Вступ

Протягом тисячоліть людство справляло вкрай обмежений вплив на навколишнє середовище, але у другій половині ХХ століття у зв’язку з різким збільшенням антропогенного навантаження на нього і тяжкими екологічними наслідками найбільш гостро постала проблема охорони навколишнього середовища, знаходження рівноваги між забезпеченням економічних і соціальних потреб суспільства і збереженням навколишнього середовища. В умовах зростаючої загрози навколишньому середовищу і здоров’ю населення практично у всіх країнах світу були ухвалені законодавчі акти, що обмежують і регулюють антропогенний тиск на природу. Одночасно розробляються і впроваджуються нові технології, що виключають або мінімізують шкідливий вплив виробничих процесів на повітря, воду і грунт.

Сьогодні людина та результати її діяльності перевершили всі біотичні та абіотичні чинники. Людству постає завдання виробити шлях подолання диспропорції між розмахом та наслідками господарської діяльності в соціосфері і можливостями управління соціосферними процесами

Україні притаманні такі екологічні проблеми, як кислотні дощі, транскордонне забруднення, руйнування озонового шару, потепління клімату, накопичення відходів, особливо токсичних та радіаційних, зниження біологічного різноманіття. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції з її величезними медико-біологічними наслідками спричинила в Україні ситуацію, що наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи. 

1. Історія охорони навколишнього середовища

У Російській імперії проблемою забруднення повітря і води наприкінці ХІХ і напочатку ХХ століття розпочали серйозно займатися лікарі-гігієністи. Посильну допомогу їм надавали земства, генерал-губернатори, Міністерство внутрішніх справ. Працював також напівгромадський водоохоронний комітет. Проте спільний рух з охорони природи в Росії на межі ХХ століття виявився роз’єднаним: одні займались створенням заповідників, охороною рідкісних видів флори і фауни, другі – боротьбою із забрудненням води і повітря.

Одним з перших на шкоду промислових відходів ще в 1851 році звернув увагу Д.І. Менделєєв. У 25-річному віці він опублікував у журналі «Вісник промисловості» статтю «Про походження диму». «Дим затемнює день, проникає у житло, забруднює фасади будинків і громадські фабрики, спричинює багато незручностей і нездоров’я», – писав він. Далі Менделєєв розглянув причини походження диму і указав, як йому можна запобігти.

Боротьба із забрудненням атмосфери не проводилась досить активно. Це пояснювалось відсутністю технологій, недостатністю даних щодо впливу газів, відносно слабким розвитком промисловості, а головне, забруднене повітря не так вражало, як брудна вода. Однак «перші ластівки вже були». Так, стаття 498 Будівельного статуту забороняла споруджувати у містах або вище міст за течією річок заводи, «шкідливі чистоті повітря і води».

Київський губернатор Гірс 1 липня 1911 року підписав «Обов’язкову постанову про усунення забруднення міста та повітря газами, сажею і димом, що виходить із труб фабричних, заводських і промислових установ». Положення веліло: «Топки… і саме опалення їх мають здійснюватись таким чином, щоб із домових труб не вилітали густий дим, сильна сажа і великі іскри». На основі цього київська міська управа 2 лютого 1914 року видала циркуляр «Про усунення забруднення міста та повітря газами, сажею і димом».

У грудні 1913 року управління головного медичного інспектора Міністерства внутрішніх справ Росії подало в Державну думу законопроект «Про санітарну охорону повітря, води і ґрунту». Крім того, у 1915 році розглядався проект закону «Про санітарну охорону повітря від забруднення димом». Дані проекти не були прийняті, оскільки не містили конкретних вказівок щодо того, які заходи необхідно приймати для очищення повітря від забруднення.

Революція та громадянська війна перервали природоохоронну діяльність і лише у 1920 році було видано постанову Народного комісаріату праці щодо охорони населених місць від шкідливого впливу промисловості, згідно з якою для будівництва підприємств виділялись спеціальні території, що ув’язувались із загальним планом забудови. У 1929–1930 рр. почали проводитись перші дослідження з гігієни атмосферного повітря. Їх метою було одержання науково обгрунтованих матеріалів про ступінь і характер забруднення атмосферного повітря у зв’язку із розвитком і реконструкцією міст та будівництвом нових підприємств. Увагу гігієністів привертали в першу чергу найпотужніші джерела забруднень у великих промислових центрах. Одержані дані були використані при розробці перших елементів санітарного законодавства щодо розміщення промислових підприємств і принципів організації санітарно-захисних смуг між житловими районами і підприємствами. У 1931 році Український інститут комунальної гігієни розпочав вивчення забруднень річок, озер і атмосферного повітря у Донбасі, опублікувавши результати у 1936 році. Важливу роль в науковій розробці проблем охорони повітря відіграв харківський вчений В.О. Углов.

