначається як особа, що виконує завдання в галузі охорони здоров’я, що пропонується уточнити в диспозиції ст. 132.  Визначення таких суб’єктів, як «особа, яка не має спеціальної медичної освіти» (ч. 1 ст. 134) та «особа, яка не має належної медичної освіти» (ст. 138) здійснено з використанням категорії «негативний освітній статус особи» (С.В.Растропов).

Розділ 5 «Обставини, які виключають злочинність діяння у сфері медичної діяльності» складається з двох підрозділів. У підрозділі 5.1 «Значення інституту обставин, що виключають злочинність діяння, для кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності» висвітлені загальні підходи до виконання кримінальним правом регулятивної функції при забезпеченні правопорядку у сфері медичної діяльності. Встановлено, що до інституту кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності входять наступні обставини, що виключають злочинність: (1) загальні, що можуть бути використані при оцінці заздалегідь не визначеного кола випадків заподіяння шкоди у сфері медичної діяльності (діяння, пов’язане із ризиком, крайня необхідність); (2) передбачені Особливою частиною КК (спеціальні) – поважні щодо невиконання професійних обов’язків причини (ст. 139), згода пацієнта або його законного представника (ст. 141); (3) обставина, передбачена іншим (не кримінально-правового характеру) нормативним актом – положення Закону про трансплантацію, в якому визначено умови правомірності останньої. Зроблено висновок, що стосовно «повсякденної», звичайної професійної діяльності медичного працівника посилання на будь-які обставини, що виключають злочинність, зазначені в кримінальному законі, як правило, зайві, оскільки її соціальна природа сама по собі детермінує допустимість створення в певних межах цим суб’єктом потенційних загроз об’єктам кримінально-правової охорони та усуває його кримінальну відповідальність за це.

Негативно оцінена дисертантом можливість визнання в ролі обставини, яка виключає злочинність діяння у сфері медичної діяльності, здійснення евтаназії.

Підрозділ 5.2 «Виправданий ризик та крайня необхідність як обставини, що виключають злочинність діянь у сфері медичної діяльності» містить аналіз найбільш актуальних в медичній діяльності загальних обставин, що виключають злочинність діяння.  

Проблема виправданого ризику розглянута в ракурсі т.з. «лікарського», «медичного» ризику, який притаманний як новим методам лікування (діагностики, профілактики), так і застосуванню традиційних форм медичного втручання. Видами виправданого ризику у сфері медичної діяльності визнано ризик при медичному дослідженні та ризик під час виконання медичним працівником професійної діяльності, пов’язаної з наданням лікувальної допомоги чи медичної послуги конкретному пацієнтові.

Лікарський ризик як вид виправданого ризику у сфері медичної діяльності визначено як застосування з метою лікування конкретного пацієнта інноваційних діагностичних або лікувальних заходів, що загрожує життю або здоров’ю останнього, однак, за обґрунтованим розрахунком медичних працівників, корисний результат переважає можливість заподіяння шкоди. Зроблено висновок, що виправданий ризик у сфері медичної діяльності має відповідати сукупності умов, визначених кримінальним і медичним законодавством.

Розглядаючи крайню необхідність у сфері медичної діяльності автор наголошує, що серед джерел, які породжують цей стан, мають значення лише ті, які викликають потребу надання людині медичної допомоги. Зроблено висновок, що при конфлікті інтересів кількох пацієнтів, у ході надання медичної допомоги вирішення питання про дотримання умов крайньої необхідності повинне базуватися на оцінці медичним працівником тяжкості станів всіх пацієнтів, інтереси яких опинилися під загрозою, ступеню невідкладності надання їм допомоги, з урахуванням наявних можливостей її надати.

Розділ 6  «Проблеми призначення покарання, звільнення від нього та від кримінальної відповідальності за злочини у сфері медичної діяльності» складається з двох підрозділів. У підрозділі 6.1 «Призначення покарання за злочини у сфері медичної діяльності»  розглядаються питання реалізації найбільш суворого засобу охорони правопорядку у сфері медичної діяльності – кримінального покарання.

Обґрунтовується, що практика встановлення й реалізації покарань за злочинні порушення правопорядку у сфері медичної діяльності має узгоджуватися із загальними принципами й тенденціями пеналізації/депеналізації суспільно небезпечних діянь.

