1.Предмет і структура соціології

Складаючись з гуманітарних наук, соціологія витворює ядро соціальних наук. Об’єктом соціології є соціальна реальність у всій багатоманітності, але оскільки вона досить мінлива, то предмет соціології надзвичайно складно визначити, він не може бути постійним, статичним. Таким чином, соціологія вивчає всі сторони соціального співжиття людей в спільнотах і союзах, в той час, як інші соціальні дисципліни, такі як політологія чи економіка, встановлюють своїми предметами певні специфічні аспектні області соціального (політика – легітимне здійснення влади, економіка — дефіцит). Соціологія звертається до розуміння і систематизації соціальної дії — теорії дій, так як згідно них поведінка регулюється цінностями і нормами. Її дослідницьким предметом є як суспільство в цілісності, так і його окремі частини: соціальні системи, інститути, організації, групи. При цьому, вона має справу з суспільною інтеграцією і дезінтеграцією, із соціальними конфліктами та соціальними змінами.

Також соціальні структури, праця, сім’я, соціальні мережі, засоби комунікації (мас-медіа), міграція, буденність, технологія, життєвий світ – теми, якими займається соціологія. Для багатьох з них встановлювались спеціальні, галузеві соціології, інші – як от питання щодо взаємодії дії та структур – стали загальною темою соціології. Соціологічна постанова питання часто перетинається з соціальною психологією, з іншими соціальними науками, з філософією, рештою гуманітарних дисциплін, а також почастинно і суміжними природничими науками, наприклад, з нейробіологією.

Загальна соціологічна теорія розглядає: суспільство як цілісний організм, систему соціальних механізмів, місце і роль основних соціальних зв’язків, формулює принципи соціального пізнання, основні методологічні підходи до соціологічного аналізу (системний аналіз, стратифікаційно-класовий підхід, генетичний аналіз, комплексний конкретно-історичний підхід, аналіз соціальних явищ у їхній взаємодії з іншими), визначає місце людини як істоти соціальної.

Спеціальні соціологічні теорії, які вивчають суб’єктів суспільного життя (досліджують розвиток і відтворення людиною окремих соціальних спільнот, суть і основні характеристики людини соціальної).

• Соціологія особистості
• Соціологія сім’ї
• Соціологія класу
• Соціологія стану, прошарку
• Соціологія етносу
• Соціологія нації

Галузеві соціології, які вивчають життєдіяльність соціальних суб’єктів в окремих сферах (розкривають механізми життєдіяльності та функціонування соціальних спільнот у певних сферах суспільного життя та процеси соціалізації людини).

• Соціологія культури
• Соціологія релігії
• Соціологія політики
• Соціологія праці й управління
• Соціологія дозвілля
• Соціологія освіти
• Соціологія виховання
• Соціологія реклами

Емпіричні соціологічні дослідження, скеровані на з’ясування, аналіз і узагальнення соціальних фактів: дій, вчинків і мислення людей, конкретних продуктів людської діяльності, розвитку і взаємодії створених людьми соціальних спільнот.

 2.Доведіть, що соціальний конфлікт існує в самій природі суспільства

Внаслідок суперечливості соціальних відносин однією з форм соціальної взаємодії суб’єктів стає соціальний конфлікт.

Соціальний конфлікт (лат. conflictus — сутичка) — зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії.

Це вища стадія розвитку суперечностей у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства, яка характеризується максимальним посиленням суперечливих тенденцій та інтересів їх поведінки.

Конфлікт є найважливішою формою відносин суб’єктів соціальної взаємодії, мотивація яких зумовлена різними цінностями і нормами, інтересами і потребами. Сутнісний його аспект полягає в тому, що ці суб’єкти діють у межах ширшої системи зв’язків, яка модифікується (закріплюється або руйнується) під впливом конфлікту. Учасниками соціального конфлікту можуть бути індивіди, групи, організації. Суб’єктами — особи, групи, спільноти, здатні створювати конфліктну ситуацію, впливати на її розвиток, поведінку учасників.

Придушення соціального конфлікту веде до загострення, а раціональна його регуляція — до підконтрольної еволюції. Цим зумовлені функції соціальних конфліктів: інтеграція соціальних організацій (вплив на встановлення оптимального співвідношення індивідуальних і групових інтересів); сигналізація (виявлення проблем, недоліків тощо); інновація (внаслідок конфлікту визначаються шляхи подолання опору інновації); інформація (через конфлікт розкривається латентна інформація); стабілізуюча, гносеологічна та навчальна.

Розв’язується соціальний конфлікт зняттям соціальної напруги на ранніх стадіях формування конфліктної ситуації. Конфліктологи розглядають такі способи подолання конфліктів: компроміс, конкуренція, втеча, згода, співробітництво, вважаючи співробітництво єдиною конструктивною можливістю подолання конфліктної ситуації.

 3. Сутність «соціального» як ключової соціологічної категорії

За довгі роки накопичилась колосальна кількість спеціальної наукової літератури з приводу особливого смислу «соціального», дискусії точились десятиліттями і продовжуються до сих пір. І все ж видатний іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955) мав всі підстави журитися: «Ніколи не забуду, яким здивованим і зніяковілим я виявився, коли багато років тому, усвідомлюючи своє невігластво, я, сповнений надії, кинувся у відкрите море соціологічної літератури і зіткнувся з неймовірним фактом, а саме: у книжках з соціології нема нічого певного про те, що ж таке соціум, що таке суспільство. Більш того, прочитавши ці книги, ви не тільки не знайдете в них точного визначення соціального, але і виявите, що їх автори, добродії соціологи, навіть не спромоглися хоча б скільки-небудь серйозно з(ясувати природу елементарних явищ, що складають факти суспільного життя».

Станемо розуміти під «соціальним» (якщо спеціально не буде застережене інше вживання) наступне: соціальне — значить сумісне, спільне, сукупне, яке передбачає також зазначення видів сукупності з точки зору суб’єктів спільної діяльності, типів взаємодії, результатів діяльності, відображення вказаної сукупності в свідомості людей. (Від лат. socius – загальний, спільний; той, що знаходиться в союзі. Від цього латинського слова походить і назва науки соціології, а не від societās (товариство, об’єднання), як часто гадають.) Виходячи з цього, можемо удатися до такого визначення суспільства: суспільство є системною єдністю соціальних результатів діяльності людей. Наведена дефініція має, принаймні, те достоїнство, що вона ємна. Але зворотною стороною лапідарності завжди є деяка неповна ясність, яка походить від непоясненого смислу вжитих термінів і словосполучень.

 4.У чому полягає соціальна функція «середнього класу» для українського суспільства?

Державний устрій повинен завжди дотримуватись середини; цим підкреслюється стабілізуюча функція середнього класу, яка не допускає зіткнень між інтересами бідних і багатих прошарків суспільства.

Утворення широкого спектру середніх класів, які включають в себе дрібних власників, а також тих, чия кваліфікація добре оплачується на ринку праці, відзначав М. Вебер. Він між привілейованим класом власників і пролетаріатом вміщує чисельний прошарок, який називає „середніми класами”.

Свої соціальні функції середній клас може виконувати лише в тому випадку, коли він матеріально забезпечений – володіє дрібною або середньою власністю, котра приносить прибуток, або має інтелектуальний чи професійний капітал.

Соціально-професійний склад середнього класу поділяється на два сегменти. Це „старий середній клас”, що включає в себе дрібних і середніх підприємців, і „новий середній клас”, до якого належать особи, які мають інтелектуальною власністю, а також навички складної трудової діяльності.

Середній клас на Заході в цілому задоволений своїм життям. Розрив між рівнем потреб та рівнем їх реалізації невеликий, оскільки економічна політика в цих країнах проводиться в інтересах середнього класу з метою забезпечення політичної і соціальної стабільності.

5.Особливості соціологічного знання, рівні його формування

Як і багато інших наук, соціологія розвивалася в двох основних напрямах : фундаментальному і прикладному. Перший напрям включає проблеми соціально-філософського осмислення найбільш спільних питань розвитку і функціонування суспільства, місця місце-милі в нім людської особистості, гносеологічні проблемні питання соціології, проблеми побудови структур соціальних асоціацій, побудови математичних моделей соціальних спільнот і процесів, розробку методів вивчення соціальних процесів, явищ і так далі. На фундаментальному рівні здійснюються взаємозв’язки соціології з іншими науками і областями наукового знання: філософією, історією, культурологією, політологією, антропологією, психологією, економікою, космогонією і ін. Концепції, що висуваються соціологією на фундаментальному рівні, відрізняються високим ступенем абстракції; при цьому, як правило, не виділяються для вивчення такі конкретні соціальні одиниці, як соціальна група або соціальний процес. Такий рівень соціологічного знання прийнято називати загальносоціологічним, а теорії, що виникають на цьому рівні, — загальносоціологічними. Фундаментальні соціологічні теорії виникли з соціальної філософії і психології; вони грунтувалися на спостереженнях, висновках і узагальненнях різних сторін суспільного життя, які давали зведення про єдині для всіх соціальних структур закони поведінки людей.

Протистояння фундаментальних і емпіричних досліджень в значній мірі значною мірою гальмувало розвиток соціології, заважало кооперації учених і об’єднанню їх зусиль. Вихід з цього положення був знайдений в результаті формування ще одного рівня соціологічного знання — теорій середнього рівня. Такі теорії покликані узагальнювати і структурувати емпіричні дані в межах окремих областей соціологічного знання, таких, як вивчення сім’ї, поведінки, що відхиляється, конфлікту і так далі. Використовуючи в цілому ідеї і термінологію, запозичену з фундаментальних соціологічних теорій, теорії середнього рівня проте тим не менше формують систему специфічних понять і визначень, використовуваних тільки в даній області соціологічних досліджень.

Всі теорії середнього рівня можна умовно можна розділити на три групи: теорії соціальних інститутів (вивчаючі складні соціальні залежності і стосунки), теорії соціальних спільнот і теорії спеціалізованих соціальних процесів (вивчаючі соціальні зміни і процеси).

6. Здійсніть проекцію власної соціальної мобільності

Соціоструктурні трансформації в пострадянських суспільствах сприяли виникненню нових соціальних позицій, масштабним процесам соціальної мобільності, що для переважаючої частини населяння мала низхідний напрям. Перехідне українське суспільство характеризується динамічністю, не сформованістю соціальної структури, яка відрізняється від структури розвинених суспільств. Інтенсивні зміни вплинули на ціннісно-нормативну сферу, внутрішній світ особистості. В оцінках науковців та політиків сучасне українське суспільство нерідко заслуговує на епітет маргінальне.

В межах досліджень мобільності розглядаються рівні і зразки мобільності («близька» — між суміжними ієрархічними ступенями і «дальня» — між віддаленими), а також те, на які позиції хто переміщується, і що визначає відбір при переміщенні. Інтергенераційна мобільність вказує на відносини позицій індивідів до позицій їх батьків, а інтрагенераційна — на відповідність позицій, які займаються одним й тим же індивідом в різні моменти його трудового життя. Безумовно, (ля просування із однієї верстви в іншу або із одного соціального класу в інший має значення «відмінність в стартових можливостях». Скажімо, у синів міністра і фермера різні можливості для одержання високих посадових статусів. Тому загальноприйнята офіційна точка зору, згідно якої для досягнення будь-яких висот в суспільстві треба лише працювати і мати здібності є некоректною.

До факторів соціальної мобільності, на які вже вказувалось, відносять також такі, як професійна підготовка, система суспільного устрою (відкритий чи закритий тип суспільства), приналежність до політичних партій, до нових релігій, різний рівень народжуваності в різних стратах. Для подолання культурного бар’єра і бар’єра спілкування існують такі способи (або канали), до яких так або інакше вдаються індивіди в процесі соціальної мобільності:

• зміна способу життя, зокрема, прийняття нового матеріального стандарта, який сприяв би засвоєнню нового статусного рівня (обладнання квартири, придбання машини, дачі і т. д.),
• розвиток типової статусної поведінки — такої, яка б сприяла прийняттю особистості в більш вищу соціально-класову верству. Скажімо, аспірант, стаючи поступово професором, або виконавець, трансформуючись в директора фірми, повинен змінити свою поведінку, щоб бути прийнятим в новому для себе, середовищі. Зразки одягу, словесні звороти, манера спілкування, форми дозвілля — все підлягає перегляду,
• зміна соціального оточення, що передбачає встановлення контактів з індивідами тієї статусної верстви, в якій соціалізується мобільний індивід,
• шлюб з представником більш високої статусної верстви (мабуть всі пам’ятають про швидку вертикальну мобільність Попелюшки в найвищі верстви суспільства).

