Пісоцький В.П., кандидат філософських наук,
доцент кафедри психології

Ніжинського державного університету імені М. Гоголя

Горянська А.М., кандидат психологічних наук,
доцент кафедри психології

Ніжинського державного університету імені М. Гоголя

Життя сучасної людини насичене різноманітними складними і часто несподіваними життєвими обставинами та важкими ситуаціями (діяльності, соціальної взаємодії, внутрішньоособистісного плану). Усі вони загрожують конфліктами, конфронтація яких провокує в їх учасників емоційно насичені негативні переживання, викликає неприємні й тривалі стани психічного напруження, роздратування, стресу, що значно погіршує ефективність комунікації та загострює ділові й міжособистісні стосунки. У важких ситуаціях соціальної взаємодії можливі три способи поведінки людини: а) слідування усталеним стереотипам (толерантність не актуалізується в індивідуальній і суспільній свідомості); б) чинити за обставинами, які склались (ситуаційна толерантність); в) згідно свого особистого вибору на основі гуманістичних цінностей: свободи, відповідальності, альтруїзму добра, щирості (втілення толерантної позиції в практику реальних стосунків).

Зустріч з несхожим іншим і необхідність взаємодіяти з ним є одним з варіантів стресової ситуації. Її негативний розвиток визначають антагоністичні суперечності ціннісно-мотиваційних орієнтацій, переконань, інтересів, позицій суб’єктів, коли «інший» сприймається як загроза своєму «Я». Таке викривлене сприймання, нерозуміння, необ’єктивне й категоричне оцінювання «іншого», приписування його поведінці злих намірів продукує неадаптивні форми поведінки — ворожість, деструктивну агресію, насильство над іншими, в основі яких лежить страх виявити свою неспроможність, меншовартість. Якщо суб’єкт усвідомлює безперспективність та згубність такої позиції, чинить опір відчуженню власного буття і готовий до пошуку альтернатив, від переживає проблему толерантності. Це переживання відзначається полярністю: прийнятненеприйнятне (П.Рікер [5]). Спочатку, переважно, проблема толерантності — це проблема стримування індивідом своєї негативності: в оцінці, відношенні, спонуканні. Наслідком цього процесу будуть деякі зміни в системі організму, когнітивній та емоційно-вольовій сферах особистості, перебудова структурних зв’язків, що спочатку створює певний фізичний і психічний дискомфорт. Для подолання цього дискомфорту, доки позитивні результати від цих змін не задовольнять індивіда чи його групу, і необхідна толерантність. На думку І.Гриншпун, ці зміни не повинні мати якісного характеру. Важливо, щоб зберігався певний баланс, який би забезпечував збереження цілісності організму, автономію, свободу особистості, суверенність групи [2; с. 33].

Діапазон толерантності у кожної людини має свої індивідуальні відмінності, які залежать від її стресостійкості, особистісних якостей, конкретної ситуації взаємодії, вихованості, і знаходиться в певних межах: фізичних кондицій (витривалість), психічних або емоційно-вольових (фрустраційна толерантність), морально-психологічних (норми, цінності, принципи, переконання, ідеал толерантності). Головне питання, яке конкретизує проблему толерантності, — це з’ясування меж прийнятного і можливого їх розширення. На діапазоні толерантності конкретної людини, в межах якого вона відкрита для взаємодії з іншими людьми без втрати відчуття збереження свого «Я», негативно позначаються такі її особистісні якості як авторитаризм і стереотипність мислення, а толерантність до невизначеності є необхідною умовою успішної адаптації до нових, несподіваних ситуацій. Люди, в яких ця якість не розвинена, виявляють надмірну категоричність, ригідність, не можуть вчасно перебудувати свої стосунки з оточуючими, змінити своє ставлення. У зв’язку з цим виділяються два аспекти толерантності [4]: зовнішня толерантність (до інших) — переконання, що вони можуть мати свою позицію, здатні бачити речі з різних боків, з урахуванням різних факторів; внутрішня толерантність (як гнучкість, як ставлення до невизначеності, ризику, стресу) — здатність до самостійного прийняття рішень і міркування над проблемою, навіть якщо не відомі всі факти і можливі наслідки.