На думку дисертанта, цілі покарання при застосуванні його за злочини у сфері медичної діяльності, конкретизуються й досягаються наступним: (1) кримінальна кара реалізується у будь-якому випадку засудження особи за такий злочин; (2) запобігання вчиненню нових злочинів засудженим вимагає припинення (призупинення) зв’язку засудженого зі сферою медичної діяльності; (3) виправлення осіб, які засуджені за посягання у сфері медичної діяльності, можливе без застосування інтенсивного карально-виховного впливу; (4) загальне запобігання цим злочинам, досягається поінформованістю працівників медицини про криміналізовані в ній діяння, санкції за їх вчинення, реальні факти засудження за такі злочини.

Здійснено аналіз форми й змісту санкцій, встановлених в КК за злочинні порушення правопорядку у сфері медичної діяльності. Виявлено їх в переважній більшості альтернативний характер. Найбільш поширеним основним покаранням в них є обмеження волі (77 % санкцій). Позбавлення волі використане у 68% санкцій, виправні роботи –  у 40,9 %, штраф – у 27 %, громадські роботи – у 18,18%, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю – у 13%.

Розглянуто значення позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю як елементу інституту кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності. На думку дисертанта  його застосування можливо лише з метою усунення умов, пов’язаних з професійною діяльністю засудженого у сфері медичної діяльності.

Здійснено аналіз проблем оптимізації санкцій за посягання на правопорядок у сфері медичної діяльності. Звернено увагу на неузгодженість між верхніми межами санкцій за необережне заподіяння шкоди життю або здоров’ю людини та санкцій за злочини у сфері медичної діяльності, що заподіюють такі ж наслідки при необережному ставленні до них. Наведено аргументи на користь уніфікації меж санкцій, встановлених  за такі злочини.

Підрозділ 6.2 «Проблеми звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності за злочини у сфері медичної діяльності» присвячено розгляду ролі в механізмі кримінально-правової охорони правопорядку у медичної діяльності таких засобів, як звільнення від кримінальної відповідальності й від покарання.

Встановлено можливості, підстави й умови застосування інституту випробування (ст. 75 КК) стосовно засуджених за злочини у сфері медичної діяльності. Звернено увагу на необхідність надання принципово іншого юридичного значення комплексу обставин «особа винного» порівняно з його роллю при призначенні покарання. Вказано, що позитивні особисті характеристики засудженого за злочин у сфері медичної діяльності є типовим явищем. Тому не вони повинні покладатися в основу ухвалення рішення про звільнення від відбування покарання засуджених за ст.ст. 131,132, 134, 138-145 КК – слід більше уваги приділяти тяжкості вчиненого злочину й іншим обставинам (розкаяння у вчиненому, дій, спрямованих на мінімізацію заподіяної злочином шкоди здоров’ю людини, причинам скоєння цього злочину, досвіду особи тощо).

У зв’язку із тим, що злочинні «дефекти» в наданні медичної допомоги чи послуги детермінують конфлікти між пацієнтами й представниками медицини, в дисертації порушене питання про підтримання правопорядку у сфері медичної діяльності шляхом реалізація ідей «відновного правосуддя». Щодо цього визнано перспективним засобом звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного із потерпілим (ст. 46 КК) Наголошено на необхідності посилення участі в процесах врегулювання таким чином конфлікту у сфері медичної діяльності представників адміністрації лікувальних закладів, громадських організацій, метою яких є захист прав пацієнтів.

 

ВИСНОВКИ 

У дисертації наведене теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової задачі, що виявляється в аналізі й розкритті теоретичних, практичних і нормативних аспектів забезпечення кримінально-правовими засобами правопорядку у сфері медичної діяльності.

Основні наукові здобутки дисертантки, окрім тих теоретичних та прикладних, що висвітлені вище, відображені у таких пропозиціях щодо удосконалення кримінального законодавства як основи механізму забезпечення кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності:

1) у статті 131 КК:

— розширити в назві та диспозиції вказівку про діяння не тільки у вигляді неналежного виконання, а й у виді невиконання професійних обов’язків;

— викласти назву та диспозицію ст. 131 КК в такій редакції:

«Стаття 131. Невиконання або неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом  імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби1. Невиконання або неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —  карається …»

2) у статті 132 КК:

— доповнити назву і диспозицію вказівкою про незаконність розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби;

— розширити в  диспозиції вказівку про діяння не тільки як  незаконне розголошення відомостей, а і як інше недотримання в таємниці;

— уточнити в диспозиції характеристику допоміжного працівника, як допоміжного персоналу закладів охорони здоров’я (допоміжний працівник такого закладу)

Викласти назву та диспозицію ст. 132 КК в такій редакції:

«Стаття 132. Незаконне розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Незаконне розголошення чи інше недотримання в таємниці службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником такого закладу, який самочинно здобув інформацію або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду …»

3) доповнити ст. 134 КК новою кваліфікуючою ознакою  — «з метою використання ембріону, його тканин, органів чи клітин», та викласти її частину 2 в такій редакції:

«2. Незаконне проведення аборту, вчинене з метою використання ембріону, його тканин, органів чи клітин, або якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої…».