7. Сутність основних функцій соціології

Одні вчені головними функціями соціології вважають пізнавальну, практичну та ідеологічну, інші — пізнавальну, прогностичну, соціального проектування і конструювання, організаційно-технологічну, управлінську та інструментальну. Відсутність єдиного погляду на класифікацію функцій соціологічного знання пов’язана насамперед зі складною структурою та значною кількістю завдань, які соціологія має вирішувати, а також з різноманітністю соціальної дійсності, яку вона вивчає.

Синтезувавши різні підходи, доцільно вести мову про такі найважливіші функції соціології: теоретико-пізнавальну, практико-перетворювальну, світоглядно-ідеологічну, а також специфічні функції — гуманістичну, культурну, описову, інформаційну,прогностичну, критичну, соціального контролю, соціального управління.

Теоретико-пізнавальна функція. Спрямована на вироблення нового соціологічного знання і реалізується у таких аспектах:

1. Соціологія нагромаджує знання, систематизує їх, складає висновки про закономірності еволюції суспільства, розкриває джерела і механізми функціонування та розвитку соціальних процесів і явищ.
2. Соціологічні теорії наводять науково обґрунтовані висновки щодо розуміння перспектив розвитку суспільства в цілому і його окремих сфер, визначають реальні шляхи та методи наукової перебудови світу.
3. Соціологія здійснює теоретичний аналіз пізнавальної діяльності суспільства, виявляє нові закономірності й тенденції, виробляє теорію і методологію соціологічного пізнання дійсності.
4. Соціологічні дослідження виконують інформаційні завдання, що дає змогу одержати первинні дані про індивідів та спільноти, їх потреби, інтереси, цінності, орієнтації, мотиви, факти реальної поведінки, громадську думку тощо, тобто створюють інформаційну базу для пізнання соціальної дійсності.

Практико-перетворювальна функція. Тісно пов’язана з теоретико-пізнавальною, позаяк єдність теорії та практики — характерна риса соціології. Сутність її виявляється насамперед у виробленні науково обґрунтованих прогнозів щодо еволюції суспільства, які є основою перспективних планів соціального розвитку, скажімо, держави, регіону, підприємства тощо. Особливості соціологічного прогнозування полягають у тому, що воно має цілісний характер і дає змогу визначити тенденції розвитку суспільства в сукупності всіх структурних елементів.

Світоглядно-ідеологічна функція. Спрямована на забезпечення наукової дискусії між концепціями, поширення наукової ідеології, формування соціологічного стилю мислення, підготовку компетентних спеціалістів, глибоке та всебічне засвоєння ними наукової ідеології.

Гуманістична та культурна функції. Пов’язані з роллю соціології в культурному житті суспільства та гуманізації суспільних відносин. Соціологія є чинником, що сприяє гуманізації суспільства. Гуманістична установка, центром якої є людина, супроводжує реалізацію всіх інших функцій соціології. Попри те, що соціологія має справу з великими масами людей та оперує статистичною інформацією, дедалі актуальнішим стає положення, що соціолог повинен мати «гуманістичний нерв», тобто ставитися до людських проблем, драм, трагедій, які він вивчає, не як пасивний спостерігач, а зі щирим співчуттям і увагою.

Інформаційна функція. Стосується використання соціологічної інформації, одержаної під час соціологічних досліджень. Соціологічна інформація — один з найоперативніших видів соціальної інформації.

Критична функція. На Заході давно існує своєрідний напрям — соціальна критика. Соціологія, даючи об’єктивне знання, покликана попереджувати соціальну політику про відхилення від соціального ідеалу, сигналізувати про можливі негативні соціальні явища і наслідки.

Функція соціального контролю. Полягає у виробленні і науковому обґрунтуванні ефективних рекомендацій, спрямованих на боротьбу з девіантною поведінкою, вдосконалення моральних відносин, підвищення рівня політичної культури і правової свідомості. Реалізується через участь соціології в системі «зворотного зв’язку», забезпечення достовірної інформації про соціальні явища і процеси, аналіз дії механізмів соціального контролю, санкцій, соціальних норм тощо.

8. Розкрийте зміст нових моделей соціалізації в сучасному суспільстві

Перша модель – „стихійна” соціалізація. Якщо процес відторгнення дітей від школи і сім’ї то пристосування їх до соціального життя буде некерованим. В цьому випадку індивід втрачає позицію дитини в сім’ї і учня в школі. Становлення дорослості у цьому випадку проходить поза сім’єю.

Друга модель – „позашкільна” соціалізація. Ми знаємо, що багато учителів вважають себе відповідальними перш за все за якість базових знань. Тому творчі пошуки учителів спрямовані перш за все на пошук нових педагогічних технологій, які спрямовані на інтелектуальний розвиток учнів. У свою чергу, сфери особистісного, емоційного, соціального становлення свідомо, або стихійно представлені сім’ї, церкві, неформальним групам.

Третя модель – „традиційна” соціалізація. Вона була характерна у соціалістичному суспільстві. Ця модель була школоцентричною. Вона вимагала організацію замкнутого середовища, в центрі якого була школа, яка виховувала. При цьому, в школі „охоплювали особистість” зі всіх сторін, не залишаючи ніяких прогалин і можливостей для відхилення від заданої норми соціалізації. Такий підхід є досить шкідливим, з огляду на те, що він спрямований на викорінення індивідуальності, послуху, і рабської виконання розпоряджень. При умові повернення до такої моделі соціалізації, особистість буде розглядатися як пасивний продукт зовнішніх впливів.

Четверта модель – „селекційна” соціалізація. Відповідаючи потребам суспільства в добре підготовленій еліті, діяльність навчальних закладів буде спрямована на жорстку диференціацію учнів (що і відбувається в елітарних навчальних закладах). При такому варіанті, з однієї сторони, соціалізація відбувається поряд із індивідуалізацією, але при цьому школа включає дітей у світ жорсткої конкуренції, виникає небезпека штампування репутацій учнів – тобто соціальних селекцій.

П’ята модель – гуманістична соціалізація. Вона призначена на основі ефективного виховання сприяти самостійній діяльності молодих людей, приймати рішення в умовах, яких не було і не могло бути в житті батьківського покоління.

9. Особливості протосоцологічного знання, його основні форми

Соціологія як окрема наукова галузь виникла в середині ХІХ ст. — коли О. Конт, спираючись на ідеї Сен-Сімона, висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має ґрунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів. З часів О. Конта бере початок так звана академічна, або офіційна, соціологія як самостійна наука.

Це не означає, що до О. Конта не було жодних теоретичних міркувань про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості в сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, гіпотез. Однак вони становлять невід’ємну частину людського суспільного життя, людської культури, історії соціологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були основними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності постають у вигляді чуттєво-образних уявлень. У міфі переважали фантастичні знання, а людина посідала місце статиста.

З розвитком суспільства виникає нова форма соціального знання — епос, в якому на перший план виходить людина. Вона не хоче покірно приймати свою долю, а бореться і може приносити себе в жертву заради інших людей. Епос — це оповідання про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

Міф і епос — це позанаукові форми відображення дійсності. Соціально-історичний прогрес породжує нові форми її пізнання та відтворення у свідомості людей.

З’являються перші елементи наукового знання. Це стає можливим у зв’язку з розвитком суспільного поділу праці. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли виділяється категорія людей, які професійно займаються духовною діяльністю. Соціальні теорії спробували створити вже Демокріт, Платон, Арістотель. Є чимало матеріалів, що свідчать про їх намагання пояснити сутність соціальних явищ, процесів і окремих фактів. Ці теорії нині здаються наївними, але за критеріями свого часу багато з них уважалися найрадикальнішими.

10.Яка модель організації, на ваш погляд, домінує в сучасному суспільстві. Поясніть чому?

На сьогоднішній день домінує демократична модель організації суспільства. Демократична організація — форма політичної організації суспільства і держави, прогресуюча в історії політичний режим ( зазвичай пов’язаний з республіканською формою правління), що забезпечує вільне волевиявлення громадян, як стосовно персонального складу органів влади, так і стосовно змісту політичних рішень, прийнятих носіями влади.

Чисельне примноження суспільства дуже ускладнює та робить занадто дорогими форми прямої, безпосередньої демократії.

Варто додати, що ускладнення суспільного життя веде то того, що для вирішення суспільних справ уже недостатньо практичного досвіду, здобутого у труді та боях — потрібні спеціальні знання, спеціальна підготовка.

11. Позитивна соціологія О.Конта

Конт вважав, що соціологія с наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння. Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять 3 основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Конт вважав, що суспільство стає також більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці. Поряд з мовою і релігією поділ праці веде до зміцнення соціальної солідарності, породжуючи новий соціальний поділ між класами, а також між приватною і суспільною сферами. Соціологія, яка є вершиною наук, за Контом, повинна розвиватись як аналіз соціальної динаміки і соціальної статики. Соціальна динаміка покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись на «анатомії суспільства» І взаємодії його складових елементів. Конт досліджував соціальну роль соціальних інститутів (таких як сім’я, власність, держава) в підтриманні цілісності соціального порядку.

Основний зміст соціологічних поглядів О. Конта можна увести до наступного:

• при вивченні соціального життя слід не покладатися на здогадки, а опиратися на спостереження, порівняльні методи;
• вивчення соціальних явищ не може бути абсолютним, а завжди с відносним, в залежності від нашої організації і нашого становища в соціальній сфері;
• наука соціологія повинна давати відповідь не лише на питання, що існує, але й на питання як відбувається явище, вміти передбачити і розв’язати проблеми, що виникають:
• все існуюче існує лише в тій мірі, в якій це буде доведено наукою; це можливо лише у тому випадку, якщо будуть вивчатися реальні факти суспільного життя;
• існує взаємозв’язок соціальних елементів, частіш і підрозділів суспільству (людей, груп, спільнот та ін.)

12. Охарактеризуйте роль і завдання соціології в реформуванні українського суспільства

Необхідність вивчення соціології визначається перш за все зростанням ролі і значущості цієї науки в сучасних умовах. Це зумовлено низкою обставин, найважливіші з яких полягають у тому, що:

По-перше, наша країна переживає період глибокого реформування всіх сторін життя суспільства. Важливі й швидкі зміни відбуваються нині в багатьох інших країнах і у світовому масштабі. В цих умовах особливо актуальним є ретельне вивчення і використання тенденцій і закономірностей розвитку й функціонування суспільства як цілісного організму, механізму їх дії та взаємодії, що пов’язано, насамперед, з соціологією. Сьогодні не підлягає сумніву, що якщо б реформи, які у нас проводяться, були науково (в тому числі соціологічна) обгрунтовані, а їх наслідки й хода серйозно сплановані та спрогнозовані, то результати могли б бути зовсім іншими, менш болючими і більш плідними.

По-друге, сучасний етап розвитку нашого та інших суспільств неспростовно засвідчує зростання ролі й значення соціальних чинників і соціальної сфери життя суспільства. Не випадково за останні роки мова так часто йшла про «сильну соціальну політику», «соціальна орієнтовану економіку», «соціальний захист населення», «соціальні наслідки реформ» тощо. Життя переконливо довело, що ігнорування чи недооцінка ролі і значення соціальних чинників і соціальних наслідків проведення реформ ставить під загрозу їх успішне здійснення як у суспільстві в цілому, так в його окремих сферах.