Принципово важливим є визначення міри допустимої поведінки в межах толерантних відносин. Вона необхідна індивіду як спосіб засвідчення діапазону дій, дозволених йому на певному етапі його розвитку для самозбереження. Реалізація цінностей толерантних відносин (боротьба за самозбереження не лише самого суб’єкта, а й також його оточення через визнання цінностей самозбереження „інакшого” для самозбереження „цілого”) потребує спільних зусиль сторін, що мають бути спрямовані на утримання „золотої середини” за активного діалектичного сходження до цієї „середини”, тобто досягнення максимізації виграшу і мінімізації програшу за дії рівно значущих альтернатив для кожного суб’єкта взаємодії. Суттєвим моментом при цьому є самозбереження „Я”, а також процес його захисту. Лише заради зняття напруженості, розв’язання конфлікту людина не повинна суперечити сама собі, своїми власним цінностям і смислам. Толерантна людина повинна чинити опір у разі порушення її свобод і зневажання особистісної гідності у межах ненасильницьких методів впливу (роз’яснення, переконання, активне непротивлення тощо), які виключають агресію і насильство, а їх дієвість визначається силою морального впливу на супротивника [1].

Отже, для успішної протидії дезорганізації свідомості й діяльності, пом’якшення суперечностей, зниження «градусу протистояння», досягнення консенсусу необхідною умовою є конструктивна толерантна позиція суб’єктів відносин. Вона ґрунтується на визнанні рівності взаємодіючих сторін, індивідуальному й професійному досвіді подолання важких ситуацій, психологічній стійкості до фруструючих обставин, мотивується соціальним інтересом та відповідальністю, виявляє повагу до гідності й свободи самовияву особистості, приймає індивідуально-психологічні відмінності людей як даність, здатна відкрито виражати свої емоції без зневажання опонента, орієнтована на пошуки точок зближення позицій, компроміс, балансування між інтересами сторін (при цьому фактор взаємної корисності є визначальним). Окрім того, вона передбачає добровільність взаємного визнання автономними суб’єктами права кожного бути самим собою, бути іншим, права на помилку, сподівання на те, що врешті-решт здоровий глузд візьме гору і колись усе ж будуть досягнуті взаєморозуміння та згода сторін. У соціально-психологічному плані стосунків конструктивна толерантність характеризується чітко вираженою раціонально- прагматичною спрямованістю на результат, легітимністю рішень і вчинків, позитивним світовідчуттям, реалістичними поглядами на природу людини, рефлексією внутрішніх станів, переживань в процесі взаємодії з іншим, самоконтролем, упевненістю в собі, прийняттям відповідальності за розвиток стосунків, тактовністю, увагою і довірою до партнера, готовністю до компромісних рішень, передбачає володіння комунікативними вміннями і способами, адекватними особистісним особливостям і ситуації, що дозволяють впоратися з важкими (ексвізитними) ситуаціями або стресом (тобто копінг- поведінкою), асертивними психотехнологіями та ін. Асертивність — це суто практичний метод, який висунув і розробив А.Солтер, а потім поглибили В.Капоні та Т.Новак. В інтерпретації цих авторів ідея асертивності передбачає формування у людини певної якості поведінки, завдяки якій вона:

• спонтанно реагує, вирізняється розумним виявом емоцій, уміє прямо говорити про свої бажання і вимоги;
• здатна прямо висловити свою точку зору, не боїться суперечити, аргументуючи свою позицію, а також наполягати на своєму в ситуаціях, коли будь-яка аргументація видається зайвою або недоречною;
• володіє тактиками задоволення справедливих вимог і відмови у відповідь на неприйнятні домагання так, щоб при цьому не обмежувати права інших людей; підходами примирення з критикою (справедливою і несправедливою) і власними помилками; умінням просити інших про послугу, не переживаючи почуття ніяковості, і т.д. [3]

Таким чином, конструктивна толерантність відображає готовність і здатність особистості позитивно і продуктивно вирішувати складні завдання соціальної взаємодії. Вона зумовлюється усвідомленими, гуманістично спрямованими диспозиціями особистості, є дієвим ненасильницьким засобом конструктивної взаємодії суб’єктів у складних життєвих ситуаціях.

Список використаної літератури:

1. Гжегорчик А. Духовная коммуникация в свете идеала ненасилия / А. Гжегорчик // Вопросы философии. — 1992. — № 3. — С. 54-64.
2. Гриншпун И. Б. Понятие и содержательные характеристики толерантности (к вопросу о толерантности как психическом явлении) / И. Б. Гриншпун // Толерантное сознание и формирование толерантных отношений (теория и практика) : сб. науч.-метод. ст. — 2-е изд., стереотип. — М. : Изд-во Моск. психол.-соц. ин-та ; Воронеж : Изд-во НПО «МОДЭК», 2003. — С. 31-40.
3. Каппони В. Сам себе психолог / В. Каппони, Т. Новак ; пер. с чеш. — СПб. : Питер, 1994. — 220 с.
4. Мириманова М. Толерантность как проблема воспитания / М. Мириманова // Развитие личности. — 2002. — № 2. — С. 104-116.
5. Рікер П. Толерантність, нетолерантність, неприйнятне / П. Рікер // Навколо політики. — К. : Дух і літера, 1995. — С. 313-332.