4) замінити в ч. 1 ст. 139 КК додаткове обов’язкове на додаткове факультативне  покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю

санкцію ч. 1 ст. 139 КК викласти в такій редакції:

«…карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого»;

5) замінити в ч. 2  ст. 139 КК  додаткове  факультативне на додаткове обов’язкове  покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю виключивши із санкції вказівку «або без такого», щодо цього виду додаткового покарання;

з метою уніфікації меж санкцій, встановлених за злочини, що заподіюють тяжкі наслідки (смерть особи) при необережному ставленні до них підвищити верхні межі санкцій ч.2 ст. 139 – до позбавлення воли на строк до п’яти років.

санкцію ч. 2 ст. 139 КК викласти в такій редакції:

«…карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю».

6)  з тією ж метою — підвищити верхні межі санкцій ч. 2 ст. 140 КК – до позбавлення воли на строк до п’яти років.

санкцію ч. 2 ст. 140 КК викласти в такій редакції:

«…карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

7) у статті 141 КК:

— змінити назву статті «Порушення прав пацієнта» на «Грубе порушення встановленого законом порядку проведення клінічних випробувань лікарських засобів» з метою приведення її у відповідність змісту диспозиції;

— доповнити диспозицію вказівкою на відсутність «інформованої добровільної письмової згоди» як ознаку злочину.

Викласти назву і диспозицію ст. 141 в такій редакції:

«Стаття 141. Грубе порушення встановленого законом порядку проведення клінічних випробувань лікарських засобів.

Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без інформованої добровільної письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки …».

8) санкцію ч. 5 ст. 143 КК привести у відповідність з положеннями Загальної частини КК (ст. 55 КК «Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»), виклавши її в такій редакції:

«…караються позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років».  

9) у статті 144 КК:

— змінити назву статті «Насильницьке донорство» на «Незаконне використання особи як донора» з метою більш точного відображення змісту диспозиції статті;

— у ч. 3 ст. 144 КК уточнити вказівку про мету, замінив «з метою продажу» на «з метою збуту»;

Викласти назву ст. 144 та диспозицію її частини третьої в такій редакції:

«Стаття 144. Незаконне використання особи як донора

  1. Дії, передбачені частинами першою і другою цієї статті, вчинені за попередньою змовою групою осіб або з метою збуту незаконно вилученої донорської крові…»

10) у статті 145 КК:

— уточнити вказівку на предмет передбаченого нею злочину з «лікарської» на «медичну» таємницю;

— доповнити диспозицію вказівкою про незаконність розголошення медичної таємниці;

— усунути вказівку на умисний характер діяння в диспозиції ст. 145 КК з метою введення відповідальності і за необережне розголошення медичної таємниці;

— розширити в диспозиції вказівку про діяння не тільки як  незаконне розголошення медичної таємниці, але й як недотримання медичної таємниці.

Викласти ст. 145 КК в новій редакції:

«Стаття 145. Незаконне розголошення медичної таємниці

 Незаконне умисне розголошення або недотримання медичної таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки…»

11) з метою протидії умисному зловживанню у сфері медичної діяльності, шляхом схилення пацієнта до невиправданих чи непотребних процедур,  внести до розділу ІІ Особливої частини КК нову статтю:

«Необґрунтоване медичне втручання

  1. Умисне необґрунтоване медичне втручання, яке заподіяло шкоду здоров’ю пацієнта –

карається…

  1. Те саме діяння, що потягло тяжкі наслідки для пацієнта –

карається…».

 

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

 Монографія:

  1. Чеботарьова Г.В. Кримінально-правова охорона правопорядку у сфері медичної діяльності: [монографія] / Г.В.Чеботарьова. – Київ: КНТ, 2011. – 616с.
  2. Чеботарьова Г.В. Кримінально-правова охорона правопорядку у сфері медичної діяльності: порівняльне правове дослідження / Г.В.Чеботарьова. //Сучасне українське медичне право: [колективна монографія] /за заг. ред. С.Г. Стеценка. – К.: Атіка, 2010. – Підрозд. 2.1. – С.178-196.