По-третє, одним з головних і складних завдань прогресивного розвитку нашої і багатьох інших країн на сучасному етапі є формування громадянського суспільства. Без цього неможливі ані ефективний розвиток економіки і вихід з глибокої кризи, ані утвердження правової держави. Все це висуває на перший план дослідження соціального статусу особи і соціальних груп, проблем співвідношення і взаємодії людини, соціальних спільнот і суспільства в цілому, що безпосередньо входить до. предмету соціології. Як вважав французький соціолог Е.Дюркгейм, соціологія була б не вартою й години праці, якби вона не дозволяла покращити й удосконалити суспільство.

Соціологічна освіченість, уміння мислити соціально, адекватно сприймати, осмислювати й тлумачити соціальні процеси та явипда і, отже, враховувати у своєму бутті розмаїття соціальних чинників потрібні кожній людині. Особливо важливо це в нашій країні, що зумовлено оновленням соціальної практики людей, спільнот, суб’єктів економічної та політичної практики, інтеграцією української спільноти у світовий політичний, економічний, соціокультурний простір. Тим більше, що останній рубіж XXст. позначений яскраво вираженою політизацією. соціалізацією наших співвітчизників, цей процес триватиме і в прийдешньому столітті, що, безумовно, робить особливо актуальною потребу в соціальних знаннях, соціальній культурі.

13. Соціологічні погляди М.Вебера

Макс Вебер – фундатор “розуміючої” соціології та теорії соціальної дії. Ввів в соціологію поняття “ідеальний тип”, який розглядає не як тип пізнання, а засіб, що дозволяє розкрити спільні правила якихось дій або вчинків. Ідеальний тип за Вебером дозволяє трактувати історію та соціологію як два напрями наукового інтересу, а не дві різні дисципліни. Соціологія Вебера вивчає поведінку людини та вкладає в її дії та вчинки певний сенс. Толму дії людини набувають характер соціальної дії, і в ній присутні 2 моменти: об*єктивний – орієнтація на інших,і суб*єктивний. Соціальна дія – дія, суб*єктивний сенс якої відноситься до поведінки інших людей. Зрозуміти сенс дії – зрозуміти діючу людину, хоча в діяльності людина не завжди усвідомлює мету. Чотири типи діяльності : 1)цільораціональна дія через очікування певної поведнки, критерієм цієї діяльності є успіх; 2)ціннісно-раціональна, заснована на вірі в цінності самої дії, незалежна від успіху; 3)афектна – заснована на емоційному стані суб*єкта, що діє; 4)традиційна – заснована на звичках. Лише перші типи є соціальною дією, бо вони стосуються усвідомленного сенсу.

14. Охарактеризуйте роль соціологічних знань у професійній підготовці молоді

Саме соціологія освіти, використовуючи свої підходи, в тому числі і на основі соціологічного аналізу історії освіти, підказує можливий вихід — підвищення фундаментальності освіти. Якщо нова наукова інформація старіє на очах, то цього не скажеш про фундаментальних теоретичних знаннях. Фундаментальні науки в значній мірі забезпечують стики наукового знання, а це сьогодні найшвидше зростають точки сучасної науки — фізична хімія, економічна кібернетика,математичне моделювання, економічна соціологія і т. п. Тому єдина можливість для системи освіти не помилитися, працювати на перспективу — тобто всіляка фундаменталізації освіти. До речі, вона забезпечує і професійну мобільність фахівців, що так важливо в сучасному світі, в якому постійно виникають нові галузі науки, а потім — і виробництва, наприклад, біотехнологія, екологічно чисте сільськогосподарське виробництво і т. д.

Інша парадигма сучасної освіти — навчити студента працювати з новою інформацією, постійно оновлювати свої знання. Адже робота будь-якого сучасного фахівця — це безперервний пошук знань, вміння застосовувати їх у своїй повсякденній діяльності.

Ще одна соціологічна проблема вітчизняної освіти – низька затребуваність знань, професійної кваліфікації. Можна кількома штрихами так намалювати портрет російського студентства: «Про все чули, дещо знають, але нічого не вміють «. Багато студентів вчаться не заради знань, професійних умінь, а заради документа, диплома. І перш за все тому, що в деяких галузях народного господарства не потрібен високий рівень професійної підготовки, багато фахівців повсякденно виконують некваліфіковану роботу.

Якість підготовки в школі і вузі — одна з основних проблем соціології освіти. Звичайно, соціологи вивчають не дидактичні проблеми — це справа педагогіки і психології, а соціальні аспекти якості освіти. Тут важливо все, але перш за все особистість викладача,педагога. Через низьку зарплату і престижу в школах плинність кадрів,висока ступінь їх фемінізації. Мабуть, ключова проблема — це зарплата.

Якщо заробітна плата вчителя буде не нижче, ніж у промисловості, то й чоловіки обов’язково з’являться в школі.

Якщо зазначені тенденції збережуться, то в російській вищій школі буде порушена складалася десятиліттями нормальна система відтворення науково-педагогічних кадрів. Ще 5-7 років вузи протримаються на існуючому потенціалі, а потім неминучий розвал багатьох кафедр і напрямів підготовки фахівців.

Зрозуміло, кваліфіковані науково-педагогічні кадри — неєдина умова, яку визначає якість підготовки фахівців.

На цей показник впливають багато організаційні питання, які також є предметом інтересу соціологів. Наприклад, залежність між числом відрахованих студентів і викладачів звільненням за скороченням штатів;найбільш оптимальна чисельність студентської групи. Всі вони були більшою частиною вирішені в останні роки за допомогою соціологів.

Фахівці стверджують, що середній студент засвоює приблизно третя частина запропонованої навчальної програми, причому більш зручну і прийнятну для себе. На частку зусиль самого викладача, його педагогічної та методичної майстерності припадає не більше п’ятої частини усіх факторів,що визначають рівень засвоєння навчального матеріалу. Інакше просто неможливо пояснити, чому при інших рівних умовах в одній групі у одного викладача є сусідами і відмінники, і двієчники.

Студентам слід надати якомога більше академічної свободи,в тому числі індивідуальний графік, вільне відвідування занять, екстернат і т. п. Але, з іншого боку, повинна бути збільшена міра відповідальності.

Тільки в такій зв’язці може серйозно підвищитися якість освіти.

Найважливіша соціологічна проблема освіти – формування культури, гуманітарна підготовка студентів. Завжди є спокуса готувати фахівця вузького профілю — менші витрати. У всьому цивілізованому світі ставка була зроблена на університетську освіту, а в нашій країні – на вузькоспеціалізовані вузи. Природно, їх випускники не знали іноземних мов, екології, права, не мали необхідної гуманітарної підготовки. В результаті страждає не тільки справа, але обкрадає саму людину, адже хороша гуманітарна, загальнокультурна підготовка дає можливість вести повноцінне життя.

15. Сучасні соціологічні теорії

Особливістю сучасної теоретичної соціології є підвищена увага до праць класиків соціології. Це пов’язано з бажанням усвідомити на новому рівні значення соціології як самостійної науки.

Сучасна соціологія представлена різними школами й течіями. Вони відрізняються одна від одної своєю теоретичною спрямованістю, часом виникнення та долею.

Одним із найбільш знаних авторів у сучасній соціології є Ентоні Гіденс (1938 p.), який прагне подолати штучно створену розбіжність між макро- і мікросоціологією та інтегрувати їх задля вивчення соціальної реальності.

Аналізуючи праці класиків соціології-К. Маркса, Е. Дюрк-гейма та М. Вебера — Е. Гіденс робить спробу поєднати їхні концепції, знайти те спільне, що їм притаманне. Здійснюючи аналіз класової структури суспільства, Е. Гіденс доходить таких висновків:

• розподіл суспільства на класи є основною характеристикою суспільства епохи модерну (сучасного суспільства);
• класи є об’єктивними, інституціональними компонентами соціальних систем;
• класи — це лише підґрунтя для формування групи, що є водночас структурною основою для визначення групової приналежності.

Праці Герберта Маркузе стоять дещо осібно в сучасній соціологічній теорії. Він, разом із Адорно, Хоркхаймером та іншими видатними вченими, належить до Франкфуртської школи соціології. Цей напрямок в неомарксизмі характеризується у першу чергу не так описовістю, як критичністю теорії.

Так, свою найвідомішу працю “Одновимірна людина”, що побачила світ 1964 року, за 4 роки до бурхливих революційних подій у західному світі 1968 року, Маркузе власне і починає із зауваження про критичність своєї теорії.

Називаючи свою концепцію критичною теорією, Маркузе датує її зародження першою половиною ХІХ століття (пов’язуючи її з теорією Маркса), і вважає, що у ХХ столітті поняття критичної теорії втратили свою опозиційність відносно суспільства.

Загалом, напрямок роботи Маркузе вписується у загальну картину праць т.зв. критичної школи неомарксизму. Так, як пише Рітцер, більшість із праць критичної школи спрямовано на критику сучасного суспільства і різних його складових (компонентів). У той час як чимало ранньої маркситської теорії було орієнтовано на економіку, критична школа перейшла на культурний рівень у світлі того, що вона вважала реаліями сучасного капіталістичного суспільства.

Головною ідеєю Маркузе, що проходить через усю книгу, є власне потреба у сучасній критичній теорії, оскільки конструктивна, дієва критика у сучасному індустріальному суспільстві неможлива, взагалі протест проти системи неможливий, оскільки система індустріального суспільства прагне всякий протест інкорпорувати і зробити його своєю складовою частину. Але, на думку Маркузе та інших представників критичної школи, сучасне індустріальне суспільство є настільки дегуманізуючим, воно до такої міри придушує людську особистість, що критична теорія просто не може не з’явитися.

16.Проаналізуйте основні напрямки діяльності соціологічних центрів в Україні

Основними напрямками діяльності соціологічних центрів є:

— Вивчення громадської думки шляхом проведення соціологічних досліджень, експертних опитувань в області, підвищення її ролі у зміцненні демократичних засад суспільства, забезпеченні прогнозованості суспільних процесів; врахування громадської думки під час вироблення та обґрунтування органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідних рішень у галузі державного управління, економіки, інших сферах життя області, здійсненні соціально-економічних і політичних реформ;

— Проведення соціологічних досліджень на рівні області та окремих населених пунктів;

— Створення банку даних з метою забезпечення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації тощо науково обґрунтованими соціологічними даними;

— Участь у заходах із підвищення фахової кваліфікації працівників соціологічних центрів.

2.2. Основними напрямками досліджень соціологічних центрів є:

— Соціально-політичні дослідження, зокрема:

дослідження ставлення населення до принципів та напрямків розвитку українського суспільства;

дослідження проблем, які непокоять населення; вивчення оцінки населення щодо соціально-політичної ситуації в країні, внутрішньої та зовнішньої політики; вивчення оцінки населення стосовно ефективності діяльності органів державної влади щодо запобігання і протидії корупції;

визначення рівня довіри населення до центральних і місцевих органів виконавчої влади, їх представників, політичних лідерів тощо;

дослідження ставлення населення до рішень органів державної влади; дослідження оцінки населення щодо діяльності громадських об’єднань, депутатів усіх рівнів та рівня довіри до них громадян;

дослідження рівня соціальної напруженості, протестних настроїв громадян; дослідження електоральних орієнтацій та електоральної поведінки населення: визначення рейтингу та електоральних перспектив політичних партій і блоків в області;

визначення партійно-політичних і ідеологічних уподобань населення області; регіональна, соціально-демографічна та соціально-професійна характеристика електорату окремих політичних партій та блоків;

визначення ефективності програмних і агітаційно-пропагандистських матеріалів окремих політичних партій і блоків;

дослідження уявлень населення про іміджеві характеристики політиків;

визначення рейтингу місцевих ЗМІ та рівня довіри до інформації, що ними створюється та/або поширюється.

— Соціально-економічні дослідження, зокрема:

визначення основних обласних соціально-економічних проблем;

дослідження питання рівня та якості життя населення області;

дослідження доступності та якості соціальних послуг (освіти, медицини тощо) в області;

дослідження проблем працевлаштування та рівня безробіття в країні; дослідження соціально-екологічних проблем, проблем охорони здоров’я в області.

— Здійснення політичного та соціально-економічного прогнозування.

