У сучасних умовах розбудови Української незалежної держави і формування справжніх демократичних гілок влади особливу увагу необхідно приділити вивченню і врахуванню багатого правового надбання попередніх поколінь українців. Цікавим у цьому аспекті є XVIII ст.– період кардинальних змін у суспільно-політичному житті країни. Саме загальну характеристику, аналіз змін та юридичну оцінку найвидатнішої пам’ятки законотворення тієї доби – «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. – відомий вчений А.Ткач трактував як один з основних напрямів дослідження національного права [1, c.95].

Цією проблематикою займалися такі видатні науковці, як М.Василенко, О.Кістяківський, В.Кульчицький, Я.Падох, А.Яковлів та ін. І все ж залишається велике коло недостатньо висвітлених або спірних питань, зокрема щодо понять злочину, суб’єкта злочину тощо.

Кодекс не подає загальної характеристики Поняття злочину формувалося під впливом як Литовського статуту й кодексів німецького міського права («Зерцало саксонів», «Порядок», «Хелмінське право»), так і українського звичаєвого права. Зважаючи на ці різні джерела, злочин, як і все кримінальне право доби Гетьманщини, є поняттям неоднозначним і неточно сформульованим. З литовсько-руської доби в ньому залишилися помітні сліди приватноправного підходу, який вважав злочином те, що завдавало шкоду («збиток») людині. Для означення злочину найчастіше вживається назва «проступство», а злочинця називали «проступником», що вказує на публічне розуміння злочину. Часто вживається назва «кримінальне діло», зокрема для визначення тяжких злочинів. Однак злочин, окрім порушення законних наказів і заборон, виданих для добра всіх, не переставав ще бути і порушенням Божого порядку, отже гріхом, який вимагає покути. Отож, у Кодексі часто зустрічається термін «злодіяніє» стосовно означення злочину [2, c.69 – 70].

або загальних ознак карних вчинків, на підставі яких можна було б їх класифікувати, але описує їх детально в кожному окремому випадку. Систематизуючи ці описи, можна стверджувати, що Кодекс встановлює три основних види карних вчинків: злочин – найтяжчий вид протиправного вчинку, що підлягає найтяжчим карам, переважно смерті; провина – протиправний вчинок середнього ступеня, що карається іншими, менш жорстокими карами; переступ – вчинок, спрямований на порушення менш важливих карних приписів, що карається найлегшими карами [3, c.152].

Професор В.Кульчицький вважає, що під злочином слід розуміти порушення закону, правової норми, заподіяння шкоди життю, здоров’ю, майну, честі особи [4, c.102].

Отже, необхідно розрізняти злочин у матеріальному і формальному розумінні. Злочином у матеріальному трактуванні вважалася дія, що завдавала шкоди та збитків не тільки життю, здоров’ю, майну, честі особи, а й «шкоду та збиток державі». Одночасно набуває поширення формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду «державному інтересу», навіть якщо ця дія і не була передбачена законом, що створювало ґрунт для судово-адміністративної сваволі.

Кодекс розрізняє замах і закінчений злочин. Замах («намагання»), що є вчинком, який є початком злочину, карається у більшості випадків так само, як і закінчений злочин. Наприклад, замах на життя і здоров’я монарха та членів його родини, замах на вбивство або поранення когось у присутності монарха, замах на отруєння тощо. Замах не карається тільки тоді, коли винний сам перешкодить закінченню злочину, наприклад, беручи участь в готуванні повстання проти держави, донесе про це урядові.

Суб’єктом злочину, за Кодексом 1743 р., могла бути тільки людина, як вільна, так і невільна; повні невільники і кріпаки («люди кріпосні») в кримінальному праві зберігали рівність, їх кримінальні вчинки підпадали під категорію приватних злочинів, за які їх переслідував їхній власник, але розгляд і покарання належали до компетенції публічного суду. Пан тільки заступав їх на розправі й допомагав у процесі, але не мав вирішального впливу на вирок і екзекуцію. Кари, що застосовувалися в суді, не поширювалися на смертну кару і калічення.

Суб’єктом злочину могла бути тільки осудна особа. Люди, постійно або тимчасово позбавлені змоги усвідомлювати свої дії або керувати ними, тобто з хворобою інтелекту або волі, чи від народження («природні дураки»), чи внаслідок розумової хвороби («лишені ума»), або внаслідок іншого хворобливого стану або хвилинного запаморочення алкоголем тощо, не визнавалися злочинцями й за свої заборонені дії не підлягали покаранню або, як при запамороченні алкоголем, піддавалися тільки пом’якшеній карі, і то лише для прикладу іншим. Однак коли особа свідомо себе довела до такого стану, тоді вона, хоч і вчинила дію у стані неосудності, відповідала як за злочин, вчинений свідомо.

Поняття осудності знаходить у цю добу вже досить сучасне окреслення – постійна або тимчасова, вроджена або набута, повна або часткова здатність розуміти значення забороненого вчинку й можливість керувати своїми діями. Слабоумство, спричинене віком або хворобою, і кожний тимчасовий дефект інтелекту або волі людини дає підставу для звільнення її від кримінальної відповідальності за її заборонений вчинок. Покарання, які застосовувалися раніше до таких осіб, заступають поволі забезпечувальні засоби, хоча суворість доби, на думку професора Я.Падоха, «надала цим засобам суворості, яка не поступається перед безоглядністю кримінальних кар» [2, с.63]. Небезпечні для оточення розумово хворі поміщалися в нижній частині вежі разом із найважчими злочинцями.