Статті, що опубліковані у виданнях, визначених ВАК України фаховими:

  1. Чеботарьова Г.В. Кримінально-правове забезпечення свободи прижиттєвого донорства органів і тканин людини при трансплантації в Україні / Г.В. Чеботарьова // Правове регулювання економіки: Збірник наукових праць. – К.: КНЕУ. – 2003. – вип.4. – С. 122-126.
  2. Чеботарьова Г.В. Кримінальна відповідальність за деякі злочини в сфері медицини: іноземний досвід законодавчої регламентації / Г.В. Чеботарьова // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Юридические науки». – 2007. – Том 20 (59), № 2. – С. 158-164.
  3. Чеботарьова Г.В. Социально-правовые проблемы применения эвтаназии / Г.В. Чеботарьова // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 4. – С.133-136.
  4. Чеботарьова Г.В. Проблеми криміналізації суспільно-небезпечних діянь у сфері медицини / Г.В. Чеботарьова // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. – Випуск 40. – С. 413-419.
  5. Чеботарьова Г.В. Деякі питання відповідальності за злочинні діяння в сфері використання біомедичних технологій у національному й зарубіжному кримінальному праві / Г.В. Чеботарьова // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 9. – С.119-123.
  6. Чеботарьова Г.В. Поняття та класифікація злочинів у сфері медичної діяльності за кримінальним законодавством України / Г.В. Чеботарьова // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. – Випуск 41. – С . 522-528.
  7. Чеботарьова Г.В. Правопорядок як об’єкт кримінально-правової охорони / Г.В. Чеботарьова // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Юридические науки». – – Том 21 (60), № 2. –– С. 224-229.
  8. Чеботарьова Г.В. Кримінально-правова характеристика предметів злочинів у сфері медичної діяльності / Г.В. Чеботарьова // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2009. – № 2. – С. 37- 41.
  9. Чеботарьова Г.В. Проблеми визначення поняття об’єктивної сторони злочину / Г.В. Чеботарьова // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Юридические науки». – 2009. – Том 22 (61), № 2. – С. 248-253.
  10. Чеботарьова Г.В. Історичний аспект кримінально-правової охорони правопорядку в сфері медичної діяльності / Г.В. Чеботарьова // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. – Випуск 43. – С . 482-488.
  11. Чеботарьова Г.В. До питання про родовий і видовий об’єкти злочинів у сфері медичної діяльності / Г.В. Чеботарьова // Підприємництво, господарство і право – 2009. – № 8. – С.8-11.
  12. Чеботарьова Г.В. Проблеми визначення безпосередніх об’єктів злочинів у сфері медичної діяльності (на прикладі злочинів, передбачених ст.ст. 132, 145 КК України) / Г.В. Чеботарьова // Право України. – 2010. — № 11. – С.164-170.
  13. Чеботарьова Г.В. Загальні проблеми кримінально-правової оцінки тяжкої шкоди як змісту суспільно небезпечних наслідків злочинів у сфері медицини / Г.В. Чеботарьова // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 5. – С.131-134.
  14. Чеботарьова Г.В Ненадання допомоги хворому медичним працівником: проблеми кримінально-правової характеристики об’єктивних ознак злочину / Г.В. Чеботарьова // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Юридические науки».– 2010. – Том 23 (62), № 1. – С. 292-299.
  15. Чеботарьова Г.В Загальні та спеціальні ознаки суб’єктів злочинів, що вчиняються у сфері медичної діяльності / Г.В. Чеботарьова // Держава та регіони. Науково-виробничий журнал. Серія: Право. – 2010. – № 3. – С. 73-78.
  16. Чеботарьова Г.В Загальні проблеми застосування кримінального законодавства при кваліфікації злочинів у сфері медичної діяльності за суб’єктивними ознаками / Г.В. Чеботарьова // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 1. –  С.48-51.
  17. Чеботарьова Г.В «Поважні причини» як ознака, що виключає злочинність ненадання допомоги хворому медичним працівником / Г.В. Чеботарьова // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки.– К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2010. – Випуск 50. – С . 530-536.
  18. Чеботарьова Г.В Проблеми визначення ознак злочинів, що вчиняються при медичному експериментуванні / Г.В. Чеботарьова // Актуальні проблеми права: теорія і практика. Збірник наукових праць.– Луганськ: Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, 2011. – № 19. – С. 593-601.
  19. Чеботарьова Г.В. Проблеми визначення змісту об’єктивного критерію злочинної бездіяльності в сфері медицини / Г.В. Чеботарьова // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2011. – № 1. – С.33-39.
  20. Чеботарьова Г.В. Покарання за злочини у сфері медичної діяльності: аналіз санкцій кримінального закону та практики їх застосування / Г.В. Чеботарьова // Актуальні проблеми права: теорія і практика. Збірник наукових праць – Луганськ: Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, 2011. – № 20. –  С. 498-505.