17. Теорія конфлікту Р. Дарендорфа

Німецький соціолог Ральф Дарендорф в середині б0-х років виступив з поясненням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву „конфліктна модель суспільства”. Суть цієї концепції: будь-яке суспільство в кожний момент свого буття змінюється, соціальні зміни охоплюють всі сфери його життєдіяльності; кожне суспільство в кожний момент буття має соціальний конфлікт; кожне суспільство спирається на примушування деяких його членів іншими.

Автор нової моделі хоче підкреслити нерівність соціальних позицій, які займає особа по відношенню до розподілу влади, а звідси витікає різниця іі інтересів, цілей, що й викликає непорозуміння, антагонізм, а як наслідок цього структурні зміни самого суспільства. Але структурні зміни суспільства, як наслідок конфлікту, це не є революція. Суспільства різняться одне від одного не наявністю конфлікту, а лише різним відношенням до нього влади Тому у демократичному суспільстві конфлікти також мають місце, але раціональні методи регулювання роблять їх невибуховими.

18. Дайте загальну характеристику постмодернізму як соціокультурного процесу

Сучасна соціокультурна ситуація може бути найбільш об’ємно визначена як “ситуація постмодернізму”. Поняття “постмодернізм” і “постмодерн” сучасною філософією і культурологією потрактують як синоніми “постссучасності”, рамки якої достатньо розмиті (60-ті рр. ХХ ст. — до теперішнього моменту).

Ситуація постмодернізму була підготовлена явно вираженою зміною соціокультурної парадигми рубежу XIX — XX ст…, в результаті якої відбувся перехід від епохи Нового часу до епохи постмодернізму. Не дивлячись на те що з приводу границь Нового часу немає єдиної точки зору (прийнято рахувати його початок з епохи освіти, з початку нашої ери або з Великої французької революції), виділяється проте достатньо виразний і визначений набір його ідеологічних характеристик.

Таким чином, можна стверджувати, що нова міфологічна парадигма формує новий тип цінностей, пов’язаний з подоланням традиційних установок і подальшим відродженням їх на іншому рівні, а також з подвійною (як мінімум) авторською орієнтацією. Американський соціолог Р. Інглхарт в своїй роботі “Культурний зсув в розвинутому індустріальному суспільстві” позначив вказаний тип цінностей як “постматеріалістичний” і зіставив його з традиційними “матеріалістичними і “нематеріалістичними” цінностями”.

“Постматеріалістичні цінності”, що формуються в епохальний час постмодернізму, в свідомості особи зіставляються з придбанням прав і свобод представниками локальних субкультур і зміцненням їх соціального статусу.

19. Поняття суспільства в соціології

У переважній більшості суспільствознавчої літератури (як у минулому, так і тепер) подається тлумачення, що поняття «суспільство» і «соціум» є тотожними та рівноцінними, тобто означають одне й те ж саме.

Таке тлумачення, з одного боку, має сенс, сутність якого полягає в тому, що ці два поняття відображають існування одного і того ж об’єкта — системи відносин між людьми у минулому, сьогоденні та майбутній перспективі. Однак, з іншого боку, можна помітити досить цікаві моменти. Зокрема, якщо зосередити увагу на діяльній, активній, цілеспрямованій стороні життя людини і спільноти, то можна помітити, що поняття суспільства і соціуму, суспільного і соціаль­ного мають відмінне одне від одного смислове навантаження. Більше того, таке різночитання смислової ваги цих понять дасть змогу, як ми переконаємося у подальшому викладі навчального матеріалу, розкрити глибинний зміст, закладений у таких поняттях, як соціальне забезпечення, соціальна відповідальність та обов’язок, соціальна ініціатива, соціальне надбання, соціальна незахищеність, соціальна свобода тощо. Безсумнівна практична значимість процесів, які відоб­ражають ці поняття, вимагає нового, сучасного статусу понять «суспільство», «суспільне», «соціальне», «соціум», бо вони є базовими, основними в осмисленні суспільно-соціальних процесів.

У сучасній літературі існують кілька визначень суспільства. Спільним для них є те, що вони з різних боків намагаються окреслити ту цілісність, яка найкраще виявляється через такі ознаки.

По-перше, суспільство — це люди. А людина — це душевно визначена природно-соціальна істота. Саме такий підсумок розуміння людини постає перед нами ще у першому розділі підручника. І цей висновок ми зробили, окресливши людину як особливу істоту, що є у світі такою завдяки цілому ряду вже відомих нам властивостей.

По-друге, суспільство — це різні люди. А це означає, що кожна людина в суспільстві постає як індивід, який має низку притаманних саме йому рис, інтересів і потреб. І строга індивідуальність людини можлива тільки як протилежність суспільно необхідним потребам та інтересам.

20. Розкрийте зміст «соціологічної уяви»

Ч. Р. Міллс визначав соціологічну уяву як «здатність до розуміння» історії та біографії, а також відносин між ними в суспільстві». Розширюючи це визначення соціологічної уяви, Петер Штомпка виділив п ять основних положень:

Соціологічна уява визначається уявленням про те, що всі «соціальні феномени є результатом і наслідком яких-небудь дій, навмисних і ненавмисних, результатом миттєвим або поступовим «відкладеним у часі», безпосереднім або опосередкованим». А оскільки йдеться про вибір, рішення, що приймаються діючими соціальними суб’єктами, то соціологічна уява протистоїть фаталізму, детермінізму, уявленням про роль провидіння.

Соціологічна уява заснована на усвідомленні глибоких, прихованих структурних і культурних меж, що визначають шанси і межі суб’єктивних дій. Тим самим соціологічна уява ніби руйнує міф про абсолютну свободу людини і протистоїть волюнтаризму.

Важливою характеристикою соціологічної уяви є розуміння того, що будь-яке сучасне соціальне явище одночасно являє собою і спадок минулого, своєрідну культурну і соціальну традицію, яка різними способами чинить свій вплив на сучасні дії людей. Отже, соціологічна уява включає історизм і протистоїть так званому презентизму.

Соціологічна уява робить також акцент на динаміці і відмовляється від статичних підходів, оскільки різні постійні соціальні інститути, організації, політичні режими і економічні системи розглядаються як постійно мінливі, такі, що безперервно розвиваються, «становляться».

Соціологічна уява означає розуміння, здатність прийняти і зрозуміти величезну різноманітність форм соціального життя, тому вона спрямована супроти догматизму і етноцентризму, орієнтує на емпатію і толерантність.

Згідно зі Штомпкою, соціологічна уява — це здатність розпізнавати і відчувати взаємозв’язок всього, що відбувається в соціальному житті, зі всіма структурними, культурними і історичними умовами і передумовами, а також з діями, що чиняться в цих умовах окремими або колективними соціальними суб’єктами, утворюючими зрештою соціум (суспільство) у всій його складності і різнорідності.

Соціологічна уява дозволяє зв’язати біографію окремої людини, суспільства і історію. Потреба в соціологічній уяві, тобто в тому, щоб суспільство само себе усвідомило, є свого роду імперативом, ухваленим в кожному суспільстві, при будь-якому ладі і устрої.

Проте, ця потреба неймовірно зростає в демократичному суспільстві, в якому громадянські дії набагато сильніше позначаються на долях всіх разом і кожного окремо.

21.Суспільство як соціальна система та соціальне явище

Суспільство складається з множини індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодії і стосунків. Та чи можна розглядати суспільство як просту суму цих елементів? Прихильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають, що ні. З їхньої точки зору суспільство — це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки і відносини створюють нову, системну якість.

Суспільство як цілісна соціокультурна система складається з великої кількості підсистем з різними системостворюючими інтегральними якостями. Одним із найважливіших типів соціальних систем є соціальні єдності.

Соціальна єдність — це реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується і відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб’єктом соціальної дії, поведінки.

22.Розкрийте сутність парадигми соціального обміну

Дж. Хоманс закликав соціологів визнати, що найзагальніші положення соціальної теорії цілком очевидні. Вони мають за основу здоровий глузд людей. Судіть самі, наскільки основні положення теорії Хоманса відповідають його власному ідеалу.

Як стверджує Дж. Хоманс, світ рухають особисті інтереси людей. Незалежно від історичного часу та ступеня суспільного розвитку в людському суспільстві діє універсальний «закон вигоди»: людина завжди прагне досягти максимальних винагород за мінімальну ціну.

Повсякденне життя складається з нескінченної низки «обмінних угод», під час яких люди задовольняють потреби одне одного. Це можливо, тому що кожний індивід має певну кількість ресурсів, які він потенційно може використати шляхом обміну з іншими для придбання об’єктів і послуг, що мають для нього суб’єктивну цінність. Людина змушена входити у відносини обміну, оскільки індивідуальні ресурси обмежені, а оточуючі володіють багато чим з того, чого вона потребує для задоволення життєво необхідних матеріальних потреб, для повноцінного соціального і психологічного розвитку й існування. Люди обмінюються матеріальними і нематеріальними цінностями, які належать до сфери емоцій або різноманітних послуг. Об’єктами обміну є не лише гроші, товари та економічні послуги, а й такі цінності, як похвала, повага, любов, прихильність, дружба.

Під час обмінних операцій з оточенням людина прагне одержати «винагороди» (rewards) й уникнути «покарань» та «прорахунків» (costs). Соціальна поведінка — це майже завжди раціональний обмін. У процесі соціальних відносин партнери вдаються до розрахунків цінності винагороди, що пропонується іншими для обміну, а також власних витрат, яких вони можуть зазнати. Хоча люди не є ідеально раціональними, вони ведуть підрахунок витрат і надбань своїх соціальних взаємодій. Кожний учасник обміну калькулює винагороди, витрати, прибуток.

Не прагнучи досягти максимального прибутку, люди завжди намагаються одержати певну вигоду від своїх соціальних взаємодій. Наведемо простий приклад. Дитині дуже хочеться з’їсти дві цукерки, які лежать у неї в кишені, але вона знає, якщо не поділиться з товаришем, то може: а) одержати негативну оцінку «жаднюга» з боку оточення; б) розірвати стосунки з товаришем; в) у такій самій ситуації, коли товариш матиме два яблука, до неї бумерангом повернеться її відмова пригостити. Виникає складна дилема: одержати максимальну матеріальну вигоду чи мати моральну вигоду у вигляді дружніх почуттів і сподівань на майбутню взаємність.

У кожній соціальній ситуації можна поводитися по-різному. Людина розглядає наявні варіанти, робить «внутрішні розрахунки» за суб’єктивною шкалою можливих надбань, витрат, прибутку. Хоч індивіди не мають вичерпної інформації про всі можливі альтернативи, вони звичайно обізнані принаймні з деякими, які є підґрунтям для оцінок витрат і надбань. Зіставивши кілька винагороджуваних варіантів, людина обирає шлях, який забезпечить її найбільшою вигодою. Вона є вільною у своєму виборі й відповідальною за нього, вважає Дж. Хоманс. Такі калькуляції не обов’язково є усвідомленими чи раціональними. На прийняття рішення щодо альтернативних ліній поведінки впливають такі культурні компоненти, як норми та цінності, Я-концепції тощо.

23.Історичні типи суспільства

прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.

Формаційна теорія ґрунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед — формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв’язків. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.

Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство — такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.

Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об’єктивні соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді — історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.

Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (XVIII-XIX століття) і відображає об’єктивні тенденції саме цього періоду.

24.Наведіть приклади відтворення теорій «символічного інтеракціонізму» у сучасному суспільстві

Головною особливістю є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої-конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії — мові. Соціальний символ, що має риси знакової структури, є необхідним елементом виконання соціальної ролі, без якої взаємодія неможлива. За соціальним символом приховується зіставлення індивідом своїх дій із соціальними нормами і зразками поведінки. Пізнавши соціальні символи як знаки взаємодії, можна вивчати її особливості.