Право того часу розрізняло також злочин, вчинений розумово хворою людиною у стані тимчасової свідомості. Така особа не підлягала кримінальному покаранню, її віддавали під заповідальний догляд родичів або опікунів, а незаможних – під нагляд міської або сільської влади, яка повинна була їх тримати замкненими. Коли, незважаючи на те, така особа вирветься і виконає заборонений вчинок, особи, які зобов’язані доглядати за розумово хворим, платили половину відшкодування із свого власного майна, а половину з майна свого піклувальника. У разі його неспроможності вони покривають власним майном усю шкоду. Неосудних осіб при повторенні злочину тимчасово заарештовували, а при поверненні до злочину таку особу тримали у в’язниці довічно, «чтоб-таки убийства учинить не могли» (Права. – Гл.ХХ, арт.44, п.3). Зате підлягала покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, захворіла на душевну хворобу й потім одужала знову. Отож, на час душевної хвороби або несвідомості переслідування і виконання вироку припинялося.

Не підлягали кримінальній відповідальності чоловіки до 16 років, жінки до 13 років та старі (престарілі), які «от глубокой старости приходять в детоумие й подобное малым детям обхождение» (Права. – Гл.ХХ, арт.44, п.7). Старі люди не підлягають жодному покаранню, а неповнолітніх не дозволено карати на смерть. Зате суд може застосувати до них інші кари «по розсмотренію судейському». Відоме було також поняття афекту, який інколи навіть повністю виключав вину, як, наприклад, при вбивстві чоловіком коханця своєї дружини, зловленому на гарячому вчинку, та провокації («спричину й за початком»), яка вважалася пом’якшуючою обставиною.

Суб’єктом злочину, як підкреслювалося, міг бути як громадянин, так і іноземна особа, зате ним не могла бути ні мертва річ, ні тварина. Коли й знаходимо накази вбити «злобну конину» (Права. – Гл.ХХІІ, арт.12, п.8), то це вже не кара на тварину, але запобіжний захід перед небезпекою від неї.

Отже, суб’єктом злочину могли бути всі особи—вільні і невільники, громадяни та іноземці. Спочатку станова приналежність потерпілого не мала значення, але згодом повернулась до засад минулої доби, і приналежні до вищих суспільних верств – шляхтичі і козаки («воїнського звання люди») – опинилися під посиленою охороною права. Однак при цьому покращився стан невільників. Держава охороняє невільника не лише перед нападом від сторонніх осіб, які за вбивство невільника караються смертю (Права. – Гл.ХХVІІ, арт.19, п.1),а й перед свавіллям їх власників, які зберігали тільки обмежене право домініальної юрисдикції над невільниками, й невільники мали право скаржитися на своїх власників у кримінальних справах (Права. – Гл.ХХVII, арт.15, п.3).

Проте відшкодування за голову невільника йде далі у власність пана як власника. Крім шляхти і козацтва, посиленою охороною права забезпечено державних службовців, зокрема судовий персонал.

Злочином, який призводив до покарання, було діяння, заборонене Кодексом. Злочинцем вважалась особа, яка допустилася такого діяння. Окрім правопорушень для покарання вимагалася ще й вина злочинця. Винною вважалась тільки осудна особа. З уваги на злочинний намір злочини поділялись на навмисні та з необережності, а крім того, був відомий випадок.

Співучасником, за Кодексом, є той, хто:

• спільно з іншими закінчує карний вчинок (виконавець);
• намовляє іншого на вчинення злочину, дає або обіцяє за це матеріальну винагороду (підбурювач, організатор);
• допомагає злочинцеві порадою, вказівкою, надає гроші та інші засоби, знаряддя тощо;
• допомагає злочинцеві уникнути кари, підтримує з ним зв’язки, переховує його, приймає, продає, ділиться або користується предметами, здобутими протиправним шляхом (пособник).

Отже, співучасниками є не лише безпосередні учасники злочину, а й підбурювачі, пособники, організатори, при цьому немає значення, чи допомога була надана перед або під час злочину, чи лиш після злочину (переховування злочинця, набутого злочином майна тощо). Кара за співучасть була різна: іноді співучасники були карані на рівні з виконавцем (виконавцями) злочину, а іноді м’якше. У деяких злочинах, зокрема у тих, які вчинені бандою, чітко розрізняли ступінь вини головного злочинця («приводца»), який був «причиною и предводителем злочинного діла», і тих, хто «помоществували, да не в рівной вині, как приводца, являться», і карають цих останніх набагато легше. Безкарність співучасників-слуг є лише в тому випадку, коли слуг змусили фізично до участі в злочині, загрожуючи їх життю та здоров’ю.

Вищенаведене свідчить про дедалі більше утвердження публічного розуміння кримінального права загалом і злочину зокрема. Кодекс містить значною мірою сучасне трактування суб’єкта злочину, а також вирізняє злочини, вчинені у співучасті, замах на злочин і закінчений злочин.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ткач А. Про кодифікацію права на Україні в XVIII – першій чв. XIX ст.// Вісник Київського університету. Сер. економіки та права. – К., 1961. – Вип.1. – №4.
2. Падох Я. Нарис історії українського карного права. – Мюнхен, 1951.
3. Яковлів А. Український Кодекс 1743 року «Права, по которым судится малороссийский народ»: його історія, джерела та систематичний виклад змісту. – Мюнхен, 1949.
4. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч.посіб. – К., 2001.
5. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року. – К., 1997.