Паралельно з розвитком наукових інститутів і досліджень гігієнічного напрямку розпочалась інтенсивна робота щодо вишукування найраціональніших методів газоочищення, пилоі золоуловлювання, а також конструювання відповідної апаратури. Однією із таких організацій був утворений в 20-х роках ХХ ст. трест «Газоочищення», що включав НДІ з промислового і санітарного очищення «НІОГАЗ» та проектний інститут «Гідрогазоочищення».

Успіхи радянських гігієністів у той час були надто скромними, але не варто забувати, в який важкий час вони були досягнуті. Значна частина санітарних лікарів та спеціалістів цього профілю були репресовані, на кінець 30-х років були знищені всі природоохоронні громадські організації України, повністю розпущена державна система охорони природи. Разом з тим питання щодо охорони повітря в 1934 р. обговорювалося на сесії Української санітарної ради, а в квітні 1935 року перша конференція з охорони атмосферного повітря виступила з пропозицією щодо прийняття відповідного закону. Друга аналогічна конференція пройшла у 1938 році в Москві, і лише наприкінці 1939 року була видана інструкція Всесоюзної держсаніспекції про санітарну охорону атмосферного повітря. Проте проект Санітарного кодексу СРСР, на який так сподівались захисники чистоти води і повітря, у вересні 1939 року не був прийнятий Раднаркомом СРСР.

Після Великої Вітчизняної війни відбудова та подальший розвиток промисловості змусили повернутись до проблем охорони навколишнього середовища і в першу чергу до проблем захисту атмосфери. У 1948 році відбувся V Український з’їзд гігієністів, на якому була заслухана доповідь про охорону атмосферного повітря. Уряд СРСР в 1949 році приймає першу в країні постанову «Про засоби боротьби із забрудненням атмосферного повітря та покращення санітарно-гігієнічних умов населених пунктів». Вперше у світі були введені розроблені академіком В.О. Рязановим норми ПДК для повітряного басейну і Держсаніспекції було надане право не затверджувати проекти нових об’єктів будівництва без очисних споруд.

Гідрометеослужбою СРСР були організовані регулярні спостереження за рівнем забруднення повітря у найбільших містах. Були введені Санітарні норми проектування промислових підприємств та ряд інших законів і постанов, що містили вимоги і норми захисту атмосфери.

В Україні з 1944 року до початку 70-х років було прийнято більше 10 постанов і розпоряджень уряду щодо охорони навколишнього середовища, а влітку 1960 року – закон «Про охорону природи УРСР». Проте всі ці заходи відставали від потужного забруднення навколишнього середовища, викликаного швидким зростанням промисловості. Прийняті природоохоронні директиви знецінювались їх непродуманістю і тим, що вони ігнорувались. Закон забороняв вводити у дію об’єкти, забруднюючі повітря, але вони вводились. У результаті, наприклад, в 1965 році у місті Дніпродзержинську вміст оксидів азоту в атмосфері перевищував ПДК у 100 разів, а у місті Костянтинівці те ж щодо сірчистого ангідриду було відзначено у 170 разів, пилу – у 9 разів. У житлових кварталах Запоріжжя вміст сірководню перевищував норму у 100 разів.

Після подолання економічної кризи в умовах зростання економіки споживання електроенергії вимагає реконструкції діючих і спорудження нових ТЕС на основі набутого світового та вітчизняного досвіду щодо розробки і впровадження технологій, що забезпечують мінімізацію викидів. 

2. Стан охорони природи в Україні на сучасному етапі

Постійно зростаюче техногенне навантаження на навколишнє середовище викликало погіршення екологічної ситуації у багатьох країнах. Проблема охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки вийшла за межі національних кордонів та перетворилась в одну із глобальних проблем, що стоять перед світовим товариством у ХХІ ст. Міжнародне співробітництво у сфері екології базується на відповідних положеннях Статуту ООН, Всесвітньої декларації прав людини (1948 р.), Декларації Стокгольмської конференції з проблем навколишнього середовища, Конвенції щодо оцінки впливу на навколишнє середовище у транскордонному просторі (1981 р.), Конвенція про біологічну різноманітність (1992 р.) та інших міжнародних актах і угодах.