Роздратування представляє собою активно шукану організмом можливість вираження певних способів поведінки, для яких існувало спонукальні напругу. Таким чином, між роздратуванням і реакцією існує не одностороння, дугоподібна зв’язок, але змінне, колоподібне ставлення. При виникненні проблеми поведінки, тобто при виникненні конфлікту між двома імпульсами або перешкоди, створюваних поведінки навколишнім середовищем, тварини вирішують подібну проблему через випадковий пошук або методом проб і помилок. У людини ж, навпаки, — і це вже другий крок — аналогічна ситуація, пов’язана з перешкодою до здійснення діяльності, виникає у свідомості. Перешкода на шляху реалізації діяльності породжує диференційоване увага, зосереджена на об’єкти навколишнього світу; мета цієї уваги полягає в тому, щоб забезпечити можливість продовження діяльності. Отже, свідомість є в конституціональних умовах людини функціональної необхідністю для діяльності, а не просто побічним явищем. Мід належить до засновників теорії функціоналістського психології, яка намагається дослідити всі психічні процеси і явища з точки зору їх функціонального значення для життєвого процесу.

25.Поняття соціальної структури суспільства, її складові.

Соціальна структура суспільства — система взаємозв’язаних та взаємодіючих спільнот або побудова суспільства в цілому. Соціальна структура характеризує різні види соціальних спільнот і відносини між ними. Це, зокрема, соціально-демографічні, класові, соціально-етнічні та інші спільноти. Тому ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи.

Соціальні групи — це відносно сталі спільності людей, що склалися історично і відрізняються роллю і місцем у системі соціальних зв’язків суспільства. Соціальні групи виникають на базі об’єднання людей за певною об’єктивною ознакою та відстоюючи їх інтереси.

Соціальні групи поділяються, на первинні і вторинні. Первинні соціальні групи це такі, члени яких контактують між собою безпосередньо. Ці групи відзначаються стабільністю і згуртованістю, емоційним забарвленням контактів між членами. Їх ще називають малими соціальними групами. До малої соціальної групи соціологи відносять: сім’ю, навчальний чи трудовий колектив — академічну групу, бригаду, сусідів і т.д. Вторинні соціальні групи складаються з окремих малих груп: нація, жінки, колектив вузу і т.д. Вони не можуть забезпечити безпосередніх особистих контактів між індивідами, І які до них включені. Масовість вторинних соціальних груп дозволяє їм істотно впливати на життєдіяльність суспільства.

26.Визначте тенденції основних змін у сучасному суспільстві

Суспільство – це сукупність всіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного і які склалися історично.

Найбільш характерними ознаками суспільства є:

— спільність території, на якій проживають люди, що взаємодіють між собою;

— цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;

— автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток;

— здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків;

— певний рівень розвитку культури з установленою системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв’язків між людьми.

Отже, ці суттєві ознаки є характеристики суспільства, що виділяються більшістю вітчизняних і зарубіжних соціологів, дозволяють трактувати його насамперед як систему. Соціальна система – це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії і відносини.

Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники організму звертають увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їх зародження до розквіту і наступної загибелі.

Одночасно з системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці ХЙХ – початку ХХ ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає він внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це насамперед теза про розвиток суспільства, що проходить від етапу механічного до етапу органічного руху.

Його представниками вважають Ф. Тьонніса, Е. Дюркгейма. Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї Канта та ін. класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. В центрі уваги знаходиться загальна система дій, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство й виступає цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності стосовно оточуючих її середовищ. Згідно з Парсоном, будь-яка соціальна система має дві основні вісі – орієнтації: перша вісь – “зовнішнє – внутрішнє”, тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь – “інструментально – конгуматорне”, або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби і цілі.

27.Інституціалізація як соціальний феномен

Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов’язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.

Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Об’єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

— потреба комунікації (мова, освіта, зв’язок, транспорт);

— потреба у виробництві продуктів і послуг;

— потреба у розподілі благ і привілеїв;

— потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

— потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

— потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого — кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) — системи цінностей, соціальних норм і правил.

Кожен соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов’язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім’ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог. З цієї точки зору інституціалізація — це прийняття індивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

28. Проаналізуйте особливості розвитку українського суспільства

Сучасний розвиток українського суспільства характеризується переорієнтацією на ринкову економіку, трансформаціями в системі політичного управління і державної влади, які базуються на відмові від моноідеологізації, проголошенням пріоритетності демократичних прав і свобод, приматі загальнолюдських цінностей. Зазнають змін ідейні та моральні орієнтири.

Мета політичної соціалізації – формування політичної культури громадянина. Важливим параметром її є ставлення до політичного режиму. В процесі політичної соціалізації формується увесь набір настановлень, що стають для молоді джерелом політичної поведінки. В результаті успішної політичної соціалізації задовольняються глибинні потреби особистості бути громадянином. Серед проблем політичної соціалізації на перший план висуваються питання зміцнення державності, зростання довіри громадянина до своєї держави, усвідомлення ним свого місця і ролі в процесах суспільного оновлення.

Отже, вивчення теорії політичної соціалізації дозволяє, по-перше, дати відповіді на низку питань, пов’язаних з цим процесом. Це, перш за все, вивчення змісту соціалізації та дослідження цінностей, позицій і політичних переконань, які воно включає; з’ясування, чи є ці цінності однорідними, а чи вони перебувають під впливом суперечливих факторів; визначення векторів акультурації та каналів передачі інформації; вивчення факторів, які порушують безперервність і тривалість процесу політичної соціалізації; як процес політичної соціалізації допомагає (чи перешкоджає) розвиткові політичної системи, сприяє її стійкості чи підриває її.

По-друге, вивчення теорії політичної соціалізації дозволяє об’єктивно підійти до формування концепції політичної соціалізації в Україні з урахуванням особливостей сучасного стану політичної системи.

Брак цілісної концепції політичної соціалізації особи призводить до того, що політичні позиції індивідів обумовлюються не впливом лідерів, ЗМІ, політичних партій, а їх економічним станом. Вивчення досвіду західних країн, його адаптація до особливостей українського суспільства допоможе формуванню нової концепції політичної соціалізації, де одним з головних завдань буде імплементація демократичних цінностей, взаємоповажних відносин індивіда і влади, що потребує послідовного розширення соціально-політичної сфери участі особи в житті суспільства. Створення адаптованої концепції політичної соціалізації забезпечить спадкоємність політичного розвитку та збереження стабільності суспільства у ході зміни поколінь.

Становлення демократичної інфраструктури політичної соціалізації потребує пошуку шляхів її формування та впровадження в життя. Але цей процес пов’язаний з певними труднощами, що виникли в часи реформування політичної системи. Це, перш за все, подолання системної кризи процесу політичної соціалізації, що потребує необхідних ресурсів – фінансово-економічних, правових, кадрових. По-друге, складним є пошук чинників стабільного розвитку процесу політичної соціалізації. Все це можливе лише за умови розробки адаптованої до українських реалій наукової концепції політичної соціалізації та практичних можливостей її запровадження. Реалізація означених проблем потребує глибокого аналізу сутності політичної соціалізації, визначення особливостей її здійснення в сучасній Україні.

29.Поняття соціального інституту, його види

Соціальний інститут (лат. institutum — організація, лад) — відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Найзагальніше поняття «соціальний інститут» виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов’язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв’язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві риси соціальних інститутів:

— соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

— соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою — це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом — це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

30.Проаналізуйте основні тенденції соціальної диференціації українського суспільства

В соціально-класовій структурі України продовжуються процеси соціальної диференціації та поляризації суспільства, зокрема диференціації доходів населення. Відбувається поступовий, складний, суперечливий процес становлення нового типу соціально-класової структури на основі демонтажу існуючої соціальної структури і формування різноманітних елементів нової — класів, соціальних верств, груп, прошарків тощо. Поступово складаються контури трьох основних рівнів, верств соціальної ієрархії: вищого, середнього і нижчого класів. Однак зазначені рівні соціальної ієрархії не становлять цілісного утворення і багато в чому є невизначеною, напіврозмитою структурою. Особливість розвитку соціально-класової ієрархії українського суспільства полягає в повільному збільшенні середнього класу за швидкого збільшення вищого та нижчого класів і поглиблення на цій основі соціальної поляризації.

Основу вищого класу, що базується на легітимних формах організації суспільного життя, позитивній, конструктивній логіці соціального розвитку, становлять підприємці, комерсанти, банкіри, певна категорія управлінців, представники творчої інтелігенції та ін. Проте особливість соціального розвитку українського суспільства, як уже зазначалося, полягає в тому, що вагоме місце серед вищого класу займають несистемні елементи структури, які швидко розбагатіли, стали таким класом на основі нелегітимних засобів здебільшого у сфері торгівлі та посередницьких операцій. До таких елементів в Україні належать кримінальні, мафіозні структури, корумповані управлінці, чиновництво, керівники державних господарських підприємств, які зловживають своїм службовим становищем, використовуючи суспільне багатство для власного збагачення, а також групи «нових» українців з високими нелегітимними доходами та інші «несистемні» елементи сучасної соціальної структури, які живлять соціальну систему спотвореної саморегуляції, що заглиблюється в собі. Представники цієї соціальної групи стабільно підтримують і зміцнюють власне матеріальне становище, багатіють значною мірою за рахунок більшості знедоленого населення, відтворюючи свій соціально-економічний потенціал перманентною суспільною кризою, безладдям, хаосом, соціальною неструктурованістю суспільства, глибокими розривами його соціального організму.

31.Роль та функції соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства

Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Основоположними і найбільш значущими серед них є:

— регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

— інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;

— комунікативна функція — спрямована на забезпечення зв’язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Перелічені функції притаманні кожному інституту. Сім’я — наочний приклад такої багатосторонньої функціональності. Крім них, соціальні інститути можуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції, які бувають явними та латентними. Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. До явних функцій інституту освіти можна віднести набуття грамотності, професійну соціалізацію тощо. Латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються. Латентною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана «соціальна селекція», що виявляється у закріпленні й досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає нестабільність, навіть дезорганізація суспільства.

Підтриманню функціональності соціального інституту сприяють:

— наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;

— інтеграція інституту в соціальну систему суспільства, що забезпечує йому підтримку самого суспільства;

— можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

— наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститути стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство.

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

— невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);

— розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, неспрямовані на досягнення раціональних цілей;

— зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

— персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об’єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис.

32.Визначте основні суттєві риси феномену «середнього класу», його соціальні функції

Проблематика середнього класу, його впливу на соціально-політичні процеси має давню політологічну традицію дослідження. Першими про класову будову суспільства замислювалися ще античні філософи (Платон, Аристотель).

Сучасний середній клас є продуктом капіталістичної формації. Феномен середнього класу, утворюючись на стадії індустріального суспільства, розквітає в суспільстві постіндустріальному. Середні прошарки населення на Заході своїм зміцненням зобов’язані індустріальному суспільству, де масове виробництво створило масове споживання, забезпечуючи тим самим підвищення рівня та якості життя широких верств населення. У праці „Естетика. Філософія культури” Х. Ортега-і-Гасет описує появу „середньої людини”, яка поступово посідає місце меншості і водночас переймає її психологію і світосприйняття. „У наш час в середньої людини є все, що колись визначало життя лише небагатьох. Середня людина – це та вісь, навколо якої обертається історія”.

Поняття „середній клас” сформувалось в Західній Європі як теоретична та ідеологічна конструкція нової соціальної структури. З одного боку, ця конструкція стає альтернативою традиційним уявленням про станову структуру суспільства, з іншого – радикальним марксистським уявленням про неминучу поляризацію капіталістичного суспільства.

33.Найважливіші соціальні інститути сучасного українського суспільства, проблеми їхньої взаємодії

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:

— економічні (власність, гроші, банки, господарські об’єднання різного типу) — забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

— політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) — пов’язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;

— культурні та виховні (наука, освіта, сім’я, релігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;

— соціальні — організовують добровільні об’єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.

Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов’язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належать держава, армія, школа тощо.

Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об’єднання за інтересами тощо.

34.Охарактеризуйте будь-яке соціальне явище з позиції мікросоціології

Мікросоціологія зорієнтована на вивчення механізмів взаємодії людей на особистісному рівні, який вважається базовим і вирішальним у формуванні складніших форм соціальної поведінки.

Управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповід­них сферах і галузях діяльності. Ця діяльність здійснюється людьми — суб’єктами управління й може бути охарактеризована як цілеспрямована сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з метою досягнення суспільно значущих цілей та розв’язання поставлених завдань.

Різноманітність об’єктів управління дозволяє виділити основні його види: соціальне, технічне та біологічне.

Соціальне управління — діяльність людей, їх громадських і державних об’єднань, управління людини людиною, в цілому суспільством.

Для правильного розуміння управління як соціального явища слід виходити із змісту управлінської діяльності як функції організованих систем, створених для забезпечення взаємодії елементів, що їх складають, які підтримують необхідний режим роботи з метою досягнення поставлених цілей та завдань внутрішнього й міжсистемного характеру.

Управління має своїми основними елементами суб’єкт і об’єкт (який діє на засадах самоорганізації), що взаємодіють на різних щаблях ієрархії шляхом управляючого (керуючого) впливу суб’єкта на об’єкт.

35. Поняття соціальної спільноти

Характерною рисою соціальної спільності (місто, село, трудовий колектив, родина і т.д.) є те, що соціальні системи складаються саме на її базі. Соціальна спільність являє собою сукупність людей, що характеризують умови їхньої життєдіяльності (економічний, соціально-статусне, рівень професійної підготовки й утворення, інтереси і потреби і т.д.), загальні для даної групи взаємодіючих індивідів (нації класи, соціально-професійні групи, трудові колективи і т.п.); приналежність до історично сформованих територіальних утворень (місто, село, регіон), приналежність досліджуваної групи взаємодіючих індивідів до тих чи інших соціальних інститутів (родина, утворення, наука, політика, релігія, і т.д. ).

36.Охарактеризуйте будь-яке соціальне явище з позиції макросоціології

Макросоціологія вивчає будову суспільства, взаємозалежність і взаємодію його структурних утворень. Сучасна глобальна соціальна система є складною та багатовимірною соціальною системою, і наявні теоретичні моделі цієї соціальної системи є неповними.

Зважаючи на вищезазначене, закономірно, що з такого макросоціологічного підходу глобальна соціальна система розглядається як світова система суспільств, тобто система, елементами якої є суспільства, а структурою — взаємозв’язки між ними.

Поряд із макросоціологією, одним з найбільш теоретично розроблених і емпірично підкріплених підходів до розгляду глобальної соціальної системи є світ-системний аналіз. Засновником світ-системного аналізу є І. Валлерстайн, а одним із найбільш ґрунтовних дослідників глобальної соціальної системи з позицій світ-системного аналізу можна вважати К. Чейз-Данна. Праці цих дослідників ми використовуємо для розуміння світ-системного підходу до розгляду сучасної глобальної соціальної системи.

З позицій макросоціологічного підходу у світовій системі суспільств важливим є аналіз типів суспільств, які є елементами світової системи суспільств, та адаптивних переваг окремих суспільств. Отже, макросоціологічний підхід та світ-системний аналіз, застосовуючи відмінні критерії до виокремлення соціальних систем, розглядають глобальну соціальну систему у різних структурних вимірах, які, проте, є зіставними. Для адекватного розуміння структури глобальної соціальної системи необхідно використовувати наукові здобутки обох підходів, які є взаємодоповнювальними.

37.Основні ознаки соціальної групи

Соціальна група розглядається як сукупність людей, що визначається за соціально значущими ознаками. Ці реальні ознаки не лише існують об’єктивно, але й усвідом¬люються суб’єктивно. Наприклад, свою групову при¬належність і солідарність молодь відчуває подібно до того, як і пенсіонери відчувають свою. У представників однієї групи схожі ціннісні орієнтації, моделі поведінки та стиль життя. Такими ознаками можуть бути: вік, національність, стать, місце проживання, професія, прибуток, релігія та ін.

Необхідні ознаки групи:

• стійкі, постійно відтворювані зв’язки;
• наявність єдиної загальногрупової мети;
• прийняття членами групи єдиної системи норм і цінностей.

Найважливішими характеристиками груп є взаємовідносини та взаємодія між їхніми членами. Групи поділяються на первинні та вторинні.

Для первинних груп характерна постійна взаємодія й особистісні контакти. Вони можуть виникати для досягнення спільної мети, але їм притаманні партнерські стосунки з емоційним забарвленням.

Для вторинних груп характерні лише функціональні, обов’язкові контакти, пов’язані з досягненням конкретної мети. Вторинні групи можуть складатися з декількох первинних груп.

38.Розкрийте діяльність будь-якого соціального руху сучасності

Соціальні рухи — сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм.

Спричинюють їх незадоволеність людей життям в цілому або певними його аспектами. Сприяють цьому активізація структурних змін у суспільстві, соціальна дезорганізація, культурні течії. Ширяться вони на хвилі усвідомлення людьми корисності свого об’єднання для досягнення цілей, можливості виконувати нові соціальні ролі, підвищувати свій соціальний статус.

Експресивні рухи. Виникають внаслідок перебування людей у рамках обмеженої соціальної системи, яка їх не задовольняє. Реальна дійсність для учасника такого руху не є привабливою, тому він за допомогою ритуалів, танців, ігор, видінь, мрій та інших форм емоційної експресії шукає емоційного полегшення.

У наш час ці рухи проявляються в молодіжному середовищі (хіппі, рокери, байкери), коли їх учасники прагнуть створити свою субкультуру, дистанціюватись від офіційного суспільства. Деякі експресивні рухи звертають свій погляд не в майбутнє, а в минуле — ветеранів війни, монархічні рухи, рухи з відродження козацтва, які відроджують забуту символіку, ритуали тощо. Такі рухи найчастіше пов’язані з пасивною поведінкою, але іноді можуть прокладати шлях до реформ, повстань, збуджувати пасивне населення. Тому вони є проміжною ланкою між неполітичними та політичними рухами.

39.Соціологічне тлумачення соціальної організації, її структура

Існує багато визначень організації, з яких в основному виділяється концепція організації як раціональної системи, спрямованої на досягнення цілі. Організації це перш за все соціальні групи, орієнтовані на досягнення взаємопов’язаних і специфічних цілей. Кожна організація цілеспрямована в тому сенсі, що дії її членів скоординовані певним чином для досягнення спільного результату в цілком певній області людської діяльності. Так підприємство існує для забезпечення випуску конкретної продукції, політична партія – для реалізації політичної програми, лікарня – для лікування хворих. Крім того організації – це такі групи, яким властивий високий ступінь формалізації. Їхня внутрішня структура високо формалізована в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки її членів. Вони ясно і точно сформульовані і охоплюють всі ролі і ролеві зв’язки, визначають рольові дії незалежно від особистісних якостей індивідів, які займають ті або інші позиції в структурі організації. Директор, його помічники або рядові виконавці – всі вони підлягають правилам, які визначають їхні обов’язки, взаємовідносини на службі і субординацію незалежно від їхніх особистих якостей. На підставі перерахованих основних властивостей і рис можна дати визначення організації як соціальної групи, орієнтованої на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей, і на формування високо формалізованих структур.

Формальна соціальна структура – це така структура, в якій соціальні позиції і взаємозв’язки між ними чітко спеціалізовані і визначені незалежно від особистісних характеристик членів організації, що займають ці позиції. Наприклад існують соціальні позиції директора, його замісників, начальників відділів і рядових виконавців. Директор може бути діловим і енергійним, таким, що повністю відповідає займаній посаді, а може бути й пасивним і некомпетентним – але все-одно формально він залишається директором.

Неформальні організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю. Неформальна структура складається з сукупності позицій і взаємозв’язків, які формуються на основі особистісних характеристик і базуються на відношеннях престижу і довіри.

40.Наведіть приклади віртуалізації сучасного соціального простору

Соціокультурні перетворення, інформаційно-технологічна революція, реструктуризація капіталізму і поширення інформатизації в глобальному масштабі є невід’ємним елементом процесів зміни сучасного суспільства. З’явилась його нова форма — мережеве суспільство. В основу цього суспільства покладено мережевий принцип організації, який об’єднує і нову економіку, і ділове спілкування, і глобальний обмін інформацією (як вербальною, так і аудіовізуальною).

В межах цього суспільства набуває широкої популярності мережева комунікація, що виражається в тому числі у помітному зростанні числа соціальних Інтернет-мереж. Ці мережі виступають інструментом, за допомогою якого велика кількість користувачів глобальної мережі отримують додаткові можливості у спілкуванні.

Сучасні форми спілкування в Інтернеті багато в чому схожі на описані сервіси. Адже пі сервіси сформувалися на основі загальноприйнятих уявлень і звичок Інтернет-спілкування, які значно більш інертні, аніж технології. Особливості такого спілкування сучасні співтовариства теж успадкували, хоча й стали набагато ширше й різноманітніше — за рахунок зрослих технічних можливостей і, як наслідок, — збільшення кількості залучених учасників.

Соціальні мережі та сервіси, що їх підгримують, виявилися ефективним методом забезпечення відвідуваності сайтів та зворотного зв’язку. Поступово вони стали одним із засобів генерації Інтернет-контенту.

41.Соціологічні теорії організації

Соціальна організація має такі характерні риси:

■ володіє цільовою природою, оскільки створена для реалізації певних цілей. Це означає, що організація являє собою засіб і інструмент забезпечення функції об’єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута кожним поодинці;

■ це складна взаємопов’язана система соціальних позицій і ролей, котрі виконують члени організації; тут мають місце вертикальні (взаємопідпорядковані) та горизонтальні структури;

■ наявність механізмів та засобів регулювання, а також контролю за діяльністю елементів організації.

Термін «соціальна організація» має кілька понять:

■ цільова група, об’єднання людей інституційного характеру, які прагнуть до реалізації певних цілей організованим чином (підприємство, орган влади, союз);

■ це засоби керування, управління людьми, це способи координації функцій людей, це гармонія сил, напрямів діяльності людей на досягнення певної мети;

■ система засобів діяльності людей, інститутів, соціального контролю, соціальних ролей, системи цінностей, які забезпечують співжиття членів спільності, забезпечують порядок у суспільному житті (певна структура, тип зв’язків, властивість-атрибут певного об’єкта).

Синтезуючи вищеподані вектори розуміння категорії «організація», можна дати таке визначення: соціальна організація — це велика соціальна група (цільова група), котра створена для реалізації певних цілей за допомогою раціональних засобів, економії зусиль, раціонального поділу праці між членами групи, координації керівних органів. У широкому розумінні — це сукупність зразків поведінки, установ, соціальних ролей, засобів соціального контролю, котра забезпечує співжиття членам спільноти, гармонізує множину їхніх прагнень і дій у процесі задоволення потреб, а також сприяє розв’язанню проблем і конфліктів.

42.Охарактеризуйте основні маргінальні групи в сучасному українському суспільстві та визначте тенденції їх розвитку?

Соціоструктурні трансформації в пострадянських суспільствах сприяли виникненню нових соціальних позицій, масштабним процесам соціальної мобільності, що для переважаючої частини населяння мала низхідний напрям. Перехідне українське суспільство характеризується динамічністю, не сформованістю соціальної структури, яка відрізняється від структури розвинених суспільств. Інтенсивні зміни вплинули на ціннісно–нормативну сферу, внутрішній світ особистості. В оцінках науковців та політиків сучасне українське суспільство нерідко заслуговує на епітет маргінальне. Нерідко внутрішній конфлікт, моральна і психологічна криза, втрата соціальних орієнтирів завершується трагічно. Тривалість перебування в стані дезадаптації закріплює риси маргінальності особистості та формує маргінальний тип.

«Головна відмінність сучасного українського суспільства від західного полягає в тому, що в нашій країні маргінали складають більшість, а не меншість населення. Ізоляція та низька соціальна активність, будучи наслідками бідності, виступають і основними її джерелами. Витіснення людей з економічної сфери, соціальна ізольованість, призводять до відсутності механізмів впливу громадськості на процес прийняття рішень». Фактичне безсилля та безправність, відсутність дієвих механізмів реалізації власних соціальних, економічних та політичних інтересів — продуктивне тло масової маргіналізації населення в сучасному українському суспільстві.

Одним із видів маргінальності є структурна, що відноситься до політичного, соціального й економічного безсилля деяких, позбавлених прав, або поставлених у невигідне становище сегментів суспільства. Сьогодні в українському суспільстві 78% населення зазначає, що їм не вистачає державного захисту від зниження рівня життя; 69% — порядку у суспільстві та дотримання чинних у країні законів; 68% — стабільності в державі та екологічної безпеки; 67% — впевненості у власному майбутньому і можливості дати дітям повноцінну освіту. Сучасних економічних знань та роботи, що підходить, не вистачає 46% громадян. Відносно адаптованими можна вважати 24% населення, яким вистачає вміння жити в нових суспільних умовах.

Одним із найвагоміших факторів маргіналізації у суспільствах, що трансформуються, стає масове безробіття. Воно зумовлює розповсюдження неформальної зайнятості, нелегітимних способів отримання доходу, що лише поглиблює ступінь маргіналізації та соціального виключення певних прошарків суспільства в Україні.

43.Соціальна нерівність та її історичні форми

Соціальна нерівність, що є підставою стратифікації суспільства, сприймається як основна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство — економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.

У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий. Каста (від португ. caste — рід, покоління) — замкнута спільнота людей, зв’язаних походженням чи правовим статусом, належність до якої успадковується. Це соціальна група (страта), членом якої людина стає з народження, перейти до іншої касти вона не має права. На думку М. Вебера, каста є формою ранжування за критерієм престижу. В Індії налічується чотири основні касти: священиків, воїнів, купців, робітників та селян і близько 5 тис. неосновних каст і «підкаст». Саму касту визначає передовсім фах, який переходить від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, що регулюють поведінку саме в цій касті.

Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та законами і у відповідності з ними займають певне положення в ієрархічній структурі суспільства. За М. Вебером, верства — це спільнота людей, заснована на уяві про честь, з відповідним специфічним стилем життя, до якого входить набір звичок, цінностей, вірувань тощо. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV—XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священнослужителів і нижчі — ремісників, купців, селян.

За М. Вебером, класи — це агрегати людей, які мають однакові життєві шанси.

Він поділяв населення на класи відповідно до різних «життєвих шансів». В одного класу головне капітал, в іншого — кваліфікація. Усе населення М. Вебер поділяв на чотири класи: 1) власників; 2) інтелектуалів (адміністраторів і менеджерів); 3) дрібну буржуазію (дрібні підприємці й комерсанти); 4) робітників.

Особливого значення М. Вебер надавав такому критерію стратифікації, як соціальна репутація, чи статус.

Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:

• тип економічної діяльності — від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на нижніх;
• величина доходу — від мільярдів доларів до нуля;
• тип і рівень освіти — від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі — значно більше важить «престижність» вузу;
• місце проживання — від привілейованих районів до трущоб;
• тип організації дозвілля — від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних завулках.

44. Проаналізуйте спільне та відмінне в поняттях «соціальна організація» та «соціальний інститут»

Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою — це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом — це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням — об’єднанням людей, закладам, установам тощо.

Соціальна організація — соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

Загалом кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв’язки з навколишнім світом.

Соціальні організації являють собою цілісну систему. А ціле, як відомо, більше за суму своїх частин. Тому на базі поєднання елементів організації створюється своєрідний організаційний кооперативний ефект, приріст допоміжної енергії. Цей ефект означає приріст додаткової енергії (синергетика), яка перевершує суму індивідуальних зусиль її учасників. Слово синергетика похідне від терміна «синергетизм», котрий у біології означає співробітництво між різними органами. Це слово було введене в науковий обіг І. Ансоффом для обґрунтування групових структур в організації компаній. Синергетика означає стратегічну перевагу, яка виникає при поєднанні двох або більшої кількості елементів. Це той ефект, який виникає у спільній діяльності людей від певного складання сил, коли 2×2 = 5 або і більше. Цей приріст, на думку спеціалістів, виникає в результаті того, що в організації інтегруються зусилля всіх елементів, суб’єктів. Координація, одностайність та одночасність зусиль цих суб’єктів дає приріст енергії.

45.Основні чинники та критерії соціальної стратифікації

Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення. Стратифікація — це розташування індивідів і груп зверху вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в доходах, рівня освіти, обсягу влади, професійному престижі.

Дослідження соціальної структури суспільства — соціальна стратифікація — є однією з теоретичних галузей сучасної соціології.

Стратифікація відображає соціальну неоднорідність, розшарування суспільства, неоднаковість соціального положення його членів і соціальних груп, їхню соціальну нерівність. Термін показує відмінності між формами соціального ранжирування і нерівності, що характеризують суспільства або що існують в рамках одного з них. У історичній і порівняльній перспективі, наприклад, — між рабом, кастою, станом і сучасним «класово відкритим» суспільством, а також між соціальними характеристиками, що диференціюють нерівність. Гендер, етнос і вік мали різне, але важливе значення відносно панування і підпорядкування незалежно від історичних періодів і культур, як і доступ до особливих соціальних ресурсів або розпорядження ними в створенні і підтримці нерівності. Як і різні основи соціальної стратифікації, можуть бути різноманітні форми або структурні профілі різних систем — ступінчастість ієрархії, число ступенів у ній.

46.Розкрийте позитивні та негативні наслідки бюрократії

Аналізуючи сучасну бюрократію в контексті природних тенденцій виникнення і розвитку організацій, не тільки властивих їм функцій, а й дисфункцій, дослідники дійшли висновку щодо неможливості уникнути соціальної патології в бюрократичних структурах, а саме — суперечності між проголошеними цілями організації та її фактичними діями. Показники цієї патології дослідив французький соціолог Мішель Крозьє. Головні з них такі: 1) метастази неформальних зв’язків, які за певних обставин мають тенденцію до формування в межах організації клік, мафіозних угруповань; 2) гальмування формальних зв’язків; 3) недоліки системи селекції і просування службовою драбиною працівників, зокрема випадки браку професійної компетенції керівників; 4) хиби обігу інформації; 5) неадекватність засобів керівництва цілям організації; 6) ритуалізм; 7) формалізм; 8) непропорційність між винагородою і негативними санкціями; 9) культивування в організації мотивацій, які не збігаються з її цілями, трактування організації лише як знаряддя для досягнення приватних цілей; 10) переконання щодо малої суспільної ваги або навіть шкідливості цілей організації, сумніви з приводу можливості фактичної реалізації мети існування цієї організації.

Охарактеризуємо ці показники докладніше. В ефективній роботі організації велику роль відіграють не тільки формальні канали інформування, надання розпоряджень, коригування й узгодження спільної діяльності, а й різноманітні неформальні стосунки між співробітниками. Чим більше ці неформальні зв’язки наближені до цілей організації, тим ефективніше вона діятиме. Однак у разі, коли неформальні зв’язки домінують над формальними структурами і намагаються використати їх для реалізації позаорганізаційних цілей, тоді вони стають джерелом труднощів, перепон, запізнень, які помітно знижують ефективність діяльності організації, заважають досягненню офіційно проголошених цілей. Іноді з неформальних зв’язків породжуються мафії, кліки, які перетворюють організацію на злочинне утворення.

Аналізуючи недоліки бюрократії, Н. Смелзер констатує неминучість її існування. Він пише: «Чи стане зростання бюрократії нестерпним тягарем для суспільства? Чи стане суспільне життя настільки складним, що виникне потреба знищити бюрократію, а не вдосконалювати її на ґрунті створення нових бюрократій? На всі ці запитання існує одна відповідь — кінця бюрократії поки що не видно… Як і раніше, у нас буде подвійне ставлення до бюрократії, яка асоціюється із знеособленням, втратою всіх надій і вторгненням у наше життя. Відносини між сучасним суспільством і бюрократією деякою мірою нагадують стосунки між подружжям-неврастеніками. Любов навпіл з ненавистю, однак ми так залежимо одне від одного, що не можемо спромогтися на розлучення».

47. Соціальна стратифікація та мобільність

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв’язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata — це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

Соціологи сходяться на думці, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п’ять ознак класу (рід занять, джерело на розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів — від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих — тих, хто недавно розбагатів. До вищої гостей середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торгівців, учителів офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі — робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої — належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики і т.д.

Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об’єднає і бізнесменів, і людей найманої праці. Соціальна мобільність — це перехід чи переміщення індивіда з одної соціальної позиції в другу. У суспільстві відбувається постійне горизонтальне та вертикальне переміщення індивідів та соціальних груп.

48. Дайте аналіз власної версії соціалізації, визначте її агентів?

Соціалізація – це процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об’єкта впливу.

Агентами соціалізації є сім’я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

49.Статусно-рольова взаємодія

З точки зору соціології  рольова взаємодія має складну структуру.

Перша підструктура — рольові очікування — це система вимог соціуму до ролі (як крайній варіант, «соціумом» може бути і одна людина), вірніше, відображення особистістю сукупності тих вимог, які висувають до людини партнери по рольовій взаємодії, її власні уявлення про те, якої поведінки від неї чекають інші. Рольові очікування — зовнішня сторона взаємодії, що характеризує суспільну детермінацію рольової поведінки людини.

Друга підструктура (головна, що визначає характер ролі) — рольова поведінка — це реалізація рольових функцій у конкретних діях і вчинках, що здійснюються в процесі виконання ролей. Рольова поведінка — одна із основних форм соціальної поведінки людини.

Третя підструктура — рольове переживання — це внутрішня сторона взаємодії, що характеризує особистісну детермінацію рольової поведінки людини. Рольове переживання — це уявлення особистості про власні психологічні ролі, відчуття себе суб’єктом тієї чи іншої ролі, це внутрішня модель ролі. Сукупність рольових переживань людини, що стосуються її різних соціально-психологічних ролей, складає своєрідну рольову «Я»-концепцію особистості.

50.Охарактеризуйте основні тенденції трансформації соціальної структури українського суспільства

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з´ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв´язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв´язків у суспільстві. Її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).
2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб´єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.
3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.
4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб´єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов´язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.
6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.
7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п´ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров´я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).
8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис.

51.Сутність процесу соціальної мобільності, її види

Поняття соціальної мобільності було введено в соціологічний обіг П.Сорокіним у 1927 р. З того часу воно активно використовується в соціологічних Дослідженнях нерівності і буквально означає переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких професійних і соціально-класових категорій.

Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.

 

 

Рис. Типологія соціальної мобільності

 

Під горизонтальною соціальною мобільністю або переміщенням розуміється перехід індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні. Переміщення якогось індивіда з однієї конфесії в іншу, з одного громадянства в інше, з однієї сім’ї (як чоловіка, так і дружини) в іншу при розлученні або при повторному шлюбі, з одного підприємства на інше, за умов збереження при цьому свого професійного статусу — все це приклади горизонтальної соціальної мобільності. Такими ж є й переміщення соціальних об’єктів в межах одної соціальної верстви, подібно переміщенню з Києва до Львова або з якогось одного місця до будь-якого іншого. У всіх цих випадках «переміщення» може відбуватися без будь-яких помітних змін соціального становища індивіда або соціального об’єкта у вертикальному на­прямку.

Під вертикальною соціальною мобільністю розуміються ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної верстви в іншу. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск. У відповідності з природою стратифікації є низхідні і висхідні течії економічної, професійної і політичної мобільності, не говорячи вже про інші, менш важливі, типи. Висхідні течії існують в двох основних формах:

• проникнення індивіда з нижньої верстви в існуючу більш вищу верству,
• утворення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи в більш вищу верству на рівень з вже існуючими групами цієї верстви. Відповідно і низхідна течія також має дві форми:
• перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не руйнуючи при цьому вихідної групи, до, якої він належав,
• друга форма проявляється в деградації соціальної групи в цілому, в пониженні її рангу на фоні інших груп або в руйнуванні її соціальної єдності.