Виходячи з цього, соціально-економічний розвиток країн має супроводжуватись збереженням безпечного стану навколишнього середовища для забезпечення життєдіяльності суспільства і кожної людини, спираючись на правову систему, що базується на гуманістичних ідеях і принципах міжнародного права.

Система національного законодавства у сфері екології більшості країн пов’язана з міжнародними еколого-правовими нормами. Найважливіше значення належить національному законодавству у регулюванні відносин по використанню природних ресурсів, охороні навколишнього середовища і забезпеченню екологічної безпеки.

При цьому екологічна політика спрямована на запобігання проявам наслідків негативного техногенного впливу і забезпечення дієвої системи екологічної безпеки.

Система національного екологічного законодавства зазвичай ґрунтується на:

• конституційному регулюванні екологічних правовідносин, що закріплює найважливіші принципи і форми використання природних ресурсів, декларує екологічні права громадян, вимоги з охорони навколишнього середовища і екологічної безпеки;
• еколого-правовому регулюванні, що базується на законодавчих актах і екологоправових нормах;
• міжнародно-правовому регулюванні за допомогою ратифікації законодавчим органом держави міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського Союзу, дво- і багатосторонніх угод держави з іншими державами і, що надто важливо, забезпеченням пріоритету міжнародних еколого-правових норм з гармонізацією національного законодавства з принципами і положеннями міжнародного права.

В останні десятиріччя практично у всіх країнах посилились вимоги національних законодавств і нормативів з охорони навколишнього середовища, що регламентують пріоритетність забезпечення екологічної безпеки у всіх видах діяльності. 

Висновки

Україна через високий рівень концентрації промислового виробництва та сільського господарства, внаслідок хижацького використання природних ресурсів протягом десятиріч перетворилася в одну з найнебезпечніших в екологічному відношенні країн. Нинішня екологічна ситуація в Україні характеризується як глибока еколого-економічна криза, котра зумовлена закономірностями функціонування адміністративно командної економіки.

Україні притаманні такі екологічні проблеми, як кислотні дощі, транскордонне забруднення, руйнування озонового шару, потепління клімату, накопичення відходів, особливо токсичних та радіаційних, зниження біологічного різноманіття.

Сьогодні людина та результати її діяльності перевершили всі біотичні та абіотичні чинники. Людству постає завдання виробити шлях подолання диспропорції між розмахом та наслідками господарської діяльності в соціосфері і можливостями управління соціосферними процесами.

Завдання людини – не підривати природні основи свого існування, не перешкоджати прогрес ним процесам, що відбуваються в біосфері, витрачаючи на це все більшу кількість енергії і намагаються забувати закони і правила, що керують цими процесами, узгоджувати з ними свої цілі та дії.

Досягнути цього нелегко через високий ступінь складності біосферних явищ, котрі слід вивчати та враховувати. у зв’язку з непідготовленістю значної кількості населення до переходу від психології приборкувачів природи та споживачів її ресурсів до психології її вдячних дітей і союзників.

Однак складність і важливість цієї проблеми робить її дедалі більш цікавою та гідною людиною. Історичний досвід свідчить: якщо людина усвідомлює гостру потребу вирішення якоїсь проблеми і зосереджує на цьому достатні інтелектуальні та матеріальні ресурси, вона може протягом короткого часу досягти значних результатів. 

Список використаної літератури

1. Білявський Г. Основи екології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Георгій Білявський, Ростислав Фурдуй, Ігор Костіков. — К.: Либідь, 2004. – 406 с.
2. Заверуха Н. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ Нелі Заве-руха, Валентин Серебряков, Юрій Скиба,. — К.: Каравела, 2006. — 365 с.
3. Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Анатолій Запольський, Анатолій Салюк,; Ред. К. М. Ситник. — К.: Вища школа, 2003. — 357 с.
4. Корсак К. Основи екології: Навчальний посібник/ Костянтин Корсак, Ольга Плахотнік; МАУП. — 3-тє вид., перероб. і доп.. — К.: МАУП, 2002. — 294 с.
5. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ О. М. Адаменко, Я. В. Ко-денко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — 2-е вид.. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 314 с.
6. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник/ Юрій Бойчук, Михайло Шульга, Дмитро Цалін, Валерій Дем’яненко,; За ред. Юрія Бойчука, Михайла Шульги,. — Суми: Університетська книга, 2004. — 351 с.
7. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник/ Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 391 с.
8. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів/ Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький,. — 2-е вид., стереотипне. — Суми: Університетська книга, 2004. — 399 с.