Як писав П. Сорокін, у першому випадку «падіння» нагадує людину, яка впала з пароплава, у другому — занурення у воду самого пароплава зі всіма пасажирами на борту або загибель пароплава, коли він розбивається вщент.

Є два види соціальної мобільності:

• мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах соціальної ієрархії,
• мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією і демографічними факторами).

52.Розкрийте зміст інформаційної функції соціології

Стосується використання соціологічної інформації, одержаної під час соціологічних досліджень. Соціологічна інформація — один з найоперативніших видів соціальної інформації. Вона застовується: соціологами — для з’ясування динаміки, тенденцій розвитку соціальних процесів; замовниками дослідження — для прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень, встановлення зворотного зв’язку з колективом (якщо замовником є керівництво підприємства), населенням конкретного регіону (якщо замовником є місцева влада). У зв’язку з ускладненням соціального життя значення соціологічної інформації в управлінні суспільством зростатиме. Її використання повинно стати невід’ємним елементом державної політики.

53. Поняття соціальної взаємодії. Теоретичні моделі соціальної дії

Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб’єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.

У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними.

Види соціальної взаємодії класифікують:

— за кількістю суб’єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;

— за характером взаємовідносин суб’єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);

— за терміном: короткочасні й довгочасні;

— за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;

— за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;

— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.

Існують два основних рівні дослідження соціальної взаємодії: міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція (на макрорівні суспільства). У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи їх обох.

54. Доведіть, що соціалізація це — стрижень соціального життя

Соціалізація — це процес, через який безпорадне дитя поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася). Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з причини певних обставин (перебування в певній «антисоціальній» групі, довготермінове перебування у в’язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо).

Механізм такого впливу зручно розглядати за допомогою поняття соціальної ролі, запозиченого в інтеракціоністській парадигмі. Соціальна роль — досить широке поняття, що поєднує в собі великий спектр проявів поведінки людини: від ситуативних ролей, що є лише схематизованими формами комунікації, до життєвих ролей, що є стійкими формами соціальні-поведінки та діяльності людини і фактично виступають як прояв особистості, тобто соціальне «Я» індивіда. Саме процес формування життєвих ролей особистості можна розглядати як соціалізацію і як розвиток особистості.

55.Характеристика основних методів збирання соціологічної інформації

Соціологічне спостереження — важливий метод збирання первинної соціологічної інформації через цілеспрямоване, систематичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих (для цілей дослідження) фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.

У процесі спостереження отримують інформацію про зовнішні властивості об’єктів, що вивчаються.

У науковому спостереженні (на відміну від буденного) планується наперед його організація, з’ясовуються методи фіксування, обробки та аналізу даних, що забезпечує певну надійність інформації.

Соціальний експеримент у соціології — метод збирання ін­формації про характер і специфіку змін показників соціальної ді­яльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запро­понованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набу­того досвіду стосовно конкретних соціальних умов. Крім того, соці­альний експеримент як ефективний метод вивчення соціальних явищ використовують у соціологічному дослідженні для розробки робочих гіпотез. Як дослідно-перетворювальна діяльність експери­мент є формою практики і ґрунтується на розробці певної гіпотетич­ної моделі досліджуваного явища. Проте специфіка соціальних явищ обмежує можливості експериментального методу.

Опитування — найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що ґрунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на роз­криття змісту досліджуваної проблеми. За допомогою опитування одержують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об’єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі.

Інтерв’ю — різновид усного опитування, що ґрунтується на безпосередньому контакті спеціально навченого реципієнта з респондентом.

Інтерв’ю буває різних видів. Залежно від «ступеня свободи» реципієнта (інтерв’юера) інтерв’ю поділяється на не спрямоване, в якому подається максимум свободи вести спонтанну розмову з тем, вибраних респондентом, і спрямоване, в якому інтерв’юер задає ретельно підготовлені завчасно питання.

56.Охарактеризуйте поняття глобалізації, визначте її основні тенденції

Глобалізація – це така форма інтернаціоналізації, коли вона набуває рис транснаціоналізації. Глобалізація відрізняється поширенням тісних взаємовідносин і взаємозалежності між країнами практично на всю земну кулю. У сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтернаціоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. І це не просто територіальне поширення інтернаціоналізації. Глобалізація надає взаємозв’язкам різних країн нові властивості, нову силу. Деякі дослідники вважають глобалізацію якісним стрибком, переходом інтернаціоналізації суспільних відносин на більш високий ступінь свого розвитку.

Стимулом для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов’язується в часі з переходом індустріалізації розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва капіталу. Інформаційно-комунікаційні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виключну роль в цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір.

Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і швидкий розвиток наднаціональних структур у світовій економіці. Наявність транснаціонального капіталу утруднює, а то й робить неможливим автономне регулювання внутрішніх ринків. Це означає, що жодна країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію і не може не зважати на стратегічну політику транснаціональних корпорацій. Якщо раніше господарство практично кожної країни становило систему, що самовідтворюється, то тепер такою системою є тільки світове господарство в цілому.

57.Сутність теорії соціальної стратифікації

На їх думку» соціальна стратифікація забезпечує виокремлення впорядкованої сукупності соціальних верств, що відрізняються одна від одної певними важливими для даного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром прибутку, обсягом влади, престижем, національними чи іншими рисами. При цьому соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства.

Соціальна стратифікація означає процес, який безперервно триває у суспільстві і результат цього процесу. Вона є не лише методом виявлення верств даного суспільства, але й «портретом» цього суспільства. Простратифікувавши все населення країни за тими чи іншими критеріями, можна виділити страти (верстви), з яких це населення складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства: рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного. Вона наявна в усіх державах, тому що ті чи інші верстви наявні в будь-якому суспільстві, у будь-якій країні. Вони були в минулому, є нині, залишаться в майбутньому. Соціальна стратифікація — процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою. Соціальна стратифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, родин чи цілих країн, а саме нерівне їх становище. При цьому дуже важливим є вирішення теорією соціальної стратифікації проблеми соціальної мобільності, зокрема методів зміни особистістю, групою свого соціального становища. Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення.

58.Визначте позитивні і негативні прояви девіантної поведінки

Під девіантною (лат. Deviatio – відхилення) поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносне. Девіантна поведінка поділяється на дві групи:

поведінка, яка відхиляється від норм психічного здоров’я (шизоїди, астеніки, епілептоїди; особи з акцентуаціями характеру);

поведінка, що має відхилення від морально-правових норм, які виявляються у форму проступків і злочинів.

Прояви девіантної поведінки, які найчастіше зустрічаються у підлітків:

1) Підліткова злочинність. Це — крадіжки, хуліганство, вимагання, у яких переважають корисливі мотиви, мотиви задоволення потреб, частково — помсти, наприклад, при здійсненні хуліганських дій проти «кривдників». Хуліганство, брутальність і агресивність підлітків виникають як своєрідна форма самозахисту від зазіхань на їхню особистість із боку батьків, учителів, співробітників міліції. Підлітки, схильні до скоєння насильницьких злочинів, мали або мають постійний «живий» приклад насильства й жорстокості відносно своєї особистості. Особливий характер носить мотивація психологічного захисту в групових майнових злочинах у дівчат. Тут діє заздрість до своїх забезпечених ровесниць, що мають престижні речі; красти спонукує прагнення «виглядати не гірше інших», оскільки відставання від моди сприймається як трагедія, особиста соціальна ущербність.

Безперечним є той факт, що телебачення надає нам велику кількість зразків насильства. Спостереження зразків насильства по ТВ: а) веде до посилення агресивності; б) підвищує поріг чутливості глядачів до насильства; в) формує неадекватні погляди на соціальну реальність. Прикладів відтворення злочинів, показаних по телебаченню, безліч. В опитуванні 208-мі ув’язнених кожні 9 з 10 припускали: телевізійні програми про злочинність можуть навчити нових кримінальних трюків. А кожні 4 з 10 сказали, що намагалися повторити деякі злочини, побачені колись на екрані телевізора.

2) Прояв девіантної поведінки: алкоголізм – це зловживання алкоголем. По даним опитування спиртні напої у восьмому класі вживали приблизно 75%, в дев’ятому — 80%, в десятому — 95% хлопчиків. Це, звичайно, не пияцтво, але чим раніше підліток долучається до алкоголю, тим сильніше й стійкіше буде його потреба в ньому.

3) Наркоманія — хвороблива залежність людського організму від постійного прийому наркотичних засобів. Виникненню наркоманії сприяють:

а) пре- і постнатальная патологія;

б) черепно-мозкові травми, важкі й тривалі соматичні захворювання;

в) резидуальне (залишкове) органічне ураження головного мозку;

г) затримка статевого дозрівання, що найчастіше пов’язана з конституціональною затримкою розвитку, має психологічні наслідки;

д) виховання в неповній родині;

е) постійна зайнятість одного з батьків;

ж) хворий — єдина дитина в родині;

з) алкоголізм або наркоманія когось із близьких;

і) психічні захворювання, патологічний характер поведінки близьких родичів;

к) раннє (до 12-13 років) вживання алкоголю або зловживання летючими наркотично діючими речовинами.

4) Суїцид — є свідоме, самостійне позбавлення себе життя. Самогубство розглядається як феномен соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікросоціальних конфліктів. Суїцидальна поведінка – це різні форми людської активності, обумовлені прагненням позбавити себе життя і служать засобом вирішення особистісної кризи, що виникли при зіткненні особистості з перешкодою на шляху задоволення її найважливіших потреб. Суїцидальна поведінка має внутрішні й зовнішні форми свого прояву.

59.Програма соціологічного дослідження

Програма соціологічного дослідження є науковим документом, що містить схему логічно обґрунтованого переходу від загальних теоретичних уявлень про досліджуване соціальне явище, до використання інструментарію і виконання дослідницьких процедур (збирання, обробки та аналізу інформації). Вона є стратегічним документом, який дає змогу зробити висновки щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати його результативність.

Програма виконує методологічну, методичну, організаційну функції. Їх реалізація впливає на структуру програми, яка складається з методологічної та методичної частин.

Методологічна частина програми охоплює такі компоненти:

— формулювання та обґрунтування проблеми;

— розробку мети і завдань дослідження;

— визначення об’єкта і предмета дослідження;

— системний аналіз об’єкта дослідження;

— формулювання робочих гіпотез дослідження;

— інтерпретацію та операціоналізацію основних понять дослідження.

Методична частина програми передбачає:

— розробку стратегічного плану дослідження;

— визначення досліджуваної сукупності, розробку вибірки дослідження;

— вибір і опис методів збирання первинної соціологічної інформації (опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент);

— обґрунтування логіки аналізу та інтерпретацію зібраної первинної соціологічної інформації за розробленим інструментарієм;

— опис схеми аналізу отриманих даних.

Створення програми починається з окреслення проблеми дослідження, тобто з визначення предмета і мети дослідження (наприклад, дослідження громадської думки щодо майбутніх виборів, вивчення попиту населення на певні товари, тенденцій злочинності серед певного прошарку населення, з’ясування становища молоді на ринку тощо). Отже, предметом дослідження є реальні життєві протиріччя, які створюють проблемну соціальну ситуацію, для вирішення якої необхідна правдива, оперативна, науково обґрунтована інформація.

60.Проаналізуйте у чому полягає соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві

У загальному вигляді спрямованість особистості розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Український соціолог В. Хмелько виділяє три аспекти соціальної спрямованості особистості:

— ідейно-політична, яка містить у собі різні сторони суб’єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, мікросоціальних груп, спільнот і соціальних організацій;

— соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, сім’ї, до інших нечисленних соціальних груп;

— моральна, що включає соціальні орієнтації, які відображають суб’єктивне ставлення людини до інших людей і самої себе.

У своїх безпосередніх проявах спрямованість особистості виступає щодо інших людей як сукупність особистих якостей індивіда, які характеризують його потреби, інтереси, прагнення, ідеали, переконання, цінності тощо.

Список використаної літератури

1. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.
2. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
3. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.
4. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.
5. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.
6. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.
7. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
8. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.
9. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.
10. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.
11. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.
12. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.
13. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.
14. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.